ВСТУП

Актуальність теми. У культурі будь-якого народу зберігаються перекази, фантастичні оповіді, що віддавна передаються в усній формі від покоління до покоління. Стародавні греки також створили низку фантастичних оповідань — міфів, оповідей про богів і героїв.

Міфи розповідали про створення світу й богів, про походження життя на Землі, появу людей. У них відбилося наївне розуміння давніми греками навколишнього світу і суспільства. Через них люди отримували і певні знання та норми поведінки. Міфи сприяли духовному розвитку греків і етапи однією з головних складових їхньої культури і мистецтва.

Стародавньогрецька міфологія була одним з найяскравіших явищ, що відбивались на всій світовій цивілізації. Вона з´явилася уже в первісному світогляді стародавньогрецьких племен ще в період матріархату. Міфологія відразу увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення.

Міфологічному обгрунтуванню були піддані культ предків і тотемізм, який теж не минули стародавні греки. Одним словом, релігія стародавніх греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вираз в міфології, своєї довершеності досягла в олімпійській міфології.

Олімпійська міфологія — це вже загальногрецька міфологія періоду патріархату. Дослідники зазначали цікавий момент: імена місцевих богів чи місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Олімпійський пантеон очолює «отець всіх богів і людей» Зевс. Він живе на горі Олімп, всі боги цілком підлеглі йому. Всі олімпійські боги антропоморфні, не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях: вони фізично тотожні людям, мають всі людські якості, в тому числі і негативні, які інший раз ганьблять цих богів. Вони їдять і п´ють, сваряться і милуються, народжуються і вмирають.

Поруч з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількість міфічних героїв, які приборкують чудовиська, що шкодять людям. Антропоморфізм стародавньогрецької міфології був свідченням усвідомлення свого місця в світі, зростання їх влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.

Згодом антропоморфні грецькі боги все більше і більше набирають значення уособлення абстрактних сил природи і суспільства.

В еліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія, крім релігійного, набирає також літературного і мистецького значення, вона дає матеріал митцеві для аллегорій і метафор, створює сталі образи типів і характерів.

Але головним для стародавньогрецької міфології є її релігієутворююча функціональність — вона стає основою для формування уявлень, обумовлює фетишизм і магію стародавньогрецької релігії.

Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонією і відчуттям реального життя, стає підвалиною реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, але і пізніше, в епоху Відродження, аж до наших часів.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм стародавні греки ретельно ставилися до виконання культових положень.

Мета: розкрити особливості формування та роль міфології в культурі стародавніх греків.

Завдання роботи:

— розкрити поняття та особливості формування давньогрецької міфології;

— окреслити етапи розвитку давньогрецької міфології та основні цикли міфів.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПРО МІФ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

1.1. Міф в культурі Давньої Греції

Релігія Стародавньої Греції політеїстична і антропоморфна, вона почалася з міфології і в міфології знайшла своє найкраще вираження. Олімпійська ієрархія богів своє класичне завершення набуває наприкінці VI- початку V століття до н.е.

Олімпійський пантеон очолював отець і повелитель усіх богів і людей Зевс. Окрім нього, до олімпійського пантеону належать: Гера — головна з богинь, дружина Зевса, покровителька заміжніх жінок і дітей, родинного життя, подружньої вірності; Посейдон — володар моря і покровитель мореплавства; Афіна — богиня мудрості, покровителька наук та мистецтва; Артеміда — богиня полювання, покровителька тварин та породіль; Аполлон — покровитель мистецтва та наук; Асклепій — бог-цілитель; Пан — бог пастухів; Афродіта — богиня кохання та краси; Арес — бог війни; Гефест -бог земного вогню і ковальського ремесла; Гестія — богиня сімейного вогнища; Гермес — бог торгівлі; Діонісій — бог виноградарства та виноробства.; Феміда — богиня правосуддя; Немезіда — богиня покарання; Ніка — богиня перемоги [22, с. 29].

Для греків олімпійські боги не були творцями світу, вони захопили його у готовому вигляді, подолавши титанів. Грецька міфологія вважала, що світ вічний. Грецькі боги схожі на людей, їх спосіб життя мало чим відрізнявся від людського, їм притаманні усі людські якості, у тому числі і негативні. Головна відмінність небожителів полягала в їхньому безсмерті та надприродній могутності. Таке антропоморфне уявлення греків про своїх богів неминуче викликало відповідне ставлення до них — в їх очах боги були зрозумілими людиноподібними істотами. Поруч з олімпійськими богами в давньогрецькій міфології виникає значна кількість героїв — напівбогів за своїм походженням. Тільки в Греції герої користувалися досить високим культовим престижем і навіть могли досягти безсмертя (Геракл). Тим самим розвивається ідея людини як богоборця, що готовий сперечатися з богами, викликати їх на змагання тощо [22, с. 30].

Грецька міфологія пронизана ідеєю порядку. Світ олімпійських богів і видатних героїв характеризується мірою і гармонією, хоча в нього і вторгається протилежне, хаотичне начало, втілене в образі бога Діоніса. Найтяжчі людські гріхи перед лицем богів — перехід людини за рамки міри. Того з людей, хто посягає на гармонію і розумну впорядкованість (космос), встановлену божественною владою, боги карають. Вони здатні проявляти довготерпіння, але коли смертні порушують межі допустимого, коли проявляють надмірну гординю, це може призвести до їх смерті.

Досить виразно в грецькій міфології розроблена ідея людини. Люди од самого початку вважаються частиною космічного організму, вони мають безсмертну душу, тіло ж є лише тимчасовим місцезнаходженням душі. Проте в грецькій релігії майже не розвинена ідея загробного воздаяння, потойбічної винагороди тут не існувало. Посмертна доля людини, згідно з уявленнями давніх греків, незавидна — жалюгідне перебування душі у вигляді блідих тіней у підземному царстві Аїда. Життя людини од самого початку визначається долею, котру уособлювали три Мойри. Людська доля є вираженням вселенського закону справедливості. Саме відчуття справедливості відрізняє людей від тварин. Основний обов’язок людини — бути справедливим, шанувати богів, виконуючи ритуал.

Особливості давньогрецького культу зумовлювалися сприйняттям богів як могутніх, але зрозумілих істот, що в обмін на жертвоприношення мали виконувати людські прохання. В жертву богам приносились як різні продукти, так і тварини (котрі мали бути бездоганними), а іноді, хоча й дуже рідко — люди. Релігійні обряди також включали покладання вінків на вівтарі, прикрашення ними статуй богів, співи священних гімнів чи молитов. Важливе місце займали полісні культи, котрі сприймалися як загальнонародна державна справа (наприклад, панафінеї). У Давній Греції, на відміну від Давнього Єгипту, жерці не були відокремленою привілейованою кастою і фактично були держаними службовцями, що підкорялися законам, обов’язковим і для інших громадян. Вони не навчали релігії, не створювали богословських праць, хоча й мали певний вплив в суспільстві [22, с. 32].

У Давній Греції вшановувались жерці, котрі здійснювали пророкування майбутнього від імені богів. В особливих святилищах-оракулах боги через жерців давали відповіді на запитання людей. Найбільш прославленим було святилище Аполлона в Дельфах, біля підніжжя гори Парнас. Біля ущелини в скелі, звідки виходили одурманюючі випари, сиділа жриця Аполлона піфія, що під впливом випарів починала промовляти незв’язні слова, які вважалися звісткою від самого бога щодо майбутнього. Ці слова потім витлумачувалися іншими жерцями для відвідувачів. Тим самим Дельфійські жерці мали великий авторитет, могли серйозно впливати на події і навіть втручатися в державні справи.

В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою християнства релігія стародавніх греків остаточно відкидається.

1.2. Міфологічний світогляд

Міфологія (грец. — переказ та слово; тобто казкослів’я, виклад стародавніх казок, переказів) — сукупність міфів, переказів, оповідань, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя [25, с. 177].

Міф — це не казка. Найголовніша різниця між казкою та міфом полягає у тому, що міф не показує різницю між добром і злом.

На ранній стадії людської історії в міфах химерно поєднувались елементи реалістичних знань про дійсність, художні образи, моральні приписи й норми, релігійні уявлення. Найбільш поширеними були оповіді про виникнення й еволюцію світу, Сонця, Місяця, зірок та ін. (космогонія), про походження тварин, появу людини (антропогонія), про всесвітній потоп і т. д.

Сукупність міфів складає основу міфологічного світогляду, властивого первісним народам. На зміну міфологічному світогляду з часом приходить релігійний, філософський і науковий.

Головними героями міфів зазвичай є боги, надприродні герої і люди. Як священні історії, міфи часто схвалювалися правителями, або священниками, чи людьми, які мали відношення до релігії та священних практик. У соціальних спільнотах, де був поширений певний міф, цей міф вважався правдивою історією про події що мали місце у минулому. Більшість спільнот має два види традиційних історій: «справжні історії», або міфи та «вигадані історії», або байки чи казки. Історія міфу зазвичай відбувається у прадавні часи, коли світ не був таким, яким він є зараз, і пояснює яким саме чином він став таким як тепер, та як виникли ті чи інші звичаї, соціальні норми, соціальні інститути чи табу.

Основні риси міфологічного світогляду:

— синкретизм — людина з таким світоглядом сприймає світ як первісно нерозрізнений;, пошук «справжнього» імені Бога.

— символізм — міфи завжди глибоко символічні, мають не лише буквальне, але й опосередковане значення.

— генетизм — сприйняття часу. В давнину час сприймався циклічно, тому старе було ціннішим ніж нове; основне питання — хто кого породив.

— тотемізм — походження від тварини; проявляється в геральдиці.

— анімізм — віра в існування душі і духів, які керують матеріальним світом.

— фетишизм — речі з магічними силами.

— магія — поєднання слів і дії; віра в те, що на людину можна впливати і словом, і фізично, а на предмети — тільки фізично; якщо предмети мають душу, то і з ними можна домовитись [2, с. 57].

1.3. Особливості формування давньогрецької міфології

Характерними особливостями давньогрецької міфології були уособлення та наділення душею явищ природи — анімізм — та пов’язана з ними людиноподібність богів та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Ліси, діброви, річки, гори, моря, небо, за уявленнями стародавніх греків, були заселені божествами.

Давньогрецька міфологія з її дитячою наївністю сприймання дійсності, з яскравою образністю й художністю відіграла чималу роль у розвитку грецької культури і стала передумовою становлення грецького мистецтва. Боги змінювалися так само, як і ті, хто вірив у них. З розвитком грецької цивілізації боги ставали дедалі благороднішими й поважнішими.

Особливою шаною в греків стародавньої доби користувалась годувальниця всього — Гея, життєдайна володарка, втілення невичерпної творчої сили Землі, «тієї великої матері, в лоно якої все повертається, щоб знову проростати для нового життя». Це відбивало і вплив матріархату, і значення хліборобства як основної галузі господарства народу. Пізніше культ Землі ввібрав також шанування Реї, Деметри, Персефони та інших божеств, пов’язаних із хліборобством [6, с. 94].

Боги уявлялися грекам за тією чи іншою працею: Гермес і Пан пильнували отари, Афіна вирощувала маслинові дерева тощо. Тому, щоб людина могла успішно виконувати якусь справу, вважалося за потрібне піддобритися до відповідного божества принесенням у жертву плодів, молодих тварин.

Спочатку не існувало ієрархії серед богів. У тогочасних віруваннях греків збереглися залишки первісних релігій — фетишизму: наприклад, шанування каміння, особливо дельфійського омфала), тотемізму (орел, сова, корова й інші тварини були постійними атрибутами богів, а самі боги нерідко зображувались у вигляді тварин), магія.

В добу панування родової знаті (у Стародавніх Афінах — евпатриди) дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими богами. Гомер у VIII столітті до н. е. в своїх поемах «Іліаді» й «Одіссеї» та Гесіод у VII столітті до н. е. у «Теогонії», тобто «Родоводі богів», усталили типові образи богів. Гомерові боги — просто безсмертні люди, наділені неземною вродою і силою. Кожен з них має своє ім’я і риси, властиві тільки йому. Ці боги — Посейдон, Аїд, Гера, Деметра, Гестія, Афіна, Афродіта, Аполлон, Артеміда, Гефест, Арес та інші — розглядалися вже як якась родина чи держава, що має свого верховного главу — «батька людей і богів» [6, с. 95].

Зевс втілював у релігійній формі риси патріархального владики. Він панував над небом, землею, морем і пеклом. Отже, з’явилась ієрархія богів, яка відбивала зміцнілу ієрархію класового суспільства. Зображені в «Іліаді» та «Одіссеї» палац Зевса на Олімпі із золотими стінами та підлогами, розкішні вбрання богинь, а також постійні чвари, розбрат та інтриги між богами стали своєрідним віддзеркаленням життя грецької родової аристократії. Гомер назавжди закріпив антропоморфічний характер грецької релігії. Гесіод тільки чіткіше виклав її.

Перемога олімпійців ніколи не була повною. Нерідко найпалкіше вірили в тих богів, яких не оспівав жоден поет. Людина, як і раніше, відчувала, що її оточують добрі та злі духи, і виконувала прадавні магічні обряди. Існували ніби дві релігії: офіційна (її проповідували держава, література та давньогрецьке мистецтво), заснована на гомерівських традиціях, і вірування нижчих верств, які зберігали забобони догомерівських часів. Велике значення в давньогрецькій релігії мав культ предків і взагалі померлих, а також культ героїв. У класичну епоху в культі померлих постало уявлення про життя душ праведників на Єлісейських полях.

Виникнення міст-держав (полісів) і подальший розвиток рабовласницького суспільства змінили характер грецької релігії. У VIII — VII століттях до н. е. з’явилися й поширились культи богів покровителів ремесла і торгівлі. Богом ковальства став Гефест, богом торгівлі — Гермес. Змінилось уявлення і про функції богів: покровителями ремесел у кожному місті, як правило, оголошувались боги, що їх вважали оборонцями самого міста: наприклад, в Афінах — Афіна, в Коринфі — Посейдон, у Дельфах – Аполлон [6, с. 97].

Не завжди і не з найдавніших часів храм був місцем поклоніння богам. Їм поклонялися в горах, у гаях, у гротах, біля джерел. З часом таке особливо шановане місце ставало священним і там будували храм. Розквіт храмового будівництва в Афінах припадає на V — IV ст. до н. е. — так зване, золота доба Перикла. Відправляння культу в цілому перебувало під контролем держави. Жрецьких корпорацій у грецьких державах, як правило, не було. Вибрані жеребкуванням службові особи виконували також обов’язки жреців.

Грецький жрець не вчився спеціально і нічим не відрізнявся від решти громадян. Службу божу правили і чоловіки, і жінки. Охорона храму вважалася державним обов’язком жреця. Оскільки не було ані догматів, ані віровчення, жерці не повчали віруючих. Вони тільки виконували обряди. У деяких культах посада жерця була спадковою.

У визнанні загальногрецьких богів та пов’язаних з ними святинь частково відбивалось усвідомлення греками своєї етнічної єдності. Так, славнозвісними в усьому грецькому світі були святилища в Олімпії та Дельфійський оракул. Усі греки могли брати участь в іграх і Олімпійських змаганнях, періодично влаштовуваних біля таких святилищ. Олімпійські ігри стали основою грецького літочислення, періоди тривалістю 4 роки від змагань до змагань іменувались олімпіадами.

Поряд із культами, призначеними для всього населення, у Греції рано виникли таємні релігійні товариства й культи, до участі в яких допускалися втаємничені (місти). Найвідомішими були обряди на честь Деметри — Елевсінські містерії — та на честь Діоніса — Діонісії. Утаємниченим в Елевсінські містерії обіцяли раювання після смерті. Стародавні вірили, що учасник Діонісій приєднувався до божества за допомогою з’їденого сирого м’яса тварини, яку роздирали живцем [6, с. 100].

Таємні культи в пізньоантичний період певною мірою були виявом незадоволення умовами життя і охоплювали чималу частину нижчих верств давньогрецького суспільства. Греки, як і всі політеїсти, відзначалися широкою віротерпимістю і великою шаною до чужих богів. Напевне, вони вважали, що богів ніколи не буває забагато і що за межами країни завжди може знайтись якийсь бог, котрого варто прихилити на свій бік.

В елліністичну добу після завоювань Александра Македонського особливо греків приваблював Єгипет, саме звідти вони взяли богиню Ісіду, яка з III століття до н. е. мала серед греків численних шанувальників. Разом з Ісідою утвердився культ її чоловіка й брата Осіріса (Серапіса), на честь якого споруджено багато храмів по всьому грецькому світі. Зі східних богів найбільше шанували Велику Матір, матір богів Кібелу — фрігійську богиню, в якій греки впізнавали свою Рею. Другим могутнім богом зі Сходу був Мітра, ірансько-вавилонський бог сонця. В II — III століттях н. е. його культ досягає найбільшого розквіту. Люди, які страждали від соціального гноблення та безправності, шукали щастя в «загробному житті» [6, с. 101].

Неоплатонізм був останньою спробою зберегти й оживити стару грецьку релігію, але він не мав успіху, бо єдиною релігією, яка відповідала вимогам часу, стало християнство. Обряди давньогрецької релігії мали великий вплив на розвиток літератури й мистецтва європейських та інших народів.

РОЗДІЛ 2. ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА ЦИКЛИ ГРЕЦЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

2.1. Хтонічна міфологія

У період переходу до класового суспільства формуються племінні релігії, головну роль в яких відіграють культ племінного вождя та культ духів предків. Виникає політеїзм (багатобожжя) як ідеологічне відображення створення родоплемінних союзів. Складається інститут жреців — професійних священнослужителів.

Необхідно зауважити, що жреці монополізували знання, духовну культуру взагалі і використовували її в інтересах своєї касти. Проте завдяки жрецям до нас дійшло чимало давніх історичних пам’яток у формі «священних книг», де відображаються життя та ідеологія минулих епох.

Говорячи про формування релігійних уявлень, релігійної ідеології, варто розглянути питання про міфи (з грецьк. «оповіді»). Це теж фантастичне відображення дійсності в первісній свідомості, втілене в характерній для давнього світу усній народній творчості. Міфи — оповіді, які виникли на ранніх етапах історії, фантастичні образи яких були спробами узагальнити і пояснити різні явища природи і суспільства. В міфах відбилися також моральні погляди і естетичне ставлення людини до дійсності. Оскільки в міфології міститься уявлення про надприродне, вона має в собі елементи релігії. Записаний догматизований міф далі стає складовою частиною «священних книг» національних релігій, які виникають разом з державою [3, с. 44].

Міфологія древніх греків була одним із найчудовіших явищ у культурі середземноморских народів. Міфологія досить сильно впливала на становлення релігійної думки у Стародавній Греції. Дослідники виділяють три основних періоди в розвитку давньогрецької міфології: хтонічний, чи доолімпійський, класичний олімпійський і пізній героїчний. Погляди, характерні для хтонічного періоду, склалися в грецькому суспільстві задовго до дорійського завоювання XII століття до н. е. і навіть до виникнення перших ахейських держав. Не збереглося джерел, в яких би ці погляди були представлені повно і послідовно. Тому доводиться використовувати окремі архаїчні образи чи міфологічні епізоди, що випадково відбилися в текстах, що відносяться до значно більш пізнього часу.

Термін «хтонічний» походить від грецького слова «хтон» — «земля». Земля сприймалася древніми греками як жива і всемогутня істота, що усе породжує й усіх живить. Сутність землі була втілена в усьому, що оточувало людину й у ній самій, пояснює те поклоніння, яким греки оточували символи божеств: незвичайні камені, дерева і навіть просто дошки. Однак звичний первісний фетишизм змішувався в греків з анімізмом, приводячи до складної і незвичайної системи вірувань [3, с. 45].

Хтонічні божества — (божества землі) назва всіх божеств, яких уява давніх греків пов’язувала з лоном землі.

Хтонічні божества виконували подвійну релігійну функцію: з одного боку, вони уособлювали сили родючості, а як володарі підземного світу вважалися божествами Аїду, що охороняли померлих. Серед них були: Аїд, Гермес, Деметра, Персефона й інші.

У жертву хтонічним божествам приносили тварин з чорною шерстю. Жертвоприношення відбувались увечері на низькому вівтарі. Культ героїв також мав риси культу хтонічних божеств.

Крім богів існували ще й демони. Це невизначені і страшні сили, що не мають ніякого вигляду, але володіють жахливою могутністю. Демони з’являються невідомо відкіля, втручаються в життя людей, причому звичайно найбільш катастрофічним і жорстоким образом, і зникають. З образами демонів були зв’язані і представлення про чудовиськ, яких на цьому етапі розвитку грецької релігії, імовірно, теж сприймали як істот, що володіють божественною силою.

У подібних уявленнях про богів і в особливому шануванні Землі як Великої Матері помітні відгомони ідей різних етапів розвитку грецького суспільства — і зовсім раннього часу, ще коли не відокремлювала людина себе від природи створювалися образи людинотварин, і періоду матріархату, коли панування жінок у суспільстві підкріплювалося розповідями про всесилля Землі-Прародительки.

Проте одне поєднувало всі ці погляди — уяву про байдужість богів, про їхню глибоку відчуженість. Вони сприймалися як істоти могутні, але більш небезпечні, ніж благодійні, від яких потрібно скоріше відкуповуватися, чим намагатися здобути їхню прихильність. Таким з’являється, наприклад, бог Пан, що, на відміну від Тифона чи гекатонхейрів, у більш пізній міфології не перетворився в остаточного монстра, а залишився богом, заступником лісів і полів. Він пов’язаний з дикою природою, а не з людським суспільством, і, незважаючи на свою схильність до веселощів, може наводити на людей безпричинний страх. Козлоногий, бородатий і рогатий, він з’являється людям у полуденну годину, коли усі завмирають від спеки, у годину, що вважалася не менш небезпечною, чим північ. Він може бути і добрим, і справедливим, але все-таки краще не зустрічатися з богом Паном, що зберіг напівзвіриний вигляд і вдачу первісних породжень Матері-Землі — Матір Део [3. с. 46].

2.2. Героїчна міфологія

Розпад матріархату, перехід до патріархату, виникнення перших держав ахейців усе це дало поштовх до повної зміни всієї системи релігійного сприйняття, до відмовлення від старих богів і появі нових. Як і в інших народів, богів — уособлень бездушних сил природи заміняють боги-заступники окремих груп у людському суспільстві, груп, що поєднувалися за найрізноманітнішими ознаками: класовими, становими, професійними, але в них усіх загальним було одне — це люди минулого, як не намагалися ужитися з природою, а прагнучи підкорити її, перетворити в щось нове, змусити служити людині [1, с. 60].

Олімпійські боги (олімпійці) у давньогрецької міфології — боги другого покоління (після першонароджених богів і титанів — богів першого покоління), вищі істоти, котрі мешкали на горі Олімп.

Олімпійська міфологія – це вже загально грецька міфологія періоду патріархату. Дослідники зазначили цікавий момент: імена місцевих богів чи місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Традиційно в число олімпійських богів входило дванадцять богів. Списки олімпійців не завжди збігаються.

Олімпійський пантеон очолює “отець всіх богів і людей “ Зевс. Він живе на горі Олімп, всі боги цілком підлеглі йому. Родина Зевса складалася з дружини Тери, образ якої створено на основі образу мікенської богині-корови, і дітей, покровительки браків, сім’ї; і їхніх дітей: Аполлона – бога сонця і музики; Артеміди богині полювання, Афродіти – богині краси і кохання; Афіни – богині мудрості, Гермеса – бога торгівлі. Крім них до родини Зевса входили його брати Посейдон – бог моря, Аїд – бог підземного царства. А також богиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості Феміда, символа вічної юності – Геба тощо. Всі олімпійські боги антропоморфні, не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях: вони фізично тотожні людям, мають всі людські якості, в тому числі і негативні, які інший раз ганблять цих богів. Вони їдять і п’ють, сваряться і милуються, народжуються і вмирають. Давні греки вважали, що світ сам по собі вічний і не потребує творця (ця ідея потім була сформульована в давньогрецькій філософії). Олімпійські боги не були творцями світу, вони захопили готовий світ і поділили цого між собою. Вони нічого не роблять, а керують світом і банкетують. Із олімпійських богів лише один бог Гефест був ремісником, він – покровитель ковалів. Башня землеробства – Деметра, бог скотарства – Діоніс, бог пастухів – Пан, за уявленнями греків, на Олімпі не живуть. Такий поділ богів відображає цілком реальний процес відокремлення розумової праці від фізичної, який відбувся на цей час у давньогрецькому рабовласницькому суспільстві [1, с. 61].

Важливе місце в стародавньогрецькому пантеоні богів займають боги-геної – Прометей і Геракл.

Перший є двоюрідним братом Зевса, за волею якого він створив людей з землі і води. Так як під час творіння люди вийшли беззахисними і менш пристосованими до диття, ніж тварини. Прометей дав людям знання, навчив користуватися вогнем, використовувати ремесло, за що Зевс покарав його, прикувавши ланцюгом до скель Кавказу.

Поруч з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількіть міфічних геноїв, які приборхують чудовиська, що шкодять людям. Антропоморфізм стародавнтьгрецької міфології був свідченням усвідомлення їх влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.

Згодом анропоморфні грецькі боги все більше і більше набирають значення уособлення абстрактних сил природи і суспільства.

В еліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія, крім релігійного, набирає такоф літературного і мистецького значення, вона дає матеріал мистецтві для аллегорій і характерів.

Але головним для стародавньогрецької міфології є її релігієутворююча функціональність – вона стає основою для формування уявлень, обумовлює фетишизм і магію стародавньогрецької релігії.

Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонією і відчуттям реального життя, стає підваленою реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, але до наших часів.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм стародавні греки ретельно ставились до виконання культових положень. Великого значення в них набрав культ бога сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було присвячене светилище в Деталях. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати на події.

Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, богині радючості і землеробства, а також законодавства, осільки землеробство вимогало осілості і стабільності в житті. Їй було присвячено святилище в Елевсіні, поблизу Афін. В цьому святилищі традиційно, сотними років відбувалися містерії, – таємничі обряди з участю лише посвячених. Першим ступенем посвячення були пісні і танці вночі в свято Великих Елевсіній. На другому ступені збиралися у самому святилищі, де виконувалася драматична вистава про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри – Персефони (Кори). Персефона стала жінкою Аїда. Але щовесни вона поверталася до матері, а потім знов до підземного царства. Це була символізація вимираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту плодючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри набирали права на вічне життя після смерті. Правда, при цьому практичні греки не забували і про вимоги благочестивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, накриклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Вимагалось також виконання державних і суспільних обоб’язнів. Згодом Великі Елевсінії були визнані загальнодержавним святом [1, с. 63].

В архаїчну епоху відбувалася істотна зміна з культом Діоніса, він став богом рослинності, виноградарства і виробництва, цого поставили на рівні з Аполлоном, він став уособлювати ідеї безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов’язана релігійно-філософська течія орфікій, яку начебто заклав міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф разповідає про смерть його дружини Еврідіки, яку укусив змій. Бажаючи повернути кохану жінку до життя, Орфей спустився у підземне царство. Грою на кіфрі і співом він зачарував стража підземного царства Кербера, а також Персефену, жінку Аїда. Орфею було дозволено забрати жінку з собою. Але він, ведучи її на верх мусив не оглядатися назад. Та цікавість перемогла цого, він таки оглянувся (чи не на красуню Персофену?): втратив Еврідіку. Але Орфей надбав знання про душу. Він розповів людям, що душа – це початок добра, частина божества, а тіло – це таємниця душі. Після визволення душі із смертного тіла вона продовжує існувати, перевтілюється. Орфею навіть приписують вчення про метемпсихоз – переселення душі з одного тіла в інше [1, с. 64].

Вчення орфіків в наступному було сприйняте філософами (піфагорійцями та неоплатоніками) і християнськими богословами.

Характеризуючи міфологію архаїчної епохи, ми мусимо звернути увагу на її зв’язок з філософією, як тільки що виявилось при розгляді стародавньогрецького вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно художньооздоблена стародавньогрецька релігія не встигла набрати застиглих догматичних форм так, як це було, наприклад, в індуїзмі. Вона не встигла різко відокремитися від філософії та від науки в цілому. Жречество не утворило соціальної групи, не стало кастовим. Раціональне мислення, яке стало історичною ознакою культури цього періоду, не минуло релігійної думки і було присутнє в міфології. Внаслідок цього відбулось, скажемо, оригінальне поєднання космогонічних і теогонічних уявлень. Народження космосу і богів ототожнювалось. Творцем всього був бог Хронос, він з хаосу і ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же – Ерос. Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породили Океан, Фетіду (одну з переїд – морських німф), Крона і Рея. Син Крона – Зевс – домігся влади над усіма богами і людьми, за Діоніса, увібравши в себе його силу. Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вини і радості, теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого із розвитком Космосу розвивається, переплітається, ускладнюється божественний пантеон. Безумавно, тут багато несхожостей, суперечностей. Адже цей міф, приписуваний Орфею, творився в різних місцях, в різний час, доповнювався і уточнювався і, як усякий міф, набирав фантастичності. Але він відбив істотну рису мислення стародавніх греків: вони розуміли світ, як такий, що розвивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Вони шукали віхідні закони і основи існуючого світу. І це потім виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (бл. 625-547 рр. до н.е.), Анаксіманура (бл. 585-525 рр. до н.е.), а потім Геракліта з Ефесу (бл. 570-бл. 475 рр. до н.е.) і Піфагора (бл. 570-500 рр. до н.е.) [1, с. 66].

Так філософське, наукове і релігійне мислення йшли поруч. Інший раз заважали один одному, інший раз доповнювали один одного. Це був єдиний потік духовного розвитку, який кристамізувався в багатій духовній культурі стародавніх греків.

Велику роль відігравали в грецькій міфології тварини, які часто зустрічаються в легендах у зв’язку з визначеними божествами, починаючи з крітської епохи.

Населення Карії вважало, що скорпіон небезпечний для місцевих жителів, але не шкідливий для чужеземців. До подібних уявлень відносяться “роги посвященія” в розписах острова Кріт, які можна разтлумачити просто як зображення жертвенної тварини поряд з божеством, якому воно присвячене.

Бик був одним із найбільш розповсюджених тотемів доісторичної епохи в Середземномор’ї. Коли егейське суспільство подолало кланову фазу, бик став одним із символів сили божества, а його роги, як знак сили, стали вшановувати окремо.

Також вживалися вовк в культі Зевса Лікейського, голубка, зображена разом із статуями жінок Кносса, а потім – разом із зображеннями Артеміди і Афродіти, бик і Зевс, змія Асклепія, павлін Гери, сова, галка, козина шкура богині Афіни.

У міфі про народження Зевса не важко розпізнати цілий тоталічний цикл. Бога викормлює молоком коза, свиня охороняє його, бджола корме його своїм медом і т.д. До культу Зевся додається дуб, Аполлону присвячений лавр, Діонісу – виноградни лоза. У піфагорійців існувала заборона їсти боби і убивати пітуха. Вітер, дощ, гром, блискавка, вогонь, вода, хмари, бурі, море – входять в число атрибутів грецьких богів.

Ми дійшли висновку, що в Греції, як і взагалі первізно-общинному суспільстві, існувала фаза релігіозного розвитку, на якій тварини, рослини, атмосферні явища ототожнювалися з родоначальниками клану. Коли ж змінились умови життя і отримання засобів існування, люди втратили уявлення про свої зв’язки з тотемом, але в міфології нових релігійних форм залишилась згадка про них.

Антропоморфне уявлення греків про своїх богів неминуче викликало відповідне ставлення до них – в їх очах боги були зрозумілі і близькі людиноподібні істоти, і бажали те ж, що бажають люди. Жертву богу грек приносив сам і сам висловлював, що бажає одержати: конкретну допомогу чи що реальніше, пораду чи якусь гарантію на майбутнє. Жерці були більше адміністраторами, ніж священниками. Вони доглядали за храмом, організовували релігійні збори, процесії, церемонії. Дуже важливою була їх роль у розшифровці передбачень, наслідків ворожіння. Як вже казано, спадкового стану жеерців не було. Жерцями були окремі державні особи (архонт тощо), а також особи за вибором, на певний строк [1, с. 70].

Дуже важливим елементом давньогрецького релігійного культу були храми. Найбільш стародавні храми у греків були побудовані ще в XII столітті до н.е.

Для стародавніх греків храм був житлом богів, які були уособлені в скульптурах. Своє походження грецький храм бере від мегарона – жилого будинку. Спочатку для богів виділяли звичайні житлові будинки. Вони були скромними і невибагливими. Потім спеціально будувалися у місцях традиційного поклоніння богам на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Оскільки храм розглядався як житло богів, то він споряджався усім потрібним для цієї мети з певними змінами домашнє вогнище набрало вигляду олтаря, для зберігання храмового начиння і посуду відводилося невелике приміщення позаду – опістодом (“задня кімната”), в передній частині виділялися сіни – пропаос, центральна частина храму називалася наос чи целла, її великий розмір викликав застосування колон, з’явилися згодом колони на фасаді, утворився тип храму з колонами біля входу, так званий тип “простіль”, храм з колонами і на задній стороні звався амфіпростилем, а з колонами на обох боках периптером (“з усіх богів обкрашений”), а якщо було два ряди колон – диптером. Будівництво храмів, прекраса їх колонами і статуями стимулювали розвиток архітектури і скульптури, вони стали головними напрямками давньогрецького мистецтва і надовго визначили шлях розвитку всього мистецтва Європи в цілому [1, с. 71].

Для стародавніх греків храм, що був місцем відбуття релігійного культу, разом з тим був і важливим громадським приміщенням. В цьому зберігалися державні і приватні гроші і коштовності, твори мистецтва, різні документи, архіва, на кам’яних плитах були вихарбовані тексти законів, а також тексти, присвячені видатним подіям. В храмах і поруч з ними відбувались народні збори, оголошувалися рішення царів, архонтів, інших керівних осіб. Храм був не тільки культовою спорудою, але і певним політичним символом. Звідси зрозуміло, чому в архітектурі стародавнього світу, зокрема у греків, їх споруді приділялась велика увага. Серед семи чудес стародавнього світу називають споруду релігійного призначення: храм Артеміди Ефеської, статую Зевса Олімпійського і Колоса Родоського.

Однією з грандіозних культових споруд стародавнього світу була статуя бога Сонця, що її побудував Херес на острові Родосі біля 290 р. до н.е. Статуя мала в висоту 32 м, такої споруди стародавні греки не знали. Але в 223 р. до н.е. землетрус зруйнував її, уламки колоса здобули з води, але Хереса вже не було в живих, поновити статую було нікому. В 672 р. н.е. Мустафа – вождь турок-сарацін, що володіли тоді островом, продав її східному купцеві [1, с. 73].

2.3. Самозаперечення міфології

Становлення і розвиток держави, ускладнення суспільства і суспільних відносин, збагачення уявлень про оточуючий Грецію світ неминуче підсилювали почуття трагічності буття, переконаності, що у світі панують зло, жорстокість, безглуздість і абсурд. У пізній героїчний період розвитку грецької міфології, відроджуються представлення про силу, якій підкоряються все існуюче – і люди, і боги.

Процес розкладання родових відносин, формування ранньоклассових держав у Греції знайшов відображення в грецькій міфології, зокрема в гомерівському епосі. У ньому відбилася перехідна ступінь між старим, суворим героїзмом і новим, витонченим. Прикладів військової доблесті у Гомера скільки завгодно, але у нього ж багато прикладів релігійної байдужості, що доходить навіть до критики найавторитетніших з богів. Герої в цій міфології помітно сміливішають, їх вільне поводження з богами росте, вони насмілюються навіть вступати в стан з богами. Лідійська цар Тантал, що був сином Зевса і користався всіляким Милість богів, загордився своєю владою, величезними багатствами і дружбою з богами, викрав з неба амброзію і нектар і став роздавати божественну їжу звичайним людям. Діомед вступив у рукопашний бій з Аресом і Афродітою. Салмоней і зовсім оголосив себе Зевсом і став вимагати собі відповідних божеству почестей. Звичайно, всі ці неблагочестівие або безбожні герої несуть те чи інше покарання. Але це вже перші ознаки того періоду грецької історії, коли міфологія стане предметом літературної обробки. Для цієї епохи розкладання героїчної міфології характерні міфи про родове прокляття, що приводить до загибелі цілі покоління. Фіванський цар Лай украв дитини і був за це проклятий батьком дитини. Прокляття лежало на всьому роді Лая: сам він загинув від руки власного сина Едіпа. Покінчила з собою Іокаста — дружина спочатку Лая, а потім Едіпа, дізнавшись, що Едіп — її син. Вступивши в єдиноборство, загинули два сини Едіпа — Етеокл і Полінік, потім загинули і їх сини. Прокляття лягло і на рід Пелопа — сина Тантала. Злочини самого Тантала були примножити його потомством. Пелоп обдурив візника Мирта, пообіцявши полцарства за допомогу в перемозі з царем Еномай, і потрапив під прокляття Мирта, в результаті чого сини Пелопа Артей і Фієст знаходяться у взаємній ворожнечі. Артей по непорозуміння вбиває власного сина, підіслані Фієста; за це він пригощає Фієста засмажені м’ясом дітей Фієста. Свою дружину Аеропа, сприяла підступам Фієста, він кидає в море і посилає сина Фієста до самому Фієста, щоб його вбити, але, зрозумівши підступи арте, син Фієста вбиває Арте. Один з синів Арте Агамемнон гине від руки власної дружини Клітеместри і свого двоюрідного брата Егісфа. Того ж вбиває син Агамемнона Орест, за що його переслідують богині-месниці Ерін. Характерно, що очищення від свого злочину Орест одержує не тільки в святилище Аполлона в Дельфах, але і в Афінах — рішенням ареопагу (світського суду) під головування Афіни Паллади. Так вихід з глухого кута общинно-родових відносин виникає вже за межами первісного ладу, на шляхах афінської державності та громадянськості [6, с. 105].

Відомі два міфи, за якими можна простежити, як грецька міфологія приходила до самозаперечення. Перш за все це був міф, пов’язаний з Діонісом — сином Зевса і смертної Сімели, який прославився як засновник оргій і бог несамовитих вакханок. Ця оргіастичних релігія Діоніса поширилася по всій Греції в 7 в. до н.е., об’єднала у своєму служінні Богу всі стани і тому була глибоко демократичної, спрямованої до того ж проти аристократичного Олімпу. Екстаз і екзальтація прихильників Діоніса створювали ілюзію внутрішнього єднання з божеством і тим самим як би знищували неврожайного прірва між богами і людьми. Тому культ Діоніса, посилюючи людську самостійність, позбавляв його міфологічної спрямованості. Що виникла з культу Діоніса грецька трагедія використовувала міфологію тільки як службове матеріалу, а що розвинулася також з культу Діоніса комедія прямо призводила до різкій критиці древніх богів і до повного їх топтання. У грецьких драматургів Евріпіда і Арістофана боги самі свідчать про свою просторі і нікчемність; явно, що міфологія і в житті, і в грецькій драмі приходить до самозаперечення. Інший тип міфологічного самозаперечення виник у зв’язку з образом Прометея. Сам Прометей — божество, він або син титану Япет, або сам титан, тобто він або двоюрідний брат Зевса, або навіть його дядько. Коли Зевс перемагає титанів і настає героїчний вік, Прометей за свою допомогу людям терпить від Зевса покарання — він прикутий до скелі у Скіфії чи на Кавказі. Покарання Прометея зрозуміло, оскільки він противник олімпійського героїзму, тобто міфології пов’язаної з Зевсом. Тому на протязі всього героїчного століття Прометей прикутий з скелі. Але ось героїчний вік підходить до кінця, незадовго до Троянської війни — останнього великого діяння героїчного століття — Геракл звільняє Прометея. Тим Зевсом і Прометеєм відбувається велике перемир’я, яке означає торжество Прометея, дарував людям вогонь і зачатки цивілізації, яка зробила людство незалежним від бога. Таким чином, Прометей, будучи сам богом, руйнував віру в божество взагалі і в міфологічне сприйняття світу. Недарма міфи про Діоніса і Прометея поширилися на зорі класового суспільства, в період формування грецької полісної системи [6, с. 107].

Художня розробка стародавніх оборотніческіх міфів теж свідчить про самозаперечення міфології. У елліністичної-римський період античної літератури виробився навіть спеціальний жанр перетворень, або метаморфоза. Звичайно мається на увазі міф, який в результаті тих чи інших перипетій закінчується перетворенням фігурують у ньому героїв в які-небудь предмети неживого світу, в рослини або в тварин. Наприклад, Нарцис, сухих від любові до власного відображення у воді, перетворюється в квітку, що одержав його ім’я. Гіакінф вмирає, проливаючи свою кров на землю, і з цієї крові виростає квітка гіацинт. Кипарис, що убив оленя, дуже шкодував про це і від туги перетворився в дерево кипарис. Всі явища природи одушевляється, вважалися живими істотами в далекому минулому — міфічному часу, але тепер в цей пізній героїчний вік втратили свою міфічності, і тільки людська пам’ять пізньої античності зберегла спогад про міфічний минулому, знаходячи в цьому вже одну художню красу.

Невблаганна доля панує над усім. Перед нею схиляється навіть сам Зевс, змушений то силою випитувати в титана Прометея пророкування власної долі, то упокорюватися з іспитами і мученнями, через які повинний пройти його улюблений син Геракл, щоб він зміг вступити в сонм богів. До людей доля ще більш нещадна, аніж до богів, – її жорстокі і часто безглузді веління виповнюються з невідворотною точністю. Едіп виявляється проклятим, незважаючи на усі свої зусилля врятуватися від передвіщеної долі, гине. Від долі також ховається Анхіс, дід Персея, навіть цілий рід Атрідів не може піти від сліпого вироку долі, будучи втягнутим у нескінченну низку вбивств і братовбивств.

Та й боги тепер уже не настільки милостиво налаштовані до людей. Покарання тих, хто порушив їхню волю, жахливі і невиправдано жорстокі: Тантал вічно мучиться від голоду і спраги, Сізіф зобов’язаний постійно піднімати на пекельну гору важкий камінь, Іксіон прикутий до вогненного колеса [6, с. 108].

У пізньому грецькому суспільстві релігія поступово занепадала, вироджуючись у просте виконання обрядів, а міфологія ставала просто скарбницею образів і сюжетів для авторів поем і трагедій. Деякі філософи навіть заперечували головну роль богів у створенні світу, представляючи цей космічний акт як злиття чи першоелементів стихій. У такому виді грецька релігія проіснувала до початку походів Александра Македонського, коли в елліністичних імперіях вона вступила в багатогранну і взаємозбагачувальну взаємодію з віросповіданнями Стародавньої Азії.

2.4. Основні цикли давньогрецьких міфів

За змістом можна виділити такі основні цикли міфів Еллади: про богів, героїв, аргонавтів, Троянську війну, фіванський тощо.

Систематизувати їх почали ще самі стародавні греки − відомі та невідомі поети. Тому, згадуючи той чи інший міф. зазначають конкретний твір, за яким він подається, бо в різних творах наведено різні версії одного й того самого міфу.

В античній літературі ми знаходимо міфи про походження світу і богів та боротьбу богів із гігантами та титанами: Так, про життя Богів на Олімпі дізнаємося з поем Гомера «Іліада» та «Одіссея». У грецькій міфології боги відрізняються від людей тим, що вони безсмертні, могутні і здатні творити чудеса. Бог Зевс править усією землею і небом, Посейдон − морем, Аїд − підземним царством мертвих. Міфи цього циклу про богів прийшли до нас із поем грецького поета Гесіода «Теогонія» («Походження богів») і римського поета Овідія «Метаморфози» («Перетворення») [9, с. 13].

Цикл міфів про героїв — Прометея, Персея, Сізіфа, Тантала, Геракла та багатьох інших − учені систематизували, за творами видатних грецьких та римських поетів і драматургів («Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Прометей.закутий» Есхіла та ін.).

Міф, присвячений Прометеєві − благодійникові людства, в основному треба визначити як міф про культурного героя (евергета), але він має кілька мотивів: створення людей (антропогонія), викрадення для них вогню, навчання їх усіх ремесел, мистецтв, наук, обдурення богів під час жертвоприношення в Метоні («гібристичний мотив»), покарання за викрадення вогню і прихильність до людей, пророкування Зевсові і, нарешті, замирення з ним (мотив угоди або договору). По-друге, простежується наявність у різних джерелах кількох варіантів того самого міфа. Наприклад, відомо три різних варіанти міфа про загибель Дедалового сина Ікара. В найпоширенішому з них Ікар, пролітаючи разом із батьком над морем, наблизився до сонця, і віск, що ним було скріплено крила, розтопився, крила розпалися, Ікар упав у море і втопився. В другому варіанті Ікар не літав над морем, тікаючи від Міноса, а відплив човном з вітрилом, але, не вміючи керувати таким човном, упав у море й загинув. У третьому варіанті він наблизився до острова Ікарії, що був названий його ім’ям, та, невдало стрибнувши з човна на берег, упав у воду й утопився. По-третє, той самий мотив зустрічається в різних міфах. Так, мотив непереможності міфічного персонажа, доки він торкається рідної землі, повторюється в міфах про Антея і Геракла та про гіганта Алкіонея, якого не могли перемогти Афіна й Геракл на його рідній землі − півострові Паллені [9, с. 13].

Захоплюючі пригоди аргонавтів на чолі з Ясоном у пошуках золотого руна складають наступний цикл міфів. Цей знаменитий похід оспівано в поемі Овідія «Метаморфози», у трагедії Еврипіда «Медея».

У троянському циклі міфів йдеться про війну ахейців проти троянців у 12 столітті до н. е. Ця війна відома, як Троянська. Війна викликана тим, що син троянського царя Пріама Паріс викрав дружину спартанського царя Менелая Єлену. Ахейські війська на чолі з Агамемноном впродовж дев’яти років тримали Трою в облозі. Лише на 10-му році війни греки завдяки хитрості Одіссея здобули Трою.

Міфи троянського циклу викладені у поемах Гомера «Іліада» та «Одіссея» , трагедіях Софокла «Філоктет», Евріпіда «Іфігенія в Авліді», «Андромаха», «Гекуба», поемі Вергілія «Енеїда», Овідія «Героїні» і уривках ряду інших творів [2, с. 65].

Троянський цикл став висхідною точкою для міфів та міфологічних циклів більш пізньої пори. Так, цикл міфів про Одіссея починається з того, що закінчилась Троянська війна і герої отримали, нарешті, можливість повернутись додому. Одіссей став героєм цілого циклу тому, що саме завдяки йому відбулись головні події війни. Одіссей вигадав «троянського коня», розгадав хитрість Фетіди, що заховала на Лемносі Ахілла, він був серед тих, хто власним прикладом надихав грецьких воїнів, коли занепадав їхній дух, він був посланцем від Агамемнона до жреця Аполлона у справі Хрисеїди тощо. Проте, головна причина криється у тому, що в житті давніх греків настав час уславити не тільки і не стільки фізичну силу, а й людський розум. Одіссей був, безумовно, кращим претендентом із давньогрецьких героїв, недарма він увійшов у світову культуру під йменням «хитромудрий».

Продовженням Троянського циклу є невеликий міфологічний цикл про Агамемнона та його сина Ореста. Троянський цикл був потужним джерелом сюжетів, мотивів, образів, ідей та проблем для античної літератури. Назвемо головні, всесвітньо відомі літературні твори античності, в яких відчувається відлуння Троянських міфів: поема Гесіода «Теогонія», трагедія Есхіла «Агамемнон”, “Хоефори”, “Евменіди” [2, с. 65].

Парадоксальним і надзвичайно цікавим є той факт, що міфи та міфологічні цикли прийшли до сучасного читача здебільшого відтворені вже з творів античної літератури, в першу чергу з поем Гомера «Іліада» та «Одіссея», які стали епосом, священними книгами стародавніх греків.

Троянський цикл відобразився дуже широко у античній скульптурі, а у більш пізній період (особливо за доби Ренесансу) став джерелом сюжетів для живопису. Наведемо деякі приклади: скульптурна група «Лаокоон» (відомий сюжет Троянської війни − змії душать жерця Лаокоона та його синів), (невідомі скульптори IV-III ст. до н. є.)

Античні барельєфи були прикрашені скульптурними зображеннями на сюжети Троянського циклу (наприклад: «Єлена приймає Паріса», «Відплиття Єлени», «Пріам біля ніг Ахіллеса» тощо, відомі античні статуї «Паріс», «Менелай», скульптурний фронтон Егінського храму «Битва греків і троянців», живописні зображення та різьблення на античних вазах та кубках (наприклад різьблення на античному срібному кубку «Сварка за обладунки Ахіллзса», малюнок на античній вазі «Ахілл перев’язує рани Патрокла» тощо; античні зображення богів скульптора Праксителя; у більш пізній період.

Фіванський цикл об’єднує міфи про царя Едіпа, Антігону, про невдалий похід Алкмеона та успішний похід Епігонів (нащадків) проти Фів, про загибель Алкмеона, проклятого своєю матір’ю. Усі ці міфи пов’язані з легендарним «семибрамним» містом ФІви, яке було важливим політичним центром Стародавньої Греції [2, с. 67].

ВИСНОВКИ

Давньогрецька міфологія була основою розвитку однієї з найдавніших цивілізацій світу — Стародавньої Греції, колиски сучасної цивілізації. Розглядаючи богів, божеств та героїв давньогрецьких міфів, можна побачити розвиток сучасного суспільства: як воно змінювало своє ставлення до сил природи, до суспільного та індивідуального. Завдяки давньогрецьким міфам можна судити про те, як зароджувались основи теології та космології. Зрештою, надзвичайна цінність феномену давньогрецької міфології полягає в тому, що вона підштовхнула людей до необхідності інтелектуального розвитку, до появи багатьох наук, зокрема логіки, математики, риторики тощо.

Міфи Давньої Греції об’єднуються в тематичні групи, що їх сучасна наука іноді ще називає циклами.

Насамперед слід згадати про міфи, в яких розповідалося про виникнення і створення світу — тема, що споконвіку хвилювала людство і не втратила своєї приваби і донині. Давні греки по-різному пояснювали виникнення світу, і в міфах існує незчисленна кількість варіантів розв’язання цієї загадки.

В багатьох давньогрецьких міфах розповідається про народження богів — фантастичних істот, що втілювали різні природні явища: грім, блискавку, вогонь, воду, сонячне світло, нічну темряву. Всю природу, все, що протистоїть людям, давні греки «олюднювали», тобто уявляли собі в образах, схожих на самих людей. Багато уваги приділяли міфи діянням богів — часом сприятливим, а часом згубним для смертних людей. Боги в міфах щедро винагороджували тих, хто їх шанував, і жорстоко карали того, хто їх зневажав. Отож боги в міфах були подібні до людей з їхніми і чеснотами, і вадами.

Дуже суперечливі в грецькій міфології оповідання про створення людей. Ця група міфів, як і та, в якій розповідалося про виникнення світу, прагнула знайти відповіді на питання, що і нині, в XXI столітті нової ери, стоять на порядку денному. Але сміливість і поетичність міфологічних розв’язань цього питання привертає до себе увагу і донині чарує читачів та вчених-дослідників.

Чи не найбагатшим і найпоетичнішим є героїчний епос грецьких міфів — оповідання про напівбогів-напівлюдей, здебільшого синів безсмертних богів і смертних жінок. Тих людей, що робили багато доброго, були дуже розумні, сильні, хоробрі, після смерті називали героями і на місцях їхнього поховання їм віддавали шану, а інколи будували храми. Такими героями були Геракл, Персей, Тесей, аргонавти та інші.

Дуже цікаві міфи про «віки», тобто періоди історії людства. За цими переказами, людство послідовно пережило п’ять великих віків: першим був «золотий», коли люди жили щасливо, без турбот про хліб насущний і без воєн; другий називався «срібним» — теж досить щасливий, але люди перестали шанувати богів і тому були знищені; у «бронзовий» вік люди впали на землю, мов насіння з достиглих плодів, і, озброєні бронзовою зброєю, стали воювати одні з одними; наступний вік теж називався «бронзовим», від якого в пам’яті давніх греків лишилися вірогідні історичні події, зафіксовані ними в міфах, а саме — похід аргонавтів по золоте руно, війна ахейців з троянцями, відома в історії як Троянська війна, що стала змістом славнозвісної Гомерової «Іліади»; і, нарешті, «залізний» вік — сучасний період історії для давніх греків, вік жорстокостей і несправедливостей, вік невпинних воєн.

Поетичністю оповиті давньогрецькі міфи про фантастичні явища і чудеса, як, скажімо, перетворення самозакоханого Нарцисса (а точніше — Наркісса) на гарну квітку, яка і нині прикрашає наше життя, або міф про німфу Дафну, котра, переслідувана закоханим Аполлоном, стала лавром — вічнозеленим деревом. Упродовж століть митці у різних видах і жанрах відтворюють славетний міф про скульптора Пігмаліона і вирізьблену ним прекрасну Галатею, яку він оживив своїм коханням.

Фантазія давніх греків витворила також і міфічні чудовиська: кентаврів — напівконей-напівлюдей, крітського Мінотавра з головою бугая і тулубом людини, страшних Горгон з гадюками замість колосся і поглядом, що перетворював живі істоти на каміння.

Хоч це і може здатися дивним, але в кожному природному явищі давні греки вбачали надприродну силу, хоча самі вони були органічною частиною цієї природи. Тому в міфах вся нежива природа олюднювалася, обожествлялася, а людська доля наперед визначилася богами, і уникнути її не було спромоги, навіть боги не могли її переінакшити. Різні лиха, що їх зазнавали люди, — чи то хвороба, чи смерть, — були карою богів за якісь погані вчинки. За добро боги винагороджували людей, інколи наданням безсмертя, як, наприклад, Гераклові.

Неможливо переоцінити значення грецької міфології для світової культури. Якщо наукові досягнення жерців Давнього Єгипту суворо утаємничувалися і не стали надбанням людства, демократизм давньогрецької міфологічної культури став золотим фондом у скарбниці вдячної людської спільноти.

Багато поколінь письменників, художників, скульпторів, архітєкторів брали і досі беруть образи для своїх творів із грецької міфології. А найпершим був легендарний автор славетних поем „Іліади” та «Одіссеї» — Гомер. Бо саме з його творів починається давньогрецька література. І хай досі не доведена реальність цієї постаті, і хай досі міста і краї сперечаються за право бути місцем його появи на світ — ці епічні поеми народжені високою первинною культурою талановитого народу, його міфологічною творчістю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антична література / А. Ф. Лосєв, А. А. Тахо-Годі, Н. А. Тимофєєва; ред. А. А. Тахо-Годі. — К. : Вища школа, 1986. — 439 с.
2. Антична література / Валентина Миронова, Олена Михайлова, Іван Мегела,. — К. : Либідь, 2005. — 486, с.
3. Антична література / ред. С. В. Семчинський. — К. : Либідь, 1993. — 320 с.
4. Антична література. Греція. Рим: Хрестоматія / М-во освіти і науки України, Ніжин. держ. пед. ун-т ім. М. В. Гоголя; укл.: Т. В. Михед, Ю. В. Якубіна. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 864 с.
5. Байбурин А.К. Ритуал в традиционной культуре. – М.: Наука, 1993. – 239 с.
6. Білецький О. І. Антична література. — К. : Рад. школа, 1988. — 611 с.
7. Богданов К.А. Повседневность и мифология. Исследования по семиотике фольклорной действительности. – СПб.: Искусство, 2001. – 438 с.
8. Зарудний Є. О. Усі міфи. — Харків : Торсінг плюс, 2007. — 352 с.
9. Карпенко І.В. Філософсько-методологічні стратегії аналізу повсякденності. //Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. – 2008. – № 792. – Серія: філософія. – С. 12-18
10. Келле В.Ж. Интеллектуальная и духовная составляющая культуры. // Вопросы философии. – 2005. – № 10. – С. 38-55
11. Кессиди Ф.Х От мифа к логосу. Становление греческой философии. – М.: Мысль, 1972 – 312 с.
12. Корж Н. Г. Із скарбниці античної мудрості. — К.: Вища школа, 1988. — 316, с.
13. Косарев А.Ф. Философия мифа: Мифология и ее эвристическая значимость. – М.: Per Se – Пер Сэ; Университетская книга, 2000. – 303 с.
14. Кузнєцов В.Г., Миронов В.В. Мифология. //Человек. Философско-энциклопедический словарь. – М., 2000. – С. 198-200
15. Кун Н. А. Что рассказывали греки и римляне о своих богах и героях. — М. : Республика, 1996. — 447, с.
16. Лосев А. Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. — М.: Государственное учебно-педагогическое изд-во Министерства Просвещения РСФСР, 1987. — 619, с.
17. Лосев А.Ф. Мифология. // Философская энциклопедия в 5 т. – Т. 3. – М., 1964. – С. 457-467
18. Малиновский Б. Магия, наука и религия. – М.: Рефл-бук, 1998. – 304 с.
19. Мелетинский Е.М. Поэтика мифа. – М.: Наука, 1986. – 407 с.
20. Мертлик Р. Античные легенды и сказания. — М.: Республика, 1992. — 478, с.
21. Мифологический словарь / Гл. ред. Е. М. Мелетинский. — М.: Сов. энцикл., 1991. — 736 с.
22. Парандовський Я. Міфологія: Вірування та легенди стародавніх греків і римлян /Пер. з польської Ольги Лєнік,. — К.: Молодь, 1977. — 229, с.
23. Потебня А.А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989. – 624 с.
24. Симонов П.В., Ершов П.М., Вяземский Ю.П. Происхождение духовности. – М.: Наука, 1989. – 352 с.
25. Словник античної міфології /Уклад. І.Я.Козовик, О. Д. Пономарів; Вступна ст. А.О.Білецького. — 2-ге вид. — К.: Наук. думка, 1999. — 237, с.
26. Солодовников С.Ю. Мифология. // Большой энциклопедический словарь: философия, социология, религия, эзотеризм, политэкономия. / Главн. науч. ред. и сост. С.Ю. Солодовников. – Мн., 2002. – С. 506-509
27. Токарев С.А. Ранние формы религии. – М.: Политиздат, 1990. – 621 с.
28. Тронский И. М. История античной литературы. — М.: Высш. шк., 1988. — 464 с.
29. Черносвитов П.Ю. Эволюция картины мира как адаптационный процесс. – М.: Вече, 2003. – 511 с.
30. Элиаде М. Священное и мирское. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – 144 с.