1. Характеристика стану розвитку туризму в країнах Північно-Східна Азія

Туристичні ресурси регіону відзначаються надзвичайним багатством і різноманіттям. Це стосується як природних, так і суспільних та подієвих ресурсів. Їх залучення до інтенсивного використання у туристичній індустрії залежить від економічного розвитку і демократичних перетворень у багатьох країнах регіону.

У кінці першого десятиліття ХХІ ст. країни Південно-Східної Азії дещо втратили свої позиції на ринку туристичних послуг у порівнянні з 1990 роком. Це пояснюється низкою причин: фінансова криза у країнах Південно-Східної Азії у 1997-98 роках; спалахи небезпечних захворювань протягом 2002-03 років; катастрофічне цунамі у 2005 році, яке практично повністю знищило туристичну інфраструктуру окремих районів Таїланду та Індонезії, протести місцевого населення проти інтенсивного розвитку туризму і навіть терористичні акти.

Китайська Народна Республіка (КНР) розташована в східній частині Азії. Територія Китаю омивається водами західних морів Тихо-го океану. Площа — 9,6 млн км2. Китай — найбільша країна в Азії і третя у світі за площею (поступається лише Росії та Канаді).

Територія Китаю з півночі на південь простягається на 5,5 тис. км., а з заходу на схід — на 5 тис. км. Протяжність сухопутного кордону країни складає 22,8 тис. км.

Країна гориста — приблизно 2/3 території займають гірські масиви. У туристичній індустрії це — додатковий чинник для розвитку окремих видів туризму.

Із огляду на величезну територію, Китаю властива різноманітність кліматичних характеристик. Північний Китай знаходиться у межах помірного кліматичного поясу. У свою чергу, тут виділяються дві кліматичні області: мусонного клімату прибережних територій з дощовим теплим літом і холодною зимою; континентального клімату внутрішніх районів із спекотним літом та морозною зимою. Центральний Китай розташований у зоні субтропіків. У цілому для цього району характерне жарке дощове літо і прохолодна зима. Літні опади приносить мусон, який панує із квітня до вересня. Клімат Південного Китаю — субтропічний у північних областях і тропічний на решті території. Південь Китаю перебуває під впливом зимового північно-східного і літнього південно-західного мусонів. На кліматичних діаграмах Гуанчжоу, розташованого в тропіках, і Пекіну, який знаходиться у  межах помірного кліматичного поясу відображено місячний хід денних температур повітря і пересічний обсяг опадів, що дає загальну уяву про клімат різних регіонів країни і дозволяє обрати найбільший оптимальний час для комфортного відпочинку в Китаї. Уявлення про тривалість пляжно-купального сезону (температура води вища +180 С) дають графіки ходу пересічних температур прибережних вод у різних регіонах країни: на північному сході він триває з червня до жовтня, а на південному сході — цілий рік [6, c. 89-90].

Розвиток туристичної індустрії Китаю ґрунтується на «трьох китах»: культурна спадщина, природне різноманіття і дисциплінованість на всіх рівнях — від топ-менеджерів до покоївок.

Туристична індустрія Китаю демонструє динамізм розвитку і високу економічну ефективність. При чому це стосується як міжнародного, так і внутрішнього туризму. Протягом 2007 року сумарна потужність туристичного в’їзного потоку склала 132 млн прибуттів. У структурі в’їзного потоку переважають візитери із Гонконгу. На них припадає 60 % від загальної кількості міжнародних туристів. Прибутки від обслуговування в’їзних туристів у 2007 р. оцінюються на рівні $ 42 млрд.

Обсяг внутрішніх туристичних поїздок у Китаї — найбільший у світі. У 2007 році він сягнув позначки в 1,6 млрд. У Китаї більше подорожують сільські жителі. Їх частка у структурі загального туристичного потоку перевищує 60 %.

Для внутрішнього туризму в Китаї характерна гіпертрофована сезонність і сконцентрованість у часі — 25 % всіх подорожей здійснюється протягом трьох «золотих тижнів» у травні і жовтні, коли в країні організовуються весняні та осінні фестивалі.

За оцінками фахівців КНР у XXI ст. стане світовим лідером за кількістю міжнародних туристичних прибуттів.

Китай володіє надпотужними культурно-історичними ресурсами. На території країни розташовано близько 40 культурно-історичних і природних об’єктів, занесених до списку Світової спадщини. Більшість із них сконцентровані на сході країни.

Один із найбільш грандіозних пам’ятників архітектури всього людства — Велика Китайська стіна на півночі країни є туристичною «візитівкою» Китаю. Поблизу стіни діє безліч храмів, кожен із яких є унікальним витвором архітектурного мистецтва.

Найбільша кількість туристичних атракцій характерна для великих міст, які перетворилися на популярні центри міжнародного туризму: Пекін, Шанхай, Гуанчжоу, Макао, Сянган (Гонконг), Сіань, Чунцин, Харбін.

Історія столиці Китаю — Пекіна — налічує більше 3 тис. років. У місті збереглася велика кількість культурно-історичних пам’яток, що дозволяють осмислити минуле, зрозуміти сьогодення, скласти уявлення про майбутнє цієї країни. У Пекіні знаходиться найбільший у Китаї державний музей Ґуґун — «заборонене місто», колишній імператорський палац, резиденція 24 імператорів династій Цінь і Мін, найбільший у світі палацовий комплекс.

За 20 км від центру Пекіна розташований Літній імператорський палац — Парк Іхеюань. За 50 км від міста в Долині Гробниць покоїться прах більшості імператорів династії Мін. На південній околиці Пекіна височіє храм Неба (Тяньтань). Тут у день літнього сонцестояння проходили служби ченців за участю імператора з проханням до Неба послати гарний врожай. У північно-східній частині китайської столиці був побудований знаменитий ламаїстський храм Юнхе-гун. У багатьох містах Китаю, у тому числі і в Пекіні, є храми Конфуція.

Туристів завжди приваблювали культура Тибету і неприступні вершини Гімалаїв, які постійно намагаються штурмувати альпіністи. Адміністративним центром Тибету є Лхаса — «місто богів» — традиційна резиденція Далай-Лами. Місто розташоване на висоті 3 660 м над рівнем моря. Світову славу Тибету і Лхасі принесли монастирі — центри буддизму і ламаїзму, де до цих пір оберігаються і примножуються культурні традиції минувшини. Активнішому залученню ресурсів Тибету до туристичного використання сприятиме збудована у першому десятилітті ХХІ ст. високогірна залізниця. Вона з’єднала Тибет із рівнинним Китаєм і сама пособі є унікальним об’єктом, вартим спеціальної уваги туристів [4, c. 144-145].

Туристична індустрія КНР поступово стає на шлях використання природних туристичних ресурсів для потреб розвитку масового пляжно-купального відпочинку, традицій якого в країні фактично не існувало. Поширення західної моди на такий вид туризму привело до формування відповідної інфраструктури. Наприклад, популярністю став користуватися тропічний острів Хайнань, розташований на півдні Китаю. Тут збудовані сучасні готелі, які спеціалізуються на пляжному відпочинку та оздоровленні.

Монголія — держава у північно-східній частині Центральної Азії площею 1,6 млн км2 і з населенням 3 млн осіб. Столиця країни — місто Улан-Батор.

Головними рисами геотуристичного положення є значна віддаленість від головних туристичних споживчих ринків і відсутність виходу до моря. Різко континентальний клімат формує на більшій території країни зони суб’єктивно негативних тепловідчуттів протягом тривалого періоду часу, що призводить до формування відносно короткого туристичного сезону. Ці негативні моменти компенсуються майже дикими ландшафтами річкових долин, степів, пустель і гірських країн, а також самобутньою культурою місцевих жителів. Монголія — одна із небагатьох країн світу, для яких характерні багаті комбінації екосистем. Пустеля Гобі, що займає більше половини Монголії, відрізняється великою різноманітністю флори і фауни. Тут можна зустріти як кам’янисті пустелі із рідкісною рослинністю, так і піщані бархани. Найбільш цікавою областю є Південна Гобі, де зосереджені основні пам’ятки та туристичні центри.

Монголія, як і багато інших країн, заохочує розвиток туризму. Найбільш перспективними стали екологічні, етнографічні та історичні пізнавальні тури. Країна і сьогодні зберігає спосіб життя, давні традиції та самобутню культуру кочівників. У якій ще столиці світу можна побачити юрти, де живуть городяни, і вершників, які на конях поспішають на роботу до офісів? Окрім такої «екзотики», Улан-Батор приваблює туристів численними атракціями: мавзолей Сухе-Батора, Зимовий палац останнього імператора Монголії, монастирі Гандан і Чойжин-Ламин-Сум, дзвін Миру, численні музеї і галереї (Музей історії і природознавства з чи не найкращою у світі колекцією кісток динозаврів, Музей мистецтв, Музей національної іграшки та ін.).

Метою багатьох відвідувачів країни є Каракорум — колишня столиця монгольської імперії ХIII-ХVІ ст., де збереглися залишки кам’яних стін, ремісничі квартали, культові споруди, палац хана Удегея і ведуться інтенсивні археологічні розвідки, які обіцяють нові відкриття [6, c. 105-106].

Серед природних об’єктів Монголії незмінною увагою туристів користуються могутній водоспад у верхів’ї річки Орхон, «монгольська Швейцарія» — озеро Хубсугул і його околиці, каньйон річки Чулут, виняткове за масштабами планети кладовище викопних тварин юрського і крейдяного періодів у пустелі Гобі та кладовище динозаврів у горах Немегету.

У 2009 р. в околицях Улан-Батора, на священній горі Боґд Кан Уул, з’явився перший монгольський гірськолижний курорт «Sky Resort», що ознаменувало початок нового етапу в освоєнні багатих ландшафтних ресурсів країни.

У 1953 р. Корейський півострів був розділений на дві частини демаркаційною лінією, проведеною приблизно по 38 паралелі. На південь від цієї лінії розташована Республіка Корея (далі — РК), а на північ — Корейська Народно-Демократична Республіка. Стосунки між двома корейськими державами далекі від дружніх, що гальмує розвиток багатьох політичних і соціально-економічних процесів, у тому числі і туризму.

У межах РК (столиця — Сеул) на площі близько 100 тис. км2 живе 48,5 млн осіб. Країна омивається водами Японського і Жовтого мо-рів. Берегова лінія надзвичайно розчленована й обрамлена майже 3 тис. островів. Суходолу притаманна ландшафтна різноманітність — 70 % території зайнято невисокими горами.

Узбережжя Жовтого моря — головний район пляжно-купального відпочинку, а Кенпходе і Наксан у його межах вважаються найкращими пляжами.

Приблизно за 100 км від південного узбережжя знаходиться острів Чечжудо. Завдяки своєму ізольованому положенню, унікальній природі і м’якому тропічному клімату острів перетворився на популярне місце відпочинку. Головні туристичні принади острова — пляжі із чорним піском, каскади мальовничих водоспадів, згаслий вулкан Халласан із кратерним озером на вершині. Потоки застиглої лави утворили на схилах вулкану численні тунелі, гроти, печери, знайомство з якими залишає незабутні враження у відвідувачів.

У країні створено ряд національних парків, які стали основою розвитку окремих видів туризму: Сораксан, відомий первісними ландшафтами і належить до найбільш мальовничих місць планети, пропонує екологічні тури і гірськолижний відпочинок, Чірісан вважається найкращим місцем для трекінгу й альпінізму; Соннісан з храмом Попчуса (553 р.) є головною туристичною звабою центральної частини РК; Сорак Уотерпія знаний термальними джерелами.

Гірські лижі і сноуборд користуються серед корейців великою популярністю, що дозволило залучати гірські ландшафти до активного туристичного використання і створювати відповідну інфраструктуру, яка не поступається кращим зразкам європейської. Гірськолижних курортів у країні доволі багато. Найбільш популярними серед них є Канвондо, Чолла-Пукто, Стар-Хілл. Гірськолижний сезон, зазвичай, триває із кінця листопада до середини березня.

Країна володіє багатими й унікальними культурно-історичними ресурсами. Вони концентруються переважно у містах, стали основою для створення ряду національних парків [2, c. 103-104].

Сеул — головний центр політичного, економічного та культурного життя країни. У місті збереглися численні архітектурні пам’ятники: королівські палаци династії Чосон, серед яких світову відомість має Кьонбоккун, давні церемоніальні ворота на площі Намдеун, які вважаються найбільш цінною пам’яткою країни, Сеульська телевежа, англіканський собор і багато іншого. Столиця багата музеями. Найбільш відомими із них є Державний музей Кореї, Королівський музей, Музей мистецтв Токсугун, Художня галерея «Чосон ільбо».

Околиці Сеулу активно використовуються для організації відпочинку і пізнавального туризму. Велетенський дольмен бронзового віку, парк-музей «Корейське село», фортеця Хвасон, яка занесена до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, гробниці династії Лі, розважальний комплекс «Еверленд», фортеці Намхансансон і Пуюсансансон — далеко не повний перелік атракцій, розміщених довкола столиці.

Південно-східні райони країни — головний осередок формування нації, тому пам’ятки історії зустрічаються тут на кожному кроці. Найбільша їх кількість сконцентрована в Кьончжу — столиці давнього королівства Сілла. Тут розташований найдавніший буддійський храм країни — «Монастир царства Будди» із дзвоном Емілле, а також найдавніша обсерваторія, численні пагоди, королівські поховання і гробниці, печерний храм Соккурам (включений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО), курортний комплекс на озері Помун.

Японія — острівна держава на сході Азійсько-Тихоокеанського регіону, розташована на Японському архіпелазі, який складається із 6 852 островів. Загальна площа країни становить 377,9 тис. км2, на її території мешкає 127 млн осіб. Столиця — Токіо.

Рельєф країни переважно гористий (гори займають понад 60 % території), сильно розчленований. Найвища вершина — вулкан Фудзіяма (3 776 м) — національний символ країни. На півночі Японії переважає помірний мусонний клімат, на півдні — субтропічний і тропічний мусонний. Літній температурний діапазон змінюється у межах +25-+35о С, зимовий — у межах -15-+15о С. Найкращий час для відвідування островів — весна (особливо час цвітіння сакури) і кінець вересня — початок жовтня. Характерними особливостями природи є часті землетруси й активна вулканічна діяльність, що стримує певну частину потенційних туристів від поїздок до Японії.

Теплий клімат на більшості території, наявність безлічі островів і протяжної берегової лінії, гірські ландшафти і природні лижні поля роблять Японію потенційно сприятливим місцем для масового туризму. Тим не менше, прибережних і гірськолижних курортів тут, на відміну від інших країн світу з подібним ресурсним забезпеченням, значно менше. Для розвитку туризму в країні необхідні значні фінансові і матеріальні вкладення в курортну інфраструктуру, що на сьогодні є невигідним, оскільки японці віддають перевагу відпочинку за кордоном [1, c. 175-176].

Фактично до другої половини ХІХ ст. Японія була «закритою» для зовнішнього світу державою, що зумовило самобутність японської культури. Саме виняткові культурно-історичні і подієві ресурси є основою розвитку туризму. Численні історичні пам’ятки, храми, святі для японців місця розкидані територією країни. Вони збережені і дбайливо доглянуті, що залишає незабутні враження у кожного, хто відвідав Японію.

Туристичним символом країни є священні ворота храму Іцукусіма на острові Міядзіма, які стоять у бухті прямо у воді. Тут же на палях розмістився і сам храм — одна з найбільш шанованих японцями сакральних святинь. Ще одним знаковим об’єктом, який уособлює індустріальну велич Японії, став міст Сето-Охасі. Він збудований у 1988 р. і перекинутий через внутрішнє Японське море. Міст з’єднав острови Сікоку і Хонсю. Його довжина перевищує 12 км.

Найбільшими туристичними центрами країни із великою кількість високоатрактивних об’єктів є Токіо, Нара, Кіото, Камакура, Саппоро й інші міста та регіони (табл. 1) [1, c. 124].

Табл. 1. Туристичні центри Японії

Місто /регіон	Головні туристичні об’єкти
Токіо	Імператорський палац Кокьо в оточенні парків Хігасі-гьоен і Кітаномару; храм Тосегу; Токійський Національний музей; Національний музей науки і парк Уено; храм богині Кеннон; комплекс хмародряпів «Три башти»; Галерея Тенрі; Музей Ідеміцу; парк Сіба з численними пагодами і храмами; Токійський метрополітен-музей; головна торгова вулиця Гінза; Діснейленд; центр старого міста – Асакуса з храмом Сенсодзі й унікальною бібліотекою давніх манускриптів; храм Мейдзі-дзингу; олімпійський комплекс Йойош; Національний музей сучасного мистецтва; «міст Японії» –  Ніхонбасі;
Нара	Храм Кофукудзі; храм Тодайдзі з «Залою Великого Будди» Дайбуцуден – одна з найбільших дерев’яних будівель світу; храм Хорюдзі і парк, де живуть олені, котрі вважаються «божими посланцями»; одна із найбільших бронзових статуй Будди – Великий Будда (Дайбуцу, 16 м висотою і вагою 452 т); Південні ворота з фігурами небесних стражів; храми Якусідзі, Тоседайдзі, Касуга-Тайся, Сін-Якусідзі, Музей східного народного мистецтва, музей Ямато Бункакан, Національний музей Нара, Художній музей Нара, Художній музей Нейраку;
Кіото	У місті знаходиться близько 2 000 храмів; Імператорський палац Госьо; палаци Саннай-ден і Нідзьо з класичними японськими садами; «Золотий павільйон» Кінкакудзі; «Срібний павільйон» Гінкакудзі; імператорська вілла Кацура Рікю з ландшафтним парком; палацовий ансамбль Кацура; «сади каменів» Рьондзі і Самбо-Ін; Мінамідза – найдавніший в Японії театр «кабукі»; Національний музей; Національний музей сучасного мистецтва;
Камакура	Давня столиця Японії, місце паломництва і популярний морський курорт;  храми Сугімото-дера, Кентьо-дзі із найстарішим у країні дзвоном, Енгаку-дзі з «залою святих реліквій» Сяріден, Цуругаока Хатіман; «лотосові ставки» Гендзі і Хейке з перекинутими через них «щасливим» Барабанним містком; 13-метрова бронзова статуя Будди; священне джерело у печері Дзенарай Бентен;
Саппоро	Провідний центр гірськолижного туризму; Ботанічний сад; квартал розваг Сусукіно;
Беппу	Центр бальнеологічного туризму, один з найбільших у світі районів виходу на поверхню термальних вод (понад 3,5 тис. джерел); гейзер Татсумакі Дзігоку; «киплячі озера» Чіноїке Дзігоку й Умі Дзігоку; зоопарк, де незмінним успіхом у відвідувачів користуються «снігові макаки», які приймають гарячі ванни;
Хоккайдо	Найменш заселений і найбільш «зелений» острів Японії; близько 20 національних парків – основа розвитку екологічного туризму й активного відпочинку; гарячі джерела Дзікокудане у вулканічному кратері Ноборібецу;
Фурано, Акакура	Гірськолижні курорти.
Нагоя	Головні сакральні святині синтоїзму – Атсута й Іся з Музеєм скарбів; Художній музей Токугава; Ботанічний сад; Військово-морський арсенал; храм Токуфудзі;
Кобе	Муніципальний художній музей; храм Сумо; акваріум; європейські квартали вулиці Ямамото і християнські церкви; парк Соракуен; штучний острів Порт-Айленд.

2. Особливості розвитку в країнах басейну Карибського моря

У межах Карибського басейну розташована переважна більшість «країн-готелів» світу, які існують за рахунок міжнародного туризму. Головним видом ресурсу, який став основою розвитку туризму в районі є узбережжя теплих морів.

До складу країн Карибського басейну входять: Ангілья, Антильські Острови, Антигуа і Барбуда, Аруба,  Багами, Барбадос, Бермуди, Віргінські Острови, Гаїті, Гваделупа, Гренада, Домініка, Домініканська Республіка,  Кайманові Острови, Куба , Мартініка, Монтсеррат, Сент-Люсія, Сент-Кітс і Невіс, Тринідад, Тобаго, Ямайка.

Острівна Республіка Куба — одна із небагатьох соціалістичних країн світу. Країна розташована на великих островах Куба і Хувентуд та ще 1 600 дрібних острівках і коралових рифах, що належать до групи Великих Антильських островів. Її площа складає майже 111 тис. км2, населення — 11,5 млн осіб, столиця — місто Гавана.

Геотуристичне положення країни має як негативні, так і позитивні риси. До позитивних належать такі: 1) розташування у зоні дії комфортних погодно-кліматичних умов, які дозволяють цілорічно розвивати масовий пляжно-купальний відпочинок (це підтверджує кліматична діаграма Гавани і графік зміни щомісячної пересічної температури води на пляжах столиці, яка не опускається нижче +24оС на рисунках 2. 48 і 2. 49); 2) тепле морське узбережжя з великою кількістю зручних пляжів; 3) давні традиції гостинності; 4) розташування у безпосередній близькості до ємного північноамериканського споживчого туристичного ринку; 5) багаті суспільні туристичні ресурси. Головною негативною рисою є напруженість стосунків із США, що заважає налагодити повноцінний туристичний потік. До революційних подій на «Острові Свободи» саме американці були головними споживачами кубинського туристичного продукту. Незважаючи на політичні колізії, до Куби щороку приїздить понад 2 млн туристів із різних країн світу.

Специфічною туристичною атракцією на Кубі стала американська військова база Гвантанамо. Спостерігати за життям на базі туристам пропонується з пагорба, на вершині якого знаходиться ресторан. Пригодою є власне поїздка: тисяча кілометрів із Гавани потягом або автобусом, а потім кількагодинне сходження ґрунтовою дорогою до ресторану. Разом зі стравами та напоями офіціанти пропонують бінокль: перед очима допитливих (і довірливих) туристів з’являються дахи казарм, огорожа з рядами колючого дроту, а далеко – берег, до якого колись давно пристали каравели Колумба під час його останнього плавання до Америки [3, c. 84-85].

«Кубинською Венецією» називають місто Матансас. Окрім численних мостів через річки Юмурі і Сан-Хуан, місто відоме палацом-музеєм Хунко, замком Сан-Северино, численними  історичними будівлями. Місто Ольгін цікаве собором Сан-Ісідоро, Музеєм природничих наук, пагорбом Лома-де-ла-Крус, на який ведуть 458 сходинок. В околицях міста знаходяться унікальні археологічні зони Чорро-де-Маїта і Банес.

Аруба — окрема адміністративна одиниця Нідерландів із внутрішнім самоуправлінням, один із найбільш престижних туристичних осередків світу, площею 180 км2 і населенням близько 103 тис. осіб, який розташований у центрі Карибського моря за 30 км від узбережжя Венесуели. Адміністративний центр — місто Ораньєстад.

Острів Аруба належить до групи Малих Антильських островів. Він має напрочуд красиву природу, дивне, як для тропіків, сухе повітря і практично ідеальну погоду продовж усього року. Пересічна денна температура повітря змінюється у межах +29-32оС, нічна — +24-27оС, а температура прибережних вод не опускається нижче +25оС. Ще однією природною «дивиною» Аруби є постійно прохолодний пісок на пляжах, який не припікає ніг навіть у найбільш спекотні години. На цьому дива, щоправда вже соціальні, не закінчуються: на острові практично відсутня злочинність і увесь він — суцільна безмитна зона торгівлі.

Бермудські острови — архіпелаг, який складається більше ніж із 300 островів, острівків і скель. Лише на 20 із них постійно живуть люди. Найбільшими островами є Бермуда, Сент-Джорджес, Сент-Дейвідс, Сомерсет, Боаз і Айрленд. Бермудські острови лежать у західній частині Атлантичного океану, неподалік від східного узбережжя США.

Загальна площа архіпелагу невелика — 53,3 км2, але до неї варто ще додати майже 360 км2 коралових рифів, які оточують Бермуди і створюють природну неповторність цього куточка Землі.

Архіпелаг — залишки давно згаслого вулкану, який підіймається над дном Атлантики більше ніж на 5 000 м. Поверхня Бермудських островів рівнинна, найвища «вершина» здіймається над океаном на висоту 90 м. Клімат субтропічний, м’який завдяки впливу Гольфстріму.

Бермуди — визнаний центр сувенірної продукції. Вироби місцевих майстрів виділяються своєю неповторністю і унікальністю. Тематично вони пов’язані із океаном, місцевими легендами про кораблі-привиди, найбільш відомими морськими катастрофами.

Головним «китом», на якому тримається все господарство Бермудів, є туризм. Туристів приваблюють сюди чудові пляжі з унікальним рожевим кораловим піском і неймовірний підводний світ, знайомству з яким сприяє надзвичайна прозорість і чистота води. Вчені довели, що прозорість води біля берегів архіпелагу найвища в Західній Атлантиці. Перебуваючи під водою, можна бачити на віддаль 60-90 м.

Бермуди вважаються одним із найбільш безпечних і екологічно чистих місць на планеті.

Головний туристичний ресурс архіпелагу — його підводний світ. Вважається, що кращого місця для дайвінгу та рибалки, ніж Бермуди, не знайти. А ще туристам запропонують оглянути місця 18 історичних морських катастроф, кілька десятків штучних аварій та коралові рифи [6, c. 119-120].

Увазі відвідувачів архіпелагу пропонуються унікальні експозиції Інституту підводних досліджень, Морського музею з вражаючим велетенським акваріумом, Музею природознавства. Щире захоплення викликають мешканці місцевого зоопарку.

Список використаної літератури

1. Аріон О. Географія туризму: навч.-метод. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К. : ВГЛ «Обрії», 2009. — 172с.
2. Бовсуновская А. География туризма: Учеб. пособие / Донецкий ин-т туристического бизнеса. — Донецк : ДИТБ, 2002. — 410с.
3. География туризма: учебник / А.Ю. Александрова (ред.). — М. : КНОРУС, 2008. — 592с.
4. Кифяк В. Організація туризму: навч. посібник. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2008. — 344с.
5. Самойленко А. А.. География туризма: учеб. пособие для студ. вузов, обуч. по спец. 230500 «Социально-культурный сервис и туризм» и 061100 «Менеджмент организации». — 2-е изд. — Ростов н/Д : Феникс, 2006. — 359 с.
6. Смаль І.В. Туристичні ресурси світу / Ніжин: Видавництво Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, 2010. — 336 с.