ВСТУП

Актуальність теми. На початку другого десятиліття XXI століття Близький і Середній Схід залишається ключовим з геостратегічної та геоекономічної точок зору регіоном сучасного світу. Від динаміки розвитку політичних процесів на Близькому і Середньому Сході залежить забезпечення не тільки регіональної, а й глобальної безпеки.

Особливу роль на Близькому і Середньому Сході відіграє держава Ізраїль, найрозвиненіша в економічному відношенні країна регіону, що володіє великим військовим потенціалом.

Світова історія дає підстави стверджувати, що питання встановлення державних кордонів є одним із ключових пріоритетів у загальній системі міжнародних зносин. Адже чітко визначені межі території держави є запорукою її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів. Тому, розглядаючи питання встановлення сучасних державних кордонів, цікавим, на нашу думку, є нетиповий у світі досвід Ізраїлю щодо встановлення свого державного кордону.

Так, державу було створено 14 травня 1948 року, і з того часу Ізраїль неодноразово змінював межі власної державної території, як за результатами перемог у численних війнах та інших озброєних протистояннях із суміжними країнами, так і за результатами мирного врегулювання питань кордонів із сусідами. Наразі слід констатувати, що Ізраїль не має чітко визначеного й встановленого державного кордону із суміжними державами, який визнаний міжнародною спільнотою. Водночас статус державного кордону Ізраїлю із суміжними державами має різний політико-правовий статус на всій його протяжності, що обумовлює численні прикордонні конфлікти із суміжним державами. Відтак, на сьогоднішній день існують чисельні міжнародні політико-правові спори відносно сучасної території держави Ізраїль.

Питання захисту суверенітету України в складних умовах сусідства з державою, що агресивно налаштована до української державності і готова до використання збройної сили проти неї з метою її розчленування та знищення, змушує до належного вивчення, (пере)осмислення й адаптації досвіду держав, які тривалий час функціонують у схожих обставинах. У цьому контексті вигідно вирізняється Держава Ізраїль, що не лише протистоїть зовнішнім викликам і загрозам, але й успішно розвивається та виступає впливовим регіональним гравцем. Тому слід приділити увагу висвітленню особливостей позиціювання Держави Ізраїль на міжнародній арені, як країни, що насамперед повинна покладатися на власні зусилля з метою забезпечити своє виживання. Сьогодні ця країна мусить протистояти спробам її делегітимізації на глобальному рівні.

Розвиток України в умовах зовнішньої агресії висуває перед вітчизняним академічним співтовариством нагальну вимогу поглибленого вивчення та осмислення діяльності держав, які тривалий час функціонують у схожих обставинах. Ключовою метою є запозичення кращих практик та адаптація їхнього досвіду, зокрема у зовнішньополітичній сфері. У цьому контексті вигідно вирізняється Держава Ізраїль, що вже понад півстоліття успішно розвивається в умовах перманентної зовнішньої загрози.

Концепт постійної загрози визначає зовнішню політику Ізраїлю від початку його створення та детермінує погляди більшої частини населення. Переконаність у тому, що метою арабів є знищення ізраїльської держави, стала поштовхом до обґрунтування терміну «політицид», який стосується процесів знищення державності. Вперше цей термін було запропоновано Є. Харкабі у 1960-х роках [52].

Слід визнати, що вивчення зовнішньополітичної діяльності Ізраїлю часто обмежується особливостями конфлікту з палестинцями та його відносинами з сусідніми арабськими державами. Водночас поза увагою науковців залишаються засадничі принципи діяльності Ізраїлю на міжнародній арені або характер його взаємодії з іншими міжнародними акторами. Тим не менше, ґрунтовний розгляд зовнішньої політики Ізраїлю передбачає визначення її концептуальних аспектів.

Також актуальність досліджуваної теми полягає і в тому, що звернення до історичних аспектів дає можливість найбільш повно оцінити зміст сучасної політики Держави Ізраїль, розкрити внутрішні пружини і механізми формування зовнішньополітичного курсу єврейської держави. Знання цих загальних принципів сприяє виробленню об’єктивних оцінок подій. Стирання меж між внутрішньою і зовнішньою політикою змушують ізраїльську еліту міняти принципи, що визначали зовнішньополітичний напрямок Держави Ізраїль.

Аналіз досліджень і публікацій. Незважаючи на те, що проблематика зовнішньополітичної діяльності Ізраїлю є предметом постійної уваги засобів масової інформації, вона залишається недостатньо висвітленою в академічній літературі. При цьому перевага надається дослідженню вузьких аспектів, що не забезпечує формування цілісного бачення закордонної політики цієї держави. Найбільш помітними дослідниками є представники Ізраїлю та США. Серед них — Д. Ваксман, С. Ласенські, М. Навон [83], Б. Рейч [85], С. Софер, М. Хеллер [82]. В Україні окремі аспекти міжнародної діяльності Ізраїлю вивчають Г. Божкова, А. Захарченко [28-30], М. Липяцька [41], Є. Федченко [68]. У вітчизняній науковій думці особливе зацікавлення викликають українсько-ізраїльські відносини. Зокрема це питання досліджували О. Балера, О. Балюн [7], С. Давидчук [20].

Мета дослідження. З огляду на особливості становлення та розбудови Держави Ізраїль ми поставили за мету з’ясувати концептуальні засади її позиціонування на міжнародній арені та проаналізувати ключові альтернативи її зовнішньополітичної діяльності у системі Близькосхідних відносин 1948-2018 рр.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути стан досліджуваності проблеми в сучасній науковій літературі;

— дослідити методичні основи дослідження ролі й місця Ізраїлю в системі Близькосхідних відносин;

— охарактеризувати формування сучасної політичної карти Близькосхідного регіону та виникнення палестинської проблеми  ;

— проаналізувати проблеми арабо-ізраїльського протистояння і близькосхідний мирний процес:

— дослідити зовнішню політику  Ізраїлю та союзників – неарабських мусульманських держав;

— виявити концептуальні засади зовнішньої політики держави Ізраїль та США  наприкінці ХХ – початку ХХІ століття;

— проаналізувати арабо-ізраїльський конфлікт на сучасному етапі і досвід для України.

Об’єктом дослідження виступає зовнішня політика Ізраїлю та її напрямки у світлі загроз з боку арабо-мусульманського оточення, з урахуванням змін, що відбуваються в регіоні та світі.

Предметом дослідження є регіональна стратегія держави Ізраїлю у системі Близькосхідних відносин в 1948-2018 рр.

Наукова новизна дослідження.  У змістовному плані вперше у вітчизняній історичній науці проведено комплексне дослідження тієї ролі, яку відіграє єврейську державу в міжнародних відносинах другої половини XX – початку ХХІ століття, що являє собою унікальне державне утворення, яке було створене з волі великих держав, Ізраїль з моменту свого заснування став об’єктом впливу з боку провідних гравців на світовій арені.

Практична значимість дослідження полягає в створенні об’ємної, науково-достовірної картини еволюції зовнішньополітичної діяльності Держави Ізраїль в системі міжнародних відносин в 1948-2018 роках.

Теоретична значимість дослідження. Крім того, теоретичне осмислення динаміки політики Ізраїлю дозволяє більш якісно вирішувати ті найважливіші завдання сучасної України, які безпосередньо пов’язані зі зміцненням держави на міжнародній арені та протистояння за цілісність своєї території.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1948 року по 2018 рр. Вибір нижньої хронологічної межі обумовлений тим, що в 1948 р. було проголошено про утворення держави Ізраїль.

Теоретичною базою проведеного дослідження є концепція неореалізму. Такий підхід представляється ефективним, оскільки має високий ступінь практичної значущості для складання прогнозів.

Методи дослідження. Для досягнення цілей дослідження при його проведенні були використані історико-генетичний, історико-системний, історико –аналітичний та історико-порівняльний методи.

Історико-генетичний метод дозволив послідовно розкрити закономірності політики Ізраїлю щодо арабів і мусульманських держав, значимість для Ізраїлю відносин з державами Центральної Азії.

Історико-системний та історико-аналітичний методи забезпечили комплексний підхід до теми дослідження, облік сукупності всіх регіональних і міжнародних чинників, які впливали на зовнішньополітичні стратегії Ізраїлю щодо мусульманських держав і, перш за все, в Центральній Азії та США.

Історико-порівняльний метод дозволив виявити і зіставити різні історичні етапи в «мусульманської» політиці Ізраїлю, базисну і змінну частини, парадигми «периферійної стратегії» 1950-1970 рр. і «нової периферійної стратегії» почала XXI століття.

Ґрунтуючись на такому розумінні, можна чітко визначити основу співпраці Ізраїлю з мусульманськими державами Центральної Азії та іншими немусульманськими союзниками.

Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 104 сторінок, список використаних джерел, який налічує 87 найменувань. 

РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічна та джерельно-документальна база дослідження

1.1. Стан досліджуваності проблеми в сучасній науковій літературі

Проблематика, пов’язана із зовнішньою політикою Держави Ізраїль і його місцем в міжнародно-політичній системі координат, розглядається в рамках досить великої кількості досліджень, автори яких належать до найрізноманітніших напрямів наукової думки. Активністю в цій сфері відрізняється школа реалістів, представники якої (Вікторов C.B, Жірохов М.А., Звягельська І.Д., Капітонов К., Симановський С.І. [59, 60], Кохен С., ван Кревельд М. та ін.) докладно проаналізували аспекти даної проблеми, пов’язаної зі збройними силами та військово-промисловим комплексом Ізраїлю, показавши його роль в якості одного з факторів, що забезпечують єврейській державі статус регіонального центру сили.

Багато дослідників-реалістів розглядали взаємини між Державою Ізраїль і різними членами міжнародного співтовариства, як на регіональному, так і на позарегіональному рівні. У таких роботах аналізувалися основні принципи політики ізраїльської влади по відношенню до арабських країн, регіональних і міжнародних центрів сили, причому проводилися дослідження в таких напрямках, як військово-політична залежність Ізраїлю від його більш потужного союзника — США, значення Ізраїлю в протистоянні США і СРСР на Близькому Сході в роки «холодної війни», «політики сили і компромісу» Ізраїлю щодо своїх регіональних сусідів, стратегічний військово-політичний союз Ізраїлю і Туреччини, політика єврейської держави щодо посилення своїх міжнародних позицій на позарегіональному рівні тощо. До робіт такого роду відносяться дослідження Абдулмаджідова P.C., Баазової Л.X. , Борисова Р.В., Гасратян С.М., Горбатова О.М., Егоріна А.З., Іванова І.І., Каді Л., Кірєєва Н.Г., Кисельова В.І., Кенена І. , Колобова O.A. [35], Косача Г.Г., Липсона Ч., Нікітіної Г.С., Примакова Є.М., Поляка В., Прокоф’єва A.B, Протопопова AC, Пирлін Е.Д., Сатановського Є.Я. [59], Соколова Д В. Г.., Ушакова В.А., Хатина М., Хохлишевої О.О., Черкаського Л.Я. і ін. Вивченням основних напрямків ізраїльської зовнішньої політики займалися такі фахівці, як Корнілов A.A. [38], Усова Є.Ю., Шалом 3., Бялер У.

Представники ліберально-ідеалістичної парадигми міжнародних досліджень і розвиненої на її основі школи неолібералізму також внесли вагомий вклад у вивчення становища Держави Ізраїль на міжнародній арені у другій половині XX століття. До даного напрямку можна віднести дослідження Баулін І., Мирського Г.І., Карасової Т.А., Федорченко A.B. [69, 70], Зайцевої OA, Марьясис Д.А., Масюково І.В., Новгородова М.А., Сергуніна AA, Симановського С.І. [60], Стрепетовой М.П., ​​Трініч Ф.А., Ульченка Н.Ю., М. Шахара, Б. Морріса, К. О’Брайєна та ін. В роботах цих авторів знайшла відображення проблема взаємозв’язку зовнішньої та внутрішньої політики Ізраїлю, а також роль економічної складової у розвитку його зовнішньої політики. Проблеми впливу громадської думки на зовнішню політику Ізраїлю були проаналізовані в працях Епштейна А.Д. і Аріан А.

Серйозний внесок у дослідження ролі Ізраїлю в міжнародних відносинах внесли прихильники системного підходу, такі, як Волков А.Б., Корнілов A.A. [38], Сатановський Є.Я. [58], Тарасов П.Г., Носенко Т.В., Семенченко H.A, Кац З., Сакер Г., Шлаім Г. та ін., а також вчені, яких можна віднести до марксистів і неомарксисти (К.П. Іванов, З.С. Шейніс, В.П. Ладейкін, М. Барон, В. Перло, Г. Шлаім, Н. Север і ін.), які досліджували широкий спектр питань, що мають відношення до цікавлять нас проблем.

Потрібно відзначити, що наукової літератури, присвяченої цій державі в Україні є недостатньо, оскільки наукові дослідження радянського періоду здебільшого були пропагандистськими, а окремі наукові праці сучасних українських учених переважно відображають загальноісторичні аспекти без правового аналізу. Тому серед науковців, які досліджували державу Ізраїль можна виділити: Т. Велихновського, О. Ганусеця, А. Федченка, О. Ковгуновіча, В. Косенка та ін.

Стосовно сучасних українських науковців доцільно відзначити: В. Ханіна, А. Романюка, В. Черніна та ін.

До вивчення проблеми становлення та розвитку україно-ізраїльських відносин зверталось чимало вітчизняних та зарубіжних вчених і практиків. Вагомий внесок у розбудову та аналіз досліджень відносин між Україною та Ізраїлем внесли В. Бадрак [6], О. Богомолов [8], О. Коппель [37], Ю. Кочубей [39], І. Литвин [42], Є. Магда [43], Б. Парахонський [52], С. Сьомій, В. Швед [74] та інші. Запропонували власні підходи до вивчення питань позиції України щодо арабо-ізраїльського конфлікту А. Захарченко [27; 28], О. Костюк, Ю. Скороход [61], Кольбенко А. [36] і Калитчак Р.Б. [31]

Так, Нєгіна В. Р. проаналізувавши взаємовідносини України та Республіки Ізраїль, здійснила порівняльний аналіз історичних етапів розвитку українського та єврейського народів.

А. Кольбенко [36] висвітлює формування передумов для створення сучасної держави Ізраїль, причини загострення обстановки в Палестині після завершення Другої світової війни, а також роль Генеральної Асамблеї ООН у вирішенні палестинської проблеми.

Калитчак Р.Г. [31] виокремлює ключові чинники, що детермінують закордонну політику Ізраїлю, зокрема підкреслює вирішальний вплив відчуття перманентної загрози як конститутивного фактора поведінки цієї держави на міжнародній арені.

Значний внесок у вивчення близькосхідного регіону в цілому, а також окремих    його   проблем   зробили   українські    дослідники      В. К. Гура,  О. А. Коппель [37], А. А. Пархомчук, Ю. М. Кочубей [39], А. Маначинський, Б. Парахонський [52]. Українські близькосхідники   О. Богомолов [8], О. Волович,  С. Данилов, І. Семиволос, А. Веселовський досліджують різні етапи розвитку близькосхідного мирного процесу в 1990-ті рр., аналізують основні американські миротворчі ініціативи з врегулювання конфлікту. На особливу увагу в цій групі робіт заслуговують праці провідного українського сходознавця Ю. С. Скорохода [61], в яких автор досліджує еволюцію основних проблем близькосхідного мирного врегулювання, а також політику Вашингтона, спрямовану на їх вирішення.

В.Ханін [71] у своїй праці «Держава Ізраїль: політика і суспільство» детально розглянув історію, чинники формування та еволюцію Держави Ізраїль, крім того було окреслено головних акторів та провідні інститути політичного розвитку сучасного Ізраїлю. Також автором вдало виділено домінуючі суспільно-політичні поділи, особливості положення та еволюції основних суспільних груп.

Серйозні успіхи українською наукою були досягнуті у вивченні власне зовнішньої політики США. Загальне визнання завоювали праці  київської  школи  американістики  під керівництвом  академіка О. М. Шлепакова в Інституті світової економіки й міжнародних відносин, сьогодні репрезентованої відділом трансатлантичних досліджень на чолі з професором Є. Є. Камінським. У фундаментальних роботах представників цієї школи –              Є. Є. Камінського,    Б. І. Канцелярука, О. В. Потєхіна,  Ю. Б. Гончара, С. О. Шергіна –  міститься аналіз зовнішньої політики США відносно держав Європи й колишнього Радянського Союзу та характеристика її глобальної спрямованості.

Окремо варто відзначити наукові праці, присвячені діяльності єврейської громади на американській політичній сцені і, зокрема, ролі проізраїльських сил у формуванні зовнішньополітичного курсу США. Як і в західній літературі, тема ролі етнічного лобізму в політичних процесах різних держав в українській науці в останнє десятиліття привертає все більше уваги як з боку американістів, так і з боку політологів-міжнародників загального профілю[30].

В цілому, варто зауважити, що тема ізраїльської зовнішньої політики на Близькому і Середньому Сході на сучасному етапі привертає все більше уваги вчених на різних континентах. Однак в українській науці мало вивчені ключові проблемні вузли в двосторонніх відносинах, в першу чергу, незавершеність палестино-ізраїльського мирного процесу і іранська ядерна програма. Більш того, не приділяється достатня увага внутрішньополітичним факторам (особливо, діяльності проізраїльських лобістських структур), які відіграють особливу роль у відносинах Ізраїлю та США.

Існування різних парадигм і шкіл аналізу сучасних міжнародних відносин, зокрема неореалізму, неолібералізму, системного підходу та інших визначають розвиток найрізноманітніших напрямків досліджень з даної проблематики. При цьому, в більшості випадків, розгляд одних і тих же процесів, явищ, подій зовнішньополітичної діяльності Держави Ізраїль з позицій прихильників, скажімо, неолібералізму та неореалізму не суперечать, але швидше за все доповнюють один одного. Можна сказати, що аналіз дослідницьких робіт з проблематики зовнішньополітичного процесу в Ізраїлі представників різних підходів науки про міжнародні відносини служить своєрідним стимулом для виявлення будь-яких нових аспектів проблем міжнародного становища єврейської держави, невивчених раніше.

Численні публікації в 1990-х рр. джерел з історії палестинської проблеми різних аспектів радянсько-ізраїльських відносин свідчили про стійке зростання інтересу російських дослідників до даного питання і відкривали перед ними широкі можливості.

З початку 1990-х років в Росії почали публікувати різні джерела з міжнародної політики Ізраїлю, радянсько-ізраїльських відносин, стратегічним партнерським відносинам між Державою Ізраїль і Сполученими Штатами Америки і так далі, що створило досить велику базу для проведення в вітчизняними дослідниками серйозних і об’єктивних досліджень з питань міжнародного становища Ізраїлю в сучасній системі міжнародно-політичних координат. Однак найбільш значні роботи були виконані на основі в першу чергу архівних матеріалів, а також робіт зарубіжних авторів, які стали доступними дослідникам в останнє десятиліття [75].

Проблема вивчення зовнішньополітичної діяльності Держави Ізраїль найбільш вивчена в самому Ізраїлі, США, країнах Європи. У нашій же країні проведення якісних досліджень з такої проблематики, як міжнародна політика Ізраїлю, політика в сфері забезпечення власної національної безпеки, аналіз процесу прийняття зовнішньополітичних рішень, взаємини з США, країнами Західної Європи, Туреччиною і арабськими державами протягом довгого часу стримувалося пануючими в радянський період зовнішньополітичними установками [71].

Проведення аналітичних досліджень в Радянському Союзі завжди було залежне від існуючих актуальних зовнішньополітичних інтересів держави. Так, можливість укладення стратегічних партнерських відносин між Радянським Союзом і Державою Ізраїль була дуже привабливою перспективою для сталінського керівництва в кінці 1940-х років, коли у СРСР не було міцних і дружніх зв’язків з арабськими близькосхідними режимами. Інтерес до Ізраїлю як до можливого партнера на Близькому Сході передався і радянським дослідним колам. Однак значний поворот в ізраїльській зовнішній політиці на початку 1950-х років в сторону країн Заходу в кінцевому підсумку привів до повного розриву радянсько-ізраїльських відносин. Закономірним результатом стало вороже і агресивне ставлення Радянського Союзу до Ізраїлю, що не могло не відбитися як в роботах радянських дослідників, так і в роботах вітчизняних авторів, що займаються вивченням особливостей ізраїльської політики періоду холодної війни.

Такі підходи вітчизняних ізраїлезнавців не сприяли ні високій якості багатьох досліджень, ні глибокого ступеня вивченості проблематики ролі Ізраїлю в системі міжнародних зовнішньополітичних координат, що зумовило відставання радянської науки в цій сфері від розробок іноземних, насамперед західних та ізраїльських авторів [66].

У зв’язку з цим лише взаємодія вітчизняних і зарубіжних дослідницьких центрів і конкретних фахівців сприятиме виходу вітчизняного ізраїлезнавства  на якісно новий рівень, передусім у сфері глибини наукового аналізу зовнішньополітичної діяльності ізраїльського керівництва. Радянський Союз мав міцні зв’язки з багатьма арабськими країнами регіону, але зараз потрібно орієнтуватися не тільки на колишніх союзників, а й на такі країни, як: Туреччина, Саудівська Аравія, і, звичайно ж, Ізраїль, об’єктивно є регіональним лідером у військовій, економічній і науково-технічній сферах [58, c. 44]. Для сучасної України проведення якісних аналітичних досліджень у сфері міжнародних відносин, тим більше на Близькому Сході, є вельми актуальним, оскільки буде неминуче позначатися на проведеному українською владою  зовнішньополітичному курсі в регіоні, а значить «якість» політики щодо регіональних акторів багато в чому залежить від якості проведених в нашій країні досліджень.

1.2. Методичні основи дослідження ролі й місця Ізраїлю в системі Близькосхідних відносин

Створення Держави Ізраїль стало результатом політичної гри великих держав, метою якої було досягнення ними домінування в стратегічно важливому регіоні Близького Сходу. Найбільш значна роль в цій грі належала Радянському Союзу і Сполучених Штатів Америки — двом найбільшим державам-переможницям, протиріччя між якими стали визначати політичний клімат на міжнародній арені практично відразу після Другої світової війни.

У протистоянні цих наддержав єврейській державі відводилася роль провідника їх інтересів на Близькому Сході, однак пізніше ця держава стала самостійним актором регіональних міжнародних відносин, які відстоюють в першу чергу свої власні інтереси. Це прагнення зумовило непростий характер взаємин Держави Ізраїль не тільки з СРСР, протиріччя з яким стали наростати ще з початку 1950-х рр., Але і з США, котрі виступали в ролі його покровителя, а також з країнами Західної Європи. Керівництво єврейської держави розуміло, що, будучи стратегічним партнером США, Ізраїль може сміливо заявляти про свої інтереси і потреби, а підтримка єврейської діаспори дозволяє іноді ігнорувати умови, поставлені Білим домом [41, c. 11].

Сьогодні можна говорити про існування якихось особливих відносин між двома державами — США і Ізраїлем. Для Ізраїлю Штати є необхідною силою, гарантом їх розвитку та існування в умовах неврегульованого арабо-ізраїльського конфлікту, на обличчя економічна і політична залежність Тель-Авіва від Вашингтона. У свою чергу, Ізраїль є необхідним елементом в побудові близькосхідної політики. США. Прагнучи до контролю над регіональними процесами, Штатам необхідний надійний союзник і партнер, який би забезпечував їх інтереси на Близькому Сході. Вибудовування відносин з арабськими країнами, Туреччиною і Іраном носить досить складний характер і залежить від багатьох факторів. В цьому плані Ізраїль виступає досить привабливою кандидатурою: володіє необхідним потенціалом для регіонального лідерства, політичної еліти Ізраїлю усвідомлює необхідність розвивати і підтримувати виняткові відносини з США, сьогодні між державами співробітництво здійснюється практично в усіх сферах.

Разом з цим, виняткова ставка на Ізраїль і його беззастережна підтримка не входять в плани США, тому що це веде до погіршення відносин з іншими гравцями регіону і означає, в свою чергу, зниження впливу над нафтовими і газовими родовищами в арабських країнах, втрати контролю за видобутком і експортом їх енергоносіїв. Крім цього, в регіоні загострюються антиамериканські настрої, що здатне активізувати діяльність екстремістів, націлених на повалення місцевих урядів, і приходу до влади осіб, з якими вибудовування діалогу носить досить проблематичний характер. У зв’язку з цим можна спостерігати і затягування вирішення близькосхідного конфлікту, тому що Штати змушені рахуватися з інтересами всіх сторін [71, c. 15].

Так чи інакше, США продовжує залишатися основним стратегічним партнером Держави Ізраїль, що обумовлено не тільки історично склалися зв’язками, але і впливом американської економіки на ізраїльську, вливанням значних фінансових коштів з США в ізраїльську економіку, високим рівнем військово-політичної взаємодії та військово-технічного співробітництва двох країн. Вашингтон продовжує виступати в якості ведучого позарегіональними гравця в процесі близькосхідного врегулювання.

Що стосується відносин ізраїльського керівництва з урядами країн Західної Європи, то вони також характеризуються позитивною динамікою (незважаючи на періодичні спади в дво- і багатосторонньому взаємодії) і високим рівнем співпраці.

Безумовно, особливий вплив на відносини з провідними європейськими країнами, зокрема з ФРН, надали події Другої світової війни, в ході якої було знищено понад 6 мільйонів євреїв. Це наклало певний відбиток, в позитивному сенсі, в результаті якого політику Німеччини можна охарактеризувати як найбільш проізраїльську серед інших членів Євросоюзу, що, в свою чергу, дозволяє їй грати більш значну роль на Близькому Сході [38, c. 85].

Для Великобританії поява Ізраїлю як самостійної держави стало ще одним підтвердженням ослаблення впливу в регіоні. Відносини між цими державами переживали різні періоди спадів і падінь. Це пов’язано в основному з тим, що, по-перше, економічні інтереси Лондона лежать в основному в арабському світі, а по-друге, держава практично не залежить від зовнішніх поставок нафти. В результаті, Великобританія керується своїми інтересами в проведенні близькосхідної політики, дозволяючи собі йти на зближення з Ізраїлем в разі необхідності, і займає антиізраїльську позицію, якщо це необхідно для вилучення більшої вигоди.

Економічні та політичні інтереси Франції також пов’язані в першу чергу з арабським світом. Особливо яскраво це відбивається на позиції Парижа щодо арабо-ізраїльського конфлікту, де він прагне виступати адвокатом палестинської сторони, наполягаючи на визнанні права палестинців на самовизначення, кажучи про незаконність єврейських поселень на території Західного берега річки Йордан і в секторі Газа, не визнаючи анексії Ізраїлем Східного Єрусалиму і Голанських висот [33, c. 5].

Однак в цілому можна говорити про існування тісних політичних зв’язків, значних обсягах торгово-економічного і військово-технічного співробітництва, розвинений культурний обмін між країнами Західної Європи та Ізраїлем. Активний діалог, підтримуваний Державою Ізраїль, є показником того, що політика щодо країн Європейського Союзу (перш за все таких ключових країн, як Німеччина, Франція і Великобританія) є одним з пріоритетних зовнішньополітичних напрямків Тель-Авіва.

Російсько-ізраїльське, а спочатку радянсько-ізраїльське співробітництво складалося досить непросто. Радянський уряд першим визнало утворення єврейської держави де-юре, продемонструвавши тим самим свій намір зміцнитися на Близькому Сході, підтримавши молода держава, що знаходиться в стані конфлікту з арабськими країнами (яких тоді підтримували, в свою чергу, провідні європейські держави — Великобританія і Франція). Однак поступово намітився відхід Ізраїлю від співпраці з Радянським Союзом, оскільки керівництво єврейської держави зробило ставку на пріоритет у співпраці з США. Багато в чому на такий розвиток подій вплинув невирішене «єврейське питання» в СРСР, де обмежувалися права єврейського населення, яким, до того ж, було заборонено емігрувати до Ізраїлю. Поступово Москва в арабо-ізраїльському протистоянні взяла боку арабських держав, відносини з Ізраїлем були розірвані в 1967 році і відновлені лише в 1991-му [35, c.112].

Розпад Радянського Союзу і його відхід з близькосхідної арени актуалізував необхідність розвитку російсько-ізраїльських зв’язків, показником чого може служити позиція Б. Нетаньяху, заявив в 1997 році, що Ізраїль зацікавлений бачити Росію як свого стратегічного партнера. Зміцнення двосторонніх російсько-ізраїльських зв’язків в області економіки, боротьби з тероризмом і інших сферах, що відбулося в період кінця 1990-х — початку 2000-х рр., Дає підстави для оптимістичних прогнозів, що стосуються подальшого розвитку відносин між цими державами [18, с. 61].

Сьогодні російсько-ізраїльські відносини розвиваються в зовсім іншому руслі: ведеться активний діалог в області боротьби зі злочинністю та корупцією, створюються міжпарламентські комісії, здійснюється ефективне економічне співробітництво. За останнє десятиліття XX століття були реалізовані багато спільні проекти, країни уклали договір про безвізовий режим, що свідчить про високий рівень довіри.

Після розпаду СРСР Росія стала активним учасником процесу мирного врегулювання близькосхідного конфлікту. Її позиція з даного питання в цілому зводиться до ролі посередника між конфліктуючими сторонами і додержанню принципів, вироблених міжнародних спільнотою. Треба відзначити, що Ізраїль не чекає активних і однозначних дій від Росії на його користь, даючи їй можливість розвивати відносини з арабськими країнами. В цілому, Ізраїль схильний розглядати Росію як потенційного довгострокового стратегічного партнера, прагнучи розвивати міждержавні відносини в різних сферах взаємодії [18, с. 61].

Принципово новим напрямом розвитку ізраїльської зовнішньої політики в кінці двадцятого століття стало взаємодія з державами-неофітами, що утворилися в результаті розпаду СРСР. Значні вигоди витягнув Ізраїль з відносин з колишніми радянськими республіками. Активно почали розвиватися культурні зв’язки. Тенденції співпраці Ізраїлю з пострадянськими республіками, незважаючи на окремі проблеми у відносинах між країнами, безсумнівно позитивні. При цьому сучасне пострадянське суспільство налаштоване значно позитивніше по відношенню до Ізраїлю, ніж західне; рівень можливого політичного і військово-технічного співробітництва Ізраїлю з цими республіками можна порівняти з американо-ізраїльським.

Економічні зв’язки Ізраїлю з республіками колишнього СРСР значною мірою базується на активності вихідців з цих республік. Основними її напрямками є: освоєння джерел мінеральної сировини і обслуговування інтересів правлячої національної еліти в частині її особистих і корпоративних зв’язків з країнами Заходу. Ізраїльське керівництво прагне проводити відносно цих країн збалансовану політику дружби і взаємовигідного партнерства, нарощувати з ними багатопланову співпрацю [38, c. 55].

Протягом історії можна виділити деякі періоди стосовно єврейської проблематики, і можна відзначити, що, в цілому, єврейське рух — досить різнопланове, часто перебуває у ворожих відносинах один до одного явище. Така ситуація спостерігалася з часів перебудови і, можна сказати, що така картина існує і до цього дня [5, c. 36].

На сучасному етапі розвитку відносин, політичний діалог між двома країнами розвивається досить динамічно, ведеться політичний діалог з широкого кола актуальних питань міжнародного порядку денного, включаючи проблематику загроз стратегічної стабільності, нерозповсюдження зброї масового знищення, боротьби з тероризмом, врегулювання регіональних конфліктів.

Немалозначним фактором у відносинах між країнами є російськомовні іммігранти, число яких понад мільйон. Важливо відзначити, що завдяки даній категорії населення, Ізраїль в кінці XX століття стає одним з центрів сучасних наукоємних галузей.

Науково-технічне співробітництво між країнами також нерозривно пов’язане з іммігрантами. Високий освітній рівень імміграції, її культурний та інтелектуальний потенціал визначили її зайнятість в самих передових і перспективних галузях — в індустрії високих технологій, в наукомістких виробництвах, науково-дослідних комплексах, в області прикладних технологій, в сучасних фінансових структурах, в оборонній промисловості, торгівлі, міжнародному бізнесі.

Прагнення нових незалежних держав до інтеграції в світове співтовариство, а також їх зацікавленість у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків роблять їх «зручними» партнерами Держави Ізраїль, незважаючи на те, що періодично вони стають ареною антисемітських виступів. Саме ж єврейська держава розглядає нові незалежні держави як джерело нових іммігрантів, а також, в ряді випадків, як плацдарм для протидії Ірану, що приймається в Ізраїлі як серйозна загроза безпеці країни. Рівні відносини між Ізраїлем і пострадянськими державами мають тенденцію до зміцнення, в тому числі в зв’язку з спільними економічними та військово-технічними проектами, як в області прямих поставок військової техніки та озброєнь, так і реконструкції наявної у них військової техніки радянського виробництва [4].

Актуальним для Ізраїлю є і розвиток відносин з країнами Близького і Середнього Сходу, які є його безпосередніми сусідами, від яких багато в чому залежить безпека і динаміка розвитку єврейської держави. Ізраїльську дипломатію щодо цих країн можна назвати досить ефективною, незважаючи на те, що політика таких країн, як Ісламська Республіка Іран, Сирія і Ліван в значній мірі суперечить ізраїльським інтересам.

З самого початку свого існування Ізраїль змушений був шукати способи виживання у ворожому йому колі арабських країн. Історію взаємин цих держав затьмарює низка воєн, яка призвела до наслідків, відгомони яких до сих пір є ключовими моментами в процесі врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту: питання про окуповані території, про біженців, статус Єрусалиму і т.п. Завдяки зусиллям міжнародного співтовариства, гнучкою дипломатичною політики Ізраїлю до початку XX століття були встановлені дипломатичні відносини низкою арабських країн, однак укласти мирні договори з Сирією, Ліваном Ізраїлю так і не вдалося. Не було досягнуто визначеності і щодо палестинських територій. Спроби Ізраїлю вирішити проблему терористичної активності, спрямованої проти нього і його громадян поки не увінчалися успіхом. Військові акції дають лише тимчасовий результат, загострюючи проблему надалі. Таким чином, одна з основних загроз безпеки Ізраїлю продовжує виходити від його сусідів — Лівану, де дислокуються бази терористичних угруповань, і Сирії, що має тісні зв’язки з угрупуваннями ісламістського толку і прагне до тіснішої співпраці з Іраном, який неодноразово заявляв про неправомірність Ізраїлю на існування.

У зв’язку з цим з боку Ізраїлю найбільш вірним кроком став пошук союзників в неарабської середовищі, а саме з Туреччиною. Ці країни поділяють спільні загрози, які виходять від Ірану, Сирії, і Іраку (саддамівського періоду), в їх відносинах немає серйозних протиріч, що сприяє високому рівню партнерських відносин. Крім цього, слід зазначити зацікавленість США в вибудовуванні подібного роду союзних відносин, тому що вони дозволяють зміцнити їх становище в регіоні [3, c. 18].

Що стосується азіатських країн, то поворотний момент в їх відношенні до Ізраїлю настає тільки з 1990-х рр. До цього часу провідні гравці цього регіону — Китай, Індія, Японія і Південна Корея –займають проарабські позиції ворожого ставлення до Ізраїлю. Причини цього пов’язані, в основному, з острахом азіатських країн втратити арабські ринки нафти. Після потепління, що в першій половині 1990-х рр. прогресу у врегулюванні близькосхідного конфлікту країни АТР починають встановлювати повні дипломатичні відносини з Ізраїлем. В основному ці відносини розвиваються в економічній сфері, однак можна виявити прагнення Держави Ізраїль прив’язати до себе країни третього світу за допомогою інструментів економічного і політичного характеру, а також за допомогою поставок зброї, претендуючи на роль своєрідного лідера.

Подібні мотиви є головними і в налагодженні відносин Держави Ізраїль з країнами Африки. Однак позиція арабських держав Північної Африки і Близького Сходу часто є серйозною перешкодою на цьому шляху. Проте, Ізраїлю вдається завойовувати інтерес африканських країн за допомогою сприяння в розробці родовищ корисних копалин і поставок озброєнь, можливістю брати участь в різних економічних проектах [16, c. 53].

Володіння високими технологіями, розробками в області озброєнь і можливостями їх поставок дозволяють Ізраїлю виходити і на латиноамериканські ринки, включаючи таким чином в орбіту своєї уваги основні регіони земної кулі.

В цілому, однак, можна констатувати, що, незважаючи на розширюються контакти з зовнішнім світом, у Ізраїлю досі існує ряд невирішених проблем, що становлять загрозу її національної безпеки, і вирішення цих проблем безпосередньо залежить від характеру зовнішньополітичного курсу [12, c. 52].

Сьогодні керівництво Держави Ізраїль займається розробкою нових концепцій поведінки країни на міжнародній арені, участі в регіональних процесах. Однак основним базовим джерелом продовжує залишатися стратегічні розробки колишнього прем’єр-міністра Аріеля Шарона. Його бачення місця Ізраїлю в сучасному світі полягає в тому, що він відводить єврейській державі особливу роль в міжнародному співтоваристві. Самобутність країни проявиться завдяки досягненням єврейського народу в області промисловості, музики фермерстві і т.п. Основною умовою реалізації даної стратегічної мети має стати налагодження нормальних добросусідських відносин з арабськими країнами, примирення з Сирією, Ліваном, Іраном. Це дозволить країні зосередити свою увагу на розвитку внутрішнього потенціалу, знизити свою залежність від Сполучених Штатів Америки і проводити більш самостійний зовнішньополітичний курс.

Другим важливим завданням по підняттю позицій Держави Ізраїль на міжнародній арені є підтримання контактів і використання можливостей єврейських діаспор, розкиданих по всьому світу і мають досить серйозний вплив на керівництва провідних країн системи міжнародних відносин — США, європейські держави, Росія і т.д. [22, c. 38]

У сферу інтересів Ізраїлю входить і розширення контактів і співробітництва з Європейським Союзом. Для єврейського держава важливе значення має пошук оптимальних форм співпраці, так званого «європейського вікна» у зовнішній політиці. Досить міцними можна назвати вже існуючі відносини з Федеративною Республікою Німеччини, Італією. Існуючі між Ізраїлем і Європою спільні цінності, повагу до свободи і прав людини, розвинені торгово-економічні зв’язки, загальне культурне минуле — все це повинно стати міцною опорою для зближення двох сторін. Сьогодні Ізраїлю від Європи потрібна підтримка в області боротьби з палестинським тероризмом, в плані беззастережного і однозначного засудження їх дій. Коли камінь спотикання у вигляді арабо-ізраїльського конфлікту зникне, відкриються нові можливості для розвитку діалогу з європейськими країнами, залежними від арабських енергоресурсів. В подальшому це дозволить Ізраїлю віддалитися від США і використовувати європейський ресурс для реалізації своєї політики на міжнародній арені.

Існують і інші проекти по підняттю престижу Ізраїлю в міжнародних відносинах. Наприклад, економічний проект базується на ідеях Б. Нетаніягу. Він передбачає створення транспортних торгових шляхів між Європою і Азією, що проходять по території єврейської держави, що дозволить знизити вартість транспортування вантажів і позначити місце Ізраїлю як унікально і стратегічно вигідного державного утворення. Знову ж основною перешкодою по реалізації проекту є арабо-ізраїльський конфлікт, бо для його здійснення необхідна згода Йорданії і Палестинської Адміністрації [71, c. 42].

Інша цікава точка зору представлена ​​Ш. Пересом, яка по суті схожа з ідеєю Б. Нітаніягу і полягає в розвитку передової науки і суперсучасних технологій, в першу чергу нанотехноогій, комбінацій матеріалів на атомному рівні. Реалізація цих планів також потребує серйозної і значній підтримці єврейських громад в інших державах. Необхідні серйозні фінансові впливи, які може надати алія.

В умовах глобалізації саме мережу єврейських громад набуває особливого значення для Ізраїлю. Ці зв’язки відіграють величезну роль при реалізації цілого ряду зовнішньополітичних завдань: підтримання контактів Ізраїлю з провідними країнами світу, підвищенню науково-технічного потенціалу. Таким чином, одним із пріоритетних завдань Ізраїлю в XXI столітті буде підтримка і розвиток контактів з діаспорою, які повинні створювати позитивний образ держави, бути здатними лобіювати інтереси єврейської держави в разі потреби. Другий пріоритетним завданням буде розвиток відносин з Європою, як альтернатива з США, що дозволить знизити залежність Ізраїлю від свого «старшого брата». Разом з цим країна буде робити все необхідне для розвитку науково-технічного потенціалу, створюючи унікальні дослідно-експериментальні майданчики, пропагуючи свої досягнення в галузі забезпечення державної безпеки і т.д. [35, c. 5]

Таким чином, можна говорити про те, що зовнішня політика Держави Ізраїль в другій половині XX століття є досить продуманою і цілісної, яка дозволила їй в досить короткі терміни вийти на високий рівень взаємодії з основними гравцями на великій шахівниці. Багатовекторність ізраїльської політики призвела до того, що держава не замкнулося на внутрішніх регіональних проблемах і питаннях визнання. Поетапне розширення зв’язків і контактів, підкріплені зростаючим науково-технічним потенціалом, дозволяють Ізраїлю заявити про себе як про унікальний державному утворенні, що займає досить міцні позиції в міжнародному поділі праці, системі міжнародних економічних відносин. У перспективі, можна припустити, що Ізраїль буде прагнути до зниження своєї залежності від інших держав, проте це відбудеться не раніше, ніж буде врегулюванні близькосхідний конфлікт.

Висновок до розділу 1

Як показав аналіз історіографії ізраїльської зовнішньої політики, і у вітчизняній, і в зарубіжній літературі найбільш вивченої є тематика Близькосхідного врегулювання і арабо-ізраїльського конфлікту, що говорить не тільки про підвищений інтерес дослідників і фахівців-аналітиків в Україні і на Заході до питань врегулювання одного з найбільш затяжних сучасних конфліктів, але і про інтерес правлячих еліт США, країн Європейського Союзу до даної проблеми як до спонсорів Близькосхідного врегулювання.

Велику увагу вітчизняні та зарубіжні автори в своїх роботах також приділяють проблемам взаємовідносини Держави Ізраїль з окремими країнами світу, аналізу воєнної політики та впливу силових відомств на формування зовнішньої політики країни в близькосхідному регіоні, дослідженню процесу прийняття ізраїльським керівництвом зовнішньополітичних рішень та інших питань.

Таким чином ці запитання є об’єктами підвищеного інтересу для дослідників, оскільки безпосереднім чином позначаються на характері взаємин Ізраїлю з сусідніми близькосхідними державами, США, європейськими країнами, Росією, Україною та іншими учасниками глобальної системи міжнародних відносин, визначаючи, тим самим, місце і значення єврейської держави в сучасному світі. 

РОЗДІЛ ІІ. Формування сучасної політичної карти Близькосхідного регіону та виникнення палестинської проблеми

2.1. Ізраїль: новоутворена держава у ворожому оточенні арабських країн

Творення передумов для формування сучасної єврейської держави відбувалися протягом багатьох століть. Однак найефективнішими вони були в кінці XIX та початку XX століть. Зокрема, в 1896 році співробітник однієї з віденських газет Теодор Герцль опублікував брошуру «Єврейська держава — досвід сучасного вирішення єврейського питання». У ній він стверджував, що всі євреї світу пов’язані єдиною долею і що сучасний антисемітизм є не тимчасовим, а постійним фактором. Т. Герцль також переконував, що євреї нацією, яка бореться за своє існування. Він уважав, що «єврейське питання» за своєю суттю є національним питанням і може бути вирішеним тільки шляхом «відновлення єврейської держави». В 1897 році Т. Герцль у Швейцарії в місті Базелі скликав Перший сіоністський конгрес, який вважається офіційним початком виникнення сіоністського руху. Саме на цьому конгресі було поставлене його основне завдання, а саме побудова єврейської держави. Оскільки землі Ізраїлю (Ерец-Ісраель) тоді входили до складу Османської (Турецької) імперії, то Т. Герцль попросив аудієнції у султана і намагався добитися у нього дозволу на вільний в’їзд євреїв до Святої землі. Однак султан йому відмовив. Тоді він звернувся до британської влади з проханням, щоб замість Ерец-Ісраель можна було отримати якусь іншу землю, однак більшість сіоністів негативно сприйняли такий план [6, с. 293-294].

У 1902 році була призначена Королівська комісія в справах імміграції євреїв- біженців з Росії та інших держав, членом якої став і лорд Ротшільд. Особливу увагу цій комісії приділяли міністр колоній Чемберлен та міністр закордонних справ Ленсдаун. Вони обидва виступали за виділення території для майбутньої єврейської держави. Серед варіантів обговорювали Кіпр, район Ель-Аріш на Єгипетському кордоні та Уганду. Однак усі ці варіанти члени конгресу сіоністів відкинули. Тоді Т. Герцль підсумував: «Палестина — ось та єдина земля, де наш народ може знайти спокій» [4, с. 455].

Водночас територію Ерец-Ісраель поступово заселяли нові переселенці-євреї, переважно вихідці з Росії. Перша група студентів з Росії висадилася в Ерец-Ісраель ще в 1882 році. Вони належали до організації «Білу» і заснували там перші сільськогосподарські поселення [6, с. 290].

Землі та будинки нових єврейських сільськогосподарських поселень зазнавали частих нападів з боку арабів. Для захисту від них у 1907 році репатріанти з Росії створили організацію «Бар-Гіора», яка взяла на себе охорону деяких поселень Галілеї.

Прибуття все нових репатріантів сприяло заснуванню першого нового поселення міського типу. У 1909 році поблизу стародавнього міста Яффа був заснований квартал Ахузат-Баїм, який швидко розвивався і перетворився на перше протягом багатьох століть суто єврейське місто Тель-Авів [8, с. 39].

Велику роль у подальшому творенні майбутньої єврейської держави відіграла Перша світова війна та її наслідки. Зокрема, лідер тогочасного Всесвітнього сіоністського руху Х. Вайцман у липні 1917 року запропонував англійському кабінету міністрів проект політичної декларації, в котрій Велика Британія мала дати згоду на визнання «принципу визначення Палестини, як національної території єврейського народу» після завершення Першої світової війни.

2 листопада 1917 року британський міністр іноземних справ Артур Джеймс Бальфур скерував на ім’я лорда Лайонела Уолтера Ротшільда послання сіоністській організації про позитивне ставлення уряду до утворення єврейської держави в Ерец-Ісраель. Це послання пізніше почало називатися Декларацією Бальфура. Вона надзвичайно надихнула сіоністів усього світу. Зокрема, в ній ішлося: «Шанований лорде Ротшільд. Я з великим задоволенням переказую Вам, від імені Уряду Його Величності, всю прихильність та симпатію до прохань єврейських сіонітів. Уряд Його Величності схвально дивиться на можливість утворення в Палестині націо-нальної домівки для єврейського народу, і буде робити все можливе для сприяння цього проекту. При цьому потрібно поважати громадянські та релігійні права неєврейських громад у Палестині чи права і політичний статус, які євреї мали у будь-якій іншій державі. Буду Вам вдячний, якщо Ви донесете цю декларацію до відома Федерації Сіоністів. Щиро Ваш Артур Джеймс Бальфур» [3].

Після завершення Першої світової війни території, що належали Туреччині, а також німецькі колонії, були віддані під опіку різних держав на термін, необхідний для організації там місцевого управління. Такі території називали підмандатними. Мандат на Ерец-Ісраель-Палестина був наданий британському уряду. На цій території оголошено три офіційні мови: англійська, арабська та іврит.

Формулювання, яке стосувалося створення єврейської Національної домівки з Декларації Бальфура, увійшло в текст мандата, згідно з яким Англія повинна була управляти Палестиною [6, с. 300].

У 1925 році в Ерец-Ісраель прибуло понад 30 тис. євреїв і араби почали говорити про «сіоністську небезпеку». На чолі палестинських арабів став їхній духовний і політичний вождь — муфтій Хадж Амін ал-Хусейні. Він об’єднав навколо себе значну частину арабів та проголосив «священну війну» проти євреїв. У серпні 1929 року розпочалися єврейські погроми. Рішуча протидія арабів у 1936-1939 роках у вигляді повстань примусила Британію відкласти утворення єврейської держави. Однак, незважаючи на це, євреї, нехтуючи небезпекою, були зайняті будівництвом та освоєнням усе нових земель. Вони поселялися навіть у найбільш небезпечних прикордонних районах. Кожне нове поселення будувалося переважно вночі за детально розробленим планом. Спочатку ставили сторожову вежу та оборонні стіни з метою захисту від нападів зі сторони арабів. Ці споруди мали не тільки економічне, але і політико-стратегічне значення. Наприклад, у травні 1939 року було створено 12 таких поселень, сім з яких заклали в один і той же день [6, с. 316].

Єврейське населення за ці роки сформувалося в цілісне, об’єднане та здатне розвиватися і захищати свої досягнення. Недаремно цей період прийнято було називати терміном «медина дерех» — (держава в дорозі). Була також створена воєнна організація «Хагана» («Оборона»), яка стала могутнім щитом, котрий допомагав створенню нових поселень. Отже, у той час, коли британська адміністрація затягувала створення єврейської держави в Ерец-Ісраель, насправді становлення такої держави вже набирало силу.

Британська мандатна влада намагалася відповідним способом регулювати ці процеси. Зокрема, ще в жовтні 1930 року вона опублікувала документ, який демонстрував політику Великої Британії в Палестині, і він називався «Білою книгою» міністра колоній Великої Британії Пасфільда. Ця книга обмежила права євреїв та передбачала обмеження єврейської імміграції [6, с. 313].

В самій тогочасній Англії спостерігалася напруга, яка була пов’язана з провісниками Другої світової війни, і тому британська мандатна влада почала вживати термінових заходів для відновлення своїх позицій у Палестині та на всьому Близькому Сході. Тому, в лютому 1939 року, у Лондоні була скликана конференція за круглим столом з участю представників англійського уряду, керівників арабських палестинських партій, делегатів Єгипту, Ірану, Саудівської Аравії, Йемену, Трансйорданії, а також сіоністських лідерів. Конференція зі самого початку зайшла в глухий кут, оскільки сторони виступали з діаметрально протилежними вимогами. Араби наполягали на наданні незалежності Палестини, а сіоністи вимагали необмеженої імміграції та створення єврейської держави [2, с. 59].

Після провалу конференції Англія без погодження зі зацікавленими сторонами в травні 1939 року видала нову «Білу книгу» Макдональда, у якій висвітлювала політику держави щодо Палестини. В документі було сказано про намір створити через десять років арабо-єврейську державу, яка повинна укласти «союзний» договір з Англією. Протягом десятилітнього перехідного періоду до управління державою пропонували допускати під суворим англійським контролем окремих арабських та єврейських діячів. Протягом перших п’яти років дозволено імміграцію 75 тис. євреїв, а згодом в’їзні квоти повинні були погоджувати з арабською стороною. Купівлю земель сіоністами в деяких районах Палестини обмежували.

Низка положень «Білої книги» суперечила сіоністським планам, але загалом оприлюднення цього документа означало підтримку Великої Британії саме їх. Усі умови мандату зберігалися, що гарантувало продовження освоєння євреями палестинських територій, хоча дещо в сповільненому темпі [2, с. 59].

У відповідь на деякі імміграційні обмеження почалася нелегальна єврейська імміграція, передусім з Європи, а також з Лівану, Сирії, Єгипту та Ірану. Значний внесок в організацію нелегального переправлення іммігрантів зі східних країн внесли єврейські громади Сирії та Лівану, де діяли штаби нелегальної імміграції. Початок Другої світової війни дещо послабив політичну боротьбу за переселення до Палестини, оскільки єврейські організації співпрацювали з британським урядом у боротьбі з нацистською Німеччиною. Однак практичні заходи не слабшали і зосередилися на порятунку євреїв від фізичного знищення. В перші роки війни, коли ще не вся Європа була під владою Німеччини, залишалася можливість організовувати відправлення суден з єврейськими біженцями з різних портів. У наступні роки ця можливість зникла. Британська влада, коли їй вдавалося перехопити судна з біженцями, переправляла репатріантів на Кіпр, де вони перебували в особливих таборах аж до створення держави Ізраїль. Незважаючи на створення британською владою перешкод, у 1940-1945 роках до Палестини було нелегально доправлено морським шляхом понад 60 тис. осіб [9, с. 55-56].

Після завершення Другої світової війни обстановка в Палестині почала різко загострюватися. Сіоністи, намагаючись примусити англійську адміністрацію задовольнити їхні вимоги, перейшли до масштабної терористичної діяльності. Вони влаштовували провокації на залізниці, напади на поліцейські дільниці та англійські військові бази. На річницю Декларації Бальфура (2 листопада 1945 року) організовано масові безлади в Тель-Авіві.

Відносини Англії зі сіоністами ще більше ускладнилися у зв’язку з вимогою президента США Г. Трумена в серпні 1945 року допустити в Палестину 100 тис. євреїв.

У листопаді 1945 року до Палестини була скерована спільна англо-американська слідча комісія. У підготованій нею доповіді категорично відкидали можливість надання Палестині незалежності. Натомість, поряд із пропозицією зберегти англійський мандат, у ньому були зафіксовані вимоги США про відміну обмежень імміграції для євреїв і на купівлю землі сіоністськими організаціями. У вересні 1946 року в Лондоні було скликано конференцію представників палестинських арабів, арабських країн та сіоністських організацій. Однак вона провалилася, оскільки її учасники висували абсолютно протилежні вимоги. Трохи згодом англійський уряд висунув план, яким передбачав поділ Палестини на чотири області: дві під прямим англійським контролем і дві автономні (арабську і єврейську). Однак цей план відхилили і араби, і сіоністи [2, с. 60].

Намагаючись хоч би частково зберегти свій контроль над Палестиною, Англія передала в лютому 1947 року палестинське питання на обговорення Організації Об’єднаних Націй. Президент США Г. Трумен почав домагатися створення єврейської держави. У травні 1947 року палестинська проблема була винесена на розгляд ООН. Спеціальному комітету було доручено розробити відповідний план. Комітет підготував аж два альтернативні плани. Меншість рекомендувала створити федеративну бінаціональну державу. Більшість же подала на розгляд план нового поділу: мали бути створені єврейська та арабська держави і міжнародна зона в Єрусалимі. 29 листопада 1947 року, завдяки потужній підтримці президента Г. Трумена, саме цей план схвалила Генеральна Асамблея: 33 голосів за, проти 13, причому 10 утрималося [4, с. 599].

Цей документ містив преамбулу та декілька розділів. Згідно з цим документом Англія зобов’язана була залишити Палестину до 1 серпня 1948 року. Генеральна

Асамблея зобов’язувала Раду Безпеки ООН вжити необхідних заходів для реалізації цієї резолюції [3].

Рада Безпеки, йшлося в резолюції, визначала як погрозу миру, порушення миру чи актом агресії будь-яку спробу змінити силою положення цієї резолюції.

У розділі А «Припинення мандата, відокремлення та незалежність» йшлося про те, що мандат на управління Палестиною завершується якнайшвидше, але в жодному випадку не пізніше 1 серпня 1948 року. Збройні сили мандатарія (Англії) мали бути оперативно виведені з Палестини. Виведення, згідно з резолюцією, мало відбутися також не пізніше 1 серпня 1948 року.

У розділі В «Заходи, що передують незалежності» передбачалося створення комісії, в яку б входили п’ять держав-учасниць, по одному представнику від кожної держави. Тимчасові уряди кожної з держав, діючи під контролем комісії, мали б отримати від неї всю відповідальність за управління державою на період між припиненням мандата і набуття державою незалежності.

Комісія мала була інструктувати тимчасові уряди арабської та єврейської держав, після їх формування, з питань створення адміністративних органів управління як центральних, так і місцевих. Передбачалося також не пізніше, як через два місяці після виводу військ мандатарію, згідно з резолюцією, провести вибори до Асамблеї.

У розділі С «Декларація» резолюції йшлося про те, що декларація повинна бути доведена до відома ООН тимчасовим урядом кожної держави перед одержанням незалежності кожною державою.

Окремий пункт резолюції було також відведено святим місцям та релігійним спорудам. До них визначали гарантованість доступу, відведення та проходження для всіх резидентів і громадян іншої держави та Єрусалима, так само як і для чужинців, без відмінностей їхньої національності.

У резолюції багато місця також приділено митним та фінансово-економічним питанням. У найменших деталях також визначено кордон майбутньої арабської держави.

Згідно з резолюцією місто Єрусалим мало бути окремою одиницею (територією) зі спеціальним міжнародним режимом. Місто підпорядковувалося ООН [16, c. 31].

Єврейській державі, згідно з резолюцією відводили 14,1 тис. км², або 56,47 % території Палестини. Тут на початку 1947 року проживало 499,020 тис. євреїв і 509, 780 тис. арабів (у тім числі 105 тис. бедуїнів).

Єрусалим та його околиці становив 0,65 % території і в ньому проживало 105,540 тис. арабів та 99,690 тис. євреїв [2, с. 61].

Як вже було сказано вище, резолюція передбачала тісні відносини між двома державами, однак на практиці відносини тільки загострювалися. Досить часто це призводило до відкритої збройної боротьби між палестинськими арабами та євреями. До моменту утворення держави Ізраїль понад як 400 тис. арабів під тиском євреїв змушені були покинути Палестину. Певною мірою цьому сприяла політика Великої Британії, оскільки англійські війська виводили з багатьох районів Палестини раніше визначених резолюцією строків [4].

Незважаючи на ці обставини, 14 травня 1948 року в день завершення британського мандату, представники Всесвітньої сіоністської організації та лідери єврейської общини Палестини проголосили про створення держави Ізраїлю [7, с. 210], у такий спосіб частково порушивши резолюцію Генеральної Асамблеї ООН № 181, яка передбачала до жовтня 1948 року створення не тільки єврейської, але і арабської держави за обов’язкової участі спеціальної комісії ООН.

Отже, перша половина ХХ століття стала активною фазою у формуванні основ ізраїльської держави. Цей процес формувався за значної участі міжнародних організацій, але найбільшу роль у цьому процесі відіграв сіоністський рух, який був створений у кінці ХІХ століття. Особливістю створення держави Ізраїль також було те, що вона утворилася за безпосередньої участі ООН.

У 1948 р Ізраїль заявив про себе, як про незалежну, суверенну державу з власними національними інтересами і політичним баченням свого місця в регіоні. Єврейська держава «було народжена» і розвивалася у ворожому середовищі: арабські держави не хотіли миритися з її існуванням. На наступний день після проголошення Ізраїлем незалежності арабські держави оголосили їй війну, згодом перманентно погрожували знищенням і бойкотували будь-які торгові контакти з нею. Ізраїльські лідери, беручи до уваги ситуацію, в якій вони опинилися, прагнули розвивати зв’язки з іншими державами (при цьому стикаючись з величезними труднощами) для того, щоб отримати легітимізацію свого режиму, а також необхідну економічну, військову та іншу допомогу. Ізраїлю потрібен був надійний, сильний союзник, якого вони, в кінцевому рахунку, знайшли в особі США [7, c. 8].

Оцінюючи факт створення держави Ізраїль підручник з міжнародних відносин для вищої школи вказує: «Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. До того ж експансіоністські амбіції нової держави невпинно штовхали її до відкритого протистояння з арабським світом. Уже цих чинників було досить для виникнення конфлікту, але до них додавались ще й незважені, а часто відкрито агресивні зовнішньополітичні кроки Ізраїлю та відкрите ігнорування інтересів арабського населення. Все це в сукупності й породило близькосхідний конфлікт, який триває вже 50 років».

Тривалий час, доки вирішувалось питання створення держави Ізраїль, головні зацікавлені сторони не сиділи склавши руки. Якщо коротко сформулювати наміри арабської сторони, то вони зводились до того, щоб «скинути Ізраїль в море». Єврейська сторона готувалась більш ретельно в двох напрямках: по-перше, підготувала для відсічі арабської агресії збройні сили добре озброєні американською та чехословацькою зброєю, по-друге, вступила у таємну змову з еміром Трансіорданії (пізніше — Йорданії) Абдуллою про анексію тієї палестинської території, яка мала стати арабською Палестиною. Отже, ізраїльське керівництво з самого початку прагнуло запобігти створенню арабської Палестини.

Ледь встигли в Тель-Авіві урочисто проголосити створення Ізраїлю, як на щойно створену державу напали сім арабських держав: Єгипет, Сирія, Ліван, Йорданія, Саудівська Аравія, Ємен та Ірак. Розпочалась арабо-ізраїльська війна (перша), яка тривала з 15 травня 1948р. до 25 січня 1949р. З перших днів війни виявилось, що арабські країни до неї погано готові. На територію Ізраїлю вступили збройні сили Єгипту, Йорданії, Сирії та Лівану. Власне, арабські країни не мали боєздатних збройних сил. Лише Йорданія мала сучасний Арабський легіон, яким командував британський офіцер Глабб-паша [19, c. 25].

До того ж, кожна з арабських країн мала власні цілі: Йорданія — захопити якнайбільше території арабської Палестини, включаючи Єрусалим; Єгипет — завоювати частину Негеву та Яффу; Ірак — приєднати частину палестинської території — Дженін та Яффу.

Під час воєнних дій Ізраїль завдав арабам ряд суттєвих поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення арабської Палестинської держави, а також встановив контроль за частиною міста Єрусалим. Так, внаслідок успішних бойових дій Ізраїлю вдалося значно розширити межі території країни на 6,7 тис. кв. км, відтак у 1949 році територія країни складала вже 20,8 тис. кв. км. Після закінчення у 1949 році Першої арабо-ізраїльської війни між сторонами конфлікту було тимчасово укладено угоди, які не містили положень про остаточне врегулювання територіальних питань між державами. Згідно з положеннями зазначених міжнародних актів, арабська держава Палестина не була створена, а такі території арабської частини Палестинської автономії, як Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима, були анексовані Йорданією, а Сектор Газа відійшов під контроль Єгипту [3].

Згідно з угодами про перемир’я між Ізраїлем і арабськими країнами, були встановлені тимчасові кордони, по обидві сторони яких створювалися демілітаризовані зони. Контроль за дотриманням заходів із перемир’я покладався на спеціальну комісію ООН. Зокрема, 23 березня 1949 р. було укладено угоду про перемир’я між Ліваном та Ізраїлем, яка встановлювала так звану «зелену лінію», що тимчасово розмежовувала обидві країни та передбачала виведення Ізраїлем своїх військ з 13 селищ на території Лівану, які були окуповані в ході війни. Зазначимо, що за новітню історію Ізраїлю не вдалося досягти у подальшому суттєвого перемир’я з Ліваном, внаслідок чого ізраїльською стороною було проведено дві широкомасштабні військові операції: у 1978 році — «Операція Літані» і у 1982 році — «Мир Галілеї». Відтак, встановлений у 1949 році ізраїльско-ліванський кордон неодноразово змінювався під час воєнних дій між сторонами [17, c. 240].

Заслуговує на увагу той факт, що особливостями новітніх кордонів держави Ізраїль, які були встановлені після закінчення Першої арабо-ізраїльської війни 1948-1949 років, були такі:

1)       головним наслідком Першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулювання — однієї з ключових проблем післявоєнних міжнародних відносин (після закінчення Другої світової війни);

2)       військове протистояння між Ізраїлем та арабськими країнами суттєво змінило геополітичну ситуацію в регіоні та активізувало протиріччя між двома потужними геополітичними «центрами впливу» — Радянським Союзом та Сполученими Штатами Америки. У подальшому ціла низка світових наддержав намагалась втрутитись в ізраїльсько-арабський конфлікт на боці різних сторін конфлікту;

3)       Ізраїль значно розширив свою військову присутність в регіоні та встановив контроль над значною частиною арабської території Палестинської автономії, тим самим значно зміцнивши свою власну прикордонну безпеку;

4)       новітні кордони, які виникли за результатами військових протистоянь, не були юридично закріплені, а мали статус «лінії перемир’я», що розмежовували Ізраїль з іншими сторонами військового протистояння;

5)       перехід під контроль Ізраїлю значної частини Палестинської автономії та поділ між Єгиптом і Йорданією частини території палестинської держави стали каталізатором виникнення у подальші часи численних прикордонних конфліктів, актів терористичної дії та відкритих озброєних протистоянь між Ізраїлем та арабськими країнами [22, c. 16-17].

У цілому зазначимо, що Перша арабо-ізраїльська війна 1948-1949 років засвідчила готовність та рішучість молодої єврейської держави рішуче захищати свій суверенітет, територіальну цілісність, а також намір розширити межі своєї військової присутності в регіоні.

ООН намагалася втрутитись в події і замирити воюючі сторони. Представник ООН шведський граф Фольке Бернадот зумів домогтися припинення вогню (триваючого з 11 червня до 9 липня 1948 р.), але війна знову продовжувалась, а Бернадот 17 вересня загинув від банди «Штерн». Наприкінці війни ізраїльтяни мали повну перевагу, і коли 25 січня 1949 р. військові дії за вимогою ООН було припинено, то від передбаченої резолюцією ООН № 181 арабської держави Палестина вже нічого не залишалось. Ізраїль захопив 6,7 тис. кв. км. цієї території, включаючи західну частину Єрусалиму, до Йорданії відійшло 5,5 тис. кв. км. — західний берег річки Йордан та східна частина Єрусалиму, до Єгипту 258 кв. км. — сектор Газа. З захоплених палестинських земель було вигнано 900 тис. палестинців, які перетворились на біженців. При цьому Бен Гуріон дорікав своїм військовим начальникам за те, що не всі араби-палестинці були вигнані з захоплених Ізраїлем земель [24, с. 119].

Отже, кордони держави Ізраїль не стали такими, як передбачала резолюція ООН № 181: вони склались в результаті перемоги Ізраїлю у першій арабо-ізраїльській війні і значно перебільшували передбачені обсяги. У цій війні, як не дивно, Ізраїль підтримували США та СРСР, при чому останній, можливо, більше, ніж його головний супротивник [28, c. 107]. Проте отцям-засновникам держави Ізраїль не вдалося досягти бажаної мети: створити сильну національну єврейську державу в умовах безпеки та її широкого міжнародного визнання. Сусідні арабські держави, більше того, арабський світ, не змирились з зухвалим до себе ставленням, з своїм приниженням, з виникненням нелегкої для себе проблеми палестинських біженців і відмовились визнавати існування єврейської держави, укласти з Ізраїлем мирний договір. Арабсько-ізраїльська ворожнеча стала постійним фактором на Близькому Сході і перетворила цей важливий регіон у сферу постійної міжнародної напруженості і арабо-ізраїльських війн, оголошених та неоголошених [22, c. 39].

Створення держави Ізраїль, країни з іудейсько-психологічним інтелектом, на терені арабського світу з зовсім іншою ментальністю і психологією, було не кращим вирішенням єврейської проблеми. Воно заклало наслідки, які світова спільнота має на Близькому Сході трохи не весь період з моменту створення цієї держави.

Виникнення на Близькому Сході постійного регіонального протистояння, «місцевої біполярності» в умовах тодішньої біполярності світу, мало призвести до відповідного близькосхідного розмежування. Той феномен, що існував в момент створення держави Ізраїль, коли за це виступали трохи не разом Захід і Схід, скоро зник. Ізраїль здобув постійну підтримку США, арабський світ (за певним виключенням) — Радянського Союзу. І близькосхідне протистояння мало ще той феномен, що маленька щойно створена держава Ізраїль протистояла трохи не всьому арабському світу і у війнах з ним отримувала перемогу.

Ізраїль, рішуче налаштований створити сильну єврейську державу — Великий Ізраїль (Ерец Ізраель), очевидно більше уваги приділяв підготовці до збройної боротьби, ніж його противники. Ізраїльська армія озброювалась зброєю з Великобританії, Франції, ФРН, а з 1962 р. і з США. В Ізраїлі було створено національну військову промисловість. Ізраїль мав власні досвідчені військові кадри. І величезне єврейське лобі в усьому світі, особливо в США [31, c. 48].

Подальший історичний аналіз подій у близькосхідному регіоні дає підстави стверджувати про ескалацію воєнної напруженості між Ізраїлем і арабськими державами у середині 60-х років минулого сторіччя. Так, численні прикордонні конфлікти та акти терористичної дії спровокували початок 5 червня 1967 року початок Шестиденної війни, що була відповіддю Ізраїлю на зростання військової активності Єгипту біля його державного кордону. Хронологія воєнних подій 1967 року свідчить, що 5 червня 1967 р. ізраїльська армія завдала нищівної поразки авіації і сухопутним силам Єгипту, а 8 і 9 червня 1967 р. така ж доля спіткала армії Сирії та Йорданії [4]. Особливістю цієї війни можна назвати те, що мала молода держава змогла за досить короткий період нанести нищівної поразки союзу декількох арабських держав із значно більшою армією. За результатами війни Ізраїлю вдалося значно розширити свої кордони, захопивши стратегічно важливі території, що вчетверо перевищували площу його власної державної території. Так, Єгипет втратив Синайський півострів і сектор Газа, Йорданія — Західний берег ріки Іордан і Західний Єрусалим, а Сирія — стратегічно важливі Голанські висоти. Підсумки Шестиденної війни стали передумовою виникнення глибокої політичної та економічної кризи в арабських державах, а також ескалації подальших прикордонних протистоянь з Ізраїлем.

З метою реваншу за поразку у Шестиденній війні, 6 жовтня 1973 року, в день єврейського свята Йом кіпур (Судний день), Єгипет і Сирія напали на Ізраїль з метою повернути захоплені Ізраїлем у війні 1967 року арабські території. На початку бойових дій, що отримали назву «Війна Судного дня», єгипетські війська зайняли практично весь Синайський півострів, а сирійці — Голанські висоти [5]. Наступного дня у війну проти Ізраїлю на підтримку загарбницьким прагненням Єгипту вступив Ірак, а Сирія отримала союзником Іорданію, що ще більше зміцнило позиції атакуючих [35, c. 41].

Але завдяки проведеній в Ізраїлі мобілізації, наступ арабських армій вдалось зупинити і до 25 жовтня 1973 року повністю відновити контроль Ізраїлю над захопленими раніше агресорами територіями.

Після закінчення «Війни Судного дня» між Ізраїлем та Єгиптом було укладено в 1974 році угоду про перемир’я, згідно з положеннями якої єгипетській стороні було повернуто частину Синайського півострова. У подальшому, 26 березня 1979 року, між державами було укладено повномасштабну Мирну угоду. У положеннях зазначеного двостороннього міжнародно-правового акту лінію державного кордону між Ізраїлем та Єгиптом було визначено за лінією перемир’я, що була встановлена після закінчення Першої арабо-ізраїльської війни 1948-1949 років. Договором було передбачено, що ізраїльська сторона повністю передає Єгипту Синайський півострів, у свою чергу офіційний Каїр відмовився від своїх вимог на територію сектору Газа [21].

Заслуговує на увагу той факт, що повністю питання спільного державного кордону між Ізраїлем і Єгиптом було врегульовано тільки у 1988 році, після 9 років з дати підписання повномасштабної Мирної угоди. Суть прикордонних спорів полягала у визначенні південної точки стику ізраїльсько-єгипетського державного кордону в точці Таба, на яку сторони мали взаємно протилежні міркування щодо її територіальної належності. Ситуацію було врегульовано у форматі роботи міжнародної комісії, що складалася з одного ізраїльтянина, одного єгиптянина і трьох незалежних представників. У 1988 році Комісія винесла рішення на користь Єгипту. Отже, Ізраїль протягом року повернув Табу Єгипту. Таким чином, вперше за часів існування держави Ізраїль питання прикордонних спорів та правового оформлення кордону, у контексті належності прикордонних спірних територій, було врегульовано у форматі міжнародних переговорів, а не внаслідок збройного протистояння[43, c. 31].

Зазначимо, що для іншої сторони «Війни Судного дня» 1973 року — Сирії — наслідки участі у бойових діях проти Ізраїлю були катастрофічними: держава втратила значну кількість власної території, а Ізраїль майже на 30 кілометрів розширив межі своєї території в напрямку Сирії. На сьогоднішній день між Ізраїлем і Сирією немає офіційно визначеного та нормативно врегульованого спільного державного кордону. Фактичною лінією територіального розмежування між державами залишається «лінія припинення вогню Війни Судного дня» 1973 року. На сьогодні між Ізраїлем і Сирією влаштовано нейтральну «буферну» зону.

Ще однією особливістю новітніх кордонів Ізраїлю є їх нормативно-правове врегулювання зі своїм східним сусідом — Йорданією. Так, завдяки добрій волі сторін, 26 жовтня 1994 року між Ізраїлем та Йорданією було підписано мирний договір про спільний державний кордон, у положеннях якого договірні сторони відмовились від будь -яких територіальних претензій одна до одної [51, c. 108].

Водночас, за сучасних умов державності Ізраїлю, найбільш проблемним кордоном є спільна лінія розмежування з Палестинською арабською автономією, що на сьогодні є осередком масових збройних протистоянь в регіоні. Так, починаючи з грудня 1987 року і на сьогоднішній день, на зазначеному умовному кордоні триває протистояння з численними жертвами як з боку ізраїльтян, так і з боку палестинців, а також масові заворушення у Секторі Газа. На сьогодні на спільній лінії розмежування з Палестинською арабською автономією Ізраїлем встановлено спеціальний паркан, що відмежовує арабські поселення від іудейських. Наразі, за посередництвом міжнародної спільноти, між сторонами триває переговорний процес з метою розв’язання проблем спільного державного кордону між сторонами конфлікту [7, c. 8].

Отже, ми з’ясували, що арабський світ багато чого з цього не мав, до того ж не був єдиним. Його ослаблювали внутрішні протиріччя і різна зовнішньополітична орієнтація — певна частина арабського світу схилялась до прозахідної орієнтації. Але в палестинському питанні арабський світ, здебільшого, виступав спільно.

Особливий інтерес для Ізраїлю становить ситуація у двох країнах регіону – Єгипті та Йорданії. Для Тель-Авіва ці держави насправді є стратегічно важливими, адже вони єдині в арабському світі встановили з Ізраїлем дипломатичні відносини: Єгипет – у 1979 році, Йорданія – у 1994-му.

Наразі ситуація у Йорданії стабільна (відбулося кілька виступів, проте кардинальних змін не спостерігаємо), однак у сусідньому Єгипті по завершенні революційних подій стара влада на чолі з Хосні Мубараком залишила країну, а до проведення референдуму державою керують військові. Хоча й лунали заяви про те, що Єгипет не збирається переглядати Кемп-Девідські угоди і знімати блокаду сектору Газа, дати довгострокові гарантії дотримання такої позиції не може ніхто. Особливо якщо зважити на те, що зовсім недавно Єгипет дозволив проходження через Суецький канал іранських суден із зброєю, які прямували до Сирії. Останнього разу іранські кораблі перетинали канал до Ісламської революції 1979 року [2].

На особливу увагу з огляду на зміни в регіоні Близького Сходу заслуговує Іран, і не лише тому, що керівництво країни має чи не найрадикальнішу позицію щодо Ізраїлю, піддаючи сумнівам навіть легітимність існування держави. Річ у тому, що ІРІ досить вигідно використала ситуацію, що склалася, аби зміцнити власні позиції у регіоні. Вона активно почала налагоджувати зв’язки з низкою сусідніх держав (Сирією, Ліваном, Єгиптом), надаючи всебічну допомогу терористичним організаціям (як-от «Хезболла» та «Хамас») або використовуючи релігійний чинник (надання підтримки шиїтським меншинам у Бахрейні та Саудівській Аравії). Іран уже давно прагне утвердитися як регіональний лідер і саме нині спрямовує на це чимало зусиль. Зрозуміло, що така перспектива аж ніяк не відповідає інтересам Ізраїлю [58, c. 74].

Сполучені Штати Америки – ще одна держава, позиція якої є надзвичайно важливою для Ізраїлю. Очевидним залишається те, що послаблення позицій США в регіоні призведе й до послаблення головного їхнього союзника – Ізраїлю. І хоча є думка, що всі події на Близькому Сході відбуваються за сценарієм Вашингтона, хвиля революційних подій у регіоні, найімовірніше, стала наслідком внутрішніх соціально-економічних процесів, до яких додався ще й «ефект доміно». Тому наразі перед США також стоїть завдання перегляду власних позицій у цій частині політичного простору й  налагодження зв’язків із новоутвореними урядами (як це вже спостерігається в Єгипті).

Вважають, що США можуть припинити беззастережно підтримувати союзний Ізраїль (як це сталося з Єгиптом), особливо з огляду на нещодавнє розходження в позиціях країн щодо єврейських поселень на територіях Палестини. Проте такий варіант є малоймовірним, адже Ізраїль користується таким потужним засобом впливу на політику США, як єврейське лобі. Однак Сполучені Штати наразі проводитимуть політику балансування між позицією очевидної підтримки Ізраїлю та намаганням віднайти порозуміння з «новими арабськими силами» [19, c. 108].

Отже, на сучасному етапі основною загрозою зовнішній політиці Ізраїлю постає перспектива ісламізації і радикалізації регіону, пов’язана з можливістю приходу до влади в деяких арабських країнах ісламістських сил, що може спричинити дестабілізацію нинішньої політичної ситуації. Також досить великою є імовірність того, що лідери арабських країн, котрі стоять на порозі революцій, захочуть привернути увагу населення не до внутрішніх проблем, а до зовнішнього чинника – подальшого культивування ненависті до зовнішнього ворога, що може вилитися в чергову фазу арабо-ізраїльського протистояння.

2.2. Проблеми арабо-ізраїльського протистояння і близькосхідний мирний процес

З часу проголошення незалежності позиція Ізраїлю на міжнародній арені вирізнялася винятковістю, обумовленою низкою чинників. По-перше, Ізраїль — це єдина єврейська держава у світі, котра позиціонує себе як притулок для всіх євреїв; по-друге, це країна з обмеженими ресурсами і невеликою територією, що розбудувала власний військовий потенціал й успішно протистоїть зовнішній агресії; по-третє, це демократія, що розвивається в умовах ворожого середовища переважно авторитарних і тоталітарних режимів; по-четверте, це одна з небагатьох країн, що, хоч не беручи участі у жодному з регіональних блоків чи пактів, домоглася підтримки з боку держави-гегемона (США) тощо.

Водночас в ізраїльтян, з огляду на постійну загрозу, сформувалося уявлення про Ізраїль як «самотню» державу, змушену покладатися на власні сили з метою забезпечити своє виживання. Це викликане не лише сучасним протистоянням з арабами, але й травматичним досвідом минулого єврейського народу. Прем’єр-міністр Г. Меїр, зокрема, стверджувала: «Так, у нас є комплекс Масада. У нас є комплекс погромів. У нас є комплекс Гітлера» [2, с. 466].

Уявлення, що переважна більшість держав — антисемітські, міцно вкоренилося у свідомості ізраїльтян і знайшло продовження у зовнішньополітичній діяльності Держави Ізраїль. Відтак у цій країні домінує переконання про упереджену налаштованість решти світу щодо Ізраїлю. Як наслідок, дії цієї країни часто не відповідають загальноприйнятим нормам міжнародного співтовариства. Приймається, що держава, перебуваючи в умовах постійної загрози, може розглядати як дозволені усі засоби, необхідні для власного виживання. При цьому критика чи осуд з боку інших країн може трактуватися як свідчення їхніх негативних намірів [2, с. 466].

Ізраїльські дипломати неодноразово наголошували, що з огляду на очевидну неефективність різноманітних засобів тиску (військових, економічних тощо), а також нерезультативність терористичних атак на Ізраїль, сьогодні докладаються зусилля з делегітимізації держави на глобальному рівні. Це покликане істотно ускладнити її функціонування на міжнародній арені. Вони вказували, що супротивники Ізраїлю володіють більшістю голосів у великій кількості міжнародних інституцій, наприклад у Раді з прав людини чи Генеральній Асамблеї ООН. Це заздалегідь вирішує долю усіх рішень, які стосуються Ізраїлю [1, с. 8-9]. У свою чергу, це сприяє поглибленню ізоляції Держави Ізраїль на міжнародній арені.

Деякі американські політологи вважають, що саме з 1973 р близькосхідне врегулювання стало частиною національних інтересів США. Не останню роль в цьому зіграв Г. Кіссінджер. Широко відома «човникова дипломатія» Кіссінджера, в сукупності з його природною чарівністю і розвиненим стратегічним мисленням, визначила успіх мирних ініціатив США. Білий дім монополізував мирний процес, залишивши СРСР поза його рамками. Більш того, США вивели переговори з-під контролю ООН, що дозволило залучити Ізраїль, який через прийняття численних антиізраїльських резолюцій втратив довіру до цієї міжнародної організації. Вашингтон вибудував виграшну лінію поведінки з учасниками близькосхідного конфлікту: американські політики, дипломати і експерти слідували потреб кожної зі сторін і запевняли, що вони, перш за все, домовляються з США, а не з ворожою стороною. У першому за 26 років обміні повідомленнями між ізраїльським і арабським лідером, між Меїр і Садатом, можна простежити, що сторони покладали велику надію на Кіссінджера як на людину, який прагнув об’єднати колишніх ворогів. Незабаром були укладені єгипетсько-ізраїльський і сирійсько-ізраїльське угоди про роз’єднання військ 1974 р Сторони погодилися на припинення вогню і відведення військ. Ізраїль пішов з західного берега Суецького каналу, зберігши більшу частину Синайського півострова під своїм контролем. Між Сирією та Ізраїлем була створена буферна зона, в якій були розміщені сили ООН. Ізраїльські війська покинули місто Кунейтра і його околиці, залишивши під своїм контролем всю що залишилася частина Голанських висот. У 1975 р Єгипет і Ізраїль підписали Сінай угоду (Сінай II), яка зафіксувала бажання сторін врегулювати конфлікт мирним способом [1, c. 139].

Центральним чинником, котрий детермінує зовнішню політику Держави Ізраїль, є ізраїльсько-палестинський конфлікт. Хоча на початковому етапі становлення Ізраїлю як не-залежної держави й існували погляди щодо можливого примирення з арабами, зокрема шляхом забезпечення економічного процвітання Палестини, проте в умовах ворожого середовища більшість наполягала на жорстких заходах. Зокрема теоретик сіонізму В. Жаботинський наполягав на прийнятті підходу «залізного муру». Хоча він не відкидав можливості порозуміння з арабами, однак був переконаний, що вони ніколи добровільно не погодяться на існування єврейської держави. Відтак у цій ситуації існували два шляхи: або відмовитися від самої ідеї сіонізму, або застосувати силу і оточити себе «залізним муром», який араби були б неспроможні здолати. Схожі позиції поділяв перший прем’єр-міністр Ізраїлю Д. Бен-Гуріон.

Він був переконаний, що оскільки араби ніколи добровільно не погодяться на існування єврейської держави на їхній, як вони вважали, землі, лише потужна сила стримування зможе примусити їх змиритися з присутністю нестерпного ворога. Тому сіонізм має застосовувати підхід стримування доти, доки араби не погодяться з тим, що Ізраїль — це історичний факт, який неможливо ані ігнорувати, ані знищити і коли вони усвідомлять відсутність інших альтернатив [7, с. 3-6].

Військова слабкість змусила держав-сусідів Ізраїлю спершу погодитися на припинення активних бойових дій, однак це досягнення не було конвертоване у постійне перемир’я, адже арабські країни не погоджувалися з фактом існування ізраїльської держави.

Ізраїльтяни розуміли, що, незважаючи на власну військову могутність, Ізраїль найімовірніше ніколи не матиме достатньо ресурсів і не володітиме настільки широкою міжнародною підтримкою, щоб змусити супротивників укласти мир на його умовах. Тому військова сила принесе політичну користь лише тоді, коли вона слугуватиме фактором стримування для арабів від початку протистояння. Якщо ж стримування виявиться ефективним впродовж тривалого часу, то може схилити арабів до відмови від застосування військової сили. Іншими словами, політика Ізраїлю була політикою стримування, яка, з одного боку, не передбачала зусиль з примирення, а з іншого — не спрямовувалася на відкриту конфронтацію. Існувало сподівання, що за таких умов араби погодяться на статус-кво [58, c. 75].

Однак, починаючи з 1967 р. між військовою та зовнішньою політикою Ізраїлю виникли розходження. З одного боку, сформувався «табір прихильників державності», представники якого наполягали, що миру не можна буде забезпечити за жодних умов, а тому не слід жертвувати ані військовими здобутками, ані релігійними чи національними цінностями. З іншого боку, з’явився «табір прихильників миру», які вважали, що Ізраїль може і повинен піти на поступки взамін на мирні гарантії. Ці табори об’єднувало лише те, що вони покладалися на наявність вибору [6, с. 21].

«Табір прихильників державності» вважається непримиренним щодо арабів і палестинців. Йому властивий скептицизм щодо важливості переговорів і дипломатичних підходів та надання переваги ефективним військовим операціям як інструменту досягнення зовнішньополітичних цілей Ізраїлю. Натомість «табір прихильників миру» стримано ставиться до застосування військової сили, піддає сумніву її ефективність та можливість належним чином впливати на дипломатичні зусилля як на регіональному, так і на глобальному рівнях. Представники цього табору схильні до компромісів з палестинцями та арабами, вважаючи, що це єдиний надійний шлях для довготривалого гарантування безпеки Ізраїлю та його виживання. З огляду на це, зовнішню політику Ізраїлю навіть характеризували як «дипломатію розколотого суспільства» [11].

З метою кращого розуміння, зовнішню політику Ізраїлю зображають як модель концентричних кіл, усередині якої знаходиться сам Ізраїль — невелика країна, оточена суттєво більшим як за площею, так і за населенням арабським світом. Окрім того в Ізраїлю, що розташований у дуже багатому на нафту регіоні, практично відсутні природні ресурси.

Взаємна ненависть між корінним населенням — арабами і ізраїльтянами стала тією постійною атмосферою, яка вирувала на «обітованій землі», звідки з’явився Ісус Христос. Араби мріяли «скинути євреїв в море», а ті — захопити їхні землі і створити «Ерец Ізраїль» (Великий Ізраїль).

СРСР спонукав арабські країни до створення єдиного фронту про-ти Ізраїлю. Під час перебування в Москві в травні 1967 р. єгипетської делегації радянська сторона передала їй інформацію про концентрацію ізраїльських військ на сірійському кордоні і про те, що з 18 по 28 травня Ізраїль нападе на Сирію .

Арабські країни вжили заходів до згуртування. З рядом сусідніх держав Єгипет уклав угоди про спільну оборону (Сирія, Йорданія, Ірак), інші заявили про те, що нададуть допомогу жертві ізраїльської агресії (Алжир, Ємен, Лівія, Кувейт, Судан) [58, c. 70].

Складність для Єгипту полягала в тому, що він практично не міг вивести свої війська на ворожу територію, бо на кордоні стояли «блакитні шоломи», введені туди за рішенням ООН після другої арабо-ізраїльської війни (30 жовтня — 6 листопада 1956 р.).

Для Єгипту була ще одна, може більш серйозна обставина, в якій війська ООН заважали Єгипту. Насер оголосив Суецький канал закритим для кораблів Ізраїлю. Для Ізраїлю це було тяжким ударом, бо через канал постачалось 80% необхідних для країни продуктів. Але за допомогою «блакитних шоломів» Ізраїль виводив свої кораблі з порту Ейлат через затоку Акаба в Червоне море, обминаючи вхід до Суецького каналу [19, c. 24].

Отже, єгипетська сторона звернулась до Генерального секретаря ООН У Тана з вимогою відвести «блакитні шоломи» від кордону принаймні на іншу територію Єгипту. А той зробив більш радикально: вивів їх взагалі з регіону. Руки Насеру було розв’язано: 22 травня 1967 р. Насер оголосив Акабську затоку закритою для ізраїльських суден та суден інших держав, «що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі» (до таких можна було віднести будь-що) [25, c. 86].

Відповідь з боку Ізраїлю не забарилась: 5 червня 1967р. ізраїльська авіація блискавично, без оголошення війни, нанесла бомбові удари по авіабазам Єгипту і Сирії і знищила практично всю авіацію цих держав. Сухопутні збройні сили Ізраїлю окупували найважливіші стратегічні території — Синайський півострів на півдні, Голанські висоти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході. Арабські сили (Єгипет, Сирія, Йорданія) були розгублені і дійового опору не вчинили.

Рада Безпеки ООН працювала з величезною напругою: 6, 7 і 9 червня приймались резолюції про негайне припинення воєнних дій і виведення військ з окупованих територій. Ізраїль продовжував бойові дії, впевнений, що отримає підтримку США і військові санкції до нього Рада Безпеки застосувати не зможе.

10 червня уряд СРСР сповістив уряд Ізраїлю, що в разі продовження ним бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними державами «вживе необхідних заходів для припинення агресії». Щоб було більше гуркоту, СРСР того ж дня розірвав з Ізраїлем дипломатичні відносини. Ввечері 10 червня бойові дії припинились, третя арабо-ізраїльська війна, яка тривала шість днів, з 5 по 10 червня 1967р., завершилась поразкою арабської сторони. Вона отримала назву «шестиденної війни».

А дипломати двох таборів в Раді Безпеки ООН продовжували «воювати» аж до осені 1967 р.: СРСР наполягав на негайному виведенні ізраїльських військ з окупованих територій без укладення мирного договору з Ізраїлем. Захід наполягав на тому, щоб укладення миру було попередньою умовою виведення ізраїльських військ. Питання обговорювалось в жовтні—листопаді 1967 р. і завершилось прийняттям 22 листопада резолюції №242 про визначення принципів політичного врегулювання близькосхідного конфлікту. В преамбулі відзначалась «неприпустимість набуття території шляхом війни». Основні принципи врегулювання зводились до: виведення ізраїльських військ зі всіх окупованих територій; припинення стану війни між арабськими державами й Ізраїлем; забезпечення свободи судноплавства міжнародними водними шляхами; досягнення справедливого врегулювання проблеми біженців; забезпечення територіальної недоторканості й політичної незалежності кожної держави [23, c. 131].

Радянський Союз наполягав на кваліфікації дій Ізраїлю як «акту агресії». Захід ставився до Ізраїлю ніжно і таке «некоректне» слово до його дій не застосував. Що, в свою чергу, дозволило Ізраїлю знехтувати резолюцію Ради Безпеки ООН №242 і свої війська з захоплених територій не виводити. А це означало, що Західний берег річки Йордан, сектор Газа, Синайський півострів (Єгипет) та Голанські висоти (Сирія) залишались за Ізраїлем. Найсильніші в військовому плані арабські держави — Єгипет та Сирія втратили свою військову авіацію. Загострилась проблема палестинських біженців — їх тепер побільшало на 400 тис.

Якщо говорити про причини поразки арабської сторони, то вони були ті ж самі і перетворились на традиційні.

Після війни арабські країни продовжували не визнавати державу Ізраїль, відмовлялись укладати з нею мирний договір, мати з нею будь- які офіційні стосунки. Арабська (мусульманська) солідарність проявилась в тому, що постраждалі у війні Єгипет, Сирія та Йорданія отримали від багатих нафтодобуваючих сусідів значну фінансову допомогу на подолання післявоєнних труднощів.

Радянський Союз розцінив поразку арабів у «шестиденній війні» як загрозу своїм позиціям на Близькому Сході і намагався відновити послаблений військовий потенціал арабських держав, особливо в авіації. Поставки йшли інтенсивно і протягом двох років озброєння єгипетських збройних сил було відновлено [32, c. 2].

У квітні 1969 р. Єгипет розпочав обстріл ізраїльських військ на своїй захопленій території — Синайському півострові. Але Ізраїль знищив єгипетські сили нападу й встановив контроль за його повітряним простором. Насер звернувся за допомогою до СРСР і прислані в Єгипет радянські «інструктори»  змусили ізраїльську авіацію піти з неба над Єгиптом.

Радянські контакти з ОВП посилювались, допомога їй збільшувалась.

Проте сприятлива картина радянсько-єгипетських відносин скоро змінилась. 28 вересня 1970 р. Насер помер. Його наступник — новий президент Анвар Садат спочатку ніби продовжував прорадянську зовнішню політику: 20 лютого 1971 р. в Каїрі була підписана радянсько-єгипетська угода про науково-технічне співробітництво, 27 травня того ж року в Каїрі підписано важливий радянсько-єгипетський політичний документ — Договір про дружбу та співробітництво терміном на 15 років з передбаченою пролонгацією.

Але одночасно Садат по лінії МЗС і розвідки налаштовувався на переорієнтацію зовнішньої політики Єгипту на США. Радянсько-єгипетські відносини швидко погіршувались. В червні 1972 р. радянські військові фахівці були вислані з Єгипту. Радянський Союз ще плекав надію втримати Єгипет в своїй сфері впливу, продовжував надавати Єгипту військову допомогу. Але це вже було марно: 16 вересня 1976 р. Садат денонсував Договір про дружбу та співробітництво між СРСР та Єгиптом від 27 травня 1971 р. Однією з багатьох причин переорієнтації на Америку було сподівання Садата на прихильну позицію США щодо повернення Єгипту захоплених у нього Ізраїлем територій.

Проте становище було складним. В арабо-ізраїльському проти-стоянні США підтримували Ізраїль. Хоча були зацікавлені у добрих стосунках і з арабським світом, бо це був невичерпний поклад нафти. Прихильність США до Ізраїлю підштовхувала арабські країни до пошуку підтримки з боку СРСР, і арабський світ розцінювався в цілому як потенційна сфера радянського впливу [27, c. 61].

Отже, при організації нападу на Ізраїль створювати арабську коаліцію було ризиковано, оскільки США в такому разі підтримуватимуть Ізраїль. І сподіватись на можливість їх підтримки у відбиранні завойованих Ізраїлем територій Садату було важко. Тому військову операцію з повернення захоплених єгипетських територій Садат планував самостійно. Навіть Сирія, незважаючи на об’єднання єгипетсько-сірійського військового командування, не посвячувалась в плани Садата.

Але перемогти Ізраїль наодинці, без підтримки сусідніх арабських держав, Єгипет практично не міг. Тому в 1973 р. війна на Близькому Сході була не єгипетсько-ізраїльською, а арабо-ізраїльською.

Для забезпечення успіху Єгипет напав на Ізраїль несподівано 6жовтня 1973p, коли в Ізраїлі було свято Йом Кіпур (Судний день). Вночі єгиптяни переправили таємно на західний берег Суецького каналу 8 тисяч солдатів і 100 танків, які підготували плацдарм для висадки там основних сил. Ті були переправлені через канал вдень 6 жовтня у кількості п’яти дивізій. І 7 жовтня вони перейшли в наступ на Синайський півострів широким фронтом в 180 км. В той же час сірійські збройні сили блискавично захопили велику частину Голанських висот. У воєнних діях брали участь також військові підрозділи з Алжиру, Іраку, Йорданії, Кувейту, Марокко, Саудівської Аравії, Судану та Тунісу. Арабським силам вдалося прорвати лінію оборони Ізраїлю. Успішний наступ арабів тривав два дні [33, c. 10].

У війні СРСР надавав збройним силам Єгипту і Сирії значну військову допомогу повітряним і морським шляхами. Арабські країни активно використовували свої нафтові можливості. 17 жовтня 1973 р. в Кувейті на зустрічі країн-членів ОПЕК було прийнято рішення про зменшення видобутку нафти та ембарго на її поставки в країни, що прямо чи опосередковано сприяють Ізраїлю утримувати окуповані території: США, Нідерланди, Португалію та Південно-Африканську Республіку.

Проте ізраїльська сторона швидко отямилась від несподіванки і вже 8 жовтня відновила своє становище на Голанських висотах, перейшла сірійський кордон і вийшла на сірійську територію настільки, що була в 30 км від Дамаська. На синайському фронті наступ проходив не так швидко, але ізраїльським збройним силам вдалося досягти каналу і вночі з 14 на 15 жовтня форсувати його.

Активну допомогу Ізраїлю надавали США. 12 жовтня прем’єр- міністр Ізраїлю Голда Меїр звернулась до США з проханням про допомогу, і в Ізраїль американські транспортні літаки негайно доставили необхідну кількість зброї і спорядження.

Напружено працювала Рада Безпеки. 8 жовтня радянський представник там відкинув пропозицію США про припинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Але становище на фронті стало для арабської сторони катастрофічним, і в ніч на 20 жовтня Садат змушений був звернутись до радянської сторони з проханням, щоб СРСР посприяв припиненню вогню.

На синайському фронті ізраїльські збройні сили, скориставшись інформацією з американського супутника про розрив між 2-ю і 3-ю єгипетськими арміями, вдерлись в прогалину і, розширюючи її, просунулись в тил єгипетським силам і оточили в пустелі 3-ю єгипетську армію, залишивши її без води, а також створивши загрозу блокади Суецу [35, с. 84].

Тепер Радянський Союз поспішав домогтися в Раді Безпеки рішення про припинення війни. На запрошення Брежнєва до Москви терміново прибув державний секретар США Генрі Кіссінджер, і 20—21 жовтня там домовлялись про відповідні заходи. На зворотному шляху Кіссінджер відвідав Єрусалим і там також діяв у домовленому напрямку.

22 жовтня Рада Безпеки ухвалила резолюцію №338, що передбачала припинення воєнних дій і виконання резолюції Ради Безпеки №242. На ізраїльсько-сірійській ділянці фронту бойові дії припинились. Але на ізраїльсько-єгипетському продовжувались — Ізраїль прагнув будь-що оточити і поставити у безвихідь без води і продовольства загнану в пустелю 3-ю єгипетську армію. На це пішло ще два дні.

24 жовтня СРСР попередив Ізраїль про тяжкі наслідки невиконання рішення Ради Безпеки. В СРСР були приведені в бойову готовність військово-повітряні сили. Про можливі наслідки невиконання Ізраїлем рішення Ради Безпеки було попереджено також президента США.

В США також були приведені в бойову готовність збройні сили. Одночасно були вжиті відповідні заходи щодо Ізраїлю. Проте той не дуже поспішав.

Лише 11 листопада 1973р. на 101-му кілометрі дороги Каїр — Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про припинення вогню — «протокол 101-го кілометру» [36, c. 89].

Отже, четверта арабо-ізраїльська війна (війна «Йом кіпур») тривала з 6 жовтня до 11 листопада 1973р. Садату не вдалося здійснити свої плани і за допомогою США повернути захоплені Ізраїлем єгипетські землі. США не бажали загострення ситуації на Близькому Сході і тиснули на воюючі сторони для припинення війни. Але Садат не втратив надії за допомогою США хоч компромісно вирішити цю проблему [44, c. 227-228].

Всі арабо-ізраїльські війни були короткочасними через ряд обставин. Війна потребувала величезної кількості сучасної зброї, а близькосхідні країни своєї воєнної промисловості, яка б могла забезпечити всі потреби, не мали (Ізраїль дещо мав, але не в тому обсязі, щоб забезпечити все необхідне). Тому вони повністю залежали від великих держав, які могли її не дати, або вимагати за це певних умов. До того ж будь-який близькосхідний конфлікт призводив до скликання Ради Безпеки ООН, де великі держави досить швидко доходили згоди і приймали рішення про припинення війни.

Згідно з рішенням Ради Безпеки ООН 21 грудня 1973р. в Женеві розпочалась мирна конференція з Близького Сходу. В ній брали участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, а також СРСР і США. Сирія своїх представників не надіслала, хоча від права участі не відмовилась. Досягти згоди сторін було важко. Для роз’єднання ворожих військ створили військові робочі групи. Лише 31 травня 1974 р. така група досягла підписання сірійсько-ізраїльської угоди: ізраїльські війська виводились з сірійських територій, захоплених у 1973 р. і частини територій, окупованих у 1967 р. Труднощі спричиняли не лише незгоди між арабською та ізраїльською сторонами, а й поміж СРСР і США.

Вирішити єгипетсько-ізраїльські суперечки не змогли. Садат сподівався досягти цього на трьохсторонньому рівні: Єгипет — Ізраїль при посередництві США, без радянської присутності.

Така зустріч відбулась 16—17вересня 1978р. в США в Кемп-Девіді. Підписані там документи видавались за приклад справедливого компромісу, хоча сподівання Садата не справдились: за відхід від СРСР і орієнтацію на США Садат не отримав бажаної винагороди. І хоч всі учасники кемпдевіських угод — Садат, Бегін і Картер отримали Нобелівську премію миру, кемп-девідські угоди були поразкою Садата. Арабські країни розірвали дипломатичні відносини з Єгиптом, як країною, що зрадила арабські інтереси. Свій вирок Садату виніс мусульманський терорист: в жовтні 1981 р. він застрелив Садата [40, c. 38].

Після перших зрушень в мирному врегулюванні єгипетсько-ізраїльських відносин США і Ізраїль уклали Меморандум про згоду (1975 г.). Даний документ підтверджував участь США в забезпеченні безпеки Ізраїлю, а також в ньому вказувалося, що США не визнаватиме Організацію визволення Палестини (ООП), поки палестинці не визнають право Ізраїлю на існування. Крім того, США взяли на себе відповідальність за задоволення військових, енергетичних і економічних потреб Ізраїлю. Формально ця угода не надавало жодних гарантій безпеки ізраїльській державі з боку Білого дому, лише підтверджувало статус США як основного донора зовнішньої допомоги Ізраїлю.

Отож Ізраїль оточений ворожим до нього арабським світом — т. зв. «першим колом». Незважаючи на певний поступ щодо зменшення рівня загрози з боку частини безпосередніх сусідів Ізраїлю, сам процес виявився довготривалим. Це стало причиною відчуття постійної небезпеки і послужило поштовхом до періодичних зусиль, спрямованих на зміну ситуації. Шість найбільших арабо-ізраїльських війн обумовили сприйняття Ізраїлем свого місця у світі і стали переломними у формуванні зовнішньої політики цієї держави.

Необхідно вказати, що бачення Ізраїлем арабського світу як єдиної, цілісної загрози з часом змінилося з огляду на встановлення офіційних або неформальних відносин з частиною країн Північної Африки та Перської затоки. Відтак утвердилось розуміння арабського світу як багатогранного й різноманітного [9, с. 129].

Слід зауважити, що впродовж півстоліття власної незалежності Ізраїль, хоч і не зазнав поразки у війнах з арабами, все ж не спромігся максимально ефективно використати власні здобутки, конвертувавши їх у безпеку і добробут. Водночас його безсумнівні чи відносні військові перемоги не дають змоги встановити цілковитий мир. З іншого боку, слід констатувати низьку ймовірність повномасштабної війни Ізраїлю із державами-сусідами, оскільки жодна зі сторін не досягне таким чином бажаного ре-зультату.

«Коло» арабської ворожості навколо Ізраїлю одночасно функціонує як «стіна», що оточує його з усіх боків та перешкоджає повноцінній інтеграції у ширше міжнародне співтовариство. У свою чергу, це арабське «коло» оточене групою країн, що потенційно можуть зменшити арабську загрозу. Вони і становлять т.зв. «друге коло». Ізраїль, після проголошення незалежності, відразу спробував «перестрибнути» цю арабську «стіну» і встановити двосторонні відносини з державами регіону. Такі спроби успішно здійснювалися стосовно більшості неарабських країн, зокрема Туреччини та Ірану, та менш успішно щодо Ефіопії, Уганди та Кенії [9, с.130].

З перспектив Ізраїлю, Туреччина та Іран заслуговували на особливу увагу з огляду на їхнє географічне розташування, релігійні преференції та історичні відносини з арабськими державами. Об’єктивні розходження цих двох мусульманських країн з рештою арабського світу могли б створити для Ізраїлю додаткові можливості у сфері безпеки. Хоча обидві країни не підтримали в ООН поділ Палестини, однак вони швидко встановили дипломатичні відносини. Водночас відносини між згаданими країнами та Ізраїлем періодично набували контроверсійного характеру. Зокрема йдеться про Іран, який згодом перетворився на загрозу для існування єврейської держави.

«Третє коло» зовнішньої політики Ізраїлю хоч і визначається як менш значиме (не за кількістю учасників), проте передбачає безпосередні відносини, засновані на технічній та економічній допомозі. Країни третього світу, розташовані в Африці, Азії та Латинській Америці, особливо приваблювали Ізраїль з огляду на їхню кількість (сьогодні це понад сто дер-жав), хоч вони і не були вагомими гравцями на міжнародній арені. Їхні голоси могли бути важливими під час голосувань у більшості між-народних організацій.

Здебільшого ці країни розглядаються як такі, що не досягли істотного соціально-економічного поступу і для яких характерна політична нестабільність. Усі вони постійно потребують економіко-технічної допомоги, до якої може істотно долучитися Ізраїль. Це «коло» також «вписується» у сіоністський концепт — переважно ідеалізоване бачення Ізраїлю як «світла для інших народів», про що згадується, зокрема, у Старому Завіті [9, с.131].

Менше розміром «четверте коло» охоплює економічно розвинені індустріалізовані країни Європи, а також Японію, Південну Корею та Канаду. З числа європейських країн до нього належать здебільшого члени ОЕСР та ЄС.

В кінці 1980-х рр. нова американська адміністрація поставила собі за мету вивести з глухого кута арабо-ізраїльське мирне врегулювання. Білий дім посилив тиск на Ізраїль в питанні територіальних поступок. Відносини між ізраїльським лідером Іцхаком Шамір і американським президентом Джорджем Бушем-старшим були натягнуті, що заважало сторонам успішно взаємодіяти. І. Шамір був персонально пов’язаний з поселенським рухом, звідси витікала його неприступність в питанні припинення будівництва єврейських поселень на окупованих територіях. Буш-ст. був прагматиком в питанні зовнішньої політики, його основна мета була — поліпшити арабо-американські відносини. Криза в ізраїльсько-американських відносинах досяг свого піку, коли сторони не могли прийти до згоди з приводу видачі гарантій по позиках. Імміграційний бум в Ізраїлі після розпаду СРСР спровокував термінову необхідність в побудові житлових будинків та іншої інфраструктури. Ізраїльське уряд подав запит Білого дому на суму близько 10 млрд доларів у вигляді гарантій за позиками. Американська адміністрація погодилася на видачу потрібної суми, але за умови заморожування поселенської політики, на що Ізраїль піти не міг. Вашингтон намагався шляхом жорсткого тиску і торгу вплинути на ізраїльську зовнішню політику, що, природно, було зустрінуте негативно в Ізраїлі [31, c. 7].

З перспектив Ізраїлю, Європа становить водночас як цікавий виклик, так і значний резерв. Коли Ізраїль зосереджувався на можливостях зв’язку зі значною економічною та військовою потугою, Європа розглядалася як логічна альтернатива. Адже ця країна перебувала у неформалізованому альянсі з Францією, що доповнювався відносинами з Великою Британією та Німеччиною, а також розвивала формалізовані відносини з Європейським Співтовариством, а згодом ЄС [9, с.132].

Безперервні війни з арабськими сусідами вели до високої інфляції в країні, проявів арабського тероризму проти ізраїльтян в самому Ізраїлі та за його межами, тощо. Тому з другої половини 90-х років ізраїльські уряди здійснюють політику, названу «землі в обмін на мир». Ізраїль погоджується звільнити частину окупованих арабських земель, надати автономію проживаючому в країні палестинському населенню, а у перспективі – створити арабську палестинську державу. Ця політика викликає сильний опір як у середовищі палестинців, радикали звинуватили лідера ООП Ясіра Арафата (1929-2004) у зраді національних інтересів, так і у самому єврейському суспільстві.

24 травня 2000 р. уряд Ізраїлю на чолі з Ехудом Бараком (нар.1942) достроково завершив вивід ізраїльських військ з півдня Лівану. Бійці християнської Південноліванської армії, яка останніх 22 роки співпрацювала з ізраїльтянами, були прийняті на ізраїльській території на правах … туристів з можливістю тимчасового працевлаштування.

В кінці вересня 2000 р. в окупованій палестинській території почалася нова хвиля протестів і насильства після того, як лідер опозиційної партії Ізраїлю, а згодом прем’єр-міністр Аріель Шарон (1928-2014) 28 вересня відвідав під посиленим ескортом поліції Храмову гору в Єрусалимі. В результаті п’ятиденних безперервних зіткнень між ізраїльтянами і палестинцями по всій окупованій території було вбито щонайменше 50 осіб і поранено близько півтори тисячі, більшість з них палестинці. Нова хвиля насильства незабаром стала відомою як «друга інтифада або інтифада Аль-Акса» за назвою мечеті, навколо якої розгорнулися акції протесту палестинців. 

Висновок до розділу 2

Підсумовуючи вищенаведене, зазначимо, що держава Ізраїль є унікальною країною світу у контексті встановлення свого національного державного кордону, який на сьогодні не визнаний міжнародною світовою спільнотою. Водночас за всю свою нетривалу історію держава Ізраїль постійно перебуває у стані бойових дій з арабськими країнами, що постійно намагаються посягнути на суверенітет та територіальну цілісність держави, категорично заперечуючи навіть саму ідею існування єврейської держави. Таким чином, головною особливістю сучасних кордонів Ізраїлю є той факт, що вони були встановлені за результатами численних перемог у військових конфліктах із суміжними державами.

Ізраїльсько-палестинські відносини є ключовим фактором, що визначають стан життя на Близькому Сході. На сьогоднішній день мирні переговори зайшли в глухий кут. Причин цьому багато. Серед них нездатність сторін домовитися про статус Східного Єрусалиму і Західного берега, неготовність Ізраїлю йти на серйозні поступки палестинцям в обмін на обіцянки, які палестинці регулярно порушують, і, нарешті, відсутність власне єдиного палестинського керівництва. Одну частину Автономії (Сектор Газа) контролює ХАМАС[5], другу (Західний Берег) – ФАТХ[6]. У обох частин свої підходи до принципів мирного угоди з Ізраїлем. Єдині вони лише в одному – обидві сторони йдуть на ескалацію стосунків з Тель-Авівом. ХАМАС – через обстріли ізраїльської території, ФАТХ – через посилення дипломатичного тиску і намір звернутися в ООН за визнанням автономії як держави. І тим самим лише збільшують напругу в регіоні.

Зовнішньополітичні пріоритети Ізраїлю зосереджені на завданнях збереження і розвитку тісних союзницьких відносин з США, мобілізації міжнародних зусиль з протидії «іранської ядерної загрози» і просування арабо-ізраїльського врегулювання на умовах, які влаштовують Ізраїль.

Отже, в даний час військове протистояння сторін перейшло в стадію терористичних актів і антитерористичних операцій. Врегулювання конфлікту стало інтернаціональним завданням: в мирний процес були залучені міжнародні посередники – з 2002 р. працює квартет з близькосхідного врегулювання (ООН, США, Росія, Європейський союз). Було запропоновано кілька планів мирного врегулювання конфлікту, в тому числі «Дорожня карта», і програм (женевська, єгипетська та ін.). З односторонніми ініціативами виступив Ізраїль (проект розмежування Аріеля Шарона, будівництво роздільної стіни).

Всі запропоновані програми врегулювання не були реалізовані через те, що палестинці та ізраїльтяни висували і висувають умови, практично неприйнятні для іншої сторони. Кожна нова серія переговорів переривалася черговими терактами, вибухами, ракетними обстрілами, провокаціями. 

РОЗДІЛ ІІІ. Зовнішня політика Ізраїлю на Близькому Сході

3.1. Союзники – неарабські мусульманські держави

Лише два члени Ліги арабських держав мають врегульовані відносини з Ізраїлем. Єгипет першим з них підписав мирний договір в 1979 році, Йорданія в 1994 році. Мавританія налагодила повноцінні дипломатичні відносини в 1999 році. Однак у січні 2009 року Мавританія заявила про заморожування політичних і економічних відносин з Ізраїлем у зв’язку з ізраїльською операцією в секторі Гази, а 6 березня влади країни надали співробітникам посольства Ізраїлю в Нуакшоті 48 годин для того, щоб покинути країну. Два інших члена Ліги арабських держав, Марокко і Туніс мали дипломатичні відносини з Ізраїлем до 2000 року, але з початком Другої Інтифади тимчасово їх призупинили. Проте вже з 2003 року зв’язки з Марокко почали поліпшуватися і ізраїльський міністр закордонних справ відвідав цю країну.

Іран мав неофіційні дипломатичні відносини з Ізраїлем під час правління династії Пехлеві, але після Іранської революції розірвав усі зв’язки.

Туреччина та Ізраїль не підтримували повних дипломатичних взаємин аж до 1991 року, хоча і всіляко взаємодіяли з 1949 року, з моменту визнання Туреччиною Ізраїлю. Однак Туреччина тісно пов’язана з мусульманськими країнами спільною релігією, що, безсумнівно, впливає на її ставлення до Ізраїлю. Після ізраїльської операції Литий свинець у 2009 році та конфлікту з захопленням «Флотилії свободи» у 2010 році відносини Ізраїлю і Туреччини різко погіршилися і знаходяться на межі розриву [41, с. 12].

Однією з небагатьох мусульманських країн, що мають розвинені політичні та економічні відносини з Ізраїлем, є Азербайджан.

Аналізуючи співпрацю Ізраїлю з Азербайджаном, однією з ключових країн, як в Закавказзі, так і на всьому пострадянському просторі, можна сказати, що відносини між двома країнами набули тісний і дружній характер, і сьогодні Азербайджан входить в число небагатьох мусульманських країн, де діє ізраїльське посольство. На перший погляд, Азербайджан не є тією країною, з якою варто було б співпрацювати Ізраїлю, так як він розташований між сильними державами, такими як Росія і Іран, а його населення чисельністю 8 мільйонів сповідує іслам (шиїти). Крім того, єврейська держава — другий найбільший імпортер нафти з цієї країни, тому Ізраїль всіляко підтримував будівництво нафтопроводу через Баку і Грузію до турецького порту Джейхан.

Відносини між Ізраїлем і Азербайджаном після набуття останнім незалежності розвивалися неоднозначно. З 1992 по 1995 роки обидві країни перебували в так званому дипломатичному вакуумі. Тоді ще хороші відносини з Іраном, великий вплив цієї держави на внутрішньополітичну ситуацію в Азербайджані не дозволяли почати наводити мости. Але, починаючи з 1995 року, Ізраїль і Азербайджан стали поступово зближуватися [27, c. 207].

Новий виток відносин між двома країнами почався в 1999 році, коли стала поширюватися інформація про можливий альянс Ізраїлю-Туреччини-Азербайджану під патронажем США.

Міждержавні відносини між Ізраїлем і Азербайджаном активізувалися після виборів в Кнесет в 2006 році, коли партія «Наш дім Ізраїль» пройшла в Кнесет і стала парламентською партією, а її керівник, А. Ліберман був призначений віце-прем’єром і міністром стратегічного планування Ізраїлю. До лав партії вступив депутат Кнесету, уродженець Баку Йосеф Шагал, який в 2006-2009 роках був не лише рупором Азербайджану, захисником і виразником його інтересів в Кнесеті, а й основним лобістом і ідеологом стратегічного союзу Баку-Анкара-Тель-Авів [47, c. 218].

Інтерес Ізраїлю до вибудовування стратегічних відносин з Азербайджаном полягає в наступному:

1. Ізраїль розглядає країни Південного Кавказу як потенційних союзників в справі стримування Ірану, який вважається єврейською державою в якості головного стратегічного виклику безпеки. У Азербайджану протягом довгих років були напружені стосунки з Іраном (не в останню чергу через проблеми тюркського населення Південного Азербайджану). І сьогодні двосторонні відносини крім проблеми азербайджанців в Ірані ускладнюються невирішеністю статусу Каспію, позицією Ірану щодо Карабаху, яку в Баку розглядають швидше як проармянскую, а також різночитаннями за релігійною питання (Іран — ісламська держава, Азербайджан — світська, що бореться з радикальним ісламом) .
2. Світський Азербайджан (але в культурному плані країна ісламського Сходу) бачиться Ізраїлю, як приклад вибудовування позитивних відносин з державою іншої релігійної ідентичності. Азербайджан бачиться Ізраїлю в якості «другої Туреччини», з якою у Тель-Авіва відносини давно налагоджені, але сьогодні знаходяться в стадії «холодного миру».
3. Країни Кавказу мають для Ізраїлю економічний інтерес. В першу чергу єврейську державу намагається освоїти сировинний ринок Південного Кавказу. Ще до введення в лад політичного трубопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан Ізраїль став другим покупцем азербайджанської нафти.

Особливе місце у співпраці двох країн займає військовий аспект. Азербайджан домовився з Ізраїлем про будівництво заводу з виробництва розвідувальних і бойових безпілотних літаків. Ще один спільний проект, який обговорювався ізраїльськими і азербайджанськими захисниками, — виробництво особливої ​​модифікації ізраїльського БМП «має намір».

Справжньою перевіркою для ізраїльсько-азербайджанського стратегічного співробітництва стала операція «Литий свинець» в Секторі Газа (27 грудня 2008-20 січня 2009 років). Аналізуючи ставлення країн СНД до подією в Газі подій, політичні та аналітичні кола Ізраїлю з деяким подивом з’ясували, що саму радикальну антиізраїльську позицію в зв’язку з цими подіями проявив Азербайджан [41, c 37].

Питання «наскільки Азербайджан є надійним стратегічним партнером» не залишив байдужим офіційну владу і зовнішньополітичне відомство Ізраїлю. Представники дипломатичного корпусу, що займаються колишніми країнами СРСР, вважають, що нетерпима позиція Баку до подій в Газі стала примусовим кроком, спрямованим на так звану «мусульманську солідарність» і аж ніяк не виражає справжні точки зору орієнтованого на Захід Азербайджану і його президента І.Г. Алієва.

Таким чином, Ізраїль вибудовує відносини з Азербайджаном як зі стратегічним партнером на пострадянському просторі і, зокрема, на Південному Кавказі. Перш за все, розвиток відносин з цією країною вигідно з точки зору забезпечення енергетичної безпеки, вибудовування трикутника Анкара-Тель-Авів-Баку на противагу Вірменії та Ірану, просування і закріплення на Кавказі.

Це підтверджує не тільки сам хід вибудовування діалогу між Ізраїлем і Азербайджаном, а й характер торгово-економічних відносин між ними, упор в яких зроблений на енергоресурси і військово-технічне співробітництво. Проте, не варто забувати про те, що загострення відносин з Вірменією (що також спричинить очевидні складнощі у відносинах з Росією) явно не входить в інтереси Ізраїлю. Тому керівництву єврейської держави необхідно дотримуватися певних рамок у відносинах з Азербайджаном, щоб не спровокувати черговий етап збройної боротьби навколо Нагірного Карабаху і не налаштувати один проти одного Баку і Тегеран [53, c. 5].

Активне військово-політичне співробітництво Ізраїлю та Туреччини, економічні контакти Ізраїлю та Азербайджану змушують Вірменію, яка не має на своїй території скільки-небудь впливову єврейську громаду, проводити обережну політику у відносинах з єврейською державою. Ізраїль же відверто не влаштовує співпраця Ірану з Вірменією і невизнаним Нагорним Карабахом.

Історія розвитку відносин між Ізраїлем і Узбекистаном почалася незабаром після 1 вересня 1991 року, коли Узбекистан проголосив свій суверенітет. Уже навесні 1992 року Ізраїль відкрив своє посольство в Ташкенті, а Узбекистан — генеральне консульство в Ізраїлі, яке пізніше було перетворено в посольство.

Зацікавленість Узбекистану в розвитку широкого співробітництва з Ізраїлем, які представляють собою своєрідний міст меяеду Сходом і Заходом і мають надзвичайно високий рівень міждержавних відносин з США, цілком з’ясовна. Інтерес Ташкента до Ізраїлю посилюється прагненням отримати доступ до новітніх технологій, в яких Республіка Узбекистан потенційно зацікавлена.

Важливим стимулом зближення двох країн стала готовність до співпраці в боротьбі з ісламським фундаменталізмом і гонкою озброєнь в регіонах Близького і Середнього Сходу.

Слід зазначити, що спільні зусилля керівників і бізнес-еліт двох країн приносять певні плоди в області економічного співробітництва. Узбекистан і Ізраїль розвивають співробітництво і в газовій галузі / Інтереси ізраїльського бізнесу в Узбекистані поширюються і на золотодобування.

Співпраця Ізраїлю та Узбекистану динамічно розвивається в усіх областях діяльності МАШАВ. Це і медицина і охорона здоров’я, сільське господарство, менеджмент і розвиток дрібного і середнього бізнесу, технологія, наука і новітнє виробництво, а також туризм, освіта і питання, пов’язані з становищем жінки в суспільстві і т.д. [43]

Торговельні зв’язки Ізраїлю з Узбекистаном ускладнюються тим фактом, що Ташкент здійснює строгий контроль над економічною діяльністю, в тому числі контроль над валютними операціями. Такі суворі заходи відлякують зарубіжних інвесторів. Проте, в останні час узбецьке керівництво зробило пробні дії по ослабленшо жорсткого контролю над економікою, сподіваючись залучити потенційних інвесторів.

Нинішній міністр закордонних справ Ізраїлю А. Ліберман вважає Узбекистан одним з головних пріоритетів зовнішньої політики країни. Це можна пояснити наступним чином:

1. Ізраїль продовжує «освоєння» перспективного Центрально-Азіатський регіону, доступ до якого був йому перекритий в період існування СРСР. Узбекистан є однією з ключових країн даного регіону. Налагоджуючи співпрацю з Ташкентом, Ізраїль не тільки зміцнює свої зовнішньополітичні позиції і положення в ісламському світі, але і позбавляє Іран, свого основного противника, можливості зайняти це місце. Таким чином, Ізраїль вирішує проблему національної безпеки далеко від своїх власних кордонів.
2. З економічної точки зору, Ізраїль має хороші перспективи в Узбекистані. Ця країна не тільки багата різними сировинними ресурсами, а й готова до реалізації спільних проектів, здійснення яких на узбецькій території з допомогою ізраїльських технологій принесе істотну вигоду обом сторонам.

Дипломатичні відносини між Ізраїлем і Республікою Казахстан були встановлені в 1992 році, і в тому ж році було відкрито ізраїльське посольство в тодішній столиці Казахстану Алма-Аті [52, c. 45].

Ізраїль, безсумнівно, становить інтерес для Казахстану як нової незалежної держави. Для нього, як і інших країн пострадянського простору, Ізраїль в певній мірі — позарегіональними держава, що заявляє себе як єдина демократія Близькосхідного регіону, що має стабільні зв’язки з Заходом.

Взаємовідносини між державою Ізраїль і Республікою Казахстан є цікаве явище, як в історичному, так і політико-економічному аспекті. Крім економічної доцільності, ізраїльське співробітництво з Казахстаном переслідує і цілі іншого порядку. До них можна віднести створення певного противаги впливу радикального ісламу, загострення уваги до близькосхідного мирного процесу, підтримку посилення західного впливу, зміна сприйняття Близького Сходу як суто арабського або ісламського регіону, лобіювання ізраїльських інтересів в країні, що бере участь в діяльності таких міжнародних ісламських структур, як Організація «Ісламська конференція» (нині Організація Ісламського співробітництва), ЕКО і ін. [30, c. 32]

Для Ізраїлю важливий багатоаспектний діалог з Казахстаном і як країною, яка ініціювала створення міжнародної структури, потенційно здатної вдихнути життя в ідею забезпечення безпеки на Азіатському континенті. Йдеться про Нараді з взаємодії і заходів довіри в Азії (НВЗДА), скликаному в жовтні 1992 року з ініціативи президента H.A. Назарбаєва. Ізраїль бачить в діяльності цієї організації потужний потенціал співпраці і намагається підтримувати конструктивні відносини з усіма країнами-членами цієї організації.

За відносно короткий період розвитку відносин між двома країнами основною областю спільної діяльності стало сільське господарство. І в цьому немає нічого дивного, так як Ізраїль є одним з визнаних лідерів у цій сфері в усьому світі.

Енергетичний фактор є найзначнішим у взаємній торгівлі (щорічно частка казахстанської нафти в товарообігу перевищує 90%). У середньостроковій перспективі Ізраїль має намір стати «хабом» в перекидання каспійських енергоресурсів до ринків Азіатсько-тихоокеанського регіону по трубопроводу між Середземним та Червоним морями.

Одночасно Ізраїль всерйоз розглядає Казахстан як важливого транзитного ланки в торгових відносинах з Китаєм і країнами Східної і Південно-Східної Азії.

Протягом останніх років йде процес налагодження співпраці та в такій важливій сфері, як туризм. У Казахстані, як і в Ізраїлі, його розглядають як одного з пріоритетних напрямків зовнішньоекономічної діяльності [58, c. 95].

На розвиток політико-економічних відносин між Казахстаном і Ізраїлем серйозний вплив справила єврейська громада. Так ще в 2004 році в Тель-Авіві відбулася друга міжнародна конференція «Ворота до Ізраїлю», де Республіка Казахстан була представлена ​​в найсприятливішому аспекті. Значну роль при цьому відігравав Інститут експорту та міжнародного співробітництва Ізраїлю, а також Міністерство закордонних справ і Міністерство промисловості та торгівлі Ізраїлю, зацікавлених у зміцненні економічних відносин з Казахстаном.

Казахстансько-ізраїльські відносини на протязі «пострадянського» періоду розвиваються досить динамічно і приносять вигоду обом сторонам. Дня Казахстану найбільшу роль відіграє можливість отримання іноземних інвестицій і використання ізраїльських високих технологій для модернізації власної промисловості і сільського господарства.

Ізраїль переслідує в стосунках з Казахстаном цілком певні цілі, які Тель-Авів досить успішно реалізує на всьому просторі Центрально-Азіатського регіону. Перш за все, це енергетичний чинник, ослаблення зв’язків з Іраном і недопущення навіть гіпотетичної можливості освіти т.зв. «Ісламського фронту». Крім цього, Казахстан становить інтерес для Ізраїлю як важливий транзитний пункт в торгівлі з країнами Східної і Південно-Східної Азії, а також Китаєм.

Важливу роль у вибудовуванні відносин з Казахстаном грає єврейська громада, що володіє значними фінансовими ресурсами. Не варто забувати і про фігуру президента H.A. Назарбаєва, який багато в чому визначає зовнішньополітичний курс країни і намагається виконувати функції посередника в ісламсько-єврейському діалозі. [42, c. 20-21]

Дипломатичні відносини між Туркменістаном і Ізраїлем були встановлені в грудні 1993 року. Слід зазначити, що дипломатичні зв’язки між Туркменістаном і Ізраїлем почалися пізніше, ніж з іншими країнами Центральної Азії. За минулий з 1995 року період потенціал двостороннього співробітництва не був достатньо затребуваний. Тим часом, значного розвитку набули відносини Ашхабада з країною, офіційно позиціонує себе як ворога Ізраїлю -Ісламською Республікою Іран.

У Туркменістані останнім часом помітна готовність до наповнення новим, більш конструктивним змістом своїх відносин з Ізраїлем. Аналітики пов’язують це з курсом нового президента Г.М. Бербимухаммедова, спрямованим на подолання міжнародної ізоляції Туркменістану і активізацію зв’язків із Заходом. Реалізується обмін делегаціями, в тому числі — на рівні міністрів.

У квітні 2009 міністр закордонних справ Ізраїлю А. Ліберман домовився про відкриття посольства в Ашхабаді з керівництвом Туркменістану. У травні почалися організаційні приготування до відкриття нового дипломатичного представництва. Інтерес до цього факту підігрівався значенням, яке має Туркменістан на глобальному енергетичному ринку, геополітичним статусом цієї країни, розташованої у північно-східних кордонів Ірану [76, c. 91].

В цілому, історія туркменсько-ізраїльських відносин є прикладом успішної взаємовигідної співпраці єврейського і мусульманського держав. Невтручання у внутрішні справи, так само як в зовнішньополітичні проблеми один одного (Туркменістан займає нейтральну позицію в арабо-ізраїльському конфлікті; Ізраїль намагається не звертати уваги на порушення прав людини в Туркменістані, так само як і не виступає публічно з критикою відверто тоталітарного режиму Ашхабада) дозволяє двом республікам знайти спільні точки дотику, що дозволяють розширити відносини в соціально-економічній сфері. Для Туркменістану Ізраїль є важливим торговим партнером, а також країною з багатим науково-виробничим потенціалом, що дозволяє успішно інтегрувати власну економіку до світових процесів (яскравим прикладом чого може служити згадується вже участь ізраїльських компаній в будівництві газових комунікацій). Ізраїль же отримує не тільки новий ринок для своїх підприємств, але і, що, напевно, найважливіше, мусульманська держава, яка готова мати з ним дипломатичні відносини.

До сьогоднішнього дня, уряду Ізраїлю і Киргизстану погодилися співпрацювати в широкій області, в тому числі: по груповим зв’язкам, науці, технології, культурі і спільним інвестиціям. Крім цього, Ізраїль досі надає серйозні послуги щодо забезпечення потреб приватного та громадського сектору в Киргизстані [69, c. 114].

Киргизько-ізраїльські відносини досі залишаються фактично в зародковому стані. Досить сказати, що за 17 років Киргизстан відвідав всього лише один ізраїльський міністр (А. Ліберман — в липні 2001 року). Дійсно, зв’язку в сільськогосподарській галузі — основне і найбільш розвинене напрям двосторонніх відносин.

Причини полягають в тому, що Киргизстан не може запропонувати Ізраїлю ніяких перспективних проектів. На території цієї країни практично немає важливих природних ресурсів, а її економіка розвинена досить слабо. Крім того, Киргизстан нестабільний в політичному плані. За 2005-2010 роки там сталося два внутрішніх перевороту. У 2010 році протистояння загрожувало перерости в повномасштабну громадянську війну.

Дипломатичні відносини між Таджикистаном і Ізраїлем були встановлені в 1992 році. Посольства і консульства Ізраїлю в Таджикистані немає. Економічні зв’язки між Ізраїлем і Таджикистаном розвиваються з початку 1990-х років [40, c. 56].

Таким чином, відносини Ізраїлю і Таджикистану знаходяться приблизно на тому ж рівні, що і з Киргизстаном. Вони обмежуються мінімальною кількістю контактів в економічній сфері (в основному, в сільському господарстві) і практично повною відсутністю співпраці на політичному рівні.

У Таджикистані в наявності всі той же комплекс проблем: низький рівень економічного розвитку, політична нестабільність, діяльність радикальних ісламістів. Крім того, країна досі не оговталася від наслідків громадянської війни 1992-1997 років. Ці фактори роблять Таджикистан вкрай непривабливим для ізраїльського бізнесу, а вкрай низькі темпи розвитку країни змушують ізраїльське керівництво орієнтуватися на провідні країни Центрально-Азіатського регіону.

3.2. Концептуальні засади зовнішньої політики держави Ізраїль та США  наприкінці ХХ – початку ХХІ століття

У власному підході до відносин з європейськими країнами Ізраїль спирався на загальний іудейсько-християнський спадок, спільне історичне минуле, а також комплекс вини через Голокост та відповідальність за нього окремих держав Європи. У моральній та політичній площинах, аргументація Ізраїлю посилалася на зв’язки з Європою та природню спільність у підходах щодо більшості питань. Голокост вплинув на становлення особливих відносин з низкою держав, зокрема Німеччиною, яка відіграла важливу роль у гарантуванні безпеки та економічного розвитку Ізраїлю.

В історичному контексті дві наддержави — США та СРСР формували т.зв. «п’яте коло». Ізраїлю, від часу його створення і до початку 1990-х років, зрештою як і іншим державам, довелося функціонувати в умовах «холодної війни». Водночас важливим аспектом його взаємин з двома наддержавами була наявність у них численних єврейських громад.

Спочатку Ізраїль адаптував політику нейтралітету та неприєднання, яка була доволі успішною. Як США, так і СРСР прагнули здобути його прихильність. Зокрема, обидві наддержави підтримали членство Ізраїлю в ООН. Однак згодом він зробив вибір на користь особливого партнерства зі США, який проте досі не було формалізовано.

У період «холодної війни» двосторонні відносини розглядалися крізь призму сіонізму і забезпечення добробуту для єврейських громад. У випадку США це відіграло ключове значення для становлення особливого партнерства [9, с. 133].

Інакшим було становище євреїв у СРСР, де антисемітизм набув ендемічного характеру. Тут єврейська громада не тільки не відігравала значного впливу, але й зазнавала переслідувань, зокрема через прагнення мігрувати в Ізраїль. Ситуація змінилася лише з розпадом СРСР.

Таким чином, роль США у відносинах з Ізраїлем поступово трансформувалася з держави, котра надавала йому обмежену підтримку, до єдиної наддержави, з якою Ізраїль об’єднаний зоною вільної торгівлі і яка є для нього ключовим постачальником політичної, дипломатичної та стратегічної підтримки, а також економічної допомоги.

3) Ізраїльсько-американські відносини є унікальний приклад взаємодії на міжнародній арені. Будучи формальними союзниками, держави дуже близькі, що знаходить підтвердження в високому рівні народної дипломатії та інтенсивності політичних комунікацій між урядами. Наявність великої американської єврейської громади, а також активна діяльність проізраїльських лобістських організацій в США допомагають відносин не втрачати статус «особливих» [28, c. 12].

Ізраїль і США поділяють спільні цілі в регіоні: забезпечення максимально можливої ​​стабільності на Близькому і Середньому Сході, боротьба з тероризмом і радикальним ісламізмом, захист суверенітету Ізраїлю і забезпечення його військового і технологічної переваги над іншими регіональними гравцями, мирне врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту, недопущення поширення ядерних технологій в регіоні при збереженні негласної ізраїльської монополії в цій сфері. При цьому вони застосовують різні підходи для боротьби з погрозами, що несприятливо позначається на кліматі двосторонніх взаємин

Ізраїль і США мають різні національні інтереси, розбіжність яких часто відбивається на характері взаємодії і, відповідно, викликає гострі кризові ситуації в їх відносинах.

Ізраїль і США займають різне місце в міжнародній ієрархії, що зумовлює суттєві відмінності в структурі їх національних інтересів. Вашингтон — глобальна держава, яка має розгалужену систему відносин з країнами близькосхідного регіону. США позиціонують себе лідером світового співтовариства. Єврейська держава — регіональний центр сили, чиї геостратегічні амбіції переважно обмежуються Близьким і Середнім Сходом. Неврегульованість палестино-ізраїльського конфлікту значно звужує для Ізраїлю простір для маневру у відносинах з регіональними сусідами.

Незважаючи на всі спірні моменти і розбіжності, ізраїльсько-американська співпраця залишається на високому рівні, особливо у військовій сфері. На міжнародній арені для Ізраїлю немає ціннішого і вірного союзника, ніж Сполучені Штати. Для США ж Ізраїль залишається найбільш близьким ідеологічно союзником серед всіх країн Близького і Середнього Сходу, і є всі підстави вважати, що обопільна зацікавленість держав один в одному збережеться на доступну для огляду перспективу [71, c. 143].

Серед альтернативних візій зовнішньої політики Держави Ізраїль слід виокремити ізоляціоністський підхід або опцію «фортеці», експансіоністську опцію або теорію «землі обітованої», а також опцію «примирення».

Насамперед, доречно зосередити увагу на опції «фортеці». Як уже йшлося, Ізраїль традиційно позиціонував себе на міжнародній арені як ізольованого гравця. Такий підхід сформувався не тільки через те, що єврейська діаспора зазнавала переслідувань протягом багатьох століть, але також і з огляду на реалії державотворення, коли Ізраїль був втягнутий у кілька великих конфліктів, які сприймалися як оборонні війни проти зовнішнього агресора. Це обумовлювало постійне функціонування держави у ворожому оточенні. Незважаючи на окремі контроверсії навколо цих воєн, перебування в умовах постійної загрози фактично диктувало потребу позиціонувати власну державу як «фортецю» [3, с. 669].

Ізоляціоністська логіка ізраїльтян засновується на т.зв. «комплексі Масада». Масада була фортецею на вершині гори у Палестині недалеко від Мертвого моря. Під час римської окупації у 70 р. до н.е. мешканці фортеці обрали героїчну смерть, але не здалися у полон ворогу.

Ця подія експлуатувалася сіоністами до кінця минулого століття в якості взірця для наслідування серед євреїв, що зазнавали переслідувань. Оборона держави від зовнішнього агресора досі розглядається як найвища форма героїзму, що базується на «комплексі Масада» і слугує безсумнівним обґрунтуванням необхідності існування армії [4, с. 271-272]. Зокрема, молоді ізраїльські солдати беруть участь в особливій церемонії на вершині Масада, під час якої вони в унісон проголошують: «Масада більше ніколи не зазнає поразки». Ця ментальність посилила переконання, що новостворена держава повинна покладатися виключно на себе завдяки зміцненню військового потенціалу, мусить зберігати незалежність у зовнішній політиці й не допускати зовнішнього втручання у процес ухвалення рішень у безпековій сфері, навіть з боку США [8, с. 11].

Водночас, це не заперечує можливість налагодження міцних відносин із закордонними партнерами, котрі симпатизують ізраїльській справі. Такою логікою при здійсненні політики керувалися з моменту створення Ізраїлю до впровадження суттєвих змін у 1990-х роках.

Розглядаючи експансіоністську опцію або теорію «землі обітованої», варто підкреслити, що у свідомості єврейської нації глибоко вкоріненою є мрія про повернення «землі обітованої» — території обіцяної Богом Аврааму. Саме незначна площа територій, які були віддані Ізраїлю у 1947 р., поєднані з необхідністю стримування арабського світу, що його оточував, визначили впливовість цієї мрії в ізраїльській зовнішній політиці [10, с. 79].

Після становлення «фортеці» зросла необхідність експансії Ізраїлю за імперським взірцем. Найкращим прикладом територіального розширення та переломним моментом в його історії стала Шестиденна війна. Хоча вона був непоодиноким випадком окупації Ізраїлем низки суміжних територій, однак якісно характеризувала майбутню політику цієї держави [31, c. 7].

Набуті території розглядалися в ізраїльському дискурсі не лише як предмет подальшого торгу, але і як особливий засіб стримування зовнішнього світу. Експансія у цьому сенсі була нерозривно пов’язана з ізраїльською політикою. Треба відзначити, що Ізраїль з часу свого створення був змушений здійснювати наступальну політику через об’єктивні обставини. Постійна загроза з боку арабського світу і його ворожа налаштованість щодо єврейської держави заклали передумови для конфлікту. Резолюція про розподіл (1947) надала ізраїльтянам досить обмежену територію, що унеможливлювало проведення паритетних мирних переговорів із арабським світом, адже Ізраїль розглядали як нижчу за статусом малу державу. Тим не менше питання території у політиці Ізраїлю набуло ключового значення, навіть незважаючи на те, що територіальні надбання можна було отримати лише завдяки війні й через відповідну зміну статус-кво [3, с. 670].

Такий розвиток ситуації парадоксальним чином дає змогу обґрунтувати т. зв. опцію «примирення» у зовнішній політиці Ізраїлю. Адже вперше можливість примирення з’явилася після того, коли Ізраїль здобув геополітичну перевагу перед усіма трьома сусідами, завоювавши важливі, або навіть життєво необхідні для них території. Це наблизило мирне вирішення. Так, 1979 р. за результатами Кемпдевідських домовленостей був підписаний перший мирний договір з арабською країною — Єгиптом. Цей факт розглядався як можливість для наслідування, хоча існувало розуміння, що перспективи цього є досить примарними [3, с. 670].

Двома найважливішими пунктами порядку денного зовнішньої політики Ізраїлю і ізраїльсько-американських відносин вже протягом тривалого часу залишаються палестино-ізраїльський конфлікт і «іранська проблема» (в першу чергу, хід розвитку ядерної програми Ісламської Республіки Іран (ІРІ).

Відсутність прогресу в мирному процесі є найважливішою причиною, по якій арабські держави відмовляються відкрито співпрацювати з Ізраїлем в боротьбі проти спільних регіональних загроз, в тому числі проти ісламістських терористичних організацій, таких як «Аль-Каїда» і — в останні роки — «Ісламська держава» . Неврегульованість палестино-ізраїльського конфлікту перешкоджає і об’єднанню зусиль Ізраїлю і його арабських сусідів у справі протистояння гегемоністським прагненням ІРІ. Через триваючу поселенської політики Ізраїлю на палестинських територіях і військових операцій проти терористичних угруповань у Секторі Газа, в яких гине велика кількість мирних палестинських жителів, в світі — і особливо в європейських державах — посилюються антиізраїльські настрої і одночасно зростає підтримка прагнення палестинців здобути незалежність. Спроби керівництва Палестинської національної адміністрації (ПНА) домогтися в односторонньому порядку визнання незалежності Палестини викликають вкрай негативну реакцію у ізраїльського керівництва, але в результаті через стагнацію процесу близькосхідного врегулювання під питанням опиняється статус Ізраїлю як демократичної держави [68, c. 60].

Гальмування мирного процесу вкрай негативно сприймається і в США. Саме Сполучені Штати відіграли вирішальну роль в його просуванні в 1990-і рр. і залишаються єдиною державою, які ставлять на перше близькосхідне врегулювання одним зі своїх національних інтересів. Разом з тим, в останні роки все спроби США чинити тиск на Ізраїль в питанні територіальних поступок і переконати ізраїльську і палестинську сторони сісти за стіл переговорів, закінчуються безрезультатно. Пошук відповіді на питання про те, чому палестино-ізраїльське врегулювання зайшло в глухий кут, а посередницькі зусилля США не принесли результату, представляється вкрай важливим з точки зору оцінки перспектив забезпечення миру на Близькому Сході.

Перші два десятиліття ізраїльсько-американських відносин не можна назвати успішними для ізраїльської сторони. Американськими дипломатами арабо-ізраїльський конфлікт сприймався в контексті біполярного протистояння США і СРСР. У зв’язку з тим, що близькосхідний регіон став місцем зіткнення американських і радянських інтересів, першорядне завдання для Білого дому була зміцнити свої позиції в регіоні. Зближення з єврейською державою могло негативно відбитися на американо-арабських відносинах, що, в свою чергу, могло поставити під удар доступ США до природних ресурсів Близького і Середнього Сходу.

Американські дипломати, дійсно, обрали проарабську спрямованість у зовнішній політиці, що зумовило низьку інтенсивність ізраїльсько-американської взаємодії. Одним з основних завдань Білого дому було запобігання проникнення СРСР в близькосхідний регіон. Як вважали в Державному департаменті США, встановлення радянського контролю над арабськими державами загрожувало згортанням поставок нафти західним країнам. Тим самим США намагалися втягнути близькосхідні країни в антирадянські, прозахідні блоки (наприклад, Багдадський пакт), і активне і відкрите співробітництво з Ізраїлем могло перекреслити їх спроби зближення з мусульманськими державами [62, c. 84].

До початку 2000-х рр. ізраїльсько-американський альянс розвивався в усіх можливих сферах, серед яких можна відзначити військову, торговельну, дипломатичну, інформаційну, інноваційну, культурно-наукову взаємодію і ін. Ізраїльсько-американські відносини продовжували базуватися на ідеологічну близькість, міцні міжкультурні зв’язки, не в останню чергу через діяльність  єврейської громади США, і особливу роль Ізраїлю у внутрішній політиці США. Стратегічне партнерство США та Ізраїлю продовжувало впливати на розвиток близькосхідного регіону. Наукові співробітники Вашингтонського Інституту по близькосхідній політиці М. Айзенстадт і Д. Поллок пишуть, що логіка стратегічного мислення для ізраїльсько-американського альянсу не змінилася з часів «холодної війни». Ізраїль і США поділяли спільні цілі на Близькому і Середньому Сході: недопущення поширення радикалізму і зброї масового ураження; стримування зростаючої ролі Ірану та інших ворожих Ізраїлю держав; встановлення миру між арабськими державами та Ізраїлем. Таким чином, в новому міжнародному порядку, Ізраїль продовжував залишатися ключовим союзником США в боротьбі з традиційними і нетрадиційними загрозами безпеці.

До нового тисячоліття США і Ізраїль зіткнулися з новими викликами як глобальними (ослаблення глобального лідерства США, світова фінансова криза), так і регіональними (посилення ісламського радикалізму в близькосхідному регіоні). Так, ключовими випробуваннями для ізраїльсько-американського альянсу стали: невирішений палестинсько-ізраїльський конфлікт і «іранська ядерна проблема» [24, c. 5].

Ізраїль і США також виявляють підвищену увагу до іранської ядерної програми. На початку XXI ст. ізраїльський уряд стало сприймати дії Ірану і, особливо, відсутність транспарентності його ядерної програми як загрозу національній безпеці і в протистоянні цьому виклику шукало підтримки свого єдиного союзника — США. Однак Сполучені Штати Америки відмовилися від рішення «іранської проблеми» силовим шляхом і в результаті, під керівництвом Б. Обами, який обрав двовекторну політику щодо ІРІ («залучення і стримування»), зробили ставку на досягнення угоди з Іраном, яка була укладена в липні 2015 р. Ізраїльське керівництво категорично не погоджується з тими умовами, на яких світове співтовариство, взявши під контроль іранську ядерну програму, передбачало пом’якшити антиіранські санкції. Аналіз позицій Ізраїлю та США і причин виникнення кризи в їхніх взаєминах через іранську ядерну програму створює основу для прогнозування розвитку ситуації навколо ІРІ в майбутньому [62, c. 117].

Ізраїльсько-американські відносини залишаються найважливішим чинником, що визначає баланс сил на БСВ. В сьогоднішніх реаліях для прогнозування подальшого розвитку військово-політичної обстановки в регіоні вкрай важливо вивчити історію взаємодії США і Ізраїлю по двом вузловим для регіональної підсистеми міжнародних відносин питань.

Дипломатичні відносини між Ізраїлем і Грузією були встановлені в 1992 році, і з тих пір обидві сторони регулярно обмінювалися візитами на різних рівнях. Між парламентами двох країн створено і активно діє Товариство дружби. Його мета — розширення культурних, наукових і економічних зв’язків між двома державами.

Успішно розвивалося військово-технічне співробітництво між Грузією та Ізраїлем. Однак саме через це неодноразово спалахували різні скандали. Гучний резонанс грузино-ізраїльське військово-технічне співробітництво викликало після серпневих подій 2008 року. «П’ятиденна війна» дала привід деяким експертам не тільки звинуватити Ізраїль у підготовці агресора, а й безпосередньо звинуватити його в розв’язуванні війни проти Росії.

Ймовірно, військово-політичне співробітництво з Грузією Ізраїль розглядав як якийсь відповіді на дії Москви (контакти з «ХАМАС», поставки озброєнь до Сирії). Разом з тим, представники ізраїльського істеблішменту побоювалися того, що поглиблення військово-політичних контактів з Тбілісі зашкодить і без того не простим російсько-ізраїльських відносин [10, c. 83].

Можна провести паралелі між політикою Ізраїлю та Грузії, як партнерів США і сусідством з арабським світом і Росією. Адже саме тісне економічне, політичне і військове співробітництво з США є найголовнішою «спільною рисою» двох країн. Маленький Ізраїль проти великого мусульманського світу — маленька Грузія проти великої Росії. Тому співпраця між Ізраїлем і Грузією можна розглядати як партнерство в рамках загального американського проекту.

За період незалежного існування держав пострадянського простору відносини між Ізраїлем і Грузією придбали «особливий» характер. Цей статус не відбивається в офіційних документах і не виділяється в промовах політиків. Він має конкретне практичне наповнення.

Спільні риси між двома державами (мала територія, відсутність ресурсів, «вороже оточення») зробили ці країни важливими партнерами. Так, Ізраїль погодився з «Революцією троянд» 2003 року, а Грузія підтримала план близькосхідного врегулювання «Дорожня карта» і розкритикувала керівництво Ірану за заклики «стерти Ізраїль з карти світу».

Перш за все, Ізраїль цікавить економіко-географічне положення Грузії, що є воротами для закріплення на Кавказі. Перспективним видається і приєднання до нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан.

Саме цей фактор пояснює те, що упор в грузино-ізраїльській співпраці зроблений на політичні контакти і військово-технічну складову. Торгово-економічні відносини знаходиться на досить низькому рівні, що багато в чому викликано незацікавленістю Ізраїлю в закупівлях основний грузинської продукції і депресивним характером грузинської економіки.

Ізраїль встановив дипломатичні відносини з Вірменією у вересні 1991 року, відразу після проголошення незалежності. Незважаючи на дружні відносини двох держав, постійних дипломатичних представництв в Ізраїлі і Вірменії немає — ізраїльські інтереси в Вірменії представляє посол-нерезидент, а вірменські інтереси в Ізраїлі почесний консул Вірменії.

Перша серйозна спроба встановити контакти з Тель-Авівом була зроблена Єреваном в травні 1999 року. Тоді в вірменської столиці відбувся перший раунд переговорів представників зовнішньополітичних відомств двох країн. Ізраїльська сторона була представлена ​​на рівні заступника міністра закордонних справ. Ця подія викликала надзвичайний роздратування Анкари і Тегерана [58, c. 105].

Говорячи про вірмено-ізраїльські відносини, необхідно відзначити, що їх не можна розглядати у відриві від тих, що були в регіоні «Великого Близького Сходу» геополітичних осей. Одну з них утворили Росія, Іран, Вірменія, Сирія, іншу-США, Ізраїль, Туреччина, Йорданія, Азербайджан. При такому розкладі сил в регіоні Вірменія та Ізраїль, не маючи ніяких причин для ворожнечі, опинилися по різні боки барикад. У подібних умовах не могло бути й мови про нормальний розвиток двосторонніх відносин.

Практично всі експерти сходяться на думці, що Вірменія і Ізраїль могли б «дружити», якби не тісні відносини Єревана з Тегераном, і Тель-Авіва з Баку. Відсутність посольств призводить найчастіше до нерозуміння і гальмує розвиток двосторонніх зв’язків. Крім того, Вірменія, в якій немає ні енергетичних ресурсів, ні корисних копалин, а річний бюджет приблизно в 50 разів менше ізраїльського, не може запропонувати Єрусалиму серйозного економічного співробітництва.

Починаючи з 2008-2009 рр., Ізраїль починає проявляти певний інтерес до вибудовування двосторонніх відносин з Вірменією. Активність, демонстрована щодо Вірменії, в числі інших факторів обумовлена ​​також певним охолодженням, що виникли у відносинах Ізраїль-Туреччина [22, c. 40].

Ініціативи про визнання геноциду вірмен вносилися в Кнесет в 2007 і в 2008 роках. У травні 2009 року ізраїльським парламентаріям навіть вдалося включити до порядку денного обговорення резолюції з даного питання. Однак ця ініціатива не отримала необхідної підтримки. У той же самий час високопоставлені політики і чиновники Ізраїлю не раз публічно висловлювалися проти того, щоб порівнювати Голокост і геноцид вірмен в Оттоманській імперії.

Створюється враження, що нинішній рівень відносин виходить з інтересів обох держав. Для вірменської сторони поглиблення відносин з Ізраїлем означає, щонайменше, ведення максимально гнучкої політики з Іраном і арабськими країнами Близького Сходу, що, безумовно, завдання непросте. Ізраїлю, по суті, така ситуація на руку, оскільки створюється ілюзія відносин з Вірменією, що дає можливість нехтувати її інтересами і висловлювати протилежну позицію в деяких ключових питаннях, або не реагувати на них взагалі.

У вірмено-ізраїльських відносинах майже повністю відсутній шар культурного співробітництва. Товариства обох держав не обізнані один про одного. І якщо в Ізраїлі, завдяки вірменському культурного шару на Святій Землі, а також мігрувати в країну в останній період колишнім жителям Вірменії в тій чи іншій мірі знайомі з різними проявами вірменської культури, то в Вірменії майже, якщо не сказати взагалі, не знають «єврейсько -ізраїльску» культуру [67, c. 46].

В цілому, сучасні вірмено-ізраїльські відносини знаходяться в стадії становлення. Вибудовування продуктивного діалогу затьмарюється низкою політичних чинників, серед яких найважливішими є вибір геополітичних союзників, відмова Ізраїлю визнати геноцид 1915 року, відсутність міцних торгово-економічних зв’язків і реальної бази для їх створення в майбутньому. Багато в чому такий розклад забезпечений тим, що Вірменія в силу свого географічного положення та конфлікту з союзником Ізраїлю Азербайджаном змушена була піти на зміцнення відносин з Іраном.

Проте, події останніх кількох років показують, що для зміцнення своєї присутності на Кавказі Ізраїль готовий на перегляд деяких напрямків своєї зовнішньої політики. Погіршення відносин з Туреччиною ставить перед єврейською державою питання про пошуки нових союзників і створенні тактичних альянсів (Вірменія-Ізраїль-Курдистан).

У даній ситуації багато залежатиме від готовності ізраїльських політиків піти на певні поступки, компроміси і, можливо, погіршення відносин з деякими партнерами. Керівництву Вірменії також варто розглянути всі варіанти, так як тактичний виграш у вигляді співробітництва з Ізраїлем загрожує загостренням відносин з нинішніми стратегічними союзниками в особі Ірану і Росії [22, c. 41].

3.3. Арабо-ізраїльський конфлікт на сучасному етапі і досвід для України

Зі здобуттям Україною незалежності наша держава отримала можливість стати серйозним політичним гравцем. Розвиток партнерських і взаємовигідних відносин з Державою Ізраїль, яке відіграє ключову роль у регіональних та світових політичних процесах і входить у двадцятку найбільш розвинених в промисловому відношенні країн світу, є одним з пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності України.

Потенціал українсько-ізраїльських відносин визначається широкими можливостями співпраці в галузях економіки, торгівлі, науки, культури, туризму, а також географічною близькістю, зручністю морського і повітряного повідомлень. При цьому серед зазначених вище факторів домінують не тільки економічні та політичні аспекти, але й визнана обома країнами ментальна близькість, важливі історичні зв’язки, а також той факт, що громадянами Ізраїлю є 500 тис. євреїв — вихідців з України.

В історичних долях українського і єврейського народів є дуже багато спільного: українці, як і євреї, впродовж століть були позбавлені можливості створити власну державу, були розселені по багатьох країнах світу, зазнали жахливих втрат під час сталінських репресій та Другої світової війни. Однак наприкінці 1940-х років Україна як один з засновників ООН активно підтримала прагнення єврейського народу реалізувати свою мрію і на землі предків відродити власну державу. З іншого боку, коли 1 грудня 1991 року переважна більшість населення, в тому числі євреї, які проживали в Україні, проголосувала за її незалежність, Ізраїль був серед перших країн, які визнали суверенну українську державу.

Держава Ізраїль визнала незалежність України 25 грудня 1991 року. Дипломатичні відносини між Україною та Ізраїлем були встановлені 26 грудня 1991 року. Посольство України в Тель-Авіві функціонує з жовтня 1992 року, а Посольство Ізраїлю в Києві було відкрито на початку 1993 року [2].

Початок двостороннього політичного діалогу між державами на найвищому рівні було закладено 11-13 січня 1993 року візитом до Ізраїлю президента України Л. М. Кравчука. Тоді результатом перших проведених переговорів стало підписання «Меморандуму про взаєморозуміння та основні принципи співробітництва між двома країнами», а також низки міжурядових угод: про співробітництво в галузі освіти і культури, науки і технологій, сільського господарства, про повітряне сполучення, «Протоколу про консультації між МЗСами України та Ізраїлю» [36].

Візит до Ізраїлю президента України Л. Д. Кучми 24-26 листопада 1996 року ознаменував якісно новий етап у розвитку відносин між Ізраїлем та Україною. У ході цього візиту була досягнута домовленість про надання співробітництву між державами характеру «особливого партнерства». Його суть полягала у взаємному наданні режиму найбільшого сприяння в торговельно- економічній та гуманітарній сферах, створенні механізму страхування та надання державних гарантій окремим, особливо важливим інвестиціям, налагодженні військово-технічного співробітництва, координації дій на міжнародній арені, використанні впливу Ізраїлю на єврейську громаду США, а також єврейське лобі в світових валютно-фінансових установах для активізації міжнародної допомоги Україні, збереження пам’яток історії, культури та релігії українського та єврейського народів на території двох країн [72, c. 69-70].

Протягом 1990-х років — початку XXI століття активно розвивалося співробітництво між державами в галузі економіки. Необхідно зазначити, що використання досвіду Ізраїлю у формуванні ринкової моделі економіки і стабілізації фінансової системи є надзвичайно важливим для України, адже, незважаючи на бурхливі події, які відбуваються в самому Ізраїлі і навколо нього, це держава залишається одним із стабільних в економічному плані.

Кроком, спрямованим на встановлення режиму найбільшого сприяння саме в економічній сфері, стало створення у квітні 1997 року Міжурядової українсько- ізраїльської комісії з питань торгівлі та економічного співробітництва. Налагодженню економічних контактів між державами також значною мірою сприяла створена наприкінці 1995 року Торгово-промислова палата «Україна-Ізраїль», в завдання якої входила популяризація економічних і фінансових можливостей обох країн і надання допомоги тим, хто виявляв бажання займатися бізнесом на Україні та в Ізраїлі [11, с. 18].

За даними Державної служби статистики України у І півріччі 2015 року обіг торгівлі товарами та послугами між Україною та Ізраїлем склав 444,8 млн. дол. США та зменшився, у порівнянні з відповідним періодом 2014 року, на 15,7% або на 82,5 млн. дол. США (у 2014 році — 527,3 млн. дол. США). При цьому, експорт становив 340,2 млн. дол. США та зменшився на 7,9% (у 2014 році — 369,3 млн. дол. США), а імпорт склав 104,6 млн. дол. США та зменшився на 33,8% (у 2014 році — 158 млн. дол. США). Позитивне для України сальдо зовнішньої торгівлі товарами з Ізраїлем у І півріччі 2015 року становило 235,6 млн. дол. США [17].

Також одним з напрямків українсько-ізраїльських відносин, що розвивається найбільш динамічно, залишається співпраця у гуманітарній сфері. Значну роль у стимуляції гуманітарних контактів між двома державами відіграє, насамперед, велика єврейська громада України. Так, сьогодні понад 500 єврейських організацій активно працюють у всіх сферах соціального, культурного і релігійного життя країни. Близько десяти загальноукраїнських єврейських організацій координують свою діяльність на всій території України. Регулярно виходить з друку 40 єврейських періодичних видань, діють шість шкіл з навчанням на ідиші та 100 недільних шкіл, працює п’ять телевізійних програм, дві з яких транслюються на всю країну. Українською та ізраїльською сторонами підписані та реалізуються угоди про співпрацю між академіями наук і Держтелерадіокомітетом. Багато українських фахівців підвищили свою кваліфікацію в Ізраїлі в рамках ізраїльської програми трансферу знань і технологій. Щорічно в різних містах України проходять «Дні культури Ізраїлю», які включають цілий ряд культурних заходів, спрямованих на ознайомлення українського населення з культурою цієї держави [9, c. 418].

Пріоритетне місце в розвитку двосторонніх відносин відведено питанню про розширення економічного співробітництва. Враховуючи значні здобутки попередніх років, розвиток відносин в економічній сфері між державами має позитивну тенденцію. На сьогоднішній день за обсягами торгівлі України є другим партнером Ізраїлю серед країн СНД.

Однак, на думку як ізраїльської, так і української сторін, сучасний стан торговельно-економічного та інвестиційного співробітництва між країнами знаходиться на рівні, який не відповідає їх можливостям. Саме з метою оптимізації двосторонніх відносин у даній сфері був підписаний «Меморандум про взаєморозуміння та співробітництво з питань підготовки до Євро-2012», організаторами якого виступали Україна та Польща. Зокрема, в «Меморандумі» говориться про створення спільної робочої групи на чолі із заступником міністра економіки України та директором комітету зовнішньої торгівлі Міністерства промисловості, торгівлі та праці Ізраїлю. Діяльність робочої групи була зосереджена на вдосконаленні ділового співробітництва в таких областях, як телекомунікації, цивільна інфраструктура, безпека, транспортування, охорона здоров’я та інфраструктура туризму [65].

Не менш важливим документом є «Спільна декларація про поглиблення і подальший розвиток взаємовідносин партнерства та співробітництва між Україною та Державою Ізраїль». Цей документ містить аналіз сучасного стану двосторонніх українсько-ізраїльських відносин, а також фіксує програму співпраці між країнами в політичній, гуманітарній, освітній та міжнародній сферах на найближчі десять років. Сторони приділяють окрему увагу темі оптимізації візового режиму для громадян як України, так і Ізраїлю, необхідності досягнення двосторонньої угоди з пенсійного забезпечення вихідців з України, які в даний момент проживають в Ізраїлі і, відповідно, ізраїльтян, які зараз живуть на Україні, а також розвитку ділових контактів і наукових обмінів між двома країнами.

Говорячи про україно-ізраїльські відносини, неможливо оминути питання арабо-ізраїльського конфлікту. Стан конфлікту давно уже вийшов за межі регіонального протистояння й отримав статус глобального. Через низку суперечностей між двома державами і зараз не вдається досягнути компромісу. Ускладнює цей процес і внутрішньополітичне протистояння, яке спостерігається в Палестинській національній автономії. Через стратегічні інтереси в регіоні Україна у своїй зовнішній політиці змушена дотримуватися принципу багатовекторності, спрямованого на збереження дружніх відносин з обома сторонами конфлікту [5, c. 36].

Мирні ініціативи, з якими виступила українська дипломатія у 2001 році через загострення арабо-ізраїльського протистояння, відзначилися збалансованістю та спробою відновлення попереднього рівня довіри. Тодішні українські миротворчі ініціативи були, за своєю суттю, переказом позиції міжнародного співтовариства і не носили якогось окремого, нового змісту.

Серйозність намірів української сторони взяти активну участь у розробці шляхів подолання протистояння підтвердило впровадження посади спочатку Спеціального Посла МЗС України, а згодом — Повноважного представника України на Близькому та Середньому Сході, до компетенції якого входили, поряд з установленням економічних та політичних контактів з арабськими країнами, також інтенсифікація посередницької діяльності України у врегулюванні конфлікту між Ізраїлем та його арабськими сусідами.

«Українські пропозиції у контексті міжнародних дипломатичних зусиль щодо мирного врегулювання близькосхідного конфлікту» оприлюднив президент України в Аммані під час його офіційного візиту до Йорданії, Сирії і Лівану у квітні 2002 року, який відбувся на тлі надзвичайного загострення арабсько-ізраїльського протистояння [14]. Українські ініціативи передбачали безумовне та взаємне припинення вогню, насильницьких дій і терористичної діяльності, повне виведення ізраїльських військ із територій, підконтрольних Палестинській національній адміністрації, розгортання в районі конфлікту багатонаціональних сил, санкціонованих Радою Безпеки ООН, нормалізацію гуманітарної ситуації, паралельний початок мирних переговорів Ізраїлю з палестинцями, сирійцями й ліванцями, проведення міжнародної конференції із питань Близького Сходу[61, c. 250].

Арабські країни заявили про свою повну підтримку миротворчих зусиль України та висловили готовність до більш тісної взаємодії з нашою країною у цьому питанні, оскільки миротворчі ініціативи, з якими долучилася Україна, стали ще однією надією на те, щоб довготривалий та неконструктивний діалог піднести на новий рівень та все-таки вирішити проблему протистояння.

Цікавим є той факт, що українські мирні ініціативи за своєю суттю дотичні до тих, яких у близькосхідній політиці дотримувалася Об’єднана Європа. Тому з упевненістю можна говорити про те, що українська зовнішня політика у цьому напрямі стає важливою й органічною складовою європейської політики у близькосхідному регіоні і сприяє зусиллям нашої держави щодо інтеграції у європейські структури [20].

Попри те, не варто забувати, що у разі провадження будь-якого з підходів «близькосхідного квартету» вони наштовхуються на протидію як з однієї, так і з іншої сторони. Зокрема, переважна більшість миротворчих акцій, асоційованих європейською спільнотою, такі як Барселонський процес з організації середземноморського співробітництва між державами регіону та низки інших була відкинута чи прохолодно зустрінута як з боку позиції США, так і зі сторони Ізраїлю. А відповідність того, що положення та принципи, з якими виступає Україна, є дотичними до загальноєвропейських, наштовхує на думку, що в проведенні та втіленні в життя власного проекту розв’язання протистояння гору візьме верх більш потужніший геополітичний гравець.

Тому сьогодні першочерговим завданням для керівництва Ізраїлю є пошук способів протидії названим загрозам. Країні потрібно здобути нових союзників, вирішити наявні суперечності та, звісно, й далі підтримувати зв’язки з давніми однодумцями [26, c. 136].

Найперше, з’явилася гостра потреба  в активній дипломатичній діяльності задля встановлення нормальних відносин із новим урядом Єгипту. Ця арабська країна важлива для Ізраїлю не лише з безпекової, а й з економічної точки зору, адже він, наприклад, закуповує за пільговою ціною єгипетський газ, який використовують на місцевих електростанціях. Припинення його поставок змусило б Ізраїль перепрофілювати власну економіку, звичайно, із неабиякими затратами.

Другим напрямом зовнішньої політики Ізраїлю має бути пошук нових союзників чи принаймні нормалізація відносин із нинішніми партнерами. До речі, США не раз наголошували, що зацікавлені у розширенні кола прихильних до Ізраїлю держав, оскільки це послабило б регіональну ізоляцію країни.

З огляду на це заслуговує на увагу Саудівська Аравія. По-перше, країна підтримує економічну і військову співпрацю зі США та іншими державами Заходу; по-друге, Ізраїль може вдало зіграти на суперництві між Саудівською Аравією та Іраном за регіональне лідерство. До того ж раніше у двосторонніх відносинах уже були певні зрушення: після вступу до СОТ Саудівській Аравії довелося зняти низку обмежень на торгівлю з Ізраїлем.

Потрібно враховувати, що наразі національній безпеці Ізраїлю також загрожують лідерські амбіції та активна дипломатична діяльність Ірану. Тож країна має протидіяти цьому, використовуючи як традиційні дипломатичні засоби, так і «спеціальні» атрибути зовнішньої політики (зокрема розвідку) [57, c. 55].

Отже, в умовах нової геополітичної ситуації, що склалася в регіоні Близького Сходу, перед Ізраїлем постали зовнішні загрози, які потребують відповідного реагування. Серед них не лише втрата колишніх союзників, посилення позицій не дружніх до Ізраїлю держав чи загострення внутрішньополітичної ситуації у  країні, а й перспектива перетворення всього регіону на зону нестабільності та хаосу.

Зважаючи на те, що через арабо-ізраїльське протистояння найближче оточення Ізраїлю не було досить «дружнім» ще з часів утворення держави [1], поява нових викликів потребує активізації її зовнішньої політики на всіх зазначених напрямах [39, c. 234-235].

Розглядаючи український вектор зовнішньої політики Республіки Ізраїль неможливо оминути увагою питання культурного співробітництва між державами. Важливою передумовою розвитку культурно-гуманітарного співробітництва між Україною та Ізраїлем є присутність в Ізраїлі приблизно 500-тисячної громади вихідців з України, в тому числі декількох десятків тисяч етнічних українців. Суттєву роль у цьому процесі відіграє також те, що в Україні налічується більше, ніж 100-тисячна єврейська громада.

Для Ізраїлю значний інтерес в Україні становлять місця, де народилися і проживали видатні єврейські релігійні та культурні діячі, і які щорічно прагнуть відвідати тисячі прочан та туристів з Ізраїлю, зокрема, могили цадиків Нахмана у м. Умань та Шнауера Залмана у м. Гадяч Полтавської області, а також рабина Шапіро Рабіновича в м. Мукачів.

В Ізраїлі зберігається інтерес до української культури та мови, передусім, з боку вихідців з України. У країні проживає низка письменників, які пишуть українською мовою та час від часу влаштовують літературні вечори. Окремі вищі навчальні заклади мають у своєму штаті науковців, які займаються українською проблематикою [52, c. 44].

З метою забезпечення культурних та духовних потреб української громади, Посольство України приділяє значну увагу підтримці діяльності Товариства «Українці в Ізраїлі», Всеізраїльського об’єднання вихідців з України, Товариства дружби та співробітництва між єврейським та українським народами, а також Спілки українських письменників Ізраїлю. Існування цих організацій сприяє культурно-гуманітарним зв’язкам між двома державами, збереженню і поширенню української культури та мови на території Держави Ізраїль.

Співробітники Посольства регулярно беруть участь у заходах, організованих у різних містах Ізраїлю громадськими організаціями вихідців з України, за участі та з ініціативи української діаспори регулярно відбуваються культурно-мистецькі заходи в Українському культурному центрі в Ізраїлі, Посольство сприяє у передплаті ними української періодики, надає консультативну та організаційну допомогу. Спільно з українськими організаціями Посольством проводяться заходи з відзначення ювілейних та пам’ятних дат в житті нашої держави. Постійна увага з боку Посольства приділяється також взаємодії з ветеранськими та чорнобильськими організаціями. Посольство, в межах компетенції, надає необхідну підтримку українським церквам і релігійним організаціям у розвитку зв’язків з одновірцями за кордоном.

Відслідковується тенденція до набуття більшої інтенсивності культурно-гуманітарних контактів України та Ізраїлю у сфері міжрегіонального співробітництва. Значна увага приділяється проведенню виставкової діяльності. Періодично в Ізраїлі перебувають з гастролями українські творчі колективи та виконавці. Посольством на регулярній основі ведеться робота з представниками фондів, які опікуються українською проблематикою, керівництвом продюсерських компаній культурно-мистецького спрямування, а також установ місцевої влади щодо організації окремих культурно- мистецьких проектів, які плануються до реалізації у Державі Ізраїль [46, c. 35].

Сьогодні в Ізраїлі проживає понад п’ятсот тисяч вихідців з України, переважна більшість яких переїхала на землю своїх предків у 1990-х роках; в країні нараховується близько тридцяти земляцьких об’єднань євреїв-вихідців з України. Серед тих, хто переїхав до Ізраїлю, нараховується приблизно тридцять п’ять тисяч етнічних українців — членів змішаних сімей, які є громадянами Ізраїлю і постійно проживають на території Ізраїлю.

Подальший розвиток українсько-ізраїльських відносин, в яких важливе місце посідає «людський фактор», має широкі перспективи. Цьому сприяє не лише взаємна зацікавленість керівництва обох держав, але і значні можливості двостороннього співробітництва в торговельно-економічній, науково-технічній, культурній та гуманітарній сферах.

Основними перспективними напрямками ділового співробітництва для наших країн в короткостроковій перспективі є участь ізраїльських підприємств в модернізації об’єктів сільського господарства, сучасних підприємств зі зберігання і переробки продуктів харчування, туризм, кооперація наукових і навчальних закладів, розробка програмних продуктів та телекомунікації, зв’язок, співробітництво лікувальних установ, реабілітаційних та діагностичних центрів, співпраця зі створення в Україні сучасної системи страхової медицини, формування сучасних логістичних мереж [32, c. 3].

Значну фінансову та інтелектуальну віддачу в більш віддаленій перспективі може принести співпраця у сфері промисловості і високих технологій (приладобудування, авіація та космічні програми, суднобудування, геологорозвідка, енергозбереження, матеріали з новими властивостями, біотехнології тощо), текстильна промисловість, інші види кооперації у сфері індустріальних науково-дослідних і дослідно- конструкторських робіт, спільне освоєння ринків третіх країн.

Для успішного рівноправного і взаємовигідного співробітництва Україні та Ізраїлю необхідно здійснити значну роботу: привести у відповідність з конкретними потребами спільну законодавчу базу, перевести співпрацю на новий рівень довіри, фінансового та правового супроводу, створити нові спільні державні та громадські інститути.

Таким чином, виходячи із взаємної зацікавленості України та Ізраїлю в подальшому розвитку всього комплексу двосторонніх відносин, а також нових можливостей і перспектив, можна сподіватися на подальшу активізацію українсько-ізраїльського співробітництва по всім основним напрямкам.

Висновок до розділу 3

Підводячи підсумок даного розділу можна з упевненістю констатувати, що актуальним для Ізраїлю було і на сьогоднішній день розвиток відносин з країнами Близького і Середнього Сходу, які є його безпосередніми сусідами, від яких багато в чому залежить безпека і динаміка розвитку єврейської держави. На Близькому Сході найбільше значення для Ізраїлю мають відносини з його арабськими сусідами. Офіційно зовнішня політика Держави Ізраїль спрямована на пошук мирного вирішення конфлікту на Близькому Сході, подолання дипломатичної ізоляції і встановлення добросусідських відносин з усіма арабськими країнами, в той же час у другій половині XX століття Ізраїлю вдалося досягти більш-менш нормальних відносин лише з кількома арабськими країнами, в тому числі з Єгиптом і Йорданією.

Ізраїльську дипломатію щодо країн Близького Сходу можна назвати досить ефективною, незважаючи на те, що політика таких країн, як Ісламська Республіка Іран, Сирія і Ліван в значній мірі суперечить ізраїльським інтересам. Ізраїль досяг рівня партнерських відносин з одним з найбільших мусульманських держав регіону — Туреччиною, з якою спільно розвиває великі програми торгово-економічного і науково-технічного (в тому числі у військовій сфері) співробітництва. Туреччина представляється в якості одного з найбільш важливих союзників для Держави Ізраїль, оскільки є країною мусульманського світу, яка зуміла налагодити активні взаємовигідні контакти як з Ізраїлем, так і з США і ЄС.

Серйозна увага керівництво Держави Ізраїль приділяє налагодженню відносин з країнами АТР (перш за все з Китаєм, Республікою Кореєю, Японією), а також з країнами Африки (ПАР та інші багаті мінеральними ресурсами країни) і Латинської Америки (особливий інтерес для Ізраїлю представляли Бразилія — ​​як найбільший регіональний ринок, і Аргентина — країна з найбільшою єврейською громадою в Латинській Америці). Ізраїль, у вибудовуванні своїх відносин з країнами третього світу, незмінно претендував на статус лідера, який прагне прив’язати до себе ці країни за допомогою інструментів економічного і політичного характеру, а також за допомогою поставок зброї. 

ВИСНОВКИ

Таким чином, зовнішньополітична стратегія Ізраїлю враховувала три можливості: ізоляція держави від решти регіону, домінування у регіоні або налагодження дружніх відносин із сусідами. Хоча ці опції розглядались як взаємовиключні, Ізраїлю часто вдавалося їх поєднувати, здійснюючи складну зовнішню політику, котра передбачає часткове домінування однієї з опцій над іншими, залежно від міжнародної кон’юнктури. Вказані перспективи корелюються з ізраїльською візією «кіл» зовнішнього оточення, які набували прикладного значення в процесі інструменталізації зовнішньополітичної стратегії цієї держави.

Ізраїль був однією з перших держав, яка визнала незалежність колишніх союзних республік і встановила з ними дипломатичні відносини.

Пострадянський простір багато в чому було «невідомим» регіоном для ізраїльського керівництва в силу практично повної відсутності відносин з СРСР. Ставка у зовнішній політиці була зроблена на розвиток торгово-економічних відносин.

Зовнішня політика Ізраїлю чітко розділена на співпрацю з провідними країнами (США, Росія, Азербайджан, Узбекистан, Казахстан), «середніми» (Україна, Білорусь, Молдова, Туркменістан) і «аутсайдерів» (Киргизстан, Таджикистан). З першою групою Ізраїль вибудовує взаємовигідне співробітництво в різних сферах. Друга група представляє певний інтерес з економічної точки зору. Контакти з третьою групою мінімізовані і багато в чому носять локальний характер.

Інтереси Ізраїлю багато в чому пов’язані з інтересами США та Туреччини, своїми головними союзниками. Тому в Закавказзі і Центральній Азії політика Ізраїлю багато в чому визначається і позицією цієї пари. Сполучені Штати впродовж  періоду, що  досліджується, були ключовим посередником у арабо-ізраїльському мирному врегулюванні й здійснювали безпосередній вплив на його розвиток. Повномасштабне врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту на основі резолюцій РБ ООН № 242 і № 338 та принципі “мир в обмін на території”, визнавалося офіційним Вашингтоном одним з найбільш пріоритетних напрямків своєї близькосхідної політики, оскільки воно було необхідною умовою для стабілізації одного з найбільш стратегічно важливих для США регіонів Земної кулі, а також значною мірою мало б посприяти поглибленню як американо-ізраїльського, так і американо-арабського співробітництва.

При оцінці ступеня відповідності політики США у врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту їхнім національним інтересам в американських академічних колах спостерігаються серйозні розбіжності. Так, більшість американських політологів схильна вважати, що зовнішньополітична лінія Вашингтона в близькосхідному мирному процесі відповідала його справжнім інтересам, чи, принаймні, прагнула їм відповідати. Водночас, досить потужною є група тих аналітиків, які констатували  значне викривлення національних інтересів США  при практичному здійсненні регіонального курсу Вашингтона, а також значну невідповідність між офіційно декларованими й реальними цілями Сполучених Штатів у близькосхідному мирному процесі.

Головними цілями Ізраїлю на пострадянському просторі були: закріплення позицій, диверсифікація поставок енергоресурсів, забезпечення національної безпеки.

Ізраїлю вдалося послабити зв’язку більшості ісламських держав пострадянського простору з Іраном.  Торгово-економічні відносини Ізраїлю з провідними країнами пострадянського простору носять яскраво виражений «сировинної» характер.

Останній етап активізації зовнішньої політики Ізраїлю на пострадянському просторі стався після того, як пост міністра закордонних справ зайняв А. Ліберман, виходець з пострадянського простору, прихильник зближення з Росією.

Володіння високими технологіями, розробками в області озброєнь і можливостями їх поставок дозволяють Ізраїлю виходити і на латиноамериканські ринки, включаючи таким чином в орбіту своєї уваги основні регіони земної кулі.

Однак, в цілому, можна констатувати, що, незважаючи на розширення  контактів з зовнішнім світом, у Ізраїля досі існує ряд невирішених проблем, що становлять загрозу її національної безпеки, і вирішення цих проблем безпосередньо залежить від характеру зовнішньополітичного курсу.

Сьогодні керівництво Держави Ізраїль займається розробкою нових концепцій поведінки країни на міжнародній арені, участі в регіональних процесах. Однак основним базовим джерелом продовжує залишатися стратегічні розробки колишнього прем’єр-міністра Аріеля Шарона. Його бачення місця Ізраїлю в сучасному світі полягає в тому, що він відводить єврейській державі особливу роль в міжнародному співтоваристві. Самобутність країни проявиться завдяки досягненням єврейського народу в області промисловості, музики, фермерстві тощо. Основною умовою реалізації даної стратегічної мети має стати налагодження нормальних добросусідських відносин з арабськими країнами, примирення з Сирією, Ліваном, Іраном. Це дозволить країні зосередити свою увагу на розвитку внутрішнього потенціалу, знизити свою залежність від Сполучених Штатів Америки і проводити більш самостійний зовнішньополітичний курс.

Другим важливим завданням по підняттю позицій Держави Ізраїль на міжнародній арені є підтримання контактів і використання можливостей єврейських діаспор, розкиданих по всьому світу і мають досить серйозний вплив на керівництва провідних країн системи міжнародних відносин — США, європейські держави, Росія і т.д.

У сферу інтересів Ізраїлю входить і розширення контактів і співробітництва з Європейським Союзом. Для єврейської держави важливе значення має пошук оптимальних форм співпраці, так званого «європейського вікна» у зовнішній політиці. Досить міцними можна назвати вже існуючі відносини з Федеративною Республікою Німеччини, Італією. Існуючі між Ізраїлем і Європою спільні цінності, повагу до свободи і прав людини, розвинені торгово-економічні зв’язки, загальне культурне минуле — все це повинно стати міцною опорою для зближення двох сторін. Сьогодні Ізраїлю від Європи потрібна підтримка в області боротьби з палестинським тероризмом, в плані беззастережного і однозначного засудження їх дій. Коли камінь спотикання у вигляді арабо-ізраїльського конфлікту зникне, відкриються нові можливості для розвитку діалогу з європейськими країнами, залежними від арабських енергоресурсів. В подальшому це дозволить Ізраїлю віддалитися від США і використовувати європейський ресурс для реалізації своєї політики на міжнародній арені.

Відносини між ЄС та Ізраїлем довгий час були пов’язані з напруженістю, оскільки між сторонами є розбіжності в питаннях іранської ядерної угоди, ізраїльсько-палестинського конфлікту та ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан.

У Ізраїлю є дипломатичні відносини з Єгиптом і Йорданією, хоча стосунки на рівні простих громадян залишаються холодними. Це питання поставили соціологи після того, як міністр культури і спорту Ізраїлю Мірі Регев вперше здійснив державний візит в ОАЕ на турнір з дзюдо, де ізраїльським спортсменам також вперше вдалося показати свій національний прапор.

Велике значення для розвитку двосторонніх відносин має фактор діаспори. На сьогоднішній день найбільший інтерес для Ізраїлю представляють Закавказзі і Центральна Азія.

У відносинах з Ізраїлем узагалі не працює звична для України система координат, у якому орієнтиром є проєвропейський вектор розвитку і європейські цінності. Ізраїль, якого з Україною об’єднує Європейська політика сусідства ЄС, провадить щодо останнього політику, абсолютно відмінну від української. Як пояснюють ізраїльські дипломати, «Ми не говоримо, що Ізраїль — це Європа, і не хочемо бути в Європі. Однак ми працюємо так, щоб бути негіршими від Європи». При цьому Ізраїль вважає єврейську культуру колискою «європейських цінностей» у сучасному, західному, розумінні, як запозичених з єврейської соціально-політичної традиції, зображеної у Старому Завіті (Торі). Попри усі відмінності, Україна та Ізраїль є цінними партнерами один для одного. Для України, зокрема, відносини з Ізраїлем є провідником для ефективної та успішної політики на Близькому Сході. Для Ізраїлю Україна — цінний (потенційний або реальний)союзник

Пошук Ізраїлем форматів реалізації зовнішньополітичної діяльності в контексті забезпечення національних інтересів є перспективним напрямом дослідження з погляду української політичної науки і практики. Питання ефективного захисту суверенітету України в складних умовах сусідства з державою, вороже налаштованою до української державності, змушує до належного вивчення, (пере) осмислення й адаптації досвіду держав, політика яких дала змогу не лише протистояти зовнішнім викликам і загрозам, але й заклала передумови для зміцнення національно-державних основ й утвердження в якості впливових регіональних акторів.

Таким чином, підбиваючи підсумок даної роботи можна говорити про те, що зовнішня політика Держави Ізраїль в другій половині XX століття є досить продуманою і цілісної, яка дозволила їй в досить короткі терміни вийти на високий рівень взаємодії з основними гравцями на великій шахівниці. Багатовекторність ізраїльської політики призвела до того, що держава не замкнулося на внутрішніх регіональних проблемах і питаннях визнання. Поетапне розширення зв’язків і контактів, підкріплені зростаючим науково-технічним потенціалом, дозволяють Ізраїлю заявити про себе як про унікальний державному утворенні, що займає досить міцні позиції в міжнародному поділі праці, системі міжнародних економічних відносин. У перспективі, можна припустити, що Ізраїль буде прагнути до зниження своєї залежності від інших держав, проте це відбудеться не раніше, ніж буде врегулюваний близькосхідний конфлікт. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдулмаджидов, Р.С. Развитие египетско-израильских отношений на рубеже XX и XXI веков // Ближний Восток и современность, №18. М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2003. — с. 195-215.
2. Авдєєва С. Палестино-ізраїльське врегулювання в контексті нової близькосхідної політики США [Текст] / Світлана Олегівна Авдєєва // Стратегічні пріоритети. — 2010. — № 3. —  С. 137-143
3. Агарышев, Анатолий Аркадьевич. Ближний Восток: терроризм и его покровители [Текст] / Анатолий Агарышев, 1986. — 222,[2] с.
4. Акт проголошення незалежності Ізраїлю. URL: www.mfa.gov.i
5. Аппатов С. На основі ментальної близкості:Україна та Ізраїль:до історії національних та міжнародних відносин [Текст] / С.Аппатов // Політика і час. — 1998. — № 3. — С. 18-22
6. Бадрак В. Україна — Ізраїль: передумови прориву [Електронний ресурс] / В. Бадрак. — Режим доступу: http://www. jewukr.org/observer/eo2003/ page_show_ru. php?id=1191
7. Балюн О. Українсько — ізраїльські відносини сучасного періоду [Текст] / О. Балюн // Вісник Київського університету імені Т. Шевченка. — 1998. — Вип. 40 : історія. — С. 36-39
8. Богомолов О. Набіль Шаат Прошу Вас, тільки не в Ялті [Електронний ресурс] / О. Богомолов. — Режим доступу: http://www. dt.ua/1000/ 1600/32639/
9. Веселовський А. У світлі ісламської альтернативи. Східне Середземномор’я: регіональна система підвищеної небезпечності [Текст] / А. Веселовський // Політика і час. — 2013. — №3-4. — С.8.
10. Вєдєнєєв, Д. Задзеркалля історії [Текст] : нариси минулого спеціальних служб / Дмитро Вєдєнєєв, 2008. — 285,[1] с.
11. Взаємовідносини Україна — Ізраїль [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.7kanal.com/news.php3?id=269107.
12. Власенко О. Україна-Ізраїль:стан і перспективи співробітництва [Текст] / О.Власенко // Хроніка 2000. — 1998. — № 21-22. — С. 417-425
13. Головченко, В. Збройні сили в політичній системі держави Ізраїль [Текст] / В. Головченко // Політика і час. — 2006. — № 4. — С. 76-86
14. Голубев, В. Израильский вызов Африке [Текст] / Владимир Голубев, 1986. — 94 с.
15. Горовенко, В. Асиметрична стратегія Ізраїлю в період становлення держави: висновки для України [Текст] : аналітична доповідь / В. К. Горовенко, В. П. Тютюнник, 2018. — 63,[1] с.
16. Государство Израиль [Текст] : становление и развитие / ред. И. Орена (Наделя). Ч. 1, 1988. — с.1-308
17. Государство Израиль. Справочник. Москва: Наука, 1986. 280 с.
18. Гофман С. Российско-израильские отношения в последнее десятилетие// Общество и политика современного Израиля. Иерусалим, М.: Гешарим, Мосты культуры, 2002.
19. Гусаков В. Ізраїльсько-єгипетський та ізраїльсько-палестинський досвід врегулювання близькосхідного конфлікту [Текст] : (Історія та перспективи) / В. Гусаков // Людина і політика. — 2003. — № 1. — С. 24-30
20. Давидчук, С. Українсько-ізраїльські відносини (2014-2016 рр.) [Текст] / Сергій Давидчук // Зовнішні справи. — 2017. — № 4. — С. 48-51
21. Декларація Бальфура. URL: www.gksoft.com
22. Демченко, П. Арабский Восток в час испытаний [Текст] / Павел Демченко, 1967. — 80 с.
23. Джонсон П. Історія євреїв. — Київ: ВД «Альтернативи», 2000. 704 с.
24. Дубнов, С. Две концепции еврейского национального возрождения [Текст] / Семен Дубнов, Бенцион Динур ; ред. Н. Прат, 1981. — 378 с.
25. Єжижанський, Олег. Шестиденна війна. 5 червня 1967 року Ізраїль завдал превентивного удару Єгипту, поклавши початок Шестиденній війні зі своїми арабськими сусідами [Текст] / Олег Єжижанський // Історія +. — 2017. — № 8 (серпень). — С. 14-15
26. Захарченко А. Аналіз ефективності міжнародного посередництва в арабо-ізраїльському конфлікті на сучасному етапі: досвід для України [Текст] / А. Захарченко // Стратегічні пріоритети. — 2008. — №3 (8). — С.240-249.
27. Захарченко А. М. Арабо-ізраїльський конфлікт у 1990-ті роки: перспективи подальшого врегулювання // 3-ті сходознавчі читання А. Кримського. Тези міжнародної наукової конференції. – К., 1999. – С. 61-63.
28. Захарченко А. М. Особливості відносин США та Ізраїлю у 1990-х роках // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – – Вип. 19. –  С. 107-115.
29. Захарченко А. Позиція України щодо врегулювання арабо- ізраїльського конфлікту (2000-2006 рр.) [Електронний ресурс] / А. Захарченко. — Режим доступу: http://www.niss.od.Ua/p/73.doc
30. Захарченко А. Шляхи і засоби мінімізації негативного впливу арабо-ізраїльського конфлікту на україно-ізраїльські і українсько- арабські відносини [Електронний ресурс] / А. Захарченко. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/book/Odesfilya/st_zah.htm
31. Калитчак Р. Г., Романюк Р. Й. Концептуальні орієнтації зовнішньої політики держави Ізраїль // Грані. – 2015. — №11. — C. 38-43.
32. Карасик, В.М. Дорога длиной в мечту [Текст] / Владимир М. Карасик,, 2001. — 767 с.
33. Каспрук В. У витоків держави Ізраїль [Текст] / В.Каспрук // Третий сектор. — 2001. — 1-6 травня. — С. 10-11
34. Каспрук, В. Ізраїль-Палестина: руйнівне взаємонепорозуміння [Текст] / Віктор Каспрук // Дзеркало тижня. — № 21 (14-20 червня). — С. 5
35. Колобов O.A., Корнилов A.A., Макарычев A.C., Сергунин A.A. Процесс принятия внешнеполитических решений: исторический опыт США, государства Израиль и стран Западной Европы. Н. Новгород: ННГУ им. Н.И. Лобачевского, 1992.
36. Кольбенко А. Передумови утворення держави Ізраїль у першій половині XX століття / А. Кольбенко // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2018. — Вип. 66. — С. 84-90
37. Коппель О. А. Деякі питання розвитку відносин України з державами Близького Сходу [Текст] / О. А. Коппель, О. С. Пархомчук // Питання нової та новітньої історії. — 1995. — Вип.41. — С.135-142.
38. Корнилов A.A. Между войной и миром. О процессе принятия внешнеполитических решений в Государстве Израиль (1948-1993 гг.). -Н.Новгород: Издательство университета им. Н.И. Лобачевского, 1994. 141 с.
39. Кочубей Ю. М. Україна і проблеми Близького і Середнього Сходу [Текст] / Ю. М. Кочубей // Науковий вісник Дипломатичної академії України. — 2012. — Вип.7. — С.206-209.
40. Ладейкин, В. Источник опасного кризиса [Текст] : (роль сионизма в разжигании конфликта на Ближ. Востоке) / Владимир Ладейкин, 1973. — 296 с.
41. Липяцька, М. Реалізація зовнішньополітичного курсу Ізраїлю: нові виклики та загрози [Текст] / Марія Липяцька // Віче. — 2011. — № 10. — С. 11-12
42. Литвин І. Зважаючи на особливості регіонів [Текст] / І. Литвин // Політика і час. — 1996. — №11. — С.18-21.
43. Магда Є. Близькосхідна криза: ретроспектива та прогноз [Текст] / Є. Магда // Нова політика. — 2011. — №4. — С.30-33.
44. Макарчук, В. Загальна історія держави і права зарубіжних країн [Текст] : навчальний посібник / Володимир Макарчук, 2010. — 624,[1] с.
45. Мандзюк, Д. За тиждень Ізраїль збільшив свою територію у чотири з половиною рази [Текст] / Денис Мандзюк // Країна. — 2017. — № 21. — С. 7
46. Машевський, Олег. Створення Держави Ізраїль і українська дипломатія / Олег Машевський // Історія України. — 2013. — № 9 (травень) : Вкладка. — С. 1-5
47. Меламедов Г. Посредническая роль ООН в решении проблемы Иерусалима: историко-политологический анализ// Ближний Восток и современность, №24 . 2005. — С. 191-220.
48. Меморандум про взаєморозуміння та основні принципи співробітництва між двома країнами [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/376_002
49. Мусаелян, Г. Альянс агрессоров [Текст] / Геннадий Мусаелян, 1986. — 79,[2] с.
50. Несук Микола Дмитрович Про тероризм справжній і вигаданий [Текст] : [Агрес. політика Ізраїлю] / Микола Несук, 1986. — 151 с.
51. Никитина, Г. Государство Израиль [Текст] : (особенности экон. и полит. развития) / Галина Никитина, 1968. — 413 с.
52. Парахонський Б. О. Південні дивіденди. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході та стратегічні інтереси України [Текст] / Б. О. Парахонський // Політика і час. — 1998. — №10. — С.43-51.
53. Петренко, Є. Ізраїльська політика змінюється? [Текст] / Євген Петренко // Демократична Україна. — 2015. — 16 січня. — С. 5
54. Поляк В. Израиль и Россия в XXI веке. Геополитика, геоэкономика, геокультура. Тель-Авив, 2004. — 220 с.
55. Про участь Міністра закордонних справ України А. Зленка в офіційному візиті Президента України до Сирії, Лівану, Йорданії. Прес-реліз брифінгу з актуальних питань зовнішньої політики від 30 квітня 2002 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.mfa. gov.ua/informaton/?press/foreign/2002/ 04/30.html.
56. Резолюція ООН № 181 від 29 листопада 1947 р. URL: www.mfa.Rov.i
57. Савченко, Тетяна. Збройні сили Ізраїлю: ефективний інструмент воєнної безпеки держави [Текст] / Тетяна Савченко // Військо України. — 2014. — № 6. — С. 50-56
58. Сатановский Е.Я. Израиль в современной мировой политике. М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2001. — 156 с.
59. Симановский С.И. Вооруженные силы в современном Израиле // Ближний Восток и современность, №21. М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2004. -С. 175-191.
60. Симановский, С. Израиль [Текст] / Станислав Симановский, Маргарита Стрепетова, 1995. — 286 с.
61. Скороход Ю. С. Украина и Ближний Восток [Текст] / Ю. С. Скороход // Ближний Восток и современность. — 2011. — Вып.11. — С.233-252.
62. Сухарев А. Я. Правовые системы стран мира. Москва: Наука, 2000. 756 с.
63. Сьомін С. «Ісламський фактор» в Україні [Текст] / С. Сьомін // Політика і час. — 2011. — №11. — С.36-48.
64. Сэмюэлс Р. По тропам єврейской истории. Издательство Библиотека — Алия, 1991. 368 с.
65. Торговельно-економічне співробітництво між Ізраїлем та Україною [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://israel.mfa. gov.ua/ua/ukraine-il/trade
66. Туров, І. Вплив єврейських та ісламських релігійних рухів на розвиток арабо-ізраїльських взаємин: міжцивілізаційний діалог [Текст] / Ігор Туров // Наукові записки інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. — 2017. — № 4. — С. 227-239
67. Усова Е.Ю. Развитие израильской концепции национальной безопасности: новые проблемы и тенденции на рубеже веков. (Материалы из монографии «Проблемы безопасности в Азии». М., «Европеум-Пресс» 2001.
68. Федорченко A.B. Участие Израиля в мировых интеграционных процессах // Ближний Восток и современность, №4. М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 1997. — С. 57-75.
69. Федорченко A.B., Зайцева O.A., Марьясис Д.А. Израиль в начале XXI века. Обзор политических событий и экономического развития за 2003 г. -М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2004. 211 с.
70. Федорченко, А. Израиль: проблемы экономического развития [Текст] / А. В. Федорченко, 1990. — 257,[3] с. с.
71. Ханін В., Романюк А., Чернін В. Держава Ізраїль. Політика і суспільство. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017. -170 с.
72. Хруслінська І., Тима П. Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини. К.: Дух і Літера. — 2011. — 328 с.
73. Черчилль Р. и У. Шестидневная война [Текст] / Р. и У. Черчилль, 1975. — 247 с.
74. Швед В. І. Близькосхідні пріоритети зовнішньої політики України [Текст] / В. І. Швед // Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки / за ред. А. С. Гальчинського. — К.: НІСД, 2013. — С.70.
75. Эпштейн А.Д., Урицкий М.А. Шестидневная война и современная политическая динамика на Ближнем Востоке// Восток, №2, 2003. с. 72-84.
76. Эпштейн, А.Д. Бесконечное противостояние. Израиль и арабский мир: войны и дипломатия. М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2003. — 216 с.
77. Ayalon D. Challenges to Israeli Foreign Policy [Text] / D. Ayalon // Israel Journal of Foreign Affairs. — 2010. — Vol. IV, № 1. — P. 7-14.
78. Christopher L. The Ghetto Complex: Rethinking Israel’s Foreign Policy [Text] / L. Christopher // The Inter-national Journal of Interdisciplinary Social Sciences. — 2010. — Vol. 5, № 4. — P. 465-470.
79. Condulescu T. On Israeli geopolitics: theories and case studies [Text] / T. Condulescu // Europolis. Journal Of Political Science And Theory. — 2009. — Vol. 6. — P. 661-683.
80. Encel F. Geopolitique d’Isra l [Text] / F. Encel, F. Thual. — Paris: Editions du Seuil, 2006. — 486 p.
81. Harkabi Y. Fedayeen Action and Arab Strategy / Y. Harkabi // Adelphi Papers. — 1968. — Vol. 5, № 83. — P. 1-2.
82. Heller M. Israel’s dilemmas [Text] / M. Heller // Survival. — 2001. — Vol. 42, № 4. — P. 21-34.
83. Navon E. From Kippur to Oslo: Israel’s Foreign Policy, 1973-1993 [Text] / E. Navon // Israel Affairs. — 2004. — Vol. 10, № 3. — P. 1-40.
84. Newman D. Citizenship, Identity and Location: The Changing Discourse of Israeli Geopolitics / Geopolitical Traditions? Critical Histories of a Century of Geopolitical Thought [Text] / D. Newman. — London: Routledge, 1998. — P. 302-331.
85. Reich B. Israeli Foreign Policy / Diplomacy in the Middle East, The International Relations of Regional and Outside Powers [Text] / B. Reich. — London; New York: Tauris, 2004. — P. 121-138.
86. Reiser S. The Arab-Israeli Wars, A Conflict of Strategic Attrition / Prolonged Wars: The Post-Nuclear Challenge [Text] / S. Reiser. — Maxwell: Air University Press, 1994. — P. 67-98.
87. Roberts J. Party and Policy in Israel: The battle between Hawks and Doves [Text] / J. Roberts. — Boulder, Co.: Westview Press, 1990. — 220 p.