Еволюційний підхід до теорії пізнання (чи виникнення еволюційної епістемології), що формується останніми десятиріччями, став можливим внаслідок усвідомлення того, що істина має історичний характер, тобто зміна теорій, гіпотез — це нормальний процес розвитку науки, і що істинна наукова теорія ніколи не стає хибною, а може лише обмежитись сфера її застосування. До того ж, якщо пізнавальні здібності людини є наслідком природно-історичного процесу, то це означає, що Ноmo sapіens еволюціонує, а якщо й має якісь апріорні здібності, то вони генетично передалися від предків, які, в свою чергу, набули їх в процесі розвитку і які генетично закріпилися для передачі наступним поколінням у вигляді різним чином представленої інформації. Зазначені позиції докорінним чином змінюють уявлення про пізнавальний процес взагалі, в науці зокрема, і справляють свій вплив на стиль наукового мислення.

В основі еволюційної епістемології лежить гіпотеза, що процес біологічної еволюції народжує не постійно досконалих індивідів, які кладуть початок новому, вищому видові (рослин чи тварин), а тільки ця еволюція покладає початок якомусь певному виду (індивіду), у якого виявляється відповідний збіг рис, котрий окреслює новий вид. Мабуть, це властиво і пізнанню. Хоча всі інші попередні індивіди і підготовляють нову, якісно відмінну ситуацію пізнання, для того щоб вона здійснилася, недостатньо однієї соціально-культурної еволюції — має відбуватися і біологічна еволюція, зокрема еволюція людського мозку. Саме це міркування і лежить в основі спроби створення відмінної від попередньої соціально-культурної (вона ж і теорія відображення) теорії пізнання, котра має назву еволюційна епістемологія.

Звернення до термінів еволюційної теорії під час аналізу наукового пізнання особливо можливе, бо теорія еволюції, всі її поняття так чи інакше визначаються, змінюються залежно від навколишнього середовища чи простору. Адже всі процеси розвитку в еволюційній теорії витлумачуються як пристосування до цього середовища, яке, в свою чергу, також еволюціонує.