Вступ

Реформи і відкритість Китаю стали поштовхом до нового розвитку країни. Сучасний соціалізм з китайською специфікою зовсім не схожий на економіку з централізованим плануванням, характерну для маодзедунівської епохи. Китай з його півторамільярдним населенням найбільша з країн, яка успішно переоріентовується з моделі маоїстсько-комуністичного соціального експерименту в модель «конфуціанського ринкового соціалізму». Вирішальну роль у процесі повернення КНР до «лона конфуціанського культурного регіону» відіграв архітектор китайських реформ Ден Сяопін. Саме він звернув увагу на позитивну роль учення Великого Мудреця у становленні феномена «конфуціанського капіталізму» Японії, Південної Кореї, Тайваню, Сингапуру і Гонконгу.

Вражаючі масштабні реформи у Китаї дають усі підстави твердити про значимість конфуціанства на сучасному етапі розвитку, про актуальність філософії «Вчителя десяти тисяч поколінь» не тільки для індустріального, а й постіндустріального суспільства.

На питання про формулу успіхів КНР намагаються дати відповідь багато дослідників, висуваючи на перший план ті чи інші чинники, які пов’язані з відомою ідеологічною дискусією сучасності щодо переваг та недоліків ринкової або планової економіки.

1. Основні віхи життя Ден Сяопіна

Ден Сяопін (1904—1997) — китайський політичний діяч. Навчався у Франції і СРСР. З 1922 р. в комуністичному рухові. У1927—1949 pp. учасник антияпонської й громадянських воєн у Китаї, політкомісар Китайської Червоної Армії. 31945 р. — член ЦК КПК. Після перемоги комуністів у Громадянській війні займав керівні пости в державному та партійному апараті. З 1952 р. заступник прем’єра Державної адміністративної ради (з 1954 р. Державної ради) Китайської народної республіки, з 1955 р. член Політбюро, з 1956 р. — генеральний секретар ЦК КПК. У 1966 р. під час «культурної революції» репресований, знятий з усіх постів.

У 1973 р. повернувся до активного політичного життя, займав ряд партійних, державних та військових постів (у т. ч. в 1975—1976, 1977— 1982 pp. заступник голови ЦК КПК). Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. Ден Сяопін стає ініціатором економічних реформ у Китаї. Починаючи з кінця 1980-х pp., він поступово залишає офіційні пости, які займав (у 1981—1989 pp. був головою Військової ради ЦК КПК, у 1982—1987 pp. голова Центральної комісії радників ЦК КПК, у 1983—1990 pp. голова Центральної військової ради КНР), але продовжував залишатися духовним лідером Китаю, значним чином впливаючи на її внутрішню і зовнішню політику [2, c. 7-8].

У формуванні і еволюції концепції модернізації Китаю у період правління Ден Сяопіна можна виділити наступні етапи.

1979 — 1980 роки — початкове коригування історично успадкованих підходів до модернізації країни, визначення контурів змісту поняття «модернізація» стововно Китаю.

1981 — 1983 роки — кінцевий розрив з лівацьким підходом до завдання модернізації, формулювання уточнених офіційних цілей та орієнтирів модернізації Китаю, початкова наукова розробка концепції модернізації країни в тісному взаємозв’язку зі стратегією розвитку країни.

1984 — 1988 роки — поглиблена наукова розробка програми модернізації КНР до 2000 року, посилення в концепції акценту на реформу економіки.

1989 — 1991 роки — пробуксовування в осмисленні процесу модернізації у зв’язку з політичною та економічною кризами в країні, тяжіння до помірних темпів зростання.

1992 — 1996 роки — перегляд концепції розвитку Китаю на 1990-ті роки й більш віддалену перспективу в контексті повороту країни до радикальних ринкових перетворень, спроба наповнити орієнтири модернізації конкретним соціальним змістом в вигляді первинного висунення критеріїв суспільства малого добробуту (сяокан).

19 лютого 1997 р. на 93-му році життя помер Ден Сяопін. На відміну від обстановки, що склалася після смерті Мао, розпочалася боротьба у вищих ешелонах влади. У сьогоднішньому Китаї зберігається стабільність і далі проводиться курс реформ, започаткований Деном [10, c.199].

2. Характеристика курсу політичних реформ Ден Сяопіна

Основними причинами проведення економічних реформ у КНР у 70 — 80-ті рр. ХХ ст. доцільно виділити наступні:

1)       економічну відсталість Китаю; необхідність розвитку виробничих сил у промисловості і в сільському господарстві, забезпечення науково-технічного прогресу;

2)       жалюгідне становище величезної маси селян, що не мали можливості заробляти й забезпечувати сім’ю найнеобхіднішим;

3)       прагнення подолати відчуження суспільства від держави, падіння авторитету вищого партійного керівництва, що діяло не в інтересах народу, а заради власної вигоди.

Насправді, соціально-економічна спадщина, що дісталася Ден Сяопіну в кінці 1970-х років, була вкрай суперечливою і загалом досить нелегкою. У конкретному плані заслуговують на увагу наступні моменти:

1. Успадкована й сприйнята реформаторським керівництвом як стрижнева ідея модернізації Китаю мала лозунговий характер. Здійснена в 1977 — 1978 роках, спроба форсованого досягнення завищених перспективних параметрів модернізації виявилася відірваною від реальних умов і можливостей країни. Стала очевидною необхідність більш фундаментального відпрацювання всього комплексу питань, пов’язаних з модернізацією — її якісних критеріїв і кількісних орієнтирів, етапів і методів реалізації.
2. До кінця 1970-х років КНР володіла досить потужною матеріальною базою. Величезну роль у створенні цієї бази відіграло тісне радянсько-китайське співробітництво 1950-х років. Середньорічні темпи промислового виробництва за 1950 — 1977 роки склало 13,5 %, а сільськогосподарського -4,2%. Основні фонди державних промислових підприємств досягли 1978 року величини 320 млрд. юаней (за початковою вартістю) в порівнянні з 15 млрд. юаней 1952 року. КНР 1978 року займала третє місце у світі за видобутком вугілля (618 млн. т), п’яте — за виплавкою сталі (31.8 млн.т), перше — за виробництвом бавовняних тканин (11 млрд. м) [13].

Специфіка Китаю, констатував Ден Сяопін, визначає необхідність здійснення модернізації китайського типу. Одночасно він сформулював названі ним «корінною передумовою реалізації чотирьох модернізацій» чотири основних ідеологічних і політичних принципи: відстоювати соціалістичний шлях, диктатуру пролетаріату, керівництво компартії, марксизм-ленінізм — ідеї Мао Цзедуна (маоїзм) [10, c. 197-198].

Чотири засадничих принципи несли в тій конкретній історичній обстановці, у якій вони були висунені, подвійну функцію відповіді як тим, хто з лівацьких позицій розглядав курс модернізації і реформ як поворот Китаю на капіталістичний шлях розвитку, так і передусім тим, хто на ділі не бажав такого повороту й розумів модернізацію Китаю як його всебічну вестернізацію. Дехто в Китаї, практично за аналогією із Сунь Ятсеном, просто не бачив іншого шляху подолання відсталості країни, крім як запозичувати західної техніки, технології, капіталів, досвіду державного управління.

Саме їм Ден Сяопін адресував заклик ураховувати реалії КНР, розумною мірою запозичуючи досвід Заходу: ,,Нам варто в плановому порядку і з розбором ввозити з капіталістичних країн передову техніку і все корисне для нас. Але нам ніяк не можна переймати капіталістичні порядки, все занепадницьке й чуже» [12, 67 — 81].

Поряд з модернізацією економічної системи Китай потребував перегляду основ державного управління. Початковим кроком у модернізації політичної систем КНР став 3-й пленум Центрального комітету Комуністичної партії КНР (ЦК КПК) 11-го скликання 1978 р., на якому було прийнято рішення про перебудову політичної структури. Основними завданнями було виділено: усунення надмірної концентрації влади, сумісництво посад, розмежування функцій між партією та урядом, між урядом і підприємствами. Революційною була ідея про допущення приватного капіталу на китайський ринок. Політичну реформу була запропоновано як необхідну умову економічних перетворень у країні.

У 1979 р. Ден Сяопін сформулював «чотири принципи», які згодом дійшли до оновленої конституції КНР 1982 р.:

• дотримуватися соціалістичного шляху;
• дотримуватися диктатури пролетаріату;
• дотримуватися керівної ролі Компартії;
• дотримуватися марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна.

Першою серед реформ стала перебудова сільського господарства. Найбільших показників досягнув його приватний сектор. Поширеним методом реформи була передача землі селянським родинам у довгострокову оренду. Селяни продавали основну частку врожаю за вільними цінами і лише певну частину здавали на держзамовлення. Прибутки селян зросли. Заможність уже не вважалася злочином.

З 1979 р. китайські комуністи приступили до пошуків нетрадиційних для них шляхів економічного розвитку. Розпочався експеримент зі створення підприємств із змішаним капіталом. Для заохочення іноземних вкладень на китайському узбережжі створювали спеціальні економічні зони. Найбільшою з них стала Тяньцзінська. Там збудовано 40 важливих промислових об’єктів. Такі зони мають суворий прикордонний контроль, робота в них надається на конкурсній основі.

З 1984 р. розпочалася реформа системи управління державною промисловістю, мета якої — відмовитися від централізованого директивного плану і впровадити ринкові відносини. Разом з тим, уряд не відважився на закриття збиткових підприємств. Як і раніше, перевага у фінансуванні надавалася оборонній промисловості, космічним програмам. Китай має у цих галузях певні досягнення: володіє ядерною зброєю, запускає власні супутники. Закликаючи до збагачення, Ден переконував: «Бідність — не соціалізм», не може бути багатої і сильної держави, де народ живе бідно. За роки реформ більш як у чотири рази збільшився валовий національний продукт і значно підвищився життєвий рівень народу [10, c. 197-198].

Формула Ден Сяопіна — «соціалізм із китайською специфікою» — майже не торкнулася партійної системи. Партійний контроль і надалі пронизує усі сфери суспільства. Розвал «світової системи соціалізму» вселив у народи Китаю надію на послаблення тоталітаризму всередині країни. У березні 1989 р. посилився широкий демократичний рух молоді за права людини. На центральній площі Пекіна відбувались демонстрації, мітинги, сотні студентів голодували на знак протесту проти репресивної політики влади.

У травні 1989 р. у Пекіні було запроваджено воєнний стан.

Питання політичної реформи стали предметом спеціального розгляду ХІІІ з’їзду Компартії (жовтень 1987 р.). На з’їзді багато говорилося про демократію, про недопустимість уведення в Китаї багатопартійності й двопалатного парламенту на західний манер, а також про початкову стадію розвитку соціалізму з китайською специфікою.

З’їзд підкреслив необхідність проведення демократичних виборів, підвищення ролі органів представницької влади (Всекитайських зборів народних представників), удосконалення інституту політичних консультацій і діалогу, поліпшення партійного стиля, розвитку внутрішньопартійної демократії, зв’язок її з політичною лібералізацією, зміцнення соціалістичного правопорядку. Процес політичних реформ охарактеризований Ден Сяопіном як «друга революція», але революція, не спрямована на злам старої надбудови й проти якого-небудь суспільного класу, а революція у сенсі революційного оновлення соціалізму на його власній основі через самовдосконалення.

На XIV з’їзді КПК (1992 р.) питання розподілу функцій партії та урядових органів було усунено з програми реформи політичної системи. Це пов’язано з тим потрясінням, яке викликали трагічні події на площі Тяньаньмень 1989 р. У матеріалах XV і XVI з’їздів КПК (1997 р. і 2002 р.) знову підкреслюється важливість поступового та впорядкованого здійснення політичних реформ.

У теорії будівництва соціалізму з китайською специфікою було запропоновано три елементи, взятих як її методологічної і світоглядної основи, а саме: реалістичний підхід до справи (шиши цюши), розкутість свідомості (цзефан сисян), рух у ногу з часом (юйши цзюцзинь). Перші два спрямовані на подолання догматичного розуміння марксизму. В основі «реалістичного підходу» лежить марксистський принцип «практика є критерієм істини», поєднаний з давнім китайським висловлюванням «той доб’ється істини, хто займається реальними справами». «Розкутість свідомості» розуміється як позбавлення свідомості від старих звичок та пут суб’єктивізму; вивчення нової обстановки. Відповідно до цих принципів слід виходити з реальної обстановки всередині країни, всередині провінцій, повітів і волостей; виходити з притаманних їм, а не вигаданих закономірностей, шукати внутрішні зв’язки у явищах навколишнього світу.

У вересні 1997 р. відбувся XV з’їзд КПК, який підтвердив єдність вищого партійного керівництва. Лідер партії Цзян Цземін закликав дотримуватися ідей марксизму-ленінізму, ідей Мао Цзедуна і теоретичної спадщини Ден Сяопіна [5, c. 213-214].

Висновки

Лідером, здатним очолити енергію розвитку й будівництва, що набирає оберти в китайському суспільстві, став Ден Сяопін. Саме він розробив концепцію реформи в економічній і політичній сферах, увівши до неї запропоновану Чжоу Еньлаєм програму модернізації у чотирьох галузях (у сільському господарстві, у промисловості, у науково-технічній галузі і в армії), потім трансформувавши її в теорію будівництва “соціалізму з китайською специфікою”. Отже, відповідно до часових рамок проведення реформ, концептуальних засад змін внутрішньополітичного курсу в період правління Ден Сяопіна стали три взаємопов’язані теоретичні складові.

Це, по-перше, погляди керівництва країни на проблему модернізації, що являють собою політичний рівень концепції. Саме на цьому рівні формуються офіційні цілі, етапи, пріоритети модернізації, визначаються її політичні рамки та ідеологія. По-друге, розробка проблем модернізації ученими країни, що втілюється в науково-теоретичному вимірі концепції. Хоча переважальним напрямом тут, особливо на перших порах, стали інтерпретація, обчислення, деталізація тих чи інших пропозицій, сформульованих лідерами країни, проте китайські вчені зуміли не тільки розгорнути гасло модернізації у достатньо конкретну, структуровану та взаємопов’язану програму, але й підказати керівництву КНР ряд принципових для концепції модернізації новацій, наприклад необхідність вичленення «третього кроку» модернізації Китаю у період після 2000 року.

По-третє, реальна господарська практика, що визначила неодноразове уточнення уявлень про строки, темпи, пріоритети й методи здійснення модернізації Китаю, а значною мірою й еволюцію змісту самого поняття «модернізація» стосовно Китайської Народної Республіки.

Список використаної літератури

1. Буров В. Г. На родине Дэн Сяопина // Азия и Африка сегодня. — 2010. — № 4. — С. 46-48
2. Делюсин Л. Величие и трагедия Дэн Сяопина // Азия и Африка сегодня. — 2002. — № 4. — С. 7-14
3. Делюсин Л. П. Реформы в Китае: проблемы и противоречия // Мировая экономика и международные отношения. — 1990. — № 9. — С. 21 — 29.
4. Егоров К.   А.   Китайская   Народная   Республика:   политическая   система   и политическая динамика (80-е годы). — М., 1993. — 280 с.
5. Зотов В.Д. Дєн Сяопин-реформатор китайского социализма // Социально-гуманитарные знания. — 2007. — № 2. — С. 211-225
6. Как управляется Китай. Эволюция властных структур Китая в 80 — 90-е гг. XX в. -М.: Институт Дальнего Востока РАН, 2001. — 212 с.
7. Кокарев К.А. Политический режим и модернизация Китая. — М.: ИДВ РАН, 2004. — 398 с.
8. Островский А.В. Китай: фундамент успехов 21 века. — М.: Институт Дальнего Востоковедения РАН, 2002. — 458 с.
9. Пидлуцкий О. Дэн Сяопин: человек, соединивший несоединимое // Зеркало недели. — 2007. — № 4. — С. 23
10. Стадніченко Р. Концеаптуальні хасади змін у внутрішньополітичному курсі КНР в період правління Ден Сяопіна // Наукові записки. Серія: Історичні науки. Збірник наукових праць. – 2009. — №12. – с. 194-200
11. Сюндюков І. Ден Сяопін та китайські реформи // День. — 1999. — 16 жовтня. — С. 6
12. Титаренко М.Л. Китайская Народная Республика 2004 — 2005 гг.: политика, экономика, культура. — М.: Международные отношения, 2005. — 590 с.
13. Усов В.Н. История Китайской Народной Республики (1966 — 2004). — В 2 т.: Учеб. по спец. «История».- М.: Восток — Запад, 2006. — Т. 2. — 688 с.
14. Усов В.Н. История Китайской Народной Республики (1966 — 2004): В 2 т.: Учеб. по спец. «История».- М.: Восток — Запад, 2006.- Т. 2. — 688 с.