Основні етапи розвитку буржуазної держави в новітній час. Зміна функцій буржуазної держави, розвиток регулюючої функції держави в сфері економіки і соціальних відносин. Структурні зміни в державному апараті. Розвиток парламентської демократії і політичного плюралізму в демократичних державах. Фашистські авторитарні режими. Крах колоніальних систем і утворення незалежних держав в країнах Азії, Африки і Латинської Америки. Посилення в сучасному світі тенденцій взаємозалежності. Сучасні правові системи 80-90 рр. ХХ ст. 

На кінець XIX століття остаточно завершується процес формування правової системи на буржуазній основі. Важливу роль у цьому відіграла судова реформа 1873-1875 років, яка привела до об’єднання загальної системи королівських судів з судом лорда-канцлера — судом справедливості в єдиний Високий суд, який міг рівною мірою застосовувати норми як загального права, так і права справедливості. Тепер суддя дістав можливість користуватися будь-якими прецедентами. У разі розбіжності перевага віддавалася нормам права справедливості. Так у буржуазній Англії склалося єдине прецедентне право.

Парламентський акт 1854 року остаточно сформував англійську доктрину судового прецеденту і офіційно визнав обов’язковість прецедентів. Для їх застосування були встановлені спеціальні правила: 1) рішення вищих судів Англії (палати лордів, Високого суду, апеляційного) обов’язкові як для нижчих судів, так і для них самих; 2) вищі суди не зв’язані рішеннями нижчих судів; 3) суддям однієї інстанції рекомендується не приймати істотно розбіжних рішень; 4) обов’язкова лише та частина судового рішення, яка містить його обгрунтування.

Статутне право базувалося на законі, на парламентських актах. Його роль згодом зростала, приймалася все більша кількість парламентських актів, які встановлювали норми права. Характерно, що вважалися діючими статути, видані ще у феодальний період. Через це статутне право Англії становить величезну кількість парламентських актів, які збиралися протягом майже п’яти століть. Так, починаючи з правління Едуарда IV (1461-1483 рр.) до 1884 року було видано 14408 тільки парламентських законів.

Все це призвело до необхідності провадити певну модернізацію англійського статутного права. Було проведено після виборчих реформ часткову реформу кримінального права, в ході якої було об’єднано (консолідовано) триста старих статутів в чотири закони. На кінець XIX століття консолідовані акти почали з’являтися досить часто. Розвиток буржуазного суспільства обумовив проведення спеціальних кодифікаційних робіт у межах окремих інститутів цивільного права. Так з’явилися Акт про товариства 1890 року, Акт про продаж товарів тощо. Але в цілому англійське право залишалося некодифікованим. Офіційні публікації збірок статутів в Англії, які з’явилися на початку XIX століття, — «Статути королівства» у дев’яти томах, «Переглянуті статути», не привели до суттєвої систематизації англійського буржуазного права.

Фашизм — право- екстремістський політичний рух, що виник в обстановці революційних процесів, що охопили країни Західної Європи після першої світової війни і перемоги революції в Росії. Вперше він був встановлений в Італії в 1922 р. Італійський фашизм тяжів до відродження величі римської імперії, встановленню порядку, твердої державної влади. Фашизм претендує на відновлення або очищення «народної душі», забезпечення колективної ідентичності на культурному або етнічному грунті. До кінця 30-х років фашистські режими затвердилися в Італії, Німеччині, Португалії, Іспанії і низці країн Східної і Центральної Європи. При всіх своїх національних особливостях фашизм скрізь був однаковий: він виражав інтереси найреакційніших кругів капіталістичного суспільства, що надавали фашистським рухам фінансову і політичну підтримку, прагнучих використовувати їх для придушення революційних виступів трудящих мас, збереження існуючого ладу і здійснення своїх імперських амбіцій на міжнародній арені.

Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам була  прийнята 14 грудня 1960 року на XV сесії Генеральна Асамблея ООН по ініціативі СРСР.

Це було видатною акцією ООН в боротьбі з колоніалізмом. Її прийняття поклало початок новому активному етапу боротьби колоніальних народів за звільнення і сприяло скорішій ліквідації колоніальних систем.

Декларація передбачала негайно прийняти заходи для передачі влади народам підопічних і несамокерующихся територій, а також всіх інших територій, які ще не достали незалежності; підтвердила право всіх народів на самовизначення, закликала всі держави строго і сумлінно додержувати положення Статуту ООН, розвивати відносини на основі рівності, невтручання в внутрішні справи, поваги суверенних прав всіх народів в територіальній цілісності їх держав.

Декларація отримала широке схвалення. Жодна країна не проголосувала проти її прийняття, лише 9 держав, серед них США, Англія, ПАР, утримались.

Прийняття Декларації сприяло зміцненню міжнародної політичної і правової основи національно-визвольного руху. Багато рішень ООН, що були прийняті після 1960 року з питань деколонізації, базувались на головних положеннях Декларації. Так, в резолюціях ООН підтверджувалося, що колоніальне домінування погрожує міжнародному миру і безпеці, визнавалось право народів вести боротьбу за своє звільнення з використанням всіх засобів, включаючи військові, і право одержувати необхідну допомогу.

В 1970 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Програму дій з метою повного здійснення Декларації. (резолюція 2621), а в 1981 році був прийнятий План дій для повного здійснення Декларації. (резолюція 35/118).

Процес деколонізації умовно поділяють на три етапи (три хвилі):

— перший — з 1945 року до середини 50-х рр. — характеризувався визволенням від колоніальної залежності країн Азії;

— другий — з середини 50-х рр.  до середини 60-х рр. — появою незалежних держав у Північній та Тропічній Африці;

— третій — з 1975 р.  до 1990 р. — завершенням деколонізації півдня Африки.

Завершальним акордом деколонізації було звільнення від колоніальної залежності народів Тропічної Африки на межі 60-х років ХХ століття. На руїнах колоніальних імперій Великобританії, Франції, Бельгії і Португалії виникло біля 40 незалежних держав. Метрополії передали владу еліті цих країн, зберігши політичні і економічні зв’язки.

В 70-ті — 80-ті роки відбувся крах останньої, португальської колоніальної імперії, визволилися Ангола і Мозамбік, після цього припинили своє існування колоніальні режими на більшості островів Атлантичного, Індійського і Тихого океанів. Досягнення незалежності Намібією в березні 1990 року завершує цей глобальний процес ліквідації колоніалізму.

Виникнення біля сотні нових держав на колишній колоніальній периферії має величезне історичне значення. Ці держави стали важливим фактором у світовій політиці. Вони складають приблизно дві третини держав-членів Організації Об’єднаних Націй.

Ще більше значення деколонізація має для розвитку людської цивілізації в глобальному масштабі. Перетворення колишніх колоніальних систем в систему незалежних держав якісно змінило вектор історичного розвитку гігантського Афро-азіатського континенту. У народів незалежних держав з’явилася можливість самостійного розвитку, більш того, можливість модернізації і вибору шляху розвитку з урахуванням національних традицій і культурно-цивілізаційних особливостей. Застійність, непорушність економічних архаїчних структур та суспільних порядків змінилися варіантністю і різноманітністю шляхів суспільного розвитку.