Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Корпоративна соціальна відповідальність

1. Теоретичний огляд проблеми корпоратвиної соціальної відповідальності (загальний)

У повсякденній роботі менеджерів все більше місце посідають громадські справи і питання соціальних змін. Експерти менеджменту підкреслюють, що соціальні проблеми сьогодні такі ж важливі, як і питання прибутку, хоча в недалекому минулому бізнесмена цікавив лише прибуток.

Соціальна відповідальність — це готовність відгукнутися на потреби суспільства, жертвуючи при цьому короткостроковим прибутком. Вкладаючи в будівництво лікарень і шкіл, філантропічні програми, безпека і висока якість продукції без забруднення навколишнього середовища, — все це також підпадає під категорію соціальної відповідальності.

Американські спеціалісти в галузі менеджменту говорять, що на сьогодні менеджмент буде формуватися під дією соціальних пріоритетів над метою бізнесу. Вже є менеджери, які у своїй діяльності орієнтуються на суспільну мету і беруть на себе більшу відповідальність перед суспільством за результати приватнопідприємницької практики, ніж це було властиво попереднім професійним управлінцям або власникам.

Поступово в очах суспільної думки видозмінюється і сам статус менеджменту. Раніше вважали, що менеджмент — це певна система влади, а нині він виступає як важливий ресурс суспільства.

Багато теоретиків менеджменту дотримуються думки, що США все ще скупі на затрати в соціальну сферу. Після спроб вирішити свої проблеми конкурентоздатності шляхом вливання сотень мільярдів доларів у капітальні інвестиції держава відкрила для себе односторонність цих заходів, особливо якщо врахувати, що лише незначна частина цих вкладів доходила до робітників, удосконалювала їх робочі місця й умови праці. Звичайно, корпоративна перебудова і дешевіючий долар можуть зупинити економічний спад на потрібному рівні, але лише інвестиції безпосередньо в людей є єдиним шляхом, здатним повернути цей спад назад.

Сучасний менеджмент не може ігнорувати справедливі вимоги трудящих щодо поліпшення свого соціального становища.

Прийшло усвідомлення того факту, що конструктивна соціальна політика фірм і корпорацій — не вид благодійної діяльності, а інвестиція в персонал, в соціальний потенціал виробництва, значимість якої для майбутнього важко переоцінити.

Суперечки про роль бізнесу в суспільстві породили чисельні аргументи за і проти соціальної відповідальності.

Аргументи на користь соціальної відповідальності:

  1. Сприятливі для бізнесу довгострокові перспективи. Підприємства, соціальні дії яких поліпшують життя місцевого населення і ліквідують необхідність державного регулювання, можуть мати власний інтерес через вигоди, які забезпечуються участю в житті суспільства.
  2. Зміна потреб і надій широкої публіки.
  3. Наявність ресурсів для надання допомоги у вирішенні соціальних проблем.
  4. Моральні зобов´язання бути соціально відповідальними.

Аргументи проти соціальної відповідальності:

  1. Порушення принципу максимуму прибутку.
  2. Витрати на соціальні потреби.
  3. Недостатній рівень звітності широкій публіці.
  4. Нестача вміння вирішувати соціальні проблеми, тобто невміння задовольнити соціальні потреби, непрофесіоналізм.
  5. Застосування соціальної відповідальності тільки з рекламною метою.

Підприємці та менеджери повинні вибирати такий варіант соціальної відповідальності, який забезпечував би переваги та сприяв усуненню чи послабленню недоліків.

Найбільшою перешкодою в розробці програм у рамках соціальної відповідальності керівники називають вимоги рядових працівників і менеджерів зі збільшення доходів на акцію в поквартальному обчисленні. Намагання підвищити прибуток і доходи змушує керуючих відмовитися від передачі частини своїх ресурсів на програми, зумовлені соціальною відповідальністю.

Організації повинні спрямувати частину своїх ресурсів і зусиль на користь місцевих товариств, в яких функціонує підприємство, його підрозділи та суспільство в цілому.

Для успішного управління організація повинна вміти пристосовуватися і відгукуватися на проблеми, які виникають у соціальному середовищі, щоб зробити це середовище більш сприятливим для організації. Витрати на соціальну відповідальність виправдані кращим відношенням суспільства до фірми. Це повинно вести до підвищення лояльності споживачів до виробників продукції, зниження рівня регулюючого втручання держави та загального покращання стану суспільства.

Важливо також підкреслити, що не слід думати, нібито на соціально відповідальну поведінку здатні тільки великі організації. Організація з прибирання сміття або підприємство, яке торгує піцою і яке стало спонсором спортивної команди, і маленьке оброблювальне підприємство, яке дозволяє школярам екскурсії для ознайомлення з його роботою, — всі вони є соціально відповідальними.

Не викликає сумніву, що прибуток важливий для виживання підприємств. Якщо підприємство не здатне вести справу прибутково, то питання соціальної відповідальності стає академічним. Але організації завжди повинні вести свої справи у відповідності до суспільних очікувань.

2. Специфіка КСВ в освіті

Сьогодення потребує підготовки професійно компетентного, конкурентного фахівця для сталого розвитку країни. Формування компетенцій є складовою фахової підготовки майбутніх менеджерів з економіки. Вища економічна освіта має орієнтуватися не стільки на отримання готових, конкретних знань та формування певних умінь, скільки на підвищення здатності до оволодіння новими знаннями, розвиток пізнавального потенціалу менеджера, творчих здібностей, самостійності у прийнятті рішень відповідальності за результати діяльності. Саме відповідальність має стати, на нашу думку, системоутворюючим чинником професійної компетентності менеджерів з економіки. При визначенні сутності соціальної відповідальності ми виходили з наступних положень:

– Під соціальною відповідальністю ми розуміємо інтегральну якість особистості, що визначає її поведінку у відповідності з інтересами інших людей та соціуму, прийнятими нормами та рольовими обов’язками, які виконуються та реалізуються у діяльності;

– Соціальна відповідальність менеджера як якість визначає поведінку в інтересах організації, узгоджених з інтересами суспільства, соціального захисту людей;

– Соціальна відповідальність менеджера має формуватися у спеціально організованій навчально-професійній діяльності;

– Ми вважаємо за можливе інтегрувати питання соціальної відповідальності, які є складовою декількох навчальних курсів, у самостійну дисципліну, спрямовану на формування обізнаності студентів з питань соціальної відповідальності, закладених у галузеві стандарти вищої освіти;

– Практичне розв’язання проблеми формування соціальної відповідальності потребує поєднання професійного становлення майбутнього фахівця та особистісного розвитку.

Під соціальною відповідальністю вищої освіти у цій роботі розуміємо відповідальність вищих навчальних закладів, зокрема, університетів як соціального інституту перед суспільством за результати і якість своєї професійної діяльності.

Важливим завданням української освіти у сучасному суспільстві є становлення вільної, самостійної особистості, що відповідально ставиться до власного життя. Освіта, безумовно, забезпечує сприяння інтересам усіх людей, їх духовному росту та соціальному вдосконаленню, тому акценти в організації освіти мають бути перенесені з вивчення стандартних ситуацій на механізми оволодіння новим, залучення до перспективних моделей засвоєння життєвого досвіду. Глибинний характер змін в освіті потребує розв’язання проблеми підготовки фахівця, який усвідомлює свою соціальну відповідальність, уміє працювати в умовах вибору позиції, технології, підручників, змісту, форм навчання тощо, є суб’єктом особистісного зростання.

Представники ЮНЕСКО, європейських університетів у публікаціях останніх років висвітлюють проблеми розвитку університетської освіти як складової частини системи вищої освіти у ХХI столітті. Серед них:

—  масовизація вищої освіти;

—  інтернаціоналізація;

—  фінансова криза університетів й шляхи виходу із неї;

—  диверсифікація вищих навчальних закладів;

—  проблеми якості вищої освіти;

— новітні технології навчання і проблема відкритості і конкурентоспроможності університетів;

—  вирівнювання національних освітніх систем і роль університетів у цьому процесі;

—  удосконалення управління;

—  соціальна відповідальність університетів [3, 291-292 ].

До нових університетських моделей відноситься модель «корпоративного університету», що передбачає надання освіти перш за все персоналу певних фірм і корпорацій. Розвиток такої моделі вищої освіти має небезпеку недооцінки фундаментальних досліджень, гуманітарних наук, культурологічних програм класичних університетів. У країнах СНД запроваджується модель «регіонального університетського комплексу», яка дозволяє більш ефективно враховувати особливості, потреби і можливості певного регіону при формуванні його освітньої політики. У системі вищої освіти Франції така ідея реалізована у формі регіональних академій.

До нових моделей альтернативної освіти ХХI ст., яка не передбачає безпосереднього контакту викладача і студента, відноситься модель «відкритого університету». В Україні така ідея найбільш реалізована у формі заочної освіти, що поряд з багатьма соціальними перевагами отримання вищої освіти в умовах її масовизації і демократизації, містить багато проблем, пов’язаних з невисоким у більшості випадків рівнем якості фахової підготовки, девальвацією якості знань і освітнього процесу, корупцією, тощо. Альтернативна освіта розвивається у напрямку «дистанційної освіти» і «віртуальних університетів». В умовах українського освітнього простору розвиток цього напрямку освіти передбачає вирішення цілої низки правових, економічних, інформаційно-технологічних проблем, що є обов’язковою умовою забезпечення не тільки можливості, але і якості вищої освіти, отриманої у такий спосіб.

Входження України у Болонський процес актуалізувало проблему створення, збереження і розвитку національних українських університетів. Сутність цієї проблеми у діалектиці процесів глобалізації і націоналізації вищої освіти в Україні. Ідея національного університету базується на національно-культурному фундаменті його діяльності. Відомий дослідник у галузі вищої освіти Т. Хюсен зазначає, що «університет грає суттєву роль у виявленні і збереженні культурно-історичної самобутності»[5, 37].

Соціальна відповідальність вищих навчальних закладів пов’язана з тим, що саме у системі вищої освіти формується інтелектуальна еліта нації. Фахівці з вищою освітою є показником освіченості, цивілізованості країни, її професійного, наукового потенціалу і конкурентоспроможності. До сих пір невирішеною залишилась проблема, про яку ще 10 років тому писала Ліна Костенко: «Коли з гуркотом упала залізна завіса, виявилось, що по ту сторону завіси нас немає. Україну небагато знають, її все ще плутають з Росією, її проблеми для світу не актуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й до сих пір» [1, 21 — 22]. На жаль, стрімкий процес девальвації значущості і якості вищої освіти в Україні привів до того, що випускники університетів не відповідають багатьом вимогам до фахівців з університетською освітою, сформованим ще за радянських часів. Соціально відповідальна вища освіта має забезпечити високий рівень реалізації не тільки традиційних – навчальної і дослідницької функцій, але і нових – інноваційної і підприємницької. В умовах анемічності українського суспільства особливу увагу треба надати виконанню культурологічної функції вищої освіти.

3. Управлінський аспект КСВ в освіті: професійна відповідальність керівника

Загострення трансформаційних суперечностей під впливом дії глобалізаційних та інтеграційних процесів актуалізували необхідність формування нової парадигми суспільного розвитку, в якій завдання досягнення кількісного зростання поступається місцем завданню забезпечення сталого еколого-соціально-економічного розвитку в межах світового господарства. Цілі та завдання парадигми сталого розвитку найбільш ефективно можуть бути реалізовані в межах стратегії корпоративної соціальної відповідальності (КСВ), яка є добровільною ініціативою організацій щодо дотримання етичних норм у сфері соціальної взаємодії та прийняття на себе відповідальності за вплив на навколишнє середовище, партнерів, споживачів, працівників, громади тощо. Стратегія соціальної відповідальності організації базується на врахуванні економічних, правових, етичних очікувань різних заінтересованих груп з метою підвищення власної конкурентоспроможності на основі мінімізації можливих конфліктів інтересів та ризиків. У такому контексті КСВ виступає як місія розвитку організації, що може бути реалізована як комплекс стратегічних підходів, процедур та програм, які є інтегрованими у процеси прийняття управлінських рішень на всіх рівнях та відображають відповідальність організації за результати і майбутні наслідки її діяльності.

Професійна відповідальність розглядається як ступінь усвідомлення особистістю своїх професійних обов’язків за умови їх добровільного виконання та можливість негативних наслідків за умови їх невиконання. В умовах спільної (колективної) діяльності професійна відповідальність є показником активної життєвої позиції особистості. У той же час професійна відповідальність є самостійною характеристикою колективного суб’єкту управління (КСУ).

Головна фігура менеджменту – менеджер – професійний керуючий, який повинен мати подвійну професійну підготовку: педагогічну й управлінську.

Кожний викладач у навчальному процесі виконує функції менеджера та повинен:

  1. Знати:

– сутність та основні завдання управлінської діяльності;

– основи системного аналізу та принципи побудови освітніх систем;

– основні принципи побудови зовнішнього середовища;

– основи прогнозування та обліку позитивних і негативних тенденцій у розвитку соціальних систем;

– принципи структурування та правила оформлення функціональної структури управління;

– базові варіанти організаційної структури освітнього закладу;

– принципи ефективного розподілу обов’язків та відповідальності;

– методи створення та підтримки морально-психологічного клімату в колективі;

– ефективні методи контролю;

– сутність основних демографічних процесів у суспільстві;

– основи організації економічної діяльності освітнього закладу;

– методи залучення додаткових коштів;

– критерії оцінювання якості навчальних планів, принципи та правила їхньої розробки;

– основи організації праці, заробітної плати освітніх закладів;

– законодавство про освіту та нормативні документи;

– інформаційні технології управління навчальним процесом.

  1. Вміти:

– побудувати повний опис освітнього закладу;

– аналізувати внутрішні можливості освітнього закладу, виявляти приховані проблеми та знаходити ефективні шляхи їхнього розв’язання;

– прогнозувати та оцінювати зміни зовнішніх умов діяльності освітнього закладу;

– адекватно оцінювати якість планів освітніх закладів, визначати напрями вдосконалення планування;

– ефективно визначати мету та планувати заходи з її досягнення;

– прогнозувати та здійснювати оцінювання наслідків прийнятих рішень;

– аналізувати та оцінювати інноваційні обставини навчального закладу;

– ставити перспективну мету та розробляти стратегію розвитку;

– давати психологічну характеристику особистості;

– визначати напрями вдосконалення контролю в навчальному закладі;

– складати нормативні документи, що стосуються професійної діяльності, організовувати справочинство;

– забезпечувати посередництво, з одного боку, між особистістю і сім’єю, а з іншого – між різними структурами.

  1. Володіти:

– методами системного аналізу і прогнозування, що характеризують діяльність навчального закладу;

– методами самооцінки, самоаналізу та вдосконалення своїх управлінських якостей і здібностей;

– знаннями про засоби, види, закономірності спілкування;

– засобами запобігання конфліктам у колективі та їх вирішення;

– основами соціологічного аналізу та прогнозування, методами соціологічних досліджень;

– методами маркетингових досліджень у соціальній сфері;

– методами складання кошторису прибутків і видатків навчального закладу;

– інформаційними технологіями, навичками їхнього використання.

На відміну від командно-адміністративних методів управління, в умовах менеджменту зростає вміння керівника оцінювати свої якості та здібності, особистісні обмеження, здібності і якості підлеглих. Тільки за таких умов можна стати перспективним керівником.

Бурхливий розвиток інформаційних технологій та їхнє впровадження в усі ділянки освітнього процесу привели до зміни педагогічного менеджменту, який будується на поділі праці.

Впровадження нових інформаційних технологій (ІТ) дало змогу суттєво модернізувати навчальний процес, підвищити ефективність навчання шляхом управління процесом викладання також на основі поділу праці.

Якщо розглядати діяльність викладача в інноваційному навчальному процесі, то можна виділити такі спеціалізації:

– фахівець з розробки навчального курсу;

– консультант з методів навчання (допомагає учням знайти та реалізувати свою освітню траєкторію в розробленому навчальному матеріалі);

– тьютор (фахівець з інтерактивного подання навчальних курсів, взаємодії з учнем у процесі навчання);

– фахівець з контролю за результатами навчання, відповідальний за проведення тестів, заліків, іспитів.

Ефективність викладацької діяльності здійснюється та контролюється на підставі моніторингу, який передбачає:

1) аналіз і виявлення слабких сторін і розбіжностей у спільний праці розробників навчальних курсів і доставки дистанційних курсів;

2) аналіз думок учнів, які пройшли навчання за дистанційною формою;

3) аналіз досвіду організації педагогічного процесу в інших навчальних закладах, які навчають за дистанційною формою.

Особливості процесів взаємної відповідальності і відповідальної взаємозалежності та сформованість структурних компонентів професійної відповідальності кожного члена колективу визначають рівень розвитку професійної відповідальності колективу. Загальний розподіл рівнів сформованості професійної відповідальності колективу виглядає таким чином:

  • низький рівень професійної відповідальності;
  • середній рівень професійної відповідальності;
  • рівень професійної відповідальності вище середнього;
  • високий рівень професійної відповідальності – “творча відповідальність”.

Рівень сформованості професійної відповідальності керівника дозволяє визначити різні види колективного суб’єкту управління. Підставою для визначення видів колективу з різним рівнем сформованості професійної відповідальності були особливості процесів взаємної відповідальності і відповідальної взаємозалежності та різні рівні сформованості структурних компонентів професійної відповідальності кожного члена управлінського колективу. Групові показники складалися з індивідуальних показників членів кожної групи (згідно методу логічного квадрату за Н.В.Кузьміною і методу інтервального шкалювання) в групові показники кожного конкретного колективного суб’єкту. Діагностувати рівні сформованості професійної відповідальності, таким чином, можна за показниками рівнів сформованості структурних компонентів професійної відповідальності кожного члена колективу.

Недостатня професійна компетентність учителів і викладачів загальноосвітніх закладів та студентів педагогічних навчальних закладів потребує створення системи неперервної освіти в галузі управління цією сферою та її економіки. Інтенсивність такої підготовки фахівців певного профілю повинна забезпечуватися не тільки в системі вищої освіти, а й у процесі післявузівської підготовки, в рамках якої здійснювалося б професійно-особистісне становлення педагога, здатного до ефективної управлінської діяльності в галузі освіти.

Список використаної літератури

  1. Баюра Д. Корпоративна соціальна відповідальність у системі корпоративного управління / Д. Баюра // Україна: аспекти праці. — 2009. — № 1. — С. 21-25
  2. Буко С. Корпоративна соціальна відповідальність як принцип ціннісно зорієнтованого менеджменту // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 2. — С. 149-158
  3. Дементьева А. Корпоративная социальная ответственность // Маркетинг. — 2009. — № 4. — С. 3-12
  4. Колот А. Корпоративна соціальна відповідальність, соціальна звітність та аудит як сучасні інститути і технології соціального розвитку // Україна: аспекти праці. — 2010. — № 3. — С. 3-9
  5. Котлер Ф., Н.Лі. Корпоративна соціальна відповідальність. Як зробити якомога більше добра для вашої компанії та суспільства / Пер. з англ. С. Яринич. — К.: Стандарт, 2005. — 302 с.
  6. Міненко М.А. Визнання принципів соціальної відповідальності професійними виробничими об’єднаннями та їх учасниками // Економіка АПК. — 2008. — № 7.- С.136-140
  7. Петроє О.М. Соціальний діалог як інструмент формування корпоративної політики сучасних підприємств в Україні: [навч. посіб.]/ Ольга Михайлівна Петроє. –К.: Центр учбової літератури, 2008. — 60 с.
  8. Петроє О.М. Соціальний діалог як інструмент формування корпоративної соціальної політики: [монографія] / Ольга Михайлівна Петроє. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 152 с.
  9. Соціальна відповідальність бізнесу в Україні: розуміння та впровадження. — К: 2005.- 48 с.