Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Структура та динаміка споживчого ринку як показники рівня життя

Вступ

Актуальність теми. Ринок є одним з найбільших досягнень цивілізації, загальноекономічним явищем, характерним для будь-якого способу виробництва, де діють закони товарного господарства. Сучасна економіка являє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків: ринку засобів виробництва, ринку робочої сили, ринку споживчих товарів, ринку грошей та ін. У цій системі ринок споживчих товарів займає одне із провідних місць, оскільки повністю забезпечує процес відтворення робочої сили як одного із факторів виробництва. Він є ланкою, що пов’язує виробництво й особисте, колективне і суспільне споживання і становить сферу, де закінчується оборот товарів і капіталів, що є кінцевою метою як виробників, так і споживачів, і де свою кінцеву величину набуває ціна.

Ринок споживчих товарів є віддзеркаленням економічної ситуації в країні, розвитку окремих регіонів, стабільності та успішності економічної політики держави, характеризує стан соціальної стабільності та продовольчої безпеки.

Дослідженню питань ринку споживчих товарів присвячено чимало праць знаних авторів, серед яких А. Мазаракі, І. Бланк, Н. Голошубова, В. Лагутін, Л. Лігоненко, Н. Ушакова, О. Азарян, В. Апопій, Я. Гончарук та ін. Основну увагу вчені акцентують на окремих відтворювальних аспектах його функціонування.

На сьогодні вітчизняна й зарубіжна економічна література не дає повного і розгорнутого визначення поняття ринку споживчих товарів, яке б відображало всі суттєві сторони цієї складної економічної категорії.

За О. Азаряном ринок споживчих товарів слід розуміти як систему економічних взаємостосунків, в якій потреби всіх учасників знаходять задоволення за допомогою відповідних товарів, певної властивості або характеристик.

Деякі автори обмежують ринок споживчих товарів сферою особистого споживання. Наприклад, Ф. Котлер вважає, що це окремі особи і домогосподарства, які купують тим або іншим способом товари для особистого споживання.

Метою даної роботи є визначення теоретичних аспектів розвитку ринку споживчих товарів, а також розкриття змісту та структури, ознак та особливостей його розвитку.

Об’єктом дослідження виступає споживчий ринок України.

Предметом дослідження є елементи а структура споживчого ринку в Україні.

1. Споживчий ринок та його основні елементи: сутність та структура

Ринок споживчих товарів є одним із найвагоміших сегментів внутрішнього ринку країни і характеризує відносини, які складаються у процесі виробництва, обміну і споживання продовольчих і непродовольчих товарів. Зважаючи на його соціальну роль та важливе місце в життєзабезпеченні населення, а саме задоволення найнеобхідніших потреб людини, ринок споживчих товарів можна вважати самостійною підсистемою соціально-економічної системи країни з притаманними їй особливостями та завданнями функціонування.

Ринок споживчих товарів визначають як:

  • один з найважливіших компонентів товарного ринку. Невід’ємною рисою цивілізованого ринку, свідченням його стабільності й життєздатності є стан суспільного виробництва;
  • продаж обмеженої кількості товарів масовим та індивідуальним покупцям (населенню). Існування ринку споживчих товарів пов’язано із специфікою руху товарів та групуванням продавців та покупців;
  • сферу обігу, за допомогою якої реалізуються товари народного споживання. Ця сфера забезпечує задоволення потреб різних соціальних груп, кожної сім’ї, кожної людини. Складовими елементами ринку предметів споживання є виробництво товарів тривалого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відеотехніки тощо) та поточного споживання. Даний ринок не є сталою і незмінною системою, він найбільш схильний до коливання попиту та пропозиції грошового обігу, інфляції, тому конкретним проявом останнього є рівновага попиту й пропозиції, насичення ринку споживчими товарами. Він безпосередньо впливає на благоустрій нації [16, c. 162].

Наведені визначення розкривають суть ринку як економічної категорії та певного явища в економіці. Проте водночас вони є доволі абстрактними і не виражають специфіку самого ринку споживчих товарів. Так, майже всі ці визначення не виділяють суб’єктів ринку споживчих товарів, а лише зазначають, що він є сферою обміну, продажу, системою взаємостосунків тощо. Деякою мірою автори розкривають об’єкт, з приводу якого відбувається обмін на ринку, але не виокремлюють особливості ринку споживчих товарів серед інших форм товарного обігу, не вказують на його специфічну роль в економічній системі як механізму формування і реалізації економічних інтересів суб’єктів господарювання.

Виходячи з наведених дефініцій можна зробити висновок щодо визначення ринку споживчих товарів.

Отже, ринок споживчих товарів є одним із сегментів ринкової економіки, просторово-територіальною організацією, яка характеризує сукупність соціально-економічних відносин між виробником, продавцем і споживачем, що формуються та розвиваються під впливом механізмів конкуренції і державного регулювання в межах ринкової інфраструктури, і спрямованих на задоволення потреб та інтересів виробників, продавців і населення в процесі купівлі-продажу споживчих товарів, призначених для кінцевого (особистого) споживання.

Таке визначення є найбільш адекватним даній економічній категорії і формує у собі ознаки ринку:

  • визначає просторово-територіальні межі ринку;
  • відображає соціально-економічні відносини, які виражають прямі і зворотні зв’язки між суб’єктами господарювання;
  • виокремлює учасників ринку, між якими встановлюються відносини розподілу та обміну;
  • вказує на специфічну роль в економічній системі ринку споживчих товарів як механізму формування, реалізації та задоволення економічних інтересів і потреб суб’єктів господарювання;
  • підкреслює особливість ринку споживчих товарів, оскільки утримує в собі характеристику об’єкту обміну.

Отже, в результаті проведеного аналізу можна дійти висновку, що: ринок споживчих товарів відіграє важливу роль у встановленні, розвитку та реалізації економічних інтересів суб’єктів; пов’язаний з іншими структурними елементами ринку (ринками ресурсів, грошей); формує основні макроекономічні пропорції на основі цих зв’язків [13, c. 59-60].

Що стосується структури цього ринку, то в межах споживчих товарів можна за товарною характеристикою виділити ринок продовольчих товарів і ринок промислових (або непродовольчих) товарів. Кожен із них має власну специфіку різних сфер з випуску товарів, способи та форми ;х просування від виробників до споживачів.

Ринок споживчих товарів характеризується якісними змінами, зокрема, зростанням роздрібного товарообороту на одну особу населення (1995 р. — 232 грн, 2000 р. — 585 грн, 2001 р. — 707 грн, 2002 р. — 823 грн, 2003 р. -1046 грн, 2004 р. — 1424 грн, 2005 р. — 2003 грн) і відновленням питомої ваги непродовольчих товарів (у 2000 р. питома вага непродовольчих товарів становила 48,1 %, а продовольчих — 51,9 %; у 2001 р., відповідно, — 49,6 % та 50,4 %; у 2002 р. — 52 % та 48 %; у 2003 р. -54,4 % та 45,6 %; у 2004 р. — 56,1 % та 43,9 %; а у 2005 р. — 58,4 % і 41,6 % від усього роздрібного товарообороту). Якісна зміна відбулася у 2002 р., коли частка непродовольчих товарів перевищила 50 %.

Стосовно відповідності чинному законодавству виділяють:

  • легальні ринки, які складають основу ринкової економіки з багатоманітністю форм власності та є сукупністю різних товарних ринків. Легальні приватні ринки формуються сферою недержавних підприємств і приватних підприємців;
  • тіньові (не зареєстровані) — ринки з неврахованою продукцією (для обмеження сплати податків або ухиляння від їх сплати), незаконні ринки (зброя, наркотики тощо).

Слід зазначити, що в сучасній науці існують й інші класифікації. Так, виділяють організовані та неорганізовані (стихійні) ринки споживчих товарів.

Можна поділяти ринки споживчих товарів і за територіальною ознакою:

  • місцеві — будь-який ринок товарів спочатку носить чисто місцевий характер, в його рамках відбувається процес виробництва і споживання товарів, обіг яких замикається на невеликій території. Прикладом такого ринку товарів можуть служити окремі види ринків продовольчих і промислових товарів. Як правило, всі продавці на такому ринку є одночасно і виробниками, і споживачами, а покупці — і споживачами, і виробниками;
  • регіональні — в їх рамках має місце обмін товарів, вироблених на промисловій основі. На цьому рівні обміну товарні потоки починають набувати стійкого спрямування з чітко вираженою спеціалізацією, вивченням кон’юнктури ринку, урахуванням потреб покупців і можливостей виробників. На таких ринках починають з’являтися торговельні посередники, які зайняті лише купівлею-продажем конкретних товарів;
  • національні — тут набувають завершальної форми основні канали реалізації споживчих товарів: оптова і роздрібна торгівля; основні елементи інфраструктури ринку споживчих товарів: біржі, компанії, фонди, комітети і комісії, центри, державні інспекції, посередницькі компанії, фірми, які займаються маркетингом, служби сервісу та інші організації; ринкові і неринкові джерела формування попиту і пропозиції тощо;
  • світові — володіють самим високим рівнем серед ринків споживчих товарів, їм притаманні особливі умови прояву дій механізмів конкуренції і ціноутворення, оскільки ступінь мобільності основних факторів виробництва — праці, матеріальних ресурсів і капіталу — тут суттєво нижчий, ніж на рівні національного ринку товарів. Крім того, важливою особливістю економічних відносин в рамках світового господарства є відсутність єдиної грошової системи, адже кожна країна використовує свою валюту [12, c. 155-156].

Передумовами виникнення та функціонування ринку споживчих товарів є наявність:

  • блага (товару) для обміну та споживання;
  • покупців зі своїми потребами та інтересами, бажання купити товар, купівельна спроможність (наявність грошей);
  • продавців (виробників, посередників), які бажають і мають що продати.

Щоб ринок розвивався швидкими прогресивними темпами, насамперед необхідно розуміти потреби покупців, бо саме їх вивчення і дослідження сприяє розумінню інтересів споживачів, що, у свою чергу, приводить до купівлі. І, таким чином, залежно від купівельної спроможності покупців ринки можуть або звужуватися або, навпаки, розширятися. Це здійснюється завдяки зростанню купівельних можливостей за допомогою розширення товарної пропозиції. Створення нових ринків, розширення вже існуючих може спричинятися шляхом покращення, збільшення каналів просування товару, асортименту або реклами, які стимулюють бажання купити.

Характерною особливістю ринку споживчих товарів є значна кількість покупців, які розосереджені на великій території (тобто географічно неконцентровані). Це зумовлює важливість розуміння та вивчення потреб покупців як необхідної передумови здійснення купівлі споживчих товарів для кінцевого споживання, врахування можливості створення нових ринків або розширення (звуження) існуючих, залежно від купівельної спроможності споживачів, каналів просування товарів та реклами, які, стимулюючи бажання придбати товар, сприяють зростанню ринків.

Ринки споживчих товарів характеризуються:

  • високою конкурентоспроможністю;
  • стандартизованими товарами;
  • вільним, необмеженим доступом на ринок різних учасників як з боку покупців, так і з боку продавців товарів (це характеризує відкритість ринку);
  • наданням учасникам ринку повного обсягу ринкової інформації через ЗМІ, рекламу та ін. (прозорість ринку);
  • відсутністю тиску на рішення, що приймаються учасниками ринку;
  • необмеженістю попиту та пропозиції.

Розвиток ринку споживчих товарів багато в чому залежить від трьох основних чинників:

  • чисельності населення, потреби якого в товарах необхідно задовольнити (залежить від народжуваності (рівень освіти населення і методи планування сім’ї) і смертності (послуги, які надані закладами охорони здоров’я, фізичний стан людей, підтримання здорового способу життя));
  • промислового капіталу, можливості якого визначають виробництво цих товарів (залежить від обсягів інвестицій, які вкладаються у виробництво товарів, продуктивності одиниці промислового капіталу і середнього строку його служби);
  • торговельного капіталу, який забезпечує взаємозв’язок між виробництвом і споживанням (з одного боку, від випуску товарів, а з іншого — від чисельності населення, яке їх використовує і споживає) [11, c. 174-175].

2. Аналіз сучасного стану рівня життя населення України

Динаміка рівня життя населення є найбільш містким показником довгострокової ефективності соціально-економічної політики, яка здійснюється в державі. Саме зважаючи на це її моніторингу приділяється першорядна увага в основних міжнародних рейтингах. Так, найвідомішим і найбільш інтегрованим показником оцінки рівня та якості життя є Індекс людського розвитку (ІЛР ), що розраховується ООН з 1990 року.

Згідно «Звіту ООН про людський розвиток – 2005», Україна втратила вісім позицій порівняно з 2004 р. і перемістилася з 70-го на 78-е місце, посівши місце між Саудівською Аравією та Перу. У цей же час найкраща за ІЛР пострадянська країна – Естонія – посідає 38 місце у світі, Росія – 62, Білорусь – 67, а найгірший показник серед країн колишнього СРСР має Молдова – 115 місце. Незважаючи на втрати, Україна залишається в групі країн з середнім рівнем людського розвитку. Лідерами рейтингу у 2005 році стали Норвегія, Ісландія, Австралія, Люксембург і Канада.

Однією з найбільш складних проблем регіонального розвитку залишається низький рівень життя населення та поглиблення регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити оцінку просторової диференціації рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров’я, демографічні показники та інші.

Оскільки в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схильне приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення та його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб’єкти господарської діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики.[8, c. 56-57]

Розподіл регіонів за групами з інтервалом 25 процентних пунктів відносно до середньодержавного рівня свідчить, що більше ніж 150 % середньомісячної заробітної плати в цілому по країні має тільки 1 регіон, від 125 до 150 % — 2, від 100 до 125 % — 6, від 75 до 100 % — 10, від 50 до 75 % — 8 регіонів. Таким чином, розподіл регіонів має значну асиметрію: вищий за загальноукраїнський рівень заробітної плати мають 9 регіонів, нижчий — в 2 рази більше — 18 регіонів. Групу лідерів складають промислово розвинені регіони, групу «аутсайдерів» — області, що мають аграрну спеціалізацію.

Залишається складною ситуація на регіональних ринках праці. При незначному зменшенні рівня безробіття відносно до 2004 року (з 4,3 до 4,2 відс.) у 2005 р. в 16 областях офіційний рівень безробіття перевищив середній по країні. Найбільш напруженою залишається ситуація в Житомирській, Рівненській, Тернопільській, Сумській, Волинській та Закарпатській областях. Рівень офіційного безробіття в 2005 р. варіює від 0,8 % в м.Києві до 8,1 % в Житомирській області, тобто співвідношення становить 1:10. Враховуючи, що за методологією МОП показники рівня безробіття перевищують показник офіційно зареєстрованих приблизно в 3 рази, реальний стан безробіття в регіонах Україні ще складніший.

Значною залишається диференціація регіонів за показником навантаження на 1 вільне робоче місце. Співвідношення мінімального та максимального значення цього показника становило 1:91 ( від 1 чол. в м.Севастополь до 91 чол. в Рівненській області).

Мале підприємництво все ще не стало одним із домінуючих факторів у розвитку економіки та забезпечення зайнятості населення. Має місце сповільнення темпів зростання кількості малих підприємств (2004 р. — 113,7 %, 2005 р. — 110,6 %). Нижчими порівняно з загальнодержавними темпами відбувається розвиток малого підприємництва у Харківській (100,5 %), Закарпатський (101,2 %), Львівській (101,6 %), Полтавській (102,2 %) областях. За регіонами України малі підприємства розташовані нерівномірно. Так, майже половина малих підприємств зосереджена на території п’яти регіонів: у м.Києві (14,1 % загальної кількості малих підприємств в цілому по економіці), в Донецькій (11,4 %), Львівській та Дніпропетровській (по 6,2 %), Харківській (6,1 %) областях. Відбувається нерівномірність розвитку малого підприємництва за територіальною ознакою: на 10 тис. чоловік в Тернопільській області припадає 26 малих підприємств, в м. Києві — 116 підприємств. Високий рівень цього показника відмічається у м.Севастополі (53 підприємства на 10 тис. осіб наявного населення), Херсонській (62), Миколаївській (53), Донецькій (50), Львівській (50) областях. Найнижчий цей показник — в Тернопільській (26), Чернігівській (27), Вінницькій (29), Рівненській (31), Хмельницькій (31 підприємство) областях.

Рівень зайнятості на малих підприємствах (кількість працюючих у відсотках до кількості населення у працездатному віці) в 2005 році склав 6,9 %. Найвищий рівень зайнятості на малих підприємствах у м. Києві (12,0%), м. Севастополі (6,6 %), Львівській (8 %), Харківській (6,4 %), Миколаївській (6,3 %), Полтавській (6,1 %) областях; найнижчий — Луганській (4,5 %), Черкаській (4,8 %), Тернопільській та Херсонській (по 4,9 %), Дніпропетровській (5,0 %), Донецькій (5,2 %) областях.

Наявність такої значної регіональної варіації окремих соціально-економічних показників обумовлює необхідність адаптації державної соціальної політики на рівні регіонів. Але врахування регіональної специфіки можливе лише за умови комплексного аналізу досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, оцінки його сучасних та прогнозу подальших тенденцій в кожній області.[6, c. 107-108]

3. Аналіз сучасної динаміки споживчого ринку України

Ринок споживчих товарів є одним з найбільших в економіці України. На ньому домогосподарства забезпечують свої потреби в продовольчій і непродовольчій продукції іноземного та вітчизняного виробництва. Дослідження сектору споживчого ринку, де реалізуються вітчизняні товари, є важливим з кількох причин. По-перше, на ньому, як правило, формується попит на вітчизняні сировинні ресурси та інвестиційні товари, тобто він визначає вектор розвитку економічної діяльності в галузях, які виробляють сировину, напівфабрикати, верстати та обладнання. По-друге, збільшення обсягу продажу вітчизняних споживчих товарів є свідченням зростання продуктивності національної економіки, оскільки ці товари мають найбільшу додану вартість порівняно із сировиною та напівфабрикатами, використаними для їх виготовлення. До світової економічної кризи, що в IV кварталі 2008 р. охопила також економіку України, питома вага вітчизняної продукції на споживчому ринку країни мала тенденцію до зменшення, що супроводжувалося зростанням макроекономічних диспропорцій у вигляді від’ємного сальдо торговельного балансу, інфляції, уповільнення темпів підвищення ділової активності тощо

Проблеми розвитку внутрішнього ринку споживчих товарів в Україні постійно привертають увагу багатьох економістів, які зробили певний внесок у їх вивчення. Разом з тим світова економічна криза зумовила нові тенденції розвитку цього ринку, що потребують подальшого дослідження. Нині особливої гостроти набуває необхідність дослідження тенденцій розвитку внутрішнього ринку вітчизняних споживчих товарів в умовах світової економічної кризи, його впливу на структуру економіки України. Тому, на нашу думку, важливо не тільки висвітлити дану проблему, а й підготувати окремі прогнозні оцінки зростання ринку в середньостроковій перспективі та пропозиції щодо вдосконалення його державного регулювання.

Ринок вітчизняних споживчих товарів є складовою частиною внутрішнього ринку України, де перебуває в обігу товарна продукція, яка користується попитом домогосподарств, підприємств та органів державної влади. Для розрахунку обсягу внутрішнього ринку використовується лише вартість продукції кінцевого споживання, тобто споживчих, інвестиційних товарів та послуг для населення. Цей принцип дає можливість уникнути помилок, пов’язаних з подвійним урахуванням вартості продукції, яка спочатку надходить на внутрішній ринок у вигляді сировини, потім напівфабрикату і кінцевої продукції. Аналіз динаміки обсягу внутрішнього ринку України в 1991— 2009 рр. показує, що він розвивався нерівномірно. Зокрема, за підсумком майже десятирічного зростання, обсяг внутрішнього ринку на кінець 2009 р. становив 74,3% рівня 1990 р., а в 2008 р. — 96,4% (рис. 1) [8, c. 58-59].

Рис. 1. Динаміка обсягу внутрішнього ринку України в 1990-2009 рр.

За обсягом внутрішнього ринку Україна не поступається переважній більшості країн світу. У системі міжнародних порівнянь за критерієм «розмір внутрішнього ринку» вона посіла 30-те місце серед 133 країн, які аналізувалися за методологією Всесвітнього економічного форуму у 2009—2010 рр. 3 (у 2007—2008 рр. — 27-ме місце серед 131 країни). У звіті цієї організації внутрішній ринок України дістав найвищу оцінку з країн СНД, за винятком Росії, яка у 2009—2010 рр. за розміром внутрішнього ринку займала 8-ме місце в міжнародному рейтингу (у 2007—2008 рр. — 10-те з 131 країни).

Водночас за обсягом внутрішнього ринку, розрахованим на 1 чол. населення, Україна значно поступається європейським державам, що свідчить про невисокий рівень купівельної спроможності споживачів. Так, у звіті Всесвітнього економічного форуму за критерієм «купівельна спроможність споживачів» Україна посіла 71-ше місце серед країн, які досліджувалися у 2009—2010 рр. Для порівняння: Російська Федерація за цим індексом зайняла у міжнародному рейтингу 60-те місце.

Обсяг внутрішнього ринку на 1 чол. населення характеризує вартість споживчих, інвестиційних товарів і послуг (включаючи імпортні), які може придбати один мешканець країни протягом року. Чим вищий рівень розвитку економіки, тим більше продукції кінцевого споживання виробляється для продажу на внутрішньому та зовнішньому ринках. Велика частка кінцевої продукції у випуску товарів і послуг свідчить про глибоку переробку природних ресурсів у національній економіці та значний рівень її технологічного розвитку у світовому господарстві. Зважаючи на це, актуальності набирає запитання: у якому напрямі розвивається економіка України за критерієм «частка вітчизняної споживчої продукції на внутрішньому ринку»? Для відповіді на нього доцільно скористатися статистичними даними щодо частки продажу споживчих товарів, вироблених на території України, через торговельну мережу підприємств. Це статистичне обстеження з достатньою вірогідністю кількісно характеризує оборот вітчизняних споживчих товарів на внутрішньому ринку (частка підприємств торгівлі становить більше половини обсягу роздрібного товарообороту). Крім того, доцільно використати дані щодо величини роздрібного товарообороту та капітальних інвестицій, які, відповідно, характеризують оборот споживчих та інвестиційних товарів на внутрішньому ринку. Тенденції розвитку цих трьох секторів внутрішнього ринку порівняно з випуском товарів і послуг в Україні показано на рисунку 2.

Рис. 2. Динаміка розвитку секторів споживчих та інвестиційних товарів внутрішнього ринку України у 2000—2008 рр.

Дані рисунка свідчать, що протягом періоду економічного зростання найбільш динамічно на внутрішньому ринку розвивався сектор споживчих товарів. Так, у 2000—2008 рр. їхня частка порівняно з випуском товарів і послуг зросла на 6,8%, тоді як інвестиційних — на 5,4%, а вітчизняних споживчих товарів — на 2,6%. Якими були наслідки такого уповільненого розвитку сектору вітчизняних споживчих товарів? Для споживачів це не мало ніякого значення за винятком того, що вони дедалі більше звикали до споживання продукції іноземних виробників. Для економіки України наслідки були вагомими — її конкурентоспроможність у світовому господарстві поступово зменшувалася. Вона втрачала здатність динамічно розширювати товарне виробництво продукції в межах світового господарства і, відповідно, кардинально збільшувати доходи домогосподарств, підприємств та держави в найближчій перспективі [13, c. 62-63].

Підтвердженням таких висновків може слугувати показник продуктивності економіки України. Він відображає приріст сукупної пропозиції на внутрішньому ринку за рахунок продуктивнішого використання природних ресурсів у процесі товарного виробництва, тобто збільшення обсягу виробництва кінцевої продукції на одиницю використаних природних ресурсів. Для його розрахунку приріст сукупної пропозиції на ринку аналізується за двома критеріями: збільшення пропозиції за рахунок залучення додаткових обсягів природних ресурсів у процес товарного виробництва і зростання ефективності їх використання при виготов-ленні товарів.

На перший погляд, постійне зростання частки вітчизняної споживчої продукції у випуску товарів та послуг (див. рис. 2) мало б супроводжуватися стабільним підвищенням продуктивності економіки України. Проте, як свідчить аналіз, цього не відбулося, тому що темп збільшення обсягів реалізації на внутрішньому споживчому ринку вітчизняних товарів поступався темпу зростання імпортних. Зокрема, у 2000—2008 рр. частка вітчизняних товарів у роздрібному товарообороті поступово зменшилась з 75,3 до 63,1% 5 через інтенсивне зростання імпорту. За цей самий період показник продуктивності економіки України поступово з додатної величини перетворився на від’ємну. Динаміка їх зміни графічно відображена на рисунку 3.

Рис. 3. Динаміка продажу вітчизняних споживчих товарів на внутрішньому ринку та продуктивності економіки України у 2000-2008 рр.

Коефіцієнт парної кореляції між показниками частки вітчизняних споживчих товарів у роздрібному товарообороті та продуктивності вітчизняної економіки є високим і дорівнює 0,86. Це пояснюється таким чином. Протягом 2000— 2008 рр. високими темпами зростало товарне виробництво первинних природних ресурсів: зернових, олійних культур, залізної руди, азотних добрив, цементу тощо. Його фізичні обсяги почали наближатися до рівня 1991 р. або перевищували його. Ці ресурси та продукція їх неглибокої переробки активно експортувалися на зовнішні ринки. Завдяки цьому у 2000—2008 рр. середні річні темпи приросту обсягів експорту продукції становили більше 20%. Водночас питома вага вітчизняних товарів кінцевого споживання в сукупній пропозиції продукції на внутрішньому ринку, починаючи з 2005 р., поступово зменшувалася. Це означало, що вітчизняна економіка почала зростати головним чином за рахунок збільшення продажу природних ресурсів при зменшенні глибини їх переробки і, відповідно, ефективності використання, що призвело до постійної втрати Україною своїх конкурентних позицій у світовому господарстві. Таку тенденцію показують дослідження аналітиків Всесвітнього економічного форуму. Відповідно до останнього звіту цієї організації конкурентоспроможність економіки України погіршується, її рейтинг у світовому господарстві знизився — з 72-го місця у 2008-2009 рр. вона перейшла на 82-ге у 2009-2010 рр. [13, c. 64]

У 2009 р. тенденцію зменшення обсягів продажу вітчизняних споживчих товарів було призупинено під впливом світової економічної кризи. Зокрема, у 2009 р. частка вітчизняних споживчих товарів у торговельній мережі підприємств зросла з 63,1 до 67,4% 1, причому переважно за рахунок непродовольчих товарів. У 2009 р. домогосподарства почали більше купувати вітчизняні тканини, трикотаж, взуття, килими, покриття для підлоги та стін, посуд, електропобутові прилади, книги, неелектричні побутові товари, мастильні та будівельні матеріали 8. Основним чинником, що зумовив збільшення попиту на вітчизняні споживчі товари у 2009 р., було зростання їх цінової конкурентоспроможності, що стало можливим через девальвацію гривні й відповідне підвищення рівня цін на імпортні товари. Так, у IV кварталі 2008 р. обмінний курс гривні щодо основних світових валют знизився більш як на 60%.

Розглянута економічна тенденція, можливо, є єдиним позитивним результатом впливу світової економічної кризи на розвиток вітчизняної економіки. їй слід приділяти належну увагу, оскільки збільшення обсягів продажу вітчизняних споживчих товарів є однією з основних підойм переведення економіки України на нове джерело економічного зростання — збільшення продуктивності використання природних ресурсів у процесі товарного виробництва. Проте сьогодні виникає ключове запитання — а чи зможе Україна скористатися цим шансом, щоб змінити структуру власного виробництва на користь споживчих товарів, тобто вивести економіку на рівень, якісно вищий порівняно з докризовим станом? [12, c. 156]

4. Основні тенденції, проблеми та перспективи розвитку  споживчого ринку України

Розглянемо чинники, які справлятимуть домінуючий вплив на ділову активність учасників внутрішнього ринку вітчизняних споживчих товарів у найближчі 2—3 роки.

Тенденції зміни попиту домогосподарств на внутрішньому ринку споживчих товарів. Основною підоймою пожвавлення ділової активності на внутрішньому ринку споживчих товарів є попит споживачів, величину якого характеризує статистичний показник роздрібного товарообороту. Він включає роздрібний товарооборот підприємств (юридичних осіб), що здійснюють діяльність з роздрібної торгівлі, розрахункові дані щодо обсягів продажу ними товарів на ринках, а також фізичних осіб-підприємців. Причому в Україні доходи домогосподарств не зменшувалися. Наприклад, доходи населення України навіть протягом кризового 2009 р. становили 106% порівняно з попереднім роком9. Це означає, що динаміку попиту на ринку споживчих товарів визначають нецінові чинники, які змінюють структуру витрат домогосподарств. Головним чином, серед них вивчаються такі: очікування споживачів щодо зміни доходів у майбутньому, їхня заборгованість за покупки, зроблені в попередні періоди, зміни у величині податків тощо.

Слід зазначити, що поточні податки на доходи, майно домогосподарств з початку кризи в Україні залишаються незмінними. При збереженні такої ситуації серед чинників, які матимуть у майбутньому домінуючий вплив на структуру споживчих витрат домогосподарств, доцільно досліджувати два: очікування щодо зменшення доходів і заборгованість за покупки, зроблені в попередні періоди. Кількісно оцінити вплив першого чинника досить складно, тому що він є переважно суб’єктивним. Що ж до другого, то певні кількісні оцінки його впливу на величину споживчого попиту можна зробити. Наприклад, у 2009 р. домогосподарства зменшили заборгованість банківським установам за взяті споживчі кредити більш як на 30 млрд. грн.10. До 2009 р. населення лише збільшувало заборгованість банкам за взяті споживчі кредити, тобто проблема зменшення споживчих витрат через необхідність погашення кредитної заборгованості постала вперше після початку економічного зростання у 2000 р.

Направлення домогосподарствами значного обсягу коштів на погашення кредитних зобов’язань не могло не вплинути на величину споживчих витрат. Про їх зменшення у 2009 р. свідчить обсяг роздрібного товарообороту, що скоротився більш як на 6,5 млрд. грн.11 порівняно з попереднім роком. Інакше кажучи, попит на ринку споживчих товарів знизився майже на 1,5%.

У 2010 р. негативний вплив нецінових чинників на витрати домогосподарств на ринку споживчих товарів дещо зменшився. Наприклад, у січні — травні 2010 р. обсяг роздрібного товарообороту становив 116,5% порівняно з відповідним періодом попереднього року (у січні — травні 2008 р. — 152,2%)12. Протягом наступних 2—3 років можна очікувати, що нецінові чинники лише вповільнюватимуть темпи зростання витрат домогосподарств на ринку споживчих товарів. Проте, напевно, буде помилкою взагалі не враховувати їхній вплив при здійсненні економічного аналізу [15, c. 4].

Тенденції зміни пропозиції на внутрішньому ринку вітчизняних споживчих товарів. Основною підоймою стимулювання активності підприємств на ринку вітчизняних споживчих товарів є здатність отримувати прибутки. Збільшення їх величини, як правило, відбувається в результаті двох подій на ринку: зростання рівня цін на вітчизняні споживчі товари або зменшення витрат вітчизняних товаровиробників на виготовлення одиниці товарної продукції. І в першому, і в другому випадку у товаровиробників збільшуються стимули до розширення виробництва продукції, підвищення її пропозиції на внутрішньому ринку.

Обсяг пропозиції споживчих товарів на внутрішньому ринку відображає показник обороту роздрібної торгівлі у процентах до відповідного періоду попереднього року, що розраховується органами статистики в порівнянних цінах. Збільшення величини цього показника та частки вітчизняних споживчих товарів у роздрібному товарообороті є свідченням того, що ділова активність товаровиробників має тенденцію до зростання.

Доцільно проаналізувати вектор її розвитку після девальвації гривні в IV кварталі 2008 р. Так, у 2009 р. на внутрішньому ринку України рівень споживчих цін становив 112,3%. Разом з тим це не забезпечило вітчизняним товаровиробникам додаткових стимулів до збільшення виробництва споживчої продукції. Про це свідчить той факт, що її пропозиція (обсяг роздрібного товарообороту в порівнянних цінах) зменшилася на 16,6% порівняно з 2008 р.  Слід мати на увазі, що скорочення попиту споживачів, як уже зазначалося, відбулося лише на 1,5%. Це означає, що пропозиція споживчих товарів на внутрішньому ринку зменшилася на 15,1 % під дією певних нецінових чинників, які збільшували витрати вітчизняних товаровиробників на виготовлення одиниці товарної продукції [2, c. 52-53].

На внутрішньому споживчому ринку на фоні зменшення пропозиції частка вітчизняних товарів у роздрібному товарообороті зросла на 4,3%. Поєднання цих економічних тенденцій дає підстави для висновку, що у 2009 р., незважаючи на підвищення рівня цін, виробництво вітчизняних споживчих товарів скорочувалося, а ділова активність стискалася. Тому важливо дослідити нецінові чинники, що збільшували собівартість виготовлення одиниці вітчизняної споживчої продукції і пригнічували ділову активність. На наш погляд, серед них домінували такі.

Дефіцит вітчизняних сировинних ресурсів. Зменшення виробництва на внутрішньому ринку сировинної продукції призводить до підвищення рівня цін на неї та зростання собівартості товарів кінцевого споживання. В економіці України дефіцит окремих видів сільськогосподарської сировини набув ознак хронічного. Наприклад, товарне виробництво молока зменшувалося з 2006 р., а цукрових буряків — з 2007 р. У результаті у 2009 р., наприклад, середні ціни реалізації цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами (крім малих) зросли до 187,2% порівняно з 2008 р. Це, відповідно, спричинило в січні — грудні 2009 р. підвищення споживчих цін на цукор до 183,9% і на кондитерські вироби з цукру — до 123,5% 14.

Незадовільна швидкість нагромадження капіталу. Пропозиція споживчої продукції має тенденцію до зростання лише у випадку нагромадження достатніх інвестиційних ресурсів на підприємствах, що її виготовляють. Проте в Україні у 2009 р. на шляху оновлення виробничих потужностей вітчизняних підприємств виникли нездоланні перешкоди.

Це, насамперед, ускладнення процесу трансформації заощаджень домогосподарств у інвестиційні ресурси товаровиробників, що зумовлено рядом причин, з яких головна — втрата довіри населення до банківської системи. Кількісно оцінити рівень довіри населення до банків можна шляхом визначення частки депозитів домогосподарств, що залучені на умовах: «повернення на вимогу», «строком на 1 рік», «від 1 року до 2 років» та «більше 2 років». Кредитувати нагромадження інвестиційних ресурсів на підприємствах банки можуть за рахунок «довгих» грошей. їх запаси формуються на депозитних рахунках, які домогосподарства відкривають у банках на умовах «від 1 року до 2 років» та «більше 2 років». Протягом 2009 р. обсяг депозитів, розміщених населенням у банківських установах на умові «повернення на вимогу», становив 141,1% порівняно з 2008 р., а «строком на 1 рік» — 175,7%; водночас на умові «від 1 року до 2 років» — зменшився на 57,2%, «більше 2 років» — на 47,2%. У підсумку в 2009 р. частка депозитів домогосподарств, розміщених у банках на умовах «від 1 року до 2 років» та «більше 2 років», що можуть забезпечити основу для нагромадження «довгих» грошей, становила 27,4% загального їх обсягу, тоді як у 2008 р. вона була вдвічі більшою — 55,7% 15. Це дає підставу для висновку, що через втрату довіри населення до банків процес трансформації заощаджень домогосподарств у інвестиційні ресурси підприємств ускладнився більш як у 2 рази [6, c. 107-108].

Значною перешкодою є також зростання ризиків кредитування вітчизняних підприємств. У 2009 р. банківські установи перестали активно кредитувати сектор товарного виробництва через збільшення частки «проблемних» кредитів серед тих, які видавалися підприємствам у докризовий період. Крім того, вітчизняні підприємства, як вважають працівники банків, залишалися «перекредитованими». Наприклад, на думку експертів 16, у 80% вітчизняних корпоративних позичальників частка залучених кредитних ресурсів на балансі вища від рівня, що є прийнятним для банків. За такої ситуації банки віддавали перевагу закупівлі державних цінних паперів, а валютні ресурси використовували для обслуговування зовнішнього боргу.

Наведені чинники негативно впливатимуть на розвиток ділової активності на внутрішньому ринку і в найближчій перспективі. Про це певним чином свідчать економічні тенденції, які спостерігалися в минулому році. Зокрема, у січні — травні 2010 р. порівняно з відповідним періодом 2009 р. тривав процес збільшення дефіциту окремих видів сільськогосподарської сировини. Наприклад, середні ціни сільськогосподарських підприємств на молоко та молочні продукти підвищилися до 152,4%.

Зростання собівартості виробництва вітчизняних споживчих товарів у 2010 р. продовжувалося також через збереження незадовільного темпу нагромадження капіталу. Наприклад, у квітні банки видали кредити на придбання, будівництво та реконструкцію нерухомості в обсягу 80,1%; інші кредити в інвестиційну діяльність — 105,6% порівняно з відповідним періодом 2009 р. У населення дуже повільно відновлюється довіра до банківської системи. Наприклад, у січні — квітні 2010 р. частка депозитів домогосподарств, розміщених у банках на умовах «від 1 року до 2 років» та «більше 2 років», зросла до 30,1% в їх загальному обсягу, тобто на 2,7% з початку року. Таке незначне збільшення не могло істотно вплинути на величину запасів «довгих» грошей у банках і відповідно на їхні можливості щодо масштабного кредитування інвестиційної діяльності товаровиробників.

Крім того, у 2010 р. собівартість виробництва вітчизняних споживчих товарів мала зрости через інституційні зміни, які спрямовані на підвищення заробітної плати зайнятого населення. Зокрема, з 4 листопада 2009 р. набув чинності Закон України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати», яким передбачено, що в 2010 р. розмір мінімальної заробітної плати мав зрости з 744 грн. до 922 грн., тобто майже на 24%.

Вплив недійових чинників на пропозицію вітчизняних споживчих товарів на внутрішньому ринку показує й те, що, наприклад, у січні — травні 2010 р., як уже зазначалося, відбулося зростання споживчого попиту до 116,5% порівняно з відповідним періодом попереднього року, а пропозиція споживчої продукції на ринку збільшилася лише до 101,1%. Це означає, що 15,4% попиту споживачів було задоволено не через додатковий випуск споживчої продукції, а через збільшення рівня цін на неї. За умови стабільного обмінного курсу ціни могли зростати лише на вітчизняну продукцію під дією нецінових чинників її пропозиції, у тому числі тих, про які йшлося вище.

Якщо розглядати інерційний розвиток економіки України в найближчі 2—3 роки, то його сценарій буде таким. Після девальвації гривні у 2008 р. вартість імпортних споживчих товарів на внутрішньому ринку зросла майже на 60% порівняно з вітчизняними аналогами. Це створило сприятливі умови для розширення виробництва споживчої продукції для внутрішнього ринку. Проте при щорічному зростанні рівня цін на 16% і збільшенні пропозиції вітчизняних споживчих товарів у межах 1%, девальваційний резерв 19 такого розширення буде вичерпано вже до кінця 2012 р. За цей час виробництво вітчизняних споживчих товарів зросте приблизно до 4% і навіть не досягне докризового рівня. 3 2013р. цінова конкурентоспроможність вітчизняних споживчих товарів почне зменшуватися порівняно з імпортними. Подальше зростання вітчизняної економіки визначатиметься обсягами експорту сировинних ресурсів, продуктів їхньої неглибокої переробки та імпорту споживчих товарів. Тобто Україна знову повернеться до докризового типу зростання, який у наукових і ділових колах часто класифікується як «експортно-сировинний» 20. Таким чином, ринок має досить обмежені можливості для самостійної зміни структури товарного виробництва на користь вітчизняних споживчих товарів. Досягти таких змін можна лише за умови здійснення цілеспрямованої державної політики щодо пожвавлення ділової активності на внутрішньому ринку вітчизняних споживчих товарів [8, c. 64-65].

Висновки

Під впливом світової економічної кризи в економіці України в IV кварталі 2008 р. відбувся різкий спад ділової активності, що спричинило девальвацію гривні відносно основних світових валют. У результаті продукція вітчизняних підприємств дістала цінові переваги над іноземними аналогами, а девальваційний резерв створив нові потужні стимули для збільшення обсягів виробництва на внутрішньому й зовнішньому ринках. Це дає Україні унікальний шанс змінити структуру товарного виробництва на користь продукції кінцевого споживання, що має велику додану вартість. Для його реалізації потрібно не просто активізувати ділову активність, а й досягти високих темпів її зростання насамперед на внутрішніх ринках вітчизняних споживчих товарів, що, у свою чергу, формують похідний попит на інвестиційну продукцію. При цьому внутрішній ринок варто розглядати як «платформу» для економічної експансії на ринки споживчих, інвестиційних товарів і послуг інших країн.

Виконання такого масштабного завдання передбачає, що товарний сектор економіки України в середньостроковій перспективі почне зростати переважно за рахунок найбільших внутрішніх ринків вітчизняної високотехнологічної кінцевої продукції. Пріоритети її виробництва доцільно чітко окреслити в державних програмах, спрямованих на виготовлення таких споживчих товарів, як, наприклад, гібридні легкові автомобілі, бензин (Євро-4 і Євро-5), електропобутові прилади, електроінструменти, одяг, будівельні матеріали, фармацевтична продукція, органічна сільськогосподарська сировина, продовольчі товари тощо, а також на випуск інвестиційної продукції: пасажирських і транспортних літаків, міських автобусів, трамваїв, тролейбусів, верстатів та обладнання, електроніки, програмного забезпечення та ін. Крім того, ці програми мають створити потужний мотиваційний механізм розширення зазначених видів економічної діяльності.

Проте сьогодні спостерігаються дещо інші кроки в цих напрямах. Так, Верховна Рада України прийняла в першому читанні проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо активізації інвестиційно-інноваційної діяльності) № 2356 від 19 листопада 2008 р. До другого читання цей проект має бути доопрацьований у частині окреслення чітких критеріїв відбору інвестиційно-інноваційних проектів. На наш погляд, максимальна ефективність цього Закону буде досягнута лише за умови його спрямування на підтримку проектів щодо виробництва вітчизняних споживчих та інвестиційних товарів, а не будь-якої іншої товарної продукції.

Розрахунки свідчать, що Україна має дуже мало часу для модернізації товарного сектору виробництва, зміни його структури на користь споживчих та інвестиційних товарів. Наприклад, у випадку інерційного розвитку вітчизняної економіки девальваційний резерв для збільшення їх виробництва буде вичерпано вже до кінця 2012 р. Для збереження цінових переваг вітчизняних споживчих товарів на внутрішньому ринку на довший період необхідно визнати пріоритет заходів державної політики щодо підтримання зростання споживчих цін на рівні 5—10% на рік. Досягти цієї мети за допомогою тільки монетарних інструментів неможливо. Крім зменшення дефіциту державного бюджету, органам державної влади доцільно зосередити свої зусилля на усуненні дефіциту окремих видів сільськогосподарської сировини (цукрових буряків, молока тощо), відновленні довіри населення до банківської системи, зменшенні ризиків кредитування вітчизняних виробників споживчої та інвестиційної продукції тощо.

Продовжити час, необхідний для зміни структури товарного виробництва на користь вітчизняних споживчих та інвестиційних товарів, можна шляхом підвищення рівня їх нецінових переваг. Цей напрям державної політики пов’язаний із стимулюванням виробництва високоякісної та безпечної продукції. Він є важливим з огляду на те, що експансію вітчизняних споживчих та інвестиційних товарів на зовнішні ринки можна здійснити лише за єдиної умови — високої якості продукції та надійної безпеки її споживання. Крім того, держава, установивши підвищені вимоги до виробництва вітчизняної продукції, не тільки створить додаткові стимули для поліпшення її якісних характеристик, а й унеможливить імпорт на внутрішній ринок низькоякісних дешевих товарів, які гальмують зростання ділової активності. Вибір цього шляху потребує визнання пріоритету політики технічного регулювання та підвищення безпеки продуктів харчування. Сьогодні напрями політики не відповідають таким вимогам, незважаючи на певну увагу до них органів влади. Наприклад, окремі середньострокові заходи органів державної влади у відповідних напрямах відображено у Програмі розвитку внутрішнього ринку до 2012р. Проте її виконання гальмується тим, що в державному бюджеті не передбачається виділення достатніх коштів на проведення незалежної експертизи якості зразків товарів, сировини, матеріалів, не провадиться належним чином підготовка законопроектів (наприклад, проекту Закону України «Про ринковий нагляд») тощо.

Розглянуті заходи є лише окремими елементами, на основі яких доцільно сформувати концептуальні засади економічної політики України в посткризовий період. Без їх здійснення, наприклад, ефект від модернізації інфраструктури та базових ринків, передбаченої в Програмі економічних реформ на 2010—2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», буде мінімальним, тобто таким, що розвиває не нові, а традиційні види економічної діяльності. При цьому теза про те, що криза дає можливість оновити та зміцнити національну економіку, щодо України себе не виправдає.

Список використаної літератури

  1. Гладій М.В. Формування оптового ринку в Україні // Економіка АПК. — 2007. — № 5.- С.41-43.
  2. Дідківська Л. Сучасний розвиток конкурентного середовища ринку споживчих товарів України // Банківська справа. — 2009. — № 2. — С. 48-66
  3. Драгомирецька М. І. Проблеми формування кон’юнктури споживчого ринку України // Економіка АПК. — 2008. — № 10.- С.111-118
  4. Жаліло Я.А. Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації. За ред. Я. А. Жаліла. К., НІСД, 2005, с. 57—77;
  5. Захарченко Є. Вплив соціально-економічних умов життя на сім’ю як соціальний інститут // Економіка України. — 2006. — № 9. — С. 26-33
  6. Зеленська О. О. Особливості формування регіонального споживчого ринку // Економіка АПК. — 2009. — № 11. — С. 107-110.
  7. Зозульов О. Стратегії ринкового позиціонування товару на споживчому ринку // Економіка України. — 2006. — № 10. — С. 43-48
  8. Іванова А.М. Інфраструктура ринку споживчих товарів: проблеми і напрямки розвитку // Актуальні проблеми економіки. — 2010. — № 9. — С. 55-65
  9. Кириченко О.А. Банківське кредитування споживчого ринку: проблеми розвитку // Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 7. — С. 182- 197
  10. Лагутін В. Д. Внутрішній ринок споживчих товарів: теорія розвитку і регулювання. Монографія. К,, 2008, 327 с.
  11. Лазебна І. Сучасні тенденції та фактори розвитку ринку споживачів товарів України // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 6 . — С. 173-176
  12. Лазебна І. Теоретичні засади функціонування ринку споживчих товарів України // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 5 . — С. 155-156
  13. Пустовойт О. Ринок споживчих товарів України: тенденції і вплив на структуру економіки // Економіка України. — 2011. — № 1. — С. 59-69
  14. Семенко С. Методичні аспекти організації захисту прав споживачів в адміністративно-територіальних утвореннях різних рівнів в Україні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 1. — С. 103-113
  15. Тенденції на споживчому ринку змінюються на краще // Урядовий кур’єр. — 2009. — 9 квітня. — С. 4
  16. Точилін В. Ринки реального сектора економіки України: структурно-інституціональний аналіз. За ред. д. е. н., професора В. О. Точиліна. К., Інститут економіки та прогнозування HAH України, 2009, с. 162-168.