Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Розвиток англійської державності на сучасному етапі (80-90 рр. ХХ ст.)

Розвиток політичної системи. Основні зміни в суспільному ладі. Виборчі реформи 1918, 1948, 1969 рр.  Зростання державного апарату. Поліцейські і судові органи Великобританії. Реформи судоустрою 1971, 1981 рр. Нові акти про місцеве самоврядування 1929, 1933, 1978 рр.

Розвиток англійської державності на сучасному етапі (80-90 рр. ХХ ст.)

Останнім ліберальним прем’єр-міністром Англії був Ллойд-Джордж (1916-1921), після чого звичне протистояння між лібералами і консерваторами змінюється політичною конкуренцією між консерваторами і лейбористами. В 1923 р. уперше був сформований лейбористський уряд Д. Макдональда, щоправда, прийшов він до влади лише через те, що консерватори потерпіли поразку на дострокових виборах (258 місць замість 344 в 1921 p.). Якщо взяти до уваги, що лейбористи мали в палаті общин лише 191 місце (майже стільки ж мали ліберали — 159), то стане зрозумілим, що партія трималася при владі лише з милості своїх суперників. Лейбористи ввели допомогу по безробіттю, 7-го-динний робочий день для гірняків, знизили акцизи на цукор і чай їх кабінет провів через парламент дипломатичне визнання СРСР.

У листопаді 1924 р. кабінет Макдональда пішов у відставку, по суті добровільно, використавши незначний привід для свого самоусунення. Як пояснював екс-прем’єр: «Ми були в уряді, але не при владі». Наступний кабінет консерватора С. Болдуїна протримався 5 років. Консерваторам вдалося перемогти найпотужніший в історії країни страйк 3 млн. армії шахтарів (травень — грудень 1926 p.). Як наслідок, Закон 1927 р. забороняв загальні страйки під загрозою судового переслідування.

У вересні того ж року була створена Національна промислова рада (НПР), що об’єднувала представників Генеральної ради тред-юніонів та підприємців. Примусове примирення робітників з підприємцями дістало назву політики мондизму від прізвища А. Монді, лідера групи промисловців, ініціатора створення НПР. У 1929-1931 pp. при владі перебував другий лейбористський уряд Макдональда, в основному бездіяльний.

Найважливішими змінами в державотворенні цього періоду слід вважати виборчі реформи 1918 та 1928 pp. плюс посилення ролі уряду, присвоєння ним ряду функцій, які традиційно вважалися прерогативою парламенту. Виборча реформа 1918 р. вводила загальне виборче право для чоловіків віком від 21 року. Жінки отримували право голосу з 30 років за умови наявності річного доходу, не меншого за 5 фунтів стерлінгів.

Так, у 1920 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження уряду, який до­зволяв виконавчій владі оголошувати надзвичайний стан в країні, здійснювати арешти, оминаючи звичну процедуру, провадити довільні обшуки, вводити попередню цензуру. З часу прийняття Habeas Corpus Act (травень 1679 p.) скасовувати гарантії прав особи міг лише парламент своїм особливим рішенням у кожному конкретному випадку. Уперше Закон 1920 р. був застосований проти загального шахтарського страйку, коли було заарештовано 6 тис. чоловік. З 1933 р. були розширені права поліції на проведення обшуків, в 1935 р. вона отримала право розганяти будь-який політичний мітинг, вдиратися в приватне житло для «припинення безпорядків».

Уряд активно втручається в законодавчу діяльність, пропонуючи депутатам власні законопроекти для наступного затвердження їх парламентом. А. Дженнігс, відомий юрист першої половини XX ст., навіть стверджував: «Функції парламенту — не управляти, а критикувати. Його критицизм спрямований не так на фундаментальну зміну урядової політики, як на виховання суспільної думки». Як не дивно, така переоцінка цінностей не викликає опору самих депутатів.

У міжвоєнний період надзвичайного поширення набуває практика т. зв. делегованого законодавства, тобто наступного видання урядового акта за дорученням парламенту. Як правило, таке розв’язання рук уряду веде до появи абсолютно самостійного документа, часто далекого від побажань депутатів щодо його конкретного змісту. На один прийнятий парламентом акт припадає 15-20 урядових розпоряджень, що мають силу закону. Підраховано, що у 1920-1937 pp. парламент річно приймає до 70 статутів, урядові органи видають їх приблизно у 20 раз більше. Тим самим де-факто уряд додав сам собі до виконавчої влади законодавчу, а, враховуючи Закон 1920 р., частково — і судову владу.

Стрімко зріс державний апарат. Якщо у 1914 р. Англія мала 21 міністерство, то у 1924 p.- 35. До речі, цей процес особливо пришвидчився за роки Другої світової війни, коли на додаток до вже існуючих з’явилися міністерства інформації, економічної війни, паливної й енергетичної промисловості, цивільної авіації тощо. Чиновницький Відбуваються зміни у стосунках з домініонами, що веде до переродження колишньої Британської імперії. В 1926 р. Австралія ставить вимогу про призначення губернаторів штатів урядами самих штатів з числа місцевих громадян. Того ж року Канада самовільно встановлює дипломатичні відносини з США, ставлячи решту суб’єктів Британської імперії перед доконаним фактом. Намагаючись згладити виникаючі протиріччя між метрополією і домініонами, запобігти розпаду імперії, міністр у справах колоній Емері висунув гасло: «Співдружності заради спільної експлуатації колоній». Домініони прийняли активну участь у виробленні нового документа, що встановлював принципи їх взаємовідносин з Лондоном. 11 грудня 1931 р. парламент Великобританії схвалює Вестмінстерський акт, згідно з яким на майбутнє генерал-губернатор домініону почав призначатися з місцевих уродженців.

Хоча саме призначення виходило від англійської корони, губернатор був зобов’язаний дотримуватися рекомендацій уряду домініону. По суті, його функції зводяться до представницьких, губернатора становище аналогічне становищу англійського монарха в його власній державі. Домініони «суть автономні одиниці Британської імперії», рівні за статусом, в жодному випадку не підпорядковані одна одній у будь-якому розумінні в їх внутрішніх та міжнародних справах, хоча й об’єднані спільним підданством і вільно об’єднані як члени Британської співдружності націй.

Вестмінстерський акт 1931 р. скасовував дію Акта про дійсність колоніальних законів 1865 р. Парламенти домініонів отримали права відміняти будь-який акт британського уряду, навіть спеціально прийнятий для цього домініону. Основною з’єднувальною ланкою метрополії з домініонами стало спільне громадянство Британської співдружності націй (British Commonwealth). Кожний домініон самостійно визначає умови набуття громадянства домініону, але громадянин домініону є одночасно громадянином Співдружності. Тим самим австралієць має у Канаді чи Англії ті ж права, що й місцевий підданий, і навпаки. Щорічно скликалися імперські конференції. В домініони призначалися посли Великобританії, що іменувалися високими комісарами.

За договором 1921 р. Англія визнала державну самостійність Ірландії в межах Об’єднаного Королівства (за винятком Ольстеру). Ірландія у 1937 р. офіційно відмовилася від статусу домініону.

У травні 1942 р. Великобританія підписала з СРСР договір про дружбу і взаємодопомогу. В роки війни фактор симпатій населення до свого східного союзника змушував переконаного антикомуніста Черчілля йти на усе нові поступки СРСР, зокрема в питаннях післявоєнних кордонів у Східній Європі. Влітку 1945 p., саме під час роботи Потсдамської конференції країн-переможниць, в Англії відбулися парламентські вибори. Мало хто, включаючи Трумена і Сталіна, сумнівався в їх формальному характері. Перемога Черчілля була, здавалось би, запланована. Однак на продовження переговорів прибув уже новий прем’єр — К. Еттлі, лейборист. Із загального числа 640 депутатських місць його партія здобула 393 і сформувала стійкий уряд, який протримався до 1951 р.

Третє (після двох міжвоєнних) перебування лейбористів при владі ознаменувалося здійсненням масштабної націоналізації промисловості і фінансової сфери. Держава націоналізувала Англійський банк, вугільну і газову промисловість, енергетику, цивільну авіацію, заліз­ничний транспорт.

На виборах 1951 р. перемогли консерватори, після чого обидві провідні політичні партії поперемінно перемагали на виборах 50-70-х років. Програма лейбористської націоналізації, активно розпочата у другій половині 40-х років, була спершу згорнута, а згодом, уже за прем’єрства М. Тетчер, розпочалася денаціоналізація.

Консервативні уряди, зокрема в 1971-1974 pp., намагалися стри­мувати вказану загрозливу тенденцію втрати світових позицій колишньої «майстерні світу» з допомогою паліативів. Так, у 1971 р. був прийнятий закон про обов’язкову реєстрацію профспілок, заборону політичних страйків та страйків, не санкціонованих профспілковими центрами, під загрозою великих штрафів. Тим самим англійським капіталістам пропонувалися дещо сприятливіші умови для розвитку виробництва. Лейбористи пропонували свої, не менш надумані, рецепти оздоровлення економіки. Наприклад, встановлювали «стелю» для росту заробітної плати осіб найманої праці.

Окрім згаданої реформи управління економікою, держава і право післявоєнної Англії зазнали ряду інших важливих змін. Так, у 1948-1949 pp. лейбористи провели дві реформи конституційного права. Спершу було скасовано подвійний вотум для осіб з університетською освітою (до цього традиційно могли подавати два голоси на виборах до парламенту). В 1949 р. термін дії відкладального вето палати лордів було скорочено з двох років до одного. У 1955 р. число виборчих округів по виборах в палату общин збільшилося з 625 до 630 за рахунок сільських місцевостей. У 1969 р. було надано виборчі права особам у віці від 18 років, тобто знижено віковий ценз виборців. Закон 1963 р. дозволив спадковим перам зрікатися титулу (і місця в палаті лордів) для того, щоб мати змогу взяти участь у виборах до палати общин. Тут бралися до уваги не лише вищі можливості «коммонера» в розробці та прийнятті законів країни у порівняння з «пером», а й те, що лише депутат нижньої палати міг у перспективі очолити уряд країни.

Не вдалося лейбористам у 1968-1969 pp. реформувати палату лордів, позбавивши представництва в ній тримачів спадкових титулів (крім спадкових лордів в ній були представлені вищі сановники англіканської церкви, а також особи, яким це право надане довічно — але не спадково — королівською владою на знак визнання якихось заслуг перед державою разом з титулом, як, наприклад, Маргарет Тетчер).

Вдруге лейбористи повернулися до цієї ідеї у листопаді 1998 р.

Великобританія у післявоєнні роки стала однією з провідних країн НАТО. Договір про дружбу і співробітництво з СРСР був денонсований Радянським урядом у 1955 р. Англія була і продовжує залишатися ядерною державою. У післявоєнний період її збройні сили були кілька разів задіяні у масштабних військових конфліктах, зокрема в англо-франко-ізраїльській інтервенції проти Єгипту в 1956 р., фолклендській кризі, бомбардуваннях Сербії тощо. Намагання зберегти роль світової держави у післявоєнні роки оберталося для Англії необхідністю підтримання і нарощування військового потенціалу, що лягало додатковим тягарем на її і без того напружений бюджет.

70-ті роки XX ст. стали для Великобританії часом нелегких випро­бувань, роками пошуку виходу з кризи. Виправляти помилки післяво­єнних лейбористських урядів випало прем’єру Маргарет Тетчер.

Стиль управління нового прем’єра в Англії відразу дістав оцінку «революції місіс Тетчер»: приблизно удвічі було скорочено число засідань кабінету, міністри не наважувалися просити аудієнції у прем’єра, щоб не нарватися на прискіпливий рознос. Основні кроки своєї політики Тетчер здійснювала з допомогою численних спеціальних комітетів, у складі яких працювали особисто віддані їй люди. Тим самим, міністри втратили частину своїх звичних прерогатив та реального впливу в країні. За перші десять років її правління у відставку подали 25 міністрів, причому далеко не всі з власної волі. Програми «старих консерваторів» завжди орієнтувалися на «золоту середину», на поміркованість, на проблеми т. зв. критичних груп населення — безробітних, пенсіонерів, дрібних торгівців під загрозою розорення тощо. Тетчер зробила спробу зупинити хронічну кризу економіки з допомогою монетаризму, скорочення державних витрат, ефективнішого податкообкладання, припинення державного фінансування «хворих качок» (так в Англії називали збиткові підприємства), приватизації раніше націоналізованих галузей промисловості.

«Залізна леді» була переконана, що інфляція становить більшу небезпеку, ніж безробіття, що держава повинна відмовитися від спроб державного регулювання цін і доходів. Уряд не повинен виступати посередником у взаємовідносинах підприємців і профспілок, усе повинно вирішуватися вільним ринком. Держава зводить до мінімуму свої зобов’язання у галузі соціальних програм, освіти, охорони здоров’я.

У нове, третє тисячоліття Англія входить з новим лейбористським урядом Тоні Блера. Наприкінці 1998 р. лейбористи оприлюднили програму модернізації суспільства. Найбільш сенсаційною стала спроба реорганізувати палату лордів. Сьогодні вона складається з носіїв титулів перів та 500 пожиттєвих членів. Після реформи в палаті лордів мають залишитися лише призначені члени, місце у спадок передаватися уже не буде. Виконали лейбористи й іншу передвиборну обіцянку — скликати представницькі законодавчі органи Шотландії та Уель­су. У відання цих органів народного представництва передаються питання судочинства, освіти, охорони здоров’я та збору податків, хоча загальне визначення напрямів економічної, військової та зовнішньої політики залишається прерогативою парламенту, який засідає у Вестмінстері.

У травні 1999 р. вперше з 1707 р. відбулося скликання шотландського парламенту. Тоді ж відбулися вибори до парламенту Уельсу, який раніше взагалі ніколи не скликався. І якщо на виборах до уельського парламенту впевнену перемогу здобули лейбористи, то в шотландському парламенті другу за чисельністю фракцію склала Націо­нальна партія Шотландії (37 мандатів із загального числа 129 місць), яка виступає за відокремлення і утворення самостійної держави.