Загальна характеристика розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства
ВСТУП
Актуальність теми. Підвищена увага держави до регулювання відносин неспроможності (банкрутства) є загальносвітовою тенденцією. Зазнавши на протязі свого історичного розвитку суттєвої трансформації, інститут банкрутства використовується як індикатор рівня розвитку та організації національної економіки і сприяє очищенню з терен економічного простору неефективно господарюючих суб’єктів. Разом із тим наявність судових процедур банкрутства як головного механізму відновлення платоспроможності боржників і задоволення вимог кредиторів створюють практичні проблеми у відносинах банкрутства, які недобросовісні боржники й окремі кредитори використовують як інструмент перерозподілу власності, рейдерства та уникнення від проведення розрахунків із кредиторами, що впливає на економічну систему країни в цілому, знижуючи інвестиційну привабливість національної економіки. Нерідко передбачених важелів правового регулювання виявляється недостатньо для того, щоб реально забезпечити своєчасне відновлення платоспроможності боржника, від чого часто страждають і інтереси кредиторів. З іншого боку, невеликі неплатоспроможні суб’єкти господарювання, навпаки, переобтяжені законодавчими вимогами щодо процедури розпорядження майном боржника і мають потребу в її спрощенні.
У процесі застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закону про банкрутство) виявилося, що нормативна база, яка регулює розпорядження майном боржника як судову процедуру банкрутства, потребує вдосконалення, оскільки не закладає достатніх умов для захисту майнових інтересів конкурсних, поточних і заставних кредиторів, а для боржника за допомогою системи заходів нагляду та контролю не створює правових підстав для подальшого відновлення його платоспроможності. Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 22.12.2011 р., який почав діяти з 19.01.2013 р., Закон про банкрутство було викладено у новій редакції, проте у цій редакції Закону не всі проблемні питання отримали своє остаточне вирішення. Законотворча діяльність щодо вдосконалення правового регулювання відносин банкрутства є активною, але, на жаль, недостатньо супроводжується науковою розробкою правового змісту нормативного матеріалу і єдиною судовою практикою правозастосування Закону про банкрутство.
У науці питанням банкрутства присвячено ґрунтовні роботи Н.В. Асєєвої, Р.Г. Афанасьєва, А.А. Бутирського, О.М. Бірюкова, І.О. Вечірко, С.М. Груд-ницької, В.В. Джуня, Б.М. Полякова, П.Д. Пригузи, В.В. Радзивилюк, М.І. Тітова та ін., проте більшість робіт ґрунтується на проведенні теоретико-прикладного аналізу загальних правових проблем банкрутства (неспроможності) і шляхів їх розв’язання. Разом із тим комплексного наукового дослідження розпорядження майном боржника як судової процедури банкрутства не здійснювалося.
Вищезазначеним зумовлюється актуальність і доцільність проведення дослідження за обраною темою.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідницьких робіт Інституту економіко-правових досліджень НАН України за темою «Економіко-правове забезпечення розвитку міських систем промислового регіону» (державна реєстрація № 0103U005967). Внеском автора в розробку теми як співвиконавця є самостійний аналіз теоретичних і практичних питань, що постають при розгляді господарськими судами України справ про банкрутство, і розробка пропозицій для внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) і Закону про банкрутство, інших нормативно-правових актів.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є наукова розробка теоретичних і практичних питань розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства (матеріально-правових і процесуальних) та обґрунтування пропозицій з удосконалення законодавства про неспроможність і судової практики розгляду справ про банкрутство.
Для досягнення цієї мети в дисертаційній роботі було поставлено й вирішено наступні завдання:
дослідження історичних аспектів становлення інституту розпорядження майном боржника у відносинах неспроможності і його стану на сучасному етапі, виявлення тенденцій і періодизація його розвитку;
виявлення особливостей розпорядження майном боржника як судової процедури банкрутства, визначення напрямів подальшого розвитку цього інституту, конкретизація мети, функцій і систематизація особливостей;
аналіз заходів забезпечення вимог кредиторів і захисту майнових інтересів кредиторів у судовій процедурі розпорядження майном боржника й розробка пропозицій і рекомендацій щодо удосконалення відповідного законодавства і практики правозастосування;
дослідження правового положення кредиторів і боржника й обґрунтування пропозицій з його удосконалення;
аналіз правового положення розпорядника майна й обґрунтування пропозицій з його удосконалення;
дослідження правового статусу зборів кредиторів і комітету кредиторів та обґрунтування пропозицій з його удосконалення;
дослідження правового положення інших учасників процедури розпорядження майном боржника й обґрунтування пропозицій з його удосконалення;
аналіз господарсько-процесуальних норм у процедурі розпорядження майном боржника та розробка пропозицій з удосконалення законодавства;
дослідження господарсько-процесуальних особливостей розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства, визначення шляхів оптимізації господарського процесу на даній стадії провадження.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку з неплатоспроможністю суб’єктів господарської діяльності та порушенням справ про їх банкрутство.
Предметом дослідження є розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склали сучасні методи пізнання: діалектичний, формально-логічний, історичний, порівняльно-правовий та аналітико-синтетичний. Діалектичний метод із системно-структурним підходом використаний для дослідження нормативно-правових актів, які регулюють судову процедуру розпорядження майном боржника та формулювання пропозицій з їх удосконалення. За допомогою формально-логічного методу визначено місце, роль та особливості розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства. Історичний метод використано для дослідження історичних аспектів становлення інституту розпорядження майном боржника у відносинах неспроможності і його стану на сучасному етапі та періодизації його розвитку. Порівняльно-правовий і аналітико-синтетичний методи використані для дослідження зарубіжного досвіду правового регулювання відносин неспроможності за допомогою інституту розпорядження майном боржника й обґрунтування пропозицій щодо його використання.
Теоретичну основу дослідження, крім вищевказаних авторів, становлять праці вітчизняних і зарубіжних учених у галузі господарського, цивільного, цивільно-процесуального, господарсько-процесуального права і дослідження науковців з теорії конкурсного права ближнього та далекого зарубіжжя, зокрема: Р.Г. Афанасьєва, В.С. Бєлих, С.С. Бичкової, О.М. Бірюкова, С.В. Васильєва, О.А. Дубинчин, Г.Л. Знаменського, Г.В. Ільющенко, К.І. Малишева, В.К. Маму-това, Г. Папе, В.Ф. Попондопуло, Є.Ю. Пустовалової, М.В. Телюкіної, В.І. Тер-тишнікова, Г.Ф. Шершеневича, М. Хоумана та інших.
Емпіричною базою дослідження є Конституція і закони України, інші нормативно-правові акти, судова практика Верховного суду України, Вищого господарського суду України і господарських судів України.
Наукова новизна одержаних результатів обумовлюється тим, що дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства, на основі якого здійснено наукову розробку теоретичних і практичних питань, що виникають у відповідних відносинах, та обґрунтовано пропозиції з удосконалення законодавства про неспроможність і судової практики розгляду справ про банкрутство.
Уперше:
проведено періодизацію розвитку інституту розпорядження майном боржника в умовах неплатоспроможності боржника з виокремленням основних етапів такого розвитку у світовій практиці: X-XVI ст. – відокремлення процесу майнових стягнень від особи боржника, започаткування контролю органів публічної влади над цим процесом; XVII-XІХ ст. – врегулювання відносин банкрутства через спеціальні статути, уложення, в яких започатковано розвиток охоронних, захисних і попереджувальних заходів, направлених на охорону і нагляд за майновими активами неплатоспроможного боржника за допомогою особи, визначеної кредиторами або судом; ХХ ст. – по теперішній час – становлення правового підґрунтя для захисту публічних інтересів у відносинах банкрутства, визначення інших пріоритетів розвитку інституту банкрутства за допомогою сукупності організаційно-господарських, фінансового-економічних, правових, технічних заходів, направлених на відновлення платоспроможності боржника, з продекларованим переходом до продебіторської моделі правового регулювання відносин банкрутства в Україні, однак сьогодні така модель незабезпечена достатніми правовими засобами відновлення платоспроможності боржника, у результаті чого страждають інтереси як боржника, так і кредиторів;
обґрунтовано напрям розвитку правового регулювання відносин у процедурі розпорядження майном боржника – посилення правового захисту інтересів боржника за допомогою розширення правових можливостей пошуку і винайдення шляхів відновлення платоспроможності;
виявлено правову природу зборів кредиторів як публічного суб’єкта організаційно-господарських повноважень щодо суб’єкта господарювання-боржника і комітету кредиторів як уповноваженого органу цього суб’єкта, що зумовлює публічно-правове регулювання їх правового статусу, яке направлене на узгодження та захист приватних і публічних інтересів;
запропоновано поняття «неконкурсного кредитора» для узагальненого позначення кредиторів (заставних, поточних, шостої черги задоволення, за вимогами моральної шкоди, судового збору у справі про банкрутство, за зобов’язаннями, які увійшли до реєстру вимог кредиторів окремо), що залишилися за межами використаного в Законі про банкрутство поняття «кредитор».
Удосконалено положення щодо:
порядку організації, проведення зборів (комітету) кредиторів і голосування на них з урахуванням поділу конкурсних кредиторів за класами однорідних вимог, в яких об’єднані однорідні вимоги конкурсних кредиторів, в залежності від суми їх вимог до боржника;
порядку призначення розпорядника майна, а саме, запропоновано встановити додаткові фахові вимоги щодо його кандидатури, зокрема, встановлення коефіцієнту ефективності виконання повноважень арбітражного керуючого на підставі статистичних даних суду, а також передбачити, що розпорядником майна не можуть бути призначені арбітражні керуючі, які мають конфлікт інтересів у справі про банкрутство;
правового статусу розпорядника майна з урахуванням того, що він є фізичною особою – суб’єктом незалежної професійної діяльності, а саме, аргументовано надання йому права звертатися у справі про банкрутство з заявами про визнання правочинів недійсними, укладених боржником у порушення порядку, встановленого Законом про банкрутство, а також про визнання недійсним актів, прийнятих у процедурі розпорядження майном боржника органами управління боржника стосовно зміни організаційно-правової форми останнього, що укладені без погодження з розпорядником майна;
грошової винагороди розпоряднику майна, а саме, запропоновано передбачити, що джерелами її виплати є кошти, одержані від продажу конкурсної маси боржника, або кошти кредиторів, які акумулюються у створеному фонді кредиторів, і виплачується винагорода за рішенням комітету кредиторів.
Дістали подальшого розвитку положення щодо розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства, зокрема:
конкретизовано мету судової процедури розпорядження майном боржника у справі про банкрутство – забезпечення контролю за господарською діяльністю боржника в частині управління і розпорядження майном, який здійснюється розпорядником майна за допомогою активного нагляду за нею, для збереження й ефективного використання майнових активів боржником, проведення аналізу його фінансового становища та визначення подальшої оптимальної санаційної, а у разі необхідності, ліквідаційної процедури;
систематизовано особливості процедури розпорядження майном боржника з урахуванням їх обумовленості наступними функціями: регулятивною, контрольно-наглядовою, забезпечувальною та аналітичною;
здійснено класифікацію заходів забезпечення майнових інтересів кредиторів, що застосовуються до боржника у процедурі розпорядження майном боржника, з яких визначено ефективні у забезпеченні інтересів кредиторів і малоефективні при застосуванні на практиці, рекомендовано для використання при розгляді справ про банкрутство додаткові заходи забезпечення вимог кредиторів, а саме: надати право господарському суду за заявою розпорядника майна скасовувати арешт майна боржника та інші обмеження, накладені в межах виконання судових рішень в інших справах (цивільних, господарських, кримінальних);
аргументовано повернення майна у разі визнання судом недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника в цій процедурі до конкурсної, а не ліквідаційної маси боржника;
запропоновано відмовляти кредиторам у задоволенні заяви чи скарги про перегляд попередньо прийнятих рішень зборів (комітету) кредиторів у разі, якщо судом не було виявлено порушень при організації і проведенні зборів (комітету) кредиторів, і задовольняти заяву чи скаргу кредиторів, якщо виявлені порушення Закону про банкрутство порушують інтереси більшості конкурсних кредиторів при прийнятті таких протокольних рішень, що створює підстави для проведення повторних зборів (комітету) кредиторів;
обґрунтовано пропозиції щодо правового положення боржника, зокрема, запропоновано: передбачити право керівника боржника подавати заяву до суду про порушення справи про банкрутство та введення процедури розпорядження майном боржника при загрозі його неплатоспроможності не тільки у випадку безспірних грошових вимог кредиторів, а й за наявності невиконаних договірних або фінансових зобов’язань перед кредиторами; закріпити право не тільки окремих конкурсних кредиторів, арбітражного керуючого, а й боржника звертатися із заявою про визнання недійсними правочинів (договорів) і спростування майнових дій у цій процедурі; визначити право боржників у цій процедурі на державну підтримку у вигляді надання податкових пільг, звільнення від оподаткування тощо як засіб сприяння відновленню платоспроможності з урахуванням економічних обґрунтувань на умовах державного контролю за ефективністю господарської діяльності;
запропоновано передбачити обов’язок представників центрального органу виконавчої влади, органів місцевого самоврядування (територіальної громади) брати участь у процедурі розпорядження майном боржника у справі про банкрутство і приймати обов’язкові невідкладні заходи щодо відновлення платоспроможності суб’єктів господарювання, що мають суспільну цінність або особливий правовий статус (містоутворюючих і особливо небезпечних підприємств тощо);
аргументовано, що розпорядження майном боржника є самостійною стадією провадження у справі про банкрутство, визначено основні характеристики змісту запропонованого окремого розділу «Процедура розпорядження майном боржника» Кодексу про банкрутство: направленість на відновлення платоспроможності боржника, визнання в якості суб’єктів процесуальних прав і обов’язків всіх заінтересованих осіб, чотири етапи узгодження інтересів учасників процедури – підготовчий, попередній, основний і підсумковий, де на підготовчому та попередньому етапі узгоджуються інтереси конкурсних кредиторів, а на основному і підсумковому – всіх інших заінтересованих учасників процедури.
Практичне значення одержаних результатів. Отримані в дисертаційній роботі результати можуть бути використані в законотворчій діяльності під час внесення доповнень і змін до законодавства про банкрутство та інших нормативно-правових актів. Також викладені у роботі висновки і пропозиції можуть бути використані під час формування правозастосовної практики при розгляді й вирішенні справ про банкрутство у господарських судах. Основні положення роботи можуть бути використані у навчальному процесі при підготовці арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів). Окремі положення й висновки, сформульовані в дисертації, що мають дискусійний характер, можуть бути основою для подальших наукових досліджень.
Результати дисертаційного дослідження використовувалися у роботі Господарського суду Харківської області (довідка від 10.02.2015 р. № 004304), Харківського обласного відділу з питань банкрутства Міністерства економіки України (довідка від 31.09.2008 р. № 01-17/413), ВАТ «Харківське енергоремонтне підприємство» (довідка від 15.05.2008 р. № 17-012/5849), ДП «Дублянський спиртовий завод» (довідка від 25.09.2012 р. № 1235), ДП «Караванський спиртовий завод» (довідка від 04.01.2013 р. № 83/2) та інших підприємств при вирішенні спірних і проблемних питань, що виникають у процедурі розпорядження майном боржника.
Особистий внесок здобувача. У дисертації викладено наукові результати, отримані автором особисто під час науково-дослідних робіт на основі аналізу законодавства і судової практики з питань, що постають при розгляді справ про банкрутство у процедурі розпорядження майном боржника. Наукові результати дисертації одержані автором самостійно.
Апробація результатів дисертації. Теоретичні висновки і практичні результати, сформульовані в дисертації, обговорювалися на: Міжнародній науково-практичній конференції «Господарське законодавство України: практика застосування та перспективи розвитку в контексті європейського вибору» (Донецьк, 2005 р.), ІХ Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Сучасна цивілістика» (Одеса, 2014 р.), Міжнародних юридичних науково-практичних Інтернет-конференціях «Актуальна юриспруденція» (Київ, 2014–2015 рр.).
Публікації. Основні результати дослідження опубліковано у 13 наукових працях, у тому числі: 9 публікацій – у наукових фахових виданнях України, з яких 2 видання входять до міжнародних науково-метричних баз, 4 публікації – за матеріалами конференцій.
-
Історичні аспекти становления та розвитку інституту розпорядження майном боржника
Складові інституту банкрутства і властиві йому категорії мають свою історію. Їх зародження в дуже примітивному вигляді можна простежити в історичних пам’ятках Закону XII таблиць, Законів царя Хаммурапі (Вавілон,
8 — століття до н.е). Проте багато в чому визначення складових юридичних дефініцій цього інституту обумовлена самою історією його розвитку. Досить ясні й докладні описи випадків банкрутства, на що звертає увагу відомий дослідник конкурсного процесу Г.Ф. Шершеневич, зустрічаються в „Руській правді” в часи існування Київської Русі. Цим науковцем відмічається, що, наприклад, у ст. 68, 69, 133 (по Карамзинському списку) Руської правди, передбачено неспроможність безвинну (втрати боржника не залежали від його волі) товар „… истопится или рать возьмет или огонь,….”, злісну (що виникала з вини боржника: п’янство, парі) товар „… оже ли пропиется или пробьется, а в безумни чюж товар потравит”…, зловмисну або особливо злісну (боржник утік від сплати боргу до іншої держави) „… а побежит в чужую землю, веры ему не яти, как и татю” [204, с. 144-145]. Тобто банкрутство на той час передбачало проступок (delikt). Він міг здійснюватися з прямим умислом і за своєї суттю був злісним або особливо злісним банкрутством, а міг мати і безвинний характер, але теж був провиною боржника, оскільки призводив до порушення боржником зобов’язань чи права власності.
Проте головним, що визначало юридичне наповнення банкрутства (неспроможності), було те, що стягнення боргу з боржника відбувалося закладом самого боржника в кабальне холопство, оскільки основними боржниками були бідні люди (холопи, плебеї), в яких не було майна, і тому єдиною цінністю щодо повернення «кредиту» була лише особа боржника, яка фізично могла виконувати певну роботу. Тобто боржник вважався неспроможним, якщо пропускав строк платежу, після чого стягнення боргу зверталося на його особу для передачі в рабство або продажу з торгів. Як стверджує дослідник даного періоду розвідку відносин, пов’язаних із врегулюванням проблем неплатоспроможного боржника В.М. Владимирський-Буданов, «процес у давню епоху як починається, ведеться, так і закінчується силами самих же сторін» [18, с. 598]. Цей напрям полягав у розвитку стародавнього порядку стягнення боргу – закупнічества (підкреслено автором ‑ С.М.). Боржника передавали кредитору, в якого він повинен був відпрацювати борг до повного його погашення. „Хто… не платив боргів, того самого видавали позивачу” [67, с. 197] або боржник поступав до одного кредитора, який розраховувався зі всіма іншими кредиторами боржника.
Отже, у стародавньому праві не було повноцінного інституту банкрутства і будь-якої системи заходів, направлених на нагляд і охорону майна боржника.
Найбільший розвиток відносини банкрутства (неспроможності) набули тільки в середні віки в італійському праві, що було пов’язано зі збільшенням торгової самостійності в італійських містах і виникненням окремої відповідальності боржника за неможливість сплати борг особистим майном. Тобто „опрацьовані у стародавньому Римі засади конкурсного права перейшли до нових народів Європи, але вже у середньовічних республіках Італії вони зазнали глибоких перетворень для пристосування їх до потреб торговельного кредиту” [82, с. 1-5]. В Італії висловлювання „rotti” або „bancarotti” виникає від звичаю перекидати лавку банкіра, що стояла на площі, „bаncа гоtto” [204, с. 110-111] на знак припинення торговельних операцій через неможливість сплатити борги кредиторам. Використання названого вище терміну поширилося у торговельній практиці для встановлення самого факту неплатоспроможності.
У словнику С.І. Ожегова під „банкрутом” розумівся неспроможний боржник, який відмовляється платити своїм кредиторам внаслідок розорення; під „банкрутством” – неспроможність, що супроводжується зупиненням платежів за борговими зобов’язаннями, а під „неспроможністю” – брак коштів для сплати своїх зобов’язань, матеріальна незабезпеченість [100, с. 42, 411].
З розвитком кредитних відносин „потрохи розвивалося закладне й іпотечне право, і виникло поняття, що борг може лежати не на особі боржника, а на речі” [84, с. 137], що призвело до відокремлення майнових видів стягнень від стягнень на особу боржника і відокремлення всього процесу виконання стягнення на майно боржника „з області приватного самоправства… під нагляд урядових органів” [202, с. 28].
Отже, наслідком виникнення заходів, спрямованих на нагляд, контроль та охорону за майном неплатоспроможного боржника, слід вважати період встановлення контролю органів публічної влади над проведенням процесів банкрутства боржника з метою необхідності створення рівномірного розподілу майна боржника між кредиторами, що мають на нього право. Тому саме з часів Стародавнього Рима починають виникати погоджені державою заходи до неплатоспроможного боржника, що були направлені на тимчасове управління й охорону майна самого боржника під наглядом його кредиторів з метою подальшого задоволення вимог останніх. Це було пов’язано з тим, що у праві народів (іus gentium) – складової частини римського права – для набуття прав власності чи перенесення права власності від власника до набувача мала значення підстава, за якою відбувається передача (traditio) права власності. Цією підставою мала бути тільки взаємна воля сторін відчужити і набути річ. Проте взаємна воля повинна була „передувати передачі речі, і остання була лише завершальним актом” [156, с. 188], тому втручання держави в цей процес „вважалося втручанням не у своє діло (res familiaris)” [84, с. 115]. У випадку, коли відповідач (боржник) на виклик до суду не з’являвся і позивач (кредитор) не зміг доставити або привести боржника до суду, одностороннє прохання позивача (кредитора) про передачу йому майна неплатоспроможного боржника судом не задовольнялося. Отже, необхідно було вжити якихось інших мір, запобігаючи приховуванню неплатоспроможних боржників і забезпечуючи право кредиторів на майно боржника до появи можливості відкриття ліквідаційної процедури у сучасному розумінні цього терміну. Для цього римське право у разі відсутності боржника з метою урівноваженості однобічних вимог кредитора-позивача і забезпечення змагальності формулярного судового процесу (agere per formulas), за наказом претора (судового магістра), а у провінціях – намісника, кредитор допускався до володіння майном неспроможного боржника (mission in possessionem) на 30 днів. Наслідком цього було те, що кредитор набував права нагляду й охорони (bonorum servandorum sausa) за майновими активами боржника без надання кредитору права власності на майно боржника [202, с. 31]. Таке право утримання майна неспроможного боржника у римському праві називалося „преторською заставою”. Якщо боржник або інша особа не задовольняла на протязі цього терміну вимоги кредиторів, останні збиралися на загальні збори кредиторів і обирали особу (магістра – magister bonorum venderborum) [202, с. 32], що здійснював аукціонний продаж всього майна боржника. Умовою продажу була обов’язкова сплата кредиторам відповідного проценту їх вимог покупцем (emptor bonorum) майна боржника. Така угода підлягала затвердженню претором, після чого здійснювалося відчуження. Отже, покупець майна боржника ставав загальним правонаступником боржника, у зв’язку з чим боржник позбавлявся всіх своїх прав на це майно.
У подальшому у відносинах банкрутства Риму поширився новий засіб реалізації майна боржника (distractio bonorum) – розпродаж складових часток конкурсної маси боржника, що було більш вигіднішим для кредиторів з точки зору роздрібної торгівлі майном боржника як товаром. Для цього спочатку претором накладався загальний арешт на все майно боржника і надавався термін для явки кредиторів, який міг бути до 4 років. На цей час для охорони й управління майном боржника зборами кредиторів призначався куратор (curator bonorum) [204, с. 106–107], кандидатура якого затверджувалася судом (претором), і який ставав тимчасовим правонаступником майна боржника (курсив автора – С.М.). Куратор міг оскаржити заявлені вимоги кредиторів, здійснювати розшук самого боржника та його майна тощо.
Отже, хоча вищезазначені заходи або міри і не створювали повноцінного, функціонально – ідентичного інституту розпорядження майном боржника у відносинах банкрутства, проте останні надавали можливість акумулювати належні боржнику активи за допомогою особи, визначеної кредиторами або претором, і забезпечити при відсутності боржника подальше задоволення вимог кредиторів.
З розвитком буржуазних відносин і активного зламу феодальних інституцій в Англії, Нідерландах, Франції у XVII столітті – другій половині XVIII століття відбувається еволюція поглядів на проблему неплатоспроможних боржників. Цьому сприяли різні соціально-економічні, культурні й гуманістичні (моральні) фактори, до головних серед яких слід віднести: виникнення більш інтегрованих і торговельних зв’язків між країнами та народами Євразії, особливо входження в економічний обіг країн Східної і Західної Європи системи кредитування суб’єктів господарювання і застосування між народами світу більш гуманітарних підходів щодо особи неплатоспроможного боржника. Вказане змусило шукати інші підходи до юридичного механізму задоволення вимог кредиторів. Стало зрозумілим, що причиною банкрутства могло бути не тільки неналежне ведення господарської діяльності самим боржником, а і вплив різних економічних, соціальних, політичних факторів на кон’юнктуру ринкових відносин. Таке правове становлення змусило держави Євразії запровадити спеціальні закони (статути, уложення), які б регулювали розрізнені і безсистемні відносини між кредитором і боржником, пов’язані з банкрутством. Такий напрямок конкурсного права А.Х. Гольмстен називав „канцелярсько-кодифікаційним” [22, с. 6]. Він відбувався через правотворчу діяльність законодавця в межах конкретних конкурсних процесів про неспроможність з метою розробки статутів.
До відомого акта про банкрутство зарубіжних країн слід віднести Торговий кодекс (уложення) Франції 1808 р. [84, с. 204-207] з його розвиненою думкою про неспроможність і банкрутство та встановленням у торговому законодавстві Франції жорсткого механізму конкурсу кредиторів з елементами публічного контролю і централізації всього судового процесу. Саме в цей історичний період у французькому торговому кодексі визначаються такі основні правові дефініції: неспроможність осіб торговельного звання (faillite), що виникала з моменту припинення платежів боржником, і банкрутство осіб неторговельного звання (deconfiture), зумовлені лише пересвідченою або упевненою недостатністю майна боржника на покриття всіх його боргів
[202, с. 47]. У Французькому Законі 1838 р. [84, с. 231-251] передбачалося, що боржник позбавлявся права управління та розпорядження своїм майном із дня винесення судом рішення про об’яву його неспроможним. На виконання цього рішення з метою охорони майна боржника і здійсненням контролю за провадженням у справах про неспроможність комерційним судом накладався арешт на все майно боржника і з членів суду призначався комісар, як орган судового нагляду. У подальшому комісар (суд) за допомогою призначених агентів, попечителів маси, визначав порядок продажу майна боржника. Отже, дії з охорони активної маси боржника були найголовнішою потребою конкурсного провадження французького процесу про неспроможність з метою захисту інтересів кредиторів.
Англійській конкурсний процес (Статути 1849 р., 1861 р.) відокремлювали дві форми конкурсного процесу – „провадження у справах по неоплатних боржниках” і окремий „банкрутський процес” [84, с. 349]. Головні відмінності між ними полягали в тому, що процес у справах неоплатних боржників не звільняв боржника за його попередні борги від стягнення на майно, придбане боржником у подальшому, а за банкрутським процесом боржник повністю звільнявся від боргів, залишаючи вільним придбане за час банкрутства боржником майно. Пізніше, конкурсним статутом Англії 1869 р. вищезазначений поділ судового провадження був відмінений і справи про банкрутство стали розглядатися окружними судами (округів і графств). На відміну від французького законодавства про неспроможність, яке базувалося на меті охорони торгового кредиту як суспільної потреби і зобов’язання боржника при наявності зупинення платежів звертатися до суду про оголошенні його неспроможним, англійський конкурсний процес передбачав захист особи боржника та його приватного кредиту, у зв’язку з чим процес із неспроможності боржника міг початися тільки на прохання кредитора(ів), які повинні самостійно оцінити загрозу неплатоспроможності боржника. Процес банкрутства починався з відступлення всього майна боржника на користь кредиторів, що мало значення платежу боржника по боргах і відбувалося на підставі доручення (trast) довіреній особі, яка набувала у відношенні майна боржника право володіння та розпорядження із зобов’язанням задовольнити вимоги кредиторів із загальної маси цього майна боржника [84, с. 358-359 ]. Виконання цього акта було актом банкрутства.
Німецький конкурсний процес складався із загальних конкурсних статутів 1722, 1793, 1868 років і конкурсного законодавства окремих німецьких держав [204, с. 130-133 ]. Основна мета німецького конкурсного процесу була направлена на поділ недостатнього (підкреслено автором – С.М.) для покриття боргів майна неспроможного боржника між усіма кредиторами. У разі достатності майна у боржника конкурс не відкривався. Отже, ознака недостатності майна боржника становила одну з особливостей німецького конкурсного процесу XVII-XVIII століття і підштовхнула німецьке законодавство про неспроможність до широкого розвитку охоронних і попереджувальних заходів, направлених на охорону і нагляд за майновими активами боржника, у тому числі арешту на все майно боржника і призначення попечителя маси або куратора. Крім того, необхідність охорони торгового кредиту, як загальної потреби і господарської свободи кожного з кредиторів, спонукала державу в особі її органів до рішучих дій для охорони такого кредиту, оскільки в цінність самого кредиту вже було закладено приховане право кредитора на майно підприємства боржника. Як зазначав К.І. Малишев, у німецькій теорії, конкурс поділявся на чотири періоди, першим із яких було попереднє провадження, умовами якого було проведення дослідження необхідності та підстав для відкриття конкурсу і вжиття першочергових охоронних заходів у відношеннях кредиторів, майна і особи неспроможного боржника [84, с. 599-600]. Цьому більше сприяв теоретичний підхід у німецькій літературі з конкурсного процесу до схоластичного поділу самого конкурсу на приватний і загальний або матеріальний і формальний конкурс (курсив автора – С.М.), що відображало перелік „варіантів конкурсу залежно від різного правового режиму майна неспроможного боржника” [33, с. 300] і пріоритетного права кредиторів на майно неспроможного божника.
У Статутах 1740, 1753, 1763, 1768, 1800, 1832 років [172, с. 35-55] Російської імперії, до складу якої входила Центральна та Південна Україна, можна побачити межі поділу банкрутства (неспроможності) на види за характером її причин (за поведінкою боржника) і характером діяльності боржника (за участю суб’єкта в торговому обороті). Так, Статут 1740 р.
[22, с. 25-69] розрізняв два види неспроможності: нещасну і злісну. Фактично нещасну неспроможність цей статут поєднував з безвинним банкрутством, якщо причиною її були обставини, яким боржник не міг запобігти: пожежа, війна, повідь. У разі нещасного банкрутства боржник звільнявся від особистої відповідальності. Як відмічає науковець Телюкіна М.В., цьому документу було властиве: зворотна сила закону, статут застосовувався до суб’єктів, які ведуть лише торгову діяльність, до боржників використовувався критерій неоплатності і два виду неспроможності: нещасну і злісну, обов’язкова наявність декілька кредиторів для виникнення конкурсних відносин, створення особливих органів конкурсного процесу: конкурсний суд (Коммерц – колегия), куратори, особи що вибиралися зборами кредиторів, збори кредиторів, для прийняття окремих рішень, обов’язкове формування та порядок розподілу конкурсної маси, відокремлення поряд з конкурсними інших категорій кредиторів (сепаратисти, кредитори маси) [174, с. 46-49]. Статут 1800 р. [22, с. 216-248] визначав підстави відкриття конкурсу (неоплатність, наявність декілька кредиторів) і вживав заходи для попередження банкрутства у вигляді відстрочки виплати боргів, накладення заборони (секвестру) на все майно боржника, яке описувалося, опечатувалося, практикувалася можливість взяття боржника під варту. Уперше статут визначив три види неспроможності: нещасливу, необережну і злісну. При цьому неспроможність необережна і злісна у Статуті 1800 р. поєднувалася назвою «банкрутство», у зв’язку з цим статут передбачав різний порядок провадження у справах необережного і злісного банкрутства. Необережне банкрутство розглядалося в порядку конкурсного управління і каралося судом через позбавлення довіри. За злісне банкрутство осіб неторговельного звання і осіб, які здійснюють торгівлю пропонувалося віддавати кримінальному суду і карати [204, с. 151-155]. За нещасливе банкрутство банкрут звільнявся від особистого переслідування. Результатом реформи конкурсного законодавства Російської імперії стало ухвалення Статуту про неспроможність 1832 р. [22, с. 259-292], який у більшість випадків повторював Статут 1800 р., за деяким виключенням: вводився додатково поряд з кураторами інститут присяжних попечителів, які призначалися конкурсним судом, створювалися роди та розряди вимог кредиторів.
Результатом кодифікаційного перегляду й удосконалення практики застосування Статуту 1832р. для розв’язання проблеми неспроможності торговельних підприємств Законом від 18 листопада 1836 р. було запроваджено інститут адміністрації у справах торгових [182], цілями і завданнями якого було „…відновлення справ боржника, приведення торговельного підприємства в такий стан, який би давав змогу задовольнити всіх кредиторів і забезпечити подальше існування підприємству” [202, с. 124-125]. При цьому конкурсне провадження в разі введення адміністраторів не застосовувалося. Статут судочинства торгового мав приписи про так звану „ приватну або добровільну і формальну або примусову адміністрацію” [202, с. 126-127].
Приватна або добровільна адміністрація засновувалася відповідно до положень статей 392-394 Статуту судочинства за добровільною угодою між кредиторами та боржником «… в виде частной и домашней сделки, рассрочка в платежах с предоставлением права нескольким из заимодавцев принять участие в управлении его делами» [104, с. 11].
Формальна або примусова адміністрація, навпаки, могла бути заснована лише за формальним клопотанням більшості кредиторів. Порядок запровадження, проведення, припинення примусової адміністрації та її наслідки визначалися за особливими правилами, що містилися у статтях
395-403 Статуту судочинства торгового [182]. Так, порядок обрання формальної адміністрації передбачав участь суду, біржового комітету і кредиторів боржника. Для існування формальної адміністрації необхідно було додержання певних умов, а саме: адміністрація застосовувалася тільки по комерційних і фабричних підприємствах, у відношенні до великих підприємств заснування адміністрації було можливим тільки у містах, де існують біржі, а дефіцит за балансом боржника не повинен перевищувати 50 відсотків. У комерційних судах, заснованим 14 травня 1832 р. на підставі Указу імператора Російської імперії Миколи І [76, с. 6-10] рішення біржового комітету про створення адміністрації не обговорювалося. Власне кажучи, суд лише перевіряв дотримання умов введення адміністрації з торгових справ. Проте, якщо біржовий комітет клопотав про введення ліквідаційної процедури, це прохання розглядалося з викликом сторін і поданням доказів, які підтверджували неспроможність боржника. Головними аргументами щодо оголошення боржника неспроможним було наявність 2/3 кредиторів, за числом усієї боргової суми, які вимагають визнання боржника неспроможним, усі адміністратори повинні одностайно визнати справи боржника такими, що єдиним виходом є конкурсне провадження [141]. Підтримуючи думку Г.Ф. Башилова, Г.Ф. Шершеневич вважав, що адміністрація за своєю юридичною природою найближче стоїть до інституту опіки, тому що „…боржник залишається суб’єктом усіх прав, що в сукупності становлять прийняте в адміністрацію майно, адміністратори не мають права відчужувати чи закладати довірене в їхнє управління підприємство” [202, с. 135].
З огляду на викладене, дисертант вважає, що адміністрація з торгових справ (примусова або формальна) мала деякі спільні риси із сучасною процедурою розпорядження майном боржника, до яких можна віднести: 1) встановлення адміністрації належало комерційному суду, що розглядав справи про торгову неспроможність; 2) зміст адміністрації складався з сукупності дій з управління, розпорядження майном боржника та його ефективного використання; 3) мета застосування адміністрації — знаходження заходів щодо запобігання примусової ліквідації майна боржника через відновлення його справ; 4) захист публічних інтересів у сфері приватних торговельних відносин.
Після Жовтневої революції 1917 р. в законодавстві колишнього СРСР, незважаючи на планову систему господарювання, до початку 60-х років XX століття діяли деякі норми про неспроможність, хоча широкого практичного застосування вони не мали. Наприклад, у Цивільному кодексі УРСР 1922 р. були статті 219, 260, 289, 305-307, 309, 315, 319, 365 [27], які містили посилання на застосування інституту неспроможності при нездатності боржника (фізичної або юридичної особи). У Цивільно-процесуальному кодексі України 1929 р., затвердженому Постановою ВУЦВК від 05.10.1929 р., було передбачено окреме провадження – судочинство у справах неспроможності (розділ 36, ст. 378‑412) [200], яке складалося з матеріальних і процесуальних норм неспроможності. Особливістю цього провадження було те, що, конкурсний процес проводився державними органами згідно з їх рішеннями, а не кредиторами, і особисто під контролем держави, яка керувалася революційно-пролетарською правосвідомістю і соціально-небезпечною дією цього явища для суспільства. А.Ф. Клейман писав, що, «… сама по собі неспроможність не розглядається як банкрутство, тобто соціально-небезпечна дія, яка призводить до застосування певних заходів соціального захисту, але, якщо у процесі ліквідації з’ясуються такі моменти в діяльності неспроможного боржника, які б свідчили про зловживання довірою або обманом з боку боржника з метою отримання майнових вигод, суд повинен порушити проти такого боржника кримінальне переслідування» [69, с. 42]. Таким чином, у 20-30 роки ХХ століття в Україні цілісного правового механізму нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника в конкурсному процесі не було. Тому слід погодитися з висновком М.В. Телюкіної про те, що „конкурсне законодавство радянського періоду було аномалією конкурсних відносин, оскільки захищало не законні інтереси кредиторів і боржника, а загальний господарський результат…” [174, с. 67-68].
У подальшому стрімкий розвиток мирової ринкової економіки, особливо після світової фінансово-економічної кризи кінця 20-х років ХХ століття, виявили недостатню ефективність розв’язання проблеми неплатежів лише через існуючий механізм примусової ліквідації підприємств та організацій, оскільки останній не завжди сприяв повному задоволенню вимог кредиторів, поновленню й налагодженню товарообігу, позбавляв боржника його власності та блокував рух його капіталу і як наслідок — не забезпечував достатньої стабільності ринкової економіки країни, особливо у кризові періоди її функціонування. Вищезазначене стало головною причиною формування інших пріоритетів розвитку інституту банкрутства наслідком застосування до боржника — суб’єкта господарювання механізму рятування його бізнесу за допомогою сукупності організаційно-господарських, фінансового-економічних, правових і технічних заходів, які були направлені на розв’язання проблем неплатоспроможності суб’єкта господарювання, який знаходиться у тимчасовій фінансовій кризі. Ідейною основою для відновлення платоспроможності фінансово-неспроможних суб’єктів господарювання стає коло фінансово-оздоровлюючих (відновлюючих) процедур банкрутства (санація або мирова угода). Юридичним підґрунтям виникнення відновлювальних процедур банкрутства (санації, мирової угоди) були різні варіанти діючих механізмів національного права, за допомогою яких стало можливою реструктуризація боргу та активів (капіталу) боржника, відстрочка, розстрочка платежів або прощення частини чи всієї суми боргу боржника, переведення суми боргу кредиторів на інвестора, задоволення вимог кредиторів наслідком переходу боргових зобов’язань на іншу юридичну особу, шляхом кредитування, обмін зобов’язальних прав кредиторів на корпоративні права боржника або його активи, перепрофілювання і реструктуризація виробництва боржника (зміна організаційно-правової форми та виробничої структури боржника) тощо. Однак, щоб визначити необхідні техніко-юридичні конструкції для можливого відновлення платоспроможності боржника у фінансово-оздоровлюючих (відновлюючих) процедурах банкрутства, необхідно було заздалегідь вжити ряд заходів з контролю та нагляду за управлінням і розпорядженням майном боржника. Метою таких заходів стає забезпечення збереження та контроль за ефективним використанням боржником майнових активів, визначення кола конкурсних кредиторів боржника, які «претендують» на майно боржника, проведення аналізу фінансово-економічного становища боржника на предмет визначення правових і економічних підстав для відновлення його платоспроможності та прийняття зборами (комітетом) кредиторів рішення щодо наступної процедури банкрутства. Проте вжиття у повному обсязі таких заходів самостійно кредиторами чи окремим кредитором було неможливим, оскільки не було достатніх правових підстав втручання в оперативно-господарську діяльність неплатоспроможного боржника після порушення провадження у справі про банкрутство без згоди самого боржника. Отже, необхідно було встановити такий організаційний і техніко-юридичний механізм у відносинах банкрутства, який надавав боржнику би можливість підготувати умови для відновлення своєї платоспроможності, не зачіпаючи прав власності і свободи підприємницької діяльності боржника, а кредиторам надавав фінансово-економічне обґрунтування і правове забезпечення задоволення їх грошових вимог у процедурах санації або мирової угоди.
Враховуючи наведений історичний аналіз формування інститутів неплатоспроможності та банкрутства, необхідно відмітити наступні основні господарсько-правові причини введення у сучасному Законі про банкрутство до складу судових процедур банкрутства процедури розпорядження майном боржника:
По-перше, визначення правового та фінансово-економічного обґрунтування для відновлюючих процедур банкрутства (санації або мирової угоди).
По-друге, захист майнових інтересів кредиторів і прав боржника. Наприклад, боржник для уникнення проведення розрахунків із кредиторами мав можливість укладати будь-які угоди, у тому числі й ті, які призводили до погіршення фінансового стану боржника, а також здійснювати інші незаконні дії, спрямовані на приховання майна. Таким чином, на момент попереднього засідання суду у справі про банкрутство, за раніше діючим Законом України „Про банкрутство” в редакції від 14.05.1992 р. [44], боржник вже не мав майна, якого було б достатньо для задоволення вимог кредиторів, або не мав ніякого. Щоб якось забезпечити свої вимоги, кредитор у заяві про порушення справи про банкрутство був змушений заявляти клопотання про накладення арешту на майно боржника, банківські рахунки тощо. Така міра призводила в більшості випадків до блокування господарської діяльності самого боржника або до повної неплатоспроможності останнього, і, кінець-кінцем, до ліквідації підприємства-боржника. Тобто, виникала явна незбалансованість правових інтересів сторін: боржник не задовольняв вимоги кредиторів, а кредитори не були в змозі отримували задоволення своїх вимог за рахунок майна боржника, і, як наслідок, сторони зловживали своїми правами.
По-третє: наявність двох критеріїв банкрутства (неспроможності), що створюють підстави для порушення провадження у справі про банкрутство, а саме: недостатність майна у боржника для задоволення вимог кредиторів і неспроможність боржника сплатити поточні борги кредиторам. Причому акценти поняття терміну «банкрутство» боржника зводилося більше до критерію недостатності майна у боржника для задоволення вимог його кредиторів (ч. 4 ст. 205 Господарського кодексу України (далі – ГК України)) [25]. Натомість, поняття терміну «неспроможність» зводилося до критерію неплатоспроможності (тимчасової платіжної нездатності) боржника – суб’єкта підприємницької діяльності після настання встановленого строку задовольнити свої грошові зобов’язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності (ст. 1 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” в редакції від 22.12.2011 р. (далі – Закон про банкрутство)) [46]. Саме для вирішення питання щодо необхідності запровадження відновлювальної чи ліквідаційної процедури банкрутства відносно боржника і стало одним із підстав введення судової процедури розпорядження майном боржника, як попереднього етапу правової оптимізації останніх.
Необхідно відмітити, що значною мірою наведений вище поділ критеріїв банкрутства був обумовлений історичним розвитком конкурсного процесу (concursus judicium), що надавав правову можливість збігу декілька осіб у домаганні на майно боржника [84, с. 163], і створив у світі різні принципові підходи у формування пріоритетів законодавства про неспроможність при розгляді справ про банкрутство в залежності від наявності у країни відповідної системи (моделі) регулювання неспроможності (банкрутства). У широкому розумінні під моделлю банкрутства слід розуміти узгоджену систему правових норм, які є законодавчою базою країни з регулювання банкрутства, що відображається крізь призму системоутворюваних принципів, які виносить законодавець у разі запровадження процедури банкрутства. Основним критерієм розмежування моделей банкрутства є наявність ступеню узгодженості та збалансованості інтересів боржника та його кредиторів. Законодавство про банкрутство в основних країнах світу виділяє три основні моделі розвитку: пробожниківську (продебіторську), прокредиторську, нейтральну [168].
Так, наприклад, концепція французької системи правового регулювання неспроможності (Закон № 85-98 від 25.01.1985 р. «Про відновлення підприємств і ліквідацію їх майна у судовому порядку») [214], норми якого інкорпоровані у кн.VI Торгового кодексу Франції 1999 р., та норми Сполучених Штатів Америки (Кодекс про банкрутство США, що набув чинності 01.10.1979 р. зі змінами та доповненнями [211]) орієнтовані на збереження робочих місць та реабілітацію підприємства (бізнесу) боржника, а лише у третю чергу задоволення вимог кредиторів, що надає можливість за рішенням суду після відкриття провадження і до введення санаційної процедури підприємства або до введення ліквідаційної процедури застосувати до боржника судову процедуру спостереження з призначенням адміністратора або довірчого керуючого, який здійснює контроль за управлінням з метою збереження промислових можливостей підприємства. Наявність такої продебіторської системи неплатоспроможності в цих країнах світу історично було пов’язано з формуванням основного капіталу підприємств за допомогою залучення коштів інвесторів шляхом продажу останнім цінних паперів (акцій, облігацій тощо ) таких підприємств. За таких умов у разі банкрутства підприємства втрати кожного акціонера не такі значні, банкрутство боржника не впливає на його майбутню активну інвестиційну діяльність і на приток нових капіталів у господарський обіг. У зв’язку з чим суспільство стимулює та підтримує насамперед спробу підприємства відновити свою платоспроможність, спонукавши кредиторів йти на поступки в інтересах боржника. Зокрема, у Франції до боржника може бути застосовано запобіжну процедуру, що здійснюється за заявою самого боржника, який повинен надати докази фінансових ускладнень, котрі він не може подолати. Запобіжна процедура призначена для поліпшення процесу реорганізації боржника з метою продовження його економічної діяльності, ліквідації заборгованості та збереження робочих місць [72, с. 452-454]. Якщо після порушення провадження у справи про неспроможність виявиться, що боржник вже знаходиться у стані неспроможності, вводиться процедура спостереження, яка триває не більше шести місяців.
На відміну від економіко-правового підходу, який застосовується у Франції і США, концепція німецького законодавства про банкрутство (Положення про неспроможність ( Insolvenzordnung ) від 01.12.1999 р. [105]) має явну прокредиторську спрямованість. Пріоритетною метою цієї системи є якомога повніше додержання інтересів кредиторів, у той час майбутнім відновленням платоспроможності боржника «опікується» тією мірою, якою воно може вплинути на повноту задоволення вимог кредиторів. Матеріальну основу відповідальності боржника є його майно, яке необхідно зберегти та максимально примножити в інтересах усіх його кредиторів. Тобто ознаками прокредиторської моделі є превалювання ліквідаційної процедури над санаційною процедурою та задоволення вимог кредиторів із конкурсної маси майна боржника. Переважно це відбувається тому, що обіговий капітал суб’єктів господарювання-підприємств у країнах Європи формувався за рахунок боргових зобов’язань (товарне та фінансове кредитування) у зв’язку з чим для захисту інвестиційних проектів, враховуючи суспільний інтерес, державна влада формує законодавство про банкрутство, ґрунтуючись на необхідності забезпечення перш за все дійових гарантій кредиторів, які стимулюють розвиток господарського обігу в державі. Тому неможливість проведення боржником розрахунків з кредиторами є наслідком його неплатоспроможності та недостатністю майна у боржника, що не перекриває суму кредиторських зобов’язань. У зв’язку з чим необхідно швидко відкрити конкурсне провадження та задовольнити вимоги кредиторів, а не «шукати» насамперед заходів щодо відновлення платоспроможності боржника. Так, порушення конкурсного провадження за німецьким законодавством про банкрутство, як правило, означає відсторонення боржника від управління й розпорядження майном з передаванням прав до тимчасового керуючого (аналог розпорядника майна за українським законом про банкрутство – відступ мій), а перехід до реабілітаційної процедури можливий тільки за наявністю згоди кредиторів.
Нейтральна модель неспроможності створює підстави, які направлені на визначення балансу інтересів як боржника, так і кредиторів. До нейтральної моделі неспроможності можливо віднести Федеральний закон Російської Федерації «О несостоятельности (банкротстве)» [187].
Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції від 22.12.2011 р. хоча і було задекларовано його продебіторську направленість, проте останній не надає явних переваг інтересів боржника над інтересами кредиторів. Боржник і кредитори знаходяться приблизно в рівному становищі, оскільки Закон про банкрутство фактично направлений на досягнення балансу інтересів боржника та його кредиторів, збереження неплатоспроможного суб’єкта господарювання. Вказане говорить про нейтральну направленість моделі правового регулювання банкрутства в Україні. Ніякої упередженості щодо сумлінності боржника Закон про банкрутство не передбачає, що дозволяє в межах реалізації процедури розпорядження майном боржника виявити характер фінансових труднощів, які існують у боржника, і підстави для їх подолання, а також забезпечити права кредиторів на майно боржника. Отже, розвиток і формування сучасного інституту банкрутства в Україні, у тому числі і в період наявної світової фінансової кризи, визначає наявність паритетної мети від обов’язкової ліквідації боржника до рятування «бізнесу» боржника, який знаходиться у тимчасової кризі неплатежів, за допомогою фінансово-відновлювальних процедур банкрутства (санації або мирової угоди) через систему «єдиного входу» [68, с. 70] — процедури розпорядження майном боржника як попереднього етапу правової оптимізації, визначених у ст. 7 Закону про банкрутство судових процедур.
Подані вище історичні аспекти формування інституту розпорядження майном боржника у відносинах банкрутства показують, що останні є лише необхідним обґрунтуванням для введення законодавцем до кола судових процедур банкрутства процедури розпорядження майном боржника, яке стало результатом світового пошуку необхідних правових підстав, які направлені на можливість узгодження подальшого відновлення платоспроможності боржника у разі його тимчасової фінансової кризи в цілях запобігання повного припинення господарської діяльності підприємства–боржника з одночасним задоволенням вимог кредиторів шляхом знаходження розумного компромісу між інтересами боржника та його кредиторів, реалізуючи публічні інтереси щодо захисту приватних торговельних відносин.
2. Мета, функції та особливості застосування розпорядження майном боржника як процедури банкрутства
Використання в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції від 22.11.2011 р. (далі — Закон про банкрутство) [46] правового інструментарію судової процедури розпорядження майном боржника зустрічає, як показує судова практика, суттєві труднощі у правозастосуванні у зв’язку з відсутністю в належній мірі тієї послідовності і повноти правового регулювання, як у частині певних статей, так і в логіці викладення правових норм, що регулюють цю процедуру в Законі про банкрутство, особливо в його розділі II.
Виникає питання, чому, наприклад, зазначаючи у ст. 7, 22-27 цього Закону про банкрутство судову процедуру розпорядження майном, законодавець розміщає норми, що її регулюють, в одному розділі Закону поряд з нормами, які визначають судову процедуру санації (відновлення платоспроможності), а не відокремлює її в окремому розділу цього закону. Така побудова правових норм судової процедури розпорядження майном боржника створює загалом у сторін і учасників провадження у справі про банкрутство правове непорозуміння необхідності введення до кола судових процедур банкрутства процедури розпорядження майном, що негативно впливає на узагальнення судової практики розгляду справ про банкрутство у господарських судах України. Крім того, судову процедуру розпорядження майном боржника законодавець передбачив лише для юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, проте не визначив правових підстав її застосування до боржників – фізичних осіб – підприємців (ст. 90-92 Закону про банкрутство), комерційних банків, суб’єктів некомерційної господарської діяльності, що створює порушення єдиного порядку відновлення платоспроможності для однієї групи суб’єктів економічно-господарських відносин. Тому є справедливим, з чим ми погоджуємося, що на цей час законодавець не створив чіткої і зрозумілої судової процедури розпорядження майном боржника із «загальним алгоритмом провадження у справах про банкрутство» [36, с. 216].
З огляду на вищевикладене, потрібно визначити належну роль серед інших судових процедур банкрутства шляхом обґрунтування та нормативного закріплення: цілей і головних функцій процедури, її особливостей, що вирізняють судову процедуру розпорядження майном боржника з поміж інших процедур банкрутства; кола учасників процедури і їх правового положення, правового статусу зборів кредиторів і комітету кредиторів, інших учасників судового провадження. Особливо це важливо в умовах того, що на цей час державна політика у сфері банкрутства спрямована, перш за все, на відновлення платоспроможності боржника та найбільш повного задоволення вимог кредиторів. Зазначене вище стане необхідною та дієвою гарантією захисту основних процесуально-правових гарантій, передбачених ст. 129 Конституції України [74], ст. 6 Конвенції про захист людини і основоположних свобод [73], та виконанням головних принципів господарського процесу, визначених ст. 4, 4-1, 4-2, 4-4 Господарського процесуального кодексу України [26].
У зв’язку з наведеним стає необхідним провести змістовний та функціонально-цільовий аналіз судової процедури розпорядження майном боржника й обґрунтувати відповідні місце та характер складових цієї процедури з наступних питань: судова процедура розпорядження майном боржника як обов’язкова процесуальна форма та її зв’язки; мета процедури; функції процедури.
По-перше, щодо процесуальної форми, так, розпорядження майном боржника за чинним Законом про банкрутство в редакції є однією з судових процедур банкрутства (ст. 7), що не була відома ні дореволюційному конкурсному законодавству про банкрутство, ні першому національному Закону України «Про банкрутство» в редакції від 14.05.1992 р. [44]. У цивільному праві України термін «розпорядження майном» вживається у змісті характеристики суб’єктивного права власності (ст. 317 ЦК України), що ґрунтується на «тріаді» «правомочностей» по володінню, користуванню і розпорядженню [196, с. 315-316]. Окремо словосполучення розпорядження майном у сучасному науковому розумінні „тріади” права власності означає можливість «…визначення юридичної долі речі шляхом зміни її належності, стану і призначення…» [28, с. 202], а також у контексті висвітлення змісту договору управління та довірчого управління. На нашу думку, український законодавець запровадив процедуру розпорядження, скориставшись досвідом французького законодавства про банкрутство [40, с. 147-148] і запозичивши положення (глави IV) федерального закону Російської Федерації «Про неспроможність (банкрутство)» в редакції від 26.10.2002 р. [187] в частині судової процедури «нагляду», яка застосовується до боржника з моменту прийняття арбітражним судом заяви про порушення справи про банкрутство, до дати визнання боржника банкрутом і відкриття конкурсного провадження чи до затвердження мирової угоди або до введення процедури фінансового оздоровлення чи процедури зовнішнього управління. Слід зауважити, що предметом розділу II Закону про банкрутство є матеріальні і процесуальні норми, які регулюють відносини, що складаються між сторонами і учасниками провадження: кредиторами, власником майна (органом, уповноваженим управляти майном боржника), учасниками (акціонерами) боржника, арбітражним керуючим в особі розпорядника майна, державним органом з питань банкрутства, органами місцевого самоврядування і боржником. Проте повноцінне наукове дослідження цієї окремої процедури банкрутства неможливе без визначення загальних понять і термінів, які є «базисом» Закону про банкрутство, і до яких, крім питання про те, що розуміє законодавець під «процедурою банкрутства» в цілому, відноситься і те, який зміст законодавець вкладає в поняття «розпорядження майном боржника».
Закон про банкрутство не розкриває змісту словосполучення «процедура банкрутства». Отож вперше треба взагалі встановити, що означає слово «процедура» з урахуванням етимологічного та економіко-правового визначення цього терміну. На думку науковця-філолога В.С. Калашника, поняття «процедура» визначається як «офіційно встановлений чи узвичаєний порядок виконання або оформлення чого-небудь» [179, с. 665]. За дослідженням науковця-економіста Б.А. Райзберга, поняття процедура визначається як «офіційно встановлений, передбачений правилами засіб і порядок дії при виконанні, здійсненні справ» [154, с. 336]. В.В. Джунь розглядає процедуру банкрутства з матеріального боку як «… самостійний інструмент урегулювання проблеми неплатоспроможного боржника», а з процесуальної – як «… окрему структурну одиницю у провадженні зі справ про неспроможність» [34, с. 126]. Б.М. Поляков визначає, що «судова процедура – це порядок застосування до боржника спеціальних традиційних засобів неспроможності з метою створення необхідних умов для відновлення платоспроможності або ліквідації»
[120, с. 161]. З вищенаведеного випливає висновок, що «процедура» – це відповідний порядок чи послідовні впродовж встановленого терміну дії, направлені на виконання правил чи приписів для отримання бажаного результату. Тоді судову процедуру банкрутства можна визначити як офіційно встановлений порядок чи процес, який передбачений Законом про банкрутство, що встановлює послідовні дії, направлені на відновлення платоспроможності суб’єкта господарювання (санація) або примусову ліквідацію (фізичної особи-підприємця або юридичної особи).
По-друге, щодо мети процедури розпорядження майном боржника. Відмітимо окремі погляди науковців з наведених питань.
За висловлюванням Р.Г. Афанасьєва, головною метою процедури розпорядження майном боржника є «… відновлення його платоспроможності і недопущення погіршення його майнового стану» [5, с. 117]. Дослідник конкурсного права М.В. Телюкіна стверджує, що ціллю процедури «спостереження» (аналог української процедури розпорядження майном боржника – застереження автора – С.М.) є «… досягнення балансу інтересів боржника і кредиторів, запобігання можливим зловживанням»
[172, с. 277]. Вищезазначені наукові погляди збігаються з думкою автора про те, що незалежно від суб’єктивних і об’єктивних причин неплатоспроможності боржника, процедура розпорядження майном боржника є режимом найбільшого сприяння для власника та керівних органів боржника, що забезпечується застосуванням до неплатоспроможного боржника встановлених і дозволених Законом про банкрутство заходів з нагляду і контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника, метою яких є забезпечення збереження й ефективне використання майнових активів боржника. Вищенаведене підкреслює різновекторні наукові підходи до поняття судової процедури розпорядження майном у справі про банкрутство, у тому числі через визначення основної мети, функцій та її особливостей з урахуванням матеріально-правових і процесуальних істотних ознак цієї процедури. Разом із тим, на думку автора, необхідно, перш за все, розкрити поняття «контролю» і «нагляду», визначених при запропонованій характеристиці цієї процедури.
Згідно з ч. 1 ст. 22 Закону про банкрутство судова процедура «розпорядження майном» у справі про банкрутство є системою заходів щодо нагляду і контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження й ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, а також визначення наступної оптимальної процедури (санації, мирової угоди чи ліквідації) для задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. Фактично в законодавстві визначаються поточні завдання цієї процедури, але не встановлюється загальна мета цієї процедури, не говориться прямо про те, чиї інтереси кредиторів чи боржника захищає ця процедура. Навпаки, при визначенні в Законі про банкрутство поняття процедури «розпорядження майном боржника» йдеться не про одну, а про чотири основні цілі цієї процедури, які у правових нормах чітко не пов’язані єдиною спрямованістю:
1) контроль і нагляд за управлінням і розпорядженням майном боржника до винесення господарським судом ухвали про санацію боржника чи до визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи до припинення провадження на підставах, передбачених ст. 83 Закону про банкрутство;
2) забезпечення збереження й ефективного використання майнових активів боржника для подальшого розподілу наявного майна боржника між всіма кредиторами у разі переходу до інших процедур банкрутства з метою задоволення грошових вимог кредиторів;
3) проведення аналізу фінансового становища боржника;
4) визначення наступної оптимальної процедури (санації, мирової угоди, ліквідації) для задоволення вимог кредиторів.
Спільним у цих завданнях є те, що вони ґрунтуються на негативній діяльності боржника: 1) боржник нерентабельне господарює і завдяки непрофесійним діям довів підприємство до стану неспроможності (банкрутства); 2) такий боржник підлягає обов’язковому контролюванню з боку його кредиторів при здійсненні ним господарської (підприємницької) діяльності з метою запобігання зменшенню або повного розпродажу боржником майнових активів всупереч інтересам кредиторів; 3) потребується обов’язковий зовнішній нагляд за оперативно-господарською діяльністю неплатоспроможного боржника і за ефективним розпорядженням боржником своїми майновими активами в цей період.
У словнику С.І. Ожегова і Н.Ю. Шведової «контроль» подається як перевірка, а також постійний нагляд в цілях перевірки або нагляду [102, с. 292]. У Великій економічній енциклопедії «контроль» визначається як складова частина управління економічними об’єктами і процесами з ціллю перевірки відповідності наглядового об’єкта бажаному та необхідному стану, передбаченому законами, положеннями, планами тощо [13, с. 304]. Як визначає науковець В.П. Попелюк, поняття контролю та нагляду розглядається переважно як одна з основних форм державного управління, відповідно до якої держава здійснює контрольно-наглядові відносини в контексті організаційно-господарських та публічно-господарських відносин, при цьому нагляд є складовою контролю, певним видом контролю [122, с. 157-162]. Науковці О.Г. Поршнєв, З.П. Румянцева, О.П. Саломатін визначають „контроль” як управлінську діяльність, завданням якої є кількісна і якісна оцінка й облік результатів роботи організації [181, с. 74]. «Нагляд», з економічної точки зору науковця Б.О. Райзберга, є різновидом активного контролю [155, с. 247]. О.М. Переверзєв, досліджуючи поняття «контролю» в контексті корпоративного контролю в акціонерних товариствах, визначає, що останній є замикаючим елементом у ланцюжку функцій управління й означає активне спостереження за виконанням управлінських рішень, перевірку дотримання правових норм, що регулюють діяльність господарюючого суб’єкта [106, с. 64-65 ].
Оцінюючи вищенаведене, необхідно відмітити, що в судовій процедурі розпорядження майном поняття «контролю» по відношенню до поняття «нагляду» має більш широке використання і залежить від специфіки методів і системи правових заходів, за допомогою яких забезпечується дотримання певних обмежень, умов, порушення яких завдає шкоди кредиторам, у зв’язку з чим контролюючому органу чи уповноваженій особі надано право втручання в оперативно-господарську діяльність боржника. Зокрема, при прийнятті рішень органами управляння боржника, які потребують погодження або надання згоди розпорядника майна з реорганізаційних, засновницьких питань і рішень, при укладенні боржником правочинів (договорів) з майном або таких, що збільшують дебіторську заборгованість, значних правочинів (ч. 5–9 ст. 22 Закону про банкрутство), у разі, якщо керівником боржника та його виконавчими органами не вживаються заходи щодо забезпечення збереження майна боржника, існують перешкоди ведення господарської діяльності боржником та відновлення його платоспроможності чи допускаються інші порушення законодавства, що створює підстави для припинення повноважень керівника боржника та виконавчих органів його управління (ч. 1, 2 ст. 18,
ч. 12–13 ст. 22 Закону про банкрутство).
Проте термін «нагляд» у судовій процедурі розпорядження майном визначається лише в активному зовнішньому спостереженні за господарською діяльністю органів управління неплатоспроможного суб’єкта підприємницької діяльності (ч. 3 ст. 209 Господарського кодексу України [25] ) без втручання в оперативно-господарську діяльність боржника (ч. 10 ст. 22 Закону про банкрутство). Так, розпорядник майна, здійснюючи активний нагляд (спостереження), аналізує стан фінансово-господарської діяльності боржника, повідомляє конкурсних кредиторів про результати розгляду їх вимог і веде реєстр вимог кредиторів, скликає збори (комітету) кредиторів, вживає заходи для захисту майна боржника, бере участь у розробці плану санації, організовує інвентаризацію майна боржника й визначає його вартість, надає пропозиції щодо наступної судової процедури банкрутства (ч. 3 ст. 22, ч. 3 ст. 27 Закону про банкрутство).Такий інструментальний аналіз підтверджує, що у процедурі розпорядження майном боржника за допомогою активного зовнішнього нагляду виявляються конкурсні кредитори та інвестори, оцінюється ефективність організації і здійснення господарської діяльності та управлінських функцій керівними органами боржника як до порушення справи про банкрутство, так і після порушення справи про банкрутство в частині здатності керівника боржника управляти і розпоряджатися майном боржника, уміло та економно вести справи у сфері суспільного виробництва, визначаються можливі резерви і заходи, які можуть бути застосовані до боржника при переході до наступних процедур банкрутства. Тоді як «контроль» у процедурі розпорядження майном боржника проявляється в активному втручанні, у випадках, передбачених Законом про банкрутство, в організацію здійснення господарської діяльності боржника після порушення справи про банкрутство з метою захисту інтересів конкурсних кредиторів, прав боржника, для запобігання можливому приховуванню або відчуженню майнових активів, фінансової чи договірної документації боржника, перешкоджання та попередження незаконним діям керівника боржника та його виконавчих органів.
Разом із тим необхідно відмітити, що згідно з ч. 4-6 ст. 3 ГК України передбачають, що сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-виробничі та внутрішньогосподарські відносини. У зв’язку з чим необхідно уточнити те, що розпорядник майна не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, що реалізується виконавчими органами боржника у господарсько-виробничих, організаційно-виробничих і внутрішньо господарських відносинах, крім випадків, передбачених Законом про банкрутство.
На підставі вищенаведеного можливо визначити, що метою судової процедури розпорядження майном боржника у справі про банкрутство є контроль, що здійснюється, у тому числі засобами активного нагляду (спостереження) за господарською діяльністю боржника, без втручання в оперативно-господарську діяльність останнього, крім випадків, передбачених Законом про банкрутство, що контролюється розпорядником майна боржника, з метою збереження й ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, визначення правових підстав для подальшого застосування оптимальної судової процедури банкрутства (санації, мирової угоди або ліквідації) до боржника.
Враховуючи визначення мети судової процедури розпорядження майном боржника, до основних функцій процедури розпорядження майном боржника слід віднести: 1) регулятивну; 2) контрольно-наглядову; 3) забезпечувальну; 4) аналітичну.
Регулятивна функція призводить до упорядкування матеріальних і процесуальних правовідносин між сторонами і учасниками процедури розпорядження майном боржника через визначення прав і обов’язків боржника, кредиторів, власника, Державного органу з питань банкрутства, арбітражного керуючого (розпорядника майна боржника) та інших учасників процесу.
Контрольно-наглядова функція процедури полягає в тому, що господарську діяльність боржника в цій стадії провадження контролює та наглядає у випадках, передбачених Законом про банкрутство, призначений судом арбітражний керуючий (розпорядник майна боржника) за допомогою покладених на нього повноважень.
Забезпечувальна функція полягає у створенні умов і можливостей для попередження неналежних дій керівника (органів управління) боржника або власника майна, збереження наявного у боржника майна з метою подальшого задоволення вимог конкурсних кредиторів в інших судових процедурах банкрутства. За аналогією ця функція близька до заходів, направлених на забезпечення позовних вимог у господарському процесі згідно з розділом Х ГПК України, але у справах про банкрутство, на відміну від позовного провадження, в якому забезпечувальна функція здійснюється з метою захисту інтересів позивача і стягнення з боржника заборгованості, ця функція направлена на захист інтересів сукупності кредиторів.
Аналітична функція визначає перелік основних фінансово-економічних і правових заходів, за якими можливо відновити платоспроможність боржника й задовольнити грошові вимоги його кредиторів у порядку подальших судових процедур банкрутства.
Б.М. Поляков, досліджуючи відносини банкрутства, визначає фактично ще одну функцію судової процедури розпорядження майном боржника – підготовчу, яка «… створює передумови для застосування інших судових процедур…» і «… визначає подальшу долю боржника» [117, с. 122]. Про підготовчу функцію процедуру, враховуючи її службове призначення, говорить і В.В. Джунь [34, с. 103, 136-137]. Як вважає автор, ця процедура не зайва, однак може бути врахована разом із функцією забезпечувальною, тому що обидві функції (забезпечувальна і підготовча) взаємопов’язані між собою.
Правовими і процесуальними умовами, які необхідні для виконання функцій процедури розпорядження майном боржника, слід віднести:
– призначення незалежного арбітражного керуючого – розпорядника майна боржника, який, як фізична особа, відповідно до судового рішення господарського суду, забезпечує здійснення і проведення процедури розпорядження майном;
– введення при порушенні провадження у справі про банкрутство на підготовчому засіданні мораторію на задоволення вимог конкурсних кредиторів, що створює підстави для зупинення примусового виконання конкурсних грошових зобов’язань кредиторів, термін яких настав до дня введення мораторію і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань;
– наявність збігу декількох (двох і більше) конкурсних кредиторів до попереднього засідання суду, на якому затверджується реєстр вимог кредиторів, що створює конкурс вимог кредиторів на загальне майно боржника.
– створення повноважних органів конкурсних кредиторів (зборів кредиторів і комітету кредиторів).
Обов’язкова присутність вищевказаних умов, які необхідні для виконання функцій процедури розпорядження майном боржника, пояснюється тим, що вони надають можливість виконати мету процедури розпорядження майном боржника. Відсутність будь-якої з вищевказаних умов створює неможливість досягнення мети цієї процедури.
На виконання функцій розпорядження майном спрямований ступень обов’язковості застосування засобів цієї процедури, що, як наслідок, визначає особливості цієї процедури у порівнянні з іншими процедурами у справі про банкрутство та загальним господарським процесом. А саме, з урахуванням змісту функцій процедури розпорядження майном боржника можна визначити основні особливості судової процедури розпорядження майном боржника у справі про банкрутство: 1) обов’язковість введення процедури розпорядження майном боржника (за окремими виключеннями ст. 90-92, 95 Закону про банкрутство); 2) наявність мораторію на задоволення вимог кредиторів, що визначає особливості збігу конкурсних кредиторів до боржника та облік грошових зобов’язань кредиторів у реєстру вимог кредиторів; 3) обмеження господарської компетенції при здійсненні господарської діяльності боржником, що визначено Законом; 4) наявність незацікавленої фізичної особи- арбітражного керуючого (розпорядника майна боржника), що здійснює контроль та нагляд за управлінням і розпорядженням майном боржника; 5) визначення конкретного строку проведення процедури банкрутства; 6) наявність граничного строку щодо вимог кредиторів, які подають заяви з грошовими вимогами до боржника; 7) визначення у процедурі розпорядження майном боржника подальшого прокредиторського або продебіторського спрямування справи про банкрутство боржника.
Першою особливістю є обов’язковість введення судової процедури розпорядження майном боржника, яка полягає в тому, що ця судова процедура застосовується господарським судом незалежно від того, хто ініціював провадження у справі про банкрутство – боржник чи кредитор. Проявляється ця особливість у тому, що боржник не може оминути статус або стан його перебування в такій процедурі, тоді як будь-яка інша судова процедура банкрутства (санація, ліквідація або мирова угода), передбачена ст. 7 Закону про банкрутство, може до неплатоспроможного боржника не застосовуватися. Вищевказане свідчить, що введення господарським судом процедури розпорядження майном до боржника – суб’єкта підприємницької діяльності (суб’єкта господарювання) ст. 55, 63–132 ГК України є обов’язковим ні необхідним з точки зору виконання функцій цієї процедури. Крім того, після прийняття заяви кредитора або боржника процедура розпорядження майном вводиться не пізніше чотирнадцятого дня у підготовчому засіданні суду з моменту винесення ухвали порушення провадження у справі про банкрутство (ч. 2 ст. 12 Закону про банкрутство). Слід погодитися, що такий механізм введений Законом про банкрутство для того, щоб суд, як орган судової гілки влади і соціальна державна інституція в постаті необхідної соціальної справедливості, визначив і розсудив юридичну долю підприємства-боржника [143, с. 170]. Тому сучасні українські й іноземні дослідники відносин неспроможності судову процедуру розпорядження майном боржника називають системою або внутрішньосистемним алгоритмом «єдиного входу» [68, с. 70], в межах якого «… відбувається вибір основної процедури для врегулювання проблеми заборгованості неплатоспроможного боржника»
[34, с. 304]. Вищевказаний алгоритм створює правові підстави захисту права на справедливий, відкритий і публічний судовий розгляд безстороннім і незалежним судом, враховуючи головні принципи господарського процесу , які визначені ст. 4-2, 4-3, 4-4 ГПК України [10, с. 60-63]. Відкритість характеру господарського процесу передбачає право особи бути заслуханою в суді при розгляді справи, у тому числі у справі про банкрутство, оскільки, як справедливо звертають увагу А.О. Селиванов і М.Б. Гусак, безпідставне порушення справи про банкрутство зачіпає права та інтереси боржника, що охоплюються законом [165, с. 137-144], і в цьому випадку застосування процедур банкрутства буде лише створенням «штучного банкрутства» підприємств [32, с. 16].
Другою особливістю судової процедури розпорядження майном боржника є застосування господарським судом з моменту порушення справи про банкрутство мораторію на задоволення вимог кредиторів (ст. 19 Закону про банкрутство), який діє до дня припинення провадження у справі про банкрутство (ст. 83 цього Закону). За класичним визначенням у словнику іноземних мов, за редакцією І.В. Лехіна і проф. Ф.І. Петрова, під «мораторієм» (moratorius – затримуючий, уповільнюючий) розуміється «… відстрочка платежів, встановлювана урядом на відповідний строк через настання надзвичайних обставин, стихійного лиха, бід, війн, фінансової кризи…»
[80, с. 463]. Згідно зі ст. 263 ЦК України [198] під «мораторієм» розуміється відстрочка виконання зобов’язань на підставах, встановлених законом. Зазначене узгоджується з положеннями, викладеними в рішенні Конституційного суду України від 10 червня 2003 р. у справі № 11-рп/2003 (справа про мораторій на примусову реалізацію майна) [159]. Щодо обов’язковості введення судом у процедурі розпорядження майном боржника мораторію, то, як слушно вбачає А.А. Бутирський, роль мораторію є забезпечення перепочинку від тиску кредиторів [15, с. 35-36], що сприяє фінансовому оздоровленню господарюючих суб’єктів, з чим також є підстави погодитися.
Отже, необхідно констатувати, що застосування судом мораторію у процедурі розпорядження майном, по-перше, виключає передчасне задоволення боржником грошових вимог ініціюючого конкурсного кредитора, інших конкурсних кредиторів боржника до часу, встановленому положеннями Закону про банкрутство, по-друге, захищає майнові активи боржника від стягнення за вимогами кредиторів поза судовою процедурою розпорядження майном боржника у виконавчому провадженні наслідком заборони стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах
(ч. 3 ст. 19 Закону про банкрутство), у третє, забороняє, нарахування неустойки (штраф, пеня), інших фінансових санкцій боржнику за невиконання або неналежне виконання зобов’язань конкурсних кредиторів, у четверте, зупиняє перебіг строку позовної давності.
Таким чином, „мораторій” у процедурі розпорядження майном боржника є період часу, протягом якого встановлюється відстрочка виконання конкурсних грошових зобов’язань боржника перед кредиторами, вимоги яких до боржника виникли до введення цієї процедури, і припиняються заходи, спрямовані на примусове стягнення вимог таких кредиторів у виконавчому провадженні, що були застосовані до дня введення мораторію. Проте наявність мораторію у процедурі судової санації надає можливість задовольнити вимоги кредиторів згідно із затвердженим судом планом санації (ст. 29 Закону про банкрутство), а у процедурі примусової ліквідації створює підстави для задоволення вимог кредиторів в порядку черговості, яка визначена ст. 45 Закону про банкрутство. Разом із тим необхідно відмітити, що мораторій на задоволення вимог кредиторів, введений у зв’язку з порушенням справи про банкрутство у процедурі розпорядження майном боржника не зупиняє
(ч. 5 ст. 19 Закону про банкрутство) виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), які виникли після його введення, а відтак не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення, а саме: нарахування пені та штрафних санкцій за несвоєчасну сплату страхувальником страхових внесків до ПФУ (постанова ВСУ від 02.12.2014 р. у справі № 21-543а14) [129], а крім того, наявність мораторію у процедурі розпорядження майном боржника не поширюється на одночасне задоволення вимог кредиторів боржником.
Третьою особливістю судової процедури розпорядження майном боржника є обмеження господарської компетенції боржника або його цивільної правосуб’єктності щодо права на розпорядження майном і прийняття відповідних управлінських рішень керівником боржника у випадках, прямо передбачених Законом про банкрутство (ч. 5-8 ст. 22 Закону про банкрутство ), яке визначається через обов’язкове письмове погодження чи надання письмової згоди розпорядником майна боржника. На такі правові обмеження було звернуто увагу в постанові Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) від 24.12.2003 р. у справі про банкрутство № 7Б-209 -3/10Б [144, с. 392-395]. В.В. Джунь називає таке забезпечення майнових інтересів кредиторів у цій судовій процедурі «… режимом захисту майнових активів боржника»
[37, с. 188].
Щодо характеру обмежень господарської компетенції боржника, то слід врахувати наукові погляди на співвідношення правоздатності і дієздатності юридичної особи. На думку В.В. Лаптєва [79, с. 13-21], В.Д. Фролова
[190, с. 219-225], коли йдеться про юридичну особу незалежно від її спеціальної правоздатності, під якою розуміється наявність у юридичної особи таких прав і обов’язків, які відповідають цілям і задачам її діяльності, відбувається збіг правоздатності і дієздатності юридичної особи з моменту її створення і використовується узагальнюючий термін «правосуб’єктність». М.В. Телюкіна, аналізуючи правосуб’єктність юридичної особи з точки зору її фінансової неспроможності, дійшла висновку про існування змін у дієздатності неспроможного боржника при незмінності його правоздатності, що в умовах банкрутства свідчить про те, що немає збігу категорій правоздатності і дієздатності у боржника [173, с. 35].
Висловлюючи власну думку, слід відмітити, що у судовій процедурі розпорядження майном боржника боржник набуває свого правового статусу тільки в залежності від змісту і характеру конкретних, встановлених законодавством правовідносин. Якщо розглядати господарське право як галузь права [24, с. 6], а інститут неспроможності як підгалузь господарського права [118, с. 96-103], що охоплює за суб’єктним складом вертикальні і горизонтальні взаємовідносини між сторонами, у тому числі й пов’язані з неплатоспроможністю суб’єкта господарювання, то залежно від цього право неспроможності визначає свій «спеціальний режим господарювання»
[116, с. 29] підприємства-боржника в умовах банкрутства. На думку автора, для характеристики обмежень обсягу прав і обов’язків боржника доречно використовувати відповідно до ст. 55 Господарського кодексу України поняття господарської компетенції, у тому числі як категорію доктрини господарського права, через яку саме розкривається господарська правосуб’єктність суб’єкта господарювання [1, с. 86-87]. Згадані обмеження боржника саме окреслюються необхідністю отримання погодження на здійснення окремих дій і рішень органу управління боржника (власника, загальних зборів засновників чи акціонерів, виконавчого органу (правління, директора тощо) від або з (курсив автора – С.М.) розпорядником майна боржника, перелік яких визначений в ч. 11-13 ст. 13 Закону про банкрутство. Яскраво це було відображено при прийнятті рішення господарським судом Харківської області, відповідно до якого суд визнав договір про спільну діяльність недійсним, оскільки договір був укладений без погодження з розпорядником майна, що порушує вимоги положень Закону про банкрутство [161].
Четвертою особливістю процедури є обов’язкове призначення у підготовчому засіданні суду незалежного арбітражного керуючого (фізичної особи – громадянина України) розпорядника майна боржника, на якого покладається повноваження щодо нагляду і контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника. Необхідно відмітити, що правове положення розпорядника майна суттєво відрізняється від правового статусу керуючого санацією, що організовує здійснення судової санації боржника (відновлення платоспроможності) чи ліквідатора, що організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом. Розпорядник майна боржника призначається судом відповідно до положення про автоматизовану систему з вибору кандидатів на призначення розпорядника майна (ч. 1 ст. 114, ч. 9 ст. 16 Закону про банкрутство), натомість кандидатура керуючого санацією або ліквідатора визначається судом за клопотанням комітету кредиторів (абз.6 ч. 1 ст. 114 Закону про банкрутство). У процедурі розпорядження майном розпорядник майна не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, крім випадків, передбачених цим Законом. Натомість при призначенні керуючого санацією або ліквідатора зупиняються (припиняються) повноваження органів управління боржника – юридичної особи щодо управління та розпорядження майном боржника (банкрута), управління боржником переходять до керуючого санацією (ч. 4 ст. 28 Закону про банкрутство) або до ліквідатора (ч. 2 ст. 39 Закону про банкрутство). Крім того, на відміну від розпорядника майна боржника керуючий санацією самостійно у відповідності до затвердженого судом плану санації (ст. 29-36 Закону про банкрутство ) організовує проведення санації та виконання плану санації боржника, а ліквідатор самостійно організовує виконання ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом і забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів у порядку, визначеному Законом про банкрутство (ст. 41-45 Закону про банкрутство).
П’ятою особливістю судової процедури розпорядження майном є визначення конкретного строку її проведення — сто п’ятнадцять календарних днів, а за вмотивованим клопотанням розпорядника майна або комітету кредиторів — подовження процедури ще на два місяця (ч. 2 ст. 22 Закону про банкрутство). Отже, загальний строк процедури не може перевищувати сто сімдесят п’ять днів, за винятком, наприклад, проведення банкрутства селянського (фермерського) господарства, де процедура розпорядження майном може бути введена на строк п’ятнадцять місяців (ч. 6 ст. 93 Закону про банкрутство). Проте строк процедури судової санації шість місяців і може бути продовжений на більше ніж на дванадцять місяців (ч. 1, ст. 28), строк процедури судової ліквідації складає дванадцять місяців і не може бути взагалі подовжений (ч. 1 ст. 37 Закону про банкрутство). В.В. Джунь вважає, що строк процедури розпорядження майном необхідно скоротити, враховуючи швидке знецінення активів боржника, особливо нематеріальних, внаслідок публічного розголосу об’яви про його неспроможність [34, с. 137-138]. На нашу думку, є недоцільним скорочення процедури розпорядження майном боржника, який визначений у ст. 22 Закону про банкрутство. Швидке зниження ринкової ціни бізнесу при неплатоспроможності боржника після офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство не може бути тим єдиним критерієм для скорочення строку процедури, оскільки активи (матеріальні й нематеріальні) знецінюються в часі не однаково, а крім того, сучасне економічне становище в Україні і рівень правосвідомості суспільства не надає достатніх підстав скорочувати строк процедури. Необхідно встановити інший критерій, який повинен існувати незалежно від ринкового фактора зниження вартості активів боржника, оскільки забезпечувальний інтерес учасників у процедурі розпорядження майном повинен реалізуватися через визначений Законом про банкрутство такий строк процедури розпорядження майном боржника, що гарантує сторонам розумність його тривалості з урахуванням необхідності здійснення захисту інтересу кредиторів і прав боржника виконання.
Шостою особливістю судової процедури розпорядження майном є те, що з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство боржника протягом тридцяти днів конкурсні кредитори зобов’язані подати письмові заяви з грошовими зобов’язаннями до боржника. Зазначений тридцятиденний строк звернення кредиторів із вимогою до боржника є граничним (ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство), який не підлягає поновленню судом у справі про банкрутство. Правові наслідки для кредитора, що заявив вимоги до боржника після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявив взагалі, стає те, що такий кредитор втрачає право бути конкурсним кредитором, і його вимоги погашаються лише в шосту чергу в ліквідаційній процедурі. Відповідне правило не поширюється на вимоги кредиторів щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, аліментів, а також на вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров’ю громадян, сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування (ч. 4 ст. 23 Закону про банкрутство).
З вищезазначеного випливають такі висновки: по-перше, кредитор, який подав заяву з грошовими вимогами до боржника після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявив вимоги до боржника взагалі, не є конкурсним кредитором, наслідком чого він не може брати участь у повноважних зборах (комітеті) кредиторів при визначенні подальшої процедури банкрутства, по-друге, такий кредитор втрачає право на задоволення його вимог у процедурі розпорядження майном боржника у випадку одночасного проведення розрахунків зі всіма конкурсними кредиторами після затвердження реєстру вимог кредиторів (ч. 9 ст. 23 Закону про банкрутство), чи в разі укладення з боржником у процедурі розпорядження майном мирової угоди (ст. 77 Закону про банкрутство), оскільки вимоги цього кредитора погашаються в ліквідаційній процедурі. Зазначене вище правило направлено саме на захист неплатоспроможного боржника, що свідчить про продебіторську направленість цієї норми Закону про банкрутство.
На підставі вищевикладеного нами пропонується звернути увагу на сьому особливість процедури розпорядження майном боржника. Згідно з преамбулою Закону визначено, що Закон про банкрутство встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника, а потім вже застосування до боржника ліквідаційної процедури. Отже, повна нездатність боржника відновити свою неплатоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів створює подальшу можливість застосування до боржника ліквідаційної процедури (ч. 4 ст. 205, ст. 209, ГК України). Тому бажано в судовій процедурі розпорядження майном у залежності від виду суб’єкта господарювання з урахуванням проведеного арбітражним керуючим аналізу фінансової господарської діяльності застосовувати до суб’єктів малого і середнього підприємства, в яких чисельність працюючих не перевищує п’ятдесят осіб, а річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує десяти мільйонів євро, і до суб’єктів мікропідприємництва фізичних осіб – підприємців, у яких чисельність працюючих не перевищує десять осіб, а річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує два мільйону євро судову процедуру ліквідації, що стане економічно доцільним для держави і суспільства, зменшить додаткові витрати часу та витрати кредиторів на судові процедури банкрутства, оплату послуг арбітражного керуючого. Проте одночасно необхідно за допомогою Закону про банкрутство створити і дієвий продебіторський напрямок в законодавстві про неспроможність з метою посилення правового захисту боржника й охоплення дією цього закону суб’єктів підприємницької діяльності різних форм власності, особливо великих суб’єктів господарювання, за класифікацією, що визначена у ст. 55 ГК України, підприємств, що мають суспільну цінність або особливий правовий статус, підприємств у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків з метою захисту інтересів держави, посилення захисту прав робітників таких підприємств, меншості корпоративних учасників ( акціонерів) товариств. У зв’язку з чим пропонується збільшити строк процедури розпорядження майном до 1 року щодо таких підприємств, що здійснить виважений підхід до формування правових і економічних підстав відновлення платоспроможності останніх. В якості підстави для збільшення терміну цієї процедури передбачити виключно необхідність проведення значних за часом і за обсягом інвентаризацій та оцінки майна таких боржників. Саме такі норми будуть відповідати узгодженню як приватних, так і публічних
інтересів у процедурі банкрутства, на необхідність чого звертає увагу Н.В. Асєєва [4, с. 4].
Судова процедура розпорядження майном боржника у справах про банкрутство не застосовується у відношенні боржників громадян-підприємців (ст. 90-92 Закону про банкрутство), при особливостях банкрутства боржника, що ліквідується власником (ст. 95), при банкрутстві страховиків (ст. 87). До кола цих суб’єктів банкрутства, крім банкрутства страховиків, до яких може бути застосована процедура санації (ч. 5 ст. 87 Закону про банкрутство), застосовується лише ліквідаційна процедура. Не застосовується процедура розпорядження майном боржника до суб’єктів некомерційного господарювання, до фізичних осіб – підприємців, до комерційних банків. Так, у разі загрози неплатоспроможності банку вводиться тимчасова адміністрація (глава 15 Закону України «Про банки і банківську діяльність») [43], що за своєю суттю є аналогом процедури відновлення платоспроможності (санації) (розділ ІІ Закону про банкрутство), а в разі неплатоспроможності боржника застосовується процедура ліквідації банку (глава 16 цього Закону). Зазначене порушує умови і єдиний порядок відновлення платоспроможності всіх суб’єктів підприємницької діяльності – боржників як юридичних осіб, так і фізичних осіб – підприємців. У зв’язку з чим необхідно застосування процедури розпорядження майном до боржників – фізичних осіб – підприємців, а також до суб’єктів некомерційного (неприбуткового) господарювання у разі, якщо неприбуткова діяльність суб’єкта некомерційного господарювання набуває характеру підприємницької діяльності (систематичність отримання доходу). Наведені правила створять однаковий підхід у разі порушення справи про банкрутство до однієї групи суб’єктів економічних відносин як до юридичних (комерційного та некомерційного господарювання), так і до фізичних осіб – підприємців.
Вищевказане підтверджується законодавством про банкрутство Німеччини [105], яке визначає суб’єктами процедур банкрутства, що є аналогічним процедурі розпорядження майном боржника, юридичних і фізичних осіб – підприємців.
Крім того, необхідно звернути увагу на ключову термінологію законодавства України про неспроможність в частині назви цієї процедури, оскільки остання потребує вдосконалення в зв’язку з тим, що не відповідає мети судової процедури розпорядження майном боржника, і за своїм змістом ця судова процедура не спрямована на розпорядження майновими активами боржника, а навпаки, направлена на контроль, нагляд та охорону за операціями з активами боржника у широкому розумінню цього терміну. З огляду на цілі цієї процедури оптимальною її назвою може бути «спостереження за господарською діяльністю боржника».
3. Механізм забезпечення вимог кредиторів та їх майнових інтересів у судовій процедурі розпорядження майном боржника
Захист інтересів кредиторів, як сторони у справі про банкрутство, і створення подальших необхідних умов для відновлення фінансового становища боржника і збереження його майнових активів втілюється в судовій процедурі через відповідну систему заходів з нагляду та контролю.
Ч. 1 ст. 18 Закону про банкрутство визначає, що господарський суд за клопотанням сторін або учасників справи про банкрутство чи за своєю ініціативою вживає заходів щодо забезпечення вимог кредиторів.
Необхідно відмітити, що існує суттєва різниця від норми права, що містить ст. 18 і ст.19 Закону про банкрутство, яка визначає поняття мораторію на задоволення вимог кредиторів. Метою мораторію на задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство є захист боржника від кредиторів за вимогами, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство. Натомість, метою застосування заходів забезпечення вимог кредиторів у порядку ст. 18 Закону про банкрутство є захист кредиторів від недобросовісної поведінки боржника.
Закон про банкрутство передбачає комплексну систему заходів щодо забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном , які можна поділити на загальні, що застосовуються в підготовчому засіданні при порушенні справи про банкрутство (ст. 66, 67 ГПК України, ч. 9 ст. 16 Закону про банкрутство), і спеціальні, які визначені тільки ст. 18 Закону банкрутство, і застосовуються за клопотанням арбітражного керуючого, сторін, інших учасників провадження або з власної ініціативи суду.
Як вірно відмічає науковець П.Д. Пригуза, з порушенням справи про банкрутство встановлюються обмеження щодо суб’єктивного впливу певних осіб на об’єктивне буття підприємства, у зв’язку з чим поведінка членів органів управління боржника впорядковується на інтереси інших учасників провадження у справі про банкрутство, які вимагають від боржника такої поведінки і скеровують її, що сприяє вирішенню проблем неплатежу та завдань провадження [142, с. 271]. Отже, можливо визначити те, що у процедурі розпорядження майном боржника діє принцип, відповідно до якого боржник має право продовжувати здійснювати поточну господарську діяльність і приймати рішення, які прямо не заборонені Законом про банкрутство. Оскільки у процедурі розпорядження майном боржника керівництво підприємства боржника не відсторонюється від управління підприємством та управління його майном (ч. 11 ст. 22 Закону про банкрутство), а функції розпорядника майна носять лише контрольний і наглядовий характер, недобросовісні керівники боржника мають широкі можливості приховування майнових активів боржника, ухилення від виконання своїх господарських зобов’язань. У зв’язку з чим саме застосування заходів забезпечення вимог кредиторів створює підстави виконання вимог ст. 1-27 Закону про банкрутство та мети процедури розпорядження майном у справі про банкрутство.
У зв’язку з тим, що за своєю направленістю заходи забезпечення вимог є відмінними між собою, у тому числі й наслідками їх застосування, є наполегливою необхідність у проведенні їх класифікації, оскільки, по-перше, це – суто наукові, пізнавальні причини, оскільки глибоке та різнобічне пізнання процесів, які відбуваються у процедурі розпорядження майном боржника, вимагає не тільки загального розгляду, а й вивчення її окремих елементів, які у своєї сукупності створюють цю процедуру банкрутства, по-друге, проведення класифікації заходів забезпечення вимог кредиторів надасть можливість визначити заходи, що є обов’язковими (загальні) і повинні бути застосовані саме при порушенні провадження у справі про банкрутство, і спеціальні, які можуть бути застосовані в залежності від обставин виконання процедури розпорядження майном, по-третє, проведення їх класифікації визначить основні відмінності між заходами, які застосовуються у процедурі розпорядження майном боржника від заходів, що застосовуються у процедурах судової санації чи ліквідації, по-четверте, необхідність такої класифікації обумовлено й практичними цілями – удосконалення правозастосовної діяльності при застосуванні процедури розпорядження майном боржника.
Обов’язковими загальними заходами забезпечення вимог кредиторів для всіх боржників при порушенні справи про банкрутство є заборона боржнику і власнику майна (органу, уповноваженому управляти майном) боржника приймати рішення щодо ліквідації, реорганізації боржника, а також відчужувати основні засоби і предмет застави, які застосовуються, враховуючи приписи ст. 67 ГПК України та ч. 9 ст. 16 Закону про банкрутство. До основних обов’язкових заходів забезпечення вимог та інтересів кредиторів у процедурі розпорядження майном можливо віднести призначення судом арбітражного керуючого (розпорядника майна), який відповідно до судового рішення (ухвали) господарського суду забезпечує здійснення процедури розпорядження майном і вживає заходи для захисту майна боржника.
Що стосуються заходів, які передбачені ч. 1, ч. 2. ст. 18 Закону про банкрутство, то вони є у своєї підставі спеціальними і застосовуються залежно від результатів виконання процедури розпорядження майном боржника та інших факторів, які створюють обґрунтовані підстави для їх застосування. Проте, за будь – яких обставин, вжиття заходів щодо забезпечення вимог кредиторів у справі про банкрутство є правом суду, при цьому підстави застосування таких заходів мають ґрунтуватися на балансі інтересів боржника та його кредиторів і оцінюватися перш за все на достатніх доказах або обґрунтованих припущеннях, що невжиття відповідних заходів унеможливить або значно ускладнить задоволення грошових вимог кредиторів у подальших процедурах банкрутства.
У підтвердження вищенаведеного є правова позиція Пленуму Верховного суду України «Про судову практику у справах про банкрутство» від 18.12.2009 р., відповідно до п. 73 якого Верховним судом було доведено нижчестоящим судам, що у виборі заходів, які застосовуються для забезпечення вимог кредиторів, останні не повинні унеможливлювати здійснення оперативно-господарської діяльності боржника, тобто не повинні мати характер повної заборони на здійснення перерахування коштів, укладення угод, передачу майна, а при накладанні арешту на майно чи при введенні заборони розпорядження майном судам обов’язково необхідно зазначати конкретне майно щодо якого вживаються заходи забезпечення та визначати конкретні дії, які забороняються вчиняти органам управління боржника [138].
Враховуючи вищенаведене, у поділ заходів забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника можуть бути покладені різні кваліфікаційні підстави:
За критеріями визначення їх в нормативних актах заходи забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника можуть поділяться на: загальні, які передбачені ст. 67 ГПК України, ч. 9 ст. 16 і можуть бути застосовані у процедурі розпорядження майном, і спеціальні, що визначені тільки положеннями ч. 15 ст. 16 і ст. 18 Закону про банкрутство.
За критерієм їх змісту та направленості, що зобов’язують здійснити або не здійснювати правову дію, заходи можна поділити на господарсько – правові, які зобов’язують боржника передати цінні папері, майно, інші цінності на зберігання третім особам; вчинити або утримуватися від вчинення певних дій або вжити інші заході для збереження майна боржника (ч. 1 ст. 18 Закону про банкрутство), забороняють керівнику боржника (орган управління боржника) без погодження з розпорядником майна укладати правочини (договори), перелік яких визначений в ч. 8 ст. 22 Закону про банкрутство; організаційно-правові, що передбачають відсторонення (усунення) керівника боржника від посади та покладення тимчасово виконання обов’язків боржника на розпорядника майна (ч. 2 ст. 18 Закону про банкрутство), припинення повноважень керівника боржника або виконавчих органів його управління (ч. 12, 13 ст. 22 Закону про банкрутство), якщо ними не вживаються заходи щодо забезпечення збереження майна боржника, створюються перешкоди діям розпорядника майна чи допускаються інші порушення законодавства; реорганізаційно-правові, які позбавляють права орган управління боржника без згоди розпорядника і до припинення процедури розпорядження майном приймати рішення про ліквідацію або реорганізацію боржника, створення юридичних осіб, їх філій і представництв, або про участь в інших юридичних особах, виплату дивідендів, проведення боржником емісії цінних паперів, про вихід зі складу учасників боржника юридичної особи, про придбання в акціонерів раніше випущених акцій боржника (ч. 5, 6 ст. 22 Закону про банкрутство).
За критерієм, що створюють підстави відновлення господарської діяльності боржника, заходи можна поділити на ті, що скасовують обмеження та арешти щодо розпорядження майном боржника, після порушення справи про банкрутство та введення процедури розпорядження майном боржника, якщо такі обмеження або арешти перешкоджають господарської діяльності боржника та відновленню його платоспроможності (ч. 7 ст. 22 Закону про банкрутство), і заходи, що передбачають можливість накладення з моменту порушення справи про банкрутство арешт на майно боржника (ч. 15 ст. 16 Закону про банкрутство) або арешт на конкретне рухоме майно боржника (ч. 1 ст. 18 Закону про банкрутство) з метою забезпечення інтересів конкурсних кредиторів у справі про банкрутство.
За критерієм суб’єкта, що має повноваження на подання письмових клопотань до суду про вжиття заходів забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника, – конкурсні кредитори, учасники провадження, розпорядник майна, за власною ініціативою – господарський суд, у провадженні якого знаходиться справа про банкрутство (ч. 1 ст. 18, ч. 7. ст. 22 Закону про банкрутство).
Для реального й ефективного забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном суд направляє копію ухвали про вжиття заходів щодо забезпечення вимог кредиторів установам, що здійснюють облік нерухомого майна (органам державної реєстрації речових прав за місцем знаходження нерухомого майна), рухомого майна – транспортних засобів (органам УМВС України за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника), установам банків, що обслуговують рахунки боржника, незалежним реєстраторам, особам, які ведуть облік цінних паперів, що належать боржнику (зберігачу, депозитарію, утримувачу), державним нотаріальним конторам, приватним нотаріусам, що мають повноваження здійснювати державну реєстрацію іпотек та обтяжень рухомого майна (абз. 3 ч. 16 ст. 16 Закону про банкрутство).
Заходи забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника діють до дня введення судом процедури санації і призначення керуючого санацією або до винесення судом постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури і призначення ліквідатора, або до припинення провадження у справі, проте суд має право скасувати або змінити заходи щодо забезпечення вимог кредиторів до настання вищевказаних обставин (ч. 3 ст. 18 Закону про банкрутство).
Необхідно відмітити, що заходи забезпечення вимог кредиторів, що застосовуються у процедурі розпорядження майном, є попередніми й підготовчими. Такі заходи як у своєї сукупності, так і окремо направлені на захист інтересів кредиторів, на забезпечення збереження й ефективного використання майнових активів боржником, на визначення фінансового становища боржника і створюють підстави для визначення подальшої наступної судової процедури банкрутства. Натомість заходи, що застосовуються у процедури судової санації, складаються з організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних умов (ч. 2-5 ст. 28 Закону про банкрутство), і є основними, які у своєї сукупності направлені на відновлення платоспроможності боржника та запобігання визнанню боржника банкрутом. Такі заходи обов’язково визначаються при затвердженні плану санації (ст. 29 Закону про банкрутство). У процедурі ліквідації заходи, навпаки, направлені лише на задоволення вимог кредиторів шляхом продажу майна боржника (ч. 1 ст. 37 Закону про банкрутство).
Виходячи з судової практики розгляду справ про банкрутство, можливо говорити про ефективні заходи забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника, що створюють обґрунтовані підстави охорони і збереження майна боржника й захищають майнові інтереси кредиторів у справі, до яких можливо віднести: накладення арешту на нерухоме та рухоме майно боржника, заборона керівнику боржника без погодження з розпорядником майна укладати правочини (договори), відсторонення керівника боржника від посади. Неефективні, що не сприяють захисту прав боржника та інтересів кредиторів, оскільки законодавцем не визначений відповідний порядок і механізм, що створює й забезпечує можливість їх виконання у процедурі банкрутства. До таких заходів забезпечення можливо віднести передачу на зберігання майно та інші цінності боржника третім особам, заборона керівнику на укладання інших значних правочинів.
На підставі вищенаведеного дисертант доходить висновку про необхідність вдосконалення заходів забезпечення вимог кредиторів у справі про банкрутство. Зокрема, у разі відсторонення керівника боржника від посади (ч. 2 ст. 18 Закону про банкрутство) необхідно, враховуючи положення ст. 46 (відсторонення від роботи) Кодексу законів про працю України (далі – КЗОТ України), при припиненні повноважень керівника (ч. 12 ст. 22 Закону України) необхідно враховувати положення глави ІІІ (Трудовий договір) КЗОТ України [70], що створить підстави захисту трудових інтересів керівника боржника. Також необхідно вдосконалити положення ч. 7 ст. 22 Закону про банкрутство, що надають право господарському суду за заявою розпорядника майна скасовувати будь-які арешти майна боржника та інші обмеження, оскільки законодавством України не визначено правових підстав щодо можливості скасування господарським судом арештів, які накладені в межах виконання судових рішень в інших справах (цивільних, господарських, кримінальних), що обґрунтовано створює підстави, які унеможливлюють відновлення господарської діяльності та платоспроможності боржника.
Підводячи підсумок, можна сказати, що останнім часом національний інститут банкрутства зазнав еволюції в напрямку змін пріоритетів у сфері банкрутства – від однобокої мети найбільш повного задоволення вимог кредиторів за допомогою лише процедури судової ліквідації до повороту в бік спроби спочатку реабілітувати бізнес боржника, застосовуючи до боржника реабілітаційні (відновлюючи) процедури банкрутства. У цьому ракурсі нове значення набувають заходи забезпечення вимог кредиторів, що застосовуються у судової процедури розпорядження майном, за допомогою яких створюється розумний компроміс інтересів кредиторів і боржника у справі про банкрутство, здійснюється контроль і нагляд за господарською діяльністю боржника, зберігається майно боржника та виявляються реальні правові підстави для відновлення платоспроможності боржника – суб’єкта підприємницької діяльності й задоволення вимог кредиторів у процедурах санації, мирової угоди або ліквідації.
У ст. 16 ЦК України визначено способи захисту майнових прав і інтересів. Одним із таких дієвих механізмів заходів захисту інтересів кредиторів у справі про банкрутство є визнання недійсними правочинів і спростування майнових дій боржника (ст. 20 Закону про банкрутство). У науковій літературі, що досліджує питання визнання недійсними угод у процедурах неплатоспроможного боржника, визначається як один з найефективніших способів захисту інтересів кредиторів, які наділяються відповідними правовими засобами, оспорювання дій недоброзичливих боржників
[39, с. 35-39]. Юридичні підстави щодо оспорювання угод в конкурсному процесі, як зазначав Г.Ф. Шершеневич, безпосередньо витікають з інтересів суспільного кредиту, для чого саме в інтересах конкурсних кредиторів законодавець допускає можливість невизнання майнових наслідків угод, законно вчинених неспроможним боржником із третіми особами [202,
с. 266-267]. Отже, право на оскарження правочинів боржника, що надається конкурсним кредиторам, розпоряднику майна у процедурі розпорядження майном боржника, виступає як допоміжний засіб захисту прав та інтересів кредиторів і є «… інструментом, за допомогою якого рух майна на обтяження конкурсної маси перед або після відкриття банкрутства міг бути повернений назад з метою збагачення конкурсної маси» [6, с. 92-94].
Дисертантом проведене дослідження щодо визнання недійсними угод у процедурі банкрутства доктринальних поглядів науковців, історичних джерел, проаналізовані окремі іноземні джерела в порівняльному аспекті й відмічається наступне.
Використання правового механізму недійсності угод боржника має глибокі історичні корені й бере свій початок ще з конкурсного права Древнього Риму, відповідно до якого кредитор мав право ставити питання щодо спростування майнових дій (угод) відносно майна боржника при оголошенні його неспроможним. Так, кредитору надавався судовий захист у вигляді поворотних позовів. Це позов (action Pauliana) проти боржника і осіб, причетних до розтрати майна, яке відбулося внаслідок оману. Такі дії неплатоспроможного боржника при укладенні угоди повинні бути здійснені зі злим умислом і спричиняти шкоду кредиторам, якщо боржник, маючи перед кредиторами борги, свідомо відчужує майно і, як наслідок, зменшуючи долю кредиторів, яка могла бути направлена на погашення їх вимог. Якщо кредитор не міг доказати наявний умисел боржника чи його контрагента при укладенні угоди, кредитору надавалося право на поворотний позов (action іnfactum) наслідком зобов’язання боржника чи контрагента добровільно задовольнити вимогу кредитора в межах наявного збагачення від такої угоди [84, с. 149-156].
У подальшому у ХІХ ст. з розвитком відносин неспроможності було сформульовано декілька основних теорій, що обґрунтовували юридичні підстави для конкурсного піклувальника або конкурсного управління визнавати угоди недійсними, які були укладені неплатоспроможним боржником до оголошення його банкрутом.
Посилаючись на дослідника конкурсного процесу Г.Ф. Шершеневича, можливо визначити чотири головні теорії, які визначали підстави визнання угод недійсними – це деліктна теорія, квазіделіктна теорія, легальна теорія, теорія виконавчої сили [204, с. 339-342]. Відповідно до цих теорій обґрунтовувалося можливість визнання договорів недійсними внаслідок припущення наявності у контрагентів за договором проступку у вигляді оману чи умислу, який був направлений на зменшення майна у боржника, (деліктна теорія); встановлювалося, що хоча третя особа і не діяла з прямим умислом, проте все ж контрагент за укладеною угодою діяв зловмисно на користь кредиторів боржника (квазіделіктна теорія); визначалося, що є закон, який регулює правовідносини з банкрутством, що розповсюджує свою дію і на зобов’язальні правовідношення між конкурсними кредиторами та третьою особою (легальна теорія); встановлювалося, що визнання недійсним договорів у конкурсному провадженні – є додатковим заходом виконання судових рішень в інтересах кредиторів, що продовжує розповсюджуватися в подальшому на майно та інші цінності, які вибули з загальної конкурсної маси боржника напередодні відкриття конкурсного провадження (теорія виконавчої сили).
Якщо звернутися до сучасного досвіду зарубіжного законодавства про банкрутство, що передбачає можливість оспорювання угод боржника при його неплатоспроможності, то можна побачити, що, наприклад, у США частіше переглядаються угоди, які завдали збитки кредиторам у вигляді зменшення конкурсної маси та ті, що були здійснені боржником з наміром приховування майна (параграфи 554-549 глави 5 Кодексу про банкрутство США ). Право на оспорювання угод надається довірчому керуючого, кредиторам у випадках, якщо такі угоди були укладені протягом 90 днів до дати подання заяви про банкрутство і свідчать про перевагу в разі передачі майна кредиторові (параграф 547), про обманну передачу майна та підроблені зобов’язання (параграф 548), угоди, які є неоформлені або незареєстровані (параграф 549) [211]. У Німеччини відповідності до параграфів 129, 147, 311 Положення про неспроможність від 05.10.1994 р. передбачено, що угоди, які вчинені до порушення провадження у справі про неспроможність та угоди, що вчинені після порушення справи про неспроможність, і які завдають збитки конкурсним кредиторам можуть бути спростовані конкурсним керуючим. Також цим актом (параграфи 130-143) визначено випадки та підстави визнання недійним угод боржника [105, с. 205, 206, 210]. У Великій Британії питання оскарження угод, вчинених боржником детально врегульовані у статтях 238-244 статуту парламенту Іnsolvency Act 1986 р. [213], за якими визнаються недійсними угоди, якщо за ними боржник отримав недостатню зустрічну компенсацію (ст.238), угоди боржника з перевагою (ст. 239), угоди — позики, що є кабальними (ст.244). У Франції недійсність угод регламентується ст.107-110 Loi №85-89 du 25 janvier 1985 (далі – Закон № 85-89) [214], згідно яких визнаються недійсним угоди, відповідно до яких боржник виконав зобов’язання раніше встановленого строку, передав майно у депозит при відсутності рішення суду, здійснив безоплатне відчуження майна або виконав зобов’язання раніше встановленого строку їх сплати тощо. Статтею L. 632-1 Комерційного кодексу Франції суд має право визнати недійсними угоди, які укладені протягом шести місяців, що передували дати припинення платежів [72, с. 490].
Таким чином, іноземне законодавство про банкрутство детально регулює питання з оспорювання угод боржника, що становить одну з пріоритетних задач конкурсного управління.
Проблеми недійсності угод боржника були предметом досліджень таких авторів, як: В.Ф. Попондопуло [123, с. 217-226], В. Хімічев [192, с. 91-104], Т.В. Басалюк [7, с. 187-191], Б.М. Поляков, враховуючи судову практику Верховного суду України за попереднім Законом про банкрутство в редакції від 30.06.1999 р., сформулював основні ознаки спростування майнових дій боржника у процедурах банкрутства та визначив співвідношення норм цивільного права зі спеціальними нормами законодавства про банкрутство
[71, с. 107-123].
За раніше діючим Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції від 30.06.1999 р. [52] визнавати недійсними угоди боржника можливо було з підстав, якщо угода була укладена з заінтересованими особами, чим було завдано збитки кредиторам, правочин був здійснений у «підозрілій період» до порушення провадження у справі про банкрутство (ч. 10, ч. 11. ст. 17 цього Закону). Ініціатором оскарження угод був арбітражний керуючий (керуючий санацією та ліквідатор). Проте наявність прогалин у вищевказаному Законі про банкрутство та наявності різної судової практики застосування норми ст. 17 цього Закону не надавали можливості відтворення цього інституту як найефективнішого засобу щодо консолідації конкурсної маси боржника та задоволення вимог кредиторів.
У сучасних умовах відповідно до ч. 4 ст. 10 та ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство визначено загальне правило, що правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою конкурсного кредитора, арбітражного керуючого (розпорядника майна), керуючого санацією (ч. 5 ст. 28 Закону про банкрутство), ліквідатора (ч. 2 ст. 41 Закону про банкрутство), комітету кредиторів (ч. 8 ст. 26 Закону про банкрутство).
Право на визнання недійсними угод або спростування майнових дій боржника виникає після порушення провадження у справі про банкрутство господарським судом (ст. 16 Закону про банкрутство) та введення судом процедури розпорядження майном, оскільки з цього часу до неплатоспроможного боржника застосовується особливий правовий режим, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, що обумовлено специфікою відносин банкрутства.
З урахуванням вищевказаного можливо визначити, що предметом правового регулювання інституту недійсним правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника у процедурі розпорядження майном у справі про банкрутство є порядок та умови оскарження договорів (правочинів) або майнових дій (актів), що виникають у зв’язку з поверненням до конкурсної маси майна боржника.
Необхідно відмитими, що право на подання заяви про визнання недійсним угод боржника у справі про банкрутство мають тільки учасники провадження у справі про банкрутство. У процедурі розпорядження майном це право мають конкурсні кредитори, вимоги яких включені до реєстру вимог кредиторів на попередньому засіданні, арбітражний керуючий (розпорядник майна) (ч. 4 ст. 20 Закону про банкрутство), комітет кредиторів в особі голови комітету кредиторів (ч. 8 ст. 16). Разом із тим, на думку автора, оскільки керівнику боржника у процедурі розпорядження майном боржника не заборонено здійснювати оперативно-господарську діяльність боржника, останній, як учасник процедури розпорядження майном боржника, не обмежений правом самостійно подавати заяви про визнання недійсним правочинів за спеціальними підставами, які визначені у ст. 20 Закону про банкрутство. Проте кредитори, вимоги яких забезпечені майном боржника (майнового поручителя), негрошові кредитори не мають такого права, оскільки їх матеріально-правовій інтерес задовольняється за рахунок індивідуально визначеного майна боржника за межами провадження у справі про банкрутство.
За нормою ст. 20 Закону про банкрутство об’єктом оспорювання є правочини (договори), що були укладені боржником у відповідності до загальних вимог, визначених у Цивільному та Господарському кодексах України, додержання яких є необхідним для чинності правочину (договору), що регламентує ст. 203, 215, 216 ЦК України, ст. 179 ГК України, майнові дії боржника, рішення керівника боржника, акти органів управління боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство. Причому такі правочини або майнові дії боржника мають сумнівний характер з точки зору відповідності його чесним звичаям у господарському обороті, переслідують мету обмеження інтересів кредиторів, містять елементи зловживання правом, оман або інші шахрайські дії з майном боржника, що приводить до зменшення об’єму майна боржника та завдають шкоди кредиторам.
З вищенаведеного слідує, що, якщо правочин, який укладений боржником з контрагентом у вищезазначений підозрілий період має вади волі або волевиявлення, розпоряднику майна або кредитору необхідно звертатися, враховуючи приписи п. 7 ст. 12, 16 ГПК України та ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство із заявою про визнання недійсними правочинів на загальних підставах, визначених ст. 15-236 ЦПК України [199] до місцевого суду загальної юрисдикції, якщо однією зі сторін за договором є фізична особа, або з позовною заявою у порядку господарського судочинства у відповідності до вимог ст. 1 ГПК України, оскільки, норма ст. 20 Закону про банкрутство не передбачає порядку визнання правочинів (договорів) недійсними на загальних підставах, передбачених Цивільним і Господарським кодексами України. Крім того, господарські суди, розглядаючи заяву про визнання недійсним правочину (договору), яким не додержано в момент вчинення вимог ст. 203, 215 ЦК, повинні застосовувати тільки ті статті або відповідні частини статей ГПК, що регулюють виключно рішення господарських спорів у позовному провадженні. Такими, зокрема, є статті, які визначають коло учасників позовного провадження (ст. 18, 21, 22-27 ГПК України). Натомість учасниками судового процесу у справах про банкрутство є особи, які визначені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (п. 1. Постанови Пленуму ВГСУ від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судоми першої інстанції» [140]), до складу яких не входять сторони, що визначені у ст. 21, 22-27 ГПК України. Зазначене говорить про те, що судовий процес, наявний у відносинах банкрутства, є більш спрощений і не передбачає можливості залучення всього арсеналу правових заходів, що застосовують у позовному провадженні (інститут відповідачів і третіх осіб, механізм зустрічного позову тощо), оскільки судове провадження у справі про банкрутство повинно бути бездоганно формалізованим і зрозумілим, адже останнє зачіпає стабільність майнового обороту в державі.
Таким чином, для того, щоб господарський суд у межах провадження у справі про банкрутство мав повноваження з розгляду заяв про визнання недійсним правочинів на загальних підставах, необхідно про це прямо зазначити у ст. 20 Закону про банкрутство й визначити процесуальний порядок розгляду таких заяв, зокрема, правовій статус сторін і учасників, форму та зміст такої заяви.
У процедурі розпорядження майном боржника на таких ж підставах, які визначені у ст. 20 Закону про банкрутство, можуть бути спростовані майнові дії боржника, що приводять до зменшення майнових активів боржника. У цивільному праві досить давно обговорюється проблема класифікації правомірних юридичних дій, до яких, крім угод (правочинів), відносять індивідуальні акти, юридичні вчинки, дії, що створюють об’єктивований результат [2, с. 405-406]. Дисертант проаналізував висновки П.Д. Пригузи щодо майнових дій боржника як виду юридичних дій [142, с. 286-287], думку науковця О. Беляневич, яка, напроти, вважає, що недійсним може бути лише сам правочин, а не його форма, оскільки сучасна теорія права та теорія конкурсного процесу не надає обґрунтування щодо поняття терміну «спростування майнових дій», тому необхідно змінити назву ст. 20 Закону про банкрутство на «Оспорювання правочинів боржника» [11, с. 40-45]. Власна думка дисертанта щодо вищезазначеного питання приводить до такого висновку. Спростування майнових дій боржника в судовій процедурі розпорядження майном є однією з форм оспорювання юридичних вчинків, пов’язаних з волевиявленням боржника щодо розпорядження своїм майном, які створюють об’єктивований результат. Такі дії боржника спричиняють юридичні наслідки у вигляді зменшення майнової сфери неплатоспроможного боржника. Оскільки виведення активів відбувається шляхом виконання зобов’язань між сторонами, саме для банкрутства становиться важливим забезпечити можливість оспорювання такого виконання з метою наповнення конкурсної маси неплатоспроможного боржника та найповнішого задоволення вимог кредиторів. У зв’язку з чим слід погодитися з висновками О. Беляневич щодо зміни назви ст. 20 Закону про банкрутство, оскільки тільки узгодженість приписів норм права неспроможності із суміжними інститутами права має гарантувати інтеграцію інституту неспроможності до національної системи права.
За нормою ст. 20 Закону про банкрутство у процедурі банкрутства спростовувати можливо договори (правочини), відповідно до яких боржник безоплатно здійснює відчуження майна, що йому належить, або відмовляється від власних майнових вимог чи приймає на себе зобов’язання без відповідних майнових дій від іншої сторони. Це, зокрема, договори дарування (нерухомого та рухомого майна), купівлі-продажу, позики, застави тощо, оскільки такі правочини не можуть здійснені добросовісним боржником після припинення платежів у зв’язку з тим, що ціллю боржника у цей період повинно бути пошук і знаходження необхідних заходів, направлених на задоволення вимог кредиторів за рахунок майна боржника, а не створення підстав для зменшення майнових активів. Іншими видами правочинів, що підпадають під норму ст. 20, є: правочини або майнові дії, відповідно до яких боржник виконує майнові зобов’язання раніше встановленого строку. Наділяючи правом оспорювати уповноваженим суб’єктом такі правочини або майнові зобов’язання (грошові або речові) боржника, законодавець керується поглядом на те, що дострокове виконання таких зобов’язань боржником є актом ненормальним у звичайному господарському обігу, яке викликає сумніви в його істинній цілі, особливо в умовах, коли боржник зупинив виконання грошових зобов’язань перед іншими кредиторами. Тут має місце і передбачення того, що боржник зробив це свідомо на користь іншого кредитора, у зв’язку з чим така угода протирічить основним засадам справедливого й рівномірного задоволення вимог усіх кредиторів, що є основною домінантою провадження у справі про банкрутство. Також згідно з вимогами ст. 20 можливо спростовувати правочини або майнові дії, відповідно до яких боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов’язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим. Ціль укладення таких правочинів боржником – нанесення з підстав необережності або умислу шкоди кредиторам, якщо виконання зобов’язань за договором викликало і створило наявність ознак неплатоспроможності боржника (ч. 3 ст. 10 Закону про банкрутство) або наявність ознак загрози його неплатоспроможності (ч. 5 ст. 11 Закону про банкрутство). Правом на спростування також підпадають правочини або майнові дії, відповідно до яких боржником було здійснено відчуження або придбано майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов’язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів або боржником за договором було оплачене кредитору або прийнято майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість його майна. Отже, внаслідок укладення таких правочинів або їх виконання у боржника стало недостатньо майнових активів для задоволення вимог його кредиторів (наявність ознак неоплатності боржника перед кредиторами).Також до спростування підпадають правочини або майнові дії, відповідно до яких боржник прийняв на себе заставні зобов’язання для забезпечення виконання грошових вимог. За загальним правилом застава або іпотека укладається в момент укладання основного договору. Якщо укладання договору застави або іпотеки здійснюється пізніше або укладається договір майнової поруки (іпотеки) в забезпечення виконання грошових зобов’язань іншої юридичної особи, особливо в умовах зупинення боржником виконання грошових зобов’язань перед кредиторами, це викликає підозру того, що боржник це зробив зловмисно з метою вилучення речі з загальної ліквідної маси на корить самого боржника або іншого кредитора.
Як вбачається зі змісту ч. 2 ст. 20 Закону про банкрутство у разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор зобов’язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі — відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії. Необхідно звернути увагу на те, що законодавець вказує на обов’язок контрагента боржника за недійсним договором повернути майно в ліквідаційну масу, а ні до конкурсної маси. Проте такі правові наслідки повернення майна повинно бути не тільки до ліквідаційної маси, а і до конкурсної маси, оскільки розгляд заяв про визнання недійсним правочинів або майнової дії відбувається у процедурі розпорядження майном боржника. За таких умов можливо зробити висновок про необхідність внесення змін до ч. 2 ст. 20 Закону про банкрутство в частині напрямку повернення майна в разі визнання судом правочинів боржника недійсними або спростування майнових дій у процедурі розпорядження майном до конкурсної маси боржника, що правильно визначить правові наслідки та обов’язок сторони за недійсним договором в цієї процедурі.
Частиною 3 ст. 20 Закону про банкрутство визначено, що сторона недійсного правочину (договору) або спростованої майнової дії (кредитор) після сплати грошей або повернення майна, що були отримані від боржника, має право вибору: погашення свого боргу в першу чергу у процедурі банкрутства (тобто в ліквідаційної процедурі) або виконання зобов’язання боржником у натурі після припинення провадження у справі про банкрутство. Тут мається на увазі випадки припинення провадження у справі, коли затверджується звіт керуючого санацією у зв’язку з виконанням боржником плану санації і відновленням платоспроможності боржника (п. 4 ст. 83 Закону про банкрутство) або укладається з боржником мирова угода ( ч. 5 ст. 83) чи боржник виконує усі зобов’язання перед кредиторами (ч. 7 ст. 83 Закону про банкрутство) і має права продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність. У науковій літературі звертається увага на те, що такий підхід законодавця є недостатньо виважений, оскільки більшість угод боржника, що визнаються недійсними здійснюються навмисно, з метою виведення активів боржника та за змовою з кредиторами. Отже, якщо такі кредитори отримують право на погашення боргу у першу чергу у процедурі банкрутства, то це не буде відповідати загальним засадам і меті конкурсного процесу, у зв’язку з чим слід понизити черговість задоволення вимог кредиторів, а саме, після задоволення вимог кредиторів третьої черги у процедурі банкрутства [19, с. 10].
Проведеним дослідженням можливо визначити основні підстави, які відрізняють загальні положення про визнання правочинів недійсними, що визначено у ст. 203, ст. 215 ЦК України [198], ст. 208 ГК України [25], від правових підстав визнання недійсним правочинів (договорів) і спростування майнових дій боржника у порядку ст. 20 Закону про банкрутство.
По-перше, підсудність справ у спорах про визнання недійсними договорів на загальних підставах, встановленими ст. 215, 216 ЦК України, визначається з урахуванням ст. 15 ГПК України за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії. Проте підсудність справ у майнових спорах на спеціальних підставах, визначених ст. 20 Закону про банкрутство, визначається виключно за містом знаходження справи про банкрутство боржника у місцевому господарському суду (ст. 16 ГПК України).
По-друге, підставами визнання правочинів (договорів) недійсними відповідно до положень ст. 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, ч. 5 та ч. 6 ст. 203 ЦК України. Проте підставами визнання правочинів (договорів) недійсними і спростування майнових дій боржника у процедурах банкрутства є перелік визначених законодавцем норм, що прямо передбачені ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство. Отже, визнання недійсним правочинів (договорів) боржника є тим господарсько-правовим заходом, який спрямований на збереження майна боржника й істотно відрізняється від підстав визнання недійсним правочинів у цивільному та господарському законодавстві.
По-третє, правові наслідки недійсності правочинів (договорів) за ст. 216 ЦК України, ст. 208 ГК України і ст. 20 Закону про банкрутство різні. Зокрема, у разі визнання недійсності договору на загальних підставах, передбачених в ЦК України та ГК України, кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала, а в разі неможливості такого повернення відшкодувати вартість того, що одержано (реституція). Натомість, за положеннями ч. 2 ст. 20 Закону про банкрутство у разі визнання недійсним правочину (договору) або спростування майнової дії боржника, кредитор за спростованим договором або дією зобов’язаний повернути майно або відшкодувати вартість цього майна не боржнику, а передати майно або грошові кошти до загальної конкурсної чи ліквідаційної маси боржника (банкрута).
По-четверте, право на подання заяви про визнання недійсним правочину до господарського суду за загальними підставами є у сторони за договором (правочином), право якої порушено. Проте право на оспорювання правочину або майнової дії відповідно до ст. 20 Закону про банкрутство безпосередньо не витікає з правовідносин, що пов’язує боржника і кредитора (сторін договору), воно лише виступає як додатковий засіб захисту прав конкурсних кредиторів у справі про банкрутство, у зв’язку з чим подавати заяви про визнання недійсним правочину або майнової дії у процедурі розпорядження майном має право конкурсний кредитор, арбітражний керуючий (розпорядник майна), комітет кредиторів.
На підставі вищенаведеного робимо висновок, що потребує обов’язкового законодавчого уточнення у зв’язку з відсутністю прямої вказівки у ст. 20 Закону про банкрутство наявність права за учасниками провадження у справі про банкрутство на подання заяв до суду про визнання недійсним правочинів у справі про банкрутство, які вчинені боржником з порушенням загальних вимог цивільного законодавства ч. 1-3, ч. 5 ст. 203 ЦК України, ст. 215, 216 ЦК України.
Потребує внесення змін до п. 7 ст. 12 ГПК України та ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство, в яких необхідно визначити, що якщо відносно боржника порушено справу про банкрутство, розгляд спорів з майновими вимогами до боржника, у тому числі спорів про визнання недійсним правочинів, спростування майнових дій боржника, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння тощо, здійснюється виключно у межах судового провадження у справі про банкрутство. Це надасть можливість чітко визначити виключну підсудність (ст. 16 ГПК України) розгляду таких спорів у межах провадження у справах про банкрутство і склад учасників таких правовідносин.
Потребує внесення змін до ч. 9 ст. 22 Закону про банкрутство, в якій наділити розпорядника майна у процедурі розпорядження майном повноваженнями на подання заяв про визнання недійсними актів, укладених боржником у порушення порядку, встановленого цим Законом, про визнання недійсним актів, прийнятих у процедурі розпорядження майном органами управління боржника стосовно зміни організаційно-правової форми боржника, що укладені без погодження з розпорядником майна, що надасть можливість зосередити розгляд таких спорів саме у межах провадження у справі про банкрутство, враховуючи приписи ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство.
Потребує внесенню змін до ч. 2 ст. 20 Закону про банкрутство в частині напрямку повернення майна в разі визнання судом угоди боржника недійсною у процедурі розпорядження майном до конкурсної маси боржника, що вірно визначить правові наслідки й обов’язок контрагента за недійсним договором.
Вдосконаленню потребує ч. 3 ст. 20 Закону про банкрутство, в якій передбачити, що кредитор за недійсним правочином (договором) або спростованою майновою дією має право погашення свого боргу в четверту чергу у процедурах санації або ліквідації, що запобігатиме здійсненню недобросовісних дій з боку як кредитора, так і боржника.
Висновки
Підбиваючи підсумки цього розділу, слід відзначити, що у правовій науці до цього часу не було спроб на дисертаційному і монографічному рівнях піддати ретельному аналізу судову процедуру розпорядження майном у справах про банкрутство й визначити її особливості, що відрізняють її від інших процедур банкрутства. Дослідженню бракувало необхідних категорій понятійного апарату процедури розпорядження майном боржника, таких як «нагляд» і «контроль», «розпорядження майном», «розпорядник майна», «конкурсні кредитори», що ускладнювало застосування положень цієї окремої судової процедури при правозастосуванні.
Проведена автором періодизація розвитку інституту розпорядження майном в умовах неплатоспроможності боржника засвідчує наявність етапів такого розвитку: X-XVI ст. – відокремлення процесу майнових стягнень від особи боржника, започаткування контролю органів публічної влади над цим процесом; XVIІ-XІХ ст. – врегулювання відносин банкрутства через спеціальні статути, уложення, в яких започатковано розвиток заходів, направлених на акумулювання та виявлення всіх наявних активів у боржника за допомогою особи, визначеної кредиторами або судом з метою забезпечення захисту речових прав кредиторів на майно боржника, що мають на нього право, до появи можливості відкриття ліквідаційної процедури. ХХ ст. – по цей час – формування правового підґрунтя для захисту публічних інтересів у відносинах банкрутства, яке передбачає застосування охоронних, захисних і попереджувальних заходів, направлених на відновлення платоспроможності боржника в умовах наявності у боржника лише тимчасової платіжної нездатності до поточних платежів.
Визначено, що в період незалежності України, спочатку була застосована прокредиторська модель правового регулювання відносин банкрутства, потім був продекларований перехід до продебіторської моделі правового регулювання відповідних відносин. Проте нинішня модель правового регулювання може бути розцінена як нейтральна з тих позицій, що передбачених важелів правового регулювання недостатньо для того, щоб реально забезпечити своєчасне відновлення платоспроможності боржника і здійснити найбільш повно захист інтересів кредиторів.
Розглядаючи ціль, функції, особливості застосування розпорядження майном боржника як процедури банкрутства, необхідно відмітити, що здійснення неплатоспроможним боржником оперативно-господарської діяльності має відповідну специфіку, яка відображає особливості визначення основних термінів процедури, до яких відноситься «контроль» і «нагляд». Поняття «контролю» у процедурі розпорядження майном має більш широке використання і визначається не тільки як спостереження та перевірка уповноваженим суб’єктом процесу функціонування й визначення фактичного фінансового становища неплатоспроможного боржника, а й в активному втручанню у здійснення господарської діяльності у випадках, передбачених Законом про банкрутство, у формі надання обов’язкової письмової згоди або погодження при прийняття боржником управлінських рішень. Проте завданням «нагляду» є лише виявлення і з’ясування, наскільки правильно й ефективно органи управління боржника здійснювали і продовжують здійснювати оперативно-господарську діяльність у відповідності до встановлених правил і норм, виявляються економічні причини (фактори) наявності тривалої фінансової неплатоспроможності боржника без втручання останнім в оперативно-господарську діяльність керівних органів боржника.
Визначено необхідність застосовувати процедуру розпорядження майном боржника як до юридичних осіб (суб’єктів комерційного та некомерційного господарювання), так і до фізичних осіб – підприємців, що створить однаковий підхід до однієї групи суб’єктів економічних відносин у держави в разі тимчасової фінансової неплатоспроможності при порушенні справи про банкрутство та введення судової процедури розпорядження майном боржника.
Здійснено класифікацію заходів забезпечення майнових інтересів кредиторів, що застосовуються до боржника у процедурі розпорядження майном боржника, які використовуються при розгляді справ про банкрутство, серед яких відокремлено заходи, що ефективні у забезпеченні інтересів кредиторів, та заходи, які малоефективні при застосуванні на практиці.
Обґрунтовано необхідність вдосконалення положень ч. 7 ст. 22 Закону про банкрутство в частині надання права господарському суду за заявою розпорядника майна скасовувати арешти з майна боржника та інші обмеження, накладені в межах виконання судових рішень в інших справах (цивільних, господарських, кримінальних), що обґрунтовано створить підстави щодо відновлення оперативно-господарської діяльності боржника у процедурі розпорядження майном боржника.
Визначено, що визнання недійсними правочинів (договорів) у процедурі розпорядження майном є додатковим господарсько-правовим заходом, який спрямований на збереження й відновлення майнового становища боржника та захищає інтереси конкурсних кредиторів. Досліджено основні правові підстави, які відрізняють визнання правочинів недійсними за загальними положеннями ЦК України від визнання недійсним правочинів (договорів) і спростування майнових дій боржника у порядку ст. 20 Закону про банкрутство.
Визначено необхідність уточнити положення діючого законодавства щодо повернення майна в разі визнання судом правочинів (договорів) недійсними і при спростуванні майнових дій боржника у процедурі розпорядження майном, закріпивши положення у ч. 2, ч. 3. ст. 20 Закону про банкрутство про повернення майна до конкурсної маси боржника, а не ліквідаційної маси, і визначити права кредитора за спростованим договором або майновою дією отримати погашення боргу у ліквідаційній процедурі в четверту чергу задоволення, що вірно визначить правовій обов’язок і права контрагента за недійсним договором (правочином) або спростованою майновою дією.