Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Кризи менеджменту в політиці

Вступ

Актуальність теми. Проблема кризових явищ у внутрішньополітичній сфері попри її значущість для всіх типів режимів залишається однією з найменш досліджених у політичній науці. Політичні події останніх років в Україні дають досить прикладів для аналізу, проте спеціальних спроб пояснення феномена політичної кризи фактично не було.

Вибір теми та актуальність зумовлені неоднозначними змінами, які відбуваються в політичному житті країни, неефективністю державного управління, що проявляється у вигляді низки постійних криз (політичної, економічної і в цілому соціальної), та суперечливістю спостережуваних трансформаційних тенденцій останнього часу. Політична система України перебуває у стані тривалої трансформації, що також опосередковано вказує на внутрішню незбалансованість і суперечливість процесів, що відбуваються в суспільстві. У цій ситуації проблема застосування різного роду технологій, включаючи технології соціального управління, адекватності застосування цих технологій та державного управління демократичному суспільству та політичній системі, що трансформується, набувають особливої значимості. Відповідна проблематика виходить за межі суто політологічних розвідок і має міждисциплінарний характер.

Поняття „криза” стосуватиметься властивостей саме цих об’єктів. В такому випадку очевидно, що поза увагою залишаються такі важливі аспекти політичного процесу, як прийняття рішень чи „кризовий менеджмент” у внутрішній і зовнішній політиці, не кажучи вже про соціальні, економічні, екологічні, моральні та інші прояви кризи.

Управління — важлива і невід’ємна частина сучасних політичних процесів, що відбуваються в суспільстві. існуючи з моменту його утворення, спочатку з боку старійшин та вождів, а потім королів та імператорів, управління дає змогу вирішувати як масштабні завдання координування політичних та соціальних процесів, так і завдання, спрямовані на досягнення конкретних цілей.

До питання місця і ролі політичного менеджменту в сучасному суспільстві у своїх працях звертаються В.М. Бебик, Г.В.Пушкарєва, В.М. Бурлаков, М.С.Клочкова.[1; 5; 3; 2]. Аналізуючи досягнення сучасної політичної науки, ми поставили завдання не лише з’ясувати, яке місце сьогодні займає теорія управління

Вітчизняних праць, в яких би досліджувався технологічний характер сучасної політики у взаємозв’язку з управлінням, на жаль, небагато. Насамперед потрібно відзначити науковців НАДУ при Президентові України: С.О.Телешуна, О.Р.Титаренка, І.В.Рейтеровича, С.І.Вирового. Якщо говорити про вітчизняних дослідників даної проблематики, то передусім варто згадати таких, як С.Одарич, В.Полторак, М. Томенко. У цьому ряду необхідно відзначити праці В.Бебика, зокрема його монографію «Як стати популярним, перемогти на виборах та утриматися на політичному олімпі»      , в якій зроблено спробу теоретично узагальнити виборчі технології. Одними з перших в сучасній українській політології визначення політтехнологій запропонували Д.Видрін [2], який розглядає політичні технології як систему способів і шляхів досягнення бажаних результатів у політиці, та А.Пойченко, який проаналізував політику як діяльність щодо запобігання та розв’язання конфліктів і запропонував відповідні технології.

Відповідна проблематика частково досліджується в працях зарубіжних науковців, таких як В Парсонс, М Говлет, М.Рамеш,Г.Колбеч. Аналізуючи питання теоретичної розробленості поняття «виборчі технології», необхідно звернути увагу на праці представників західної політичної науки, зокрема таких, як Є.Вятр, Л.Гонсалес,Р.Даль, Д.Істон, Дж.С.Мілль, Дж.А.Паломбар, Дж.Сарторі, Х.Томас, С.Хантінгтон. Політологія має багато спільного з дисциплінами, які досліджують суспільство, але разом з тим зберігає і свою наукову відособленість, претендуючи на відображення актуальної дійсності, не випускаючи з поля зору політичні технологи та проблеми управління. У цьому предметному спектрі політологія ґрунтується на широкій методологічній базі, а тому значна частина досліджень політики мають міждисциплінарний характер, що в остаточному підсумку збагачує гуманітарне знання.

Проблематика соціального й політичного конфлікту легітимації влади та осмислення ролі технологій та інформації в політизації й ескалації конкурентних взаємодій у світовій науці чітко визначилася в другій половині XX ст. Насамперед це роботи таких дослідників, як М.Вебер, Е.Дюркгейм, Г.Зіммель, Г.Алмонд, П.Бергер, ТЛукман, Н.Луман, Ч.Міллс, Ю.Хабермас тощо.

Метою цієї розвідки є спроба концептуалізації поняття „політична криза” у контексті таких явищ, як стабільність і розпад. Тут відразу хотів би сформулювати своє бачення місця політичної кризи у ланцюгу політичних явищ. Вважаю, що криза є наслідком порушення стабільності і умовою виникнення масштабного політичного конфлікту (революція, громадянська війна, переворот), а не навпаки. Тому в полі уваги у цьому дослідженні будуть такі завдання:

  • в чому суть політичної кризи?
  • чи нестабільність означає кризу?
  • як визначати та вимірювати стабільність?
  • що вказує на наявність кризи ?
  • які наслідки може мати криза?

Об’єктом дослідження – виступають теоретичні засади політичного менеджменту

Предметом дослідження – є кризи менеджменту в політиці

Методи дослідження. Специфіка дослідження зумовила обрання відповідної методології дослідження. Окрім аналітичного та синтетичного методів, у роботі активно використовувалися ретроспективний та перспективний методи з залученням методів класифікації та систематизації, оцінки та філософського осмислення. На окремих стадіях дослідження були використані компаративістський та структурно-функціональний методи.

Структура роботи. Структура дослідження зумовлена специфікою предмета і логікою дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, в кожному з яких міститься по три параграфи, висновків і списку використаних джерел і літератури. Список використаних джерел і літератури включає 46 найменувань. Загальний обсяг дослідження становить 92 с.

I. Розділ. Теоретико-методологічні засади дослідження політичного менеджменту

1.1.  Історичні передумови виникнення і розвитку менеджменту

Також у сучасній політології зустрічається визначення політичного менеджменту як особливого виду управління в політиці, коли суб’єкт управління, який прагне до досягнення певної мети, позбавлений можливості створювати загальнообов’язкові норми і спиратися на право «легітимного насильства», тобто або на право державного примусу, або на статусне право в політичній організації.

У системі сучасного управління поняття «політичний менеджмент» вживається також у таких значеннях:

  • як соціальний інститут, який впливає на все політико — правове життя сучасного суспільства, суспільну, масову свідомість населення, структуру влади, політичну діяльність громадян;
  • як сукупність людей (менеджерів), які професійно зайняті політичною діяльністю в сучасному ринковому демократичному суспільстві або ж мають реальні механізми впливу на формування політики завдяки наявності в них політичних, економічних, психологічних, організаційних та інших важелів влади;
  • як наукова дисципліна, що комплексно вивчає політичні, економічні, організаційно-технологічні, правові, психологічні та деякі інші аспекти, механізми управління політичною діяльністю в суспільстві;
  • як мистецтво («ремесло») політичного управління та регулювання, тобто йдеться про розроблення, використання, удосконалення відповідних методів, засобів, технологій та інших чинників впливу на політичні процеси й відносини [4].

Отже, політичний менеджмент можна розглядати і як учення про проблеми управління, і як практичні рекомендації щодо керування об’єктом управління (державою, регіоном, організацією, великим підприємством, фірмою, концерном та ін.) [1, с.54]. У свою чергу, управління — це багатогранний процес, необхідний для формулювання й досягнення цілей організації. Для їх досягнення виділяють чотири у правлінські функції, а саме:

—         планування полягає у формулюванні мети управління об’єктом і шляхів її досягнення. Допомагає одержати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного й вірогідного розвитку, а також про найефективніші способи реалізації поставлених завдань;

—         організація відповідає на запитання щодо організаційної побудови об’єкта управління, його внутрішньої структурной єрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих людей;

—         мотивація використовується для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для працівників, щоб вони виконали свої обов’язки щодо об’єкта управління й суспільства в цілому;

—         контроль полягає в ретельній перевірці виконання намічених планів, їхньої відповідності структурі організації, відповідності самої структури цілям організації і под. Результати контролю використовуються при виробленні нових управлінських рішень та при коригуванні раніше прийнятих ухвал і організаційних заходів.

Реалізація управлінських функцій потребує не тільки певних управлінських рішень, а й наявності необхідної інформації для прийняття згаданих рішень та зворотного зв’язку у виконанні раніше прийнятих управлінських рішень.

Сутність політичного менеджменту полягає в безпосередньому розгляді, прийманні і втіленні в практику політичних рішень. Займається цим спеціалізована група людей (політична і правляча еліти та ін.), яка хоче домогтися необхідної поведінки членів суспільства за допомогою правових норм, засобів заохочення, умовлянь і маніпуляцій [4].

Окрім того, управління, що відноситься до сфери політики, уключає всю сукупність управлінських процесів, що виникають у полі політичних відносин. Можна виділити такі основні види управління в політиці:

а) управлінські відносини, що виникають між державними посадовими особами та державними органами, які виступають у ролі суб’єкта управління, з одного боку, і населенням або окремими його групами — з іншого. Головною особливістю державного управління є те, що воно спирається на право «легітимного насильства», тобто суб’єкт управління володіє владними повноваженнями, необхідними статусними ресурсами для проведення в життя управлінських рішень;

б) управлінські відносини, що складаються всередині державних і політичних організацій з метою впорядкування їх діяльності, підвищення ефективності роботи. Їхньою особливістю є те, що управлінські відносини обмежені рамками окремих організацій;

в) управлінські відносини, де суб’єкт (політична організація, група тиску, державний діяч) не може опиратися на право «легітимного насильства» і на свої статусні ресурси для досягнення поставлених цілей, не може прийняти закон чи інше розпорядження, що має обов’язковий характер, а тому змушений вдаватися до інших форм і методів впливу на передбачуваний об’єкт управління. Цей вид управлінських відносин ми й будемо називати політичним менеджментом, або політико-технологічним управлінням.

Політичний менеджмент дозволяє керуючому суб’єкту вирішувати такі завдання:

  1. Зміцнення авторитету державного або політичного діяча.
  2. Створення привабливого образу державної установи, політичної партії, громадської організації або групи тиску.
  3. Розширення числа прихильників тієї чи іншої політичної програми, управлінського проекту.
  4. формування електоральних переваг населення.
  5. організація політичних союзів, блоків.
  6. вплив на політичних опонентів, а також на супротивників у політичних конфліктах.
  7. надання впливу на осіб, які приймають державні рішення.
  8. мобілізація мас для політичної підтримки.

У наш час можна говорити про такі основні види політичного менеджменту:

  1. іміджмейкинг, або створення образу, іміджу державного, політичного діяча, привабливого для широких мас.
  2. корпоративний політичний іміджмейкинг, або формування в масовій свідомості пізнаваного позитивного образу державної установи, політичної організації, партії.
  3. Електоральні технології як системна організація передвиборчої кампанії.
  4. Політичний брендинг (бренд — торгова марка), або внесення в масову свідомість упізнаваних символів, значень, образів, здатних відповідно до цілей суб’єкта політико-технологічного управління згуртовувати, об’єднувати людей або, навпаки, роз’єднувати їх на конкуруючі групи.
  5. Технології політичних союзів як діяльність, орієнтована на залучення в рішення поставлених завдань своїх політичних союзників і опонентів.
  6. Технології регулювання і вирішення політичних конфліктів, що припускають пошук шляхів і засобів зниження політичного протистояння й політичної напруги в суспільстві.
  7. Технології лобізму, що представляють собою діяльність, спрямовану на надання впливу на державних посадових осіб, які приймають управлінські рішення.

Перераховані види політичного менеджменту розрізняються по цілях, які може ставити перед собою суб’єкт політичного управління. Досягнення кожної такої мети зажадає від суб’єкта розробки різних стратегій, які, зазвичай, здійснюються професіоналами-іміджмейкерами, PR — менеджерами, спічрайтерами, ньюсмейкерами (творцями подій, новин чи інформаційних приводів), спін-докторами (організаторами пропагандистської кампанії, спрямованої на зниження ролі негативної для політичного діяча інформації).

Політичний менеджмент існує вже давно. Навіть у ранніх суспільствах правителі змушені були вирішувати завдання підвищення свого авторитету, розширення власного впливу на широкі верстви населення, а конкуруючі групи і клани завжди шукали шляхи ефективного впливу на своїх вождів, королів та імператорів.

Як соціально — економічне вчення менеджмент виник наприкінці ХІХ ст., коли були здійснені перші спроби систематизувати знання в галузі управління виробництвом. Широке впровадження менеджменту в практику розпочалося після публікації книги Ф. Тейлора «Принципи наукового управління» та організації Х. Персон першої наукової конференції із цього питання [1, с.54]. Однак тільки в сучасному суспільстві політичний менеджмент набуває масштабного характеру. Це пов’язано з п’ятьма важливими процесами, які отримали бурхливий розвиток в XIX — на початку ХХ ст.

Перший з них — утвердження у свідомості багатьох людей цінностей лібералізму: свободи особистості, ідеологічного й політичного плюралізму, толерантності, рівності всіх перед законом, недопустимості втручання держави в приватне життя і под. У таких умовах для досягнення своїх цілей політичній еліті все частіше й частіше доводиться вдаватися до непрямого впливу на людей, робити спроби такого впливу на їх мотиваційну структуру, яка не суперечила б їх ціннісним орієнтаціям і підтримувала б у них відчуття свободи свого вибору, природності скоєних ними дій.

Другий процес — демократизація суспільств. Затвердження в політичній практиці багатьох сучасних держав принципів правової держави вело до різкого звуження інституційних можливостей для сваволі і застосування нелегітимних форм насильства з боку влади. Будучи обмеженими законом у своїх діях, державні посадові особи та інші політичні діячі не могли не звернутися до теорії і практики політичного менеджменту для зміцнення власного авторитету і впливу, для проведення в життя своїх задумів і рішень.

Третій процес — запровадження загального виборчого права. Масою, здатною вплинути на вибір того чи іншого кандидата, потрібно було керувати так, щоб вона не помічала ціленаправленого впливу, щоб у кожної людини, яка прийшла на виборчу дільницю, завжди зберігалося відчуття, що вона діє самостійно, що її вибір є вільним.

Четвертий процес — перетворення політичних партій та громадських організацій, груп інтересів у самостійних суб’єктів, що прагнуть відігравати активну роль на політичній арені. Партії, громадські організації, групи інтересів, на відміну від держави, позбавлені права на створення загальнообов’язкових норм і на застосування легітимного насильства, тому політичний менеджмент стає для них єдино можливою формою управлінського впливу на маси.

П’ятий процес — розвиток електронних засобів масової комунікації. З появою радіо, телебачення та інтернету різко зростає можливість впливу на думку виборця. За допомогою електронних засобів інформації з’явилася можливість не лише інформувати людей, а й безпосередньо впливати на емоційне сприйняття інформації. Багато прийомів, які використовуються в політичному менеджменті для впливу на політичну поведінку, були б неможливі без телебачення та радіо[5, с.24].

1.2. Наукові підходи до визначення менеджменту

Ще донедавна поняття «менеджмент» було новим і незрозумілим для багатьох в нашій країні. Але з розвитком ринкових відносин, процесом приватизації державної власності, розширенням діяльності комерційних підприємств, зарубіжний досвід управління в сфері ринкової економіки став досить актуальним. Нова наука — «Менеджмент», (яка спочатку сприймалась як метод управління) набула значного поширення як така, що всебічно вивчає феномен управління, його методи і принципи.

Ряд науковців посилається на визначення «менеджменту», пропоноване тлумачним Оксфордським словником англійської мови, де це поняття трактується як:

— спосіб, манера спілкування з людьми;

— влада й мистецтво управління;

— особливого роду вміння й адміністративні навички;

— орган управління, адміністративна одиниця.

Відтак можна дійти висновку, що навіть в англійський мові цей термін трактується неоднозначно. Американський дослідник цієї проблеми П.Друкер підкреслює виключно американське походження цього поняття, а також його полісемантичний характер, тому що термін «менеджмент» включає в себе й визначену функцію, й соціальний статус осіб, які її виконують, й навчальну дисципліну, й галузь наукових досліджень. Разом з цим П.Друкер наголошує, що до організацій, діяльність яких не відноситься до сфери бізнесу, як правило, поняття «менеджмент» і «менеджер» не застосовуються. Відтак поняття «менеджмент» щодо поняття «управління» слід розглядати як частину від цілого.

Коли йдеться про менеджмент, у американців він майже завжди асоціюється із особою менеджера-функціонера — суб’єкта управління, що діє в системі певної організації. В більш широкому значенні вони застосовують термін «адміністрація», який більшою мірою відбиває знеособлену систему управління. Менеджер — це насамперед управлінець-професіонал, який усвідомлює, що він представник особливої професії із спеціальною підготовкою, а не просто інженер чи економіст, що займається управлінням. В розвинених країнах поняття «менеджмент» нерозривно пов’язане з поняття «бізнес».

Бізнес — це діяльність, спрямована на отримання прибутку шляхом виробництва й реалізації певної продукції чи послуг. Управління бізнесом — це управління комерційними й господарськими організаціями. Термін «менеджмент» застосовується до діяльності організацій різних типів, але якщо йдеться про державні органи різного рівня, то застосовується термін «державне управління».

Крім визначення, пропонованого Оксфордським словником, існують інші підходи до визначення терміну «менеджмент»:

—  менеджмент — це сукупність принципів, методів, засобів і форм управління виробництвом з метою підвищення його ефективності [1];

— менеджмент — це наука про управління людськими відносинами [5];

—  менеджмент — це раціональний спосіб управління діловими організаціями [4];

— менеджмент — це особлива галузь наукових знань і професійної спеціалізації управляючих-менеджерів, які складають адміністративний штат [2];

— менеджмент — це вміння добиватись поставлених цілей, використовуючи працю та інтелект інших людей;

— менеджмент — це функція, вид діяльності, що полягає в керівництві людьми в різнорідних організаціях [8];

— менеджмент — це управління бізнесом, а бізнес є унікальною, винятковою справою у суспільстві [9].

Менеджмент як наукова теорія виник і розвивається у зв’язку з необхідністю дослідження і пояснення таких явищ як процвітання або банкрутство організацій, визначення та застосування певних методів управління для забезпечення їх успішної діяльності.

Історія розвитку менеджменту пов’язана з двома підходами до процесу управління: перший акцентував увагу на управлінні операціями (технічному боці виробничого процесу), другий  — на управлінні трудовими ресурсами, віддаючи пріоритет психологічним факторам, мотивації працівників й стимулюванню їх до діяльності.

Теоретико-наукову основу менеджменту можна визначити як акумульовані, логічно впорядковані знання, що являють собою систему принципів, методів і технологій управління, розроблених на базі інформації, отриманої як емпіричним шляхом, так і в результаті проведених досліджень в різних галузях науки.

Теорії менеджменту притаманні такі особливості:

— орієнтація на вирішення практичних завдань;

— міждисциплінарний характер;

— впровадження у міжнародному масштабі.

Менеджмент — це інтеграційний процес, за допомогою якого професійно підготовлені управлінці створюють підприємства й управляють ними шляхом визначення певної мети й віднайдення способів її досягнення. Кінцевою метою менеджменту є забезпечення прибутковості підприємства.

Найважливішим завданням менеджменту у готельно-ресторанному бізнесі є організація виробництва й надання послуг високої якості з урахуванням інтересів споживачів і забезпечення стабільного становища підприємства на ринку послуг.

Менеджмент готельно-ресторанного бізнесу є особливою наукою. Він поєднує питання економіки, планування, економічного аналізу, організації діяльності, психології, соціології, педагогіки, права, кібернетики та ін.

В основу розвитку сучасного менеджменту готельно-ресторанної сфери покладені досягнення практично всіх наукових шкіл управлінського спрямування. Дослідження логіки розвитку менеджменту як невід’ємного атрибуту розвитку готельно-ресторанного бізнесу в умовах постійної нестабільності середовища є необхідною умовою для підтримання конкурентоздатності підприємств. При цьому визначальні передумови успіху створюються поза підприємством у зовнішньому середовищі, саме тому сучасний менеджмент необхідний насамперед для економічно самостійних господарюючих суб’єктів, для оперативного реагування на постійну мінливість кон’юнктури ринку, позицій конкурентів і коригування власних позицій з врахуванням вимог зовнішнього середовища. Відтак можна визначити основні завдання теорії менеджменту:

— по-перше,  вона повинна озброїти працівників, зайнятих практичною діяльністю, знаннями, які допоможуть їм підвищити рівень управління;

— по-друге,  сприяти підвищенню кваліфікації менеджерів при підготовці претендентів на ці посади;

— по-третє,  визначити сфери й проблеми, які вимагають подальшого вивчення з метою сприяння розвитку наукової бази.

Теорія менеджменту є порівняно молодою науковою дисципліною, що оформилася в окрему галузь знань у XX ст. При цьому інтенсивний її розвиток розпочавсь лише після другої світової війни. Теорія розроблялася швидко і в багатьох напрямах. Незважаючи на це, вона і нині перебуває в стадії розвитку, що зумовлюється рядом невирішених проблем у сфері термінології, невизначеністю масштабів, необґрунтуваністю принципів і факторів, узагальненістю і нечіткістю тверджень. І все ж набуті досягнення теорії менеджменту значною мірою сприяють вдосконаленню практики управління.

Ефективність і якість управління визначаються обґрунтованістю методології вирішення існуючих проблем, тобто підходів, законів і закономірностей, принципів і методів. Без обґрунтованої теорії — практика недосконала. Аналіз теорії і практики економічного управління різними об’єктами дозволив встановити необхідність застосування до менеджменту наукових підходів, які характеризують один з аспектів менеджменту [5, с.42-43].

  1. Системний підхід. Організацію необхідно розглядати як сукупність взаємопов’язаних елементів, які мають вхід, вихід, зворотній зв’язок із зовнішнім середовищем і визначають її характер.

Системний підхід будується на наступних принципах:

  • процес прийняття рішень повинен починатися з виявлення конкретних проблем і чіткого визначення цілей;
  • існуючу проблему розглядають як цілісну систему, визначають наслідки кожного конкретного рішення;
  • аналізують і визначають можливі альтернативні шляхи досягнення цілі;
  • цілі окремих структурних підрозділів не повинні вступати в протиріччя з цілями самої організації;
  • аналіз проблеми ведуть від абстрактного до конкретного;
  • передбачають єдність аналізу і синтезу, логічного та історичного;
  • виявляють в об’єкті дослідження різноякісні зв’язки та їх взаємодію.
  1. Комплексний підхід. В управлінській діяльності враховуються не тільки економічні, екологічні, технічні, організаційні, соціальні, психологічні наслідки прийняття рішень, але при необхідності навіть демографічні і політичні аспекти менеджменту, їх взаємозв’язок. Якщо не враховувати один з перелічених аспектів менеджменту, проблема не може бути якісно вирішена. На жаль, на практиці не завжди виконують цих вимог. Наприклад, при вирощуванні сільськогосподарських культур не завжди дотримуються певного виконання технології, а у підсумку вирощена продукція на ринку стає неконкурентоспроможною. При здійсненні реорганізації сільськогосподарських підприємств не врахували соціальні, психологічні та їх демографічні наслідки.
  2. Інтеграційний підхід. Інтеграція націлена на поглиблення взаємодії суб’єктів управління, їх об’єднання, посилення взаємодії і взаємозв’язку між компонентами системи. Інтеграція забезпечує поглиблення і конкретизацію взаємозв’язків між окремими підсистемами цих взаємозв’язків. Наприклад, управляюча підсистема організації, на підставі дослідження ринку, доводить до своїх підрозділів конкретні показники по кількості і якості виробленої продукції, затратам ресурсів, строкам виконання робіт, на підставі чого досягаються поставлені цілі. Така погодженість дає можливість забезпечити оперативність управління і раціональність використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів організації, впровадження інноваційно-інтенсивних технологій виробництва продукції, поліпшити контроль за виконанням прийнятих рішень.
  3. Маркетинговий підхід. Передбачає орієнтацію управляючої підсистеми на споживача при плануванні виробництва окремих видів продукції. Пріоритетними питаннями в цьому підході є: підвищення якості і удосконалення асортименту продукції у відповідності із запитами споживачів; задоволення потреб споживачів; економія ресурсів за рахунок масштабів виробництва впровадження інновацій та ефективного менеджменту.
  4. Функціональний підхід. Потреба розглядається як сукупність функцій, які необхідно виконувати для задоволення управляючої системи. Після визначення необхідних управлінських функцій розробляється декілька альтернативних варіантів і обирається кращий з них. При впровадженні функціонального підходу йдуть від зворотнього — від потреб, в результаті іноді створюють нові оригінальні об’єкти управління, що дозволяє покращити структуру організації, принципи роботи та ін.
  5. Динамічний підхід. Об’єкт управління розглядається в діалектичному розвитку, в причинно-наслідкових стосунках і підпорядкованості, проводиться ретроспективний аналіз в організації за 5-10 і більше років, на підставі чого обґрунтовується прогноз.
  6. Відтворювальний підхід. Орієнтується на постійне поновлення виробництва товару для задоволення потреб конкретного ринку з меншими у порівнянні з конкурентами сукупними витратами на одиницю продукції.
  7. Процесний підхід. Розглядає всі функції управління в єдності, як постійно взаємопов’язані, які виконуються в певній послідовності. Управління розглядається як процес безперервних взаємопов’язаних дій (функцій), кожна з яких, в свою чергу, також складається з декількох взаємопов’язаних дій. Вони об’єднані зв’язуючими процесами комунікацій і прийняття рішень. При цьому керівництво розглядається як самостійна діяльність, яка впливає безпосередньо на підлеглих таким чином, щоб вони діяли в напрямі досягнення поставлених цілей.
  8. Нормативний підхід. Встановлюються нормативи управління по всім важливим елементам підсистем менеджменту:
  • цільовий (показники якості і ресурсоемкості товару, організаційно-технічного рівня виробництва, соціального розвитку колективу, охорони навколишнього середовища, параметрів ринку);
  • функціональний (нормативи організації системи менеджменту, якості планів, стимулювання праці, якості обліку і контролю);
  • забезпечуючий (нормативи забезпеченості працюючих і виробничих підрозділів всім необхідним для успішної роботи; виконання поставлених цілей і задач, ефективного використання різних видів ресурсів в цілому по організації).

Нормативи повинні відповідати вимогам комплексності, ефективності, обґрунтованості, перспективності. Чим більше обґрунтованих нормативів по кожному елементу системи менеджменту, тим вище її організованість, рівень планування, обліку і контролю.

  1. Кількісний підхід. Полягає в переході від якісних оцінок до кількісних за допомогою математичних, статистичних методів, інженерних розрахунків, експертних оцінок, системи балів тощо. Управляти можливо не тільки за допомогою слів, але й цифрових даних.
  2. Адміністративний підхід. Складається в регламентації функцій, прав, обов’язків, нормативів якості, витрат, строків, елементів системи менеджменту в нормативних актах (наказах, розпорядженнях, вказівках, стандартах, інструкціях, положеннях тощо).
  3. Поведінський підхід. Надається допомога працюючим в усвідомленні своїх можливостей, творчих здібностей шляхом застосування концепцій поведінських наук до управління організацією. Основною ціллю такого підходу є підвищення використання трудових ресурсів.
  4. Ситуаційний підхід. Заснований на тому, що придатність різних методів управління визначається конкретною ситуацією. Не існує єдиного способу управління об’єктом, оскільки існує безліч факторів, як в самій організації, так і у зовнішньому середовищі. Самим ефективним методом в конкретній ситуації слід вважати той, який більш всього відповідає конкретним умовам і максимально адаптований до них.

Ситуаційний підхід не є набором існуючих рекомендацій, є способом мислення. В ньому збережена концепція процесу управління, яка застосовується в усіх організаціях, але специфічні управлінські прийоми керівників можуть значно відрізнятися.

  1. Підприємницький підхід. Заснований на системі поглядів на управління, в основі якого — уявлення про організацію як спілку підприємців, орієнтованих на безперервний пошук нових можливостей для само адаптації організації, працюючої в умовах нестабільного невизначеного зовнішнього середовища. Підприємницький підхід означає прояв ініціативи, самостійності, здібність взяти на себе ризик і відповідальність за створення, або впровадження чогось нового і організацію його виконання.
  2. Стратегічний підхід. В його основі знаходиться концепція управління, в основі якої лежить розробка і реалізація стратегії. Дозволяє прогнозувати зміни у зовнішньому середовищі і підготувати організацію до найкращого використання своїх можливостей, мінімізувати вплив зовнішніх загроз. Стратегічний підхід включає формулювання місії організації, визначення її цілей, проведення стратегічного аналізу, розробку і реалізацію стратегії, стратегічний контроль.
  3. Творчий підхід. Базується на сукупності прийомів, які характеризують відношення до управління, як до свідомого процесу. Прояв творчого підходу — це пошук нетрадиційних рішень, використання нових методів, розробка власних оригінальних прийомів. Творчий підхід передбачає генерацію ідей, розробку і оцінку альтернатив, вміння запозичувати оригінальні ідеї і досвід з інших сфер, творчо використовувати їх в управлінні організацією. Основою творчого підходу є уявлення, інтуїція, фантазія, гнучкість мислення, сприйнятливість до нових ідей, вміння усвідомлювати накопичений досвід.

Історія розвитку управлінської думки свідчить, що у XX столітті виникло кілька напрямів менеджменту: раціоналістична школа (дослідження питання відповідності фізичних та інтелектуальних характеристик людей у виконуваній ними роботі); школа людських відносин (вивчала соціально-психологічні чинники працівників виробництва, від яких залежить зростання продуктивності праці); школа взаємопов’язаних дій (управлінська концепція, що поєднує досягнення науки про людську поведінку, психологію з процесом управління).

Усе, що сказано про менеджмент як теорію і практику управління економікою, можна застосувати у політичній діяльності, яка, зрозуміло, має свою специфіку.

Політичний менеджмент — це наука й мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації цих рекомендацій в політичній практиці. Зрештою, політичний менеджмент — це система управління політичною сферою суспільства на засадах використання форм, методів і технологій політичного маркетингу і правового менеджменту.

Загалом політичний менеджмент полягає у безпосередньому розгляді, ухваленні й утіленні в життя політичних рішень. Здійснює цю діяльність спеціалізована група людей — політична (владна) еліта. Тож головні функції політичного менеджменту:

— експертно-аналітичне і прогностичне обґрунтування організаційно-політичних і адміністративно-управлінських рішень. Ідеться про досягнення «якості влади» й професійної культури управлінців;

— розроблення сценаріїв і вибору політичних технологій з проведення різноманітних політичних акцій і кампаній (вибори до місцевих і державних органів влади, референдуми);

— категоріальне осмислення стану політичного життя, розроблення парадигми політики, спрямованої на трансформацію політичних інститутів у напрямі становлення демократичних і правових інститутів суспільства.

Сучасна політологія виокремлює такі види політичного менеджменту: 1) менеджмент виборчої кампанії і 2) менеджмент владної команди. Процес управління може розглядатися на різних рівнях управлінської ієрархії: загальнодержавному, регіональному, місцевому, галузевому тощо.

1.3. Політичний менеджмент як самостійний напрямок теоретико-прикладних досліджень

Термін «менеджмент» (від англ. management — керування, управління) в літературі розглядається як процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного використання з метою досягнення цілей управління суспільством, політичною, економічною або соціальною структурою, окремими спільнотами тощо. Інакше кажучи, менеджмент — це сукупність впливу на певних осіб та певні органи за допомогою особливих інструментів та методів з метою досягнення цілей організації [4].

Сучасний менеджмент фахівці розглядають як процес безперервних взаємозв’язаних дій. Такі дії — планування, організація, мотивація і контроль — дістали назву управлінських функцій. Планування полягає у формулюванні цілей об’єкта управління та способів їх досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей.

Організація — це все, що стосується організаційної побудови об’єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників.

Мотивацію використовують для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання працівниками своїх обов’язків стосовно об’єкта управління та суспільства в цілому.

Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їхньої структури цілям організації і т. д. Результати контролю використовуються для вироблення нових управлінських рішень та коригування раніше схвалених організаційних заходів [5].

Загальні принципи ділового (бізнесового) менеджменту можна і треба застосовувати в політичній діяльності з урахуванням її специфіки, від об’єктів і суб’єктів політики починаючи і процесами прийняття політичних рішень і визначення наслідків їх реалізації закінчуючи. Політичний менеджмент — це система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці [6].

Застосування поняття політичного менеджменту дає змогу розглядати на теоретико-концептуальному рівні процеси функціонування сучасної політики, управлінських систем, політичних режимів, політичних партій, політичної свідомості, робити спроби щодо вдосконалення управління політико-економічними процесами, спрямовуючи рух суспільства до цивілізованого політичного ринку; проектувати новий тип політики та управління, якому був би притаманний конструктивізм, компетентність, професіоналізм, настанова на гуманістичні цінності.

Перехід до ринкових відносин у політичній сфері потребує підготовки висококваліфікованих політичних і управлінських кадрів для роботи в центральних і місцевих органах влади, у політичних партіях, громадських організаціях і комерційних структурах у ролі спеціалістів з політичної іміджології, політичних комунікацій, політичного лобіювання тощо. Спеціалісти цього профілю мають здійснювати експертно-аналітичне й прогностичне обґрунтування організаційно-політичних і адміністративно-управлінських рішень, розробляти «сценарії» і застосовувати політичні технології проведення різноманітних політичних акцій і кампаній (вибори в центральні та місцеві органи влади, референдуми, масово-мобілізаційні заходи), осмислювати стан політичного розвитку суспільства.

Політичний менеджмент як система управління політичними процесами включає: маркетинговий аналіз кон’юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу «політичного товару» — організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичне забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства [7].

Політичний менеджмент тісно пов’язаний із процедурою прийняття політичного рішення. Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи: 1) аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення; 2) розробка рішення (проекту, програми); 3) затвердження результату розробки й прийняття його до виконання; 4) здійснення ухваленого рішення; 5) вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.

Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення є компетентність, інформованість, знання громадської думки. Зміст самого рішення залежить від суб’єктів влади, засобів масової інформації. Структура політичного рішення включає суб’єктів влади, експертів, засоби масової інформації.

Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.

Як засвідчує історичний досвід, адміністративно-командні методи управління можуть бути досить ефективними за надзвичайних умов у економіці, виробництві, під час гострих економічних криз, воєн, подолання наслідків природних та антропогенних катастроф тощо. Однак домінування таких методів управління в суспільстві неминуче породжує ототожнення примусової влади з владою політичною; придушення творчого потенціалу особистості, колективу, соціальних груп; обмеження свободи вибору рішень і діяльності; ідеологізацію всього суспільного життя; прагнення підпорядкувати за допомогою планування всі економічні та соціальні процеси «єдино правильному» вченню; тотальну залежність особистості від держави тощо.

На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень — зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.

Не завадить, однак, нагадати, що, як свідчить історичний досвід, абсолютизація будь-якого методу, намагання користуватись ним завжди та в усіх сферах життя приречена на поразку. Однією з найважливіших складових мистецтва політичного керівництва суспільством є вміння правильно вибирати відповідне конкретному історичному моменту співвідношення, оптимальне поєднання різних методів, оскільки будь-яка управлінська система передбачає використання і тих, і тих елементів регулювання. Ефективність політичного рішення багато в чому залежить від його теоретичних засадних принципів. Вихідним завжди має бути принцип пріоритетності політики стосовно економіки й духовного життя суспільства. Водночас політика як концентрований вираз усіх зв’язків у суспільстві не тільки не виключає, а й передбачає наявність причинно-наслідкової залежності від економіки та духовної сфери життя суспільства.

Ця залежність виявляється в принципі «основної ланки», який допомагає суб’єкту політичного управління розрізняти управлінські завдання відповідно до їхньої значущості, послідовності розв’язання, ролі в досягненні мети, способів і часу реалізації. Якщо ж суб’єкт не здатен відрізнити суттєве від несуттєвого, виділити ланку першочергового значення, тоді йому доведеться діяти найбільш складним способом — шукати правильного управлінського рішення методом спроб і помилок.

Простежити механізм впливу основної ланки на всі інші зв’язки та процеси можна лише за користування засадним принципом зворотного зв’язку. Для прийняття науково обґрунтованого управлінського рішення завжди потрібна докладна інформація про стан суб’єкта політики та про середовище, в якому він функціонує. На підставі такої інформації суб’єкт управління і приймає управлінське рішення. Принцип зворотного зв’язку вказує на потрібний напрямок діяльності суб’єкта управління, оскільки основна ідея зворотного зв’язку полягає в тому, щоб з’ясувати ступінь відхилення суб’єкта політики від бажаного стану і виправити ситуацію з допомогою відповідного управлінського впливу.

Оскільки процес управління складається з певної сукупності дій, його суб’єкт починає з вибору цілей діяльності й етапів її досягнення, тобто він керується принципом поєднання кінцевої мети розвитку з поточними завданнями, коли у вирішенні поточних завдань убачають засіб для досягнення кінцевих результатів. Цей принцип передбачає як гнучкість у виборі засобів досягнення кінцевої мети, так і чітке окреслення такої мети. Дотримання його дає змогу, з одного боку, запобігти невиправданій гонитві за успіхом проміжних результатів за втрати головного — кінцевої перспективи. А з іншого — унеможливлює «перескок» через ті чи інші необхідні проміжні ланки, що зводить нанівець зусилля багатьох людей і перешкоджає тим самим досягненню поставленої мети.

У процесі руху до своєї мети суб’єкт управління має керуватися також принципом наступності. З позицій цього принципу соціальний прогрес — це низка послідовних етапів, де кожен наступний спирається на досягнення попереднього, стає підґрунтям для вищого, досконалішого. Цей засадний принцип не тільки випливає із закономірного зв’язку між старим і новим, а й відображує характер зв’язку між ними. Становлення нового відбувається не через руйнацію, цілковите заперечення попереднього, а через його використання. Щоб політичне управління було справді ефективним, суб’єкт повинен розглядати старе і нове в їхній діалектичній єдності.

Ще одним засадним принципом наукового управління є належне використання різних методів управління. Оскільки вони зумовлюються потребами людей, першим кроком суб’єкта у визначенні цілей розвитку стає пізнання цих методів. Отже, вибір напрямків практичної діяльності залежить не від особистих задумів політиків, а від людських потреб. Потреби відіграють роль сполучної ланки між законами розвитку суспільства й діяльністю людей. Без усвідомлення цього принципу людина не може бути справжнім політиком.

Використання цих засадних принципів уможливлює підвищення ефективності політичної діяльності, забезпечення стабільності політичних процесів. Окрім того, важливими є принципи консенсусу та компромісу. Вони дають змогу знайти адекватні політичні рішення, запобігти конфліктам, регулювати їх, забезпечити рівновагу між стабільністю та змінами в політичній системі.

Актуальною проблемою для сучасної України є становлення вітчизняного парламентаризму, запровадження умов парламентської демократії (традицій дебатів, цивілізованої опозиції, дозволеного законами лобізму, політичної культури протистояння та ін.), боротьба з порушеннями політичної етики, корупції, з нехтуванням законами і нормами моралі, а також чітке розмежування повноважень різних гілок влади як необхідної першооснови своєчасного й ефективного прийняття наявною політичною владою назрілих політичних рішень.

За умов політичного суперництва, коли пропозиції перевищують попит (багато партій претендують на владу, кілька кандидатів — на один мандат депутата тощо) засобом організації політичної діяльності та водночас формою здійснення політичного управління стає політичний маркетинг.

У науковій літературі термін «політичний менеджмент» уживають у кількох значеннях: соціальний інститут, який впливає (і взаємодіє) на політико-правове життя сучасного суспільства, масову та індивідуальну свідомість населення, структуру влади, політичну діяльність громадян; сукупність людей (менеджерів), які професійно зайняті політичною діяльністю в сучасному ринковому демократичному суспільстві або ж мають реальні механізми впливу на формування політики завдяки наявності у них політичних, економічних, психологічних, організаційних та інших важелів влади; дисципліна, яка комплексно вивчає політичні, економічні, організаційно-технологічні, правові, психологічні аспекти й механізми управління політичною діяльністю в суспільстві; мистецтво політичного управління і регулювання, зміст якого полягає в розробленні, використанні, вдосконаленні відповідних методів, засобів, технологій та інших факторів впливу на політичні процеси і відносини.

Політичний менеджмент — система управління політичними процесами, основою якої є аналіз тенденцій політичного розвитку з метою передбачення його наслідків та вироблення рекомендацій для політичного керівництва й забезпечення їх реалізації в політичній практиці.

Залежно від спрямування можна виокремити менеджмент зовнішнього середовища (менеджмент організаційної політики), та менеджмент внутрішнього середовища (менеджмент організації), який, у свою чергу, охоплює менеджмент організаційного будівництва та менеджмент організаційного розвитку. Залежно від характеру організації розрізняють державний менеджмент, зовнішнім аспектом якого є менеджмент державної політики, а внутрішнім — менеджмент державного адміністрування, та менеджмент недержавної організації, передусім політичної партії, зовнішнім та внутрішнім аспектами якого відповідно є маркетинговий менеджмент та корпоративний менеджмент. Вирізняють менеджмент політичного рішення, який фактично є основою всіх видів менеджменту.

Політичний менеджмент — це багатоплановий поведінковий процес, спрямований на вироблення та реалізацію стратегії політичного суб’єкта (держави, партії, лідера) з врахуванням змін, які відбуваються в політичній сфері зокрема та в суспільстві загалом.

Сутність політичного менеджменту полягає в безпосередньому розгляді, прийнятті та втіленні в практику політичних рішень. Займається цим спеціалізована група людей (політична і правляча еліти), яка хоче домогтися необхідної поведінки членів суспільства за допомогою правових норм, засобів заохочення, умовлянь, маніпуляцій тощо.

Політичний менеджмент розв’язує такі завдання:

— формулювання та ранжування важливих довгострокових цілей, які відповідають вимогам політики та інтересам політичного суб’єкта;

— оцінювання та критичний розгляд шляхів досягнення цілей, враховуючи зовнішні та внутрішні умови (чинники) середовища, в якому перебуває політичний суб’єкт;

— вибір, прийняття, реалізація та контроль політичних рішень в умовах існуючої політичної системи та з адаптацією до змін.

Функції політичного менеджменту — планування, організування, мотивування і контролювання — перебувають у нерозривному зв’язку.

Планування, тобто формулювання цілей та способів їх досягнення дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей.

Організування полягає в побудові внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників, які задіяні в процесі досягнення цілей об’єкта.

Мотивування слугує для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання працівниками своїх обов’язків стосовно об’єкта управління та суспільства загалом. Функція мотивування інколи деталізується й характеризується як керівництво та управління кадрами.

Контролювання полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їхньої структури цілям організації і т. д. Результати контролювання використовують для вироблення нових управлінських рішень та коригування раніше схвалених організаційних заходів.

Крім цього, існує також розширене тлумачення функцій менеджменту, за якого вони охоплюють:

1) планування — процес визначення того, що можна очікувати від кожної структурної одиниці організації чи людини та які кроки слід здійснити для досягнення поставлених цілей;

2) організування — процес вироблення структури діяльності та структури персоналу, необхідних для досягнення поставлених цілей;

3) підбір кадрів — процес відбору, навчання та підвищення кваліфікації персоналу, необхідний для виконання роботи та досягнення поставлених цілей;

4) навчання — процес розвитку та вдосконалення індивідуального професіоналізму персоналу з метою належного виконання ним поставлених завдань;

5) керівництво — процес спрямування, нагляду та мотивації персоналу для досягнення кінцевих цілей;

6) лідерство — процес такого впливу на людей, який спонукає їх діяти належним чином;

7) комунікацію — процес налагодження передачі інформації між окремими структурними одиницями та людьми;

8) мотивацію — процес спонукання членів організації до виконання певних дій;

9) оцінку — процес вимірювання та аналізу рівня роботи своїх підлеглих;

10) заохочення — процес вираження визнання індивіду за докладені зусилля та поведінку, який має за мету підтримку високого рівня продуктивності;

11) спрямування поведінки підлеглих за допомогою відповідних порад з метою зміни поведінки в інтересах організації.

Політичний менеджмент як система управління політичними процесами охоплює: маркетинговий аналіз кон’юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу «політичного товару», організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичне забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства.

Політичний менеджмент охоплює систему управління політичною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту та політичного маркетингу. Він передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та втілення в життя політичних рішень.

За порушення суб’єктом або об’єктом політики правових норм (законів, постанов, указів та інших нормативних актів) керівна група вдається до санкцій: звільнення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав, обструкція в засобах масової інформації, судове та адміністративне переслідування. Крім санкцій, керівна група використовує і засоби заохочення: доступ до матеріальних благ і послуг, популяризація в засобах масової інформації та ін. Такі види впливу на громадськість часто застосовують для розколу суспільних груп, які не поділяють домінуючих норм поведінки, моральних цінностей, оцінок суспільно-політичної ситуації.

Політичний менеджмент забезпечує політичного суб’єкта методами координації та інтегрування видів діяльності, які можуть бути диверсифіковані, засобами прогнозування та адаптації до політичних змін, які відбуваються у політичному середовищі, зв’язком між розробленням та реалізацією стратегії.

Політичний менеджмент тісно пов’язаний із процедурою прийняття політичного рішення. Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи: аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення; розроблення рішення (проекту, програми); затвердження результату розробки й прийняття його до виконання; здійснення ухваленого рішення; вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.

Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення є компетентність, інформованість, знання громадської думки. Зміст самого рішення залежить від суб’єктів влади, засобів масової інформації. Структура політичного рішення охоплює суб’єктів влади, експертів, засоби масової інформації.

Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.

На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень. Вони зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.

Залежно від характеру змін в поведінці політичного суб’єкта виокремлюють кілька моделей політичного менеджменту — реакційну, активну спеціальну, активну систематичну та пасивну.

Реакційна модель характеризується застосуванням методів менеджменту в умовах динамічних змін. Особливості цієї моделі — це мінімізація стратегічних змін в умовах стабільності зовнішнього середовища. Проте реакційне керівництво жодним чином не має бути пасивним, в конкурентному оперативному плані воно може бути енергійним, агресивним, ефективним.

Активна спеціальна модель характеризує прийняття політичних рішень на основі чітких прогнозів майбутніх тенденцій, загроз та можливостей середовища. Ця модель політичного менеджменту найбільше підходить в умовах середовища, що постійно розвивається.

Активна систематична модель може бути застосовна в умовах, коли швидкість змін перевищує швидкість реакції політичного суб’єкта.

Для пасивної моделі характерно зайняття суб’єктом очікувальної позиції. Її застосовують в умовах нестабільності зовнішнього середовища.

У сучасному політичному процесі значення політичного менеджменту постійно зростає. Це спричинило його більшу професіоналізацію та диференціювання. Натепер виокремлюють такі основні види політичного менеджменту, як іміджмейкінг, політичний брендинг, виборчі (електоральні) технології, технології політичних союзів, менеджмент політичних конфліктів, політичне лобіювання.

Іміджмейкінг (індивідуальний чи корпоративний) як вид політичного менеджменту — це створення образу, іміджу державного, політичного діяча та управління ним з певною метою. Політолог зосереджує зусилля на формуванні образу конкретного політика, створюючи доброзичливе ставлення до нього широких верств населення. Політичний брендинг — формування бренду та управління ним — полягає у ефективному донесенні до масової свідомості символів, значень, образів, з високим ступенем їхнього впізнання, здатних відповідно до цілей суб’єкта політико-технологічного управління згуртовувати, об’єднувати людей або, навпаки, роз’єднувати їх на конкуруючі групи. Виборчі (електоральні) технології — це системна діяльність, організування передвиборчої кампанії. Технології політичних союзів — це управлінська діяльність, метою якої є розв’язання поставлених завдань за тісної участі політичних союзників та опонентів. Менеджмент політичних конфліктів — пошук шляхів і засобів зниження політичного протистояння і політичної напруженості в суспільстві, пошук точок дотику у поглядах політичних опонентів. Політичне лобіювання — цілеспрямована діяльність з метою впливу на владу (уряд, парламент) для ухвалення певного нормативно правового акта або рішення.

Види політичного менеджменту можуть різнитися за цілями, які ставить перед собою суб’єкт. Однак цей поділ політичного менеджменту є досить умовним. На практиці один і той самий суб’єкт вирішує різні проблеми, наприклад, створює впізнаваний, зрозумілий населенню образ політичної організації і одночасно формує імідж сильного, компетентного політичного суб’єкта – лідера. Крім того, виокремлення видів діяльності дало підставу для класифікації політичного менеджменту за професійною ознакою — на аналітичне забезпечення політичних кампаній, політичне рекламування, інформаційне забезпечення політичної діяльності (політичний PR), іміджмейкінг як роботу консультантів з політиком з метою корекції його поведінки, спічрайтінг — написання текстів виступів для політика, організація і проведення масових політичних акцій. Наведений перелік видів не є вичерпним. Народжуються нові професії — ньюзмейкер (творець подій, новин чи інформаційних приводів), спін-доктор (організатор пропагандистської кампанії, спрямованої на зниження ролі негативної для політичного діяча інформації). Рішення завдань в межах кожного виду потребує зусиль спеціалістів з різних областей. Наприклад, у формуванні іміджу політика беруть участь вчені-аналітики, психологи, візажисти, спічрайтери, фахівці PR, організатори публічних акцій, рекламісти. Такий функціональний поділ праці характерний для всіх видів політичного менеджменту. Підвищення інтересу до політичного менеджменту обумовлено звуженням можливостей силового подолання проблем у сфері політичних владних відносин, утвердженням цінностей і принципів правової держави, ідеологічного і політичного плюралізму, поваги до прав меншості, свободи опозиції, толерантності. Ефективність політичного менеджменту, в т. ч. і державного управління має досягатися на основі засобів, які забезпечують виконання прийнятих рішень без репресивних інструментів.

II. Розділ. Управлінські технології в політичному житті суспільства

2.1. Роль політичного менеджменту в організації політичної влади

Політичний менеджмент відіграє надзвичайно важливу роль, сприяючи виробленню рекомендацій для політичного керівництва, реалізації управлінських рішень, проектуванню нових типів мислення, життєдіяльності соціальної організації

У своїх ціннісних установках політичний менеджмент спирається на конструктивність, компетентність, професіоналізм, гуманізм і здоровий прагматизм.

Політичний менеджмент як антропологічна парадигма ХХІ століття – це сукупність нових управлінських ідей та технологій, що розвиваються в контексті політичної антропології та сприяють ефективному функціонуванню (органів державної влади та місцевого самоврядування). Визначальне значення для ефективного функціонування політичного менеджменту мають орієнтири культурних комплексів-моделей “людського розвитку” (тривалість життя, розвиток освіти і охорона здоров’я, підвищення добробуту населення, якості життя, подолання різноманітних форм дискримінації, звільнення людини від тиранії і тероризму), що створюють специфічну мультимодель еволюції політики, культури, влади, управління. Політичний менеджмент як нова антропологічна парадигма управлінського мислення продукується в матрицях “держави загального добробуту” як на рівні центру, так і регіону, створюючи базисно-специфічну рефлексію сталого розвитку суспільства.

Політичний менеджмент – це мистецтво управління державою, це сукупність державних (політичних ідей), спрямованих на вироблення ефективних управлінських механізмів, це діяльність, пов’язана з формуванням життєво важливих відносин між державами, народами, націями, класами, різними соціальними групами суспільства. Головна функція політичного менеджменту – це забезпечення інтегральної цілісності, єдності, безпеки і добробуту своїх громадян і країни в цілому, яка повинна забезпечуватися за рахунок вмілого керівництва та ефективного управління. Іноді під терміном «політичний менеджмент» розуміється і система поглядів, яка визначає основні напрямки політичної діяльності, тому участь у владних структурах і здійснення впливу на владні функції – головний зміст політичного менеджменту як головної функціональної технології ХХІ ст.

Практичне значення розробки концепції політичного менеджменту визначається тим, що політичний менеджмент є основою наукового і державного менеджменту, який направлений на формування нових антропологічних засад українського соціуму. Саме філософсько- антропологічна методологія намагається систематизувати знання про людину, проте не диктує абсолютні принципи, а, виходячи із положення людини в світі, ставить питання про смисл її буття» [ 2, с. 7].

Ефективність політичного менеджменту залежить від: 1) доцільності і реальності поставлених задач для досягнення політичних цілей, їх відповідності матеріальним і соціальним можливостям держави в конкретні періоди розвитку; 2) обґрунтованості зв’язку цілей політики і засобів їх досягнення, оскільки останні пов’язані з моральними уявленнями суспільства, які не завжди співпадають з політичними оптимальними рішеннями; 3) рівня компетентності посадових осіб, які сполучають в своїй діяльності знання наукової політики з великим практичним досвідом, їх раціонального використання «на всіх поверхах влади», здатних точно і в строк вирішувати поставлені задачі вищим політичним керівництвом; 4) своєчасного проведення оцінок проектів великих політичних рішень колективами незалежних експертів (В. Бебик, В. Полохало та ін.), а також методами імітаційного математичного моделювання, що виключає чи, по крайній мірі, понижує ризик прийняття ризикованих або рокових рішень вищими суб’єктами влади. До сфери політичного менеджменту входить пошук способів реалізації національних інтересів держави через встановлення і здійснення принципів державного устрою держави, розвитку його політичної системи, управління основними суспільними процесами, керівництво державою і всіма видами суспільної діяльності. Найважливішими факторами, які визначають життєдіяльність і ефективність політичного менеджменту, є його відповідність об’єктивним потребам розвитку матеріального і духовного життя суспільства, врахування економічних можливостей держави, її етнічних особливостей, національного менталітету. Основний закон політичного менеджменту варто сформулювати таким чином: забезпечення оптимального функціонування і самореалізації даного соціального суб’єкта у відповідності з об’єктивними т тенденціями шляхом свідомого впливу на об’єктивні процеси з метою перетворення існуючої можливості в дійсність. Із цього слід зробити висновок, що для того, щоб не помилятися, в політиці необхідно знати ті об’єктивні тенденції, які ведуть до цілі. Одним із законів політичного менеджменту є вибір цілі і основної ланки в ланцюгу подій і передбачення відповідних наслідків у майбутньому. Як відмічає Ф.М.Рудич, «Для політичної науки фундаментальне значення мають лише ті парадигми, які пояснюють саму сутність і природу політики, інтерпретують її основоположні джерела розвитку, визначають межу і масштаб існування, сприяючи тим самим всебічному дослідженню даної сфери» [3, с.12].

Вирішення проблем політичного менеджменту в умовах глобалізації зводиться до наступного: 1) порівняльний аналіз основних соціополітичних, соціо-економічних і соціокультурних цінностей світової цивілізації, що визначають ціннісні виміри політичного діалогу в глобальному світі: становлення нового універсалізму через усвідомлення «квітучої складності» планетарного буття; 2) порівняльний аналіз політичних стратегій міжцивілізаційних взаємодій: обґрунтування гуманітарної миро творчості як постійної відповіді на рецидиви «нового варварства» і нелюдяності; 3) розробка ідеї гуманістичного глобалізму як альтернативи уніформізму і гегемонізму у глобальному світі; 4) обґрунтування нової концепції гуманітарного консенсусу як процесу узгодження цінностей різних цивілізацій; 5) дослідження нових проблем формуючого глобального політичного простору і часу; 6) дослідження можливих деформацій розвитку в процесі глобалізації (антицінності, масова культура, нееквівалентний характер інформаційного обміну); 7) порівняльний аналіз можливих альтернативних шляхів глобалізації з позицій постнекласичної концепції прогресу.

Політичний менеджмент визначає вектор і параметри інтерпретації політичних подій, відповідні мотиви політичної поведінки людей, причини конфліктів, які не завжди зумовлені зримими факторами. Приналежність до певного типу політичного менеджменту створює почуття загальної політичної ідентичності, проте не може порушуватися належність політиків до фрагментарних політичних утворень (сьогодні вони «ідеологізовані» і виражаються відносно належності до того чи іншого політичного табору, групу, фракції, коаліції). «Обмежена поляризація» (Т.Парсонс), пом’якшуючись загальнонаціональними орієнтаціями, не являє собою загрози. Проте проведення послідовної опортуністичної політики на основі локальних інтересів здатне стати таємним чи потенційним джерелом руйнації політичної культури.

Таким чином, політичний менеджмент – це процес впливу суб’єкта, спрямований на упорядкування, збереження, руйнацію чи зміну системи об’єкта у відповідності до поставленої мети в сфері політики. Кожна історична епоха вносила свої корективи у відношенні суб’єктів управління, методи стимулювання, масштаби організації самого процесу, проте тільки у ЗХХ ст.. стали розвиватися наукові основи управління. Ефективний політичний менеджмент є одним із основних факторів соціального, економічного, інтелектуального прогресу. Теорію політичного менеджменту, яка успішно розвивалася відомим політологом В.М. Бебиком, слід охарактеризувати як акумульовані, упорядковані знання, які є системою принципів, методів і технологій управління, розроблених на основі інформації, отриманої як емпіричним шляхом, так і в результаті використання досягнень ряду конкретних наук. Часто теорію політичного менеджменту розділяють на ряд рівнів: 1) політичне управління, що є частиною політології, кратології та філософії політики; 2) соціальне управління, що розроблене на основі політико-економічних і соціально-філософських концепцій, що пояснюють механізм функціонування суспільства і влади на різних історичних етапах.

Однією з найбільш важливих інтегральних характеристик політичного менеджменту є його ефективність, тобто виконання владою своїх повноважень, задач і функцій. Практично це означає гарантоване просування в життя компетентних владних повноважень з найменшими витратами в максимально короткі строки. Критеріями ефективності політичного менеджменту є: 1) ефективне використання владою своїх ресурсів; 2) раціональність «вертикальної» і «горизонтальної» структури; 3) ефективний, своєчасний контроль за виконанням розпоряджень владних структур; 4) організаційно-технічне і кадрове забезпечення обліку та аналізу владних розпоряджень; 5) наявність дієвої системи санкцій, що застосовуються до об’єкта влади у випадку невиконання ним владного наказу; 6) ефективна система самоконтролю влади, одним із показників якої є авторитет.

Однією з сучасних категорій політичного менеджменту називають легітимність (Ж.Л.Шабо), яку слід розрізнити на види: 1) демократична легітимність — це перенесення на все суспільство механізм прийняття рішень індивідом; у політичній практиці для операціоналізації переходу від індивідуального до колективного використовується простий арифметичний механізм – мажоритарний принцип (принцип більшості). Його застосування в демократичних режимах є універсальним – як для вибору представників народу, так і для голосування законів чи прийняття рішень в рамках колегіальних виконавчих структур; 2) технократична легітимність пов’язана умінням володарювати, а останнє зумовлене двома параметрами — способами доступу до влади та змістом процесу її здійснення, в основі якого є знання; 3) ідеологічна легітимність базується на певних уявленнях про соціальну дійсність і способи та проекти її здійснення; 4) онтологічна легітимність – це відповідність політичної влади універсальним принципам людського соціального буття, що виміряється рівнем відповідності тому глибинному порядку буття, який людина відчуває як вроджений і якому вона не може протистояти. Легітимність політичного менеджменту являє собою певний історично сформований, соціально значущий порядок походження і функціонування влади, яка робить можливим досягнення згоди у владних структурах і у взаємодії з суспільством.

Для підтримки легітимності політичного менеджменту використовуються наступні засоби: зміни законодавства і механізму державного управління у відповідності з новими вимогами; реалізація легальних заходів попередження проти можливого пониження легітимності влади; підтримка в суспільстві законності і правопорядку. Основними причинами де легітимації є: 1) суперечність між універсальними цінностями, які панують в суспільстві, та егоїстичними інтересами владної еліти; 2) суперечність між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою; 3) відсутність в політичній системі механізмів по захисту інтересів народних мас; 4) зростання бюрократизації і корумпованості; 5) націоналізм, етичний сепаратизм в багатонаціональних державах; 6) поява гострих соціальних суперечностей, зіткнення різних гілок влади.

Політичний менеджмент, таким чином, це наука про становлення ефективного й цивілізованого політичного управління всіма процесами в державі. В умовах сучасного постіндустріального інформаційного суспільства у зв’язку зі зрушеннями, які відбулися внаслідок науково-технічної революції й утвердження загальнолюдських цінностей (свобода, рівноправність, демократія, права людини, соціальна справедливість тощо), змінюється роль політичного менеджменту всередині країні і на міжнародній арені, так як світові процеси інтеграції та глобалізації породжують нові проблеми. Звичайно, вони по-різному вирішуються в різних державах, але активізація політичного менеджменту являє собою всесвітнє явище. Це стосується і його політичної та соціальної ролі, і управління конфліктними політичними процесами, і упровадження нових політичних технологій, і міжнародної політики («багатополюсний світ» без гегемонізму може утвердитися лише в результаті спільних зусиль усіх держав). Йдеться про формування концепції, а точніше дієвого політичного менеджменту. Вважається, що без регулюючої ролі держави в контексті ефективного політичного менеджменту неможливий розвиток сучасного українського суспільства, Але таке регулювання не повинно обмежувати природні ресурси саморегулювання саморозвитку сучасного українського суспільства. Таке обмеження може існувати лише там, де, коли й оскільки ті чи інші явища й процеси піддаються державному регулюванню і де необхідно виправляти недоліки стихійного розвитку.

В контексті розбудови держави існує потреба пошуку реальних важелів задля подолання відходу суспільної свідомості від авторитарно–тоталітарних підходів до людини, яка була “гвинтиком”, “фактором”, “річчю” і переходу до гуманних суспільних процесів, в центрі яких стояла б ЛЮДИНА, її родова, загальнолюдська сутність, свобода особистості, її самоактуалізації. В центрі нової парадигми політичної антропології – нові наукові завдання по осмисленню нових явищ радикальної зміни суспільно–політичного ладу з його переорієнтацією на людину.

Саме людина як формоутворюючий чинник всіх соціально–політичних процесів визначає певний цивілізований рівень розвитку соціуму, але й структуру вибудови більш прогресивних соціальних систем та адекватного їм способу життя. Лише адекватний соціально–політичний і філософський аналіз всіх кризових явищ в суспільстві допомагає виявити цілісну систему закономірностей руху свідомості до її демократичного вияву, пояснити людину як цілісну істоту; як універсальний прояв “життя взагалі”. В культурі кінця ХХ століття відбувається переосмислення проблем людини в нових дискурсах (феноменологічний, онтологічний, структуралістський, аксіологічний), але й принципової переоцінки набуває класична модель взаємодії людини і політики, людини і влади, людини і держави. Зрозуміло, що соціальна потреба в обґрунтуванні історичних і теоретичних витоків політичної антропології, її автентичного аналізу направлена на виявлення природи гуманно–політичного як субстанційної підвалини цивілізаційних процесів в суспільстві, відтворення цивілізаційно–гуманістичної системи політичних і духовних цінностей.

Сутність останньої полягає в тому, що в нових умовах створення правової держави і формування громадянського суспільства по–новому ставиться і сама проблема людини, особливо коли руйнації піддаються старі підходи до людини і суспільства і апробується можливість формування нової парадигми людини як такого типу екстеріоризації, що долає відчуття, що акцентує увагу на подоланні амбівалентності. Причина виникнення амбівалентних почуттів криється в самій структурі людської свідомості та діяльності; у неоднозначності ставлення людини до навколишнього світу, у суперечливості системи цінностей.

Політичний менеджмент — система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації в політичній практиці.

Отже, політичний менеджмент охоплює систему управління політичною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту та політичного маркетингу. Він передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та втілення в життя політичних рішень. Цю функцію покладено на спеціалізовану групу людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведінки людей — членів суспільства — за допомогою правових норм, умовлянь і маніпулювання. Ці види соціотехніки управління називають ще інструментами регулювання впливу на людей.

2.2. Вплив управлінських технологій на суспільно політичне становище

Термін «технологія» виник від давньогрецьких слів техно-мистецтво, майстерність і логос — наука, знання, закон. У словниках технологію трактують:

1)       як сукупність знань, відомостей про послідовність окремих виробничих операцій у процесі виробництва чогось;

2)       як науку про переробку і обробку матеріалів, способи виготовлення продукції та сукупність прийомів, застосовуваних у різних видах діяльності;

3)       як сукупність способів обробки чи переробки матеріалів, виготовлення виробів, проведення виробничих операцій тощо;

4)       як «будь-який засіб перетворення вихідних матеріалів, нехай то будуть люди, інформація чи фізичні матеріали, для одержання бажаної продукції чи послуг» [10].

Увага до політичних технологій завади була присутня в українському політичному дискурсі [1-3; 7; 8]. Ми часто чуємо такі ознаки, як «чорні», «білі» та «сірі», коли йдеться про технології під час виборів. Дослідник Василь Стоякін у своїй статті «Чорні», «білі» та «сірі» політичні технології» висловлює думку, що «чорний PR» — технології створення негативного іміджу. Схожу точку зору висловив навіть відомий політолог Г.Сатаров. Однак відомо, що навіть у США 2/3 політичної реклами мають негативний характер. Новосибірський політтехнолог Ф.Григор’єв пише з цього приводу: «У нас, до речі, досі вважають компроматом будь-яку інформацію про кандидата, яка йому не подобається. Але ж це абсурд!» [11]. Інша річ, що дезінформація — дійсно частина «чорних» технологій. Деякі автори стверджують, що до «чорного PR» потрібно відносити тільки неоформлені офіційно й оплачені «чорним налом» робота. На жаль, така точка зору навряд чи характерна навіть для демократичних країн. Проблема в тому, що витрати на PR та рекламу взагалі дуже великі, а через наше оподаткування навіть «найбіліші» заходи стають надто дорогими.

Класифікація повинна здійснюватися на основі дотримання при використанні технології норм чинного законодавства та суспільної моралі. Природно, що така класифікація не буде мати загального застосування, але буде цілком функціональною у рамках кожної окремої держави. Відзначимо той відомий факт, що у США агітація в день виборів не заборонена, тоді як в Україні це серйозне порушення законодавства, яке може призвести до визнання недійсними результатів виборів. У рамках запропонованого підходу «чорними» вважаються ті політичні технології, застосування яких передбачає пряме порушення чинного законодавства. Сюди можуть належати технології як відверто кримінальні (замахи на суперників, підкуп членів виборчих комісіїі і т.ін.), так і порівняно невинні, але все ж заборонені законом дії («подарунки» виборцям, агітація з боку посадових осіб тощо) [11].

«Сірими» дослідник вважає ті технології, які не передбачають прямого порушення закону, але вступають у суперечність з нормами суспільної моралі та прийнятими способами ведення політичної (особливо виборчої) кампанії. Наприклад присутність на виборах якого-небудь політика групи його противників з транспарантами, листівками та іншими матеріалами опозиційного до нього змісту. З одного боку, такого роду діяльність не є порушенням закону (якщо тільки матеріали не містять наклепу на адресу політика, а самі його противники не порушують громадського порядку), з другого — громадськість звичайно засуджує такі дії, вважаючи їх порушенням неписаних правил публічних відносин політиків [11].

«Білими» технологіями Василь Стоякін пропонує вважати ті, які входять у неофіційний «реєстр» «дозволених». Переважно це найпростіші та природні технології: розклеювання інформаційних листівок, зустрічі з виборцями і т.ін. [11].

Потрібно зазначити, що межі між цими видами технологій досить невизначені. Більше того, деякі технології можуть виявитися «чорними» чи «білими» залежно від специфіки їх застосування у кожному конкретному випадку. Для прикладу розберемо типовий для демократичних виборів прийом (реалізований у безлічі технологій) поширення про суперника відомостей, які його компрометують. У випадку, якщо відомості не відповідають дійсності (тобто є наклепом) або правдиві, але отримані незаконним шляхом (наприклад внаслідок порушення лікарської таємниці), то ця технологія, безумовно, «чорна». Водночас громадськість, у принципі, схильна засуджувати поширення навіть зовсім справедливого та здобутого виключно законними методами компромату. Хоч саме компромат насправді є ледве чи не головним джерелом відносно об’єктивної інформації про політиків. У цьому відношенні такі технології можна вважати і «сірими».

Стосовно політичних технологій щодо державного управління, слід зазначити, що ефективність управління багато в чому залежить від того, наскільки влада здатна домовитися із суспільством, організувати з ним своєчасний і ефективний діалог, який може бути забезпечений використанням політичних технологій. Позитивне ставлення громадян до політичної влади та її рішень виступає необхідною умовою і показником її легітимності. Але постає питання, чи може ця легітимність бути штучною, наслідком певних технологічних та технічних маніпуляцій суспільною свідомістю, тобто забезпеченою використанням політичними акторами політичних технологій? Це питання переводить проблему, з одного боку, в моральну-етичну площину а з другого — в політико-технологічну. Відтак висновок про те, що су спільна думка здобувається залученням політичними акторами «політтехнологів», має певний сенс. Але перехід до публічної політики та управління відбувається разом з демократизацією відносин між інститутами та суб’єктами політики, і сучасна політична реальність, що виникає в процесі пострадянських трансформацій і еволюційного антропогенного руху, зумовлює необхідність пошуку сучасних технологій управління відповідно до «вимог часу». Традиційні для індустріального суспільства структури або ламаються без їх адекватної заміни, або не працюють через свою нерелевантність і, як наслідок, очевидно поглиблюється конфліктність політичних відносин у країні.

Конфліктність починає зростати разом з реалізацією радикально-ліберальних реформ, що докорінно вплинули на економічне й соціальне життя країни. Поглиблюється диспропорція в рівні доходів і якості життя. Ці процеси будуть супроводжуватись безліччю соціальних конфліктів. А неефективність системи управління може сама по собі бути постійним джерелом соціальних конфліктів і призводити до переростання соціального конфлікту в політичний. У структурі політичного процесу конфлікт відіграє значну, якщо не провідну роль 3 одного боку, конфлікт може мати позитивний характер, тому що суспільні протиріччя є неодмінним атрибутом суспільного розвитку. Конфлікти сприяють підвищенню ефективності функціонування соціальної системи, групи або організації. З другого боку, конфлікт може мати деструктивний характер. Недосконалість механізмів урегулювання й попередження соціальних конфліктів призводить до ескалації протиріч. Зміст сучасного політичного процесу не можна вже уявити без використання політичних технологій та ЗМІ, і цей вплив охоплює всі суб’єкти політики і також може бути як конструктивним, так і деструктивним.

У результаті постійного політичного протистояння та у зв’язку зі зміною економічного, політичного життя, зміною пріоритетів, цінностей тощо відбулося різке посилення соціальної конфліктегенності, тобто процесу наростання протиріч. В умовах публічності та демократії соціальний конфлікт — це конкурентна взаємодія двох або більше сторін з різновекторними інтересами, поглядами, цінностями, які заперечують право один одного на розподіл владних повноважень, економічних, політичних ресурсів тощо. Основним фактором політизації конфлікту є публічність, перехід в інформаційний простір суспільної дискусії.

У системі суспільних відносин політичний конфлікт поєднаний з боротьбою суб’єктів за ресурси, статус, владу тощо і може відбуватися між регіонами, трудовими колективами, політичними партіями, групами інтересів тощо. Зіткнення векторів суспільного розвитку супроводжуються суперництвом у сфері інформації та технологіями управління конфліктами. Деякі конфлікти можуть бути розв’язані штучно і набуватимуть «технологічного характеру».

Пошук ефективних форм управління в умовах публічності політичного процесу є насущною потребою практики сучасних суспільств і безпосереднім чином пов’язаний з дослідженням політичного процесу, політичної ситуації та політичних подій. Ефективність управління безпосередньо пов’язана з наявністю об’єктивної інформації про об’єкт управління або впливу. Отримати сьогодні відповідну інформацію без відповідних технологій практично неможливо. Ще однією технологією, без якої в умовах публічної політики управління може стати безрезультатним, є політична аналітика, яка в даному контексті є технологією збирання, обробки та інтерпретації інформації, потрібної для прийняття рішення в умовах прозорості та публічності [3; 8].

Крім того, на пошук нових теоретико-методологічних підходів до розв’язання зазначених проблем наштовхує потреба подолання перманентного кризового стану влади, при поглибленні негативних тенденцій у державному управлінні. На жаль, основною проблемою трансформаційних процесів в Україні є те, що нові завдання вирішуються переважно старими засобами, оскільки нові демократичні механізми в державних інституціях та суспільстві відсутні. Разом з тим головним елементом демократичного суспільства, який передбачає узгодження інтересів різних суспільних груп у процесі підготовки та ухвалення рішень органами влади, є взаємодія публічної політики та управління. Глибинна суть публічної політики полягає у залученні до процесу прийняття політичного рішення всіх зацікавлених сторін у вирішенні конкретної проблеми.

Публічна політика — це політика, яка розробляється і реалізується не тільки виключно органами державної влади (так званий «вертикальний вимір»), а й у «горизонтальному вимірі» політичного процесу. Вертикальна складова процесу здійснення публічної політики відображає її когерентність, ієрархічність та інструментальність [8]. Горизонтальна складова доповнює вертикальну, акцентуючи увагу на зв’язках між акторами політики, які визначають набір можливих варіантів політики. Саме горизонтальна складова повинна радикально вплинути на визначення предмета політики та на впровадження політичних рішень. Присутність горизонтальної складової — різних державних, недержавних та громадських інституцій з різних галузей економіки та суспільного життя, груп незалежних експертів, громадських і міжнародних організацій, представників бізнесових кіл, що конкуруватимуть за доступ до ресурсів, цільових груп політики тощо — дає змогу визначити такі цілі, засоби оцінювання та впровадження політики, що будуть відповідати суспільним потребам та національним інтересам [8].

Перетворення в системі розробки та здійснення політики в Україні мають привести до формування нової системи управління суспільним життям, яка офіційно визнаватиме і залучатиме до процесу тих дійових осіб, які утворюють горизонтальну складову. У свою чергу, це означатиме відмову від прямого адміністрування, характерною для української системи державного управління, появу варіативності публічної політики.

Наявність і розвиненість горизонтальної складової перетворює «державну» політику на публічну політику. Тобто таку політику, яка виробляється колективними зусиллями і реалізується через урахування всіх легітимних інтересів суспільства шляхом організації суспільного діалогу та безпосередньої взаємодії влади та суспільства. Вироблена таким чином політика потребує і якісно нового підходу для її реалізації та впровадження, що зумовлює пошук та використання сучасних технологій управління.

Усі політичні технології ґрунтуються на знаннях про людину і реалізуються як системні інтелектуальні комплекси, спрямовані на маніпулювання свідомістю задля досягнення конкретної мети. Політичні технології (грец. майстерність — вчення) — набір стратегічних принципів, прийомів, технік, пов’язаних із впливом на свідомість і поведінку людей у політичній сфері з метою здобуття, використання або утримання політичної влади.

За змістовим навантаженням та механізмами дії політичні технології є сукупністю конкретних прийомів, методів, технік, що забезпечують досягнення результатів. Тут потрібно усвідомлювати різницю між термінами «технологія» та «техніка». Наприклад, організація політичної події є технологією, а демонстрація, мітинг, що відбулися в межах цієї події, — технікою. Техніки можуть бути універсальними для різних країн, а технології завжди мають бути адаптовані до місцевих умов [8, с. 171].

Для вибору найоптимальнішої технології необхідно діагностувати ситуацію та розробити індивідуальну стратегію під конкретного політичного актора, а також у процесі реалізації цієї технології отримувати інформацію.

В.О.Корнієнко виокремлює такі типи політичних технологій.

  1. Залежно від політичного режиму:
  • демократичні;
  • недемократичні.
  1. За рівнем впливу на суспільство:
  • головні (що стосуються всього суспільства: референдуми, вибори);
  • другорядні (збори, мітинги, марші протесту чи підтримки).
  1. За спрямованістю:
  • створення сприятливого для політика порядку денного;
  • зміна сприйняття діяльності політика;
  • внесення потрібних змін у виборче законодавство;
  • розподіл зусиль за цілями (перемога на виборах, підвищення довіри).
  1. За легальністю використання:
  • «білі», або технології відкритої комунікації (весь інструментарій донесення повідомлень до виборця);
  • «чорні», або технології закритої комунікації (підкуп виборців, різноманітні способи фальсифікації результатів виборів та ін.);
  • «сірі» — технології, які не передбачають прямого порушення закону, але суперечать нормам моралі.
  1. За відношенням до виборчої системи:
  • технології, що реалізуються поза виборчою системою (переворот, домовленості з елітами);
  • виборчі технології і технології здійснення влади.
  1. За масштабами:
  • масові (задіяний увесь електорат);
  • сегментарні (спрямовані на певну групу електорату).
  1. За характером мотивації:
  • мотивувальні, заохочувальні (обіцянки, очікування благ);
  • погрожувальні (ґрунтуються на використанні навіяних та природних страхів).
  1. За інформаційними носіями:
  • друковані;
  • електронні;
  • зовнішні.
  1. За територіальними особливостями:
  • східні (створюються та застосовуються в країнах східного типу);
  • західні (використовуються в країнах європейського типу).
  1. За етапами застосування:
  • довиборчі;
  • виборчі;
  • післявиборчі.
  1. За «трьома обставинами»:
  • місце (кафе, мітинг на площі);
  • час (алгоритм застосування — разові, регулярні);
  • спосіб дії (активні, пасивні, партнерські тощо).
  1. За рівнем упровадження:
  • стандартні політтехнологічні процедури, спрямовані на вирішення типових завдань;
  • творчі політтехнологічні розробки (комбінації технологій, до яких удаються у разі неефективності стандартних процедур).

Варто спинитись на визначенні деяких понять. Так, » деструктивні технології» — це технології, що зумовлюють руйнування суспільного організму, втрату керованості ним, породжують правовий нігілізм, аморальність, політичну апатію.

Гуманітарні технології спрямовані на досягнення політичного результату завдяки участі суб’єктів політичного процесу у розв’язанні складних проблем.

Політичний маркетинг — це сукупність методів і засобів цілеспрямованого впливу на різні соціальні групи того чи іншого суб’єкта політики з метою донести до них вигідну про себе інформацію в найбільш доступній формі і по найбільш ефективних каналах її трансляції. Він вимагає відповідних засобів упровадження і донесення до населення привабливого іміджу політика [4, с. 55]. Основою політичного маркетингу є політична реклама. Вона, як і реклама комерційна, має дуже різноманітні, практично невичерпні форми і обмежується лише рамками фантазії політичних рекламістів.

Політичні технології — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату. Вони включають, насамперед, вивчення та набуття знань стосовно реально існуючих об’єктивних умов, за яких відбувається діяльність суб’єктів політики. Це означає володіння інформацією щодо того, які соціальні групи залежно від їх причетності до форм власності, рівня доходів та інших показників проживають на території країни та конкретного регіону; який відсоток становить кожна група від усієї маси населення; які потреби, інтереси, сподівання у кожної із цих груп; у яких відносинах вони перебувають стосовно одна одної, а також щодо органів державної та місцевої влади (взаєморозуміння, поваги, недовір’я, ворожнечі та ін.). Володіння такою інформацією необхідне стосовно національних груп, якщо територія багатонаціональна. Важливою складовою знань про реальні об’єктивні умови є інформація про розстановку політичних сил, вплив політичних партій, рухів, громадсько-політичних об’єднань, а також засобів масової інформації на конкретні соціальні (національні) групи населення [10, с. 561-562].

Державним службовцям, звичайно, ближчі технології державного управління та соціальні, тож варто, насамперед, розглянути ці поняття.

Технологія управління — не винахід сьогодення. Відтоді, як управління виокремлюється в самостійний вид праці, розробляються правила його здійснення. Вони формулювалися емпіричним шляхом і передавалися в усній формі. Сьогодні ж головна функція соціальної технології — об’єднання науки і практики. Технологія являє собою систему жорстко скоординованих елементів: «цілі» — процедури (правила) — технічні засоби — операції (дії) — мотиви (стимули). Головне в ній — узгодженість і послідовність елементів, що є незмінними для будь-якої технології — освітньої, виховної, інформаційної, виробничої, сервісної, комунікативної, управлінської. Всюди сформульовані цілі мають реалізуватися шляхом установлення чітких і неодмінно виконуваних процедур, які диктують логіку тих чи інших, зрозуміло, обґрунтованих і продуктивних дій (Г.А.Атаманчук). Соціальні технології та соціальне управління пов’язані з людьми, вони є суб’єктами історичного процесу, оскільки люди на відміну від машин і автоматів усвідомлюють і формують свої інтереси і, відповідно, визначають поведінку [2, с. 185-189].

А.Колодій визначає політичні технології як систему прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності. Д.Видрін використовує також поняття » антитехнології», звертаючись до яких суб’єкти політики роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, ігноруючи загальні й довготривалі наслідки своєї діяльності, тобто на політичну стратегію. Тут наявна парадигма незалежності політики від моралі. Зразком таких антитехнологій Д.Видрін називає популізм.

Існує лише три функції політичної діяльності на рівні владних структур:

1)       аналітична (діагностична);

2)       директивна (прийняття та реалізація рішень);

3)       мобілізуюча.

Також варто детальніше спинитися на директивних технологіях (прийняття та реалізація рішень). Процес прийняття політичних рішень має такі стадії.

  1. Заявлення вимог. Незадоволені потреби суспільства передаються у центри прийняття рішень.
  2. Підготовка рішення. Беруть участь різні організації, що співпрацюють, експерти із залученням зацікавлених сторін. Це фактично стадія підготовки самого акту вибору.
  3. Прийняття рішення — власне акт вибору. Він може здійснюватися одноособово і колективно. Відповідно існують директивні технології одноособового і колективного прийняття рішення. Оптимальне рішення — це половина успіху, його виконання є запорукою ефективного функціонування влади. До позитивних якостей політичного рішення слід віднести: легітимність, компетентність, моральність, компромісність [6, с. 101-109].

Зауважимо, що прикладна (практична) політологія досліджує і прогнозує конкретні політичні події, дає можливість суб’єктам політичної діяльності, використовуючи технології, досягти поставлених цілей.

Політичні технології — це сукупність найдоцільніших прийомів, засобів, процедур реалізації функцій політичної системи, спрямованих на підвищення ефективності політичного процесу та досягнення бажаних результатів у сфері політики. Політичні технології містять у собі прийоми досягнення як негайних локальних короткочасних результатів (тактика), так і отримання глибинного тривалого ефекту (стратегія). Використання тих чи інших політичних технологій визначає ефективність політичного управління, регулювання політичних процесів, стійкість політичної системи і всього політичного простору [7, с. 429].

Тепер розглянемо деякі особливості технологій державного управління, що є одним із проявів соціальних технологій. Соціальна технологія — це певний спосіб досягнення суспільних цілей, її сутність полягає в поопераційному здійсненні діяльності: операції розробляються заздалегідь, усвідомлено і послідовно, на основі наукових знань. Соціальна технологія, за визначенням болгарського вченого М.Маркова, — елемент людської культури. Вона виникає в культурі двома шляхами: еволюційно або будується за її законами як штучне утворення.

Були часи, коли наше суспільство переживало процес соціального будівництва, коли закладалися основи принципово нового укладу громадського життя, формувалися його основні інститути й установи, коли соціальна організація суспільства перебувала на стадії становлення і лише організаційно закріплювала принципи, вироблені в процесі соціальної революції. Після того, як основні соціальні інститути й установи суспільства сформувалися й історично визначилися, завдання соціального будівництва поступово змінюється на завдання соціального управління.

Соціальна організація суспільства, що склалася, не статична, вона безперервно змінюється під впливом історичних умов і людської діяльності й потребує управління цим процесом історичного руху. Звідси і наукова проблема конкретного дослідження існуючої соціальної організації як об’єкта соціального управління, і проблема формулювання наукових принципів соціального управління. Звідси й необхідність пошуку форм, адекватних завданню соціального управління на новому етапі розвитку суспільства, і, як наслідок, — нові вимоги до професіоналізму державних службовців, у яких перебуває багато важелів управління соціальними процесами, а значить, на них покладається і більша відповідальність за якість життя наших громадян.

Поділяючи думку багатьох політологів про технології як механізми політичного управління, вважаємо за необхідне конкретизувати зміст поняття «політичне управління».

По-перше, слід визначити співвідношення понять «державне управління» і «політичне управління». Державне управління — це центральний елемент політичного процесу, так зване ядро політичного управління. Крім того, політика більш емоційна в тому розумінні, що вона чутлива до суспільної думки, настроїв широких мас людей, їх устремлінь, залежить від впливу поточних подій, домінування тих чи інших лідерів, соціальних інтересів тощо.

Державне управління більш раціональне, ніж політичне, тобто більш функціонально організоване й вирішує конкретні завдання.

По-друге, «політичне управління» необхідно досліджувати з позиції законів синергії в тому розумінні, що феномени соціуму мають вивчатися в парадигмі гуманітарного знання. У нашому розумінні політичне управління — це: функціонування в суспільстві таких політичних механізмів, у яких суб’єкти й об’єкти пов’язані між собою відношеннями управління. До них можуть належати відносини політичної влади й політичного зворотного зв’язку, що виникають у рамках державного управління, і відносини підпорядкування в інших організаційних структурах суспільства, включених у політичний процес. Зворотний зв’язок особливо актуальний, коли потрібне оперативне реагування політичних структур на нові реалії в політичному житті суспільства.

Інформація є постійно діючим фактором і необхідною умовою здійснення управління взагалі і його окремих функцій зокрема. З точки зору теорії управління політичні технології є способом організації й упорядкування доцільної практичної політичної діяльності, а також сукупністю засобів та дій, спрямованих на зміну стану соціального об’єкта або на досягнення заданого результату.

З позицій адміністративного права управління визначається як виконавча й розпорядча діяльність держави. І це визначення в достатній мірі не розкриває матеріальної суті управлінської діяльності, не вичерпує її змісту, та й саме поняття виконавчої й розпорядчої діяльності потребує уточнення.

Мабуть, більш продуктивним буде підхід з погляду реального змісту управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його характерних рис і ознак, не обмежуючись юридичною формальною оцінкою. Подібний підхід характерний для представників загальносоціологічних наукових напрямів, що досліджують проблеми управління. Вони переважно визначають управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому чи на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об’єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети. Цим визначенням підкреслюється найголовніше призначення управління — забезпечення функціонування та розвитку суспільства як єдиного цілого, його організуючий характер. Отже, управління — це є організуюча діяльність держави, що спрямована на виконання її завдань та функцій.

Нові функції й завдання держави перехідного періоду зумовлюють і новий зміст її управлінської діяльності, а отже, визначають форми, методи управління, систему та структуру органів державного управління. Раніше у наукових публікаціях домінуючою позицією були положення, за якими державне управління розглядалося як управління людьми. І для цього було досить підстав, оскільки державне управління як політична та владно-примусова діяльність, що одержала ці якості від держави — політичної організації, вважалося суто політичною категорією, покликаною впливати лише на поведінку людей у потрібному для пануючого класу напрямі. Але тим самим затушовувались ознаки управління як специфічного виду суспільної діяльності.

Навіть за найпростіших форм організації колективної праці функції управління не обмежувалися тільки впливом на поведінку людей, воно справляло і загальні функції, що виникають з руху усього виробничого механізму та потреб розвитку суспільства як єдиного цілого. Суспільні процеси є загальним об’єктом управлінської діяльності держави. Управління — це різноманітна державна діяльність, яка охоплює не тільки сфери виробництва та розподілу, але й сферу духовного життя, різні сторони людського співжиття.

Зрозуміло, управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку людей. Однак держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя людини — природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об’єктами культури, тобто всіма тими «речами», що знаходяться у її розпорядженні. Навіть за умов значного скорочення кількості об’єктів державної власності в процесі приватизації в безпосередньому володінні держави залишаються найбільші підприємства базових галузей економіки та військово-промислового комплексу.

Проте поступове роздержавлення та демонополізація економіки, запуск ринкового механізму саморегулювання не звільняють державу від необхідності здійснювати широкі економічні, соціально-культурні й інші загальні та спеціальні функції, а зобов’язують виконувати їх в інших формах і методах, ніж раніше: сприянням утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозуванням, податковою, кредитною і дотаційною політикою, пільговим квотуванням, заохоченням науково-технічного прогресу та ін., тобто державне регулювання економіки не має нічого спільного з директивними методами командно-адміністративного управління.

Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу (мається на увазі владна природа, оскільки її витоками є державна воля). Здійснення загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає застосування владнорегулюючих і примусових заходів державного управління, але вони становлять лише допоміжну основу змісту цієї діяльності. Це — заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської думки та свідомості, почуття відповідальності та обов’язку.

У державному управлінні об’єктом менеджменту є державний орган (державна установа). Це організація, специфічними особливостями якої є те, що:

1) особи, які відповідають за її управління, є обраними або призначеними;

2) щодо неї держава застосовує систему примусу, якої позбавлені приватні компанії;

3) предметом праці в ній є інформація, а рішення, що вона приймає, часто мають інформаційну форму (постанови, розпорядження тощо).

Системи менеджменту, характерні для державних організацій, називають адміністративними (від лат. administratio — управління, керівництво):

1) управлінська діяльність державних органів, організаційна діяльність у сфері управління;

2) органи виконавчої влади держави; урядовий апарат;

3) посадові особи, керівний персонал певної установи;

4) розпорядники, відповідальні упорядники чогось.

На відміну від виконавчої роботи, яка властива державним органам, менеджмент є цілеспрямованим управлінням, цілями якого є в першу чергу ефективність і дієвість. Менеджмент є обширним поняттям, яке поширюється одночасно на три сфери: процес (планування, рішення, здійснення, контроль); структуру (організація, розподіл), кадри (керівництво). Із цього випливають основні функції менеджменту: планування, контроль, організація, керівництво.

Менеджмент є типом управління, який найбільшою мірою відповідає потребам і умовам ринкової економіки. Основними ознаками менеджменту як типу управління є такі:

1) вихідним моментом організації управління і його здійснення є людина, її потреби, інтереси, мотиви, цінності, установки;

2) у підходах, принципах і методах управління пріоритет віддається економічним засобам і методам управління;

3) професіоналізм управління як одна з головних вимог до менеджера і персоналу;

4) менеджмент пред’являє комплекс вимог до особистих якостей менеджера, які забезпечують мистецтво управління (підприємливість, упевненість, комунікабельність);

5) в організаційному відношенні для менеджменту характерна гнучка організація управління, здатна швидко перебудовуватися відповідно до зміни умов та організація інноваційного типу.

Основними змінними державної організації, які вимагають уваги адміністративного менеджменту, є цілі, структура, завдання, технологія і люди. Цілі державної організації — те, заради чого вона створюється і функціонує — поділяються на предметні (здійснити намічене політикою) і формальні (орієнтація на громадян, мінімальні затрати, вдоволеність персоналу). Структура державної організації — логічні взаємовідносини рівнів управління і функціональних сфер, збудовані в такій формі, яка дозволяє найбільш ефективно досягти цілі даної організації. Завдання — цілі, транспоновані в конкретні вказівки до дії. Технологія — засіб перетворення ресурсів у потрібні продукти і послуги. Люди — центральна фігура в менеджменті, особи з їх неповторними рисами. Менеджмент у державному управлінні враховує зовнішнє середовище державної організації і вимагає ефективної реакції на нього та пристосування.

2.3. Прийоми та методи вирішення криз в умовах політичної трансформації

У вітчизняній науковій традиції, що значною мірою успадкувала радянську діалектико-матеріалістичну настанову, поняття політичної кризи чітко не визначено. З одного боку, це „особливий стан у розвитку і функціонуванні політичної системи, передусім владних структур”, що виникає внаслідок загострення суперечностей між суб’єктами політичного життя. Тобто криза є вторинним, похідним явищем від суперечностей і конфліктів. З іншого боку, стверджується, що криза означає „тимчасове призупинення” або припинення функціонування окремих елементів чи інститутів політичної системи. З цього кута зору криза є останньою фазою розвитку конфлікту, його кульмінацією, після подолання якої конфлікт може бути вирішений, або ж руйнація набуває незворотного характеру [1]. Таке розуміння кризи є некоректним. Воно стало наслідком подвійної помилки. Першою було помилкове узагальнення про те, що гострий конфлікт — це криза. Очевидно, що криза і конфлікт є зовнішньо близькими процесами, але їхня суть різна. Друга помилка полягає в ототожненні тієї частини конфлікту, коли сторони не можуть чи не хочуть продовжувати боротьбу, але й не можуть знайти вихід із ситуації, тобто з кризи. Звідси — невирішений конфлікт це також криза. У спеціальній літературі остання ситуація найчастіше описується такими англомовними термінами, як Stalemate, Impasse, Deadlock, що українською можна перекласти як „глухий кут”.

Аналіз довідкових статей, що містяться у кількох російських та українських академічних наукових виданнях, засвідчує існування кількох методологічних проблем [2].

  1. У пострадянській традиції вивчення політичних явищ домінуючим залишається спрощений системний підхід. При всій перспективності цього підходу до вивчення макросуспільних та макрополітичних проблем, варто пам’ятати, що він зазнав глибокої критики з боку теоретиків конфлікту ще в другій половині 1950-х років [3]. Сучасні міждисциплінарні дослідження політичних явищ пішли значно далі. Тому використання системного підходу для пояснення кризи навіть у західних авторів є не більше, ніж історіографічним фактом у розвитку політичної теорії.
  2. Політична криза розглядається окремо від таких явищ, як політична стабільність, політична нестабільність (напруга) і розпад. Щоправда, з одного боку, автори українських та російських енциклопедичних видань пов’язують кризу із загостренням і поглибленням суперечностей і конфліктів (що не є одним і тим же), надаючи кризі значення змінної величини у розвитку конфлікту. Про помилковість такого пояснення говорилося вище.

З іншого боку, з аксіологічної точки зору кризі надається позитивне значення навіть тоді, коли вона викликає занепад системи. „В усіх випадках, навіть у випадку руйнування системи, кризу можна розглядати як перехід системи в нову якість або утворення якісно нової системи, іншими словами, як момент розвитку. В цьому значенні криза принципово відрізняється від катастрофи, тобто остаточного руйнування системи і утворення нової системи гіршої якості або взагалі повного припинення розвитку” [4].

Наголос на винятково позитивних наслідках кризи методологічно некоректний, позаяк він не підтверджується емпіричними даними. Протиставлення кризи і катастрофи без визначення сутнісних ознак цих двох явищ може містити значну частку суб’єктивізму при аналізі окремих випадків і тому не може вважатися достатньо обґрунтованим.

  1. Пострадянські автори, як, до речі, і багато західних, переважно не акцентують уваги на тому, розглядають вони кризу як подію чи як процес. У наведених вище спробах визначення криза, хоча й не чітко, але розглядається як подія. На це вказують такі слова, як „особливий стан”, „тимчасове призупинення або припинення функціонування”, „перерва”. Проте при поясненні сутності кризи ті ж автори звертають увагу на кілька етапів її розвитку, що однозначно вказує на її процесуальний характер. Така внутрішня суперечливість у визначенні поняття є головною перешкодою при здійсненні як прикладних, так і теоретичних досліджень.

Попередньо визначені методологічні проблеми підводять до висновку, що серед дослідників (творчих колективів), що вивчали кризу, немає єдності щодо розуміння сутності цього явища. Це фундаментальна проблема, яку лише частково досліджували окремі автори [5]. Жодна з аналізованих статей не містить чіткого визначення кризи і переліку її сутнісних рис. Проте спільним у всіх цих текстах є твердження про кризу як про процес, що має три фази: 1) латентну, або передкризову;

2)       кульмінації; 3) завершення. Щоправда, вітчизняні автори звертають увагу на два варіанти завершення кризи: а) подолання кризи і відновлення рівноваги; б) остаточна руйнація і припинення розвитку. Російські науковці визначають три варіанти: а) руйнація системи; б) перехід системи у новий стан (який?); в) створення нової системи.

Здійснений аналіз дає можливість стверджувати, що довідкові статті про кризу є надто описовими, внутрішньо суперечливими, емпірично необгрунтованими і тому не можуть вважатися задовільними для

пояснення феномена політичної кризи.

Сучасні емпіричні дослідження численних внутрішніх конфліктів виявили хибність уявлення про те, що криза є похідним явищем чи наслідком конфлікту. Більш коректне пояснення зв’язку між кризою і конфліктом може бути сформульоване так: внутрішній конфлікт є наслідком розпаду держави. Розпад чи колапс держави є свідченням глибокої кризи. Розпад держави — це процес, що закінчується нездатністю держави самостійно підтримувати свою безпеку, законність, контролювати територію, збирати податки та виконувати інші внутрішні чи зовнішні функції [6]. Це пояснення здійснене шляхом емпіричного аналізу численних конфліктів, тобто індуктивним шляхом, і відштовхується від того, що визначальними причинами (underlying causes) внутрішнього конфлікту є чотири групи чинників: структурні, економічні, політичні і культурні, а безпосередніми (proximate causes) — поведінка еліт [7]. Серед структурних чинників — розпад держави або нездатність підтримувати власну безпеку — вважається визначальною умовою виникнення не лише внутрішнього конфлікту, а й революції [8]. Тому політична криза має розглядатися як необхідна умова виникнення внутрішнього конфлікту, а не навпаки.

Якщо кризу розглядати з такої перспективи, то це дає можливість вмістити це явище в ширший теоретичний контекст і створити модель (схему) політичного циклу [9].

Ця модель сконструйована аналітичним шляхом. Вона базується на наступних вихідних принципах.

  1. Модель є причинно зумовленою. Це означає, що кожна ситуація, починаючи від початкової, є наслідком змін, які відбулися у попередній ситуації. Водночас кожна попередня ситуація є причиною змін у наступній ситуації.
  2. Модель є інваріантною. Це означає, що політичний процес (розвиток, затримка, занепад) відбувається нелінійно, і кожен його етап, що відповідає певній ситуації, може мати більше, ніж один варіант розвитку. Проте для спрощення пояснення на рисунку 2 зображено лише один („негативний”) варіант політичних змін.
  3. Теоретичною серцевиною моделі є твердження: криза є причиною (умовою), а не наслідком (проявом) політичного конфлікту. Ця теза була обґрунтована вище.

Невирішення конфлікту може призвести до розпаду системи, поглиблення патологій і відновлення конфлікту.

Ознаки кризи будуть визначені аналітичним шляхом, тобто шляхом аналізу текстів українських та російських вчених і текстів західних авторів. Безумовно, така процедура має доповнюватися емпіричною перевіркою цих ознак. Та це завдання виходить за межі нашого дослідження.

Оскільки як українські, так і російські автори у поясненні феномена кризи відштовхуються приблизно від однієї методологічної традиції, то їхні думки, для зручності, будуть об’єднані в категорію „пострадянські автори”.

На початку хотів би зауважити, що ні пострадянські, ні західні дослідники спеціально не визначали ознак кризи. Проте у текстах як однієї, так і іншої групи авторів можна знайти певні відповідники того, що можна вважати ознаками кризи.

Так, пострадянські автори найчастіше називають такі характеристики (ознаки) кризи: призупинення або припинення функціонування окремих елементів чи інститутів політичної системи, загострення політичних конфліктів, зростання політичної напруженості, нестабільність, зниження рівня керованості всіма сферами життя суспільства, зростання соціально- політичної активності мас.

Виходячи з тези про похідний від суперечностей і конфліктів характер кризи, пострадянські автори намагалися обґрунтувати значення суперечностей, які призводять до появи кризи. Так було виокремлено три групи суперечностей, кожна з яких має бути свідченням глибини кризи.

До першої групи було віднесено функціональні суперечності, суть яких полягає у функціональному розладі механізмів управління суспільством, невідповідності методів діяльності органів державної влади зовнішнім і внутрішнім умовам життя, що зазнали змін. При цьому не вказується, що свідчить про настання такої невідповідності і що мається на увазі під механізмами управління. Проте для подолання функціональних суперечностей досить здійснення реформ з вдосконалення тих механізмів. Якщо ж керівництво країни виявляється нездатним реформувати суспільство, але не механізми управління — це може призвести до перетворення функціональних суперечностей у структурні, що є ознакою поглиблення кризи.

Структурні суперечності, що становлять другу групу, визначаються як невідповідність форм державного устрою умовам життя суспільства. Тоді настає „криза структур влади” та її легітимності. Влада у такій ситуації нездатна долати наявні суперечності і вирішувати проблеми суспільства. Структурні кризи супроводжуються значними соціальними збуреннями, але й можуть мати мирний перебіг. Для їх подолання потрібні структурні реформи у різних сферах суспільного життя, якісне оновлення політичної системи (напевно, тут йдеться про зміну форми державного устрою).

Третя група суперечностей — це суперечності системні, які „означають, що головні елементи суспільства прийшли до такої взаємної невідповідності, що їх вже неможливо вирішити в рамках наявної політичної системи” [10]. їх можна вирішити лише завдяки зміні системи

—      революційним або ж „ненасильницьким” шляхом. Системна криза

—      це параліч „державно-політичних структур”, втрата керівництвом стратегічної ініціативи розвитку суспільства. Як відзначає автор цитованої статті, на цій стадії кризи, як правило, виникає революційна ситуація, повна втрата легітимності, залучення нових суб’єктів до політичного життя. Причинами виникнення цих суперечностей вважається надмірна пасивність (неусвідомлення владою наявних проблем) або ж надмірна активність влади (здійснення радикальних реформ, що не сприймається

суспільством, визначення завищених цілей тощо) [11].

Попри, на перший погляд, раціональний та зрозумілий спосіб пояснення запропонований підхід при уважнішому прочитанні виявляє кілька методологічних проблем.

По-перше, він містить упередження стосовно потреби відповідності одних умов іншим (методів діяльності органів державної влади новим умовам життя, форми державного устрою — соціально-економічним умовам життя, взаємній невідповідності головних елементів суспільства одне одному). Така відповідність теоретично можлива лише у жорстко контрольованому суспільстві, або в суспільстві, яке не змінюється зовсім або змінюється дуже повільно.

По-друге, пояснення насичене понятійними конструкціями, які мають важливе значення у ланцюгу логічних зв’язків, але які залишилися невизначеними, а тому фактично порожніми. Для прикладу: „розлад суспільно-політичних механізмів суспільства”, „структури влади”, „бурхливі соціальні збурення”, „структурні реформи”, „революційна ситуація”. Ці поняття мають вигляд наукових евфемізмів, покликаних замаскувати брак чіткого розуміння автором суті аналізованого питання.

По-третє, підхід свідчить про марксистську методологічну настанову стосовно суспільного розвитку як боротьби суперечностей між базисом і надбудовою або продуктивними силами і виробничими відносинами, що завершується їх подоланням шляхом революції. Марксистська соціологія аналізу суспільних процесів виявила свою неадекватність в умовах індустріального та постіндустріального суспільства, де традиційні дихотомічні класові лінії поділу були замінені на плюралістичні ідентичності, чиї носії конфліктують і співпрацюють між собою в різних конфігураціях.

Що стосується західної політології, то й там стан вивчення явища політичної кризи описується такими термінами, як „надмірне використання”, „непевність”, „абстрактність” тощо [12]. Попередній аналіз англомовної літератури здивував мене тим, що феномен політичної кризи залишається значно менше вивченим як на теоретичному, так і на емпіричному рівні, ніж проблема стабільності чи конфлікту. Я не брав до уваги дослідження з теорії управління та похідного від неї „кризового менеджменту”, оскільки вони мають іншу, переважно прикладну, вузько визначену орієнтацію. Тому далі при аналізі ознак кризи піду шляхом виокремлення глибше розроблених ознак політичної стабільності, надавши їм протилежного значення.

Якщо сукупні макропоказники матимуть негативне значення (добробут населення менший, ніж соціальна мобілізація, високі показники економічного занепаду, несправедливий розподіл доходів, невисока накопичувальна та розподільча здатність уряду), то вони свідчитимуть про загрозливі тенденції для всієї політичної системи. Проте щоб нестабільність переросла у кризу, потрібні додаткові або необхідні умови. Ці умови, на мою думку, пов’язані з поведінкою суб’єктів, що безпосередньо приймають політичні рішення, тобто еліт. Неефективність дій політичного керівництва у нестабільній ситуації є необхідною умовою кризи. Це вказує на те, що криза може бути визначена не за фактом, а за наслідками.

Якщо ж політичне керівництво знаходить у собі сили і здатність приймати ефективні рішення у нестабільній ситуації, то криза може бути подолана. Отже зовнішньою ознакою кризи, тобто такою, яку можемо спостерігати ззовні, буде нездатність політичного керівництва приймати ефективні рішення і тим самим контролювати хід подій. Зрозуміло, що в нестабільній ситуації, а тим більше під час кризи, часу на прийняття рішень значно менше, ніж у стабільній. Крім того, коло питань, з яких потрібно прийняти рішення, збільшується лавиноподібно. Це стресова ситуація, з якою можуть впоратися психічно стійкі особи, що мають здібності і (чи) досвід кризового управління.

Підсумовуючи, зазначимо:

  • криза є складним явищем, для виникнення якої потрібен збіг достатніх і необхідних умов;
  • достатніми умовами кризи є політична нестабільність/напруга;
  • необхідними умовами кризи є неефективність дій (прийняття рішень) політичного керівництва у нестабільній ситуації;
  • криза є суб’єктивно зумовленим явищем, а тому може бути спровокована\створена штучно;
  • криза може бути подолана ефективними діями політичного керівництва, або поглиблена ними, що призводить до колапсу чи розпаду об’єкта.

III. Розділ. Проблеми кризового менеджменту та перспективи їх подолання демократичним шляхом в сучасній Україні

3.1. Перспективи мінімізації збитків від криз політичного менеджменту в демократичному механізмі. Інтерпретація українськими політиками інтелектуальних причин та характеристик кризи менеджменту в політиці

В Україні деякі питання антикризового управління відображено в низці нормативно-правових актів, зокрема регламентовано проблеми реформування стратегічного планування і прогнозування, фінансової політики планування у бюджетному процесі [1-4]. Але нормативно-правова база щодо антикризового управління з’явилась порівняно недавно і не мала практичного підґрунтя за радянських часів. Це пов’язано з радянською спадщиною країни: вважалося, що поняття “соціалізм” і “криза” не сумісні. Відповідно, не було (як здавалось) і необхідності в розвитку такої науково-практичної сфери, як антикризове управління.

Але подальший розвиток в умовах політичної і соціально-економічної кризи, пов’язаної з переходом до ринкової економіки й повною перебудовою суспільної структури, актуалізували цю тему, примусивши звернути на неї увагу вітчизняних дослідників.

На сьогодні перед державними управлінцями стоїть складне завдання — вивести країну з тривалої політичної й соціально-економічної кризи з найменшими втратами. Зробити це дуже важко, оскільки, з одного боку, щоб знищити тенденції кризового розвитку, що склалися, необхідно міняти сам зміст і цільову орієнтацію реформ, з іншого — будь-який “різкий рух” у цьому напрямку може призвести до чергової, або навіть до серії криз — адже значні перетворення у будь-якій із сфер життєдіяльності суспільства (політичній, соціальній або економічній) ведуть до структурних змін у ньому. Тому кожен крок представники влади повинні здійснювати продумано й обережно.

Кризові ситуації, особливо у сферах, що зачіпають життєдіяльність всього суспільства, часто вимагають швидкого та ефективного реагування, оскільки діяти доводитися в умовах дефіциту часу і ресурсів. А значить, фахівці, що беруться за їх подолання, повинні бути добре ознайомлені зі способами та методиками антикризового управління.

Формування концепції державного антикризового управління повинне включати послідовне проходження п’яти етапів:

—         чітке визначення самого поняття “кризи” в цілому, а також в кожній із сфер, що цікавлять фахівця з державного менеджменту (політичній і соціально- економічній);

—         визначення точних критеріїв оцінки кризових ситуацій;

—         з’ясування причини виникнення криз у політичній і соціально- економічній сферах;

—         вивчення всіх можливих методів антикризового державного управління;

—         відбір зі всього розмаїття цих методів найбільш відповідних для конкретної ситуації.

Кожний з цих етапів надзвичайно важливий: не визначившись з поняттям кризи, неможливо приступити до розробки його критеріїв; не знаючи причин виникнення кризи, не можна здійснювати вірні дії для її подолання й усунення її негативних наслідків; для того, щоб вчасно розпізнати ознаки кризи, потрібно мати у своєму розпорядженні чітку систему критеріїв її оцінки; успішно боротися з кризою можна тільки володіючи перевіреними і ефективними методами антикризового управління. Крім того, поняття “криза” включає виділення ознак кризової ситуації і типологію різних видів кризи, тому кожний з них може стати об’єктом окремого наукового дослідження.

Функціонування — це підтримка життєдіяльності, збереження функцій, що визначають її цілісність, якості, сутнісні характеристики. Розвиток — це набуття нової якості, що зміцнює життєдіяльність в умовах середовища, яке змінюється. Обидві ці тенденції тісно взаємопов’язані, являють собою діалектичну єдність. Саме діалектичний характер зв’язку функціонування відображає можливість і закономірність виникнення і розв’язання криз. Функціонування стримує розвиток і в той же час є його базою, розвиток руйнує багато процесів функціонування, але створює умови для генерування нових процесів та їх стійкішого здійснення. Таким чином, виникає циклічна тенденція розвитку, що відображає періодичне настання криз.

Кризи не обов’язково є руйнівними, вони можуть протікати з певним ступенем гостроти, але їх настання зумовлюється не лише суб’єктивними, але й об’єктивними причинами, самою природою соціально-економічної системи. Кризи відбивають не тільки суперечності функціонування і розвитку, але можуть виникати і в самих процесах функціонування.

Отже, криза — це надзвичайне загострення суперечностей, що виникло або в процесі функціонування соціально-політичної системи, або між двома аспектами її існування: функціонуванням і розвитком, що загрожує її життєдіяльності в навколишньому середовищі [5].

Для того, щоб вчасно розпізнати й успішно подолати кризу в будь-якій сфері діяльності, необхідно знати основні ознаки кризи та критерії оцінки кризової ситуації. Останні дозволяють визначити, наскільки вона близька до кризової та допомагають при виборі стратегії подолання кризи й впливають на розробку та успішне впровадження управлінських рішень.

Подолання кризи — керований процес. Успіх управління багато в чому залежить від своєчасного розпізнавання кризи, симптомів її настання. Велике значення в розпізнаванні кризи має оцінка взаємозв’язку проблем. Існування і характер такого взаємозв’язку може багато що сказати і про небезпеку кризи, і про її характер. В управлінні політичною і соціально-економічною системами повинен функціонувати державний моніторинг антикризового розвитку. Це контроль процесів розвитку і відстеження їх тенденцій за критеріями антикризового управління спеціально для цього підготовленими (можливо, навіть створеними) органами державної влади. Подібний моніторинг є свого роду службою прогнозування кризових ситуацій. Але для такого прогнозу необхідні чіткий набір ознак і критеріїв кризового розвитку, методологія їх розрахунку і використання в аналізі.

Прогнозування криз можливо тільки на основі спеціального аналізу ситуацій і тенденцій. Крім того, для прогнозування криз необхідний облік чинників, що, поза сумнівом, є показовими з погляду можливості настання кризової ситуації, але недостатнім в антикризовому управлінні. Існуюча в даний час система показників не була орієнтована на розпізнавання криз. Вона працювала на управління ситуаціями послідовного і “неухильного”, як вважалось у минулому в нашій країні, розвитку. Тому вкрай необхідна розробка нових синтетичних показників, для того, щоб точніше і своєчасно визначати вірогідність і момент настання кризових ситуацій.

При визначенні кризових тенденцій в політичній і соціально-економічній сферах необхідно враховувати і використовувати такі підходи:

  1. Нормативний підхід — необхідний для того, щоб визначити стан кожної з цих сфер на момент проведення вимірювань, у співвідношенні з прийнятими та юридично закріпленими в даному суспільстві нормативами.
  2. Динамічна модель діючих тенденцій в політичній і соціально- економічній сферах — необхідна для того, щоб виявити позитивні та негативні тенденції в її розвитку, визначити напрям в розробці антикризової стратегії, контролювати її втілення в життя і проводити її своєчасне коригування.
  3. Порівняльний підхід (індексація) — дозволяє визначити причини негативних тенденцій в суспільній системі, а також врахувати вплив макропоказників на стан політичної і соціально-економічної сфер даного співтовариства (порівнювати між собою за конкретними показниками можна як різні країни, так і різні її регіони. З огляду на велику територію України і, як наслідок, проблему вирівнювання соціально-економічних показників регіонів, другий спосіб уявляється особливо важливим).
  4. Соціокультурний підхід — використовується для виявлення потенційних можливостей в удосконаленні політичної і соціально-економічної сфер і дозволяє коригувати втілення в життя антикризової стратегії з урахуванням настроїв і можливостей населення. На основі цих підходів виробляються системи критеріїв оцінки кризових ситуацій.

Соціально-економічна криза в країні або окремих її частинах (регіонах) виражається в різкому погіршенні основних параметрів рівня життя всього населення території або його більшості та, у разі нездатності держави вийти з нього, призводить, як вже зазначалося вище, до кризи політичної системи.

Можна виділити три основні ознаки подібних криз:

—         падіння доходів працездатного населення, внаслідок чого відбувається його маргіналізація, загострюється кримінальна обстановка на території;

—         звуження сфери соціального захисту, що надається непрацездатним і соціально не захищеним групам, внаслідок чого представники цих груп виявляються на межі вимирання;

— розпад економічних і суспільних зв’язків, що спричиняє порушення системи життєзабезпечення і транспорту, погіршення здоров’я населення, зниження культурних і освітніх стандартів.

Найважливішим кроком в антикризовому управлінні є визнання наявності кризи або передкризової ситуації в соціально економічній сфері. Цей крок повинен спиратися на чітко вироблену систему критеріїв, що визначають можливості розвитку таких елементів, як соціальна структура, соціальна інфраструктура, умови життєдіяльності населення. Кожний з цих елементів повинен оцінюватися з погляду наявності або відсутності в ньому кризових тенденцій.

Для оцінки соціальної структури служать демографічні критерії. Вони дозволяють позначити динаміку суспільного розвитку в регіоні; виявити негативні або позитивні тенденції в змінах, що відбуваються у структурі населення; визначити ціннісні установки основних груп населення, і можливості їх самореалізації; встановити необхідність і міру адміністративної дії для подолання негативних демографічних тенденцій. Ці критерії не мають абсолютних значень, оскільки неможливо встановити з точністю, яка кількість безробітних, осіб без певного місця проживання, осіб з девіантною поведінкою стане для суспільства критичною масою, здатною викликати соціальну кризу.

Відповідно, можна оперувати лише порівняльними даними щодо окремих частин території країни і при зіставленні їх в часі виявляти кризові тенденції в цій сфері. Найоб’єктивнішими критеріями цієї групи є: рівень безробіття, оскільки саме позбавлення значної частини населення основного джерела доходу визначає різке погіршення багатьох інших показників в соціальній сфері; показник різниці в доходах десяти відсотків найбагатшого і десяти відсотків найбіднішого населення; кількість людей, що потребують соціального захисту; кількість і питома вага людей, позбавлених соціальних ресурсів, стійких зв’язків, що втратили елементарні соціальні навики; показники міграції у межах території і за її межі (перевищення меж природної трудової міграції веде до загострення положення на ринку праці й провокує безробіття. Масова міграція порушує соціальну інфраструктуру та веде до зниження майнового й освітнього рівня населення, зростання девіантної поведінки населення і може спричинити конфлікти всередині території, що приймає міграційні потоки).

Критерії розвитку соціальної інфраструктури відображають можливість надання якісних соціальних послуг населенню і пов’язані із забезпеченням умов життя і розвитку людини. Критерії умов життєдіяльності найчіткіше розроблені в сучасній соціології. Як першорядні цілі розробки даних критеріїв слід зазначити визначення характеру і ступеня загрози кризового розвитку; виділення чинників, сприяючих початку та розвитку кризових тенденцій; встановлення необхідності й міри адміністративної дії для подолання негативних тенденцій. У першу чергу оцінки за цими критеріями пов’язані з поняттям “рівень життя” населення даного регіону і визначаються у відсотках до попереднього періоду. Оцінки проводяться за такими параметрами:

—         реальні грошові доходи; відношення середньої зарплати і виплат соціального характеру до прожиткового мінімуму працездатного населення;

—         стан виплати зарплати; якість споживання, що виражається у двох варіантах: вартість мінімального набору продуктів харчування і вартість споживчої корзини.

Для показників рівня життя важливі критерії, що характеризують стан здоров’я і тривалість життя, ступінь екологічної чистоти даної території, рівень злочинності й девіантної поведінки.

Наведений перелік критеріїв оцінки кризової соціально-економічної ситуації є, можливо, недостатньо повним. Причина цього полягає в тому, що на даний момент існує вкрай мало наукових спроб звести воєдино різні системи оцінки й створити синтезовану сукупність критеріїв, що стосуються як соціального, так і економічного аспектів життєдіяльності населення.

У даний час застосовується декілька методик у визначенні критеріїв кризового розвитку, але найбільш поширеними є дві:

—         методика, що орієнтується на соціальні нормативи, які характеризують “оптимальний стан соціального прогресу” для даного суспільства в його стабільному стані;

—         виявлення індексів, що сумарно (інтегральний) виражають картину соціальних процесів, що складається на даний момент, в зіставленні з іншими країнами або регіонами [6].

Тепер можна перейти до переліку причин кризи в соціально-економічній і, як наслідок, політичної системах України.

Усе більше науковців схиляються до того, що кризовий стиль розвитку будь-якої системи, тим більше такої складної, як державна, є природним. Прихильниками подібної точки зору є фахівці в такій науковій галузі, як синергетика. Система розвивається у стані невизначеності й кризи є необхідними віхами на її шляху. Причому, чим вона складніше, тим менш передбаченим є подальший хід її розвитку, неконтрольованими стають результати нововведень, а значить, частіше виникають кризові моменти і самі кризи набувають все більш серйозний характер [7].

Посилання на те, що кризи перманентно властиві будь-якій системі, що розвивається, не повинні виправдовувати бездіяльності або недостатньою ефективністю діяльності органів державного управління в процесі виходу з криз або їх запобігання. Такий стан речей пов’язаний із слабким вивченням методів державного антикризового регулювання і відсутністю єдиної розробленої концепції державного антикризового менеджменту. Крім того, існує безліч специфічних причин кризової ситуації в політичній і соціально-економічній сферах Росії. З числа найважливіших можна виділити три:

—         по-перше, відсутність бази антикризового регулювання у більшості пострадянських країн. На думку радянських управлінців в процесі розвитку соціально-економічної і, тим більше політичної системи нашої країни не існувало криз, були лише труднощі зростання. Як наслідок подібного стилю мислення, ні одна держава з пострадянських не одержала в спадок від СРСР хоч би мінімально розробленої концепції державного регулювання кризових ситуацій в цих сферах;

—         по-друге, на думку деяких учених, пострадянським державам властивий особливий кризовий стиль суспільного руху, який характеризується тим, що суперечності суспільного розвитку не зникають незабаром після їх виявлення в результаті коригування вибраного курсу при збереженні його загальної спрямованості, а залишаються і розвиваються, генеруючи чергову “лжетенденцію”, поки не приводять до нової кризи. Витоки й корінні причини такого способу соціального руху можна шукати в особливостях етнічного і соціокультурного менталітету, у свою чергу обумовленого природними особливостями країни та її географічним положенням. У подібних умовах вихід з чергової кризи — це ще не стабілізація і навіть не рух до неї, а пролог наступної кризи.

Еволюційний же розвиток може мати місце тільки за наявності проміжної “нормальної” зони. Серединна зона суспільної свідомості служить сховищем еволюційної історичної пам’яті, що дозволяє не повторювати минулі помилки. Тому одним із головних завдань стабілізації розвитку суспільства є інституціоналізація нової соціокультурної парадигми з третім, нейтральним, “нормальним” початком, що існує у вигляді достатньо широкого і самоцінного суспільного поля. Соціальним шаром, що займає це поле і покликаним утримувати суспільство в рамках “неполярних” інститутів, повинна стати інтелігенція [8];

—         по-третє, значущою причиною подальшого розповсюдження і загострення криз політичної і соціально-економічної систем є втрата державною владою довіри і підтримки своїх починів з боку населення як наслідок її нездатності вивести країну з кризи. У зв’язку з цим значущим уявляється впровадження у свідомість громадян розуміння того, що державна влада теж має право на помилку, і наявність політичних і соціально- економічних ризиків є невід’ємним елементом будь-якої держави [9].

У цілому, будь-яка система є саморегульованою — в її розвитку діють механізми відновлення необхідної і відносної рівноваги. Але управління тому й існує, що є, з одного боку, частиною цих механізмів, з іншою — забезпечує, спираючись на ці механізми, менш хворобливий і більш послідовний розвиток системи. Особливо важливого значення набуває державне антикризове регулювання політичної і соціально-економічної сфер. І в економіці, і в соціальній сфері, не кажучи вже безпосередньо про політичну систему, існують функції, які, для успішного виведення цих сфер з кризи, забезпечення їх стабільного стану і створення сприятливих умов для їх розвитку, повинна виконувати саме держава.

Антикризове управління включає сукупність знань і результати аналізу практичного досвіду, які направлені на оптимізацію механізмів регуляції систем, виявлення прихованих ресурсів, потенціалу розвитку на складному етапі розвитку. Специфіка антикризового управління пов’язана з необхідністю ухвалення складних управлінських рішень в умовах обмежених фінансових коштів, великого ступеня невизначеності та ризику. Менеджер, що вирішує подібні завдання, стикається з необхідністю діяти своєчасно і швидко, підвищується рівень його відповідальності.

Профілактика можливих криз будь-яких видів та форм повинна починатися заздалегідь. У кризові ситуації треба входити підготовленими; проходити через їхнє » чистилище» й виходити з них у новітній якості. Баласт та нашарування старих стереотипів, незрозумілостей та невиз- наченостей систем управління необхідно залишити в минулому. Для цього мають бути створені соціально-психологічні та політекономічні механізми ліквідації і нейтралізації вад минулої епохи. Системність криз зумовлена розвитком комунікативності систем, в яких вони розвиваються. При цьому основними виступають управлінські політичні та соціальні комунікації, суб’єкти яких здатні впливати на ситуативні зміни і трансформації соціуму. Без наперед виробленої здатності до самореформування, адаптації до будь-яких непе- редбачуваних ситуацій, гнучкості й мобільності такі суб’єкти управління не зможуть ефективно керувати необхідними трансформаціями. Реальна мож-ливість суб’єктів цілеспрямовано впливати на об’єкти управління зумовлена терміном, глибиною та іншими параметрами кризових явищ, що відповіда-ють історичним умовам. Системність, послідовність та циклічність, як основні ознаки криз, випливають саме з вищезазначених передумов.

Світовий науково-історичний досвід державного управління має яскраві приклади як успішних позитивних, так і невдалих негативних соціально-економічних рішень в умовах кризових ситуацій. Приклади ефективних рішень, практичний і теоретичний досвід у знаходженні та реалізації способів виходу з економічних кризових ситуацій, роботи з подолання їх наслідків відомі також і вітчизняній історії. Вдалі заходи організаційного, економічного та господарського характеру здійснювали свого часу С.Ю.Вітте (1849-1915), П.А.Столипін (18621911), Г.Я.Сокольніков (Г.Я.Бріліант, 1888-1939), А.Г.Звєрєв (1900-1969) та деякі інші відомі політичні й фінансові діячі минулого. Для багатьох із них це мало трагічні наслідки, або, навіть, життя. Історії відомі також і приклади протилежного характеру, коли теоретичні висловлювання або практичні заходи авторів кардинальних економічних проектів призводили до вкрай негативних наслідків. Достатньо з цього приводу навести такі прізвища, як: Д.М.Кейнс (1883-1946), В.С.Павлов (1937-2003) та ін.

Всесвітньовідомі спроби знаходження закономірностей циклічного характеру виникнення й розвитку криз наведені в працях М.Кондратьєва (довгі кризи), К.Жюгляра (короткі кризи), У. Джевонса (космічна залежність криз) тощо. Їх послідовниками була розроблена безліч наукових праць, такі спроби тривають і в наш час. Поза сумнівом, у цих теоріях є теоретичний та інтуїтивний глибинний сенс існування деяких сталих закономірностей роз-витку криз. Але так воно чи ні — досі достеменно не встановлено. При цьому відсутні достовірні факти того, що хтось, спираючись на ці моделі цикліч-ності, точно спрогнозував би початок і кінець сучасних конкретних фінан-сових, економічних або соціально-політичних криз. Хоча, як правило, ніякі кризи не розпочиналися зненацька і миттю не закінчувалися.

Навколо визначальних дат будь-яких кризових явищ завжди існували й досі існують наукові, ідеологічні, політичні та інші дискусії. Науковий дискурс, наприклад, навколо дати початку кризи 2008 р. триває й досі. Навіть так звані » чорні» дати кризових проявів (наприклад «чорний вівторок» 2004 р. в Росії) мали свої передумови щодо їх виникнення і спалаху. Але пошук та аналіз передумов і причин починався лише після завершення цих криз. В історії не так складно знайти кризи, що повністю вписуються в рамки теоретичних циклів, наприклад, дефолт у Росії 1998 р. — криза 2008 р. Набагато більше прикладів криз, які, навпаки, в жодні циклічні межі, моделі та інші теоретичні розбудови не вписуються [1, с. 3]. Незважаючи на теоретичну складність моделювання й прогнозування кризових явищ, їх принципова системність і неминучість не викликає заперечень, є фактором безумовним. Науковий дискурс розгортається навколо методологічних та онтологічних питань досліджень природи, характеру, ролі та значення кризових явищ, їх зв’язку з можливим революційним або еволюційним посткризовим характером подій. Тому слід вибирати комбіновані або синтезовані методології, які спираються на кілька прогресивних концепцій та підходів. Найбільш придатними щодо аналізу управлінських систем є інформаційний, системний, комунікологічний і транзитологічний (трансформаційний) підходи. Їх об’єднання можливе на основі ноосферної концепції В.Вернадського. Але при цьому потрібно чітко визначитися з термінологічними дефініціями, що характерні для вищеозначених методологічних підходів.

Використання інформаційної термінології як синонімів або псевдонімів при визначенні комунікативних реалій є насправді недостатньо коректним інформаційним підходом до соціальних та політичних процесів, що відбу-ваються в сучасному соціумі. Термінологічна плутанина виникла внаслідок більш авторитетного й широкого використання інформаційного підходу в різних галузях науки і господарства, моди на використання слів і термінів, колишніх ідеологічних обмежень щодо комунікативної проблематики у вітчизняній практиці 50-х рр. ХХ ст. тощо. Отже, іноді виникали моменти так званої термінологічної еквівалентності у використанні й розумінні по-нять: «політичні комунікації» = «політична інформація», «комунікативні си-стеми» = «інформаційні системи» тощо.

Якщо у звичайному побутовому використанні цих псевдоеквівалент- них термінів немає особливих загроз, то в науковому середовищі некоректне їх вживання може призвести до значних негативних наслідків щодо адек-ватності й достовірності утворених моделей у теоріях комунікацій або ко — мунікології. Це буде особливо відчутним у разі розробки моделей розвитку соціальних і політичних комунікацій та виявленні на основі таких моделей моментів кризових явищ з метою їх подальшої нейтралізації, усунення наслідків та знаходження шляхів інших позитивних трансформацій.

У транзитології значне місце займають теоретико-методологічні роз-робки природи складних нестабільних процесів (економічних, соціальних, політичних тощо), які часто характеризуються як «кризи». В наш час існує значна кількість трактувань кризових явищ, що притаманні будь-яким транс-формаційним системам. За останні роки для визначення категорій «криза», «трансформація соціально-економічних систем» та споріднених з ними ка-тегорій уведено в науковий обіг близько сотні дефініцій по кожній із них [2, с. 7]. Це значно ускладнює міждисциплінарні наукові розробки через галу-зеві стереотипи у визначенні категорій, що мають однакове термінологічне значення. Тому скористаємось однією з центральних категорій системного підходу — «системна криза». Ця категорія використовується під час дослі-дження кризових явищ в управлінні. Системна криза — це динамічний процес трансформаційних змін базисних компонентів відповідної системи, наслідком якого є перехід з однієї історично обумовленої конфігурації в іншу або припинення її існування в даній системній якості [3, с. 373]. Основним протиріччям, яке може періодично викликати системні кризи в конкретній країні, є неадекватність можливостей регуляторного механізму державного управління. Це відбувається під впливом змін рівня інтенсивності внутрішніх процесів, які забезпечують збереження конфігурації структури органів влади, або дій факторів зовнішнього середовища, у тому числі воєнно-політичного чи економічного характеру. Іноді внутрішні та зовнішні фактори впливу можуть діяти одночасно.

П. Сорокін, характеризуючи історичні ситуації між кризовими та пе-редреволюційними подіями, писав: «Передреволюційні епохи просто вра-жають дослідника бездарністю влади та виродженням привілейовано-командних верств, які не здатні успішно виконувати функції влади, протиставляти силі силу, роз’єднувати та послаблювати опозицію, зменшувати тиск, «каналізувати» його у формах, відмінних від революції» [4, с. 454]. Отже, такий стан характеризується деградацією управлінських політичних комунікацій.

Криза управлінських політичних комунікацій є частиною загальної кризи комунікацій, яку іноді інтерпретують як інформаційну кризу. У свою чергу, кризові явища систем комунікацій є відображенням загальної системної кризи світової цивілізації, що розпочалася з кризових проявів у банківській, фінансовій та економічній сферах, які останнім часом поширились і на соціальну сферу. Криза — це не жупел і не виняткова загроза. Навпаки, це — стан системи, коли існуючі методи управління нею стають недієвими, неефективними і практично гальмують розвиток, коли виникає загроза деградації, виродження цієї системи. Криза — це умова й імператив вироблення, прийняття та впровадження нових альтернативних рішень у системах управління, які дозволяють обирати нові ціннісні орієнтири позитивного та прогресивного розвитку суспільства. Загальносвітова системна криза характеризувалась П.Сорокіним на основі історії всіх відомих у його час світових криз 13-ма основними пророцьки- ми ознаками, які через 50 років майже всі здійснились. Після чого, за його передбаченням, настає період, коли » на зміну розпаду прийдуть універсалізація та абсолютизація цінностей» і » катарсис», тобто — очищення [5, с. 270]. Але до розуміння цього людство ще не дійшло.

Кризи управлінських комунікацій виникають унаслідок згаданих вище загальних кризових явищ, але вони є проміжними щодо них та наступними соціально-економічними й політичними кризами взагалі. Кризи управлін-ських комунікацій мають при цьому такі характерні риси, як:

  • полярність принципових позицій влади й опозиції щодо внутрішніх і зовнішніх проблем розвитку;
  • протилежність загальних ціннісних орієнтирів у системах управління;
  • невиразність, нечіткість, обмеженість або застарілість, архаїчність механізмів управління при строкатості нормативно-правової бази, що веде до гострих протиріч і законодавчої вакханалії;
  • байдужість основних верств населення до законодавчої та виконавчої владної діяльності, втрата довіри як до провладних, так і до опозиційних політичних сил через несумісність їх ціннісних орієнтирів з цінностями широких мас населення;
  • перетворення політичних дискусій у політичні шоу, що не шукають шляхів до істини, а навпаки, ведуть до ще більших невизначеностей, неясностей, глухих кутів, безвиході тощо.

Сукупність наведених і деяких інших суттєвих ознак вказує не тільки на кризовий стан конкретних політичних комунікацій, але й на фактори, які сприяють виникненню масштабної політичної кризи. Такий розвиток кри-зової ситуації становить реальну загрозу революційних і контрреволюційних подій, соціальних і державних катастроф та інших негативних наслідків. Це можливо за відсутності національних і соціальних об’єднуючих базових принципів розвитку.

Таким чином, аналіз кризових явищ у системах управлінських со-ціально-політичних комунікацій повинен спиратися на багатофакторний, транзитологічний, інформаційний та системний підходи до оцінки й синтезу кризових проявів у всіх основних сферах сучасної діяльності людства. Суспільство, яке буде нездатним вчасно реформувати й трансформувати системи власних політичних комунікацій через раціональний вихід з чер-гової кризи, змушене буде знову розплачуватися посиленням деградацій- них тенденцій у суспільній життєдіяльності, духовним і матеріальним за-непадом [4, с. 471]. М.Кармазін, наприклад, відмічає, що політичні кризи можуть завершуватись як їх подоланням, так і гострим політичним конфлік-том між окремими політичними суб’єктами у формах перевороту, революції, громадянської війни тощо [3, с. 374]. До цього переліку П.Сорокін додавав ще й окупацію [4, с. 453].

Науково-профілактичним заходом щодо подолання сучасних систем-них криз слід вважати розробку модельної концепції світового розвитку на основі ноосферної парадигми В.Вернадського. Вона сформульована в його останніх працях як філософський, науковий та політичний заповіт людству. 27 липня 1943 р. він звернувся з листом до Й.Сталіна з проханням опубліку-вати в газеті «Правда» його статтю «Декілька слів про ноосферу». На думку В.Вернадського, вона «вказує на природний стихійний процес, який забез-печить нашу кінцеву перемогу…» [6, с. 25]. В центральній газеті ця стаття тоді опублікована не була, тому що у керівництві її сутність не зрозуміли. Ідеї статті стали відомі широкому науковому загалові тільки після публі-кацій у 1965 р. Хоча ці концепції В.Вернадського, опубліковані ще в 1938-1944 рр., були відомі вузькому колу вчених багатьох країн світу. Поняття ноосфери було дуже звужене в СРСР і трактувалось у суто абстрактному науковому значенні. Практично ігнорувалася головна думка В.Вернадського, що хода історії спрямована до об’єднання людства, до ноосфери — майбутньої єдності людської організації як єдиної планетарної дієвої структури… [7, с. 242]. Але при цьому навіть з теоретичних розглядів і досліджень творчості вченого-енциклопедиста випадали чітко вказані ним комунікативні умови реального переходу до ноосфери, які завершували останню його наукову працю. Ці умови були реально забезпечені сучасною цивілізацією тільки на початку ХХІ ст. Але загальні політичні умови й домінування ринкової парадигми неоліберального формату поки що гальмують процес формування ноосфери за ідеями великого вітчизняного вченого — В.Вернадського.

Управління системами у стані нерівноваги та дисбалансу вимагає від керівників освоєння практичних навиків передбачення і розпізнавання криз, усунення негативних наслідків, виникаючих негативних чинників. Антикризове управління повинно включати комплекс методів, що вживаються в різних функціональних підсистемах менеджменту. Соціальні технології, методи економічного аналізу, прогнозування, розробка складних інвестиційних проектів і антикризових програм, планів реструктуризації та реорганізації повинні застосовуватися в комплексі для своєчасного попередження і подолання криз.

Проте успішне здійснення управлінських функцій можливо лише в тому випадку, якщо відомі тенденції поведінки і розвитку системи, її характеристики та ознаки стану, настання певних фаз цього стану й етапів об’єктивного розвитку. Крім того, державне втручання не повинне руйнувати системи саморегуляції, що склалися. Держава не має права переступати тонку грань між необхідним антикризовим управлінням і переходом до авторитаризму. Необхідність визначення і дотримання цієї межі ще раз підтверджує обов’язковість підготовки висококваліфікованих фахівців у сфері державного регулювання криз, покликаних визначити найбільш сприятливе для боротьби з кризовими явищами співвідношення державного регулювання і механізмів самоврядування в політичній і соціально-економічній сферах.

Висновок

Отже, зростання інтересу до політичного менеджменту у ХХ ст. було багато в чому обумовлене звуженням рамок силового вирішення проблем у сфері політичних взаємовідносин, затвердженням цінностей і принципів правової держави, ідеологічного й політичного плюралізму, поваги до прав меншості, свободи опозиції, толерантності. Обмеження дій вищих державних посадових осіб законом, проголошення непорушності прав і свобод особистості, вихід на політичну арену партій та інших організацій, що не володіють статусними ресурсами влади вимагали перегляду способів досягнення політичних цілей. Широко розповсюджені раніше методи державного примусу, відвертого насильства вже не відповідали новим реаліям. Ефективність політичного, у тому числі й державного управління повинна була досягатися на основі інших засобів, які забезпечують виконання прийнятих рішень без репресивного механізму санкцій.

Витоки політичного менеджменту, який активно почав розвиватися у ХХ ст., закорінені у класичному менеджменті. Сучасні науковці по-різному тлумачать термін «менеджмент»: як процес планування, організування, мотивування та контролювання, необхідний для досягнення цілей організації; особливий вид діяльності, який перетворює неорганізований натовп на ефективну цілеспрямовану та продуктивну групу; досягнення цілей організації шляхом планування, організування, лідерства (керівництва) та контролю над організаційними ресурсами (Р. Л. Дафт); соціальний та технічний процес використання ресурсів, впливу на людські дії та сприяння змінам для досягнення цілей організації; процес планування, організування, приведення у дію та контролю організації з метою координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного досягнення завдань; інтеграційний процес, завдяки якому повноважні особи формують, усталюють та керують організаціями в процесі відбору та досягнення цілей, що стоять перед ними; координування людських та інших ресурсів з метою розв’язання поставлених організаційних завдань та ін.

Тому ми можемо виділити принципові особливості політичного менеджменту, які відрізняють його від державного управління й управління державними структурами та суспільно — політичними організаціями.

По-перше, у політичному менеджменті суб’єкт управління позбавлений права: а) опиратися на державний примус, на застосування заходів впливу щодо порушників законів або розпоряджень виконавчої та судової влади, що є доступним і використовується суб’єктами державного управління; б) вдаватися до застосування санкцій, як це можуть робити керівники державних установ або політичних організацій відносно своїх підлеглих. Тому способи впливу суб’єкта політичного менеджменту на керований об’єкт повинні бути досить специфічними, пов’язаними з особливими формами впливу на мотиваційну структуру особистості.

По-друге, державні органи або посадові особи наділені правом приймати закони, укази, інші нормативні акти, обов’язкові для відповідних груп населення, а механізм санкцій використовується ними для направлення діяльності людей у русло прийнятих норм. У підсумку управління знаходить значною мірою знеособлений характер, управлінські рішення орієнтуються не стільки на конкретних людей, скільки на певне розуміння того, якими повинні бути загальні, по можливості, найбільш оптимальні моделі суспільної поведінки, відтворювані в діях багатьох людей, так як, у принципі, практично всіх або, принаймні, більшість можна змусити підкорятися прийнятим законом. У політичному менеджменті суб’єкт управління позбавлений легітимного права диктувати правила гри, тобто створювати норми, обов’язкові для об’єкта свого впливу, тому він змушений впливати, спираючись на знання особливостей мотивації конкретних людей, його головною зброєю стає знання психології особистості і психології мас.

В результаті проведеного дослідження можна стверджувати, що:

1) криза може бути визначена не за фактом, а за наслідками;

2) наслідки кризи можуть бути функціональними, якщо об’єкт (керівництво) здатний відновити стабільність, частково функціональними, коли об’єкт трансформується, але зберігає визначальні характеристики, і дисфункціональними, коли настає розпад або вимушена зміна всіх визначальних характеристик об’єкта;

3) трансформація режиму означає, що одна або кілька суттєвих характеристик режиму змінюються, проте режим продовжує існувати. Трансформація можлива у напрямі демократизації або авторитаризації. Лише вимушена зміна всіх суттєвих характеристик режиму означатиме розпад (розвал/колапс) режиму.

Тому зростання значення політичного менеджменту в суспільстві сприятиме зростанню попиту на відповідних спеціалістів, становленню конкурентоздатних ринків консалтингових послуг, які стимулюватимуть учасників до постійного самовдосконалення.

Список використаних джерел

  1. Абулкасова А. Політичний менеджмент на рівні місцевого адміністративного управління / Анара Абулкасова // Політичний менеджмент. — 2008. — № 4. — С. 66-73
  2. Аляєв Г.Є. Політологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Полтава: АСМІ, 2007. – 280 с.
  3. Бебик В. Глобальний політичний менеджмент: поняття, типологія, методологія [Текст] / Валерій Бебик // Політичний менеджмент. — 2009. — № 2. —  С. 27-34
  4. Бебик В. М. Як стати популярним, перемогти на виборах та утриматися на політичному олімпі / В. М. Бебик. — К. : Абрис, 1993.
  5. Бебик В. Політичний менеджмент глобальної інтелектуальної сфери [Текст] / Валерій Бебик // Політичний менеджмент. — 2006. — № 6. — С. 120-127
  6. Бебик В.М. Політичний маркетинг і менеджмент : монографія / Валерій Михайлович Бебик. — Київ : МАУП, 1996. — 144с.
  7. Воронкова В. Український політичний менеджмент на порозі ХХI сторіччя // Політологічні читання. — 1995. — № 3. — С. 68-78
  8. Вступ до політичної аналітики : навч. посіб. /авт. кол. : С. О. Телешун, О Р. Титаренко, I. В. Рейтерович. С. І. Вировий ; за заг ред. С. О. Телешуна. — К. : Вид-во НАДУ, 2006. — С. 15-168.
  9. ВыдринД. Политика: история, технология, экзистенция / Д. Выдрин. — К. : Лыбидь, 2001.
  10. Гельман В. Я. Россия регионов: трансформация политических режимов / В. Я. Гельман, С. И. Рыженков, М. Бри. — М., 2000. — С. 19-20.
  11. Гладченко, М. Політика нового державного управління як одна з передумов появи стратегічного менеджменту у сфері вищої освіти Нідерландів [Текст] / М. Гладченко // Вища школа. — 2013. — № 12. — С. 23-29
  12. Деякі аспекти вивчення феномена кризи у політичних дослідженнях // Політичний менеджмент. — 2008. — № 6. — С. 16-29
  13. Картунов, О. Політичний маркетинг і менеджмент [Текст] / Олексій Картунов // Політичний менеджмент. — 2004. — № 6. — С. 151-174
  14. Картунов, О. Політичний маркетинг і менеджмент [Текст] / Олексій Картунов // Політичний менеджмент. — 2004. — № 5. — С. 137-163
  15. Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби: Посібник. – К. : Видавничий центр “Академія”, 2003. – 304 с.
  16. Кирилюк Ф.М. Історія зарубіжних політичних вчень нової доби. Навчальний посібник рекомендований МОН України. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 416с.
  17. Кирилюк Ф.М. Історія політології. Підручник для вищих навч. закл.. – К.: Знання України, 2001. – 354 с.
  18. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера / Євгеній Причепій (ред.). – К.: ВК ТОВ “Тандем”, 2002. – 582 с.
  19. Колбеч Г. Політика / Г. Колбеч. — К., 2004.
  20. Конверський А.Є., Лубський В.І., Горбаченко Т.І. та ін. Політологія: освітньо-професійний комплекс: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 680 с.
  21. Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; за ред. І.Макліна, А Макмілана. – К.: Вид-во “Основи”, 2005. – 789 с.
  22. Краткий курс по политическому менеджменту : учеб. пособие / М. С. Клочкова. — М. : Издательство «Окей-книга», 2009. — 110 с.
  23. Кульчицький, Станіслав. Технологія політичної кризи [Текст] : Революції 1917 року в України / Станіслав Кульчицький // День. — 2002. — 7 листопада. —  С. 4
  24. Малярчук В. Політична криза на терезах європейського арбітражу [Текст] / В. Малярчук // Віче. — 2004. — № 2. — С. 5-8
  25. Петров, О. Суб’єкти політичного менеджменту / Олег Петров // Політичний менеджмент. — 2004. — № 2. — С. 28-34
  26. Политический менеджмент : учеб. пособие / под общ. ред. В.И. Жукова, А.В. Карпова, Л.Г. Лаптева, О.Ф. Шаброва. — М. : Изд-во Института психотерапии, 2004.
  27. Політологічний енциклопедичний словник / В.Б. Авер’янов, І.В. Алєксєєнко, С.С. Андрєєв та ін.; В.П. Горбатенко (упоряд.), Ю.С. Шемшученко та ін. – К., 2004. — 428 c.
  28. Політологічний енциклопедичний словник. За ред. Ю. С. Шемчушенка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — К: Ґенеза, 2004. — С. 298.
  29. Політологія / За ред. І.С. Дзюбка та ін. – К., 2000.
  30. Політологія / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К., 2001.
  31. Політологія : навчально-методичний комплекс : підручник / за ред. проф. Ф. М.Кирилюка. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 704 с.
  32. Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Наукові доповіді та статті. К. Вид-во Європейського ун-ту. 2000. – 252 с.
  33. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 704 с.
  34. Політологія: історія та методологія / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров’я 2000. – 630 с.
  35. Постригань Г.Ф. Особливості політичного маркетингу та менеджменту [Текст] / Г.Ф. Постригань // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — 2000. — Вип. 31 : Філософія.Політологія. — С. 52-55
  36. Пушкарёва Г.В. Политический менеджмент : учебное пособие / Г.В. Пушкарёва. — М. : Дело, 2002. — 400 с.
  37. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – 2-е вид., стереотип. – К.: Либідь, 2006. – 480 с.
  38. Савченко О. Два виміри політичної кризи в Україні [Текст] / О.Савченко // Визвольний шлях. — 2001. — № 3. —  С. 3-13
  39. Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо- політичної думки / Міжнародний фонд «Відродження». – К.: Основи, 1996. – 717 с.
  40. Сучасна західна політологія. Короткий нарис історії й теорії: Конспект лекції / Упорядн. А.В.Місуно, В.В. Братаніч. – К., 1991.
  41. Сучасні проблеми політичного менеджмента // Політичний менеджмент. — 2008. — № 6. — С. 183-184
  42. Українська політологія: витоки та еволюція: Навч.посібник / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К., 1995.
  43. Цвих В.Ф. Деякі аспекти сучасного стану політології в Україні // Філософські проблеми гуманітарних наук. – 2006. – № 10-11. – С. 31-35.
  44. Чиж, Іван. Криза як дзеркало української політики [Текст] / Іван Чиж // Юридический вестник. — 2006. — № 4. — С. 3
  45. Шляхтун П.П. Політологія. (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
  46. Юрій М.Ф. Політологія: Підручник. – К.: Дакор, КНТ, 2006. – 416 с.