Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Китай — торжество комунізму

Вступ

Актуальність теми. На думку провідних російських політологів-міжнародників, цілком імовірно, що в найближчій перспективі КНР перетвориться у ядерну наддержаву з достатньо потужним економічним і військовим потенціалом, а також практично необмеженими людськими ресурсами3. З ними, в принципі, погоджується патріарх американської геополітики й колишній президентський радник з національної безпеки З. Бжезинський, який вважає, що «і темпи економічного розвитку Китаю, і масштаби іноземних капіталовкладень в Китаї… забезпечують статистичну підставу для традиційного прогнозу про те, що протягом приблизно двох десятиліть Китай стане світовою державою, рівною Сполученим Штатам і Європі (за умови, що остання і об’єднається, і ще більше розшириться)».

Правда, американський фахівець застерігає, що КНР перетвориться на першорядну світову державу найближчим часом лише за умови дотримання низки важливих і вкрай складних умов, зокрема, збереження високих темпів економічного росту, збалансованості військових витрат, комплексного розвитку регіонів, демократизації політичної системи країни та збереження відносної єдності її владної еліти.

Тому як для політико-дипломатичної й фінансово-бізнесової еліт незалежної України, так і для широкого загалу, котрому не байдуже її майбуття, корисним буде ознайомитися, принаймні в загальних рисах, із поглядами китайських державно-політичних діячів і політиків на розвиток світових процесів та роль і місце в них «Серединної держави», як здавна називають Китай.

Мета дослідження – розглянути політику Китаю та комуністичну модель.

Розділ 1. Комуністична модель Китаю

1.1. Походження Комуністичної партії Китаю

Від пізньої Династії Цін (Qing) до ранніх років періоду Республіки (1911-1949) Китай зазнав величезних зовнішніх ударів й екстенсивних спроб внутрішньої реформи. Китайське суспільство знаходилося в хворобливому хаосі. Багато інтелектуалів і людей з високими ідеалами хотіли врятувати країну і її людей, але національна криза і хаос породжували в них занепокоєння, що привело їх спочатку до розчарування, а потім до повного розпачу. Як люди, що звертаються до будь-якого лікаря під час хвороби, вони шукали вихід з положення, що склалося, за межами Китаю. Спробувавши британський і французький методи оздоровлення суспільства, вирішили, що вони не годяться, і звернулися до російського методу. Посилено прагнучи процвітати, вони не цуралися «приписувати самий надзвичайний засіб від хвороби», в надії, що Китай швидко знайде силу.

Рух «Четвертого травня 1919» був повним відображенням цього розпачу. Деякі люди захищали анархізм; інші запропонували скинути доктрини Конфуція, а деякі усе ще пропонували впровадження західної культури. Коротше кажучи, вони відхилили китайську традиційну культуру і виступили проти конфуціанської доктрини середнього шляху.

У нетерпінні, прагнучи використовувати найкоротший шлях, вони підтримували руйнування всього традиційного. З одного боку, радикальні члени серед них не мали можливості служити своїй країні, і з іншого боку — вони твердо вірили у свої власні ідеали. Вони відчували, що світ був безнадійний, думаючи, що тільки вони знайшли ключ до майбутнього розвитку Китаю. Вони мали жагучу готовність до революції і насильства.

Перебування в різному суспільному середовищі дозволяло різним людям наштовхнутися на відповідні теорії, принципи і шляхи. Врешті-решт, група людей зустріла представників Комуністичної партії Радянського Союзу. Ідея, відносно «використання насильницької революції, щоб захопити політичну владу», взята з теорії марксизму-ленінізму, торкнулася їхніх неспокійних розумів і збіглася з їх бажанням врятувати країну і її людей.

З цього часу, вони почали впроваджувати комунізм, що представляє собою концепцію, далеку для Китаю. В цілому, 13 представників відвідали перший З’їзд КПК. Пізніше, деякі з них померли, деякі втекли, деякі працювали на окупаційні сили Японії і стали зрадниками, а деякі залишили КПК, щоб приєднатися до Гоміньдану (Націоналістична партія, іменована далі по тексту скорочено ГМД). До 1949 р., коли КПК прийшла до влади, з числа перших 13 членів Партії усе ще залишалися тільки Мао Цзедун і Дун Біу.

Незрозуміло, чи знали засновники КПК у той час, що «божество», яке вони запозичили з Радянського Союзу, було в дійсності злісною примарою, і бажаний спосіб, який вони шукали для зміцнення нації, був, фактично, смертельною отрутою [8, c. 117].

Всеросійська Комуністична партія (більшовиків) (пізніше відома, як Комуністична партія Радянського Союзу), тільки що, вигравши Революцію, була поглинута амбіціями стосовно Китаю. У 1920 р. Радянський Союз встановив далекосхідне Бюро в Сибіру — галузь Третього Комуністичного Інтернаціоналу чи Комінтерну. Воно відповідало за роботу із заснування комуністичної партії в Китаї та в інших країнах. Незабаром після його утворення, комісар Бюро представників Григорій Воровський прибув у Пекін і ввійшов у контакт із комуністичним лідером Лі Дачжао. Лі організував у Шанхаї зустріч Воровського з іншим комуністичним лідером, Чен Дусю, і з цього моменту почалася підготовка до заснування КПК.

У червні 1921 р. Чжан Тайлей приїхав у Сибір, в Іркутськ, після чого він представив пропозицію далекосхідному Бюро про затвердження КПК як галузі Комінтерну. 23 липня 1921р. за допомогою далекосхідного Бюро КПК була офіційно сформована.

Потім комуністичний рух був представлений Китаю як експеримент, і з тих пір КПК поставила себе над усім, підкоряючи собі все на своєму шляху і, таким чином, приносячи нескінченне страшне нещастя Китаю.

КПК знищувала всі традиції і цінності китайського народу, що перешкоджали її владі. Вона знищувала всі суспільні шари й окремих людей, які заважали зміцненню її влади. КПК ввела поняття «промислової революції», що привела до руйнування віри, а комуністичний атеїзм, привнесений КПК, привів до її до остаточного знищення. КПК принесла китайському народу теорію «заперечення приватної власності», і більш того, ленінське поняття «насильницької революції». Одночасно вона успадкувала і розвинула самі пагубні елементи влади, успадковані від китайської монархії.

Протягом всієї історії КПК, від її заснування до завоювання і підтримки політичної влади, вона поступово ставала все більше й більше злісною. В ході цього розвитку КПК використовувала дев’ять успадкованих рис, властивих комуністичній примарі: зло, обман, підбурювання, боротьба, грабіж, бандитизм, шпигунство, знищення і контроль. Реагуючи на безупинні кризи, КПК далі об’єднала і підсилила методи і ступінь їхньої злостивості, довівши ці фактори до краю [8, c. 119].

1.2. Проблема місця та ролі Компартії Китаю в нових історичних умовах

Тема багато в чому феноменальних економічних реформ у Китайській Народній Республіці (КНР) вже тривалий час перебуває в центрі підвищеної уваги не лише з боку фахових економістів, але й соціологів, політологів та істориків, адже йдеться не лише про економіку. Стратегія “реформ та відкритості”, як модель економічної перебудови (чи відбудови) Китаю, стала результатом переосмислення історичного досвіду країни й своєрідною „роботою над помилками” вищої номенклатури Комуністичної Партії Китаю (КПК). Китайським комуністам, на відміну від ідеологів КПРС, в стислі терміни вдалося здійснити швидку ідейно-ціннісну трансформацію, відмовитися від абстрактних ідейних догматів та закласти основу стабільного й послідовного продовження суспільно-економічних реформ. Твердження про те, що економіка починається з політики і безпосередньо впливає на неї стало вже аксіоматичним. Розуміння явища китайського економічного дива в такому випадку буде неповним, якщо за об’єкт обрати лише економічний механізм і не звертати увагу на політичне забезпечення еволюції Китаю.

З моменту свого заснування в 1921 р. не зважаючи на марксистсько-ленінський та маоїстський ідейно-теоретичний і пропагандистський сплав КПК неодноразово демонструвала значну практичну гнучкість, коли навіть ідеологічна основа підпорядковувалася насамперед конкретним політичним завданням. Союзи з Гоміньданом змінювалися на періоди воєн, радянсько-китайська дружба 1950-х рр. в наступні майже три десятиліття швидко “переросла” в затяжний міждержавний конфлікт. Антиімперіалістична риторика Пекіна аж ніяк не заважала останньому почати нормалізацію відносин з “основною імперіалістичною державою” і завершити її встановленням дипломатичних відносин з Вашингтоном у 1979 р. Майже два десятиліття насамперед ідеологічних програм — “великого стрибка” та “культурної революції” змінилися на прагматичний період “реформ та відкритості”. За короткий період КПК перетворилася з ідеологічної партії, основним завданням якої було дотримуватися певних маоїстських політичних стандартів та настанов у реформістську силу, що на практиці впроваджувала нові елементи в суспільно-економічне життя країни, які, до того ж, суперечили ідеологічним кліше [9, c. 10-11].

В результаті сучасний Китай являє собою унікальне поєднання ринкової економіки (нехай і з офіційним додатком “соціалістична”) та своєрідної ідеології марксистсько-ленінського типу в інтерпретації Мао та Ден Сяопіна. У той час, як в економічній сфері протягом тривалого часу спостерігається неабияка динаміка зростання кількісного та якісного, на макроекономічному рівні, в фінансовій сфері, технологіях, то політична система залишається практично замороженою. Події на площі Тяньаньмень у червні 1989 р. стали сигналом, що політичної реформи, в сенсі переходу до реальної багатопартійності в країні не відбудеться і КПК утримуватиме політичну гегемонію в країні. Як одна з реакцій керівництва КНР на такі виступи було зупинено процес м’якої політичної реформи, що полягала в поступовому розмежуванні функцій державних та партійних органів.

Дії китайського керівництва в той час видавалися певним реліктом маоїстської доби, — придушення будь-якої опозиційності, боротьба з інакодумством. Чимало критиків Пекіна вказувало на надзвичайну консервативність таких кроків. Кінець 1980-х став епохою демократизації, коли один за одним падали диктаторські режими. Світовий політичний досвід (найбільш характерний у випадку з Чилі, Бразилією, Республікою Корея та Тайванем) свідчив, що репресивні режими, проводячи ліберальні економічні реформи закладали під себе, таким чином, міну сповільненої дії. Поява нових соціальних економічно активних та добре освічених груп, інформаційна глобалізація, розширення контактів між суспільствами призводили до т.зв. “охолодження” диктатур і, згодом, до їхньої руйнації. Але у випадку з Китаєм насьогодні можна говорити про інший парадокс — вдалі економічні реформи та капіталізація китайського соціуму, поява нової категорії т. зв. “червоних капіталістів”, збільшення середнього класу загалом не позначилися на позиціях КПК в суспільстві.

Цей парадокс пояснюється тим, що реформи загалом принесли позитивні соціальні результати, ставши своєрідним історичним карт-бланшем КПК. Ініціювавши новий економічний курс Ден Сяопін та його оточення мали за мету в тому числі зберегти китайську державу після десятиліть експериментів та руйнації, врятувати імідж партії в очах китайського суспільства. Ідея економічних реформ зародилася саме в партійному середовищі, перетворившись на таку собі політичну мантру, яка повторюється в офіційних промовах та документах. Проте разом із виразом “побудови комуністичного суспільства” як основної мети діяльності партії ставляться конкретні економічні й політичні завдання, приміром збільшення ВНП чи досягнення “рівня середньої заможності”. Термін комунізм, таким чином, в суспільній свідомості асоціюється з конкретними позитивними результатами. У зв’язку з цим змінилося й обґрунтування нової історичної ролі КПК, — це вже не просто партія-засновниця КНР, але двигун реформ. І саме економічна політика, а не марксистсько-маоїстська ідеологія стали основним ідейним фундаментом соціальної стабільності [11, c. 57-58].

Зміни в господарстві є результатом утвердження нового способу мислення правлячої еліти, що, в свою чергу, пов’язано з якісними змінами останньої. За роки існування КНР Компартія Китаю зазнала чотирьох ротацій партійного керівництва. Загалом таку еволюцію дослідники окреслюють як перехід влади від ідеологів до технологів, або ж технократів. На зміну маоїстській епосі пришов комуніст-прагматик Ден Сяопін котрий, розуміючи необхідність кадрового оновлення сприяв політичній реабілітації репресованих під час “культурної революції” але разом із тим не допустив цю категорію політиків до найвищої політичної влади, давши, таким способом, дорогу новим управлінцям з новим політичним мисленням. Взагалі можна сказати що саме Ден започаткував регулярну кадрову ротацію в партії. В середині 1980-х було прийнято постанову, згідно якої дві третини нових членів мали би бути не старше 35 років.

Після відставки перехідної політичної фігури Чжао Цзияна, якому закидали симпатії стосовно бунтарів на площі Тяньаньмень з початку 1990-х починає сходити політична зірка Цзян Цземіня. Новий Генеральний секретар ЦК КПК та Голова КНР продовжував поглиблювати економічні реформи дотримуючись разом з тим установки Дена на контрольованість процесів у країні. Цзяна називають представником нового покоління “технократів”, основним завданням якого було зробити реформи незворотними та зосереджувати більше уваги на вдосконаленні існуючих політичного та економічного механізму в країні. Насьогодні при владі перебуває т.зв. “четверте покоління” китайських керівників на чолі з Ху Цзінь-тао. Це група лідерів партії та країни, яких можна умовно назвати ровесниками КНР (новий китайський лідер народився в 1942 р.) Їхні спосіб мислення та політична кар’єра склалися саме в період реформ, тому політичній філософії лідерів цієї категорії притаманні розуміння світових процесів і тенденцій а також нових перспективних напрямків модернізації, які мають перетворити Китай на сучасну технологічно розвинену країну.

Збереження динаміки економічних, соціальних та інших перетворень, на думку китайських лідерів, неможливе без використання партії як специфічного механізму, рольовий діапазон якого досить широкий і пов’язаний зі збереженням контрольованості процесів у всіх сферах життєдіяльності країни. КПК залишається “партією-державою”. Центральна та партійна влади нероздільні. З’їзди Компартії є основними дороговказами і їхні рішення лише обговорюються та легітимізуються формально вищим законодавчим органом країни — Всекитайськими зборами народних представників (ВЗНП). Секретарі партійних комітетів провінцій наділені широкими повноваженнями. Партійні структури впливають на призначення урядових чиновників, здійснюють контроль над державними підприємствами та освітою. Система кадрів держслужбовців в КНР передбачає 6 типів кадрів. З них другий тим — це функціонери КПК та керівники й співробітники апарату т. зв. демократичних партій. У відповідному документі однозначно заявляється про те, що саме “партія здійснює управління кадрами”. Можна погодитися з російським автором А.Поповим щодо того, що саме система номенклатури й працює як основний інструмент контроль КПК над ідейно-політичними та соціально-економічними процесами в країні [1, c. 3-4].

1.3. Комуністична модель в період економічних ліберальних реформ

Китай можна назвати однопартійною країною лише з точки зору особливого статусу КПК. Разом і Компартією в країні діють ще вісім політичних партій, загальна чисельність яких трохи більше за 600 тис. Ці партії були створені ще в середині 1940-х, до моменту проголошення КНР і увійшли до Народної політичної консультативної ради, яку було скликано у вересні 1949 р. В офіційних документах КПК зазначається, що роль цих партій полягає в “реалізації практики співробітництва та консультацій Компартії Китаю з широкими колами громадськості”. На офіційному рівні вважається, що КПК очолює т. зв. “широкий патріотичний фронт” в рамках системи багатопартійного співробітництва під керівництвом комуністів. Їх не можна назвати опозиційними, адже понад 8 тис. їхніх членів посідають керівні посади у владі або органах юстиції. Вищий апарат “демократичних партій” практично перебуває на державній службі. Сьогодні вони об’єднують переважно представників інтелігенції. Багато хто з неї має гарні відносини за кордоном, особливо в колах китайської еміграції. На наш погляд діяльність цих партій більше пов’язана з пропагандистсько функцією. Державна підтримка такої “керованої багатопартійності” спрямована на послаблення ідеологічного тиску як всередині так із зовні. Компартія, таким чином, намагається створити образ політичного плюралізму, продемонструвати своє прагнення до врахування думок всіх прошарків населення і, відповідно, довести, що найважливіші рішення в країні приймаються на основі унікального власне китайського політичного консенсусу.

Цим самим КПК прагне залишатися й надалі “архітектором” суспільства. Тенденція реформених років свідчила про те, що в зв’язку з подальшим розвитком ринкової економіки та, відповідно, розходженням державної та приватної сфер спостерігалася поступова втрата контроль парторганізацій над економічними суб’єктами. Кількість останніх збільшується і наявність партпрацівників очевидно не є доцільною для ведення економічної діяльності. Тому вище керівництво країни шукало способи, яким чином заповнити цю прогалину [1, c. 5].

Після внесення доповнень до конституції 1982 та статуту КПК ідеї Цзян Цземіня щодо “трьох представництв” (кит. сань ге дайбяо) з лютого 2000 розпочато відповідну кампанію. Зміст цієї теорії полягає в тому, що роль КПК на сучасному етапі полягає в розвиткові передових продуктивних сил (читай приватноринкових), прогресивному розвиткові передової китайської культури та представленні широких верств китайського народу. Іншими словами, залишаючись робітничо-селянською КПК також виступає як виразник інтересів більшості населення взагалі. До партії дозволено приймати т.зв. “нових китайців” — представників сфери бізнесу та фінансів.

Таке теоретичне нововведення стало результатом дискусій в партії стосовно співвідношення ідеологічних гасел та реалій соціально-економічного життя. В наукових колах таке рішення Цзян Цземіня коментується як спроба КПК охопити своїм контролем бізнес-кола країни, які вже зараз впливають на політику на місцевому рівні а в перспективі можуть перетворитися на “спонсорів” опозиційного руху, слідуючи закономірності взаємопритягання грошей та влади.

На даний момент можна твердити, що таке рішення видається досить ефективним з точки зору подальшого слідування метафорі Дена “переходячи швидку річку обережно намацуй каміння”, або ж керованості процесів у країні. Це своєрідна гра на випередження, адже поки що авторитарний режим для більшості підприємців приносить матеріальну вигоду. Допоки КПК забезпечує економічне зростання, до того часу вона користуватиметься лояльністю економічної еліти. І навпаки, китайський бізнес має побоюватися, що непрогнозованість та політична нестабільність зашкодять їхнім інтересам. Тому можна припустити, що в найближчому майбутньому політична активність обмежуватиметься одержанням економічної вигоди. Але якщо підприємці відчують, що нестабільність супроводжуватиметься економічним занепадом то можуть скласти собою опозицію або ж зайняти нейтральну позицію. Коли в більшості країн демократизацію підтримали підприємці то поки що “червоні капіталісти” Китаю спираються на режим. Для КПК, в свою чергу, економічне зростання та вигоди від нього для широких верств, в тому числі й для бізнес-еліт, має першочергове значення. В такій ситуації якихось внутрішніх стимулів для політичної лібералізації не існує і її майбутнє пов’язане виключно з бажанням самої Компартії [10, c. 6].

Зміни в соціальній опорі партії є відображенням нового ставлення до підбору та якості державних кадрів. Ця тема була завжди актуальна для китайської держави, оскільки стабільність останньої, враховуючи територію та кількість населення значною мірою пов’язана з роботою бюрократії, або іншими словами державних управлінців.

Протягом тривалого часу КПК позиціонувала себе як партія робітників та селян. В умовах економічних реформ її лави неодмінно почали поповнюватися інтелектуалами, бізнес-управлінцями та іншими професіоналами. Перехід від ідей класової боротьби до економічної модернізації призвів до зміни критеріїв підбору кадрів для КПК як ознака зміни пріоритетів державного будівництва. Коли в 1962 Мао закликав “ніколи не забувати про класову боротьбу” а в 1966 оголосив боротьбу тим елементам у партії, які “слідують капіталістичним шляхом” то в грудні 1978 ЦК КПК вже анонсує завершення класової боротьби та оголошує про те, що ключовим завданням КПК буде економічна модернізація. У доповідях Цзян Цземіня на з’їздах постійно наголошується на важливості “створення контингенту висококваліфікованих кадрів відповідно до курсу на революціонізування, омолодження, інтелектуалізацію та спеціалізацію, що має відповідати потребам соціалістичної модернізації”.

Партія залишається кузнею управлінських державницьких кадрів. Стати її членом непросто. Прийом до її лав може тривати кілька років а кількість бажаючих в середньому у вісім разів більше від запланованого числа неофітів. Членство в партії символізує статус, владу, можливості та інколи привілеї. 70 млн. власників партквитків це приблизно лише 5% населення тому КПК є швидше авангардною політичною структурою, а не масовою. Відповідно до ідеї “трьох представництв” в 2001 р. Цзян Цземінь у промові на урочистому зібранні з нагоди 80-ти річчя утворення КПК запросив до лав партії приватних підприємців, власників, китайців-працівників іноземних компаній та спільних підприємств. Таким чином в соціальній опорі режиму з’являється чимала кількість тих, кого можна назвати рушійними силами економічних реформ.

Все ж ідеологічні процеси в КНР видаються складнішими за звичайне протиборство офіційної “теорії соціалізму з китайською специфікою” та різного роду ліберальних чи духовних течій. Китай не можна розглядати лише як сукупність державних інститутів та їхню взаємодію. Це перш за все цивілізаційне утворення, державна система якого є надбудовою. Реалізація комуністичних доктрин, зокрема маоїстської, хоча й призводила до руйнування традиційного культурного надбання проте навіть у таких діях простежувалася традиційні елементи (Велика кількість авторів вказує на відповідність легістських та моїстських соціальних установок подіям зокрема, періоду “культурної революції”). Стежачи за процесами в культурній сфері сучасного Китаю впадає у вічі прагнення вдихнути новий зміст в традиційну філософську традицію.

Отже, в сучасних умовах функції КПК як хранителя офіційних догм вдало доповнюються реформаторськими діями, що демонструє значну пристосованість до нової суспільно-політичної та економічної ситуації в Китаї. Компартія є швидше партією реформ, партією політичної та економічної еліти. Її апарат, використовуючи державний ресурс, забезпечує контроль над суспільством, керованість процесів реформування. В зв’язку з цим не варто потрапляти в пастку термінів чи пропагандистський словосполучень, звертаючи особливу увагу на присутність термінів “соціалізм” чи “комунізм”. Американський дослідник М.Хант в цьому плані зазначає, що взагалі, поняття “ідеологія” є більш широким та глибшим, аніж те, що ми маємо на увазі під “формальною ідеологією”, яка використовується керівництвом країни. Тому, зокрема, для подальшого продовження дискусії стосовно ідеологічної ідентифікації КПК, на його думку, варто вийти за рамки усталених словникових понять про ідеологію а звернути увагу на еволюцію політичної фразеології [11, c. 59].

Розділ 2. Актуальні проблеми і перспективи геополітики Китаю

2.1. Характеристика геополітичного положення Китаю

Історія Китаю є історією національної величі, а його еліта завжди вважала свою батьківщину природним центром світу. Як писав середньовічний китайський поет Лун Біде, «східний дракон вразить світ і здивує людство». А на початку 1994 року в офіційному видавництві «Женьмінь Чубаньше» вийшла книжка під претензійною назвою «ХХІ століття — століття китайської цивілізації». У ній, зокрема, стверджувалося, що китайська цивілізація за своїми сутнісними характеристиками, насамперед гуманістичними, переважає інші цивілізації, саме це й забезпечить торжество Китаю в ХХІ столітті.

Геополітичне положення держави – це її геопросторове положення відносно політичних даностей світо системи, які справляють на неї суттєвий вплив. Складові оцінки геополітичного положення держави:

  1. Фізико-географічна складова. Китай розташований у Схiднiй Азії. Територія країни складає 9597 тис. км². За цим показником КНР посідає третє місце в світі, поступаючись Росії та Канаді.

На сході КНР межує з КНДР, на півночі — з Монголією, на північному сході з Росією, на північному заході з Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном, на заході та південному заході з Афганістаном, Пакистаном, Індією, Непалом і Бутаном, а на півдні — з М’янмою, Лаосом і В’єтнамом. На схід і південний схід від узбережжя Китаю розташовані відокремлені від нього морями Республіка Корея, Японія, Філіппіни, Бруней, Малайзія та Індонезія. КНР на сході та півдні омивається водами Бохайського, Жовтого, Східно-Китайського і Південно-Китайського морів.

Протяжність кордонів: довжина наземної ділянки кордону країни становить 22,8 тис. км. Довжина берегової лінії материкової смуги КНР — понад 18 тис. км. Загальна площа територіальних вод країни становить 4,73 млн. км². 70% території країни займають гори (Тібетське нагір’я, Гімалаї, Каракорум, Куньлунь, Наньшань). КНР розташована в межах 3-х кліматичних поясів (помірного, субтропічного і тропічного), територією країни протікають одні з найбільших річок світу – Хуанхе і Янцзи.

  1. Ресурсна та агро-географічна складова. Китай має величезний природно-ресурсний потенціал, є однією з «комор світу». Найбільше значення для КНР мають земельні та мінеральні ресурси. За площею орних земель, пасовищ і лісів країна посідає одне з провідних місць у світі.

Китай має промислові запаси 158 відомих у світі мінералів (за їхніми сумарними обсягами країна посідає перше місце у світі). КНР належить до світових лідерів за покладами головних корисних копалин – вугілля (2-е місце в світі), заліза, міді, алюмінію, сурми, молібдену, марганцю, олова, свинцю, цинку і ртуті. Китай багатий на природний газ, нафту, горючі сланці, фосфор і сірку. Поклади рідкісноземельних металів у КНР перевищують запаси всіх інших країн світу разом узятих.

  1. Ринки збуту товарів. Китай останнім часом займає все більш помітне місце на світовому ринку товарів і послуг. У 2009 р. Китай посів 1 місце в світі за загальним товарообігом, за експортом товарів КНР посів 2 місце в світі, за імпортом – 4. КНР експортує вугілля, вольфрам, зерно, чай, рибу, текстиль, продукцію електронного та автомобільного машинобудування. Імпортує – машини та обладнання, нафту і продукцію нафтопереробки, вироби з пластмаси, оптичне і медичне обладнання, хімічну продукцію, метал.
  2. Транспортно-географічна та політична ситуація. Китай має вигідне транспортно-географічне положення. Вихід до 4 морів, наявність судноплавних річок створюють сприятливі передумови для розвитку транспорту в Китаї. Про стрімкий розвиток транспорту в Китаї свідчать такі цифри: аеропорти: 482, автошляхи: загальна протяжність — 3,45 млн. км, залізниці: 77,83 тис. км, водні магістралі: 110,0 тис. км, порти морські — 4197; річкові — 30911. Китай належить до країн з найбільшим залізничним потенціалом та за тоннажем торгового флоту. Транспортні авто- та залізничні магістралі проходять у меридіональному та в широтному напрямку. Найбільш важливі з них – Пекін-Гуанчжоу, Тяньцзін-Шанхай, Ланьчжоу-Лхаса. В Китаї була введена найвисокогірніша залізниця в світі (в Тібеті), широко впроваджуються високошвидкісні залізниці (Шанхай-Ханчжоу, Ухань-Гуанчжоу). Також Китай є космічною державою [11, c. 60].

Політична ситуація в країні є досить стабільною. За Конституцією КНР є «соціалістичною державою демократичної диктатури народу». Голова КНР — Ху Цзіньтао (з 2003 р., переобраний у березні 2008 р.). Комуністична партія Китаю (створена у липні 1921 р.; станом на кінець 2009 р., загальна кількість членів — приблизно 78 млн. чол.) залишається єдиною правлячою партією у країні. Крім КПК, у КНР функціонує 8 т.зв. демократичних партій: Революційний комітет Гоміндану Китаю; Демократична ліга Китаю; Асоціація демократичного національного будівництва Китаю; Асоціація сприяння розвитку демократії Китаю; Робітничо-селянська демократична партія Китаю; Партія «Чжигундан» Китаю; Товариство «Цзюсань»; Ліга демократичної автономії Тайваню. Загальна кількість членів демократичних партій перевищує 500 тис. чоловік. Згідно з Конституцією, демократичні партії мають політичну свободу і рівний із КПК юридичний статус, а також є організаційно незалежними. Ці партії не є опозицією, вони визнають і підтримують політичний курс КПК, беруть участь в управлінні державою.

Членство  Китаю у міжнародних організаціях — постійний член Ради безпеки ООН, член МБРР, МВФ, ООН, АТЕС, МФЧХ, Шанхайської організації співробітництва та ін.

Отже, геополітичне положення Китаю можна визначити як сприятливе через низку причин: сприятливе географічне положення, різноманітність фізико-географічних умов, великі запаси корисних копалин, великий людський потенціал, розвинена транспортна мережа, політична стабільність в країні.

2.2. Національні інтереси та геополітичні проблеми сучасного Китаю

Називаючи національні інтереси Китаю, необхідно розкрити суть китайської зовнішньої політики через призму світогляду цієї країни, який сформувався під впливом культури, традицій, філософії, історії китайського народу.

Історія Китаю показує, що ще в стародавні часи дана країна позиціонувала себе як Серединне царство, як серце світу. Китай вважав, що величезна територія разом з культурними цінностями, економічними основами функціонування держави, системою управління, забезпеченням соціальної стабільності і процвітання роблять його самодостатнім цивілізаційним утворенням, яке потребує зовнішньої кооперації для свого подальшого розвитку. Не дарма, ряд політологів, виходячи з історичних передумов, вважають Китай цивілізацією, що тільки вдає з себе державу.

Другим важливим аспектом є той факт, що при розширенні в минулому своєї території і зони впливу Китай тільки в виключних випадках робив ставку на війну. Великий стратег минулого Сунь Цзи підкреслював, що війна – це спосіб існування та загибелі держави, тому це не інструмент для вирішення важливих задач. Тому Китай робили ставку на «цюань», концепцію непрямих дій, іншими словами – упор робився на комплекс дипломатичних, культурних, економічних підходів. На думку стародавніх китайців, могутня цивілізація є своєрідним магнітом для менш розвинених периферійних держав, що захочуть приєднатися до Китаю і користуватися його благами.

Третій аспект – в умовах появи супротивника, що проявляв агресивне відношення до Китаю, Піднебесна користувалася принципом «економії сил». На думку Сунь Цзи, найкраща війна – розбити задуми супротивника, змусити його програти без бою.

Розібравшись з світоглядом Китаю, можна виявити національні інтереси цієї країни.

Ще в 1994 р. Ден Сяопін заявив, що першим пріоритетом для Китаю є протистояння гегемонії та політиці сил, а також захист миру. На думку китайських політологів, на сучасному етапі при вирішенні міжнародних проблем сильними державами в більшій мірі використовується  військовий підхід. Виходячи з того, що армія Китаю за багатьма параметрами не дотягує до армії США, найбільш серйозного свого потенційного супротивника, Пекіну дуже важливо перевести правила і формат міжнародних відносин в ту сферу, в якій він відчуває себе більш стійко – в сферу економіки і мирного врегулювання спорів. Тобто тут проявляються зазначені вище концепція економії сил та принцип непрямої дії [12, c. 7-8].

Інший інтерес Китаю – створити новий міжнародний та економічний порядок . Іншими словами, якщо Китаю вдасться перевести міжнародне життя в указаний вище формат і зробити з часом свою економіку локомотивом міжнародних процесів, він зможе повернути собі втрачений статус Серединного царства, серця світу.   Дійсно, реалізація в життя цих інтересів будується на тому, в чому Китай зараз демонструє найбільшу динаміку – економіці і регіональній співпраці.

В останні роки зростаюча могутність Китаю почала активно підкріплюватися достатнім рівнем його претензій на забезпечення стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), а потім і в всьому світі, вплив на світову економічну систему та глобальні політичні процеси. Концептуально такі амбіції підкріплені ідеєю побудови «Великого Китаю» — геополітичного конструкта, в який мають ввійти Китай, Тайвань, Гонгконг, Сінгапур, Макао, а також китайські діаспори в Південно-Східній Азії. При чому мова йде про використання «м’якої сили», що базується на розповсюдженні економічного і культурного впливу. Більш широкий погляд на концепцію «Великого Китаю» передбачає 3 вектори геостратегії КНР:

— Стратегія входу на південь – включає встановлення контролю над державами Південно-Східної Азії, покращення стосунків з Лаосом і В’єтнамом, встановлення економічного союзу з Тайванем, вступ в АСЕАН, досягнення регіонального стратегічного паритету з США і забезпечення контролю над морськими шляхами сполучення, що опосередковано ізолювати Японію.

— Стратегія виходу на захід – включає залучення країн Центральної Азії у великий «китайський простір», в тому числі і через Шанхайську організацію співробітництва; підвищення їх імпортної залежності від Китаю, а також відновлення Великого Шовкового Шляху.

— Стратегія виходу на північ – передбачає включення Монголії в простір «Великого Китаю», а також поступове встановлення контролю над далекосхідними районами Росії.

Отже, можна зробити висновок, що на сьогодні Китай виступає як один з двох регіональних лідерів АТР, є одним з найбільших геополітичних акторів цього регіону.  Динамічний розвиток КНР наприкінці 20 – на початку 21 ст. дає підстави стверджувати, що вже в першій чверті 21 століття за нагромадженим силовим потенціалом країна зможе зрівнятися із США і стати для них основним стратегічним конкурентом не лише у Східній Азії, а й у світі в цілому. Аналіз сформованих у регіоні балансу сил свідчить про те, що КНР не матиме собі рівних за військовою могутністю супротивників у регіоні, оскільки провідні з них – Японія та Республіка Корея не змогли і навряд чи зможуть об’єднатися з метою стратегічної рівноваги. Країни АСЕАН та Росія теж найближчим часом не будуть здатні врівноважити економічну і військову могутність США [13, c. 9-10].

2.3. Основні геополітичні проблеми Китаю

До основних геополітичних проблем Китаю належать:

  1. Проблема Тайваню. Тайвань, що знаходиться поблизу південно-східного узбережжя континентальної частини Китаю, є найбільшим островом Китаю, здавна належав цій країні. Нині це самопроголошена країна, що перебуває в дипломатичній ізоляції від світової спільноти, його визнають близько 30 країн (невеликі держави Карибського басейну, Південної Америки, Африки). Виникнення тайванського питання є наслідком громадянської війни в Китаї. Після захоплення влади Китаї комуністами в 1949 р. скинуті гомінданівські лідери емігрували на Тайвань та утворили там уряд, який представляв Китай в ООН аж до 1971 р., коли Китай одержав офіційне визнання, і Тайвань вийшов із складу ООН. І нині Китай вважає Тайвань своєю невід’ємною частиною і виступає за «мирне об’єднання», проте Тайвань продовжує називати себе «Китайською Республікою». Ситуація ускладнюється тим, що незважаючи на визнання США влади Китаю над Тайванем (1972 р., 1978 р., 1982 р.), на острові розквартирований 7-й флот США з 1950 р. і підписаний договір про спільну оборону 1954 р. Крім того, продовжується продаж Тайваню американської зброї.
  2. Проблема територіальної цілісності Китаю. Ця проблема проявляється у 2-х аспектах – сепаратистських та екстремістських настроях в Сіньцзян-Уйгурському та Тибетському автономних районах КНР.

Сіньцзян-Уйгурський автономний район (СУАР) – автономний район на північному заході КНР. Це найбільший район Китаю, його площа становить приблизно 1/6 території країни. Ще в середині ХХ століття переважну більшість жителів становили мусульмани-тюрки, переважно уйгури, а також казахи, монголи, киргизи і таджики. В 1955 р. було офіційно оголошено про створення Сіньцзян-Уйгурського автономного району у складі Китайської Народної Республіки.

Починаючи з 1950-х рр.. пекінський уряд проводив політику посиленої «ханізації» віддаленої провінції, тобто переселення туди представників титульної нації. Виникла вона задовго до приходу до влади Мао Цзедуна, її практикували ще імператори з династії Мін (1368 – 1644).

В період так званої «культурної революції» в кінці 1960-х рр., національна автономія фактично перетворилася на фікцію. Посилена колонізація Сіньцзяна китайським населенням, переселення уйгурів, казахів, дунган, монголів і інших некитайських народностей Сіньцзяна в його пустинні посушливі райони, що супроводжувалося утиском прав корінного некитайського населення, викликали різку незадоволеність народів Сіньцзяна і загострення національних суперечностей [13, c. 11].

Китайська влада постійно відчуває неспокій з приводу місцевого сепаратизму. У Сіньцзян-Уйгурському автономному районі Китаю діє угрупування «Східний Туркестан», яка виступає за створення мусульманської держави на території низки країн. Китайські власті вважають її терористичною організацією, що спирається на підтримку іноземних терористичних організацій.

Тибетський автономний район розташований на південному заході Китаю. Тибет був незалежною державою з 5 століття. Під номінальне правління Китаю перейшов близько 1700 р. Незалежність Тибету була отримана після революції 1912. Китай відновив своє правління в 1950 р., коли історичний правитель і релігійний лідер Далай-лама був вигнаний з країни, а монахи, що складають 25% населення, зі своїх монастирів. За версією Заходу, Китай окупував територію Тибету у 1950 р., а за версією Китаю – КНР лише відновила свій суверенітет, грубо порушений в ході Британскьо-Китайської війни 1903-1904 рр. Між 1951-59 рр. китайська Народна армія контролювала Тибет, хоча Далай-лама повернувся як номінальний духовний лідер і тимчасовий глава держави.

В 1959 р. тибетське повстання почалося в прилягаючих до Лхаси районах, його підтримав Тибетський місцевий уряд. Повстання було придушене армією, Далай-лама і 9 тис. чоловік виїхали в Індію. Китайці розпустили місцевий уряд, заборонили ведення спільного господарства, стали придушувати ламаїзм.

У 1965 р.Тибет став автономним районом Китаю, однак продовжуються виступи проти китайського правління, економіка занепадає.

Нові сутички між тибетським населенням та китайськими властями почалися 10 березня 2008. У ході бойових дій загони китайської армії залишили вбитими близько 100 людей, переважно — тибетців. Більшість провідних країн світу засудили жорстокість пекінської влади стосовно своїх «окупованих територій» напередодні проведення чергових Олімпійських ігор у Пекіні (літо 2008).

  1. Територіальні претензії Китаю. Китай має територіальні претензії майже до всіх своїх сусідів. Серед них слід назвати:

— острів Сенкаку в Східно-Китайському морі оспарюється КНР і Японією, але контролюються японським ВМФ. Поблизу них виявлені запаси нафти;

— архіпелаг Спратлі в Південно-Китайському морі оспарюється відразу 6-ма країнами: В’єтнамом, КНР, Тайванем, Малайзією, Філіппінами і Брунеєм. Боротьба за ці острови багаторазово приводила до озброєних конфліктів. Зокрема , в 1974 р. відбулося морська битва між ВМФ Китаю і Південного В’єтнаму;

— КНР хоче повернути у Росії приблизно 1 мільйон кв. км. земель, куди входять Приморський Край, Забайкалля, велика частина Східного Сибіру;

— однією з найважливіших проблем у відносинах між КНР і Індією протягом останніх п’ятдесяти років залишається територіально — прикордонна суперечка навколо Тибету. В 1959 р. відбувся перший, що отримав широкий розголос, китайсько-індійський збройний інцидент. Після цього КНР пред’явила Індії значні територіальні претензії;

— Парасельські острови в Південно — Китайському морі є предметом суперечки між Китаєм і В’єтнамом. Китай захопив острови в 1974 р., в даний час там розташовується військово-повітряна база, побудована Китаєм [15, c. 32-33].

На початку 90-х років обговорення глобальних проблем міжнародних відносин у наукових колах КНР поновилося, але на відміну від попередніх дискусій воно зводилося до коментування й доповнення офіційної позиції. Причому в центрі уваги китайських політологів опинилися проблеми і перспективи формування нового світоустрою.

Вже протягом 1990-1992 рр. у Пекіні відбулася ціла низка наукових форумів зі світових проблем розвитку, зокрема, симпозіум з питань планетарної архітектоніки, влаштований спільно Науково-дослідним інститутом світового розвитку та редакцією щотижневика «Ляован»; наукова конференція «Про створення нового міжнародного ладу», організована Китайським інститутом міжнародних проблем; науковий семінар «Трибуна міжнародних проблем 1991 року», проведений Фондом міжнародних і стратегічних досліджень та редакцією журналу «Шіцзе чжіші» та ін.

Учасники цих зібрань оцінили тогочасну структуру міжнародних відносин як перехідну і швидкоплинну, вивчення особливостей котрої важливе як для розвитку теорії, так і для вироблення правильних практичних рішень10. Під враженням від миттєвого краху прорадянської «соціалістичної співдружності» й розпаду самого СРСР китайські фахівці наголошували, що для міжнародної ситуації властиві глибокі зміни, котрі в цілому не ведуть до кращого. Це й наростання напруженості у міждержавних стосунках, і поглиблення міжнародних суперечностей, і поява тенденції до виникнення нових регіональних конфліктів при тому, що попередні гарячі точки ще не нормалізовані.

Оскільки двополюсна архітектоніка світу відійшла у минуле, їй на зміну йде нова «багатополюсна», але з питань про шляхи формування останньої, її вплив на світову політику, економіку та військове протистояння держав, про тривалість перехідного періоду від двополюсного світу до «багатополюсного» у китайській політології висловлювалися різні погляди. Більшість фахівців зійшлася на тому, що «двополюсність» набагато швидше руйнувалася в економічній та політичній сферах і значно повільніше — у військовій. На початок 90-х років вже цілком сформувалися нові економічні центри — Західна Європа і Японія, що з низки важливих економічних показників випередили США й успішно конкурують з ними на світовій арені. Але у військовій площині збереглося домінування США і Росії.

Цікаво, що витоки «багатополюсності» пекінські політологи віднайшли ще наприкінці 50-х років минулого століття, коли стався розкол між СРСР і КНР, тоді ж почалося бурхливе зростання економічної могутності Японії й Західної Європи, щораз більшої самостійності стали набувати країни «третього світу», набрав сили Рух неприєднання. Ще однією важливою ознакою «багатополюсності світу» напріклад 60-х років виявилося оформлення стратегічного «трикутника» Вашингтон — Москва — Пекін. [18, c. 38]

До початку 90-х років силова структура світових держав трансформувалася в модель «одна наддержава і багато держав», тобто США «залишились єдиною у світі наддержавою», проте і Західна Європа та Японія стали дуже впливовими, передусім в економічному відношенні, а в «третьому світі» з’явилися власні регіональні держав. Звідси робився висновок, що світ є «сотовою структурою з безліччю взаємозв’язків, у якій вплив різноманітних країн на міжнародне становище відмінний».

Залишившись єдиною наддержавою, США дещо зміцнили своє становище і вплив у світі, але це не змінило загальної тенденції до зниження ваги Вашингтона у співвідношенні сил на міжнародній арені. Та сподіванням еліти США на створення «однополюсного світу» на чолі з ними не судилося збутися, у майбутній архітектоніці світу не буде ані неподільного панування «одного полюса» — Вашингтона, ані відновлення двополюсності. Провідна тенденція розвитку — це рух до «багатополюсності», і в цьому русі не виключена участь «кількох уламків колишнього СРСР чи однієї Росії», враховуючи їхні розміри, військову могутність і економічний потенціал13.

Спираючись на концепцію загострення суперечностей у сучасному світі, китайські політологи негайно здійснили спробу визначити головне з них, але з цього приводу їхні думки певною мірою розділилися. Причому, як не дивно, але доволі поширеною виявилася позиція групи фахівців, яка зводилася до того, що перше місце серед основних суперечностей, як і раніше, займали міжсистемні протиріччя: між капіталізмом і соціалізмом14. Такий підхід до аналізу міжнародної ситуації підтверджував настанову на потребу боротьби зі стратегією «мирної еволюції» Заходу стосовно КНР, КНДР, Куби, В’єтнаму, Лаосу

Частина пекінських політологів (Чжень Чжен-де, Вань Гуан та ін.) вважала, що головним протиріччям, особливо у перспективі, може стати суперечність між країнами Заходу. Вони відзначали, що це протиріччя спричинене ліквідацією «радянської загрози», на чому протягом кількох десятиліть базувалася єдність зазначених держав. У боротьбі за встановлення нового світового ладу Західна Євро-па, Японія і США єдині в тому, щоб він контролювався Заходом, але якщо США бачать себе керівником нового порядку, то західноєвропейські лідери вважають, що не можна нав’язувати світ, де панує Америка, а Японія виходить із того, що США мають «реально оцінювати» власні сили [18, c. 40].

Вань Гуан запропонував тезу про підготовлений країнами Заходу черговий переділ світу під виглядом нового світового ладу. Звертаючи увагу на те, що після війни в зоні Перської затоки 1990— 1991 рр. країни ЄС у військовій сфері висунули ідею спільної оборонної політики, а Франція і Німеччина до того ж запропонували створити незалежну європейську оборону, вчений стверджував, що це викликало помітну стурбованість США. І, незважаючи на те, що в цьому питанні був досягнутий компроміс, основа конфлікту збереглася16. Фахівець прийшов до висновку, що наростання суперечностей між західними країнами, посилення Німеччини, Японії й «нової Європи» після розпаду СРСР становитиме серйозний виклик керівній ролі США у світі.

Зміни в колишньому СРСР та Східній Європі, що призводять до зрушень у співвідношенні сил у світі, розглядаються Вашингтоном позитивно, але те, що ці процеси ведуть до змін у співвідношенні сил на Заході, розцінюється ним як несприятливий наслідок. Вань Гуан окремо зауважив, що суперечності й боротьба між західними країнами будуть розвиватися нерівномірно, найближчим часом, на його думку, вони будуть наростати, особливо між США, Західною Європою і Японією. Серед основних суперечностей у світі протиріччя між країнами Заходу поступово стануть головними.

Зрозуміло, що подібні погляди тісно пов’язані з попереднім стереотипом китайського політичного мислення, адже теза про наростання суперечностей і боротьби між розвиненими країнами надто схожа на марксистсько-ленінське положення про неминуче загострення міжімперіалістичних протиріч.

На друге місце такі китайські політологи ставлять суперечності між розвиненими державами і країнами, що розвиваються, між Північчю й Півднем. У зв’язку з пом’якшенням відносин між Росією та США після трагічних подій 11 вересня 2001 року, Сходом і Заходом, проблема Північ — Південь лише загостриться і стане жорсткішою. Країни, що розвиваються, в економічному відношенні все ще сильно залежні від Заходу, що, у свою чергу, породжує їхнє політичне безсилля. Розвинені капіталістичні держави неохоче йдуть їм на поступки, що сприяє збереженню, а часом і подальшому загостренню суперечностей між Північчю та Півднем [16, c. 40-41].

Розділ 3. Аналіз сучасного зовнішньополітичного курсу Китаю

3.1. Місце Китаю у міжнародній системі

На початку XXI ст. Китай почав відігравати роль глобального актора, який зацікавлений у розширенні свого, передусім, економічного впливу не лише в Азії, а й у інших регіонах світу. Підтвердженням є. в тому числі, політика КНР у Карибському басейні. Його важливість для Китаю обумовлюється не лише відзначеним збільшенням міжнародної ваги останнього, але й вигідним географічним положенням цього регіону як транзитної території у Західній півкулі, що сполучає основні масиви Північної та Південної Америки.

У 2009 р. мало місце значне пожвавлення відносин між Китаєм і країнами Карибського регіону, про що свідчать майже одночасні візити в лютому того ж року заступника голови КНР Сі Цзинпіна та віце-прем’єра Хуей Ван Лян’юя до країн регіону, а також візит голови Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників У Банго до Куби. Багамських островів та США у вересні. Ці три візити китайських високопосадовців були свого роду продовженням активізації відносин, що намітилась після відвідин Карибського басейну головою КНР Ху Цзінтао у листопаді 2008 р.

На тлі вражаючих економічних результатів внутрішньополітична ситуація у країні залишається непростою, з усіма проблемами нерівномірності розвитку, проблемою зайнятості, демографічною, екологічною тощо. Значна кількість бідного населення є постійним джерелом загрози соціальній стабільності. Збереження наявного соціального укладу в країні і одночасне перетворення економіки на сучасну і глобальну є першочерговим завданням правлячих кіл КНР.

Якщо раніше китайський уряд приділяв основну увагу форсованому індустріальному розвитку, то команда на чолі з генеральним секретарем ЦК КПК Ху Цзінтао та прем’єр-міністром Вень Цзябао (з 2003 р.) є прихильниками внутрішньополітичного курсу на «соціалізацію» економіки. Пріоритетними для розвитку країни ними визнані напрями економії енергії, вдосконалення систем освіти та охорони здоров’я, соціальні реформи, боротьба з бідністю, захист навколишнього середовища.

Китайська програма розвитку передбачає, що сукупний ВНП країни має у 2020р. подвоїтися, тоді до 2050р. у Китаю з’являться реальні перспективи позбутися внутрішніх проблем і поповнити коло розвинених країн.

Однак на цьому шляху, за оцінками китайських експертів, постають три значні проблеми: доступ до енерго- та сировинних ресурсів, збереження екології, а також дотримання балансу між економічним і соціальним розвитком [21, c. 85-86].

Пошук ресурсів найбільше залежить від зовнішньополітичного курсу Китаю. Країна вже стала найбільшим в світі споживачем чотирьох з п’яти основних видів сировинних ресурсів — зернових, м’яса, вугілля і сталі, а за рівнем споживання нафти посідає друге після США місце. Значну частину необхідних продуктів Китаю доводиться імпортувати. Доступ до іноземних ресурсів є необхідним для подальшого економічного розвитку і відповідно збереження соціальної стабільності і наявної політичної системи Китаю. Отже, зовнішньополітичний курс Китаю було адаптовано до стратегії внутрішнього розвитку.

Набуття КНР статусу економіки з найвищими темпами зростання, а також низка інших показників прогресу цієї країни мали двозначну реакцію у світі. Виникло поняття «китайської загрози», тобто комплексу проблем, пов’язаних з швидким розвитком Китаю: від розширення його політичного впливу і нарощування військової могутності до зростання потреб в енергоносіях.

Для США і Японії зростання апетитів Китаю є предметом серйозного занепокоєння. Так, у Вашингтоні вважають, що Пекін зазіхає на американські сфери впливу, прагне похитнути американське військове домінування у Східній Азії. Японія ставиться до Китаю з не меншими підозрами, відчуваючи, що Китай становить їй конкуренцію у доступі до енергоресурсів, формуванні вигідного політико-економічного середовища у Південно-Східній та Центральній Азії.

3.2. Особливості зовнішньополітичного курсу КНР

Під час аналізу зовнішньополітичного курсу КНР слід передусім зважати на ті інтереси, про які дбає Пекін на різних політико-економічних рівнях:

  • внутрішньому: забезпечення позицій і контролю правлячої Комуністичної партії Китаю у перехідний період поступової лібералізації і демократизації країни;
  • регіональному: закріплення свого лідерства в економічній і політичній сферах; запобігання можливості проголошення незалежності Тайваню; недопущення різких змін у балансі сил в регіоні за рахунок посилення військового потенціалу Японії і перетворення її на ядерну державу і свого стратегічного суперника;
  • глобальному: забезпечення сприятливих умов подальшого зростання китайської економіки.

Дотримання китайським керівництвом логіки економічне зростання — соціальна стабільність — збереження влади було провідною ідеєю під час формування зовнішньополітичної стратегії Китаю. Фактично це дещо розширена формула концепції «миру і розвитку» Ден Сяопіна, в якій основний акцент робиться на уникнення гострих конфліктів з навколишнім світом, доки Китай остаточно не «стане на ноги» — за їхніми розрахунками приблизно до 2050р. [2, c. 45-46].

Так, наприклад, у питанні обмінного курсу юаня щодо долара, який, на думку США, надає сьогодні «неконкурентні переваги китайському експорту», Китай неодноразово заявляв, що проводитиме валютну реформу, виходячи тільки з інтересів китайської економіки, але при цьому постійно бере участь у китайсько-американському стратегічному діалозі з вирішення економічних проблем.

Пекін поки не впевнений у своїх ресурсах і не володіє ними у достатньому обсязі, аби стати повноправним лідером у світовій економіці та політиці. Усвідомлюючи, що подальше зростання економіки вимагає мирної інтеграції у світову економічну систему, Китай у відносинах з провідними країнами Заходу, передусім із США, налаштований на співробітництво або принаймні суперництво, яке не виходило би за межі торговельних спорів, що і є основним завданням сучасного зовнішньополітичного курсу КНР.

Дипломатична тактика, яка покликана забезпечити реалізацію стратегічних інтересів Китаю, була розроблена наприкінці 90-х років минулого століття. Вона ґрунтується на трьох засадничих ідеях: багатополюсного світу, мирного розвитку і перетворення Китаю на відповідальну велику державу.

Ідея багатополюсного світу знаходить відображення у щорічниках Білої книги оборони Китаю, в яких зазначається, що «світ рухається в напрямі багатополярності», але має місце протидія «низки розвинених країн», які прагнуть збільшити розрив між собою та країнами, що розвиваються. Йдеться про вияви гегемонізму, під якими розуміється політика США на міжнародній арені. Китайське керівництво відкидає американську стратегію поширення демократії в усьому світі, яка суперечить принципу китайського керівництва щодо невтручання у внутрішні справи суверенної держави.

На думку деяких західних експертів, за гаслом «багатополярності» криється мета Китаю витіснити США з АТР і посісти замість них місце регіонального лідера. Разом з тим тактика поведінки Китаю є традиційною для країн, які на підставі своїх економічних досягнень і швидкого зростання економічної могутності намагаються відігравати помітнішу роль на міжнародній арені. В цьому зв’язку показовим є зближення Китаю з іншими країнами, які виголошують аналогічні гасла, наприклад, Росією та Індією.

Крім того, невизнання однополюсної міжнародної системи на чолі із США допомагає Китаю зберігати за собою лідерські позиції в країнах «третього світу» і налагоджувати вигідні контакти з країнами, які зазнають постійного тиску з боку США, — Іраном, Венесуелою, Болівією, Білоруссю тощо.

Концепція «мирного розвитку» активно пропагувалася урядом Китаю у 2003-2004рр. Її поява була обумовлена необхідністю запевнити інші країни і, особливо, менших сусідів Китаю, що економічне і військове зростання останнього не становить для них загрози. Постулювалося, що Китай не шукає гегемонії для себе, поважає суверенітет інших країн, а збільшення його міжнародної і економічної ваги буде корисним для країн, оскільки відкриває Китай для імпорту і значного збільшення обсягів міжнародної торгівлі. Було розроблено комплекс заходів, які мали довести це на практиці — надання допомоги менш розвиненим країнам, створення зон вільної торгівлі з країнами АСЕАН, відкриття китайського ринку для імпорту, проекти з розвитку басейну річки Меконг тощо [4, c. 50].

Економічні успіхи Китаю значно допомогли у цій справі. Йому вдалося усунути США з позиції найбільшого торговельного партнера Південної Кореї, Японії, низки інших країн регіону. З країнами АСЕАН було підписано Угоду про дружбу і співробітництво (2003р.), що знизила напруження у спірних питаннях між ними і Пекіном.

Разом з цим, є один регіон де Китай обережно проводить експансіоністську політику — Центральна Азія і, особливо, Казахстан. Традиційно це маршрут Шовкового торгового шляху. Казахстан, багатий на нафту може забезпечити китайські підприємства енергоносіями, тому китайці активні в розвитку комерційних відносин з Казахстаном, будівництві доріг. Ці дороги відкривають торговий маршрут, який дозволяє енергоносіям текти в напряму Китаю а індустріальним товарам в бік Євразії [1].

Китай є членом авторитетних західних та регіональних міжнародних об’єднань включно із СОТ, АТЕС, Регіонального форуму АСЕАН, АСЕМ, ШОС. Проекти східноазіатської інтеграції на кшталт АСЕАН+3 (Японія, Китай, Південна Корея) або АСЕАН + Китай розглядаються у Пекіні з погляду реалізації відразу декількох національних інтересів — забезпечення подальшого економічного розвитку і «прив’язування» до себе південно-східних сусідів через дружні взаємовигідні відносини. Чим більшою буде економічна взаємозалежність між Китаєм та країнами Південно-Східної Азії (ПСА), тим мало ймовірніше, що у випадку конфлікту, малі країни стануть на бік США [2].

Консолідація регіону ПСА навколо Китаю вже має певні конкретні успіхи, хоча говорити про існування взаємної довіри між ними було б перебільшенням.

Важливого значення надає Китай завданню довести, що він спроможний взяти на себе роль «відповідального лідера», тобто гарантувати стабільність і безпеку не тільки у Східній Азії, а й у глобальному масштабі. Втім ця концепція не зовсім відповідає ролі, яку пропонують відігравати Китаю США. У 2005 р. США було запропоновано КНР стати «відповідальним акціонером» міжнародної системи і взяти на себе відповідні зобов’язання: за Китаєм визнається статус впливової країни, а від нього очікують здійснення спільної з країнами Заходу політики безпеки.

У відповіді Ху Цзінтао зазначалося, що Пекін з радістю готовий прийняти новий статус, але щодо зобов’язань дотримуватися колективних дій має певні застереження [2]. Так, наприклад, у питанні застосування санкцій щодо «ядерної програми» Ірану, Китай посідав відмінну від американської позицію. Розбіжності між КНР і США існують і з інших важливих питань. Китай, наприклад, готовий до активного співробітництва у боротьбі з міжнародним тероризмом, але водночас побоюється, що під приводом такої боротьби США розв’язують собі руки для реалізації політики стримування Китаю. Помітною є й пасивна позиція Пекіна щодо створення інститутів колективної безпеки в АТР. Якщо з погляду Вашингтона багатосторонні воєнно-політичні союзи спроможні забезпечити найміцніший фундамент регіональної безпеки, то Пекін розглядає такі блоки як дестабілізуючий чинник і «пережиток» холодної війни.

Найвиразніше роль відповідальної держави Китай відіграє у шестисторонніх переговорах щодо ядерної програми Північної Кореї. Фактично, якщо домовленості про відмову Пхеньяну від подальшої розробки ядерної зброї вдасться закріпити на більш-менш тривалий час, це однозначно свідчитиме про здатність Пекіна управляти процесом підтримання безпеки у Східній Азії. В розширеному форматі, як у питанні щодо Північної Кореї, так і щодо Ірану очевидно, що на рішення застосувати силу або санкції проти них, вирішальний вплив справляє саме негативна позиція Китаю, на яку США змушені зважати.

Отже, для переважної більшості карибських країн співробітництво з КНР є доволі вигідним і допомагає диверсифікувати зовнішні зв’язки, зосереджені на Сполучених Штатах. Незважаючи на певні успіхи в цьому питанні, ще багато залишається зробити урядам цих країн для подолання залежності від Вашингтону. Разом із тим, на наш погляд, лідери карибських держав повинні усвідомлювати, що замість диверсифікації зв’язків вони можуть потрапити в залежність від іншої держави [8, c. 122].

Висновки

Отже, ми визначили кілька взаємопов’язаних функцій, які, на нашу думку, відповідають новому місцю та ролі КПК в рамках поєднання трьох начал: держава — суспільство — партія (партії).

Здійснення вищої політичної влади. КПК в своїй діяльності слідує “Чотирьом основним принципам” Ден Сяопіна, що стали політичним заповітом для наступних поколінь (дотримання соціалістичного шляху, принципу демократичної диктатури народу, лідерство Комуністичної партії та розвиток марксизму-ленінізму й ідей Мао Цзедуна). Компартія Китаю залишається своєрідною надбудовою та нервом державного механізму країни.

Координуюча. Партійне керівництво, як свідчать доповнення до статуту та практика між партійного співробітництва прагне тримати руку на пульсі думок та настроїв всіх прошарків населення, особливо інтелігенції та бізнес-еліт.

Мобілізаційна. Як пропагандистськими, так і організаційними методами КПК намагається забезпечити більшу керованість ідеологічно-політичними процесами. Це пов’язане з такою особливістю китайського менталітету, як звичкою жити в рамках певних ідеологем, або ідеологічних настанов, що дозволяє забезпечувати ідейну монолітність і, відповідно, більшу соціальну керованість.

Реформаторська. Якщо гіпотетично уявити КНР країною реально багатопартійною, демократичною, то чи не матиме це одним із наслідків гальмування реформ, про що неодноразово застерігав Ден Сяопін? Досвід, зокрема, Тайваню дає дві взаємодоповнюючі відповіді. Політична боротьба, звичайно відволікає значні сили політичної еліти від розв’язання нагальних державних завдань. Політичні партії, борючись за владу значною мірою діють у власних прагматичних інтересах. Але оскільки в попередню гоміньданівську епоху на острові було проведено економічні реформи і створено передумови для стійкого зростання власне сама економіка залишається сферою якоюсь мірою автономною, куди втручання з боку держави не є дуже істотним. Для Китаю процес реформ є незворотним але важливо, щоби він був і надалі стадіальним та керованим.

Презентаційна. На нашу думку офіційне вживання таких термінів, як “соціалізм з китайською специфікою”, “комунізм” разом з “демократія” тощо слугує виразником швидше не ідеологічного обличчя країни, а має підкреслювати особливу ідентичність, унікальність китайської держави. І дійсно. Китайський спочатку експеримент з прищеплення капіталізму на ґрунті соціалістичної країни вже став “китайською моделлю” реформ, яка передбачає, зокрема, жорсткі засоби саме політичного контролю та управління суспільством.

Список використаних джерел

  1. Бергер Я. Китай — глобальная держава 21 века? // Азия и Африка сегодня. — 2006. — № 8. — С. 2-12
  2. Бергер Я. Политическая реформа в Китае / Я. Бергер // Азия и Африка сегодня. — 2007. — № 8. — С. 44-53
  3. Ведерников Ю.В. Красный дракон: современные военно-морские силы Китая. — Флот Тихого океана, выпуск 3. Владивосток, 2007.
  4. Величко В. Зовнішня політика Китаю: від «мирного співіснування» до «мирного наступу» // Політика і час. — 2007. — № 2. — С. 49-56
  5. Володин Д. США, Китай и новое стратегическое уравнение. — МЭиМО, 2006, № 2.
  6. Галенович Ю.М. Заметки китаеведа. Москва, 2002.
  7. Диксон Б. Красные капиталисты в Китае. Партия, частные предпринима-тели и перспективы политических перемен. Москва, 2005.
  8. Комуністична Партія Китаю в державно-суспільній системі КНР у період «Реформ та відкритості»: спроби пристосування до нових суспільно-політичних реалій / М. Таран // Китайська цивілізація: традиції та сучасність: Зб. ст. — К., 2007. — С. 117-123.
  9. Лазарева Т. В. Зигзаги национальной политики Китая // Азия и Африка сегодня. — 2010. — № 3. — С. 18-25
  10. Ларин А. «Китайская экспансия»: мифы и реальность / А. Ларин // Азия и Африка сегодня. — 2006. — № 3 . — С. 2-9
  11. Марцун Є. Нова дипломатія Китаю // Політика і час. — 2004. — № 11. — С. 57-66
  12. Михеев В. Внешняя политика Китая при новом руководстве // Азия и Африка сегодня. — 2005. — № 12. — С. 2-9
  13. Мосяков Д. Новые тенденции в политике Китая в юго-восточной Азии // Азия и Африка сегодня. — 2006. — № 1 . — С. 9-11
  14. Мочульський А. Об особенностях политики Китая в вопросах экономического сотрудничества в ШОС [Текст] / А. Мочульський // Мировая экономика и международные отношения. — 2010. — № 10. —  С. 84-90
  15. Попов А. П. Политические системы и политические режимы в Китае ХХ века. Москва, 2007.
  16. Рмковский С. Китай — гигант в мировой экономике и политике / С. Рмковский // Краєзнавство. Географія. Туризм. — 2009. — № 21-23. — С. 38-46
  17. Система кадров — государственных служащих // http://russian.china.org.cn/ china/archive/politics/txt/2002-05/28/content_2032259.htm
  18. Старинець О. Особливості зародження та розвитку китайського соціалізму: політико-економічні аспекти / О. Старинець // Віче. — 2009. — № 5. — С. 37-40
  19. Сыроежкин К. Центральная Азия в треугольнике «Россия – Китай – Запад»: выбор приоритетов. — МЭиМО, 2007, № 10.
  20. Хант М. Воссоздание истории международных отношений КПК // Китай в мировой политике. Москва, 2001.
  21. Цзайци Л. Внешняя политика КНР и перспективы китайско-российских отношений // Мировая экономика и международные отношения. — 2004. — № 9. — С. 84-90
  22. Цзян Цзэминь. О социализме с китайской спецификой. Москва, 2002.
  23. Чудодеев Ю. Российско-китайское стратегическое партнерство на современном этапе: проблемы и перспективы / Ю. Чудодеев // Азия и Африка сегодня. — 2008. — № 5. — С. 48-53
  24. XV всекитайский съезд КПК — торжественное событие на пороге нового века. Пекин, 1997.
  25. Hong Yung Lee. From revolutionary cadres to party technocrats in socialist China. Berkekey, CA, 1991.
  26. Mitchell P. The Communist Party of China and Marxism, 1921-1985: a self-portrait // The Journal of Asian Studies, 1989, Vol.48, №1.
  27. OBrien K. Reforms without Liberalization: China s National People s Congress and the politics of Institutional Change. New York, 1990.
  28. Xiaobo Lu. Cadres and Corruption: The Organizational involution of the Chi-nese Communist Party. Stanford, CA, 2000.