Вступ

Актуальність теми. Національне багатство є нагромадженим запасом ресурсів та благ, який виступає пріоритетним визначником результатів економічної діяльності та можливостей нації щодо майбутнього соціально-економічного розвитку. Воно формує матеріальну і духовну культуру нації та її найвищу цінність — людину. В різні періоди існування людства змінювалась увага дослідників до цієї макроекономічної категорії: від широкої популярності до повного забуття. Адже національне багатство збагачується відображенням економічного, соціального, екологічного прогресу чи регресу суспільства. Відповідно до зміни пріоритетів та джерел економічного зростання важливого значення набувають тенденції його гуманізації та екологізації. В останньому десятилітті XX століття посилилась цікавість економістів та статистиків до методологічних проблем оцінки національного багатства. Актуальність їх розв’язання підкреслюють дослідження, здійснені ООН (спеціалістами Статистичної комісії та Світового банку). Саме в межах цієї міжнародної організації узагальнюється світовий досвід таких досліджень, виробляються рекомендації для обчислення відповідних статистичних показників та здійснюються їх експериментальні оцінки.

Дослідження національного багатства та його елементів здійснюють такі науковці: Г. Аширова. В. Близнюк, В. Богачов, А. Ванштейн, Л. Гринів, С. Дорогунцов, Н. Збагерська. Я. Кваша, В. Кіріченко, Я. Кронрод, Л. Нестеров, Б. Пасхавер, Д. Пасхавер, Н. Руденко, Г. Сорокін, С. Струмілін, Н. Федоренко, М. Хвесик, С. Шумська.

Мета роботи – дослідити поняття та структуру національного багатства.

Розділ 1. Національне багатство, його сутність, структура

Національне багатство безпосередньо пов’язане з виробництвом національного продукту і його відтворенням. Воно зростає і збільшується насамперед за рахунок національного продукту, який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство — це все те, чим володіє країна сьогодні — все матеріальне багатство суспільства. Таке тлумачення національного багатства дається в сучасній економічній літературі та статистиці. Але дискусії щодо визначення національного багатства і його структури тривають.

Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Це пов’язане з тим, що в наш час у розвинутих країнах відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і практиці господарювання. Розвиток суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей.

Якщо раніше розвиток країни визначався ступенем нарощування матеріально-речових обсягів виробництва, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в економіці. Можливість цих зрушень визначається в значно більшій мірі, ніж раніше, станом нематеріальних форм багатства і сфер, які забезпечують розвиток людини. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження, формування і розвиток нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною.

Нематеріальне багатство суспільства — це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили — науково-технічний, освітній, культурний потенціал.

Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни [4, c. 74].

Основними елементами матеріальної форми національного багатства насамперед є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання — автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ.

До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, а тим більше потенційні, до складу національного багатства не входять.

Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені працею (наприклад ліс), але можуть бути відтворені. У той самий час деякі види природних ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів, як це нині спостерігається і в Україні, і в інших країнах СНД, вона безповоротно втрачає певну частину ВВП, а отже, і можливості в нагромадженні більшого національного багатства. Те саме спостерігатиметься і при зниженні інтелектуального рівня нації, а саме: у разі погіршанні якості навчання, скорочення асигнувань на науку та освіту тощо.

Національне багатство включає в себе також ті елементи, які перебувають у інших країнах, але належать уряду, організаціям та окремим особам.

Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатства великого значення набуває раціональне використання виробничого потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.

Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Винищення природних багатств України призводить до втрати їх значної частини, якою вже ніколи не скористаються прийдешні покоління [12, c. 56-57].

Величина національного багатства, як правило, зростає в нормальних мирних умовах і зменшується під час війн, смут, потрясінь. Під час Другої світової війни СРСР втратив третину національного багатства. Зменшується обсяг національного багатства і в умовах економічної кризи, яка поглиблюється в Україні. Статистика національного багатства потребує його спеціального аналізу — обсягу, структури, динамки національного багатства. Але, на жаль, статистичні щорічники не дають поки що належної інформації.

Національне багатство виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.

Наприкінці XX та на початку XXI сторіччя із збільшенням загальної кількості криз у сучасній економіці більшості розвинутих країн світу складаються тенденції до формування соціально-стійкого суспільства. Це здебільшого повинно відбуватися на основі свідомого регулювання всього ринкового механізму. Згідно з концепцією Всесвітньої комісії з навколишнього середовища та розвитку (комісія Брунтланд) вважається, що «Суспільство у змозі зробити розвиток стійким — тобто гарантувати, що він відповідає потребам сьогодення, не піддаючи при цьому ризику можливість прийдешніх поколінь задовольняти свої потреби» [3]. Тобто соціальний захист населення та попередження екологічної кризи безпосередньо пов’язані з національним багатством, елементи якого, в свою чергу, створюють основні чинники стійкого розвитку.

Виявлення особливостей накопичення національного багатства і ролі кожного його елемента дозволяє визначити умови забезпечення сталого розвитку. У зв’язку з цим доцільним, на наш погляд, є уточнення категорії «національне багатство», яке дозволить виявити основні етапи розвитку уявлення про цю економічну категорію та можливості застосування відповідних підходів до визначення сутності національного багатства.

Національне багатство — одна з найважливіших економічних категорій та інтегральних показників для оцінки та порівняння економічного потенціалу країни. Розрахунок цієї макроекономічної величини здійснюється на базі системи національних рахунків (CHP).

Прийнято вважати, що з прагнення зрозуміти загадку виникнення багатства народилася економічна наука. В економічній літературі термін «багатство»являє собою суму визначених елементів. У цьому сенсі «багатство» є об’єктом статистичних досліджень та економічної науки.

Багатство — чиста цінність матеріальних та фінансових активів, які належать країні або приватній особі на визначений момент часу [8, c. 61].

Багатство країни, нації, народу, суспільне багатство — ці категорії з’являються з виникненням економічної науки. Послідовне формування та уточнення уявлення про багатство, його зміст, форму, закономірності розвитку та розподілу є основою розвитку світової класичної науки. Але не зважаючи на це, теоретичний зміст вказаних економічних термінів тривалий час був не визначений.

Розвиток теоретичних уявлень про національне багатство, його зміст як соціально-економічної категорії, його кордони, джерела росту та закономірності руху належать до головних проблем вітчизняної та світової економічної науки та одночасно є одним з найважливіших розділів теорії відтворення та економічного росту. Проте, використання категорії «національне багатство» для вирішення важливих питань сучасної концепції відтворення та економічного росту, вивчення джерел сучасної світової соціально-економічної кризи та можливостей її подолання на шляху логічного завершення створення сталого соціально-економічного суспільства можливо лише за умови поглибленого розуміння самої природи багатства, правдивого відображення його реальної динаміки та структурних змін, які відбуваються у нього в середині.

Термін «національне багатство» вперше згадується у працях економіста класичної школи У.Петті. При пошуку джерел багатства автор дав кількісну оцінку господарським подіям свого часу. У 1664 р. вчений вирахував національне багатство Англії.

Потрібно відмітити, що в економічній науці того часу поняття «національне багатство» було здебільшого об’єктом вивчення статистики. Статистичні дослідження таких показників мали на меті задовольнити, насамперед, фіскальні інтереси держави, які зводилися до визначення доходів окремих верств населення та їх оподаткування, тому спочатку представники класичної школи ототожнювали багатство країни з широким поняттям «добробут» (У.Петті, А.Монкритьєн та ін.). Вони вважали, що мірою добробуту окремої особи є обсяг його матеріального майна, кількість накопичених цінностей, тому таке сприйняття переносилося на суспільство в цілому [21, c. 53-54].

У Франції перша оцінка національного багатства належить до 1789 року, у США — до 1805, а у Росії — 1864. Починаючи з 1853 р., методологічні проблеми обліку національного багатства стають дискусійною темою міжнародних статистичних конгресів.

При цьому західні дослідники, говорячи про категорію «багатство країни» в цілому, застосовують термін «національне». Проте у визначенні спостерігається деяка диференціація по країнах. Наприклад, у німецькій економічній літературі застосовують термін «народне багатство» (Volkseinkommen), у наукових виданнях Англії та США — «національне багатство» (national wealth), за виключенням праць Р.Інгалле та Л.Кінга, які використовували термін «народне». Представники романських мов (італійської, французької) застосовують визначення «національне». Хоча у французьких дослідників зустрічаються словосполучення «багатство країни», «сукупне багатство».

Застосування різних термінів відображувалося на розумінні досліджуваної категорії. Так, упродовж язі декількох сторіч ототож¬нювали поняття багатства та доходу, трактуючи перше як потік. Як наслідок, у XIX ст. в англомовній літературі економістами були введені дві категорії терміну «багатство»: «багатство — капітал» (capital — wealth), «багатство — доход» (income — wealth).

У цей час проходить формування двох поглядів на національне багатство: у першому випадку воно розглядається як фонд (found), який країна має у своєму розпорядженні на певну дату; у другому — як тимчасові надходження — потік (flow) продуктів, який засвоюється та переробляється країною за визначений період.

На наш погляд, визначення, коли національне багатство розгля¬дається як потік за визначений період часу, більш прийнятне для поняття національного доходу або валового продукту. Правомірним визначенням національного багатства є те, яке поєднує ці два підходи, оскільки частина потоку споживається з часом, а інша стає запасом, переходячи при цьому на інший якісний рівень, утворюючи економічний потенціал накопичене багатство.

К.Маркс для синтетичних категорій народного господарства застосовував термін «суспільний», що належить до країни в цілому. Це, на нашу думку, відповідало поняттю «народний», проте визначення його специфічне: «Суспільне багатство — сукупність споживчих вартостей, що накоплені суспільством за весь період його виробничої діяльності»[9].

Лише на початку XX ст. з двох підходів до поняття «національне ба-гатство» залишається чітке сприйняття його як сукупності деяких майнових об’єктів і запасів господарських цінностей, які є в країні на певну дату. За кордоном найзначніші дослідження національного багатства у XX ст. зроблені Р.Голдсмітом [10], який розрахував величину національного багатства у США за 1898-1948 та 1945-1958 роки, та Редферном П., який визначив величину національного багатства у Великій Британії [1].

Таким чином, для XVII та першої половини XVIII ст. характерним було уявлення, що національне багатство — це сукупність вироблених матеріальних товарів у даний момент часу (У.Петті [5], А.Сміт та ін.). У XIX   -XX ст. домінує концепція про нього як про потік або тимчасове надходження благ (Д.Фрайдей, А.Копеланд та ін.), і лише з середини XX сторіччя національне багатство ототожнюється з накопленим запасом матеріальних та нематеріальних цінностей (С.Кузнєц, Р.Стоун, Дж.Мід та ін.).

У вітчизняній літературі термін «народне багатство» застосовувався у відношенні до народного господарства Радянського Союзу, і ринкового господарства зарубіжних країн. Ця термінологія була прийнята в офіційних статистичних публікаціях. При цьому багатство розглядалося як сукупність створених людиною матеріальних благ та введених в експлуатацію природних ресурсів, які визначалися у натуральних величинах.

Поряд з цим ряд економістів (Е.Роговський, А. І.Петров) застосовували термін «національне майно».

У наш час термін «національне багатство» застосовується у всіх вітчизняних та міжнародних економічних дослідженнях [9, c. 38-39].

Для нарощування національного багатства велике значення має раціональне використання природних ресурсів країни, бережливе ставлення до природи. Хижацьке винищення природних багатств країни — втрати найкращих у світі чорноземів, що відводилися під водойми, рудники, заводи, забруднення атмосфери, землі і вод шкі-дливими відходами виробництва, бездумне вирубування лісів і осушення боліт, ряд екологічних катастроф типу Чорнобильського лиха — призвело до втрати значного національного багатства, яким уже ніколи не скористаються майбутні покоління українців.

Структура і якість складових частин багатства нації — суттєвий чинник суспільного відтворення (відновлення) виробництва і продукту, умов життя людей. Від їх раціонального використання залежать темпи зростання суспільного продукту (ВВП) і, відповідно, добробут нації, фізичний і духовний розвиток людини [22, c. 57].

Розділ 2. Особливості форми національного багатства

Національне багатство — це сукупність вироблених і нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни. Національне багатство визначається у натурально-речовинній та вартісній формах на певну дату.

Національне багатство містить такі три складові.

1. Матеріальне багатство — це основний та оборотний капітал суспільства, а також обіговий капітал.

Основний капітал — засоби праці: будинки, споруди, верстати, устаткування тощо. Оборотний капітал — предмети праці: сировина, матеріали, енергетичні ресурси, оброблені людською працею. До обігового капіталу належать готова продукція та страхові внески.

Структуру цього багатства становлять всі матеріальні блага соціальної сфери: університети та школи, лікарні та санаторії, об’єкти культури та спорту, житловий фонд, майно населення, державні запаси, природні ресурси, які вже залучені до процесу виробництва. По суті, речове багатство являє собою нагромаджену працю суспільства, виражену в матеріальних благах за певний тривалий історичний період. Зміст структури речового багатства постійно змінюється під впливом НТР та соціально-економічних зрушень. У міру розвитку суспільства речове багатство нації збільшується.

2. Нематеріальне багатство. До нього належать грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, а також усі людські здібності й досягнення в науці, культурі, спорті, мистецтві, нагромаджений виробничий досвід суспільства, виражений у загальнолюдському знанні.
3. Природне багатство — це пізнані (розкриті) природні ресурси: земля, вода, повітря, ліс, розвідані корисні копалини, клімат. Багатоманітні елементи природи є природним даром людині з боку природи і по суті — потенційним багатством нації. Природа — матеріальна передумова виробництва та природне середовище життєдіяльності нації. Більшість елементів природного багатства не збільшується, а зменшується в результаті антропогенного впливу. Тому існує проблема збереження та суворої економії елементів природного багатства.

За нестабільності економіки, її реструктуризації, існування умов для розвитку ринкових відносин слід сформувати оптимальний взаємозв’язок між усіма елементами структури національного багатства. Необхідно розробити і запровадити до відтворювального процесу найраціональнішу структуру використання елементів національного багатства. Таким чином можна збільшити багатство нації [19, c. 52-53].

Дослідження категорії національного багатства необхідне тому, що багатство нації є важливим показником економічної могутності й потенціалу країни. У динаміці національного багатства втілюється ефективність суспільного відтворення, тобто кінцевий результат економічної діяльності суспільства. Невиробнича частка національного багатства — один із показників рівня життя людей, тому що їх потреби задовольняються не тільки за рахунок поточного виробництва, а й нагромадженим раніше майном невиробничої сфери і домашнього господарства. Крім того, динаміка національного багатства загалом, особливо зростання основних виробничих фондів, характеризує зростання навантаження суспільства на навколишнє середовище.

Національне багатство є різноманітним за своїм складом і змістом, а також за роллю у суспільному відтворенні. Ту частку національного багатства, яка є результатом нагромаджених продуктів суспільної праці, називають національним майном. Природні ресурси, що їх не залучено до процесу відтворення, є потенційним багатством нації.

За своїм складом одна частка національного багатства виступає як засоби виробництва, інша — як предмети невиробничого споживання. Засоби виробництва, включаючи й залучені до економічного обороту природні ресурси, є речовинними (матеріальними) елементами продуктивних сил суспільства.

Національне багатство можна розглядати з точки зору його натурально-речовинної та вартісної форми. За натурально-речовинним складом національне багатство — це сукупність багатьох споживних вартостей. Передумовою перетворення їх у елемент багатства є їх здатність нагромаджуватись, складати запас, існувати поза процесом праці, хоча це і не є абсолютним чинником багатства. Наприклад, затрати праці, пов’язані із поліпшенням природних ресурсів, освоєнням цілинних земель, осушенням боліт та ін., не приймаючи уречевленої форми, також відносяться до багатства.

Залежно від економічного призначення і ролі у процесі відтворення, елементи національного багатства поділяються на виробничий і споживчий (невиробничий) фонди.

Виробничий фонд національного багатства — це запаси засобів виробництва (знарядь і предметів праці), призначених для обслуговування сфери виробництва.

До виробничого фонду національного багатства включають:

• основні виробничі фонди;
• запаси матеріальних оборотних фондів, в тому числі: матеріальні запаси виробничої сфери (запаси сировини, матеріалів, палива, незавершеного виробництва і незавершеного будівництва);
• запаси готової продукції (засоби виробництва) на складах підприємств, у системі постачання, на товарних біржах, у дорозі;
• державні резерви засобів виробництва (знарядь і предметів праці);
• нагромаджені (накопичені) матеріальні та трудові витрати, пов’язані із поліпшенням земель, лісів та інших природних ресурсів.

Зазначимо, що виробничий фонд значною мірою визначає динаміку національного багатства. Зростання національного багатства залежить насамперед від долі виробничого фонду і ефективності його використання [24, c. 65-66].

Найважливіша і найбільш активна частина національного багатства — це основні виробничі фонди, насамперед, засоби праці, тобто виробничі будівлі, споруди, силові та робочі машини, устаткування, різне обладнання, транспортні засоби, шляхи сполучень та ін. Основні виробничі фонди є важливим показником рівня економічного розвитку країни. Основні фонди як сукупність засобів праці є вирішальним фактором процесу виробництва матеріальних благ, а їх натурально-речовинний склад визначає характер матеріально-технічної бази суспільства. Кількісне зростання та якісне удосконалення основних фондів, завдяки чому створюються матеріальні умови розширення виробництва і втілюються досягнення науково-технічного прогресу, забезпечують підвищення технічної озброєності, продуктивності праці робітників, їх кваліфікації, культурно-технічного рівня. Це зумовлює збільшення випуску продукції при менших витратах суспільної праці, підвищує ефективність економіки.

Важливим елементом виробничого фонду національного багатства є запаси матеріальних оборотних фондів (виробничі запаси сировини, матеріалів, палива, інструментів, запасних частин, готової продукції, незавершеного виробництва та ін.), які створюють речовинну субстанцію різної продукції або сприяють здійсненню процесу її виробництва. Одна частина оборотних фондів знаходиться безпосередньо у самому виробництві, а інша (фонди обігу) — поза його межами (це готова продукція, яка знаходиться на складах підприємств або у каналах обігу, у дорозі).

Оборотні фонди, які знаходяться безпосередньо у процесі виробництва, споживаються на протязі кожного виробничого циклу, втрачають свою самостійну форму і повністю переносять у цьому ж циклі свою вартість на продукти праці. Для нагромадження оборотних фондів необхідно менше часу, ніж для нагромадження основних фондів. Разом із тим визначення оптимальних розмірів необхідних оборотних фондів має велике значення для підвищення ефективності виробництва.

Розмір запасів матеріальних оборотних фондів при даному обсязі виробництва залежить від часу виробництва і часу обігу: чим більший цей час, тим більшим має бути розмір запасів, і навпаки.

Результатом нагромадження є і предмети праці, що знаходяться у системі державних резервів і страхових запасів. Резервні фонди складаються із двох частин — фондів засобів оборони та фондів державних господарських резервів. Фонди засобів оборони поділяються на частину, що нагромаджується, і частину, що є поточним споживанням. Державні господарські резерви складаються із матеріальних і валютних резервів. Останні являють собою особливу частку резервів, що включає золото, валюту, дорогоцінне каміння тощо [1, c. 32-33].

Споживчий (невиробничий) фонд національного багатства — це сукупність нагромаджених матеріальних благ, які призначені для невиробничого споживання. Він складається із фонду споживання населення і суспільного споживчого фонду.

До складу споживчого фонду, що безпосередньо задовольняє потреби населення, включають:

• основні невиробничі фонди закладів охорони здоров’я, освіти, культури, спорту, побутових послуг і житловий фонд;
• готову продукцію (предмети споживання), яка знаходиться на складах підприємств, у торгівлі та громадському харчуванні, домашніх господарствах населення, дорозі;
• особисте майно населення (предмети довгострокового користування) — меблі, господарсько-побутові і культурно-побутові прилади, книги, транспортні засоби та ін.

Суспільний споживчий фонд включає:

• основні фонди наукових закладів, органів управління, фінансової системи, громадських організацій;
• матеріальні запаси у зазначених вище закладах і організаціях, запаси військового майна та резерви;
• суспільні резерви та запаси предметів споживання.

Національне багатство органічно пов’язане із валовим внутрішнім продуктом (ВВП). Причому цей зв’язок має двобічний характер. З одного боку, виробництво ВВП залежить від використання багатства, з іншого — обсяг національного багатства, темпи його зростання залежать від рівня виробництва ВВП. Виробництво постійно поповнює запас матеріальних благ, а останні знову стають передумовою нового процесу виробництва, тобто багатство постійно споживається, поповнюється і нагромаджується. При цьому обсяг і темпи зростання національного багатства залежать від обсягу і темпів зростання ВВП і ВНД.

До складу національного багатства слід включити деякі інші елементи, що складають багатство нації. Насамперед це стосується природних ресурсів як потенційних, так і тих, що перебувають у господарському обороті; нематеріального багатства (освітнього і наукового потенціалу; художніх, мистецьких, історичних і культурних цінностей; майна культових установ та ін.); запасів золота та іноземної валюти, коштовних металів і каміння, військового майна, цінних паперів, майна за кордоном тощо.

Головними проблемами щодо визначення обсягу національного багатства за умови розширення його складу є проблеми, пов’язані із організацією обліку окремих видів майна та елементів нематеріального багатства, які зараз не враховуються; оцінки окремих елементів багатства, зокрема, природних ресурсів. Для оцінки цих елементів розроблено відповідні методи, які відрізняються від традиційних, за принципами і наслідками розрахунків. Тому їх використання на даному етапі є очевидним і необхідним. Природні ресурси, зокрема, можна оцінювати за допомогою розроблюваних економічних кадастрів шляхом інвентаризації окремих видів ресурсів.

При визначенні обсягу національного багатства необхідно виключити із його складу ту частку майна, яка не використовується у виробництві (фізично та морально застаріле устаткування й обладнання; аварійне устаткування; брак, що приховується у незавершеному виробництві та будівництві; різні неліквіди у товарних запасах тощо). До складу національного багатства слід включати матеріальні запаси і незавершене виробництво та будівництво тільки у тому обсязі, який реально є необхідним для розширеного відтворення в умовах діючого ринкового господарського механізму [17, c. 39-40].

Розділ 3. Національне багатство

На сьогодні Україна утвердила себе повноправним суб’єктом європейського та світового співробітництва, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про співпрацю з усіма сусідніми країнами.

Основна роль у формуванні оптимальної та ефективної структури економіки країни належить механізму державного регуляторного впливу. Чітке визначення об’єкту державного регулювання та своєчасне застосування особливих інструментів фінансового, податкового, грошово-кредитного та соціального характеру забезпечує не тільки стабілізацію економічної ситуації в країні, а й виступає потужним чинником стимулювання економічного розвитку.

Світовою економічною наукою розроблено теоретичні засади державного регулювання економічного розвитку та формування ефективних структурних пропорцій; відпрацьовані механізми використання конкретних заходів та інструментів для стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності економічних суб’єктів.

Основою для формування оптимальної структури національної економіки повинна стати стабілізація темпів зростання ВВП країни. Пожвавлення інвестиційної діяльності, як основний чинник досягнення поставленої мети, забезпечується зростанням рівня реальних доходів суб’єктів економічної діяльності в країні, ступенем доступності та вартістю кредитних ресурсів, розвитком фондового ринку, стабільністю ситуації на валютному, грошовому та товарному ринках країни. Інструменти бюджетно-податкового та грошово-кредитного регулювання спроможні як покращити перераховані та інші чинники економічного розвитку країни, так і стримувати динаміку зростання ВВП країни. Необхідність аналізу існуючого інструментарію бюджетно-податкового та грошово-кредитного регулювання динаміки економічного розвитку країни та, на його основі, визначення шляхів та напрямів покращення їх впливу на структуру національної економічної системи й обумовлюють актуальність пропонованого дослідження.

Механізм державного регулювання ринкової економіки може бути визначено, як сукупність способів, заходів та методів організації економічних відносин, що застосовуються державою для стабілізації економічної та соціальної ситуації в країні, а також формування чинників, що забезпечують покращення кількісних та якісних характеристик економічного зростання [2, c. 19-20].

Серед основних форм державного регуляторного впливу, залежно від об’єкту державного регулювання, можна виділити:

• бюджетно-податкову форму, що пов’язана з регуляторним впливом держави на розвиток національної економічної системи, шляхом: акумулювання та використання державних бюджетних фондів; формування бюджетного та податкового механізмів;
• грошово-кредитну форму, що визначається застосуванням державою (центральним банком) системи заходів, пов’язаних з регулюванням ситуації на грошовому та кредитному ринках країни;
• соціальну форму регулювання, що пов’язана з вирішенням поточних соціальних проблем суспільства, розвитком людського капіталу та покращенням якісних характеристик економічного зростання;
• структурну форму регулювання, пов’язану з структурною перебудовою та структурними зрушеннями в країні, а також формуванням оптимальної сукупності її елементів в галузевому, регіональному, відтворювальному та інших аспектах;
• регулювання зовнішньоекономічної діяльності та валютного курсу, пов’язане з підвищенням конкурентоспроможності вітчизняної економіки на світовому рівні, застосуванням заходів протекціонізму, стимулюванням притоку іноземних інвестицій тощо.

Одна з основних форм механізму державного регулювання ринкової економіки – структурне регулювання економіки – визначається, як «…використання державою економічних, адміністративних і правових важелів на мікро- та макрорівнях у процесі внутрішньо- та міжгалузевого й територіального розподілу ресурсів, регулювання ринкових умов із метою створення нових галузей, стимулювання науково-технічного прогресу, модернізації промисловості та забезпечення економічного зростання» [1, c.3].

Серед основних напрямів державного регуляторного впливу в умовах формування активного типу структурного регулювання можливим є виділення:

• стимулювання виробництва конкурентоспроможної на світовому ринку продукції;
• функціонування державного гарантованого ринку, що забезпечується державними замовленнями та державними контрактами;
• широкомасштабна інвестиційна діяльність держави в державному секторі економіки;
• зорієнтованість економічного розвитку країни на експорторозширювальний та імпортозаміщувальний варіанти економічного зростання;
• стимулювання розвитку передових національних галузей та виробництв;
• підтримка виробництв, які впроваджують ресурсозберігаючі технології, з метою скорочення попиту на економічні ресурси;
• скорочення виробництва в депресивних галузях, тобто в галузях, де спадає ефективність споживання ресурсів або зменшується попит на продукцію.

Досягнення зазначених пріоритетних цілей може призвести до загострення ситуації на ринку праці. Під час структурної перебудови економіки зростає розмір структурного безробіття, що потребує від держави запровадження радикальних заходів із підготовки й перепідготовки висококваліфікованої робочої сили, створення нових робочих місць.

В умовах активного типу регулювання держава розробляє комплекс заходів та інструментів досягнення основних напрямів, який включає: заходи стратегічного та індикативного планування, програмування та прогнозування, розробку національних проектів для вирішення актуальних проблем структурної перебудови та зміни ситуації на ринку праці; податкові та кредитні інструменти, що стимулюють переливання капіталу в пріоритетні галузі; заходи, що стимулюють приріст іноземних інвестицій у розвиток окремих виробництв або окремих територій; заходи, що пов’язані з концентрацією капіталу в капіталомістких напрямах структурної перебудови; інструменти заохочення ділової активності економічних суб’єктів за рахунок оптимізації структури форм власності, проведення стимулюючої податкової політики.

Пасивний тип структурного регулювання полягає у мінімізації інструментів державного впливу на процес формування ефективної структури національної економіки. Це, здебільшого, створення державою сприятливих умов для вільної конкуренції та вільного переливу капіталів і ресурсів з одних галузей, видів діяльності, регіонів до інших, під впливом механізмів ринкової саморегуляції. Отже, структурна перебудова здійснюється еволюційно, під впливом активного і постійного запровадження адекватних науково-технічній революції досягнень техніки, технології, методів господарювання, організації управління [9, c. 5-6].

Основним чинником структурних змін є зменшення рівня прибутковості в окремих галузях або сферах діяльності. Початкове перевищення попиту, при виготовлені конкретного виду продукції, над пропозицією призводить до зростання рівня прибутків у цій галузі проти інших. Це спричиняє переливання капіталу до галузі з боку менш прибуткових, а отже, менш привабливих для інвесторів, галузей. Розширення залучення капіталу та робочої сили, через певний проміжок часу, призводить до зростання обсягів виробництва, збалансування попиту та пропозиції на товар, а, в окремих випадках, до виникнення товарних надлишків. Ці чинники спричиняють зменшення рівня прибутковості в галузях, та переливу капіталу до інших.

Негативними моментами при застосуванні цього типу регулювання виступають постійні кризові ситуації на товарному ринку (дефіцитність окремих товарів та надлишок інших), а також істотні соціальні витрати суспільства. Держава впливає на економіку, її структуру лише там і тоді, коли не спрацьовують ринкові механізми: вільне ціноутворення, переливання капіталу, конкуренція тощо. Формування ефективного механізму державного структурного регулювання повинно обов’язково враховувати національні особливості розвитку економіки країни. Саме тому він має свої відмінності в кожній країні.

У країнах ЄС здійснюється наддержавне та національне регулювання структурних змін. Специфікою механізму структурного регулювання в більшості з цих країн є відхід від прямих методів регуляторного впливу (державного контролю над цінами, бюджетних інвестицій, функцій держави та підприємця) на користь створення передумов для динамічного економічного зростання за рахунок інвестування НДДКР, системи освіти та професійної підготовки, впливу на інвестиційну діяльність недержавних структур і приватних компаній, створення сприятливого клімату для інвесторів тощо.

Врахування національних особливостей та формування мобільного механізму державного структурного регулювання, що дає змогу корегувати дію основних інструментів, є важливим чинником оптимальних структурних зрушень у країні. Зміни, протягом часу, пропорцій між елементами сукупності свідчать про зміну її структури, тобто про структурні зрушення. Структурні зрушення є наслідком розбіжностей між темпами змін елементів структури національної економіки [6, c. 34].

Поняття ефективних зрушень характеризує швидкість досягнення цієї поточної мети державного регуляторного впливу, за умови здійснення коригування структур національної економіки країни. Вагомим, у цьому випадку, є приведення структури розміщення економічних ресурсів у відповідність із структурою суспільних потреб, за умови мінімізації витрат на ці процеси.

Отже, під державним регулюванням структурної перебудови та структурних зрушень в економіці розуміють вибір цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання. Основною метою цієї форми регуляторної діяльності держави виступає підвищення економічної та соціальної ефективності функціонування ринкового механізму та усунення негативних наслідків структурних криз в країні.

Особливістю розвитку української економіки є взаємозв’язані тенденції – глобалізація та інформатизація. Особливої гостроти у зв’язку з процесом глобалізації набула проблема структурної перебудови економіки України.

Структурна перебудова економіки в розвинутих країнах світу передбачала перехід до енергозаощаджуючих, матеріалозаощаджуючих і працезаощаджуючих технологій. Так, у США матеріалоємкість виробництва в нових галузях у 80-х роках була на 27% нижчою, ніж у традиційних.

Така перебудова супроводжувалася переходом до нового технологічного способу виробництва, яким є автоматизоване виробництво (в основі його лежать електронно-обчислювана техніка  існуючі виробничі системи, формування працівника нового типу, модифікація пріоритетних цілей розвитку суспільства та ін.).

Говорячи про необхідність структурної перебудови економіки України та шляхи виходу її з кризи, слід врахувати позитивний досвід розвинутих країн, які здійснили раніше структурні перетворення, зокрема — Японії. Не маючи власних запасів сировинних та енергетичних цінностей, японська промисловість у період другої половини 50-х — початку 70-х років розвивалася по шляху використання переважно екстенсивних факторів зростання, створення наукомісткої структури виробництва виявився вкрай болючим, особливо для енерго- і матеріаломістких галузей, рентабельність і конкурентоспроможність яких у результаті підвищення витрат виробництва було підірвано.   У результаті проведених заходів через 10 років після «нафтового шоку» матеріаломісткість промисловості скоротилася на 40%, питома нафтомісткість валового національного продукту знизилася у 2,6 раза, а витрати на НДДКР відносно ВНП досягли рівня 2,47%, вперше перевершивши рівень США (2.7%) [4, c. 95-97].

Після розпаду СРСР поділ національного багатства відбувався за так званою «територіальною ознакою». Внаслідок цього до Росії перейшло 60% загального обсягу національного багатства СРСР, до України — 16%, Білорусії — 3,6 %, в республіках Прибалтики залишилось 3,2%, середньоазіатським республікам — більше 11%, закавказьким республікам -3,9% «загальносоюзного» національного багатства[3]. На передній план вийшла проблема оцінювання національного багатства та використання його з метою здійснення економічного аналізу та прогнозування. Її розв’язанню перешкоджала глибока економічна криза, яка супроводжувалась гіперінфляцією, та перехід вітчизняної статистики на систему національного рахівництва.

Тому довгий час національне багатство України в офіційній статистиці відображалось не повністю. Це призвело до так званого «проїдання» і фактичної втрати багатьох елементів національного багатства.

Відсутність єдиної системи оцінки елементів національного багатства та недосконалість методик його обчислення викликає необхідність формувати власний системний підхід, який був би зорієнтованим на правдиве відображення економічних пропорцій і тенденцій розвитку, уніфікацію методології та принципів здійснення оцінки національного багатства та його елементів в рамках розширеної концепції національного багатства. Ефективному розв’язанню цієї проблеми сприятиме попередній аналіз національного багатства України в 2000-2005 роках [6,75]. Це дасть можливість більш повного дослідження цієї макроекономічної категорії.

Отже, динаміка національного багатства України характеризується деяким зростанням: з 7,7 трлн. грн. у 2000 році до 9,9 трлн. грн. у 2005 році (рис. 1). Найбільший темп зростання зафіксовано у 2005 році — 8,5%, що перевищило темп зростання у 2001 році на 1,1%. Найвагоміша частка у структурі національного багатства України 2005 року належить людському капіталу як результату нагромадження знань, досвіду, умінь, здоров’я і інших факторів якості населення (46,7%), дещо менші частки (34,9% та 12,6%)- природному та основному капіталу відповідно.

Незважаючи на суттєві відмінності можливостей японської та української економіки, принципово важливим є використання японського досвіду вирішення стратегічних завдань структурної перебудови виробництва, високої ефективності державного регулювання структурних зрушень, особливо в умовах кризового стану економіки країни.

Не маючи можливості сформувати найближчим часом замкнуту структуру економіки, Україна повинна зосередити увагу на розвиток транспорту — перш за все через вигідне географічне положення, наявність міжнародних автострад, ліній електропередачі, газопроводів, харчової та переробної промисловості, оскільки багато регіонів аграрно орієнтовані; промисловості будматеріалів — враховуючи наявність різноманітної будівельної сировини і металургії з переорієнтацією галузі на прогресивніші види плавки металу; курортів, використовуючи потенціал наявних рекреаційних зон (Крим, Карпати) і розвиваючи нові [30, c. 44-45].

Успішне здійснення структурної перебудови можливе за умови стабільної роботи підприємства, наявності вільно переміщуваних капіталовкладень. Тому у першу чергу необхідна стабілізація економіки, відтворення нормального функціонування виробництва.

Необхідно підкреслити, що структурна перебудова національної економіки повинна здійснюватися у відповідності з довгостроковою державною програмою, розробка якої є важливим завданням українських економістів, у співдружності з вченими інших галузей науки і працівниками урядових органів.

Для виходу економіки України з глибокої структурної кризи необхідно насамперед обґрунтувати програму структурної перебудови, виокремити пріоритетні науковомісткі галузі промисловості й здійснити комплекс заходів що до їх динамічного розвитку, провести інтеграцію старих галузей (з погляду доцільності існуючих обсягів виробництва на застарілій технологічній основі), технічно переозброїти їх, закрити нерентабельні підприємства та ін.

Кабінет Міністрів України визначив основні групи науково-технічних і виробничих пріоритетів промислової політики, які орієнтовані на певне подолання структурних криз: розвиток фундаментальних наукових досліджень, розробка нових матеріалів і технологій їх обробки, біотехнологія, фізика низьких температур, ядерні дослідження, електрозварювання, космічна техніка, нові джерела енергії та екологічний захист тощо. Однак у цій програмі обділено увагою галузі паливно-енергетичного комплексу, найбільш енергомісткі галузі, відродження електронної, легкої та інших пріоритетних галузей. У 1999р. прийнято нову програму, розраховану до 2010р., хоч не виконано попередньої [1, c. 8-9].

Висновки

Показники, які відображають процес відтворення (виробництва, споживання та нагромадження), могли б дати повнішу характеристику макроекономічній ситуації в країні, її ресурсного потенціалу, якби вони мали єдину вартісну оцінку всіх складових національного багатства. Проте упродовж декількох сторіч велика кількість дослідників безрезультатно намагалася визначити та кількісно виразити дані характеристики. Навіть на сучасному етапі не створено універсальної стандартизованої методики оцінки національного багатства різних країн, що може бути об’єктом подальшого дослідження.

Національне майно — це частина національного багатства, створена людською працею у процесі суспільного відтворення. Це запас матеріальних благ, який є у суспільства в кожний визначений момент часу та може бути використаний для розвитку виробництва та невиробничого споживання. Він існує у всіх фазах процесу виробництва — виробничій сфері, обігу, сфері споживання та надання послуг населенню.

Починаючи з 60-х років XX ст. з’являється новий термін — «національне багатство», який офіційно стали розраховувати заклади статистики. В основі цих розрахунків були розробки С.Г.Струміліна та Т.Б.Рябушкіна [7].

Проте існували й інші думки з цього приводу. На думку А.Л. Ван штейна, необхідно було повернутися до виразу «народне багатство». Він зазначає: «Для капіталістичного господарства застосування цього терміну могло бути суперечливим. Проте в умовах соціалістичного виробництва цілком прийнятне, оскільки у СРСР доход та багатство країни у прямому сенсі в цілому належить народу»[2]. Таке трактування цієї економічної категорії безперечно викликане впливом ідеологічних поглядів, проте правдою є також і те, що саме цей період характеризується глибоким та змістовним опрацюванням питань з досліджуваної теми та широкою інформаційною базою про стан економіки 30 — 80-х р. XX сторіччя.

Таким чином, національне багатство — це запас матеріальних та нематеріальних благ, що є у розпорядженні суспільства, який забезпечує безперервність суспільного відтворення та споживання [4].

У сучасному економічному словнику дається наступне визначення: «національне багатство — сукупність природних ресурсів, створених засобів виробництва, матеріальних благ, цінностей, які є у розпорядженні країни»[6].

Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.
2. Вайнштейн А.Л. Международное сравнение народного богатства. Ученые записки по статистике // А.Л.Вайнштейн. — М.: Изд-воАН СССР, 1963. T.VII. — 478с.
3. Вайнштейн А.Л. От обобщающих макроэкономических показателей к национальным счетам. Статистика народного богатства, народного дохода и национальные счета. // А.Л.Вайнштейн. — М.: Наука, 1967. — 370с.
4. Вайцзеккер Э., Ловинс Э., Ловинс Л. Фактор четыре. Затрат — половина, отдача — двойная. Новый доклад римскому клубу. // Э.Вайцзеккер, Э.Ловинс, Л.Ловинс. — М.: Academia, 2000. — 400с.
5. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К.: Знання , 2006. — 481 с.
6. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К.: Знання , 2006. — 481 с.
7. Дмитриченко Л. Політична економія: навч.-метод. посібник за кредитно-модульною системою (для студ. спец. «Економічна теорія») / Донецький національний ун-т. Обліково- фінансовий факультет. Кафедра економічної теорії. — Донецьк : Норд-Прес, 2008. — 141с.
8. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 256 с.
9. Дратвер Б. Основи економічної теорії: (Матеріали для вивчення курсу): Навчальний посібник на допомогу студентам-заочникам/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. — 87 с.
10. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. — 6-те вид., доп. і пе-рероб.. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с.
11. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
12. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ «Волинські обереги», 2005. — 408 с.
13. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.
14. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — К.: Атіка, 2001. – 343 с.
15. Курс экномической теории. Ученик для студентов экономических специальностей. / Под ред. А.В.Сидоровича. — М.: Издательство «ДИС», 2001г. — 832с.
16. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 6-те вид., стереотип.. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.
17. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.
18. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В’ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
19. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В’ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
20. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. — К.: Інститут аграрної економіки, 1999. — 466 с.
21. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.
22. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.
23. Петти В. Трактат о налогах и сборах. / В. Пети / Антология экономической классики. Т.1. — М.: «Эконов — Ключ»,1993. — 475с.
24. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. — К.: Кондор, 2003. — 491 с.
25. Райзберг Б.А. Современный экономический словарь / Б.А. Райзберг, Л.М. Лозовский, Е.Б. Стародубцева. — М.: ИНФРА, 1996. — 496 с.
26. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Вінниця: Тезис, 2003. — 340 с.
27. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Вінниця: Тезис, 2003. — 340 с.
28. РябушкинТ.В. Очерки международной статистики (методология и организация). / T.B. Рябушкин, В.М. Симчера. — М., 1981. — 292 с.
29. Самуэльсон П., Нордхауз В. Экономика. Пер.с англ.: 16-е изд. / П.Самуэльсон, В.Нордхауз — М.: Издательськийдом «Вильяме», 2000.-688с.;
30. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . — К.: МАУП, 2005. — 323 с.
31. Экономическая энциклопедия. Политическая экономия. / Под ред. А.М.Румянцева — М.: «Советская энциклопедия», 1972. — 560с.