Галичанська А.В., кандидат психологічних наук,

доцент кафедри практичної психології Чернівецького національного
університету імені Ю. Федьковича

Досліджуючи психічний розвиток особистості в онтогенезі, при з’ясуванні основних закономірностей вікових змін та змісту новоутворень окремих періодів дослідники в галузі вікової психології завжди з особливим інтересом зверталися до аналізу підліткового віку, в якому найбільш яскраво й суперечливо виявляється вікова динаміка із супутніми їй труднощами становлення особистості, стабільне та історичне мінливе в психології підлітка. Більшість сучасних вчених сходяться на тому, що підлітковий вік (період отроцтва) — це критичний за своїм характером і змістом перехід від дитинства до дорослості, в якому, з огляду на особливості культурно-історичного контексту, суперечливі тенденції створюють певну конфігурацію симптомів та проявів поведінки, які виявляються, зокрема, у зростанні імпульсивності, агресивності, конфліктності, ситуативної девіантності [6].

Опис і аналіз підліткового віку як критичного в розвитку дитини широко представлено у класичних працях представників найбільш авторитетних психологічних підходів: психодинамічного (З. Фрейд, Е. Еріксон), когнітивно- генетичного (Ж. Піаже), діяльністного підходу в межах теорії вищих психічних функцій Л. Виготського (Л. Божович, Д. Ельконін, Д. Фельдштейн) та генетичної психології (Г. Костюк, С. Максименко), у працях С. Рубінштейна та представників суб’єктного підходу (З. Карпенко, В. Татенко, Т. Титаренко та інші), що свідчить про існування цілої низки фундаментальних теорій підліткового віку.

Проте численні вітчизняні та зарубіжні розвідки психології підлітків, завдяки яким у перші десятиліття ХХ століття був накопичений значний обсяг емпіричних даних й сформульовані вагомі теоретичні результати засвідчили гостру суперечливість й складність становлення особистості в цьому періоді, що виявляється і двох основних аспектах. Йдеться, одного боку, про загальну інтолерантність у міжособистісних стосунках з дорослими та однолітками (конфліктність, агресивність, роздратованість, дисгармонійність у структурі особистості), що зумовлене внутрішньою конфліктністю, згортанням раніше сталої системи інтересів дитини. З другого боку, підлітковий вік вирізняється і безліччю позитивних рис особистості: зростає незалежність дитини, значно розширюється сфера її діяльності, а стосунки з іншими стають більш самостійними. До того ж, як вважають сучасні дослідники, деякі негативні прояви підліткового віку є не тільки закономірними, а й необхідними для подальшого розвитку [4].

Дослідження підліткової конфліктності взагалі не здійснюються виокремлено, оскільки вона є симптоматичним проявом підліткової кризи і не сприймається як девіантна поведінка. Зазначимо, що прояви конфліктності характерні для підліткового віку, загалом вони ситуативні й поступово можуть минати. Проте за несприятливих умов, відсутності своєчасної психологічної допомоги можуть стати стійкими особистісними утвореннями. Превентивна робота повинна охоплювати як внутрішні прояви конфліктності так і зовнішні. Однобічний вплив буде неефективним, оскільки конфліктна поведінка є наслідком загострення внутрішніх та зовнішніх суперечностей. Родинна традиція виступає засобом гармонізації та зниження рівня конфліктності в межах взаємодії «батьки — підліток» і відповідно частково нівелює агресивні прояви.

Оскільки ми виокремлюємо конфлікт в системі «батьки — підліток», звернемо увагу на градацію конфліктів стосовно суб’єктів. Так, виокремлюють чотири типи конфліктів:

1. Внутрішньоособистісний, що є, як правило, наслідком амбівалентних прагнень суб’єкта (О. Асмолов, А. Захаров, О. Леонтьєв, В. Мясищев, В. Столін, К. Шорохова, А. Адлер, К. Левін, З. Фрейд, Е. Фром, К. Хорні, К. Юнг та ін.).
2. Міжособистісний конфлікт, що виявляється у конфронтації з приводу потреб, мотивів, цілей, цінностей чи становлень (О. Ковальов).
3. Особистісно-груповий конфлікт, що виникає внаслідок невідповідності поведінки особистості груповим нормам та очікуванням (А. Петровський).
4. Міжгруповий конфлікт, що виникає внаслідок зштовхування стереотипів поведінки, норм, цілей, цінностей різних груп (міжорганізаційні, міждержавні, та ін. конфлікти).

В існуючій класифікації конфліктів варто звернути увагу на так званий продуктивний конфлікт, що позитивно впливає на динаміку та результативність соціально-психологічних процесів й служить джерелом самовдосконалення та саморозвитку особистості (В. Андреєв, В. Столін, М. Дойч, Л. Козер та ін.).

Підліток є учасником одразу декількох груп конфліктів, що є природнім, оскільки відбувається якісна перебудова та становлення особистісних утворень. В свою чергу така задіяність може проявитись у тривожності (як ситуативній, так і фоновій), підвищенні рівня агресії [2].

Питання про психологічні детермінанти виникнення міжособистісних конфліктів, яке дозволяє розкрити глибинні основи конфліктної поведінки, займає важливе місце в дослідженні конфлікту. Для кращого розуміння конфлікту і управління ним слід чітко визначити вміст понять «конфліктність» і «конфліктну поведінку».

Представники ситуативного підходу до конфліктів дають свою інтерпретацію природи виникнення конфліктів і визначення конфліктності. В.Клар конфліктною особою називає людину, яка є учасником конфліктних взаємодій, тобто має підвищену схильність до сприйняття ситуацій як конфліктних або визначає її як схильну до конфліктного реагування на ті або інші обставини. Як ще одна основа конфліктності виступає неадекватність уявлень, що сформувалися, про інших, завищена самооцінка, яка не відповідає реальним можливостям людини, тенденція до самоствердження за рахунок інших. У цих випадках можливо виникнення стійких орієнтацій на переважне сприйняття негативних якостей що оточують, переважання в стосунках негативних оцінок [1].

Конфліктність визначається як перманентна межа особистості, яка акумулюється її природними задатками і соціальним досвідом (В. Ілійчук, Л. Петровська, В. Ващенко).

Погоджуючись з вищезгаданими авторами, що конфліктність є рисою особистості, первинними чинниками якої виступають природні задатки і соціальний досвід (Л. Виготській, П. Гальперін, Д. Ельконін, Л. Божович, З. Карпенко В. Татенко, Т. Титаренко,), припускаємо, що є три види психологічних детермінант підліткової конфліктності:

• детермінанти, пов’язані з психофізіологічними особливостями розвитку (перенесені травми мозку або інфекції, спадкові хвороби, відставання розумового розвитку, особливості нервової системи, зокрема, процесів збудження і гальмування);
• власне психологічні детермінанти — особливості особи (ситуація внутрішньосімейного розвитку, рівень самооцінки, акцентуація характеру);
• соціальні детермінанти — чинники мікро і макросередовища. Відповідно визначенню поняття «конфліктність» ці детермінанти включають соціальний досвід підлітка: соціальну некомпетентність (недостатній рівень розвитку способів соціального реагування), педагогічний менеджмент.

Дані психологічні детермінанти в різному ступені обумовлюють підліткову конфліктність, тобто мають свою ієрархічну структуру. На нашу думку, домінуючими виступають психологічні детермінанти, зокрема, ситуація внутрішньосімейного розвитку. Традиція — як складова внутрішньосімейної взаємодії, створена декількома поколіннями родини пропонує патерни поведінки, які сприяють налагодженню конструктивної поведінки в межах конфлікту. Сім’я вирішальним чином визначає умови життя дитини в період, передуючий підлітковому, з одного боку, запобігаючи багатьом шкідливим наслідкам, а з іншої — будучи найбільш багатим джерелом її вражень і переживань. Криза сім’ї приводить до спотворення ідеалів, «Я» підлітка, що провокує спочатку зміну поведінки, а потім етичних норм і життєвих установок [5].

Зазначимо, що структура конфліктостійкості включає такі компоненти, як емоційний вольовий, пізнавальний, мотиваційний і психомоторний. Враховуючи що конфліктність і конфліктостійкість знаходяться на різних полюсах одного континуму, правомірно буде визначити структуру конфліктності як ідентичну структурі конфліктостійкості, але з протилежним знаком.

Компоненти конфліктності, таким чином, матимуть наступний вигляд:

• емоційний компонент (включення особи в ситуацію міжособової взаємодії, невміння управляти своїм емоційним станом в передконфліктних і конфліктних ситуаціях);
• вольовий компонент (нездатність особи до свідомої мобілізації сил і самоконтролю);
• пізнавальний компонент (включає рівень сприйняття провокаційних дій опонента, суб’єктивність, невміння аналізувати і прогнозувати ситуацію);
• мотиваційний компонент (відображає стан внутрішніх спонукальних сил, які не сприяють адекватній поведінці в конфлікті і вирішенню проблеми);
• психомоторний компонент (невміння володіти своїм тілом, управляти жестикуляцією і мімікою).

Підвищення рівня конфліктності, нездатність самостійної регуляції, відсутність засвоєних норм та правил при взаємодії з оточуючими створює сприятливі умови для прояву агресії.

Оскільки основні моделі поведінки діти, відповідно й підлітки засвоюють в сім’ї, то варто звернути увагу на сучасну специфіку взаємодії в сім’ї. Норми та правила, які здійснюють процес контролю як на поведінковому, так і на номінативному рівнях є стійкими структурами, що передаються з покоління в покоління, зазнаючи незначних змін, відповідно до специфіки існування сім’ї [3].

Якщо взаємодія поколінь порушується, руйнуються двосторонні зв’язки, підлітки не мають досвіду для самостійного вироблення адекватних норм та правил й відповідно прояви конфліктності стають неконтрольованими, а подекуди культивуються як позитивний поведінковий патерн. Зменшення кількості комунікативних бар’єрів, підвищення інтегративних показників сім’ї є важливою умовою зниження рівня конфліктності підлітків не тільки в сім’ї, а й в межах інших джерел соціалізації.

Список використаної літератури:

1. Аникина И. Воспитательное пространство: социокультурная среда и традиции семьи / И. Аникина, Т. Базина, А. Ахапкина // Народное образование : Общественно­педагогический журнал. — 2005. — N7. — С. 48-53.
2. Бреслав Г.Э. Психологическая коррекция детской и подростковой агрессивности: учебное пособие для специалистов и дилетантов / Г. Э. Бреслав. — СПб. : Речь, 2006. — 144 с. С. 7-8, 14-17, 133-134.
3. Глотов М. Б. Конфликт между поколениями // Социологическая энциклопедия. В 2 т. Т. 1. М., 2003. С. 484. С. 276-279.
4. Кравцов О.Г. Истоки становления и развития толерантной \ интолерантной личности в подростковом возрасте / О.Г. Кравцов Мир психологии. Научно­психологический журнал №4 (52) октябрь — декабрь Москва — Воронеж, 2007 С. 58.
5. Особистісний вибір: психологія відчаю та надії / За ред. Т. М. Титаренко. — К.: Міленіум, 2005. С. 129.
6. Тернавська Т.А. Дослідження латентної конфліктності при викладанні психологічних дисциплін // Конфліктологічна експертиза: теорія та методика. Вип. 5: Актуальні проблеми конфліктологічної експертизи / Ін-т педагогіки і психології професійної освіти АПН України. Т-во конфліктологів України. Центр соц. психології та управління конфліктами НаУКМА. — К., 2006. — С. 120-124.