Фесун Г. С., кандидат політичних наук,

доцент кафедри практичної психології Чернівецького національного
університету імені Юрія Федьковича

Гузак М. М., студентка 5 курсу кафедри практичної психології Чернівецького
національного університету імені Юрія Федьковича

Самотність — відчуття розриву з оточуючими, боязнь наслідків самотнього способу життя, важке переживання, пов’язане із втратою життєвих цінностей або близьких людей, постійне відчуття покинутості, непотрібності власного існування [2, 94].

Як психічний стан, що має негативне забарвлення, самотність відома ще з античних часів. З урахуванням історичних часових рамок, досить доцільно виділити чотири періоди у вивченні поняття самотності. Перший період починається з моменту існування людини до перших публікацій статей європейських філософів екзистенціального напрямку. Цей період відрізняється уривчастими уявленнями про самотність в основному на рівні особистих міркувань і згадками у теологічної і художній літературі. Вийнятком з правила на цьому тлі є монументальна праця німецького автора Й. Циммерманна чотиритомний опис «Про самотність». XIX ст. — початок XX ст. — це період формування філософських основ вивчення феномена самотності. У цей період тема самотності набуває стійкого характеру в художній літературі, зокрема Е.Золя, Ф. Достоєвського та ін.. У кінці 30-х — до середини 80-х рр. минулого століття виникає активний інтерес до феномену самотності з боку психологів і представників соціальних наук. Цей період є досить умовним, носить назву періода фундаментальних досліджень у сфері психології самотності. Оскільки в цей час відбувається закладка концептуальних основ феноменологічного дослідження. Велика кількість творів художньої літератури, центральною темою яких є самотність людини припадає саме на цю добу (А. Камю, Г. Гессе, Е.М.Ремарк, Г. Г. Маркес і ін.). Останній період бере свій початок у другій половині 80-х рр. ХХ століття і триває по сьогодні. З позицій сьогоднішнього дня безумовна більшість авторів, які висвітлюють проблему самотності, сходяться на тому, що самотність пов’язана з переживанням людиною її відірваності від спільноти людей, історії, сім’ї, природи, культури. Нерідко вказується, що сучасна людина відчуває самотність найбільш гостро у ситуаціях інтенсивного примусового спілкування [7, 27].

У вітчизняній психології існує різноманіття думок з приводу визначення характерних особливостей феномена самотності. С. Корчагіна визначає «самотність» як «…психічний стан людини, що відбиває переживання своєї окремості, суб’єктивної неможливості або небажання відчувати адекватний відгук, прийняття і визнання себе іншими людьми» [4, 14]. В. Андрусенко до обумовленості самотності ізоляцією розглядає її ще як шанс для особистості: «…Душевна самотність — необхідний етап у визначенні можливостей свого «Я» як вільного самовизначення та самоствердження в світі». Такий підхід визначає позитивну та розвиваючу роль самотності [1, 20]. В. Сіляєва визначає самотність як важке емоційне переживання, пов’язане з руйнуванням глибинних очікувань особистості з приводу реалізації своїх можливостей, які визнаються важливою складовою людського буття [6, 33-35]. Н. Харламенкова та І.В. Бабанова вважають, що самотність — переживання стану відчуженості людини від суспільства [8, 21-28]. Ю. Швалб та М. Данчева визначають самотність не тільки випробуванням для людини, але і випробування людиною самої себе, самоствердження своєї людської сутності, переваги своєї особистості над будь-якими зовнішніми обставинами. В кінцевому рахунку випробування і виховання самотністю зближують індивіда з іншими [9, 25].

У зарубіжній науковій літературі проблема самотності найбільш активно досліджується приблизно з 50-х років ХХ-го століття. Дослідження, що проводилися на дану тему, що стосуються вивчення проблеми самотності, можна поділити на вісім основних підходів: психодинамічний, феноменологічний, екзистенціально-гуманістичний, інтеракціоністичний, когнітивний, інтимний та теоретико-системний, соціологічний. Г. Зілбург, Г.Салліван, Ф. Фромм-Рейхман — є яскравими представниками психодинамічного або психоаналітичного підходу до вивчення проблеми самотності, і у своїх дослідженнях пов’язують виникнення самотності з дитинством — відсутністю батьківської любові, раннім відлученням від матері. К. Роджерс, Дж. Мур, Едді, Дж. Уайтхорн — є яскравими представниками феноменологічного підходу до вивчення проблеми самотності. На думку К. Роджерса індивід стає самотнім, коли, усунувши охоронні бар’єри на шляху до власного «Я», він думає, що йому буде відмовлено в контакті з боку інших. Грунтуючись на цій точці зору, інші дослідники, наприклад Дж. Мур і Едді виводять гіпотезу про те, що до самотності, в кінцевому рахунку, призводить невідповідність між трьома аспектами самосприйняття: самосприйняттям особистості (актуальне «Я»), ідеальним «Я» особистості та уявленням особистості про те, як її бачать інші. Дж. Уайтхорн підтримав цю думку, вважаючи, що деякі істотні розбіжністі між самовідчуттям «Я» і реакцією на «Я» інших породжує і загострює відчуття самотності. Згідно з К. Роджерсом, самотність — прояв слабкої пристосованості особистості, причина якої знаходиться всередині індивіда, у феномено-логічних невідповідностях уявлень про власне «Я». І. Ялом, К. Мустакас, Р. Мей, В. Франкл, Д. Б’юдженталь — є яскравими представниками екзистенціального підходу до вивчення проблеми самотності. Екзистенціальні психологи вважають, що самотність може виступати у людському житті не тільки як проблема, але і є необхідним компонентом для особистісного зростання, самостійності розвитку творчого начала людини. Д. Рісмен і П. Слейтер — представники соціологічного підходу до вивчення проблеми самотності. Д. Рісмен і П. Слейтер не стільки оцінюють самотність як нормальний чи ненормальний стан, скільки вважають самотність нормативним, загальним статистичним показником, що характеризує суспільство, таким чином, причину самотності, спочатку, знаходячи поза індивідом. Р. Вейс — представник інтеракціоністського підходу до вивчення проблеми самотності — відзначає, що самотність як функцію фактора особистості і фактора ситуації як продукт їх комбінованого (чи інтерактивного) впливу. Л.Пепло та її колеги Д. Перлман, В. Серма стали представниками когнітивного підходу до вивчення проблеми самотності. Когнітивний підхід припускає, що самотність настає у тому випадку, коли індивід сприймає невідповідність між двома факторами — бажаним і досягнутим рівнем власних соціальних контактів. В. Дж. Дерлега і С. Маргуліс — представники інтимного підходу до вивчення проблеми самотності, що вживають поняття «інтимність» і «саморозкриття» для тлумачення проблеми самотності. Подібно Р. Вейсу, вони вважають, що соціальні відносини, безперечно, сприяють досягненню індивідом різних реальних цілей. Самотність же зумовлена відсутністю відповідного соціального партнера, який міг би сприяти досягненню цих цілей, і, найімовірніше, настає тоді, коли міжособистісним відносинам індивіда бракує інтимності, необхідної для довірливого спілкування. Дж. Фландерс став яскравим представником загальносистемного підходу до вивчення проблеми самотності. Основне положення цієї теорії полягає у тому, що поведінка живих організмів відображає переплетення впливу кількох рівнів, що діють одночасно як система. Дж.Фландерс розцінює самотність як потенційно патологічний стан, але вважає його також і корисним механізмом зворотного зв’язку, який у кінцевому результаті може сприяти благополуччю індивіда або суспільства [5].

В сучасній психології, самотність виступає як соціально-психологічне явище, емоційний стан людини, пов’язане з відсутністю близьких, позитивних емоційних зв’язків з людьми або зі страхом їх втрати в результаті вимушеної або наявної психологічної причини соціальної ізоляції. У рамках цього поняття розрізняють два різних феномени — позитивна (самітність) і негативна (ізоляція) самотність, однак найчастіше поняття самотності має негативні конотації.

Проблема визначення самотності пов’язана з різноманіттям трактувань цього поняття у різних дослідників, серед них:

• почуття самотності і соціальна ізоляція;
• хворобливе переживання вимушеної ізоляції;
• добровільне усамітнення, пов’язане з екзистенціальним пошуком [3, 2025].

За результатами дослідженням самотності в юнаків та дівчат за допомогою опитувальника «Шкала самотності» запропонованого трьома авторами: Д.Расселом, Л. Пепло, М. Фергюсоном — було виявлено, що з 60 досліджуваних у 70% — високий та середній рівень самотності, та всього у 30% — низький рівень. Досліджувані з високим та середнім рівнем досить часто відчувають соціальну ізоляцію та в результаті цього переживають негативні емоції через різноманітні причини. Юнаки та дівчата з низьким рівним самотності, скоріше за все, частіше сприймають самотність як позитивний стан і залишаються наодинці із власної волі, щоб розібратися у своїх внутрішніх переживаннях, а часто — це стає поштовхом для творчості. Поділивши групу за гендерними ознаками на дві умовні групи, також, можемо дослідити що з 32 дівчат високий та середній рівень самотності спостерігається у 67 %, а низький рівень всього у 33 %. Досить схожа ситуація спостерігається і в юнаків, адже, з 28 респондентів високий та середній рівень самотності відчувають 65 %, і 35 % відчувають низький рівень самотності. Незважаючи на те, що ми поділили досліджуваних на дві умовні групи, почуття самотності як негативно-соціальне явище в більшій мірі відчувають і хлопці, і дівчата. Що дає, безпосередньо, зробити висновок: незалежно від приналежності до статі, соціальну ізоляцію може відчувати будь-яка людина за сприятливих до її виникнення умов.

Таким чином, при аналізі результатів даного дослідження, ми змогли прослідкувати, що самотніми відчувають себе переважна більшість респондентів через індивідуальні причини кожного з них, незалежно від їх статі, що є результатом недостатньої уваги в профілактиці цієї проблеми та практичних шляхів до її вирішення. При цьому, існують різні підходи до трактування поняття самотності, причин його виникнення та наслідків, до яких воно призводить. Та, незважаючи на це, залишаються відкритими питання про механізми формування даного почуття, значення, яке воно відіграє для особистості та впливу на її життєдіяльність. А, отже, проблема самотності як негативного стану є актуальною проблемою сьогодення, тому потребує великої уваги дослідників.

Список використаної літератури:

1. Андрусенко В.А. Словник душевних і духовних термінів / В.А. Андрусенко. — Єкатеринбург, 1993. — 30 с.
2. Волков Ю.Г., Добреньков В.І., Кадар Ф.Д., Савченко І.П., Шаповалов В.А. Соціологія молоді / Ю.Г.Волков, В.І. Добреньков, Ф.Д. Кадар // Д. : Фенікс, 2001. — 576 с.
3. Колесникова Г. І.        Феномен самотності:            поняття, класифікація, екзистенціальний сенс / Г. І. Колесникова // Журнал фундаментальні дослідження — № 2-9. — 2015. — С. 2024-2027.
4. Корчагіна С.Г. Генезис, види і прояви самотності. / С.Г. Корчагіна. — М.: Московський психолого-соціальний інститут. — 2005. — 196 с.
5. Перлман Д., Летиція Е. П. Лабіринти самотності / Д. Перлман, Е. П. Летиція
6. Сіляєва В.І. Жіноча самотність як психологічна проблема / В.І. Сіляєва // Практична психологія та соціальна робота. — 2000. — №4. — С 33-35.
7. Слободчиков И. М. Современные исследования переживания одиночества / Слободчиков И. М. // Психологическая наука и образование. -2007. — N 3. — С. 27-34.
8. Харламенкова Н.Є., Бабанова І.В. Стратегії самоствердження і ціннісні переваги самотньої людини. / Н.Е.Харламенкова, І.В. Бабанова // Психологічний журнал. — 1999. — Т. 20. — №2. — С 21-28.
9. Швалб, Ю. М., Данчева. О.В. Самотність: Соц.-психол. Проблеми / Швалб, Ю. М., Данчева. О.В. // Науково-популярна література. — К. :       Україна, 1991. — 270 с.