Вступ

Епоха Середньовіччя припала на V-XVI ст. На протязі цього періоду політичні погляди активно розвивалися та змінювалися. Ця еволюція включає три великі етапи:

1. Ранньосередньовічний (кінець V — середина XI ст.) Цей період характеризується тим, що держави спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані монархії, і незабаром розпадаються на окремі політичні утворення.
2. Етап розвитку середньої доби Середньовіччя (середина XI — кінець XV ст.) Для цього періоду характерні централізовані станово — представницькі монархії;

III. Етап пізнього Середньовіччя (кінець XV — початок XVII ст.) Державність цього періоду характеризується переважно абсолютними монархіями.

Упродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна чи світська. За домінування духовної влади виступали Фома Аквінський, Августин, а за пріоритет світської -М. Подуанський, А. Данте.

1. Основні аспекти політичної думки Середньовіччя і епохи Відродження

В епоху середньовіччя (V — ХУ ст.н.е.) філософсько-етична концепція політики в Західній Європі витісняється релігійною концепцією. В середні віку панував релігійний світогляд, носієм якого була християнська церква. Він виходив з того, що все суще виникло з волі Бога; зміни ж в суспільстві викликаються Богом для того, щоб покарати або винагородити людей.

Августин Аврелій (354-430) — єпископ Гиппонській, один з творців християнської політичної теорії. В своєму творі «Про град Божий» він висловив свою політичну доктрину.

Августин протиставляє церкву і державу: «град божій» і «град земний». Град земний включає диявольську волю, стає суспільним тираном. Істинна ж держава, на думку Августина, буде реалізована тільки після другого пришестя Христа, коли відбудеться остаточне відділення праведних і грішних.

Держава розглядається Августином як частина універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Тому государі повинні служити своєю владою, як Богу, так і людині.

Глибокий відбиток на розвиток політичної думки наклали християнство та римо-католицька церква. Впродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада (організація) повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). За домінування церковної влади виступав Фома Аквінський [2, c. 28].

Аквінський Тома (Тома Аквінат 1226 -1274 рр.) — середньовічний мислитель, який значно збагатив релігійну концепцію держави.

Тома Аквінський вважав:

• державна влада походить від Бога і тому повинна бути підпорядкована духовній;
• не дивлячись на божественну природу державної влади, її надбання і використання залежить від людей. Отже, сутність влади божественна, але форми її реалізації визначаються самими людьми;
• обурення народу проти влади монарха є смертним гріхом, оскільки є рівнозначним виступу проти Бога;
• світська влада, у свою чергу, повинна наслідувати християнські заповіді і не пригноблювати народ; на противагу скидання тирана є правомірним.

В ХVI-ХVII ст. різноманітні соціально-політичні сили і ідейні рухи послаблюють владу католицької церкви. В результаті реформації церкви держава звільнилася від церковної опіки, а сама церква звільнилася від держави. Звільнившись від філософсько-етичної політичної концепції стародавнього миру і релігійної концепції середньовіччя, політична думка набуває світського характеру. З’являється цивільна концепція політичної думки, відправною точкою якої стає індивід – громадянин.

Макіавеллі Нікколо (1469-1527) — видатний італійський мислитель і політичний діяч. В роботах «Володар» і «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» сформулював предмет і метод політології. Н.Макіавеллі протягом 14 років працював секретарем уряду Італійської республіки і спостерігав політику, що називається, зсередини. Безпосередня участь в політичному житті укріпила його в думці, що політична наука — це наука практична, що служить рішенню життєво важливих задач.

Внесок Н.Макіавеллі в політичну науку полягав в наступному:

• він обґрунтував самостійність політичної сфери, її відносну автономність від інших сфер життя суспільства (економіки, культури і т.д.), оскільки політика має власну логіку, зміст якої визначає політична влада. Саме влада у всіх її проявах і є предметом політичної науки.
• політична наука повинна осягати істинний стан речей, безпосередньо спостерігаючи за фактами: поведінкою політичних лідерів, мас, їх взаємодією. Метод політичного реалізму, який ввів в політологію Н.Макіавеллі, остаточно звільнив її від релігії;
• він розрізняв поняття «суспільство» і «держава». Державу він розглядав як політичну форму організації суспільства. Форми держави мають тенденцію змінювати одна одну, відображаючи тим самим стан суспільства;
• він сформулював концепцію циклічного розвитку державних форм, в основі якій лежить ідея кругообігу добра і зла. Виділивши шість форм держав, він розглядав три з них як «погані в усіх відношеннях» (тиранія, олігархія і охлократія), а щодо трьох інших писав, що вони «добрі самі по собі» (монархія, аристократія, демократія). За Макіавеллі, монархія зміняється тиранією, тиранія — аристократією, аристократія поступається місцем олігархії, на зміну останній приходить демократія, яка, у свою чергу, переростає в охлократію (влада натовпу). Якнайкращою формою держави Н.Макіавеллі вважав змішану, втіленням якої була для нього помірна республіка, що поєднує достоїнства монархії (сильно об’єднуючий чинник), аристократія (мудрість і добродійне правління) і демократії (свобода і участь народу в управлінні).
• він відокремив політику від моралі, сформулював суперечливий, але вічний принцип «мета виправдовує засоби» (пізніше політику, засновану на культі насильства, назвали «макіавеллізмом»). Політика, на його думку, не повинна ґрунтуватися на моральних принципах, а виходити з доцільності, відповідати досвіду, практиці, конкретній ситуації. Вибір мети залежить від обставин, а не від моралі. Тому мету слід погоджувати із засобами, а засоби — з обставинами і результатами [6, c. 19-21].

2. Етапи розвитку середньовічної політико-правової думки і їх характеристика

Розвиток правової і політичної ідеології у Середньовіччі характеризується зміною доктринальних основ уявлень про право і державу. Міфологічне та філософсько-етичне пояснення природи державно-правових явищ, яке панувало в давнину, витісняється релігійним, носієм якого виступає католицька церква.

Головні правові і політичні проблеми, навколо яких дискутували середньовічні мислителі:

1)       теза про примат духовної влади над світською, тобто Церкви над державою, бо «нема влади не від Бога, а існуюча влада від Бога встановлена»;

2)       теза про верховенство релігійних норм над правовими як прояв могутності церковної влади.

Дуалізм духовної і світської влади зумовив плюралізм у поглядах на право і державу. Католицька релігія стала доктринальною основою різноманітних теократичних теорій, які обгрунтовували політичні посягання Церкви. А проблема співвідношення Церкви і держави стимулювала аналіз суті держави, її цілей і завдань, які відрізняють її від Церкви. Таким чином, поряд із релігійною традицією у дослідженні права і держави продовжує розвиватись і раціоналістична. Завдяки їй формуються: концепція державного суверенітету, виявляється різниця між власне правом як засобом, що регламентує зовнішню поведінку індивіда, органами державної влади і законами віри, совісті, моралі, які звернені до внутрішнього світу людини.

Однак, саме у період Середньовіччя посилюється раціоналістична критика теологічного світогляду, яка відобразилась у культурі Відродження (Ренесансу). Філософи, вчені, діячі мистецтва замінили вивчення Бога вивченням людини. Гуманізм став основною темою західного мислення, у зв’язку з чим право і держава раціоналістично інтерпретувалися, виходячи із природи людини.

Одночасно відбувався рух за реформу Церкви, що привело до релігійної революції — Реформації. Результатом Реформації було виникнення протестантства, що проповідувало свободу віросповідання [7, c. 28].

У XVI ст. у країнах Західної і Центральної Європи виник рух за реформування Церкви згідно із вимогами раннього християнства, коли не було ієрархії. Церковна реформа мала полягати у поверненні до первісного християнства, яке було спотворене духовенством.

Церква була централізованою організацією, влаштованою за ієрархічною системою, мала свої суди, збройні сили, систему норм, встановлених Церквою, — канонічне право.

Відродження — революція у свідомості західного суспільства, яке довгий час перебувало під впливом католицької церкви.

Обидва культурних явища — реформація та відродження — сприяли секуляризації (звільненню від церковного впливу) суспільної свідомості і переходу від релігійного до світського світосприйняття. Тобто, вони стали духовними передумовами виникнення ідеології, що стала доктринальною основою правових і політичних учень Нового часу.

Джерела раціоналізму мислителі Відродження черпали в ідеалах античності. Особливості розвитку правових і політичних учень в епоху Відродження полягали у тому, що:

1. Політика як самостійна сфера людської діяльності остаточно сформовується, бо вже відокремлена від моралі, інтереси суспільства

відокремлені від інтересів їх окремих громадян. Політику розглядають як відносини між людьми з приводу влади. Найважливішою проблемою світської політичної теорії стає проблема людини, її взаємовідносин з державою.

2. На зміну теологічному світогляду приходить юридичний світогляд, згідно з яким всі суспільні відносини базуються на формальному праві, тобто рівності всіх перед законом, на безпосередньому зв’язку влади і держави з ідеєю права і закону. Політичні вчення епохи Відродження дали початок європейській політичній традиції, в основі якої лежать концепції природного права і суспільного договору. Вихідними ідеями цих концепцій були свобода людської особи у її вчинках, а, отже, — відповідальність за їх наслідки.
3. Суспільні відносини з того часу розуміють двояко: як юридичні (політичні) та етичні (моральні), залежно від того, за власною чи не за власною волею вступають у них громадяни. А звідси — концепції прав людини, громадянського суспільства і правової держави [1, c. 51-52].

Правова і політична ідеологія періоду абсолютної монархії (сер. XVI — др.пол. XVII ст.) розвивалась під впливом двох тенденцій. Перша полягала у протистоянні королівського абсолютизму і феодального сепаратизму. Закінчення релігійних війн (католиків і протестантів) та утворення централізованих держав до початку XVI ст. означало завершення боротьби між папською курією та світською владою королів на користь монархії. Однак посилилось протистояння між королем і феодалами, які прагнули обмежити королівський абсолютизм і зберегти незалежність від королівської влади. У той час, однак, саме королівський абсолютизм об’єктивно сприяв розвиткові нових (буржуазних) відносин та створенню націй, єдиного ринку. У Франції, наприклад, феодальний сепаратизм обґрунтовували тираноборці, а ідею централізованої держави сформулював Ж. Боден у доктрині державного суверенітету.

Друга тенденція проявилась у концепціях раннього комунізму. Це було зумовлене розчаруванням у можливості реалізації принципів формальної рівності, індивідуальної свободи, приватної власності, які принесуть звільнення від експлуатації. Тому виникають концепції соціального порядку, протилежного існуючому, де є спільне майно, соціальна справедливість і соціальна рівність.

Переважно цей період подають з великими скороченнями і зводять до процесу використання Церквою окремих фрагментів античної думки. Разом з тим гносеологічне походження, родовід доктрин Середньовіччя і їх окремі ідеї виходять поза межі античного світу.

Насправді це був час, коли: християнська доктрина була офіційно визнана багатьма правителями; одночасно існувала боротьба за владу між світськими правителями і представниками Церкви; виникали ідеї боротьби проти Церкви, проти насильства феодалів, ідеї боротьби міщан за свою незалежність, за новий тип господарювання; зароджувалися ідеї новітньої політичної думки.

Як вже зазначалося, розвиток правових і політичних вчень у пізньому середньовіччі відбувався під значним впливом аристотелівської концепції. Праці Аристотеля були відомі і раніше. Але у ХІІ ст. поворот до давнини набув значного поширення на Заході. У той час почали перекладати на латину грецькі оригінали праць Аристотеля. У середині ХІІІ ст. було перекладено і „Нікомахову Етику”, „Політику”, де порушувались політичні проблеми. Аристотелізм надавав філософське обгрунтування відбудові авторитету монархії, що на той час була дуже актуальною.

У середньовічному аристотелізмі бачать дві тенденції:         1) християнське відродження ідей Аристотеля Хомою Аквінським та 2) відродження його ідей арабським філософом Ібн Рошем (Аверос), який жив у ХІІ ст. у арабській Іспанії. Напрямок назвали авероїзмом.

Аверос пояснюючи метафізичні праці Аристотеля, доходив до висновків, які суперечили Коранові. Він висловлював думку, що віра і філософія належать до різних площин, які не перетинаються, що віру не можна перетворювати у науку.

Отже, типова для середньовічної політики боротьба за панування в державі точиться між світською і церковною владою, яка і відобразилась в українській політичний і правовій думці того часу [11, c. 87-88].

Висновки

У ХІ ст. також було відродження у формі розвитку освіти і культури у франкській державі; ренесанс ХІІ ст. — зацікавленість греко-римською давниною серед середньовічних вчених. У XVI ст. маємо зацікавленість знаннями про світ і людину, здобутими у античності. Також звертаються до іудейської та християнської давнини, до біблійних книг. Тобто, ренесанс XVI ст. — поворот до минулого, пошук правди про людину і її діяльність у досвіді поколінь.

Мислителі Відродження досліджували концепції Гомера, Платона, римських юристів із першоджерела, а не з тлумачень коментаторів. Мислителів того часу звинувачують у тому, що вони настільки захопились вивченням античності, що не створили нічого нового.

У XIV ст. в Європі починають формуватися національні держави, незалежні від Папи Римського (а християнська ідеологія у її первісних формах, не передбачала національних держав). Адже один Бог — один імператор. Створення сильної державної влади означало послаблення економічної і політичної могутності Церкви.

Список використаної літератури

1. Андрусяк Т.Г. Історія політичних та правових вчень: Навч. посібник. – Львів, 2001.
2. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр «Академія», 2004. — 366с.
3. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.
4. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.
5. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.
6. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.
7. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
8. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.
9. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.
10. Орач Є.М. Історія політичних і правових вчень. – Львів, 2005.
11. Себайн Дж. Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. – К., 1997.