Вступ

Головні ідеї Болонського процесу містяться у низці важливих міжнародних документів. Зокрема, Велика хартія університетів (підписана 18 вересня 1988 року у Болоньї) серед основоположних для сучасних університетів принципів називає автономність університетів і незалежність дослідницької і викладацької діяльності від влади; неподільність викладання і дослідницької роботи, а також їх відповідність як потребам суспільства, так і науковим досягненням; свобода викладання, досліджень і навчання разом із відкритістю для діалогу між студентом і викладачем; збереження традицій європейського гуманізму, пізнання і взаємодія різних культур. Велика хартія університетів заклала основоположні принципи для усіх наступних документів, що в сукупності визначають риси сучасного Болонського процесу.

Згідно з принципом автономії навчальних закладів первинна відповідальність за якість вищої освіти лежить на кожному навчальному закладі зокрема, що сприяє послабленню контролю за якістю навчального процесу. Послабився зв’язок вищих навчальних закладів з практикою. Сьогодні вища освіта не є винятково засобом підготовки фахівців для народного господарства. Вищі навчальні заклади не несуть відповідальності за працевлаштування своїх випускників.

Окрім того, згідно з принципами автономії навчальних закладів відповідальність за якість вищої освіти перекладається на кожний конкретний навчальний заклад, і таким чином забезпечується можливість перевірки якості системи навчання в національних рамках.

1. Сутність принципу автономії навчальних закладів

В історії вищої освіти відомі різні моделі організації університетського життя — від найширшої автономії до контролю з боку державних або інших патронуючих органів. Класична модель університету передбачала широку автономію і самоврядування. До основних принципів університетського самоврядування історично належали: виборність ректора, деканів, керівників кафедр, професорів, викладачів; колегіальний характер вищих органів управління і прийняття найважливіших рішень; представництво в органах управління всіх категорій викладачів, студентів, підрозділів університету; вирішення проблем зв’язку університету з суспільством, державою через піклувальні та їм подібні ради; визнання вищим нормативним документом організації університетського життя його Статуту [4, с. 326-327].

У кожній країні автономія трактувалась і трактується по-різному, що дає можливість визначити це явище як певне узагальнення отриманих навчальними закладами свобод. Під університетською автономією мається на увазі „самоврядування університету». Водночас зрозумілим є той факт, що ізольованого від впливу держави і суспільства університетського самоврядування не існує. Є взаємна згода університетів, держави й суспільства в тому, що університети в силу завдань, які вони покликані вирішувати в державі й суспільстві, мають певну свободу дій для розв’ язання цих завдань, тобто наділені автономією. Кожна з названих сторін має право накладати обмеження на цю свободу — залежно від історії і традицій окремої країни, від сутності влади і стану суспільства, від стану університетів. При цьому рівень обмежень держави й суспільства залежать від того, наскільки університети відповідають вимогам наукової освіти і культури. За умов відповідності своєї діяльності вимогам університет може активно відстоювати і розширювати автономію, звільняючись від тих чи інших обмежень. Але лише небагатьма університетами досягається рівнозначне партнерство у відносинах з державою та суспільством.

Зазначимо, що класичні університети Східної, Центральної і Південної України (XIX ст.) створювалися з ініціативи держави (Російська імперія), функціонували за державний рахунок, називалися імператорськими (імператор надавав дозвіл і підписував укази про їх відкриття) й слугували практичній меті підготовки фахівців для державної служби. Університети забезпечували розробку змісту й належний рівень освіти, управління освітнім процесом і відповідний контроль його якості, тоді як західноєвропейські університети переважно засновувалися і діяли при монастирях або були приватними освітніми установами, навчально-науковими центрами для підготовки теологів, мислителів і науковців, де навчали Богослов’ я та методів наукового пізнання. Історично першими в Європі вважаються Болонський (1188) і Паризький (1208) університети. Болонський університет відрізнявся переважно світською орієнтацією, домінуванням студентської гільдії, що відігравала значну роль у структуризації, розробці змісту навчальних дисциплін, виборі професорів на контрактній основі. Паризький університет характеризувався переважаючим впливом магістерської гільдії, теологічною спрямованістю навчального процесу та значним впливом факультету вільних мистецтв [2, с. 9].

На сьогодні подальшого з’ясування потребує сутність і зміст моделі університету, в тому числі й щодо реалізації принципу автономії в його управлінні. У зв’язку з цим важливим є визначення парадигмальних напрямів, котрі задають диференціацію і породжують різноманітність таких моделей: 1) освіта — дослідження; 2) навчання -виховання; 3) патронаж (державне управління) — автономія (самоврядування). Принцип автономії прискіпливо охороняється сучасним університетом, як оберігався ним упродовж усього періоду становлення й розвитку. Причина полягає в необхідності підтримки академічного статусу, який дозволяє вирощувати науку, виховувати інтелектуальну еліту, формувати духовний потенціал суспільства.

Сучасне тлумачення автономії університету передбачає пошук компромісу між державним управлінням і самоврядуванням. Підтвердженням цьому є Закон України „Про вищу освіту» (2002), де серед принципів управління вищим навчальним закладом провідним визначається принцип автономії та самоврядування (стаття 29), а в його реалізації виділяється: право освітнього закладу самостійно визначати форми навчання, форми та види організації навчального процесу; приймати на роботу педагогічних, науково-педагогічних працівників; надавати додаткові освітні послуги; самостійно розробляти й запроваджувати власні програми наукової та науково-виробничої діяльності; створювати інститути, коледжі, технікуми, факультети, науково-дослідні центри й лабораторії, територіально відокремлені та інші структурні підрозділи; здійснювати видавничу діяльність, розвивати власну поліграфію; проводити спільну діяльність з іншими вищими навчальними закладами; брати участь у роботі міжнародних організацій тощо [5].

Отже, автономія залишається основою університетського життя, однак сьогодні її необхідно перевизначити з урахуванням більш глибокої інтеграції університету з економікою, ринком праці й програмою розвитку нації. Університети постали перед проблемою довести, що вони здатні зробити вагомий внесок в економічний і соціальний розвиток суспільства, виконуючи, наприклад, урядові, міжнародні цільові програми, однак, зберігаючи при цьому академічну свободу в здійсненні наукових досліджень, розвиткові інтелекту і культури.

2. Основні засади принципу автономії ВНЗ

Децентралізація управління ВНЗ в умовах автономії невід’ємна від володіння університетом реальними важелями впливу, щоб не піддаватися політичній сваволі влади чи фінансовому тиску ринку. Докорінного перегляду у цьому зв’язку вимагають механізми державного ліцензування й акредитації, покликані служити виявом державної турботи за якість освіти, а не способом владного шантажу неугодного ректора чи ВНЗ. Тут на увагу заслуговує міжнародний досвід запровадження альтернативних форм ліцензування та акредитації. Наприклад, через створення на конкурсній основі незалежних ліцензійних та акредитаційних центрів (агенств), яким держава могла б замовляти незалежну експертизу рівня і якості навчальних програм, кадрового забезпечення та навчальних ресурсів ВНЗ. Висновки таких центрів мали б ґрунтуватися на прозорих і загальновизнаних критеріях оцінки, які б не зводилися до суто формальних і кількісних даних, а враховували б низку „суб’єктивних“ показників, як-от розгалуженість системи наукових зв’язків з іншими ВНЗ, рівень наукових публікацій, досвід міжнародної співпраці, результати анкетування незалежних анонімних експертів тощо.

Міжнародна практика також підтверджує ефективність задіяння акредитаційних механізмів у формі міжуніверситетського взаємовизнання через створення Асоціацій університетів, які могли б керуватися своїми власними критеріями й показниками дотримання якості та ідентичності освіти. Важливість такої акредитації важко переоцінити не тільки тому, що інтенсивність міжуніверситетських взаємозв’язків розвиває унікальні форми академічної солідарності й дозволяє університетам ставати реально автономнішими у своїх стосунках з державними органами управління. Умовою перебування в такому “клубі” могли би бути не тільки формальні ознаки, а й вкрай важливі моменти, які не піддаються математичному обрахунку, наприклад, ставлення до академічних свобод і цінностей, послідовна політика на утвердження принципів академічної чесності, наявність та успішність видавництва, якість і новаторство видавничого продукту, політика захисту некомерційних спеціальностей, відданість розвитку міждисциплінарної освіти, рівень запровадження інформаційних технологій в навчальний процес та ін.

Потрібно оптимізувати сам процес державного ліцензування та акредитації з максимальним спрощенням пакету ліцензійної чи акредитаційної документації. Найбільшої уваги також потребують ділянки з найвразливішим імунітетом щодо зловживання службовим становищем, до яких належить, наприклад, вкрай непрозорий процес формування експертних рад на базі окремих ВНЗ державної форми власності, що не тільки деформує конкуренцію в академічному просторі на користь державного сектора вищої освіти, а й часто призводить до блокування стратегічного розвитку конкурентних ВНЗ. Безумовно, що у вирішенні всіх цих питань слід передусім керуватися здоровим глуздом, дотриманням рівноправності всіх ВНЗ та критеріями ефективності управління, а не бюрократичним інстинктом самозбереження.

Автономія та самоврядування вищого навчального закладу реалізуються відповідно до законодавства і передбачають право:

— самостійно визначати форми навчання, форми та види організації навчального процесу;

— приймати на роботу педагогічних, науково-педагогічних та інших працівників;

— надавати додаткові освітні послуги;

— самостійно розробляти та запроваджувати власні програми наукової і науково-виробничої діяльності;

— створювати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, інститути, коледжі, технікуми, факультети, відділення, філії, навчальні, методичні, наукові, науково-дослідні центри та лабораторії, конструкторські та конструкторсько-технологічні бюро, територіально відокремлені та інші структурні підрозділи;

— здійснювати видавничу діяльність, розвивати власну поліграфічну базу;

— на підставі відповідних угод провадити спільну діяльність з іншими вищими навчальними закладами, підприємствами, установами та організаціями;

— брати участь у роботі міжнародних організацій;

— запроваджувати власну символіку та атрибутику;

— звертатися з ініціативою до органів управління вищою освітою про внесення змін до чинних або розроблення нових нормативно-правових актів у галузі вищої освіти, а також брати участь у роботі над проектами щодо їх удосконалення;

— користуватися земельними ділянками в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

3. Університетська автономія і демократизація навчального процесу

Впровадження недекларативної університетської автономії означатиме також курс на децентралізацію та демократизацію навчального процесу. ВНЗ повинен цілком самостійно визначати зміст навчання й структуру своїх навчальних програм, створювати передумови для більш відповідального і вмотивованого ставлення студентів до своєї освіти, на власний розсуд проводити експерименти у ділянці міждисциплінарних студій чи запроваджувати інноваційні спеціальності. Осягнення цих цілей є, безперечно, головним завданням університету в умовах автономії. Без них університетська автономія перетворюється на порожній звук.

Автономія щодо визначення змісту освіти насамперед передбачає перегляд принципів формування державних освітніх стандартів. По-перше, слід провести широкомасштабне опитування університетської громадськості щодо змістовного наповнення блоку нормативних загальноосвітніх дисциплін. На основі такого опитування можна, наприклад, встановити мінімум навчального навантаження по таких дисциплінах, визначити 2-3 предмети, які повинні бути обов’язковими для головних напрямів підготовки (наприклад, іноземна мова – для всіх, історія української і світової культури – для природознавців та фахівців економічного профілю, природознавство вищої школи – для гуманітаріїв тощо), і рекомендувати ширший перелік загальноосвітніх дисциплін, з якого сам ВНЗ міг би вибирати те, що вважає найбільш доцільним відповідно до спеціалізації кожної навчальної програми.

По-друге, галузевий освітній стандарт повинен встановлювати вимоги на рівні максимум 40-45% всього навчального навантаження для гуманітарних дисциплін і 45-50% – для решти (включно з загальноосвітнім блоком і блоком фундаментальних і професійно-орієнтованих дисциплін). При цьому бажано, щоб галузевий освітній стандарт визначав не тільки і не стільки перелік окремих предметів (це також), скільки окремих ділянок (з мінімальним обсягом навчального навантаження по кожній з них), під які кожен ВНЗ міг би підставляти окремі дисципліни на власний розсуд. Держава може зафіксувати мінімальний обсяг навчального навантаження, необхідний для отримання тої чи тої спеціальності, щоб диплом міг бути державно визнаний, тоді як вирішення решти питань організації навчальної програми, включно з наданням студентам можливості доповнювати свою спеціалізовану освіту міждисциплінарним контекстом, має залежати від ВНЗ.

Запровадження університетської автономії може створити унікальну нагоду для стимулювання мотивації учасників навчального процесу – як студентів, так і викладачів. По-перше, в автономному університеті необхідна диференціація учасників навчального процесу за рівнем підготовки на зразок т.з. Honors Program (на противагу до усередненої уніфікації). По-друге, більша академічна свобода щодо визначення змісту освіти, особливо на рівні професійно-орієнтованих і спеціалізованих дисциплін, створить можливість (1) для вільного вибору предметів студентом, що зробить їхнє навчання більш відповідальним і вмотивованим; (2) для підвищення мобільності та обміну студентів (оскільки тепер внаслідок розмаїття вирішень і більшої свободи вибору предметів з’явиться мотивація провести бодай один гостьовий семестр в іншому ВНЗ; що більше, такий виїзний семестр за погодженням з деканатом і за наявності коштів можна зробити обов’язковим для всіх студентів, що підвищить рівень комунікації між регіонами України); (3) для стимулювання викладачів підвищувати свою фахову і педагогічну компетентність, оскільки вільний вибір студентами предметів буде одним з важливих показників якості викладання.

Університетська автономія невід’ємна й від демократизації внутрішнього управління ВНЗ, коли ціла університетська спільнота на різних рівнях бере участь у формулюванні та здійсненні місії університету, має змогу реально впливати на процес розробки та прийняття академічних рішень. Тут ідеться зокрема й про формування відчуття причетності членів академічної спільноти до однієї команди. Не останню роль у цьому може відіграти розробка дійових механізмів заохочення та професійного розвитку всього університетського персоналу, починаючи від введення пільг щодо розміру оплати за навчання для дітей працівників університету і закінчуючи реформуванням Відділу кадрів на зразок діяльності Відділу людських ресурсів американських університетів. З огляду на усвідомлення, що університет є вільною корпорацією викладачів і студентів, істотного переосмислення також вимагає практика студентського самоврядування та участі студентів у діяльності керівних органів університету чи факультету, наприклад, Вченої Ради, чи прийнятті важливих рішень, які стосуються студентського життя, наприклад, нагородження студентів іменними стипендіями чи іншими відзнаками.

Ще одним архиважливим чинником в умовах автономного плавання ВНЗ стає репутація університету як дійовий фактор його суспільного капіталу. Така репутація не вимірюється лише показниками, якими оперує МОН України у процесі ліцензування чи акредитації. Сюди належить специфічна академічна культура, яка, наприклад, відрізняє Гарвард від Оксфорду, і яка вибудовується не роками, а десятиліттями чи навіть століттями. Репутація ВНЗ дає про себе знати у культурі стосунків між викладачами і студентами, у формах студентського позанавчального життя, виявах корпоративної солідарності академічної спільноти перед суспільними викликами, відповідальності випускників за долю своєї alma mater. Суспільна репутація університету залежить від здатності і бажання професорів впливати на громадську думку, бути речниками чи провидцями переломних суспільних змін, їхнього авторитету у місцевій громаді. Кар’єрні успіхи випускників, на особистість яких університет накладає незгладимий відбиток, мають стати вагомою суспільною оцінкою успішності освітньої політики і практики університетського життя.

Формування суспільного капіталу ВНЗ ще довго буде нездійсненним бажанням, поки його диплом залишатиметься анонімним, т.з. „єдиного зразка“, поки випускник буде пишатися самим фактом своєї вищої освіти, а не конкретним навчальним закладом, де він її здобув. А тому, на моє переконання, спеціалізованим вченим радам ВНЗ має належати право прийняття остаточних рішень про присудження наукових ступенів університетів з наступною реєстрацією цих рішень ВАК та видачею відповідних документів. Окрім того, питома університетська автономія може залишитися не більше, ніж мрією без певної фінансової незалежності ВНЗ від бюджетних джерел фінансування. А без такої репутації годі розраховувати на залучення альтернативних джерел фінансування ВНЗ та на пробудження свідомості соціальної копоративної відповідальності громади за долю університету.

Здорова конкуренція за суспільну репутацію і ринкові умови діяльності ВНЗ допоможуть університетові нарешті усвідомити, що відсутність належної уваги до якості освіти та успішності знань студентів, навіть у поодинокому випадку, може коштувати дуже дорого, набагато дорожче, ніж прибуток, отриманий від навчання недалекого студента-платника, на навчальні проблеми якого закривають очі з огляду на складне фінансове становище університету.

Важливо усвідомити, що метою запровадження реальної університетської автономії є не уникнення, а підвищення відповідальності ВНЗ за якість освіти та результати своєї праці перед суспільством, а це неможливо як без його відкритості на громадський моніторинг освітньої діяльності, так і без реальної довіри до ВНЗ щодо його компетентності у прийнятті засадничих академічних рішень, на зразок присвоєння вчених звань і наукових ступенів без додаткового втручання ВАКу тощо. Лише в умовах університетської автономії, яка означає відмову держави від патерналістського підходу до вищої освіти, можливе підвищення відповідальності самого ВНЗ за впровадження і дотримання академічних цінностей і стандартів, коли академічна етика перестає бути лише накинутим „батьківським“ імперативом, а стає внутрішнім і зрозумілим принципом власної академічної поведінки.

Висновки

Основною, а водночас традиційною ознакою, якою характеризуються заклади, є їхня автономія. Під автономією слід розуміти право конкретного суб’єкта або колективу самостійно розглядати внутрішні справи. Автономія закладу реалізується через право суверенного визначення цілей його діяльності, можливість вільного вибору органів закладу, існування можливості через заклад керуватися принципами свободи навчання, наукових досліджень або свободи мистецької творчості, як також надання вчених звань і наукових ступенів. Заклади мають також змогу необмежено відкривати і передавати правду завдяки гарантованій свободі вибору тематики наукових пошуків і вишкіл студентів.

Кожен ВНЗ повинен самостійно вирішувати, чи визнавати відповідний іноземний науковий ступінь і чи допускати в аудиторію до студентів того чи іншого фахівця з іноземним дипломом. Адже тільки за офіційними даними, нещодавно озвученими Президентом Ющенком, зараз поза Україною на Заході навчається понад 5 тисяч студентів, а якщо зважити на звернення українського Президента до американського уряду щодо прийняття щорічно на навчання у США до 2 тисяч українців, вже найближчим часом можна розраховувати на серйозне поповнення нашої академічної спільноти конкурентноздатними науковцями. Це тим більш важливо, що доза здорової наукової конкуренції нашому вітчизняному середовищу не завадить. У цих нових умовах метою державних органів управління освітою має бути створення таких умов, щоб зробити український освітній простір якомога привабливішим для повернення додому таких молодих викладачів та науковців.

Список використаної літератури

1. Вітвицька С. Основи педагогіки вищої школи: Навчальний посібник/ Світлана Вітвицька,; М-во освіти і науки України, Житомирський державний пед. ун-т ім. Івана Франка . — К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 314 с.
2. Гура О. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності: Навчальний посібник/ Олександр Гура,; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 223 с.
3. Кузьмінський А. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник/ Анатолій Кузьмінський,. — К.: Знання, 2005. — 485 с.
4. Лекції з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник/ Ред. В. І. Лозова. — Харків: Освіта. Виховання. Спорт, 2006. — 495 с.
5. Слєпкань З. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі: Навчальний посібник для магістрантів вищих навчальних закладів/ Зінаїда Слєпкань,; Ред. Л. О. Біда. — К.: Вища школа, 2005. — 238 с.
6. Фіцула М. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник/ Михайло Фіцула,. — К.: Академвидав, 2006. — 351 с.