Особливості розвитку художньої системи Г.Мопассана

ВСТУП

Гі де Мопассан — французький письменник — реаліст ХІХ ст. В історію літератури ввійшов насамперед як новеліст, творець власного типу новели. Їх написано близько 300. Найбільш відомі збірники: «Заклад Тельє» (1881), «Мадмуазель Фіфі» (1882), «Дядечко Мілен» (1883), «Міс Гарріет» (1884). Тематична і структурна складність мопассанівської новели, її філософська глибина і художня досконалість викликали захоплені відгуки Г. Флобера, І. Тургенєва, А. Чехова. Романи Мопассана «Любий друже» (1885), «Пьєр і Жан» (1888), продовжуючи тематику новел, містять властиві творчості письменника тверезість і гостроту соціального аналізу, різке неприйняття гендлярства, обману і з лицемірства, що призводять до деградації особистості і втрати духовності.

Мопассан чітко виклав свої погляди на художне слово в передмові до роману „П’єр і Жан” в 1887-1888 рр. Відкидаючи романтичний роман та його деформований, надлюдський, поетичний погляд, Мопассан схиляється до об’єктивного роману в пошуках реалізму, розуміючи всі обмеження такого типу творчості. Для нього реалізм є особистим світоглядом, який він (письменник) намагається донести до нас, відображуючи в книзі.

Творчість французького письменника Гі де Мопассана справедливо вважається одним із кращих надбань новелістики не тільки у французької, а й світової літератури. У новелах Мопассана вражає не лише глибокий психологізм і реалістична вмотивованість характерів, а й їхня соціальна обумовленість.

Мета: розкрити особливості розвитку художньої системи Г.Мопассана.

Завдання роботи:

— окреслити життєвий та творчий шлях письменника;

— загальна характеристика романістики Гі де Мопассана;

— Гі де Мопассан – засновник психологічної новели;

— розкрити провідні теми новелістики Г. де Мопассана;

— визначити особливості художніх засобів Г.Мопассана.

Об`єктом дослідження є особливості художньої системи Г.Мопассана.

Предметом дослідження є творчість Гі де Мопассана.

Методи дослідження: теоретичний аналіз літератури; критичний аналіз досліджень з даної проблеми.

Практичне значення одержаних результатів. Основні питання, які були розглянуті в нашій роботі, можуть бути включені до розробки лекцій, написання курсових та дипломних робіт.

РОЗДІЛ І. ГІ ДЕ МОПАССАН – МАЙСТЕР ФРАНЦУЗЬКОГО РЕАЛІЗМУ ХІХ СТ.

1.1. Життєвий та творчий шлях письменника

Мопассан, повне ім’я у якого Анрі Рене Альбер Гі, народився в сім’ї незаможного дворянина. Наявність родинного замку та шляхетність походження, про які постійно говорила мати письменника Лора де Мопассан, викликають сумніви біографів. Розлучення батьків і від’їзд батька у Париж означали для Гі та його брата посилення материнського впливу. Близькі стосунки із матір’ю, наділеною художнім чуттям і витонченим смаком, стала для Мопассана важливим фактором у його становленні. Їй він зобов’язаний і знайомством із Г. Флобером, котрий опікувався сином своєї приятельки і давав йому уроки майстерності.

Дитячі літа Мопассана були щасливими. Вони проминули в Нормандії в забавах із сільськими дітлахами та безпосередній наближеності до моря, сонця, домашніх тварин і птаства. Звідси у творчості письменника знання сільського життя, симпатії до рибалок і селян, довіра до природи та захоплення її животворною силою. Набагато складнішою виявилася справа з освітою. Релігійний колеж в Івето, куди його влаштувала мати, не надто підходив для жвавого допитливого хлопчака. Кепкування підлітка з обмежених наставників спричинили скандал і змусили матір перевести сина в руанський ліцей. Закінчивши його навесні 1870 p., Мопассан мав намір займатися на юридичному факультеті університету, але франко-прусська війна, що розпочалася в липні, не дозволила здійснитися цим задумам. Мобілізований в армію і ставши свідком її розгрому, Мопассан ясно побачив порочність державної системи Франції та користолюбство її буржуазії. А економічна криза, що спалахнула після 1871 p., довершивши родинний позор, змусила Мопассана шукати оплачувану службу. З 1873 р. впродовж семи років він працював у Морському міністерстві, а потім у Міністерстві народної освіти. Але чиновницька кар’єра його не приваблювала. У ці роки Мопассан більше відомий як спортсмен, учасник змагань з веслування. Жевріла в ньому й пристрасть до поезії. 1876 p. Мопассан опублікував поему «На березі», у якій відточеним віршем послідовника парнаської школи оспівував тілесні втіхи — взаємний потяг закоханих, приклад яким подає вся жива природа. Поема не свідчила про з’яву нового талановитого поета. Значення уроків поезії далося взнаки згодом — у вивіреності ритму фрази, у пошуках точного слова, які характеризують прозу Мопассана [7, с. 10].

Завдячуючи поемі Мопассан увійшов у середовище молодих літераторів — Ж. Гюїсманса, П. Алексіса, Мірбо, А. Сеара, Л. Енніка, котрі виступали пристрасними прихильниками натуралістичної доктрини І. Тена й Е. Золя. У їхньому колі була опублікована й перша із відомих новел Мопассана «Пампушка» («Bouls-de-suif», 1880). Історія її створення пов’язана із Золя, у маєтку котрого Медані, неподалік від Парижа, письменники вирішили почергово розповісти по одній історії про франко-прусську війну. Так з’явилася збірка «Меданські вечори» («Soirees de Medan», 1880), що відкривався новелою Золя «Облога млина». Та найкращим твором у ньому стала «Пампушка». Навіть такий суворий критик, як Флобер, котрий забороняв до цього Мопассану публікувати прозу, вважаючи її незрілою, відгукнувся про «Пампушку» захоплено, назвавши її «шедевром» і пророкуючи, що це маленьке оповідання ніколи не забудеться [7, с. 11].

Флобер, як виявилося, мав рацію. В історію літератури Мопассан увійшов передусім як новеліст, творець власного типу новели. Його письменницька слава зростала з кожним роком. Всього Мопассан створив 16 збірок новел — «Заклад Тельє» («La Maison Tellier», 1881), «Мадемуазель Фіфі» («Mademoiselle Fifi», 1882), «Оповідки Вальдшнепа» («Contes de la becasse», 1883), «Сестри Рондолі» (1884), «Міс Гаррієт» («Miss Harriet», 1884), «Іветта» («Yvette». 1885), «Орля» («he Horla», 1887) та ін. Збірки неодноразово перевидавались ще за життя письменника. Мопассан постійно переглядав новели, поміщені в них, вилучав одні, додавав інші. Він був дуже вимогливим до того, що виходило під його прізвищем. Ранні, веселі, пустотливі оповідання Мопассана публікував під псевдонімами, і якщо згодом підписував, то попередньо переробляв.

Заповідана Флобером регулярна літературна праця змінила юнацькі звички Мопассана, хоча любов до моря та вітрильного спорту збереглися в нього до останніх років життя. Він постановив собі працювати щоранку з семи до дванадцяти годин, а в другій половині дня та вечорами викінчувати свої твори та записувати денні враження Його працездатність першої половини 80-х pp. була дивовижною. Окрім новел, він писав подорожні нотатки, ліричні щоденники, майже щоденно публікував у газетах нариси та фейлетони. Роман «Життя» («Une vie», 1883) висунув Мопассана у ряд найкращих європейських майстрів психологічної прози. Наступним був роман-фейлетон «Любий фуг» («Bel-Ami», 18851 і соціально-психологічний роман «Монт-Оріоль («Mont-Oriol», 1886). Останніми романами Мопассана стали «П’єр і Жан» («Pierreet Jean», 1887), «Сильна, як смерть» («Fort comme la mort», 1889) та «Наше серце» («Notre coeur», 1890) [1, с. 264].

Письменницька доля Мопассана рано виявилася потьмареною. Ознаки важкої хвороби, нестерпні голови: болі, слабкість, втомлюваність дедалі частіше мучили його вже з середини 80-х pp., навіюючи похмурі думки про спадковий характер недуги й поглиблюючи песимістичний погляд на світ Здійснивши невдалу спробу самогубства, впавши в безумство, Мопассан помер у психіатричній клініці, виправдавши ним самим зроблене пророцтво: «Я з’явився в літературі, як метеор, і щезну, як блискавка». Творчий шлях Мопассана тривав трохи більше, десяти років…

Тріумфуюче здоров’я та повнота життя його перших книг вже містили у глибині приховану тугу. Наприкінці 80-х pp. Мопассан створював частіше не життєрадісні, а просто смутні, іноді болісно-тривожні оповідання. Посеред веселих історій ранніх збірок теж є сюжети, які зачіпають найчутливіші струни людської душі.

1.2. Загальна характеристика романістики Гі де Мопассана

Гі де Мопассан став автором шести романів, три з яких здобули світову славу. Першим і одним із кращих творів письменника був роман «Життя» (1883). Задум його виник давно і встиг отримати схвалення Флобера. Саме Гюставу Флоберу належала ідея ключової фрази книги, що з’явилася на його останніх рядках: «Жизнь, что ни говорите, не хороша, но и не так плоха, как о ней думают».

Роман «Житгя» (1883) увібрав у себе все те, що хвилювало письменника раніше, а пізніше лише посилилось у його творчості: зневага до батька, відраза до материнства, глибокий песимізм, любов до рідного краю та стихії води, невідворотні думки про смерть. Цей твір став виявом тонкого і глибокого проникнення письменника у людську психологію. Мопассан не просто зробив головною героїнею жінку, а ніби змалював її очима історію руйнації ілюзій, розставання із чудовим минулим. Розповівши про конкретний, приватний випадок невдалого заміжжя, про «одне житгя» (так точніше перекладалася назва роману), автор водночас показав житгєві невдачі та розчарування своєї героїні як сумну, проте загальну закономірність [1, с. 266].

Мопассан був песимістичним письменником, але його психологічна майстерність не стала від цього менш досконалою. Події у творі відбувалися на півночі Франції на початку XIX ст. Головна героїня — Жанна — білявка з блакитними очима, дочка барона Ле Пертюї де Во. Вона нещодавно повернулася додому з монастиря, в якому перебувала «в строгом заключении» з дванадцяти років. А тому насолоджувалася волею і теплом батьківського дому. Дівчина щаслива від думки про те, що на все літо разом зі своїми батьками збиралася поїхати в родовий маєток на березі моря. Маєток у «Тополях», звісно, старий, але батько продав одну зі своїх ферм і на ці гроші відремонтував його: адже вшз дружиною вирішили подарувати цей маєток доньщ. Вона стане там жити, коли вийде заміж… А поки вони поїхали туди на все літо. В маєтку дуже просторо і затишно. Можна де завгодно бігати, гуляти і купатися в морі — цілковите щастя, a попереду ціле житгя і, звичайно ж, кохання. Жанна мріяла про свого майбутнього чоловіка, про швидке і щасливе заміжжя. У «Тополях» Жанна познайомилася з молодим красенем, порядним і тихим віконтом де Лямар. Ще нічого не сталося, ще ніхто нічого не знав — ні барон з баронесою, ні Жанна, ні навіть читач, а між тим зав’язка драми уже відбулася… Віконт бував у їхньому будинку частенько, він допомагав матусі «совершать моцион», вони втрьох — з батьком і Жанною — влаштували морську прогулянку. Жанна відчувала, що дуже закохалася в Жюльєна, і ось прозвучало питання: «Хотите быть моей женой?». Жанна дуже схвильована: як же так — учора заснула дівчиною, а сьогодні, біля вівтаря, стала жінкою! I дивувалася поведінці Жюльєна, який їй шепотів, що ввечері вона стане його дружиною. I ось уже вечір. Дівчина лежала у ліжку і чекака, сама не знаючи чого. Далі на двох-трьох сторінках автор передав пристрасть героїв — «…по ее ноге скользнула другая нога … холодная и волосатая …» Під час весільної подорожі по Корсиці в Жанні прокинулася справжня жінка, але дивно: пізнаючи з Жюльєном усі пристрасті кохання, вона все яскравіше помічала, що її чоловік боязливий, жадібний, чванливий і нестерпно буденний. Повернувшись у маєток, Жюльєн зовсім перестав звертати увагу на дружину, часто забував поголитися, не вилазив зі своєї старої домашньої куртки і випивав по вісім склянок коньяку після їжі. Жанна нудьгувала, а тут іще завжди весела Розалі зовсім змінилася і занедужала. Одного ранку Розалі народила хлопчика. Жанна дуже схвильована: треба було знайти батька дитини, примусити одружитися. Але Жюльєн категоричний: служницю слід прогнати разом з незаконною дитиною! Він дуже розлючений, але чомусь знову повернувся до своїх подружніх обов’язків. Одного зимового вечора Жанні стало дуже погано, у будинку дуже холодно. Вона на босу ногу, майже непритомна, пішла у кімнату до Розалі, але її там не було. Відчуваючи, що ось-ось помре, Жанна кинулася будити Жюльєна… На подушці чоловіка вона побачила голову Розалі. Жанна знепритомніла, а лікар виявив у неї вагітність. Усіх примирив сільський кюре, який знайшов чоловіка для Розалі. А Жанна народила хлопчика. Його назвали Поль, і любов до дитини замінила все інше. Але біди продовжували сипатися на голову бідної Жанни: померла матуся, Жюльен закрутив роман по сусідству — з графинею де Фурвіль, ревнивий граф натрапив на коханців і вбив їх, ця справа обійшла околиці як нещасливий випадок…

Коли Полю виповнилося п’ятнадцять, мати віддала його на навчання в коледж. Син зв’язався з проституткою, тягнув з матері гроші і, врешті-решт, розорив її. Старий барон заклав маєток і раптово помер… Розалі, вже стара, але кремезна вдова, повернулася до Жанни і опікувалася нею. Вони жили в убогому, але затишному будинку Поль писав, що його кохана народила дівчинку і тепер помирає. А Жанна, та сама Жанна, яка зовсш недавно захоплювалася життям, доживала останні дні й інколи згадувала короткі й нечасті сцени кохання. Та ось Розалі привезла дівчинку, онучку. I життя тривало, те саме життя, яке не було таким вже й поганим, як про нього думають [1, с. 268].

Написаний слідом за «Життям» роман «Любий друг» має іншу жанрову природу. Це не психологічний роман. Його походження з написаного двома роками раніше памфлету «Чоловік -повія» визначило і тематику, і художню форму твору. Сходження відставного унтер-офіцера Жоржа Дюруа до вершин влади та багатства мотивоване передусім соціально. Характер Дюруа. заявлений як характер соціального негідника, розкривається шляхом прямої авторської оцінки Уже в його зовнішності — «спокусника з бульварного роману» — акцентовано тваринний, примітивний первень. Недалекий, неосвічений. неродовитий герой робить попри те стрімку кар’єру. Динамізм сюжету відповідає внутрішній установці героя, котрий добре тямить, що для досягнення успіху слід поспішати [1, с. 269].

У романі-памфлеті немає тих суперечностей і «психологічних зупинок», які присутні в романі «Життя». Його власний ряд вибудуваний за невблаганною логікою. Нахабство, неперебірливість у засобах, брутальна біологічна сила, успіхи серед жінок — риси, які не взаємно заперечують, але доповнюють одна одну і роблять характер Дюруа по-своєму цілісним. Торжеств) такої особистості особливо сприяють періоди політичного безчасся. Таким часом постає в романі III Республіка з її бурхливим розвитком капіталізму, економічними та зовнішньополітичними аферами, зростаючою владою преси, яка формувала суспільну думку. Саме в газеті робить перші кроки вгору цілковито бездарний журналіст, майже неграмотний Дюруа. Преса, що виражає інтереси фінансових ділків, котрі стали справжніми господарями Франції, колоніальні війни в північній Африці, т. зв. «Танжерська експедиція», безвладний закон і несправедливий суд репрезентують у романі середовище, в якому розвиваються «ницість, підлість і заздрість, що угніздилися в глибині людського серця». Іронічно-захоплений опис весілля «дворянина» дю Руа та доньки банкіра у фіналі роману наочно демонструє і перемогу «чоловіка-повії», і ставлення до нього автора [1, с. 270].

Окрім ремарок і безпосередніх оцінок, це ставлення відчувається в самому стилі роману — і у виборі лексики, особливо характерної для вульгарної, наполегливої мови героя, і в синтаксисі. Музичні та гнучкі фрази «Життя», що передають складний ритм роздумів і аналізу психології героїні, змінюються в «Любому другові» різкими, короткими реченнями, що змальовують «соціального негідника».

Психологічну природу першого роману та розвінчувальну критику другого поєднав третій роман Мопассана — «Монт-Оріоль». Перипетії кохання, зародження, наростання та загибель почуття відтворені у ньому на тлі шахрайства довкола організації нового модного курорту. Підприємці та підкуплені лікарі безсовісно обманюють хворих. У «Монт-Оріолі» є вражаючі за ліризмом, а чи сарказмом сцени, але в ньому немає цілісності, він не досягає рівня ані психологічної глибини «Життя», ані їдкої іронії «Любого друга». Це саме можна сказати і про три останні романи Мопассана.

Творчість письменника, котрий продовжив традиції французької реалістичної прози, яка увібрала найскладніші та найрізноманітніші тенденції епохи — від натуралізму до символізму, — залишається зразком класики європейської літератури.

Перша українська збірка новел Мопассана «Дика пані» вийшла 1899 р. у Львові за редакцією і з передмовою І. Франка. Твори Мопассана перекладали Марко Вовчок, В. Щурат, О. Маковей, І. та М. Рильські, В. Підмогильний, Б.Козловський, М. Дейнар, М. Качеровський, П. Чикаленко, О. Косач-Кривинюк, Л. Івченкова, М. Вишнівська, В. Державин, Є. Тимченко та ін. [10, с. 12]

Відкидаючи романтичний роман та його деформований, надлюдський, поетичний погляд, Мопассан схиляється до об’єктивного роману в пошуках реалізму, розуміючи всі обмеження такого типу творчості. Для нього реалізм є особистим світоглядом, який він (письменник) намагається донести до нас, відображуючи в книзі. Ми завжди зображуємо самих себе, — каже він, в той самий час стверджуючи, що роман є художнім витвором, — купку невеликих фактів, які і складають загальний зміст твору. Мопассан також відкидає натуралізм з його важкою документальністю та прагненням«тотального реалізму, присутній Емілю Золя, але схиляється до безоціночного реалізму, що відображається навіть у таких важких для сприйняття сценах, як смерть Форестьє у „Милому другові”.

Мопассан прагне відобразити чисті факти та вчинки навзамін психологічного дослідження, оскільки психологія повинна бути схована в книжці так само, як вона схована в реальності за справжніми вчинками. Ця чистота та суворість зображення так само стосується описів, чітко відрізняючи Мопассана від Бальзака. Схильність до стислості яскраво прослідковується в творчості письменника: він створює більше 300 новел та лише п’ять романів [10, с. 12].

Навколішній світ, прекрасне і огидне в ньому письменник сприймав надзвичайно гостро, він був наділений особливою емоційною вразливістю, тією глибиною сприйняття, яке, на жаль, прискорила його трагічну смерть, та про яке він писав, що завдяки йому найменше відчуття перетворюється на емоцію і, залежно від температури вітру, від запаху землі та від яскравості денного освітлення ви відчуваєте страждання, сум або радість… Але якщо нервова система несприйнятлива до болю, до екстазу, то вона передає нам лише буденні хвилювання і вульгарну вдоволеність [7, с. 56].

Теми творчості Мопассана пов’язані з повсякденним життям в його епоху та особистим життям автора, змішуючись та утворючи неповторну палітру:

Нормандія — рідний регіон письменника, посідає значне місце в його творчості: пейзажі — море чи міста, як Руан в Житті або Гавр в П’єр та Жан або мешканці регіону — селяни (В полях), дрібні поміщики та службовці (Життя) або буржуа (П’єр та Жан). Але Нормандія — не єдиний регіон, зображений Мопассаном. Події одного з його найбільших творів — Милий друг — розгортаються в Парижі. В цьому романі письменник зображує різні верстви паризького суспільства, зокрема, вищий світ та великих дільців, картини яких можна знайти також в Сильний, як смерть чи Монт-Оріоль. Зображення дрібних буржуа та широких верств автор надає читачу в новелах Спадок, Намисто, Виїзд за місто та Двоє друзів.

Франко-пруська війна та німецька окупація. Мопассан часто повертається до подій, свідком яких став десятьма роками раніше, наприклад в таких творах, як: Пампушка, Мадемуазель Фіфі, Двоє друзів, Старий Мілон, Божевільна…

Тема жінки, особливо — жертви насильства: Жанна в Житті, Маленька Рок, Міс Гарієт, значне місце в цій темі відводиться проституції: Пампушка, Мадемуазель Фіфі, Дім Тельє… Тема родини та дітей так само близька Мопассану, часто-густо поєднуючись з темою батьківства: П’єр та Жан, Буатель, В полях, Дитина, По-родинному…. [7, с. 59]

Власний песимізм письменника: в своєму філософському відчаї Мопассан іде далі, ніж Флобер. Ученик Артура Шопенгауера, він удається до всього, що може заповнити його життя сенсом. Він зневажає Провидіння, вважає, що Бог не відає, що він робить, а релігія є просто шахрайством, він каже, що людина всього лише тварина заледве вища за інших, а прогрес — просто примара. Навіть дружба здається йому, врешті-решт, огидним обманом, оскільки люди не сприймають проблеми інших і приречені на самоту.

Серед інших тем творчості Мопассана можна відзначити теми божевілля, депресії та параної: Горля, Він?, Шевелюра, Пані Ерме, що починається показовими словами Мене приваблюють божевільні, а також смерті та розрухи (Життя, Милий друг, Мала Рок, Сильний, як смерть). Песимізм цих тем, де немає місця щасливому коханню, іноді знаходить противагу в темі води, наприклад, моря, як в романах Життя чи П’єр та Жан, річок (На воді, Мушка, Виїзд на природу або боліт (Кохання) [1, с. 273].

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ СИСТЕМИ Г. МОПАССАНА

2.1. Гі де Мопассан – засновник психологічної новели

Новела — коротка оповідь про якусь подію чи людину, про її почуття і переживання. Відтворивши на обмеженому просторі новели чиюсь долю або випадкову подію, письменник прагнув показати фрагмент життя, а через нього — найхарактерніші риси всього суспільства.

Новела – малий прозовий жанр, порівнянний з оповіданням, який відрізняється від нього гострим, динамічним, нерідко парадоксальним сюжетом, відсутністю описовості і композиційною строгістю. Основні жанрові ознаки новели: лаконізм, простота, однолінійність сюжету, обмежена кількість персонажів [12, с. 8].

Якщо в епоху Ренесансу новела здебільшого мала комічний характер, в основі лежав анекдотичний, кумедний сюжет, була насичена динамічними подіями, мала чітку фабулу і майже не зображувала внутрішнього світу героїв, то французька новела критичного реалізму значною мірою втратила ці риси. Більш статична й описова, вона стала передусім психологічною, розповідала про душевні поривання людини.

Своєї вершини французька новела XIX століття досягла у творчості Гі де Мопассана. Його творчий доробок містив більш як 20 збірок, до яких увійшло 300 новел, надрукованих протягом 1880-1890 років.

На думку російського дослідника Даніліні, Мопассан є засновником психологічної новели і водночас бездоганним творцем зразків цього жанру.

Заслуга французького новеліста полягає в тому, що він повернувся до національних першоджерел, відкинувши анекдотичний характер фабльо та фантастичний елемент казок. Учень Г.Флобера, неперевершеного стиліста, Мопассан особливо вимогливо ставився до слова, домагався чіткості, лапідарності стилю, спресованості і точності думок. Це дало йому змогу створити струнку, лаконічну новелу, глибоко психологічну, актуальну і правдиву. Проте французькі літературознавці у визначенні жанру творів Мопассана, «короля новели», використовують термін «contes et nouvelles» (казки і оповідання). І Денисюк пояснює це плутаниною в жанровій теорії, що панує у Франції, яка розрізняє два класичні підвиди роману: contes et nouvelles, вважаючи їх романами в мініатюрі [12, с. 13].

Якщо розглядати новели Мопассана з точки зору вітчизняних дослідників літератури, беручи до уваги сучасне визначення новели, яке подає Літературознавчий словник-довідник, то можемо вважати французького автора класичним майстром цього жанру. Адже і новелістична тенденція, і невеликий обсяг, і перевага сюжетної однолінійності, зумовлена зведенням до мінімуму кількості персонажів, – усе це притаманне малій прозі Мопассана. Та найбільш характерною особливістю є чітко сформований композиційний канон новели, тобто наявність строгої та згорнутої композиції (вмотивована зав’язка, кульмінація-пуант, непередбачлива розв’язка) з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів). Такими є, наприклад, новели Мопассана «Сімонів батько», «Заповіт», «Полонені», «Волоцюга» та інші.

Провідні теми творчості Гі де Мопассана: війна; страждання і смерть, які вона несла людям; життя представників різних суспільних верств і прошарків; кохання; щастя чи нещастя у шлюбі; вірність і зрада; самотність людини; її ізольованість і приреченість; доля жінки у суспільстві і сім’ї; доля людей, які опинилися за межами суспільства; буржуазні й аристократичні звичаї у столиці та провінції; релігія та її вплив на людей; патріотичні твори про франко-прусську війну [1, с. 265].

Новела Мопассана — мистецтво, що перебуває в розвитку і вкрай важко піддається художньому аналізу. На відміну від традиційного західноєвропейського оповідання, яке походить від «новин» італійських міст, анекдотів з динамічною дією та мінімумом опису, новела Мопассана рідко будується на заплутаній інтризі та містить несподівану розв’язку. Віддаючи належне прозі П. Меріме, Мопассан створив інший тип новели, що відтворює зазвичай лише один епізод людського існування без явно окресленого фіналу.

Гі де Мопассан створив новий тип новели, якого не знала європейська література. Аналізувати його твори досить складно, бо найчастіше сюжет і зміст у новелі не збігалися. Зазвичай автор відтворював лише окремий епізод людського буття без чітко визначеного фіналу — «шматок життя». Але кожен такий епізод був проявом глибинних процесів життя, побачити, зрозуміти й осягнути які автор запропонував читачеві. Сюжет став ніби верхнім ґрунтом, який приховував значний художній шар. Такий принцип зображення пізніше отримав назву «підтекст» [12, с. 17].

2.2. Провідні теми новелістики Г. де Мопассана

Розбіжність сюжету і змісту має в Мопассана різноманітні форми. Іноді в новелу вводиться вигаданий оповідач, що надає розповіді додаткової об’єктивності. Цей поширений прийом, блискуче розроблений Меріме, має у Мопассана свою особливість. Часто його оповідач — лікар, фаховий знавець «фізіологічної психології» та життя плоті. Вплив натуралізму відчутний і в романі, і в новелі Мопассана. Митець не сприйняв, одначе, основних засад натуралістичної естетики про верховенство «документа», збагачення «правдиво життєвого факту». Хоч в основу багатьох новелістичних сюжетів і покладені реальні події, Мопассан першочергового значення надавав фантазії та інтуїції митця, адже реалізм для нього полягав не в «банальній світлині життя», а в образі більш повному, ніж сама дійсність. Так, уже в «Пампушці» історія спротиву та падіння мадемуазель Елізабет Руссе не вичерпує змісту новели. Ця історія вставлена в широку раму авторської оповіді. Експресія на початку та в кінці новели має дуже точну адресу: буржуа, «котрі розжиріли і втратили будь-яку мужність в себе за прилавком», виявляються у фіналі «чесними мерзотниками» [11, с. 27]. Оцінка Мопассана тісно пов’язана із сюжетом новели.

Новела розпочинається картиною відступу французької армії — «не війська, а безладних орд». Героїчні назви вільних дружин — «Месники за поразку», «Причасники смерті», «Громадяни могили» — звучать у цьому контексті іронічно. Автор ще підкреслює цю іронію, додаючи, що «вигляд у них був правдиво розбійницький» і національна гвардія підстрелювала іноді «свою власну сторожу». Авторська іронія має в новелі точну адресу: продажність буржуазних державців, яка призвела до того, що офіцерами французької армії стали «колишні торговці салом чи милом, …яким дали офіцерські звання за гроші». Поступово в новелі виникає образ і другої народної Франції, «бо ненависть до Чужинця споконвіку озброює горстку безстрашних, готових померти за Ідею». Мопассан в уславленні невідомих героїв навіть підноситься до мало властивої для нього патетики, використовуючи прийом романтичної персоніфікації (Безстрашні. Ідея, Чужинець) [11, с. 27].

Цей самий мотив протиставлення народу та буржуазії повторюється в головному сюжеті новели, у якій йдеться про подорож десятьох руанців до Гавру. Головна причина подорожі — «потреба в торговельних угодах», що знову «ожила в серцях місцевих комерсантів». Відокремивши їх від інших руанців стінками поштового диліжансу, Мопассан дає читачеві можливість роздивитися відібрані екземпляри достатньо пильно. Це й подружжя гуртових виноторговців Луазо і Карре-Ламадон, «офіцер ордену Почесного легіону», фабрикант із дружиною і граф де Бревіль із графинею. Усі вони відчувають себе «товаришами по багатству». Мопассан визначає й джерела цього багатства. Один продає паскудне вино і просто є шахраєм, другий торгує політичними переконаннями, графство третього засноване на тому, що його предок зумів вдало продати власну дружину, котра стала коханкою короля.

Республіканець-демократ Корнюде, знаний у дешевих пивницях, та дві черниці слугують ніби тлом для розподілу головних акцентів. Шести особам, котрі уособлюють «прошарок людей порядних, впливових, вірних релігії, з твердими устоями», протиставлена продажна жінка на прізвисько Пампушка. Сам вибір професії для героїні новели достатньо іронічний. Луазо чи де Бревілі торгують іншими. Пампушка в якості товару може запропонувати тільки саму себе, що й спричинює обурення «порядних» людей, котрі опинилися з нею в одній кареті.

Мопассан вельми далекий від ідеалізації чи героїзації Пампушки. її портрет достатньо промовисто свідчить про це. Вона «маленька, вся кругленька, заплила жирком, з пухкими пальчиками, перетягнутими в суглобах на зразок в’язки коротеньких сосисок». Мопассан посміюється над наївністю й обмеженістю Пампушки, над її довірливістю та сентиментальністю, і все ж морально робить її незмірно вищою за «порядних» супутників [11, с. 28].

Пампушка з готовністю пропонує буржуа, котрі щойно ображали її, свої припаси, переконавшись, що супутники голодні, вона доброзичлива та здатна на самопожертву. І їй єдиній з усієї компанії дано почуття національної гордості. Щоправда, і гордість, і самопожертва Пампушки виливаються радше в комічну, аніж в героїчну форму. Вона рішуче відмовляє прусському офіцерові, котрий домагається її кохання. Для неї пруссак — ворог, і поступитися йому не дозволяє їй почуття власної гідності. Погоджується вона тільки внаслідок тривалої психологічної атаки з боку своїх супутників, котрі виявились набагато хитрішими за неї. Патріотичний порив і несподівана цнотливість Пампушки затримували їхній від’їзд, і вони продали Пампушку, як до цього продавали честь і батьківщину. Французькі власники та пруссаки показані в новелі не в стані ворожнечі, а в єдино можливому для них стані купівлі-продажу. Намічена в експозиції тема народної війни отримує дещо несподіване, трагікомічне продовження у протесті повії.

Разюча і майстерність композиції «Пампушки», дуже простої та дуже точно продуманої. Експозиція новели дає широку картину навали. Сюжет складається з трьох взаємно врівноважених частин: шлях в диліжансі, вимушена затримка на заїжджому дворі, знову диліжанс… Кульмінація новели — протест Пампушки. Цікаво, що прусський офіцер пасивний. Він вичікує. Луазо, Карре-Ламадони та де Бревілі, навпаки, розгортають активну діяльність. Черниці та республіканець Корнюде їм потурають. У кареті, що вирушає із заїжджого двору, ті люди, тільки освітлені більш різким світлом. Епізод з подорожньою провізією, повторений двічі, надає розповіді особливої завершеності [11, с. 29].

У цій, як і в інших новелах Мопассана, вражає прекрасне відчуття наповненості речей. Його натюрморти наділені свіжою соковитістю полотен старих фламандських малярів. Мопассан помічає білі струмочки сала, що перетинають м’якуш смаженої дичини, рум’яну скоринку хліба, що знаходиться поміж чотирма пляшками в плетеному кошику, жовтий шматок швейцарського сиру, настільки ніжний, що на ньому відбивається газетний заголовок.

На початку подорожі Пампушка роздала все, їло в неї було. Вирушаючи із заїжджого двору, зона не встигла потурбуватися про їжу, але їй вже ніхто нічого не дає, всі поквапливо та жадібно їдять по кутках, поки ображена Пампушка мовчки ковтає сльози. Такий фінал викликає у читача майже фізичну відразу до буржуа, котрі працюють щелепами, і співчуття до ображеної у своїх найкращих почуттях Пампушки. Ідейну і стильову складність новели створює наявність у ній двох полюсів: зневажливо-насмішкуватого ставлення автора до боягузливих і продажних буржуа та співчутливо-захопленого — до французьких патріотів, що відображено в авторській мові низкою оціночних висловів. Сюжет новели нависає, як міст, що спирається на обидві опори, одначе цілковито їх не покриває.

Часто зустрічається в Мопассана і різновид цієї самої ускладненої структури — оповідання-міркування. Так побудоване «Намисто». Його голий сюжет може наштовхнути на найбанальнішу думку про те, що небезпечно позичати чужу коштовність. Однак перша ж фраза оповіді містить елемент узагальнення («Це була одна з тих вишуканих і чарівних дівчат, які наче за іронією долі народжуються іноді в чиновницьких родинах») і дає зрозуміти, що розказана історія — варіант теми про несправедливість світу, в якому блага розподіляються не згідно із заслугами, талантами та красою, а згідно з багатством чи долею випадку [11, с. 30].

Особливим типом мопассанівської новели є парадоксальна новела, у якій висновок із сюжету вже не є більшою чи меншою частиною загального висновку, але умисне йому заперечує. Так, у новелі «Плетільниця стільців», де немолодий лікар оповідає історію вірного кохання, що тривало п’ятдесят років і обірвалося зі смертю бідної плетільниці стільців, ідеться властиво не про те, що «тільки жінки вміють любити», а про перемогу всеторжествуючого грошового розрахунку над світом почуттів. І виражена ця суперечність передусім у стилі новели, в зіткненні ліричного струменю зі зворотами сухої прозаїчної мови, здобреної цифровими перерахуваннями тієї ціни, за яку аптекар дозволяє себе любити.

Тематична та структурна складність новели Мопассана, її філософська глибина та художня досконалість викликали захоплені відгуки наймаститіших майстрів — Г. Флобера, Е. Золя, А. Франса.

Написані в той самий період, що й новели, романи Мопассана природно продовжували розвиток їхніх тем і прийомів. Роман «Життя» ніби розпадається на серію новел, що взаємно продовжують одна одну. «Любий друг» виріс із оповідання-памфлету. Образи «Монт-Оріоля» нагадують про досвід одночасно створюваної новели характерів у збірках «Маленька Рок» («La Petite Rocque», 1886) і «Пан Паран» («Monsieur Parent», 1886). Романи «Сильна, як смерть» і «Наше серце» перегукуються з пізніми символістськими новелами про містичну природу зла, непізнаваність і нелогічність людських учинків. Проте елегійні мотиви відчутні вже і в першому, найвідомішому романі Мопассана — «Життя». Словами «Щира правда», взятими за епіграф, автор заявляє, що він не прагне до цікавості сюжету, але подає історію звичайного людського життя. Неозначений артикль французької назви твору — «Une vie» — ще підкреслює, що у романі йдеться про життя у загальному, філософському сенсі. На питання про те, що таке людське життя, автор відповідає, прослідковуючи етапи дорослішання, розчарувань і старіння Жанни, пов’язані з обставинами поступового занепаду дворянського гнізда. Батько Жанни — чесний і добрий барон де Во — замислює виховання доньки в дусі просвітників XVIII ст. — у безпосередній наближеності до природи, на прикладах доброти та великодушності. Після виходу з монастиря, де дівчина виховувалась до сімнадцяти років, на Жанну чекають затишний будинок у власному маєтку «Осокори», люблячі батьки, нові враження. Мопассан гостро відчуває поезію дворянського побуту, красу лицарських уявлень про честь, чар свободи звичаїв минулого століття, в дусі яких були виховані батьки Жанни [11, с. 31].

І одначе, зберігаючи вірність життєвій правді, Мопассан не міг не показати, що час дворянства відійшов, що загибель дворянсько-помісного світу і його культури, який нищать ринкові відносини, неминуча. У листі до Флобера Мопассан нарікав на труднощі створення «переходів» між сценами та визначав своє завдання як зображення «одноманітного та неперервного потоку життя» [11, с. 31].

Вибір в якості головного персонажа жінки, котра отримала від матері «успадкований інстинкт мрійливої чуттєвості», ускладнює психологічний рисунок роману-біографії. Чимало подій і описів подані в ньому очима Жанни, котра втрачає свої ілюзії одну за одною. Вона розчаровується у чистому коханні, у щасливому заміжжі, у материнській чесноті, у жіночій порядності, у синівській прихильності. Внутрішні психологічні переживання Жанни гальмують дію роману, побудованого, як низка нещасть, що спадають на героїню. У романі багато смертей — матері, чоловіка, дитини, батька Жанни. Розор, продаж маєтку «Осокори», невтішні звістки про непутящого сина, котрий поїхав від неї, самотня старість — усе це змінює колись довірливу, добру, прекрасну Жанну. Вона стає незграбною і метушливою, часто бурчить. їй навіть здається, що «сонце стало, далебі, не таким спекотним, як у дні її юності, небо не таким синім, трава не такою зеленою…» Гіркий підсумок роману в тому, що таким є фінал будь-якого людського життя. Але відчуття похмурої трагедії людського існування знімається думкою про повторюваність, відроджуваність буття. Онука Жанни, що народилася, ймовірно, побачить синяву такою ж блискучою, як Жанна у дні юності. До того ж життя слід приймати таким, яким воно є. На безупинні нарікання дворянки про те, як їй «не поталанило» в житті. служниця Розалі, колись гірко ображена її чоловіком, відповідає іншою, селянською правдою: «Ви невдало вийшли заміж, ось і все… От прийшлося б вам працювати задля шматка хліба, вставати о шостій ранку та йти на поденщину…», а на старості померти з голоду, «що б ви тоді сказали?» Устами Розалі Мопассан дає остаточну відповідь на питання, яким є життя: «Не таке хороше, але й не таке вже погане, як гадається». У цьому нехитрому резюме міститься глибока думка про те, що життя тотожне лишень самому життю, що воно ширше і за індивідуальну долю, і за соціальні негаразди. І висловлюється ця ідея не єдино у фіналі. Вона приховано присутня в усій тканині роману й передусім в авторських описах природи, сцені. коли юна Жанна захоплено дивиться у бездонну синяву неба [11, с.32].

2.3. Особливості художніх засобів Г.Мопассана

Незвичайна різнобічність художніх засобів Мопассана особливо широко проявилася у його новелістиці. Поруч із сильними комічними розповідями Мопассану притаманні — і ще більшою мірою — сумні, елегійні настрої. Ці настрої, як і сміх Мопассана, також були формою його критичного, глибоко пристрасного ставлення до дійсності, який допоміг йому подолати вплив натуралізму. Мопассан був проникливим і чуйним художником людських страждань, повним жалю і співчуття до своїх героїв.

Він писав про незаслужені бідування маленьких людей («Вершиною», «Намисто»), про огидну сторону життя, яка відкривається перед його персонажами («Гарсон, кухоль пива!»), про гнітюче усвідомленні ними своїх непоправних життєвих помилок («Жаль», «Мадемуазель Перль»). З винятковою, вистражданою силою показував Мопассан, які нестерпні муки змушений відчувати зображуваний ним чоловік-одиночка від гіркої свідомості своєї роз’єднаності з іншими людьми («Самотність»). З ніжністю і драматизмом описував Мопассан тугу своїх героїв по дорогому їм минулому, з їхньої зниклої юності, по щастю, яке не можна повернути («Менует», «Маска»). Він описував страждання витончених, вразливих натур, яких щокроку ображали видовищем непристойності, вульгарності буржуазного суспільства [7, с. 98]

Ідеалістичні сторони світогляду Мопассана, його уявлення про таємну підступність і злобу життя, яка розставляла людям пастки, посилювали наростаючу з роками песимістичну інтонацію його оповідань. Обмовимося, втім, як і «веселі» розповіді Мопассана веселі лише на перший погляд, оскільки за їх смішними ситуаціями нерідко прозирають складні і хвилюючі проблеми. У цьому вся велика майстерність Мопассана. Як забавна ситуація оповідання «У лісі», але сміх Мопассана обертається гіркотою – гострою тугою його персонажів по минулій молодості, яка обтяжується свідомістю неправильно прожитого життя, відданій лише гонитві за наживою.

Центральне місце у новелістиці Мопассана займає любовна тема. Письменник бачив у любові дорогоцінний дар природи («Любов»), високе поетичне почуття, яке викликає у людині його душевну красу — щирість, безкорисливість, готовність до самопожертвування, до подвигу («Місячне світло», «Щастя», «Дорогою», «Фермер», «Каліка» та інших.). Прагнучи виправдати ті фізіологічні людські потреби, які лицемірно замовчувала чи засуджувала міщанська література, Мопассан сміливо, захоплено, з рубенсовською плотоядністью оспівував — особливо у збірнику своїх віршів — ту чуттєву пристрасть, яка стихійно кидає людей в обійми. Життєрадісно славлячи запал цієї пристрасті, він описував й ті кумедні чи сумні ситуації, у які її ставить його персонажі, а часом показував, як пристрасть, туманячи розум людині, може призвести його до страшної катастрофи, до злочину («Маленька рок»). Великий оспівувач любові, Мопассан відтворював їх у нескінченному розмаїтті варіантів. У цьому одна з драматичніших тем його творчості залежить від показу письменником того потворного, перекрученого характеру, який прийняла любов, у буржуазному суспільстві, де перетворилася на предмет купівлі-продажу і з найбільшої радості людини — в джерело жорстоких його мук. Тема кохання у творчості Мопассана стала найгострішою зброєю письменника-гуманіста у боротьбі з буржуазним варварством [7, с. 102].

Існує безліч оповідань в яких Мопассан показував, яка хитка, як розкладається буржуазна сім’я, де любові немає і близько, де люди озлоблені друг проти друга, де їхні відносини пронизані брехнею, лицемірством. Дружина, яка продалася чоловіку за його багатство, чи чоловік, оженившись із розрахунку, стають лютими ворогами, їх подружні зради, бо як чоловік вважається згідно із законом повним володарем його дружини, то дружина бореться з ним і мстить йому, як вміє («Пан Паран», «Зустріч», «Сповідь жінки» та інших.).

Ненависть до світу буржуазних власників, зневага до основ існуючого інституту шлюбу спонукали Мопассана неодноразово поетизувати зв’язок, хоча він зовсім не від був принциповим противником шлюбу й сім’ї. Але, ставлячи зв’язок вище шлюбу, він вважав, що коханці входять у сміливу боротьбу з буржуазними умовностями, багатьом ризикують — становищем у суспільстві, репутацією, своїм майбутнім і навіть життям («Пані Паріс», «Новорічний подарунок»).

Мопассан обурено писав, що у буржуазному суспільстві саме материнство перетворилася на засіб для збагачення («Спадщина», «Річ пані Люно», «Мати виродків»), а доля позашлюбних дітей, показував він, особливо трагічна, оскільки батьки, боючись громадського осуду, не сміють їх визнати і кидають напризволяще, вони виростають знедоленими, зневажуваними і ненавидять своїх батьків («Син», «Кинутий», «Дюшу», «Оливкова гай», «Батьковбивця»).

Збірники оповідань Мопассана, які публікувалися в 1882 — 1885 роках, затвердили славу письменника як французького новеліста. Мопассан підняв мистецтво французького оповідання на небувалу висоту і по справедливому зауваженню Чехова, «поставив такі величезні вимоги, що писати як колись зробилося вже більше неможливим» [7, с. 104]. Розповіді Мопассана відрізняються чудовими художніми достоїнствами. Їм властиві рідкісна єдність форми та змісту, сувора домірність всіх компонентів, мистецтво захоплюючої і стислої розповіді. Читаючи мопассановску розповідь, ніколи не можна передбачити його фінал — і не тому, що цей фінал побудований на будь-якій штучній несподіваній розв’язці, як в О’Генрі, тому, що Мопассан вміє відразу ж повністю опанувати увагою читача і проводить розповідь з такою жагучою переконаністю в значущості події, з такою наростаючою напруженістю конфліктів, що в читача немає жодних пауз в сприйнятті, вже немає часу подумати, чим же може закінчитися розповідь. Блискучу оповідальну майстерність Мопассана можна побачити майже в кожній його новелі. Чудова, наприклад, гра фразою «ця свиня Морен» (з однойменного оповідання), якою Мопассан користується, як майстерний оратор риторичним повтором, як пісняр рефреном, і який у різних і нових ситуаціях характеризує вчинки персонажа чи уявлення про нього оточуючих [7, с. 105].

Матеріалом новел Мопассана є сучасна йому французька повсякденність. В них, як у краплі води, постала вся Франція, яку письменник знав гаразд і показував у переконливому зображенні. Національна своєрідність мопассановских тем, персонажів та картин природи, французи з особливою гостротою зрозуміли у роки Опору.

Порівняно мало в Мопассана новел, навіяних враженнями його подорожей по Корсиці, Італії, Алжиру, Тунісу, Швейцарії, і лише одина написана зі слів, про Індію, де Мопассан не бував ніколи («Шалі»).

Конфлікти мопассанівських новел, з одного боку, пов’язані з уявленням письменника про суперечливості людини, у якому живуть й постійно борються один з одним дві протилежні істоти; зображення цієї внутрішньої боротьби людини, зазвичай зумовленої тиском на неї соціальних причин, дозволило Мопассану створити найвищий зразок його новелістики — новелу характерів, у якій письменник дуже стисло й виразно показував людину у її вчинках і жестах. З іншого боку, Мопассан будував свої новели на тих соціальних конфліктах, які творяться у боротьбі людей між собою та їх боротьбі з забобонами і умовностями буржуазного суспільства.

Зображувані Мопассаном конфлікти іноді дають простір його сатирі — осміянню низьких, корисливих прагнень буржуазної людини, власного духовного й інтелектуального убозтва, але нерідко ці конфлікти сповнені драматизму, навіть трагічної сили, коли йдеться про ті болісні людські страждання, які вмів зображати гуманіст Мопассан.

Мопассан вмів піднімати як моральні, так й найгостріші соціальні питання, які зачіпають читача, і робив це оскільки хотів змусити читача «мислити, осягати глибокий і прихований сенс подій».

Е.Золя сказав при могилі Мопассана: «Читаючи його, люди сміялися чи плакали, але завжди міркували» [7, с. 108]. Об’єктивність Мопассана була формою його боротьби з ортодоксальною буржуазною літературою, яка прикрашала дійсність, пригладжувала її конфлікти, пропагувала міщанську мораль, ідеалізувала буржуа.

В об’єктивності Мопассана своєрідно виявлялася боротьба письменника проти буржуазного суспільства та всього лицемірства його поглядів, боротьба, яку письменник вів з допомогою неупередженого зображення життєвого факту, неупереджено зображуваних вчинків персонажів. Це була особлива форма викриття буржуазної дійсності. У межах своїх новел Мопассан користується зовнішніми прийомами для читача, на кшталт складної і заплутаної інтриги, але підкоряє мистецтвом простого, лаконічного, яскравого, а головне, правдивого відтворення дійсності.

Чималу роль відіграє виразна реалістична деталь. Образ мітлярів, що прибирають вранці вулиці Парижа, чудово інтерпретує душевний стан героїні «Паризької пригоди». Свистяче шипіння падаючого в море вугілля відтворює всю картину нічної риболовлі в «Вечорі».

Слід додати, що Мопассан дуже витончено зображував природу й особливо любив відтворювати на своїх сторінках французькі пейзажі: потопаючі в яблуневому кольору ферми, опасисті луки й узбережжя улюбленої для нього Нормандії, береги, і тумани Сени, пахощі літніх лісів і полів.

Мопассановська мова надзвичайно багата, точна, лаконічна, колоритна, а головне — ясна. Анатоль Франс писав: «Скажу лише, що це — справжня французька мова, бо не знаю іншої, кращої похвали» [7, с. 109].

ВИСНОВКИ

Гі де Мопассан — один із найвизначніших майстрів французького реалізму XIX ст., автор новел і романів, послідовник Бальзака та учень Флобера, прихильник «великого руського» Тургенева. Поширеною була думка, що Гі де Мопассан — один із найкращих новелістів XIX ст. Перебіг часу лише підтвердив слушність цієї думки. Загалом Гі де Мопассан написав близько 300 новел, об’єднаних у півтора десятка збірок. Три з них були видані по смерті письменника, до них увійшли лише ті твори, які він не перевидавав за життя.

Засновник так званої «психологічної новели» Мопассан водночас був творцем бездоганних зразків цього жанру. Він писав: «Твір мистецтва досконалий лише тоді, коли він є водночас як символом, так і точним зображенням дійсності». Його творам притаманні сильні акценти іронії, сатири та суспільної критики.

Вплив натуралізму відчутний і в романі, і в новелі Мопассана. Митець не сприйняв, одначе, основних засад натуралістичної естетики про верховенство «документа», збагачення «правдиво життєвого факту». Хоч в основу багатьох новелістичних сюжетів і покладені реальні події, Мопассан першочергового значення надавав фантазії та інтуїції митця, адже реалізм для нього полягав не в «банальній світлині життя», а в образі більш повному, ніж сама дійсність.

Великий оспівувач любові, Мопассан відтворював їх у нескінченному розмаїтті варіантів. У цьому одна з драматичніших тем його творчості залежить від показу письменником того потворного, перекрученого характеру, який прийняла любов, у буржуазному суспільстві, де перетворилася на предмет купівлі-продажу і з найбільшої радості людини — в джерело жорстоких його мук. Тема кохання у творчості Мопассана стала найгострішою зброєю письменника-гуманіста у боротьбі з буржуазним варварством.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури XІХ — початку ХХ століття. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 399 с.
Зарубіжна література ХІХ століття: Хрестоматія: Навч. посібник для 10 кл. загальноосвтньої шк. /Упоряд. О.В.Пронкевич. — 2-ге вид. — К.: Педагогічна преса, 2000. — 510, с.
Лану Арман. Мопассан /Послесл. И. Лилеевой. — М.: МОСТЭПИК, 1992. — 378, с.
Мопассан Г. Жизнь. — Тула: Приок. кн. изд-во, 1993. — 476, с.
Мопассан Г. Новеллы. — М.: Худож. лит., 1982. — 285 с.
Мопассан Г. Собрание сочинений в 8 т.: Пер. с франц. /Ги де Мопассан. — Ставрополь: Кавказский край, 1993 — Том 3: Монт-Ориоль; Напрасная красота; Избранник госпожи Гюссон; Иветта: Романы; . — 1993. — 654 с.
Пащенко В. І. Гі де Мопассан: Нарис життя і творчості,. — К. : Дніпро, 1986. — 230 с.
Савинио А. Мопассан и «Другой»: Эссе. Пер. с итал. и вст. Г.Киселева / Альберто Савинио //Иностранная литература. — 1999. — № 10. — С. 24-74
Сто великих мастеров прозы /Татьяна Грудкина, Наталья Кубарева, Виктор Мещеряков, Марина Сербул,. — М. : Вече, 2006. — 477 с.
Фінчук Г. «Я повернув Франції смак до новели» Творчий спадок Гі де Мопассана //Зарубіжна література в школах України. — 2007. — № 3. — С. 11-15
Фінчук Г. В. Новели Гі де Мопассана //Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2008. — № 4. — С. 26-33
Флоровская О. В. Мопассан — новеллист. — Кишинев: Штиинца, 1979. — 91 с.

Освіта та самоосвіта