ВСТУП

Актуальність теми. Тероризм — явище, що постійно супроводжує людство, належить до найнебезпечніших і складнопрогнозованих явищ сучасності, які набувають дедалі більшого розмаїття форм і загрозливих масштабів. Терористичні акти спричиняють масову кількість людських жертв, сильний психологічний тиск на більшість людей, тягнуть за собою ворожнечу між державами, провокують війни, недовіру й ненависть між соціальними і національними групами. Події, що відбуваються останнім часом у сучасному світі, свідчать про доволі загрозливу, швидко прогресуючу модифікацію цього небезпечного діяння. Політичні, релігійні, етнічні та кримінальні угруповання майже щоденно вчиняють терористичні акти або злочини терористичного характеру, про які постійно повідомляють ЗМІ. Забезпечення національної безпеки є одним із основних обов’язків державної влади. А тому, встановивши причини виникнення та поширення тероризму, держава визначає напрями профілактики та боротьби із цим загально-небезпечним явищем, що створює безпосередню загрозу національній безпеці та встановленому правопорядку.

Більшість досліджень присвячено кримінологічному аспекту тероризму як злочину: досить повно розроблено класифікацію та типологію тероризму, розроблено методологічні основи й організаційні технології протидії внутрішньодержавному та міжнародному тероризму. Залишаються недостатньо вивченими концептуальні та методологічні засади генеральних стратегій національної безпеки в контексті протидії кризовим станам, що провокують тероризм, теоретичні засади функціонування державної (загальнонаціональної) системи контртероризму, здійснення державного контролю в цій сфері.

Окреслене коло проблем визначає актуальність даної теми і показує, що на порозі третього тисячоліття сучасна цивілізація опинилася перед парадигматичною дилемою: необхідно визнавати не тільки існування надзвичайно гострої проблеми тероризму, а й його ескалацію і, водночас, визнавати надто малоефективний пошук шляхів подолання цього злочинного у своїй основі системно-соціального явища чи хоча б протидії його поширенню, це і обумовило мету даного дослідження.

Стан дослідження проблеми. Аналіз причин та умов виникнення тероризму, загальна характеристика окремих із них, адміністративно-правові та міжнародно-правові аспекти цього питання стали предметом дослідження таких науковців, як Ю. Авдєєв, В. Вітюк, О. Дмітрієв, С. Ефіров, К. Жарінов, В. Журавель, В. Загладін, О. Здравомислов, І. Ільїнський, Е. Кальницький, В. Канцір, С. Кара-Мурза, В. Ліпкан [47, 47], Є. Ляхов, Канцір В. [35],Л. Моджорян, Г. Овчинников, Є. Паїн, О. Панарін, Б. Путілін, К. Салімов, Є. Степанов, О. Соловйов, М. Требін, О. Уткін, В. Шевченко, В. Шестаков, В. Крутов, В. Антипенко [6], І. Корж та ін.

Глибокий аналіз причин виникнення та зростання сучасного тероризму здійснено деякими зарубіжними вченими: Дж. Александером, У. Беком, П. Вілкінсоном, Е. Гідденсом, Л. Девісом, Г Денікером, Б. Дженкінсом, В. Діні, Ж. Діспо, Ч. Добсоном, Дж. Дугардом, М. Зануну, Д. Карлтоном, К. Кацманом, Р. Клайном, Р. Клаттербаком, М. Креншоу, Н. Кресселєм, Б. Крозьє, Р. Купперманом, У.Лакьором та ін. Водночас, потребує детального розгляду та уточнення класифікація причин виникнення та поширення тероризму, а також дослідження реальних і потенційних чинників, що можуть сприяти поширенню тероризму в Україні.

Мета роботи полягає у розкритті причин виникнення та поширення тероризму як складного, небезпечного та широкомасштабного явища сучасності, що становить загрозу глобального рівня.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дати визначення поняттю «тероризм»;

— з’ясувати суб’єктивні та об’єктивні причини виникнення та поширення тероризму;

— розглянути міжнародний тероризм як загрозу регіональній та глобальній безпеці;

— дослідити типологію тероризму;

— розглянути види сучасного тероризму;

— охарактеризувати класифікацію тероризму за спрямованістю;

— дослідити методи боротьби з міжнародним тероризмом;

— проаналізувати засади профілактики тероризму;

— детально розкрити організацію протидії тероризму в Україні.

Об’єктом дослідження виступає міжнародний тероризм як загрозливе суспільне явище глобального масштабу.

Предметом дослідження є протидія міжнародному тероризму як глобальній загрозі людству у ХХІ ст.

Методи дослідження. Розв’язання означених вище завдань потребувало використання системи методів наукового пізнання. Міжнародний тероризм є складним, багатогранним феноменом, вивчення якого потребує комплексної методології, яка б інтегрувала в собі методи та прийоми як класичної (визначення суб’єкта, мети, засобів тероризму), так і некласичної філософії (тероризм як предмет дискурсу, герменевтики; семантика тероризму тощо).

Структурно-функціональний метод дозволяє нам розглядати тероризм як певну систему, що має чітко визначені структурні елементи, які виконують різноманітні функції, які призводять до досягнення поставленої мети.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що досліджено феномен міжнародного тероризму, виявлено його сутнісну специфіку та розв’язано проблему засад міжнародного тероризму як глобальної загрози людству ХХ ст., та становить джерело підвищеної суспільної небезпеки.

Теоретичне значення дослідження. В ході дослідження було з’ясовано поняття «міжнародний тероризм», становить складну систему глобального характеру, досліджувати яку доцільно, як проблему, що становить загрозу суспільній безпеці.

Практичне значення дослідження. В ходу дослідження удосконалено трактування тероризму крізь призму глобалізаційних процесів щодо розуміння цього явища. В такому ракурсі було досліджено міжнародний масштаб поширення тероризму як однієї із проблем сучасної глобалізації, а також засади антитерористичної діяльності в рамках процесів глобалізаційного розвитку.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, що поділяються на дев’ять підрозділів, висновків до кожного розділу та загальних висновків та списку використаних джерел (86 найменування на 7 сторінках). Загальний обсяг роботи становить 106 сторінки. 

РОЗДІЛ І. ГЛОБАЛЬНИЙ ТЕРОРИЗМ ЯК ВИКЛИК СУСПІЛЬНОМУ РОЗВИТКУ

1.1. Визначення поняття «тероризм»

На порозі третього тисячоліття сучасна цивілізація опинилася перед парадигматичною дилемою: необхідністю визнавати не тільки існування надзвичайно гострої проблеми тероризму, але і його ескалацію, та в той же час констатувати надто малоефективний пошук шляхів подолання цього злочинного в своїй основі системно-соціального явища чи хоча б протидії його поширенню. Якою би «високою» не визнавалася мотивація терористичної діяльності її сподвижниками, суть її апріорі зводиться до жорстоких антигуманних насильницьких дій, що вчиняються злочинцями для масового залякування, для пригнічення волі тих, хто здатен протистояти насильству.

Будь-яке соціальне явище виникає на тлі певних обставин. І чим складнішим і серйознішим є для суспільства це явище, тим погляд на обставини, що його спричинили, має бути глибшим. Зростання насильства у повсякденному житті сучасного суспільства примушує звернутися до теоретичних і психологічних витоків тероризму, коріння якого сягає глибини століть [6, c. 15].

Згідно з теорією Ч. Дарвіна, режим постійного суперництва з довкіллям є, за своєю сутністю, боротьбою за виживання. А прагнення до першості — закон природи, заснований на принципі «виживає сильніший». У міру розвитку людського суспільства цей закон природи, окрім біологічного, має і соціальний зміст — править сильна особа, група, нація, держава. Спрадавна категорія «сильний», що передбачає наявність таких якостей, як фізична сила, сила духу, сила розуму і т. д., визначала першість у групі. Проте історія розвитку будь-якого суспільства рясніє прикладами того, як люди, інколи порушуючи цей закон, змінювали еволюційний шлях розвитку конкретного народу або навіть усього людства.

Тероризм від самих початків його застосування був зорієнтований на фізичне усунення з політичної арени тирана, диктатора, деспота.

Існує більше сотні визначень поняття тероризму, однак жодне з них не може претендувати на повне розкриття змісту цієї категорії. З огляду на це перш за все вдамося до розгляду дефінітивних методологічних підходів та порівняльного аналізу визначень поняття «тероризм» [11, c. 18].

Так, російський кримінолог Антонян Ю. [8, c. 12] під тероризмом розуміє «будь-який акт насильства (вбивство, тілесні ушкодження, захоплення заручників, матеріальних об’єктів та їх руйнування) або загрозу його застосування, що здійснюється умисно різноманітними способами, із застосуванням будь-яких засобів з метою припинення політичної діяльності, порушення громадської безпеки, залякування населення або справляння впливу на прийняття рішень органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністрацій підприємств, установ, екіпажами транспортних засобів, що створює в суспільстві атмосферу страху, паніки, розгубленості».

Уточнюючи ознаки тероризму, науковець акцентує на тому, що тероризм становить протиправне застосування сили або загрози силою; тероризм спрямований на створення залякувального впливу, залякування більш широкого кола осіб, аніж безпосередні жертви; метою терористичних акцій виступає спонукання влади, населення, окремих осіб до відповідних дій або відмови від їх здійснення на користь терористів [17, с. 29-33].

Глибоке і змістовне формулювання поняття «тероризм» запропонував В. Петрищев: «Тероризм — це систематичне, соціально і політично вмотивоване, ідеологічно обумовлене використання насильства або погроз застосування такого, за допомогою якого через залякування фізичних осіб здійснюється управління їх поведінкою у вигідному для терористів напрямку, і досягається визначена терористами мета» [56, с. 11].

У тлумачному словнику сучасної української мови дається таке трактування тероризму, терору: найгостріша форма боротьби проти політичних і класових супротивників із застосуванням насильства аж до фізичного знищення. Надмірна жорстокість стосовно кого-небудь, залякування, тероризм. Здійснювання, застосування терору, діяльність і тактика терористів [62, c. 44].

У сучасній, зокрема політичній, юридичній літературі терор інтерпретується як політика залякування, насильства і розправи над політичними супротивниками, аж до фізичного його знищення.

Тероризм (лат. «залякування смертю, стратами, розправами») — це соціальне явище, що являє собою одну із форм вирішення суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, а також національних, релігійних, територіальних та інших протиріч між державами, народами, націями, класами і соціальними групами засобами збройного насильства.

Тероризм виявився дуже ефективною й економною версією війни: з мінімальними військовими витратами можливо максимально дестабілізувати стан населення країни-супротивника з метою зміни її керівництва та політичного курсу і використання у своїх інтересах її ресурсів.

До головних принципів тероризму відносимо такі:

а)       ніяке військове обладнання не транспортується — засоби ураження знаходяться на території противника;

б)       ніхто з нападників не виявляється — виконавці терактів легально зосереджені на супротивній території;

в)       ніхто не здійснює керівництва терактами — замість ієрархічних систем командування бойовими діями створена самовідновлювальна система мережевого управління;

г)       ніщо не видає ролі та намірів виконавців терактів — немає посад, звань, знаків розрізнення [69, c. 22].

На думку У. Лакьора, будь-яке визначення тероризму, — вважав учений, — неповне з огляду на складності та неоднозначності самого явища. «Всі визнають, що тероризм — небезпечний феномен, — зазначалося на конференції «Тероризм і міжнародне право», що проходила в Сан-Ремо 1988 р., — однак різні держави вкладають різний зміст у це поняття. Дуже складно засуджувати тероризм, коли саме вживання цього терміну передбачає політичний вибір» .

На конференції проголошувалася необхідність пошуку нових концептуальних рамок для аналізу тероризму як засобу міжнародної політики.

Та незважаючи на виняткову складність питання та певний песимізм окремих терорологів, вважаємо, що зусилля, спрямовані на вироблення загальноприйнятого понятійного апарату дослідження проблем тероризму виправдані, оскільки поряд із полегшенням суто дослідницької роботи, вони сприяли б досягненню єдиного підходу до з’ясування питань протидії тероризмові, що є необхідною умовою успіху у справі викорінення тероризму із життя світового співтовариства.

Термін «тероризм», «терор» набули широкого вжитку з часів Великої Французької революції, під час якої панував якобинський терор. Досі нема чіткої загальноприйнятої дефініції цих понять. Тероризмом В. Вітюк та С. Ефіров вважали дії опозиційних організацій, що практикували політичні вбивства, та тактику, а поняття «терор» закріпилося за репресивними діями держави . Як зазначають ці науковці, склалася тенденція вживати ці терміни з урахуванням конкретного контексту. Поняття «терористичний акт» набуває особливого значення в юридичному лексиконі особливо у зв’язку з виробленням правових заходів щодо боротьби з терористичною діяльністю [32, c. 55].

Принципово інший взаємозв’язок основних понять пропонують І. Бліщенко та М. Жданов. «Терор, — зазначають вони, — використовується як метод насильства, у той час як тероризм виступає як застосування цього методу шляхом індивідуальних терористичних актів».

Розрізняють індивідуальний і груповий терор (наприклад, дії екстремістів політичних угруповань) і державний терор (репресії диктаторських і тоталітарних режимів). У 70-х — 90-х рр. ХХ ст. отримав розповсюдження міжнародний тероризм (вбивства або викрадення глав іноземних держав і урядів, їх дипломатичних представництв, мінування приміщень посольств, місій, міжнародних організацій, вибухи в аеропортах і на вокзалах, викрадення повітряних суден)» [7, с. 1197].

Є. Кожушко пропонує таке визначення поняття: «Тероризм — це тактика політичної боротьби, що характеризується систематичним застосуванням ідеологічно мотивованого насильства та виражається у вбивствах, диверсіях, саботажі, викраденнях та інших діях, які становлять загрозу життю і безпеці людей» [4, с. 17-18].

Протягом останніх років набули поширення термін «міжнародний тероризм», дещо рідше, але використовується термін «транснаціональний тероризм». Науковці намагаються вказати на найсуттєвіші риси тероризму, формуючи найрізноманітніші варіанти визначення цього поняття.

Наведеним прикладам визначення тероризму, безсумнівно, притаманна певна односторонність та обмеженість. Однак їх автори, на нашу думку, виділяють декілька найсуттєвіших ознак міжнародного тероризму. Вважаємо за доцільне зупинитись на розгляді специфічних особливостей трактування цих понять офіційними інститутами США — країни, яка винятково-болісно сприймає тероризм, на які націлені зловісні наміри міжнародних терористичних організацій, котрим вдалось завдати цій країні відчутних ударів. Отже, ЦРУ визначає терор, тероризм як погрозу застосування чи саме застосування насильства з політичною метою окремими особами чи групою осіб які діють за або проти існуючого в країні уряду, коли такі дії спрямовані на те, щоб нанести удар чи залякати численні групи, ніж безпосередня жертва, щодо якої було застосовано насильство [39, c. 22].

Від цього дещо відрізняється формулювання ФБР, за яким тероризм — протизаконне застосування сил проти осіб чи власності, щоб залякати чи примусити уряд, цивільне населення чи будь-якого сегмента для досягнення політичних і соціальних цілей.

Для Пентагону визначальне таке розуміння: тероризм — протиправне застосування сили чи насильства революційною організацією проти індивідів або власності з метою справити тиск чи залякати уряд або суспільство нерідко в політичних чи ідеологічних цілях. Дипломатичне відомство (Держдепартамент) США розглядає тероризм як навмисне, політично мотивоване насильство, спрямоване проти невійськових цілей субнаціональними групами чи тайними агентами держави.

Слід підкреслити, що і в Україні стан наукових розробок з проблем тероризму набуває позитивної динаміки завдяки дослідженням. Вивченням проблем тероризму присвячено праці таких науковців, як В.Ф. Антипенко [7], О.П. Богданов, В.О. Глушков, В.П. Ємельянов, В.В. Колосков, В.В. Крутов, А.М. Кузьменко, М.Г. Любинський, С.М. Мохончук, В.А. Ліпкан [49], Д.Й. Никифорчук, М.М. Руденко та ін. Кожен з них по-різному підходить до висвітлення питань протидії тероризмові, аналізує різні рівні, форми прояву, аспекти цього явища. Дехто з них теж запропонував ряд визначень цього явища. Наприклад, В.Ф. Антипенко ідентифікує тероризм як засіб застосування насильства для впливу шляхом залякування на недоторканість національних та наднаціональних інститутів, що уже призводить до невинних жертв, чи суспільно небезпечних суспільно-небезпечних наслідків, або являє собою загрозу їх настання [7, c. 35].

В.А. Ліпкан пропонує розглядати тероризм у широкому та вузькому розумінні. Так, у першому негативне соціально-правове явище, обумовлене соціальними, політичними та економічними чинниками, яке характеризується згуртуванням агресивно налаштованих прошарків організованої злочинності з розподілом на ієрархічні рівні і виокремленням лідерів, що не беруть участі у вчиненні терористичних актів, але здійснюють ідеологічні, управлінські та організаційні функції; сукупністю складних, широкомасштабних кримінальних видів діяльності, що здійснюються організаціями, групами, особами публічно із застосуванням або погрозою застосування насильства, з метою впливу на прийняття державою, міжнародною організацією, фізичною чи юридичною особами будь-якого рішення чи утримання від нього, спрямованого на дезорганізацію суспільства, залякування ширшої групи осіб, ніж безпосередні жертви, створення умов що унеможливити протидію громадськості соціальному контролю, у тому числі з використанням корумпованих зв’язків, нехтування будь-якими законами і правилами людського співіснування, нівелювання життя окремої людини, пропозицію єдино можливого засобу розв’язання посталих проблем для кращого маніпулювання і досягнення повного контролю над суспільством [49, c. 16].

У вузькому як негативне соціальне явище, обумовлене соціальними, політичними та економічними чинниками, що полягає у застосуванні чи погрозі застосування насильства або інших загальнонебезпечних дій особою або групою осіб, які прагнуть шляхом залякування і примусу досягти певних соціальних змін у власних інтересах .

В.С. Зеленецький та В.П. Ємельянов розглядають тероризм як діяння, що існує у трьох рівнях розуміння: тероризм у вузькому (висланому) розумінні; тероризм у широкому розумінні та тероризм у найбільш широкому розумінні. Визначивши чотири взаємозалежні ознаки, науковці запропонували розглядати тероризм у вузькому (власному) розумінні — як загальнонебезпечні діяння, спрямовані на залякування населення з метою спонукання держави,   міжнародної організації, фізичної чи юридичної особи чи групи осіб до вчинення або відмови від вчинення якихось дій [31, c. 114].

Отже, ті чи інші визначення поняття «тероризм» зводяться до низки базових констатацій. Викладемо їх узагальнено.

По-перше, більшість науковців ототожнює тероризм з насильством, але трактують його досить обмежено: як загрозу або використання сили для спричинення фізичної шкоди окремій особі або групі осіб — на відміну від використання цього терміна в широкому сенсі як позбавлення волі і порушення прав людини. Останнє найбільш поширене. Так, за кримінальним законодавством Франції терористичні акти становлять умисні посягання на життя та недоторканність людини, викрадання або незаконне утримання людини в закритому приміщенні, а також викрадення літака тощо.

По-друге, поширене формулювання. Тероризм — використання сили з політичною метою, специфічна форма насильства. Таке трактування тероризму підтримує більшість фахівців, це дозволяє відрізняти його від інших злочинів. Слід відзначити, що не так давно з’явився і такий термін, як кримінальний тероризм — здійснення терористичних акцій кримінальними елементами, наприклад мафією, з метою добитися певних поступок від влади, залякати її представників, населення і т.д. Особливе розповсюдження тероризму такий вид отримав останніми роками, зокрема в Колумбії. Вважаємо, що значне поширення терористичної практики на теренах колишнього СРСР навряд чи зможе уникнути типового кримінального напрямку. Передісторія розвитку нової хвилі тероризму включає війну в Афганістані з її наслідками, пожвавлення націоналістичних і анархічних настроїв, пов’язаних з бажанням застосування у відповідних умовах озброєного насильства, бойові дії в Чечні з й на інших північнокавказьких територіях, а також поява десятків тисяч соціально дезадаптованих, етично деформованих, таких, що розчарувалися, розлючених молодих людей, що засвоїли звичку в конфліктних ситуаціях негайно братися за зброю, якою перенасичені не тільки тіньові ринки, а й цілком легальні структури.

По-третє, усі науковці у визначенні такого поняття особливо наголошують на домінантній ролі терористичної акції, яка, крім спричинення безпосередньої шкоди жертвам, розрахована на певний психологічний ефект — посіяти страх, створити загрозу великій кількості осіб (пригадаємо події вересня 1999 р. в Москві), тобто покликана саме тероризувати; викликати суспільний резонанс, що створює в суспільстві відчуття всемогутності терористів, беззахисності кожної людини і безсилля влади. Одночасно терористи нерідко прагнуть добитися широкої самореклами, використовуючи численні засоби масової інформації, ласі до сенсації.

По-четверте, справедливо відзначаючи, що тероризм — особливий метод боротьби, тому належність тієї чи іншої акції до категорії терористичних повинна визначитися на підставі типу дії, а не залежно від особи злочинця чи мотивів злочину. Врахування у дефініціях поняття цієї обставини дозволяє науковцям підкреслити велику соціальну небезпеку тероризму, як відверто жорстоку, цілеспрямовану форму терору [34, c. 29].

Отже, у цьому сенсі поняття «тероризму» тісно переплітається з такими однорідними поняттями, як геноцид, агресія, анексія, війна, революція повстанська та партизанська боротьба, національно- визвольний рух, репресія, анархізм, расизм, апартеїд, фашизм, вандалізм. Кожне з них має як свої власні, так і схожі з тероризмом ознаки, і цілком можуть розглядатися як одна із форм здійснення терору.

Як соціальне явище, тероризм становить ідеологію, політику та соціальну практику суспільних сил (індивідів, груп та інститутів), які орієнтуються на нелегальні насильницькі форми зміни державного та суспільного устрою. Іншими словами, це несиметрична реакція, що використовується тоді, коли, умовно кажучи, слабша сторона не може подолати сильнішу за допомогою звичайних засобів.

Аналіз наукових джерел (закордонних і вітчизняних) дозволяє констатувати, що серед суттєвих ознак сучасного тероризму є: злочинний спосіб досягнення мети (насильство); подвійний характер об’єкта насильства (безпосередній об’єкт терористичного впливу і кінцевий, стратегічний); створення обстановки страху та психологічної напруги; публічність і гласність виконуваних дій; висока соціальна небезпека, зумовлена втягуванням у сферу терористичного акту випадкових осіб [30, c. 43].

Виходячи за національні межі, сучасний тероризм перетворився на елемент міжнародних відносин, на загрозу міжнародному миру, порядку і стабільності.

За тисячі років природа насильства у своїй основі практично не змінилася. Різниця полягає лише в тому, що сучасне насильство стало ще більш агресивним і жорстоким. Тероризм як явище багато у чому традиційний і навіть примітивний — він кожного разу змінює лише форми, а «формула терору» залишається такою ж. Головне у ній навіть не саме насильство, а, насамперед, фактор залякування.

Отож, як бачимо, запропонувати всеохопне або максимально точне визначення поняття «тероризм» настільки складно, що доводиться обмежуватися звичайним описом цього явища. Як правило, здебільшого, саме так чинять спеціалісти, коли ведуть мову не про суто юридичне формулювання, а про тероризм як соціальне явище[26, c. 65].

Оскільки тероризм розглядається, насамперед, з метою протидії йому, експерти найчастіше звертаються лише до вирішення законодавчих проблем, кримінально-правових і кримінологічних досліджень та системного аналізу, не зачіпаючи глибинних причин цього загрозливого явища. І це зрозуміло, адже тероризм як соціальне явище за останні 10 років перетворився на найгострішу глобальну проблему, що вимагає не лише адекватного й оперативного державного і громадського контролю, а й об’єднання на платформі антитерористичної діяльності зусиль як учених, так і практиків. Звертаючи на це увагу, аналітики підкреслюють: тероризм — це саме та загроза, проти якої ще не винайдено дієвих механізмів захисту. Жодна країна у цьому розумінні не є винятком. Крім того, саме економічно розвинені держави, на думку спеціалістів, найболючіше відчувають на собі наслідки терористичних актів, що наносять суспільству надзвичайно велику шкоду [20, c. 14].

Незважаючи на численні наукові дослідження, апробовані на практиці, спеціалісти досі не одностайні в оцінюванні тероризму як специфічного, багатогранного явища, що вийшло за межі ознак суто кримінальних проявів.

1.2. Суб’єктивні та об’єктивні причини виникнення та поширення тероризму

Терор як засіб досягнення певних політичних цілей ввійшов у новітню історію з середини XIX ст., а відтак усе більше набирав поширення і застосування, перетворюючись на тероризм як відверто жорстку, цілеспрямовану форму насильства у боротьбі проти політичних опонентів, переважно державних органів влади, за реалізацію програмних чи локальних, партійних, групових, у тому числі конфесійних інтересів.

Тероризм належить до найбільш суспільно небезпечних та важкопрогнозованих соціально-політичних явищ, широко розповсюджених останнім часом у світі. За сучасних умов він набуває нових різноманітних форм і масштабності. Терористичні загрози сіють ворожнечу, розбрат між державами та людьми, провокують паніку, ненависть та недовіру між соціальними, національними та конфесійними групами. Загалом тероризм загрожує інтересам особи, суспільства, держави, політичній, військовій, економічній, екологічній та соціальній безпеці кожної країни. Значно впливає на розповсюдження тероризму загострення протиріч на тлі економіко-політичних та соціальних конфліктів між державами. Саме тому, осмислення природи цього явища, сучасних форм прояву та проблем щодо запобіганням йому стає невідкладним завданням для теорії та практики [17, c. 333].

Мотивами терористичних акцій, здійснення яких досить часто супроводжувалося численними жертвами людей, здебільшого тих, які випадково опинялись в їх епіцентрах, були намагання дестабілізувати внутрішнє становище регіону чи країни, вплинути на перебіг конкретних політичних подій, на вирішення політичних чи економічних проблем тощо. Ці мотиви визначаються кон’юнктурними прагненням груп, організацій, створити атмосферу страху в суспільстві, посіяти недовіру до влади, щоб таким чином переконати населення в її неспроможності тримати під контролем проблемні ситуації. Подібні тенденції посилюються в умовах глобалізації світу, що породжує більше питань і проблем, аніж дає відповідей.

Інтерпретаційні схеми, усталені кліше традиційного аналізу тероризму як звичайного злочину вже застаріли. Доводиться, на жаль, констатувати, що людство живе в умовах провокування тероризму, про що пишуть і говорять у ЗМІ, які інформацію про факти подають таким чином, що лише одиниці вкладають зміст у поняття значення, яке дійсно стосується базових ознак цього явища. Проте зростання зацікавленості широкого загалу навряд чи можна задовольнити мінімальною поінформованістю, загальними тлумаченнями. Мабуть, слід шукати адекватних виявлень тому інтересу способів пояснення справжнього змісту суті понять «терор» і «тероризм» [12, c. 24].

Важливість такого підходу обумовлена тим, що з середини 90-х і протягом останнього десятиліття сталося чимало знакових подій. Це і вибух в Оклахома-Сіті, і підрив посольств у Кенії і Танзанії, здійснений бойовиками Усами бен Ладена, вибухи у житлових будинках у Росії, Франції, вбивства людей терористами з ІРА у Великій Британії, знищення посадових осіб в Іспанії організацією ЕТА, численні замахи на глав держав Ватикану, Грузії, Шрі-Ланки, США, Філіппін. Терористичні акти в Нью-Йорку і Вашингтоні у вересні 2001 р. сколихнули світову спільноту і вплинули на міжнародну політику держав. Як наслідок — нова політична обстановка у світі, зміна геополітичних орієнтацій провідних держав і міжнародних організацій на посилення масштабних профілактичних заходів попередження терористичних загроз.

Як свідчить історія, прояви терору і тероризм супроводжували цивілізаційний розвиток людства на всіх етапах його історії, хоча й у різних формах, на різних рівнях, у різних сприйняттях та інтерпретаціях. Після розпаду СРСР, введення єдиної європейської валюти, створення Європолу, а також розроблення проекту щодо створення Європейських збройних сил світ не став безпечнішим. Науково-технічний прогрес, на жаль, позитивно не позначився на моральному оздоровленні суспільних відносин. Вочевидь, сьогодні є підстави вважати тероризм одним з вагомих факторів дестабілізації суспільно-політичного життя, надзвичайно серйозною загрозою безпеці міжнародним взаєминам у світі. Ніколи раніше теракти не були такими скоординованими і не завдавали таких тяжких моральних, матеріальних і фізичних втрат. Надто високим став рівень технічного оснащення терористичних структур, використання ними новітніх засобів комунікації та збору інформації. Терористи отримали доступ до сучасної зброї масового знищення, яку можна легко придбати і практично неможливо здійснювати контроль за її використанням. Зростає кількість фактів викрадення і контрабанди матеріалів і компонентів ядерної зброї, що може призвести до катастрофічних наслідків [11, c. 18].

Простежується загрозлива тенденція посилення релігійного екстремізму. Як приклад — ескалація ісламського фундаменталізм, що базується на ідеології релігійної нетерпимості, та має, без сумніву, яскраву військово-політичну спрямованість. Небезпеку терористичних проявів також може спричиняти велика матеріальна нерівність населення світу, що є наслідком процесів глобалізації і призводить до радикалізації настроїв великих мас населення у багатьох країнах, особливо на Близькому Сході, в Азії, Африці, Латинській Америці. Ріст безробіття, бідності, неосвіченості — ці чинники у своїй сукупності становлять соціальне підґрунтя посилення екстремістських проявів.

Тепер у громадських і політичних кіл демократичних держав світу найбільші занепокоєння викликають ускладненість детермінант терористичних акцій, їх непередбачуваність і зухвалість, а також переростання у потужний чинник регулювання сучасних міжнародних відносин. Тероризм усе частіше розглядають як засіб вирішення зовнішньополітичних та внутрішньо-політичних завдань урядами окремих держав, які, надаючи перевагу національним інтересам, заохочують і підтримують діяльність екстремістських угруповань.

Сучасна геополітична динаміка, що певним чином продукує умови для виникнення тероризму та його ескалації, значною мірою визначається соціально-економічними та психологічними причинами [4, c. 5].

Близько мільярда людей відлучені від продуктивної праці: 150 млн. осіб — безробітні, понад 700 млн. — частково зайняті, невизначена статистично, але значна кількість людей втягнута у кримінальну діяльність. Мільярд жителів планети — неписьменні (2/3 з них — жінки), приблизно 2 млрд. осіб животіють в антисанітарних умовах. Майже кожний третій житель Землі досі не користується електрикою, 1,5 млрд. осіб не мають доступу до безпечних джерел питної води, 840 млн. осіб, зокрема 200 млн. дітей, голодують або страждають від недоїдання. У бідних країнах щорічно вмирають 14 млн. дітей від виліковних хвороб і 600 тис. жінок із причин, пов’язаних з вагітністю і пологами. Половина всіх випадків дитячої смертності у країнах Африканського континенту зумовлена недостатнім харчуванням [2, с. 11-78].

На тлі деструктивних процесів глобалізації світової економічної системи доволі обґрунтовано передбачається посилення руйнівного впливу глобальної злочинності, корупції в системі державного управління, втрата національного суверенітету і підвищення ролі тероризму, особливо його релігійно-етнічного різновиду.

Сама ж світова фінансова система, що переживає у наш час чи не найбільшу кризу у своїй історії, на думку Д. Львова, перетворилась у глобальний спекулятивний конгломерат, що функціонує не в інтересах розвитку національних економік, зростання промислового виробництва та рівня життя людей, а задля закріплення позицій країн «золотого мільярда» [3, с. 15]. Реальна перспектива складних криз і конфліктів у майбутньому, зокрема збройних, що ґрунтуються на тактиці тероризму, тут також цілком можлива.

Відомий західний соціолог І. Валлерстайн в одній зі своїх останніх робіт зазначив, що «ми живемо в епоху переходу від існуючої глобальної системи суспільного устрою — капіталістичної світової економіки — до іншої або інших глобальних систем. Нема сумніву, однак, що перехідний період буде винятково важким для тих, хто живе в цей час. Це буде період загострення та посилення безпорядків, що супроводжуватимуться, на думку багатьох, руйнуванням звичаєвих цінностей» [4, с. 35].

На думку російського науковця В. Іноземцева, джерела і масштаби нинішніх і потенційних протистоянь визначаються тим, що на порозі ХХІ століття постекономічний лад формується не як самодостатня соціальна система, а як доволі замкнута спільність у межах постіндустріальних суспільств, що породжує два типи конфліктів. З одного боку, країни світового співтовариства, що розвиваються і зіштовхуються з кризою господарства, яка посилюється і обумовлена, насамперед, відсутністю реального попиту на їх продукцію розвинутого світу, об’єднаються в опозицію до високотехнологічних, постіндустріальних держав; виникне нова межа, що розділятиме сучасну цивілізацію. З іншого боку, розвинуті країни, що здаються чимось монолітним лише за їх оцінки з погляду громадян «четвертого світу», також будуть уражені зростаючим соціальним розшаруванням, яке відбуватиметься за різними мотивами діяльності представників тієї або іншої соціальної страти. Це може призвести до соціальних конфліктів усередині розвинутих країн, а також спричинити сповільнення становлення постекономічного суспільства або навіть руйнування його внутрішньої логіки [5, с. 16].

Необхідно зазначити, що глобалізація світової економіки, крім відторгнення вже відомих країн і народів так званого «третього» і «четвертого світів», дедалі відчутніше обмежує інтереси середнього класу. Не викликає сумніву те, що в основі тероризму — соціальний конфлікт.

На нашу думку, існує необхідність розглядати тероризм як прояв деструктивної правосвідомості, виявляючи при цьому особливості способу мислення та мотиваційні механізми носіїв такого типу світосприйняття. Аналіз публікацій закордонних і вітчизняних авторів дозволяє зробити висновок, що правосвідомість терористів здебільшого деформована, оскільки ними визнаються тільки їх права та вимоги. До того ж вони позбавляють основних природних прав тих людей, проти яких здійснюється терористичний акт: права на життя, на безпеку, на власний світогляд. Терористи завдають своїми діями руйнівного впливу суспільній та індивідуальній правосвідомості, оскільки підривають віру людини у справедливий правопорядок, надійність правоохоронної системи.

Щоб ґрунтовніше проаналізувати природу та сутність деструктивної правосвідомості, на нашу думку, варто проаналізувати причини тероризму. За всієї умовності будь-якої класифікації його видів, вчені виокремлюють об’єктивні та суб’єктивні чинники, які спричиняють це соціально-політичне явище, що розкриває більші можливості для аналізу тероризму та пошуку шляхів боротьби з ним [16, с. 65-67].

Серед об’єктивних причин цього складного, суперечливого явища сучасного світу насамперед називають:

а) нерозв’язаність соціальних (зокрема територіальних, як, наприклад, конфлікт у Нагорному Карабаху між вірменами й азербайджанцями у 80-90-х роках ХХ століття в СРСР), національних чи релігійних проблем, що мають для конкретної соціальної, національної, релігійної чи іншої групи суттєве значення, пов’язане з її самооцінкою і самосприйняттям, традиціями та звичаями;

б)       війна або військовий конфлікт, у межах якого терористичні акти стають частиною воєнних дій (Чеченська війна в Російській Федерації);

в)       наявність країн чи соціальних, національних, релігійних чи інших груп, що відрізняються від своїх близьких і далеких сусідів високим рівнем матеріального добробуту й культури і через свою політичну, економічну та військову могутність або інші можливості диктують свою волю іншим країнам чи соціальним групам (відносини США з деякими країнами світу, наприклад, з Іраком);

г)       існування, як правило, таємних організацій, зокрема релігійних, сектантських (наприклад, секта в Японії «АУМ Сінріке»), які наділяють себе магічними й месіанськими здібностями, виробляють єдино правильне, на їхню думку, вчення порятунку людства, докорінного покращення його життя, створення ладу загального добра, справедливості й добробуту або вічного порятунку душі тощо;

ґ) невирішеність економічних і фінансових питань, зниження життєвого рівня, стан психологічного дискомфорту, тривоги й безвихідності, загострене почуття соціальної справедливості, незахищеності;

д) слабкість державної влади, її установ та інститутів, нездатність правоохоронних органів вчасно виявляти і знешкоджувати терористів і тих, хто готує терористичні акти;

е)       порушення прав і свобод людини і громадянина представників певної соціальної, національної чи релігійної групи, принизливе, зневажливе ставлення до них, невжиття необхідних заходів для їх економічного та духовного розвитку;

є) порівняна доступність бойового потенціалу тощо [58, c.226].

Ще одним компонентом формування релігійних передумов становлення сучасного міжнародного тероризму стало посилення фундаменталістських тенденцій у релігійному житті, що торкнулося не тільки ісламу, а й багатьох інших релігій, у тому числі християнства та індуїзму. Їхня суть — повернення до першоджерел, пошук якогось «золотого століття», що знаменувало собою торжество істинної віри. Начебто відступ від неї, що супроводжувався гріховністю віруючих, призвів до занепаду і нестабільності, тому спокутування гріхів і повернення до чистоти віросповідання — ось істинний шлях до процвітання будь-якої релігійної общини. Релігійний фундаменталізм нерідко ставав підґрунтям виникнення екстремізму в середовищі віруючих, підштовхував їх до рішучих і навіть крайніх засобів досягнення своєї мети. Саме він став складовим елементом ідеологічного обґрунтування тероризму, що набирав силу в мусульманському світі: у Північній Африці, на Близькому і Середньому Сході, в Південній і Південно-Східній Азії тощо.

Серед суб’єктивних причин, що породжують сучасний тероризм, найбільш актуальними вважаються:

а) наявність визнаних (можливо, частково виправданих чи обґрунтованих) владних намагань в окремих осіб (як приклад, Усама Бен Ладен), груп чи організацій (прибічники радикального ісламського фундаменталізму), соціальних спільнот, коли їх намагання суперечать соціальним, релігійним, національним чи іншим групам і нормам моралі і права, що перешкоджають реалізації відповідних намагань;

б)       свідомий вибір терористичного насильства для масової пропаганди своїх намагань і якнайбільш ефективної зброї в боротьбі за владу з опонентом (політика більшовицької влади за часів установлення соціалістичного ладу після Жовтневого перевороту 1917 року, діяльність єврейських екстремістських груп «Штерн» та «Ірнун» у визвольній боротьбі з протекторатом Великобританії в Палестині й завоювання політичної незалежності та визнання держави Ізраїль);

в)       підтримуване, позитивне ставлення до терористів їх соціального оточення, населення, окремих груп; посилення впливу неформальних норм, що криміналізують суспільні відносини, за яких закон припиняє забезпечувати необхідний рівень соціального захисту значної частини населення;

г)       зміна понять про порядок і справедливість, утвердження принципів поведінки, у межах яких насильство стає «законним» засобом досягнення політичних та інших цілей (судові процеси 1934— 1954 рр. у СРСР над «ворогами народу»; диктатура чорних полковників у Греції, за часів дії якої страчено близько 60 тис. осіб в середині 60-х років ХХ ст.; у 70-ті роки минулого століття під час керівництва КНР Мао Цзедуном знищено понад 50 млн. громадян; у 80-ті роки в Чилі при Піночеті);

ґ) звернення до духовної спадщини політичних, релігійних та інших організацій екстремістської спрямованості, у яких культ сили та зброї вважається обов’язковим елементом побуту і способу життя (як це відбувалося у фашистській Німеччині за часів правління А. Гітлера);

д)       усвідомлення себе національними й релігійними спільнотами як пригноблених, позбавлених прав і свобод, відчуття необхідності захисту будь-якими засобами;

е)       створення образу ворога, що стає об’єднувальним підґрунтям для осіб, схильних до екстремістських дій;

є) бажання продемонструвати іншій соціальній, національній, релігійній групі свою перевагу й одночасно залякати її, руйнування історичних, культурних, моральних, гуманістичних цінностей тощо [61, c. 25-26].

Отож, можемо стверджувати, що у терориста (або групи) виникає «особливий» тип правосвідомості, який передбачає визнання тільки власних прав і нехтування правами інших. Правосвідомість терориста сконцентрована не на правових, а на деструктивних методах вирішення суперечностей.

Можна з чималою впевненістю стверджувати, що терористи мають доступ до багатьох досягнень сучасних наукових технологій і можуть застосовувати їх у своїх злочинних діях. Вони використовують різну інформацію й можливості розгалуженої банківської системи. Існує загроза застосування ними зброї масового ураження, насамперед хімічної та бактеріологічної. Терористи розробляють або використовують існуючі в комунікаційному просторі сценарії використання звичайних, порівняно доступних і дешевих технологічних розробок, застосування яких з руйнівною метою можна порівняти з наслідками війни. Вони здатні вплинути на загальнонаціональний рівень свідомості й «перепрограмувати» націю на неадекватну поведінку (наприклад, зумовити ненависть до окремих осіб, соціальних груп або народів). Деструктивна правосвідомість може поширюватися й серед пересічних громадян під впливом трагічних подій, що призводить до антисоціальної поведінки окремих осіб або суспільних груп.

Терористичні акти стають дедалі старанніше організованими і жорстокими з допомогою найсучаснішою техніки, зброї, зв’язку. У різних регіонах світу політичними і націоналістичними радикалами, котрі взяли на озброєння методи терору задля досягнення своєї мети, організована наявність розгалуженої мережі підпілля, складів зброї та боєприпасів вибухових речовин, які забезпечують структури, фінансові установи. Як прикриття для терористичних організацій, функціонує система фірм, компаній, банків і фондів.

Природа тероризму є дивною сукупністю конспірації і прагнення до широкого висвітлення своїх діянь у засобах масової інформації, щоб вони одержали якомога більший резонанс, вплинули на значну частину населення й за допомогою залякування сприяли впливу на уряди. У цю систему входять і такі дії, як публікація в засобах масової інформації різних маніфестів, декларацій, комюніке, листівок. Це стає невід’ємною складовою терористичних операцій [69, c. 33].

Як засвідчує аналіз терористичних акцій, останні здійснювалися здебільшого з використанням прикриття легального характеру. До них слід віднести дипломатичні зв’язки, різні контакти з політичними інститутами держав, політичними партіями та громадськими організаціями. Значну підтримку терористичні організації отримують від реакційних релігійно-політичних сил і рухів, а також мафіозно-кримінальних кланів і груп, що мають міжнародний характер.

Географія сучасного тероризму, на жаль, має тенденцію до постійного розширення. Однією з причин цього стають соціальні суперечності та конфлікти, обумовлені майновим і соціальним розшаруванням. Відтак стає цілком очевидним, що носіями деструктивної правосвідомості найчастіше стають люди, незадоволені своїм соціально-економічним становищем, а тому вони і є більше схильними до протиправної поведінки.

1.3. Міжнародний тероризм як загроза регіональній та глобальній безпеці

Міжнародний тероризм спрямований проти громадян, об’єктів, окремих країн і підриває стабільність міжнародних відносин. Він передбачає вчинення вибухів у громадських місцях, вбивств, викрадення політиків, дипломатів тощо.

Треба зауважити, що злочини терористичного спрямування зазвичай пов’язують із поняттями «терор», «тероризм», «терористичний акт», «терористична діяльність». «Терор» (terror) перекладається з латини як «страх», «жах». С.І. Ожегов відмічав, що терор — це фізичне насильство, аж до фізичного знищення, стосовно політичних супротивників [9, с. 691]. Убачається, що сьогоднішня терористична діяльність є набагато ширшою за обсягом, оскільки загрожує не тільки окремим політичним діячам, а й державі та суспільству. Тому слід прийняти точку зору авторів, що терор у сучасному розумінні, це насильство державного масштабу, масове, постійне, відкрите. Його мета — залякати протилежну сторону, змусити прийняти будь-які умови, продиктовані терористами.

Досліджуючи проблеми тероризму, П. Баранов виділяє найактуальніші питання державної політики боротьби з цим явищем. До основних із них відносяться:

а)       чітке визначення самої сутності феномена та поняття «тероризм» у його відмінностях від інших форм насильства;

б)       глибокий аналіз і наукова класифікація багатогранних проявів тероризму з виявленням природи та специфіки кожного із них;

в)       розробка і підготовка нормативно-правової бази боротьби з тероризмом з метою введення жорсткіших санкцій у сферах як внутрішньодержавного, так і міжнародного законодавства;

г)       розробка принципів, методів і технологій ефективної стратегії антитерору з урахуванням досвіду і практики діяльності вітчизняних і закордонних спецслужб;

д)       створення дієвої державної системи збору, обробки та аналізу будь-якої інформації про акти тероризму, що готуються, й усестороннього залучення всього населення у цю діяльність;

е)       організація глибоких досліджень типології та психології виконавців терористичних актів [78, с. 26].

Як зазначалося вище, тероризм — це спосіб політичної боротьби, що використовується організаціями екстремістського спрямування для тиску на різні суб’єкти міжнародної діяльності. Вказуючи на це, В. Суворов має на увазі саме міжнародний тероризм. На його думку, це явище стало своєрідним каталізатором складних соціально-політичних процесів, що розвиваються у сучасному світовому співтоваристві. Але, повертаючись до аналізу міжнародного тероризму, він зазначає, що таке поняття досить часто змішують з іншими подібними поняттями, зокрема такими, як екстремізм, сепаратизм тощо. Тероризм, як вважає науковець, може проявлятися у вбивствах та інших насильницьких актах, що вчиняються проти окремих громадян [39, с. 6]. Однак, на думку Ю. Антоняна, це явище в жодному випадку не можна зводити лише до вбивства. Він зауважує, що про тероризм можна говорити лише тоді, коли сенс вчинку зводиться до залякування, наведення жаху. Це основна риса тероризму, його специфіка, що дозволяє відокремити це явище від суміжних злочинів. Тероризм розглядається як один з способів послаблення супротивника шляхом і фізичної зміни будь-якого об’єкта, і психічного впливу на сторону протистояння [8, с. 9].

На порозі третього тисячоліття сучасна цивілізація опинилася перед парадигматичною дилемою: необхідно визнавати не тільки існування надзвичайно гострої проблеми тероризму, а й його ескалацію і, водночас, визнавати надто малоефективний пошук шляхів подолання цього злочинного у своїй основі системно-соціального явища чи хоча б протидії його поширенню.

Тероризм сьогодні видозмінюється як за своїми цілями (стає багатоцільовим), так і за формами та методами. Він передбачає вплив не тільки політичний, а й посягає, як зазначалось, на національні, релігійні основи тощо. Нинішній тероризм не можна називати лише політичним явищем. Більшою мірою — це кримінальний тероризм, де проявляються сповна егоїстичні, амбіційні, нарцистичні, а також звичайні корисливі мотиви. Така діяльність характеризується, окрім проведення терористичних актів, придбанням зброї та бойових припасів, підготовкою та навчанням терористів, організацією спеціальних терористичних груп або вербуванням одинаків, фінансуванням терористичної діяльності тощо.

Люди, котрі вступають до лав терористів, є вихідцями з різних соціальних верств і життєвих сфер. Що спонукає людиною стати членом терористичної організації? Чого вона домагається? Очевидно, існує певний набір особистісних рис, притаманних терористам. Є підстави вважати, що за цими ознаками вони багато в чому скидаються на прихильників релігійних культів. Члени терористичних організацій схильні до екстерналізації, до покладання відповідальності за невдачі на обставини і пошуку зовнішніх чинників для пояснення власної неадекватності. Це повністю узгоджується з висновками монографії Еріка Хоффера «Правовірний», що для більшості релігійних культів характерний образ спільного ворога, якого можна звинуватити у всіх внутрішніх проблемах релігійної організації. Таким ворогом може бути Сатана, уряд тощо [75, c. 11].

Найбільш гучні терористичні акти позначені, як правило, численними жертвами, що викликає почуття страху перед терористом і тим самим живить його амбіції як «компенсація» з боку суспільства. З цього випливає, що головна мета терориста — демонстрація власної сили, а не завдання реального збитку. Терорист не прагне безіменності, він завжди охоче бере на себе відповідальність за вчинені дії.

Перший терористичний рух на Близькому Сході організували євреї в Палестині. Сьогодні, навпаки, Ізраїль є одним із головних об’єктів терористичних актів поруч із Сполученими Штатами Америки, а зараз ще й Росією. Основне питання, яке виникає у зв’язку з проблемою тероризму, — що відрізняє борця за свободу чи революціонера від терориста? Певної думки щодо цього дотепер не сформовано.

Потрібно розмежувати різні види тероризму:

а)       економічний тероризм, пов’язаний з конкурентною боротьбою корпорацій;

б)       тероризм уряду проти частини свого народу (наприклад, у нацистській Німеччині, ПАР);

в)       тероризм народу проти свого уряду (Африканський національний конгрес у ПАР, Ірландська республіканська армія);

г)       етнічний тероризм, що поширився, приміром, у Боснії;

д)       тероризм однієї держави проти іншої [84, c. 39].

Предмет подальшого розгляду становитиме останній вид тероризму, специфіка якого в тому, що ціла країна за допомогою терористичної війни із сильнішим супротивником намагається домогтися своїх політичних цілей. Виконують це завдання навчені воєнізовані групи, які мають військові бази й одержують підтримку від націй та урядів.

Найбільшими у світі терористичними організаціями вважаються «Ісламський джихад Палестини», «Фатх», «ХАМАС», «Аль-Каїда», «Гезболла» та «ІДІЛ».

Своєю метою найбільш небезпечні екстремістські організації вважають боротьбу з неісламським світом — війну з «невірними».

На Близькому Сході найбільшу терористичну загрозу чинять сьогодні релігійні фанатики, відомі як мусульмани-шиїти. Багато років світ був свідком боротьби арабів проти сіоністської держави в Палестині, з арабським тероризмом постійно стикалися євреї, котрі приїхали туди створювати державу Ізраїлю. Зараз араби остаточно об’єдналися, створивши завдяки урядовій підтримці терористичну систему, яка діє в ім’я джихада — Священної війни. Їхня мета — створення нової ісламської держави, що об’єднуватиме всіх мусульман. Релігія є головним чинником консолідації арабського світу. І хоча в мусульманстві, як і в християнстві, існує чимало різних течій, найбільшим і серйознішим із них є об’єднання мусульман-шиїтів, розміщені в Іраку, Лівії, Сирії, Пакистані, Єгипті та Саудівській Аравії. Шиїти більше, ніж інші мусульмани прагнуть Священної війни і багато зробили для її проголошення.

Крім ісламу важливим чинником консолідації арабських країн виступає «загальний ворог», що з’явився в 1948 році, коли Велика Британія та США рішенням ООН допомогли створити Державу Ізраїль. З цього часу араби робили все, щоб витиснути євреїв із їхньої території. Британці та французи історично сприймалися в цьому регіоні як колонізатори і віддавна привертали увагу терористів. Оскільки США активно підтримували національний суверенітет Ізраїлю, арабські держави включили їх також у список своїх головних ворогів [77, c. 15].

Для того щоб сформувалася справжня терористична організація, необхідні три умови:

1. Доступ до грошей, зброї та вибухових речовин.
2. Військові знання та можливість навчання своїх членів.
3. Надійний притулок — наявність держав, які підтримують терористів поза своєю територією та використовують їх у своїх політичних і військових цілях.

Концепція боротьби з міжнародним тероризмом має посідати належне місце в системі теоретичних досліджень. Спираючись на неї, практика зможе визначити свою стратегію і тактику протидії цьому явищу. Найважливіша ознака такої концепції — наукова обґрунтованість, аргументованість і достовірність висновків, що визначає можливість їх реалізації на практиці. Саме такі висновки повинні бути концептуальною основою організації боротьби з тероризмом [76, c. 462].

Таким чином, доходимо висновку, що явище міжнародного тероризму не повинно залишати байдужою жодної людини. Міжнародний тероризм відносять до світових глобальних проблем. Це означає, що політики, вчені та прості люди мусять докласти максимум зусиль, щоб уникнути поширення тероризму, збільшення обсягів терористичних актів, небезпеки їх вчинення.

Україна засуджує протилюдські дії, вчинені останніми роками у США Франції, Бельгії, Тунісі, Турецькій Республіці та інших державах. 

Висновок до розділу 1

На основі з’ясування спільних і відмінних рис, ознак, мету також чинників, які характеризують те чи інше соціальне явище (з перелічених вище) маємо підстави для формулювання дефініцій поняття «тероризм».

Тероризм — це загальнонебезпечні дії або погроза ними, що вчиняються публічно і посягають на суспільну безпеку та спрямовані на створення в суспільстві обстановки страху, неспокою, пригніченості з метою прямого або непрямого впливу на прийняття будь-якого рішення або відмови від нього в інтересах винних.

Розглянувши причини виникнення та поширення тероризму як складного та небезпечного явища планетарного характеру, а також здійснивши аналіз деструктивної правосвідомості як підґрунтя сучасного тероризму, можна зробити висновок, що цей феномен не є продуктом певної етнічної або релігійної культури, а має універсальне значення. Тероризм — явище інтернаціональне, що не має ні громадянства, ні релігійної ідентичності. Йому властиво набувати різних форм: священної війни, класової боротьби, національного відродження тощо. Однак, які зовнішні атрибути не використовував би тероризм, його суть залишається антигуманною. Його стратегії дискредитують будь-яку ідею, руйнують шляхетні цілі, терор завжди призводить до деградації. Отримані внаслідок дослідження результати в подальшому будуть використані під час вивчення різних підходів до визначення змісту та характеру терористичних загроз, що впливає на формування відповідних заходів протидії. Визначивши низку суб’єктивних та об’єктивних причин виникнення та поширення тероризму, вивчивши тенденції, що впливають на розвиток сучасного тероризму, маємо змогу розробити превентивні заходи щодо запобігання проявам цієї багатоаспектної і надзвичайно небезпечної світової загрози.

Доцільно виокремити ряд сутнісних характеристик сучасного тероризму.

По-перше, метою тероризму (так само як і терору) є залякування тих, на кого спрямований терористичний акт.

По-друге, елемент насильства спрацьовує лише тоді, коли загроза теракту виражена явно (продемонстрована реальна можливість, здатність і готовність його здійснити). При цьому для того, щоб дія була ефективною, ця загроза не реалізується до кінця, тобто «вибухівка буде закладена, але не обов’язково підірвана».

По-третє, максимально можливий публічний резонанс здійсненого терористичного акту. Публічний характер тероризму робить його зброєю подвійної дії. Якщо об’єктом терористичного посягання стає конкретний політик або державний діяч, то він піддається впливу страху не лише за своє життя та здоров’я, а й супроводу громадян, які починають висувати владі свої вимоги. Зовсім не випадково терористи обирають для вибухів і підпалів місця з найбільшим скупченням людей з метою створення відчуття загальної небезпеки, загального страху та соціальної напруги в суспільстві.

Таким чином, можна стверджувати, що сучасний тероризм — це публічно здійснювані суспільно небезпечні діяння або погрози з метою залякування населення в інтересах терористів. 

РОЗДІЛ ІІ. ОЗНАКИ ТА ОСНОВНІ ВИДИ ТЕРОРИЗМУ

2.1. Типологія тероризму

Виняткове багатоманіття форм і проявів тероризму в сучасному світі, розбіжності, що існують в його характері, спрямуванні та меті, а також невизначеність кордонів тероризму як явища, зумовлюють існування в наукових колах досить розгалуженої та суперечливої структури типології сучасного тероризму. Одним з найскладніших моментів є визначення вихідних параметрів і критеріїв, якими можна було б керуватися при виробленні єдиної схеми сучасного тероризму, оскільки вони визначають його ідейно-політичний образ.

Найбільш розробленим у силу своєї нейтральності може вважатися питання класифікації різних видів терористичних акцій, що знайшло своє практичне застосування у підписанні декількох міжнародних конвенцій щодо боротьби з різноманітними формами проявів тероризму.

Поки що розглянемо деякі позиції вчених щодо обґрунтування типології тероризму. Зауважимо, що у цій ситуації доводиться мати справу з реаліями, які цілком характеризуються висловом: скільки авторів, стільки і схем. До речі, відомий англійський тероролог У Лакьор, за словами Л. Бонанате, взагалі відмовився від ідеї наукової типологізації тероризму «через досить значні розбіжності у часі і місці між різними типами тероризму». Натомість багато терорологів пропонують свої (досить часто надто схожі між собою) схеми класифікації тероризму. Так, американський фахівець з Інституту вивчення війни і миру при Колумбійському університеті Дж. Белл, керуючись «устремліннями» терористів, вважає, що тероризм можна поділити на такі види: а) психічно-злочинний, найчастіше проявляється у повітряному піратстві, переслідує суто злочинну мету — отримання грошей та притулку, нерідко маскується під революційний, ендемічний (наприклад, правління Іді Аміна в Уганді), відсутні гарантії дотримання міжнародних норм тощо; виникає при вироджуванні держави до рівня варварства; б) санкціонований (державою), полягає у використанні державної влади з метою примушування, тобто використовується для збереження існуючого режиму влади; у деяких випадках санкціонований тероризм перетинає кордони, що, безумовно, не сприяє зміцненню міжнародного порядку; в) «добровільницький» — ніким не санкціоноване насильство, спрямоване на «попередження» насильства (як приклад, Ку-клукс-клан); г) революційний — 1) організаційний — застосовується для підтримання дисципліни всередині групи, 2) лоялістський — використовується для отримання матеріальної допомоги (загроза помсти), 3) функціональний — для досягнення стратегічної переваги шляхом спеціальних акцій, 4) провокаційний, 5) маніпуляційний — створення ситуації шантажу, тобто загрози знищення матеріальних об’єктів, фізичних осіб у випадку невиконання вимог терористів, 6) символічний — як жертва обирається фігура, яка ототожнюється з ворогом [11, с. 57].

Підкреслюємо, що державний тероризм — багатоплановий і набагато небезпечніший, ніж «нелегалізований», до якого вдаються окремі особи чи групи.

Інший відомий авторитет з проблем тероризму, англійський соціолог П. Уїлкінсон, пропонуючи свої моделі типологізації тероризму, виходить з того, що він, як специфічна форма насильства, тобто «примушувальне залякування», «включає в себе три основних елементи: систематичне використання тероризму; здійснення або погроза здійсненням актів насильства особливої жорстокості; розрахунок на ефект, що справляється насильницькими діями на безпосередні жертви або на суспільну думку як у своїй країні , так і на міжнародне співтовариство» [84, с. 10-11]. На думку П. Уїлкінсона, при виробленні типології тероризму не потрібно враховувати, по-перше, кримінальний тероризм, який вчений визначає як систематичне використання актів терору з метою отримання особистої матеріальної вигоди, і власне фізичний терор. По-друге, як він зазначає, терор на війні також не належить до категорії політичного тероризму повною мірою.

Практично ідентичну типологію пропонує і Р. Шульц. Відмінність полягає у тому, що третій вид він називає тероризмом «істеблішменту» [77].

Американський вчений Т Тортоп робить акцент на двох основних різновидах сучасного тероризму: «примушувальному» тероризмі — терорі, що розв’язаний тими, хто є при владі, та «агітаційному» тероризмі — терорі тих, які прагнуть до влади.

На відміну від західних терорологів, науковці з країн «третього світу» при типологізації тероризму наголошують на мотивах визвольного і етно-релігійного характеру, що притаманне цим країнам. Індійський вчений Е. Туагі виділяє одинадцять видів проявів сучасного тероризму [36, с. 43].

Подібне багатоманіття наявних типологічних схем тероризму свідчить про відсутність системного підходу до досліджуваного явища. Виділяючи суттєві особливості сучасного тероризму, окремими авторами за основу для типологізації беруться ознаки суб’єктивного характеру, що призводить до надання надмірної уваги одним рисам і применшення значення інших. Відомо що тероризм, як проблема глобальної значущості, стає домінуючим способом реакції учасників конфліктної ситуації. Джерела конфліктів можуть бути політичними, економічними, соціальними, психологічними і при цьому реалізуватися на різних рівнях існування суспільства (наприклад, міжнаціональний конфлікт, міждержавний, у середині однієї держави тощо) [78, c. 14].

Слід зауважити, що тероризм як спосіб розв’язання конфлікту є ефективним з огляду на перспективи, таким чином спосіб акцентується увага на проблемах суспільства, а також воно ставиться перед фактом, що їх потрібно розв’язувати. Більшою чи меншою мірою дослідження типології сучасного тероризму здійснено у працях швейцарського дослідника Г Денікера, польського вченого А. Бернарда, французького Робера Сале, українського правознавця В. Антипенка [6]. У згаданих працях досліджується явище тероризму з позицій міжнародного права, в них зроблено спробу дослідити соціально — психологічні підвалини тероризму, визначити його типологію.

У низці наукових праць автори зосереджувалися, в основному, на психології особистості терориста. До них належать книги німецької дослідниці Й. Беккер [11], угорського науковця Е. Анчел [8], російського вченого Д. Ольшанського [32]. У них прослідковується намагання дослідити та осягнути причини, мотиви, механізми і психологію вчинення терористичних актів. Слід зауважити, що в цих дослідженнях нема єдиного підходу, який допоміг би структурувати всі відомі факти про тероризм, а тим більше виробити чітку, всеохопну типологію цього явища.

Так, Ю. Гальтунг виокремлює агресивне і оборонне політичне насильство, умисне та ненавмисне, і всі ці характеристики справедливі відносно тероризму. Вчений також вважає, що існує кілька комбінацій цих типів: умисне агресивне насильство, ненавмисне агресивне насильство, умисне оборонне насильство, ненавмисне оборонне насильство. За такої типології акцентується увага на ініціаторі політичного насильства та на стосунках між дійовою особою і самим актом насильства [17]. Той же Ю. Гальтунг вважає насильство прямим та структурним. Пряме насильство має не лише точного адресата, а й чітко визначене джерело. Структурне насильство наче вбудоване в соціальну систему, адже «…людей не просто вбивають шляхом прямого насильства, їх убиває також соціальний устрій» [17].

При такій класифікації не характеризуються типи учасників, тобто ті, хто провокує створення певної ситуації в суспільстві, коли тероризм як відповідна реакція — стає неминучим. Цей недолік врахований у типології

Т. Гурра, який вказує на те, що існує насильство держави, її агентів і насильство самих мас та класів. Насильство держави — це використання сили для попередження девіантної поведінки громадян та підтримування внутрішнього спокою в країні. Своєю чергою, насильство мас і класів поділяється на безладдя (відносно спонтанне, неорганізоване політичне насильство зі значною участю мас: страйки з використанням насильства, локалізовані повстання тощо); змови (добре організоване політичне насильство з обмеженою кількістю учасників: організовані політичні напади, терористичні акти, партизанські війни невеликого масштабу, повстання); внутрішні війни (добре організоване насильство з широкою участю мас, спрямоване на знищення режиму чи руйнування держави, що супроводжується систематичним насильством: широкомасштабний тероризм, партизанська війна, революція) [39, c. 44]. Однак типологія Т. Гурра відрізняється, як видається, деякою фрагментарністю та неповнотою. Так, в її основу покладено лише критерії масовості та організованості, а також характеристика суб’єктів насильства. Водночас, не враховано певні важливі критерії типології, як от спрямованість, сфера дії тощо.

На наш погляд, найпослідовнішу розгорнуту систематизацію тероризму запропонували А. Дмітрієв та І. Залисін [30]. Вони виділяють види тероризму за такими ознаками: 1) за сферою дії (внутрішньодержавний та міждержавний); 2) за ставленням суб’єктів до державної влади (державний, недержавний); 3) за ступенем організованості (стихійний, структурований); 4) за кількістю учасників (індивідуальний, колективний, масовий); 5) за джерелом ініціативи (оборонний чи агресивний); 6) за масштабом (одноразовий, масовий); 7) за інтенсивністю (високо-, середньо- та низькоінтенсивний); 8) за соціальною характеристикою суб’єкта тероризму (соціально-класовий, етнічний, релігійний); 9) за спрямованістю та глибиною соціальних перетворень (реформістський, радикальний, консервативний); 10) за способами впливу на об’єкт (демонстративний та інструментальний); 11) за засобами, які використовуються (збройний і незбройний).

У кожного з цих видів насильства є свої виконавці. Річ у тому, що психологічною наукою методом експерименту доведено, що пряме (безпосереднє) насильство психологічно є важчим для вчинення. Йому складніше знайти обґрунтоване виправдання. Натомість опосередковане насильство передбачає вилучення жертви (жертв) з поля свідомості терориста за допомогою такого психологічного прийому, як позбавлення жертви статусу особистості та надання їй образу істоти, від якої потрібно звільнити світ [32, c. 56].

Діяльність, у якій використовується насильство, відрізняється непередбачуваністю. Тероризм важко контролювати, обмежувати певними рамками (масштабами, об’єктами тощо), дозувати. Прикладом можуть слугувати терор якобінців і епоха Сталіна. Непередбачуваність терору обумовлена тим, що мотиви політичної діяльності можуть мати різний ступінь раціональності, тобто усвідомлюваності суб’єктом власних інтересів та цілей, обґрунтованості обраних засобів діяння. М. Вебер поряд з цілеспрямованою дією вказував на афективну дію, тобто обумовлену емоційним станом індивіда [29]. Цілеспрямована раціональна дія завжди супроводжується певним емоційним настроєм. Однак й імпульсивна поведінка не проявляється несвідомо. Правильніше було б говорити про звуження контролю над нею з боку свідомості [11].

Загальновідомо, що тероризм виступає джерелом та наслідком конфліктів у суспільстві. Він продукує ненависть і недовіру між соціальними та національними групами. У психології конфлікт визначається як «зіткнення протилежно спрямованих, несумісних тенденцій, окремо взятого епізоду у свідомості, в міжособистісних взаємодіях чи відносинах індивідів або груп людей, пов’язаних із негативними емоційними переживаннями» [22, с. 128]. Конфліктні ситуації як повсякденний чинник життя охоплюють усі його складові.

Одним із способів розв’язання конфлікту у сучасному світі є тероризм. Але слід зауважити, що це шлях у нікуди, оскільки однією з характеристик будь-якого насильства виступає ефект ескалації, іншими словами, кожна агресивна дія приводить до відповідної дії чи відплати, причому ефект має більшу силу, ніж первинний факт агресії. Цікавою особливістю тероризму є кумулятивний ефект або зосередження уваги на актах терору.

На нашу думку, розглядати явище сучасного міжнародного тероризму з позиції соціальної психології — означає переносити його у сферу соціального конфлікту. Тобто, слід визнати, що тероризм — це спосіб дії в умовах, коли відсутні альтернативні настанови на взаємодію з опонентом. Отже, найбільш адекватним поясненням феномена сучасного тероризму буде трактування його крізь призму явища конфлікту. Зважаючи на соціальність конфлікту, можемо використовувати методи та прийоми соціальної психології. Конфлікт характеризується протистояннями, відстоюванням позицій, що мають особистісний характер, від яких неможливо відмовитися, і, нарешті, йому властиві емоційно значущі переживання. Конфлікт — це доволі поширене у світі відносин явище. Існують різноманітні визначення конфлікту, але, на нашу думку, всі вони підкреслюють наявність протиріччя, що набуває форми розбіжностей, якщо йдеться про взаємодію людей. Конфлікти можуть бути прихованими чи явними, але в їх основі покладено відсутність згоди між двома чи більше сторонами — особами або групами.

Таким чином, через механізм конфлікту маємо можливість розглянути, що собою являє феномен тероризму. Такий підхід адекватний соціально-психологічним методам вивчення цього явища. Оскільки в основі тероризму завжди лежить протистояння, відстоювання таких переконань, від яких особистість не хоче відмовитися, наприклад, національних, етнічних чи світоглядних.

Тероризм стає своєрідним індикатором кризових процесів. Це аварійний канал зворотного зв’язку між суспільством і владою, між окремою частиною суспільства і суспільством загалом. Він свідчить про гостре неблагополуччя в певній зоні соціального простору [23].

Окремі дослідники тероризму, акцентуючи увагу на груповому різновиді тероризму, обмежуються класифікацією діяльності терористичних груп та організацій. У монографії «Тероризм: теорія і практика» розглядаються такі типи терористичних груп: націоналістично — сепаративні; ідеологічні («марксистські», маоістські тощо); нігілістичні, включаючи кримінальні елементи; такі, що лише спорадично вдаються до терористичних методів [24, с. 30].

Дещо ширшу типологію терористичних груп наводить Ч. Джонсон: групи нацменшин (обидва крила «ІРА» — «Ірландської республіканської армії», палестинська Аль-Фатх); марксистсько-революційні групи; анархістські групи; «синдикалізм незрілості» (типу американських «везерменів»); ідеологічні найманці («Японська Червона Армія», палестинська група «Чорний вересень») [35, с. 267-361].

Ці схеми не позбавлені загального недоліку: у них жодним чином не відображено основної специфіки сучасного тероризму — його міжнародного характеру. За словами Л. Бонанате, елементи тероризму завжди були присутні в міжнародних відносинах, але нині він став незаперечним чинником міжнародного політичного порядку. Вчений пропонує розглядати типологію внутрішньодержавного і міжнародного тероризму з урахуванням його ставлення до державної системи. Він виділяє два види внутрішньодержавного тероризму: один із них спрямований на захист існуючого суспільного ладу (тоталітарний режим, державний тероризм), інший — опозиційний до нього (популістські, анархістські та революційні рухи).

Аналізуючи різновиди міжнародного тероризму в розділі «Тероризм і міжнародна політика», Л. Бонанате, на відміну від інших авторів, не розподіляє політику тероризму, що здійснюється у воєнний і мирний час. Хоча це досить дискусійна теза, але, на його думку, період воєнних дій є найочевиднішим проявом тероризму на міжнародному рівні [16, с. 99].

Більшість закордонних учених, включаючи в типологічну схему міжнародний тероризм, як правило, виокремлюють три його види: внутрішньодержавний, транснаціональний і міжнародний. При цьому як на основну відмінність вказують на розбіжність між міжнародним і транснаціональним тероризмом у тому, що перший здійснюється державою, а другий — групою осіб, в окремих випадках — окремими приватними особами.

Р. Кларк пише: «Голод сьогодні повинен розглядатися як основна форма державного тероризму». З іншого боку, ядерний тероризм може передбачати спробу застосування ядерної зброї для своїх цілей якою- небудь локальною групою або окремою особою, і в цьому ракурсі його слід віднести до категорії групового або індивідуального тероризму.

Однак цілком зрозуміло, подібна типологія не виключає можливості інших варіантів підходу до проблеми. Французький журналіст Л. Діспо, наприклад, взагалі відмовляється від необхідності розрізняти «індивідуальний» терор і терор, що здійснюється державою. У першому випадку, на його думку, це тероризм, що рветься до влади, в другому — такий, що вже досягнув її [18].

Сучасний тероризм — це певним чином усталена ситуація (політична, соціальна, психологічна, технологічна тощо), накладена на певні ідеї та ідеологеми. Сучасний тероризм — одна з іпостасей духу нашої доби у формі особливого різновиду насильства. Він є точкою перетину ситуації та ідеї.

Тероризм як масове і політично значуще явище — результат повальної «деідеологізації», коли окремі групи в суспільстві легко ставлять під сумнів законність і права держави, і тим самовиправдовують свій перехід до терору для досягнення власних цілей [29].

Нині залишаються незрозумілими витоки таких сучасних явищ тероризму, як релігійне сектантство, оскільки емпіричні дослідження, прийнятні для соціології та психології (до якої відносимо і психологію віри), є спостереженнями, за своєю суттю раціональними, бо обмежуються тим, що можна побачити, сфотографувати, витиснути зі свідків чи підсудних, а тому висвітлюють лише крихти цих суспільних бід [19, с. 475].

2.2. Види сучасного тероризму

Як складне соціально-політичне явище, що має різноманітні форми прояву, тероризм можна класифікувати за найістотнішими ознаками, тобто провести його класифікацію, виділивши і охарактеризувавши основні його види, що дозволяє розуміти сутність цього явища. Це потребуватиме системного підходу із застосуванням кількох критеріїв. Так, В.А. Ліпкан пропонує такі підстави класифікації тероризму: за територією вчинення; за елементами проявів (за суб’єктами, мотивами, цілями, засобами, методами, об’єктами, змістом діяльності, характером наслідків); за рівнем організації; за видами терористських груп (організацій) [35, c. 66].

За територією вчинення тероризму виділяють такі види:

1)       транснаціональний (міжнародний) — вчинення терористськими злочинними групами та організаціями крізь державні кордони актів тероризму, при чому суб’єктом не є держава. Міжнародний тероризм, вважає А.Ю. Піджаков, це застосування державою (або групою, організацією), які роблять замах на міжнародний правопорядок, насильства, спрямованого на досягнення міжнародно- протиправних цілей шляхом залякування осіб, що не є безпосередньо жертвами нападів .

Згаданий модельний закон «Про боротьбу з тероризмом» визначає поняття міжнародного тероризму як терористичні акти, вчинені за межами держави, а також іноземними громадянами на території держави шляхом убивства представників іноземної держави, захоплення заручників з метою провокації війни чи ускладнення міжнародних відносин.

У ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» міжнародний тероризм визначений як здійснювані у світовому чи регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов’язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров’ю, руйнуванням чи загрозою руйнування важливих народногосподарських об’єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження [34, c. 32].

Отже, до міжнародного тероризму слід відносити дії, коли: ватажки терористських організацій мають за мету впливати більше,     як на одну країну; матеріальна, технічна, організаційна підтримка надходить з-за кордону; жертвами актів тероризму стають громадяни та організації різних країн; шкоду від актів тероризму нанесено різним країнам та міжнародним організаціям.

Сам термін «міжнародний тероризм» виник на початку 70-х р. Пізніше робилися спроби дати визначення цьому поняттю на конгресі ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками у 1990 р. У доповіді генерального секретаря ООН зазначено: «Міжнародний тероризм можна охарактеризувати як терористичні акти, при здійсненні яких виконавці (або виконавець) планують свої дії, отримують керівні вказівки, приїжджають з інших країн, рятуються втечею, шукають притулку, або отримують допомогу в будь-якій формі не в тій країні або країнах, в яких здійснюються ці дії» .

Проте, на наш погляд, при визначенні поняття міжнародного тероризму потрібно виходити з критеріїв транснаціонального характеру злочинів перерахованих у конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності. Конвенція була підписана офіційними представниками більшості країн світу (зокрема Росією) у грудні 2000 р. в Палермо (Італія) і вступила в силу в липні 2003 р.

Згідно зі ст. 3 конвенції «злочин носить транснаціональний характер, якщо:

а)       його здійснено у більш як одній державі;

б)       його здійснено в одній державі, але істотна частина його підготовки, планування, керівництва або контролю мала місце в іншій державі;

в)       його здійснено в одній державі, але за участю організаційної, злочинної групи, яка проводить злочинну діяльність у більш як одній державі; якщо його здійснено в одній державі, але істотні наслідки мають місце в іншій державі» [26, c. 65].

Якнайповніше визначення, на наш погляд, дають документи Інтерполу, де терористичний акт вважається таким, що має міжнародну значущість, коли: «цілі, обнародувані його лідерами зачіпають більш, ніж одну країну; його здійснення починається в одній країні, а закінчується в іншій; матеріально-технічне забезпечення групи виконавців має зарубіжне походження; він планується або готується в одній країні, а здійснюється в іншій; його жертвами є громадяни різних країн, або люди, зайняті роботою в міжнародних організаціях; завданий збиток зачіпає різні країни або міжнародні організації».

Міжнародний тероризм робить замах як на життєві інтереси світової спільноти, так і на права й основні свободи окремих людей, бо завжди супроводжується нетерпимістю і жорстокістю. Сучасний міжнародний тероризм представлений, головним чином ісламськими фундаменталістами. Бойовики-ісламісти відрізняються фанатичною прихильністю до релігійних ідеалів, залізною дисципліною і високим бойовим професіоналізмом [31, c. 49].

Сучасні організації оперують у міжнародних масштабах і, використовуючи новітні досягнення в галузі зв’язку, транспорту, озброєнь, є джерелом загрози для життя величезної кількості людей, а також стабільності світової економічної і політичної систем. Нині це одна з глобальних проблем;

2)       тотальний (внутрішній) — розповсюдженість тероризму на всій території країни. Ця ситуація може складатися за умови або слабкої державної влади, яка не в змозі боротися з терористськими групами, або якщо ця держава перебуває у стані латентної війни з іншою державою, і терористичні акти підривають безпеку держави загалом, завдають шкоду суспільству, намагаються створити обстановку пригніченості в усьому суспільстві. До внутрішнього тероризму відносять «здійснення політичних мотивованих убивств державних або громадських діячів цієї країни, посягання на її конституційні основи, створення і функціонування незаконних озброєних формувань, захоплення заручників без переміщення їх за кордон та ін.» . Яскравий приклад — існування червоних бригад, які діяли на всій території Італії у 70-80 рр., здійснюючи щорічно до 2000 терористичних актів;

3)       селективний — розповсюджений на певній території, яка є складовою держави. Його мета така ж сама, але масштаби не такі великі, бо обмежуються певною територією. Як приклад — діяльність Ірландської республіканської армії (ІРА). За останні 20 років від рук терористів з ІРА загинуло близько 3000 осіб внаслідок конфлікту у Північній Ірландії. Слід наголосити, що дві третини загиблих — цивільні особи, які випадково опинилися там, де було вчинено акт. Більшість таких актів ІРА здійснювала у декількох районах Північної Ірландії: Белфасті, Лондонферрі та у прикордонні з Ірландською республікою;

4)       локальний — полягає в тому, що тероризм вчинюється або на дуже малій місцевості, або на якомусь окремому об’єкті, чи проти певної визначеної категорії осіб, але за умови, що наслідки цієї дії повинні мати вплив не тільки на жителів цієї місцевості або у більш загальному плані на об’єкт впливу, й викликати резонанс, занепокоєння, залякувати невизначене коло осіб. Так, діяльність баскської організації «Вітчизна та свобода» (ЕТА) переважно полягає у вчиненні вибухів та вбивств службовців іспанського уряду, насамперед керівників спеціальних служб. Ще одним з прикладів є проведення серії вибухів у місті Житомирі 1998 р. Ці вибухи були вчинені проти однієї з комерційних фірм з метою усунення конкурента шляхом знищення об’єктів власності та залякування власників та робітників цієї фірми. При цьому ніякі інші, крім неї, об’єкти не постраждали [37, c. 198-199].

Перейдемо до аналізу наступної класифікації із загальної системи класифікацій терористичних проявів — елементів проявів тероризму. За цим критерієм терористичні прояви прийнято розглядати за суб’єктами, мотивами, цілями, засобами, методами, об’єктами, змістом діяльності та характером наслідків.

За суб’єктами розрізняють: а) акти тероризму, що вчиняються особами, які перебувають на державній службі та спеціально підготовлені для цієї мети; б) акти тероризму, що вчиняються пригнобленими етнічними меншинами (баски, корсиканці, північні ірландці, палестинці та інші), які прагнуть до культурної та політичної автономії, так званий «іредентизм»; в) акти тероризму, що вчиняються релігійними фанатиками (ваххабізм тощо); г) акти тероризму визвольних рухів у державах «третього світу» як приклад — герилья (партизанська війна в країнах Латинської Америки), ґ) акти тероризму, що вчиняються окремими індивідами чи організаціями осіб [30, c. 56].

Види тероризму за видами мотивів. Зазначимо, що якщо раніше домінував підхід, за якого мотиви у терористів могли бути лише політичні, то сьогодні науковці не схильні обмежувати терористичні прояви лише цим.

Базуючись на висновках В.А. Ліпкана, можемо виділити такі мотиви вчинення терористичних актів: 1) політичні; 2) релігійні; 3) націоналістичні; 4) помсти; 5) прагнення до самоствердження .

За видами цілей: а) підрив — придушення або знесилення су-противника з метою отримання поступок, (наприклад, звільнення засуджених терористів-однодумців тощо); б) провокування до дій чи бездіяльності тих чи інших сил з метою зміни політики, яка про-водиться у державі, здійснення вигідних терористам тих чи інших дій (утримання від таких); в) демонстративність — збудження та притягнення уваги громадськості до тієї справи, за яку ведуть боротьбу терористи;

За засобами діяльності, які поділяють на матеріальні і нематеріальні. Відповідно до загальної теорії управління засобом насильства може бути, будь-який вид зброї. Як, матеріальні засоби використовуються такі її види:

1)       інформаційна (демагогія, пропаганда помилкових ідей, залякування за допомогою ЗМІ);

2)       економічна (санкції, ембарго, кредити міжнародного валютного фонду);

3)       геноцидна (алкоголь, наркотики, хімічні отруйні речовини тощо);

4)       фізична (убивства, вибухи, підпали, викрадення за-ручників) ;

5)       технологічна (ядерна, хімічна, бактеріологічна (біологічна), інша зброя масового ураження), йдеться про так званий технологічний тероризм, якого розкрито у ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

До нематеріальних належать:

1)       не зафіксовані на матеріальних носіях погрози;

2)       хибні повідомлення про вибухи, які готуються, вбивства, отруєння та інші .

За способами вчинення розрізняють:

а)       провокування збройного заколоту, повстання чи військового перевороту для захоплення влади;

6)       порушення системи державного управління за допомогою вбивств політичних лідерів, шантажу, навіювання жаху, відчаю;

в)       руйнування основ цивілізованого життя і створення хаосу у функціонуванні систем зв’язку та життєзабезпечення, транспортних засобів, роботі організацій та установ сучасного суспільства.

За об’єктом спрямованості розрізняють:

а)       акти тероризму, що вчиняються проти безпеки держави;

б)       акти тероризму, що вчиняються проти безпеки осіб;

в)       акти тероризму, що вчиняються щодо майна або окремих фізичних чи юридичних осіб [43, c.133].

За змістом діяльності. В.А. Ліпкан розмежовує діяльність терористської групи (особи, організації), спрямовану на зміни у зовнішньому (навколишньому) світі, та внутрішню діяльність терористських груп, спрямовану на забезпечення власного існування.

У першому випадку діяльність групи, спрямована:

1. A) Проти держави, що виявляється у:

а)       посяганні або загрозі посягання на життя і здоров’я: вищих посадових осіб; посадових осіб нижчого рангу; представників правоохоронних органів; лідерів партійних рухів, релігійних організацій, громадських об’єднань;

б)       посяганні або загрозі посягання на об’єкти державного господарства, (наприклад, об’єкти Міністерства оборони та Збройних Сил, представництва і майно за кордоном, а також підприємства з виробництва ядерних, шкідливих для людини хімічних та біологічних матеріалів);

в)       посяганні чи загрозі посягання на об’єкти, які безпосередньо не належать державі;

Б) Проти певних організацій, що виявляється у:

а)       посяганні чи загрозі посягання на життя чи здоров’я членів цих організацій (як правило, злочинні дії зорієнтовані на керівництво організацій, членів виборних органів);

б)       посяганні чи загрозі посягання на об’єкти власності організацій;

в)       посяганні чи загрозі посягання на об’єкти, які безпосередньо не належать організації (транспорт, комунікації тощо);

г)       посяганні чи загрозі посягання на життя чи здоров’я осіб, які не є членами цієї організації (наприклад, випадкові відвідувачі);

1. B) Проти індивіда, що виявляється у:

а)       посяганні чи загрозі посягання на життя, свободу і здоров’я індивіда або близьких йому осіб;

б)       посяганні чи загрозі посягання на майно, яке є у власності чи у володінні індивіда або близьких йому осіб .

У другому випадку дії терористичної групи полягають у:

а)       діяльності пов’язаної з безпосереднім вчиненням терактів;

б)       інформаційно-розвідувальній діяльності до вчинення терактів (поширення відомостей про захоплених осіб, про «наміри» організації, збір інформації про об’єкт тероризму, його оточення, розробка та перевірка маршрутів рухів тощо);

в)       господарсько-матеріальному забезпеченню терористської організації щодо підготовки теракту (пошук транспортних та фінансових засобів вчинення злочину, виготовлення необхідних знарядь, підбір та придбання (найм), купівля місць дислокації учасників організації, утримання викрадених осіб тощо);

г)       контррозвідувальному та охоронному забезпеченні діяльності з вчинення терактів (охорона місця вчинення злочину, утримання викрадених осіб, складів, баз тощо, перевірка нових членів організації, вербування співробітників спецслужб);

ґ) підборі, навчанні та перепідготовці членів організації, ознайомлення з досвідом інших терористських організацій;

д)       керівництві, встановленні і підтриманні зв’язків з державними структурами, а також з іншими терористськими організаціями [47, c. 225-226].

За характером наслідків поділяються на такі, що спричиняють:

а)       шкоду здоров’ю — психічний розлад здоров’я, втрата працездатності, тілесне ушкодження тощо;

б)       створення загрози чи заподіяння шкоди життю людей або їх здоров’ю, матеріальної, моральної чи всіх видів у сукупності(наприклад, 19 жовтня 1998 р. о 9 годині 40 хвилин до відділення прикордонного контролю в аеропорту м. Кривого Рогу Дніпропетровської області зателефонувала невідома і повідомила, що в літаку Ан-24, який мав летіти до Стамбула, закладено вибухівку, після перевірки цієї інформації вибухонебезпечних предметів не виявлено);

в)       людські жертви, які можуть бути: груповими (двоє і більше осіб), під груповими розуміється сукупність нічим не об’єднаних людей (як приклад вибухи житлових будинків, на початку вересня 1999 р. у Москві, коли загинуло близько 230 осіб); до групових — сукупність людей, об’єднаних певними цілями, обов’язками тощо (прикладом такої сукупності жертв є знищення певної кількості людей, що належать до однієї соціальної верстви, до однієї партії або дотримуються схожих поглядів, таким терактом був розстріл на Олімпійських іграх 1972 р. німецької спортивної команди); а також одиничними (смерть однієї людини);

г)       матеріальну шкоду, з практичного досвіду відомо, що матеріальна шкода, спричинена актами тероризму, найчастіше призводить до неможливості використання повністю або частково за цільовим призначенням тих чи інших предметів. Інколи матеріальна шкода проявляється у частковому пошкодженні майна, через що його можна буде використовувати за цільовим призначенням після відповідного відновлення. Так, наприклад, 29 серпня 1998 р. Фронт визволення тварин у Бельгії взяв відповідальність за підпал ресторану «Макдональдс», пожежа завдала збитків на 1,4 млн. доларів США. Нерідко терактами спричиняється катастрофогенна, особливо велика або дуже велика шкода. Прикладом таких загроз може стати ядерний тероризм, де предметом, засобом або знаряддям вчинення злочину є ядерні матеріали, що може призвести до фатальних змін, які загрожують подальшому існуванню нашої планети [49, c. 58-59].

2.3. Класифікація тероризму за спрямованістю

Вітчизняні та зарубіжні вчені висловили різні погляди на поділ терактів за таким критерієм, як рівень їх організації. В узагальненому варіанті така класифікація, на нашу думку, могла б бути умовно зведена до таких видів: політичний тероризм; лівий і правий тероризм; національний тероризм; релігійний тероризм.

Політичний тероризм. За своєю суттю це суспільно-політичне явище, що стає обставиною атмосфери тотального страху серед населення з метою досягнення певних політичних цілей, тому при дослідженні цього феномена, доцільно проаналізувати вагомі складові елементи, дослідити взаємовідносини з політичною, економічною, соціальною, правовою, духовно-ідеологічною системами, громадянським суспільством тощо.

Аналіз наукових джерел і публікацій свідчить про те, що проблеми феномена політичного тероризму викликають достатнє наукове зацікавлення у науковому середовищі. Досліджено різні аспекти політичного тероризму такими науковцями, як М.Я. Лазарєв (тероризм як тип політичної поведінки), О.О. Половко (соціально-психологічні аспекти політичного тероризму), М.П. Требін (сучасний тероризм), В. Бушанський (Бердяєвська критика демократії і політичний тероризм), О.М. Бардін [10, c. 130] (походження і корені тероризму), А.М. Деменко (феномен тероризму в умовах глобалізаційної динаміки), О.М. Максимова [50, c. 54] (ресурсна база тероризму в сучасному світовому політичному процесі), О.П. Дзьобань [30, c. 43](політичний тероризм і політичний екстремізм) тощо. У кожному дослідженні певною мірою знаходимо суттєве наповнення цього поняття. Але, незважаючи на різноманіття поглядів, проблема вивчення причин тероризму завжди буде актуальною. Це явище у тій чи іншій формі вічне. «Людина має сплачувати за своє існування в цивілізаційному просторі не тільки летальними хворобами, такими як СНІД, рак та інші, а й страхом перед тероризмом». Тож до дослідження феномена політичного тероризму слід підходити з врахуванням його сутнісного та змістовного вимірів на рівні соціально-філософської рефлексії, розкриваючи його особливості, аналізуючи причини виникнення його як суспільно-політичного явища.

Акцентуємо увагу на необхідності розмежування політичного тероризму з іншими формами політично мотивованого насильства. Так, екстремізм являє собою сукупність різноманітних крайніх форм політичної боротьби, однією з яких є тероризм. Поняття «тероризм» менше за обсягом, відповідно видове відносно поняття «екстремізм». Таким чином, політичний тероризм можна кваліфікувати як систему використання крайнього насильства чи загрози його застосування для досягнення політичних цілей. Проте, як форму політичного насильства можна визначити і терор. Але терор, на нашу думку, — це державні насильницькі дії, а тероризм — опозиційні державним структурам акти насильства.

Ми погоджуємось з класифікацією тероризму, запропонованого науковцями, які за принципом дихотомії виділяють парні варіанти терору: революційний і контрреволюційний, субверсивний і репресивний, фізичний і духовний, селективний і сліпий, провокаційний і превентивний, військовий і кримінальний, такі його види: політичний, карний, націоналістичний, повітряний, міжнародний, ідеологічний, етнічний, релігійний, індивідуальний, державний, націоналістичний, військовий, корисливий, кримінальний та ідеалістичний. Намагаючись упорядкувати існуючі класифікації за загальними критеріями, пропонуємо поділяти сучасний тероризм двох видів (міжнародний та внутрішній) на п’ять типів — соціальний, націоналістичний, релігійний, «лівий» та «правий», виділяючи декілька форм — політичний, кримінальний, інформаційний, психологічний тощо.

Дехто з учених ототожнює політичний тероризм і бандитизм кримінальних злочинців. Але ж терористична діяльність принципово відрізняється від кримінальної злочинності політичним характером, хоча між ними і є певна подібність, зокрема у тому, що, по-перше, терористи свідомо порушують законність; по-друге, низка засобів, що використовуються ними, збігаються; по-третє, самі терористи нерідко залучають до своїх операцій кримінальних злочинців [55, c. 117].

За способами впливу на об’єкт політичний тероризм доцільно поділяти на демонстративний та інструментальний. Суб’єкти інструментального тероризму прагнуть до досягнення винятково реальних змін у владних відносинах шляхом нанесення фізичного збитку. Демонстративний тероризм має на меті викликати емоційну реакцію у політичних опонентів, які є об’єктами терористичних актів. Оскільки емоційна сфера людської життєдіяльності найбільш давня, то одним із аспектів маніпуляції індивідуальною та масовою свідомістю можна вважати психологічний тероризм. Слід пам’ятати, що символізація політичних процесів виникає в умовах формування глобальної інформаційної цивілізації. У наш час спостерігається формування напрямку політичного тероризму, спрямованого проти держав. Він здійснюється добре організованими та технічно оснащеними корпораціями державного і міжнародного характеру. Змінилась структура політичного тероризму, структура влади і тероризму перетинаються на об’єкті. Боротьба з політичним тероризмом у сучасних умовах повинна полягати у зменшенні його ресурсів, якими є всі засоби, використання яких забезпечує вплив суб’єкта на об’єкт тероризму. «Ресурси тероризму можна поділити на два типи: матеріальні та нематеріальні. Матеріальні ресурси: фінансові, людські, технічні та силові» . Міжнародний тероризм перетворився у вигідний бізнес, який має свій загальний бюджет.

Нематеріальні ресурси тероризму (організаційний, інформаційний, психологічний та ідеологічний) настільки взаємопов’язані, що важко провести чітку межу між ними. Засоби масової інформації є важливим чинником у конфронтації між терористами і владою. Терористам необхідна велика аудиторія, адже завдяки увазі мас-медіа відбувається інформаційна легітимізація терористичних організацій. Влада зацікавлена в тому, щоб ЗМІ не ставали об’єктом маніпуляції, спрямованої на досягнення політичних цілей або застосування методів тероризму. Ідеологічна платформа терористичних організацій може являти собою сукупність як ультралівих, так і правих, націонал-екстремістських, сепаратистських чи релігійних ідейних настанов, що є теоретичним обґрунтуванням застосування насильства у різній формі на нелегітимній основі для досягнення політичних цілей. Наукове значення має дослідження діяльності мас-медіа в ролі трансляторів екстремізму як ідейної бази тероризму [57, c. 7].

Важливе значення для теорії і соціальної практики існування феномена політичного тероризму має розгляд політичного екстремізму, допустимість насильницьких способів при вирішенні соціальних проблем. Традиційна для нашої ментальності терпимість до насильства, його постійна присутність у всіх формах суспільних взаємозв’язків, особливо в політиці, доповнюється правовим нігілізмом, який дозволяє легітимізувати свавілля в потрібному для певних соціальних груп напрямі, доводити його до стадії беззаконня під екстремістськими лозунгами. «У наукових колах, — зазначають П.П. Дзьобань і Е.А. Кальницький, — сьогодні ще недостатньо висвітлена й опрацьована досить актуальна проблема — проблема зв’язку екстремістського світогляду з терористичною діяльністю… Якщо найчастіше політичний екстремізм розуміється як конкретні цільові ідеї, то політичний тероризм слід розуміти, як діяння стосовно досягнення цих ідей. Але самі по собі ці ідеї не виникають — необхідні протиріччя в суспільстві, у політиці, оскільки далеко не всіма така ідеологія визнається єдино вірною» [30, c. 43].

У сучасної цивілізації постала ідея нового світового порядку. В масовій свідомості населення деяких регіонів світу відбувається певне зрушення в бік архаїзації, тобто певна регресія, адже існує загроза досить швидкої втрати надбань цивілізації, перетворення системи на дикунську. Не випадково В. Бушанський підкреслив: «Цивілізація є волею до світової могутності, до облаштування по-верхні землі. Цивілізація — інтернаціональна, матерія — механічна. Філософія, мистецтво існують лише в культурі. Культура — релігій-на, цивілізація — безрелігійна».

Як вже зазначалось, політичний тероризм — особливий вид терористичної діяльності, що претендує на моральну мотивацію і моральне виправдання. Сучасні реалії такі, що проблема дослідження цього явища обумовлена перш за все, що нема його одно-значного розуміння, немає чітких критеріїв ідентифікації суспільно небезпечних акцій, що визнаються терористичними. Слід від-значити, що жодна з теорій тероризму взагалі поки що не в змозі дати повну і всеосяжну відповідь на питання, пов’язані з політичним тероризмом, тому розгляд цього феномена у його сутнісному та змістовному вимірах на рівні соціально-філософської рефлексії дозволяє дослідити лише окремі аспекти цієї проблеми. Суспільство повинно проводити виважену політику щодо боротьби з між-народним тероризмом взагалі та політичним, зокрема, розробивши чіткі положення міжнародного співробітництва у вирішенні цієї проблеми.

Як форма політичного існує державний тероризм, що характеризується специфічним суб’єктом — державою чи державною організацією [35, c. 46].

Упродовж багатьох століть політичні лідери використовували тероризм як інструмент внутрішньої політики. Державний тероризм з моменту зародження самого терміну «тероризм» мав саме таке призначення. Визначення поняття «державний тероризм» у сучасній науковій літературі досить суперечливі та інколи розглядається через призму поняття «масовий терор», під яким розуміють терор, що здійснюється державою, в якій правлячий режим примушує опозицію до згоди з тією політикою, яку він проводить.

Широкого розповсюдження наприкінці ХХ ст., та й тепер набув державний терор як стосовно окремих осіб, політичних, соціальних і національно-етнічних структур усередині країни — «внутрішній терор», так і міждержавних відносинах «міжнародний терор». Державний терор, як правило, буває систематичним, масовим або тотальним. Тероризм же зазвичай має одноразовий характер. Тотальним тероризм не спроможний бути за своїм визначенням. Проф. Є. Кожушко прямо протиставляє терор і тероризм: «Терор — це політика репресій з боку держави, що спирається на міцність своїх силових інститутів. Тероризм — це насильство, що здійснюється з боку опозиційних угруповань. Зброя терору — репресії, зброя тероризму — терористичний акт» [42, c. 139].

У цьому контексті доцільною видається давно використовувана в західній політології дихотомія субверсивного (від англ. subversive — підривний, руйнуючий) тероризму і репресивного терору. Проф. А. Бернард запропонував коротке, але ємке за значенням трактування терору: «Терор виступає насильством і залякуванням, що використовуються об’єктивно сильнішими стосовно слабких; тероризм — це насильство і залякування, що використовується об’єктивно слабкішими стосовно сильніших» . Виходячи з цього, можна говорити про революційний і контрреволюційний терор, про терор, здійснюваний тоталітарною державою. Терор здійснюється відкрито і легально, а тероризм, як правило, — конспіративно і нелегально. Субверсивний тероризм зазвичай спрямований на дестабілізацію або повне руйнування тієї або іншої системи політичної влади в країні, на підрив її основ зсередини за допомогою різноманітних нелегітимних прийомів і методів насильства: шантажу, вибухів, убивств, захоплення заручників тощо.

Натомість репресивний терор спрямований на збереження та зміцнення існуючої системи політичної влади нелегітимним шляхом, тобто придушенням, ізоляцією дійсних або уявних противників всередині країни. Основна форма репресивного терору державний терор, що досягає своєї кульмінації в умовах тоталітарного режиму. Обидві ці форми насильства нерозривно пов’язані між собою: наявність однієї апріорі передбачає існування іншої. В історії людства, особливо новітній, є багато прикладів як субверсивного, так і репресивного терору.

Терор переважно пов’язується з діяльністю державної влади в конкретні переломні періоди існування держави. Він характеризується особливо репресивною, жорстокою діяльністю державної влади стосовно політичних опонентів всередині країни (внутрішній терор) і за її межами (зовнішній терор).

Діалектика взаємодії субверсивного тероризму і репресивного терору складна і суперечлива. Діючі особи на політичній арені можуть мінятися місцями: революціонер може стати представником влади, і навпаки. Однак у функціональному плані субверсивний тероризм і репресивний терор зберігають безособистісний характер: перший -завжди підрив і дестабілізація, другий — завжди придушення [44, c. 89-90].

Таким чином, терор і тероризм — принципово різнорівневі явища в сукупності явищ суспільного життя, як за своєю суттю, так і за значимістю їх наслідків для суспільства і кожної окремої людини. їх розбіжності і відмінності полягають у тому, що по- перше, терор — достатньо тривала у часі дія, а тероризм — це разовий акт, або серія подібних актів, що мають не тотальний, масовий, а винятково локальний характер; по-друге, суб’єкти терору наділені офіційно встановленою (виборним шляхом, шляхом воєнної інтервенції тощо) владою над населенням відповідної території, де розгортаються їх дії, терористи ж ніякою офіційною владою не володіють; по-третє, терор — соціально-політична субстанція дійсності, а тероризм — явище суто з кримінально-правовими властивостями.

Досить часто поняття «державний тероризм» трактується надто широко як будь-який прояв насильства, що здійснюється стосовно окремих держав, різноманітних її органів. До державного тероризму відносять акти геноциду, експансії військової агресії, поліцейського або судового свавілля тощо. Прецеденти подібного підходу вже проявляються: услід за поняттям «державний тероризм» за тими ж підставами виникають спроби ввести в науковий обіг, наприклад, поняття «державне піратство».

Аналіз прикладів, що наводяться на доказ існування «державного тероризму», які характеризують міжнародну або внутрішню діяльність держави, свідчить про те, що під «державним тероризмом» на будь-якому рівні, навіть найвищому, розуміються події, що належать до зовсім інших категорій реальної дійсності. Спроби подати різновидами «державного терору» агресію, геноцид, насильницьке захоплення влади тощо є нічим іншим, як змішуванням та підміною понять. А це вносить лише додаткову плутанину і в без того складну проблему визначення поняття та характерних ознак тероризму як такого І.П. Блішецко та Н.В. Жданов зазначають: «Безсумнівно, терористичні акти держав являють найбільшу небезпеку для міжнародного миру і безпеки, однак їх необхідно відносити до актів агресії … Терористичні акти, що здійснюються владою будь-якої держави, або недопущення владою будь-якої держави організованої діяльності, розрахованої на здійснення терористичних актів в іншій державі, необхідно кваліфікувати як акт побічної агресії»[19] .

Говорячи про «державний тероризм», проф. Л.А. Моджорян указувала, що він «може приймати форму загрози вторгнення або вторгнення у межі іноземної держави, щоб примусити її прийняти ультиматум держави-терориста. Це вже буде прямим актом агресії» . Справедливість такого застереження базується на серйозних підставах «Особливе місце, — вважають І. Б. Крилов та Ю. А. Решетов, — в політиці окремих держав займає державний тероризм. Він проявляється в тому, що стосовно населення цілих країн здійснюються ворожі акції аж до військового втручання та окупації з метою насильницької зміни або підриву їх суспільного устрою, дестабілізації або повалення влади»  [54, c. 63].

Однак такі дії зовсім не є терором. Це явища іншого порядку і кожному з них дана оцінка в науковій літературі, міжнародно- правових і кримінально-правових документах. Те ж саме (підміна понять та розширене тлумачення тероризму) відбувається, коли в науковій літературі прояв внутрішнього державного терору називають державним тероризмом і як приклад наводять практику диктаторських, профашистських режимів. Але державна влада, якою б вона не була, не потребує терористичної діяльності всередині країни як незаконного діяння, а отже, і боротьбу зі своїми опонентами вона веде за допомогою «узаконеного» тотального терору. Крім того, у літературі справедливо зазначено, що при тоталітарних режимах, ні тероризму ні мафії взагалі нема, оскільки ці форми не витримують конкуренції з терором.

Американський учений Дж. Белл виділяє «терор помсти», «санкціонований» та «терор лінчувальників», в кожному з яких можна знайти відповідний відсоток участі держави. «Терор по-мсти» розглядається як спрямований хаос, що характеризував Афганістан у період правління І. Аміна. «Санкціонований терор» використовується державою для залякування внутрішніх ворогів. «Терор лінчувальників» здійснюється недержавними особами з мовчазної згоди держави та революційних активістів.

Досить часто поняття «державний тероризм» трактується надто широко як будь-який прояв насильства, що здійснюється стосовно іноземних держав та внутрішніх противників з боку окремих держав або різноманітних їх органів. До державного тероризму відносять акти військової агресії, поліцейського або судово-го свавілля тощо [45, c. 130].

Існують підходи, при яких як підґрунтя для класифікації береться спрямованість терористичної діяльності на рішення внутрішньодержавних і міждержавних завдань або міжнародних проблем. Так, проф. Ю.І. Авдєєв пропонує таке визначення: «Державний тероризм, у вузькому розумінні цього поняття, являє собою цілеспрямовану систему використання державою, державними органами (перш за все розвідувальними та контррозвідувальними, політичною поліцією, частково збройними силами) акцій прихованого послаблення і підриву авторитету своїх внутрішніх і зовнішніх політичних противників шляхом протиправного знищення або погрози знищення їх провідних діячів, активістів та прихильників (лідерів і функціонерів опозиційних партій, державних і громадських діячів іноземних держав, популярних лідерів і учасників національно-визвольного руху), деморалізації та залякування відповідних прошарків населення, етнічних груп, які підтримують політичних опонентів даної держави, дезорганізація збройних сил, системи державного управління країн-об’єктів їх зовнішньої політики» [2, c. 32]. Саме у цьому розумінні будемо використовувати термін «державний тероризм». Водночас, як видається, тероризм з боку держави спрямований на іноземну державу або на підтримку терористичних дій на території іноземних країн, коректніше відносити до різновиду міжнародного тероризму, оскільки залякування здійснюється, як правило, стосовно фізичних осіб інших держав і дії від такого терористичного акту також очікуються від представників іноземних держав.

Трактування поняття «державний тероризм» у вузькому значенні зводиться до розуміння цього явища як перевищення влади, використання апарату примушування, призначеного для підтримання громадського порядку, національної безпеки, для придушення опозиції. Однак терор, як вже зазначалось, — те ж саме, що насильство; це форма правління, котра виникає тоді, коли насильство, зруйнувавши всю владу, не зрікається престолу, а навпаки, залишається для повного правління. На погляд, достатньо коректне формулювання визначення запропоновано проф. Ю. Антоняном: «Державний тероризм визначається потребою у знищенні власного народу, його повному придушенні та поневоленні, заодно із тими, хто бореться з тиранічною державою» [8, c. 29].

Метою державного тероризму, таким чином, у вузькому розумінні можна вважати придушення опозиції, залякування населення для посилення власної влади. Об’єктами державного тероризму, насамперед, виступають політична опозиція та все населення країни. Як суб’єкти державного тероризму можуть бути: а) органи державної влади (розвідка, контррозвідка, політична поліція, частково збройні сили), а також спеціально створені нею репресивні органи державної влади; б) створювані державою «самодіяльні» організації, покликані здійснювати розправу над противниками існуючого режиму, наприклад «ескадрони смерті»; в) недержавні екстремістські організації, що підтримуються, а іноді й фінансуються та доволі часто використовуються державою.

Внутрішній державний терор має свої специфічні прояви, якими є: а) таємне знищення політичних противників; б) прямі репресії (аж до фізичного знищення) стосовно дійсних або умовних   супротивників правлячого режиму; в) геноцид стосовно свого народу, тобто сплановане винищення частини населення, окремої соціальної групи, класу, етнічної або релігійної групи людей, членів будь-якої партії.

Внутрішній державний терор пов’язаний з діяльністю державних структур щодо придушення інакомислячих за допомогою превентивного насильства та створення атмосфери страху в суспільстві. Він характерний для певної окремо взятої країни і не виходить за її територіальні кордони.

Внутрішній державний терор полягає в навмисному створенні життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення деяких вікових, соціальних або національних груп населення за політичними або релігійними мотивами. Сюди ж належить політика (відкрита або прихована) масового психологічного та ідеологічного насильства, котра здійснюється державними або громадсько- політичними структурами, наділеними реальною владою над підлеглими людьми з метою примушування їх до відповідної, потрібної цим структурам, поведінки.

Внутрішній державний терор залежно від форм його прояву може поділятися на судовий та позасудовий. Судовий терор проявляється головним чином в офіційному кримінальному переслідуванні політичних опонентів аж до застосування смертної кари. Позасудовий терор може проявлятися у терорі воєнного характеру, адміністративному та поліцейському терорі.

Внутрішній терор воєнного характеру має місце при придушенні будь-якої озброєної опозиції та народних заворушень, оскільки супроводжується характерними операціями стосовно як переможених і полонених заколотників, так і тих громадян, хто співчуває цьому руху [10, c. 141-142].

Адміністративному терору притаманне надзвичайне посилення чиновницько-бюрократичного апарату, наділеного значними повноваженнями дозвільного характеру та функціями, пов’язаними із трактуванням законів. Різновидом адміністративного терору ви-ступає так званий поліцейський терор, що супроводжується несанкціонованими вибірковими масовими арештами, а також ліквідацією арештованих без суду і слідства. Оскільки уряди наділені значними фінансово-організаційними можливостями, то здатні спричинити жахливіші наслідки порівняно з іншими видами тероризму (лише упродовж 1976-1977 років військова диктатура в Аргентині була відповідальна за майже 10 тисяч людських смертей).

Незважаючи на те, що в основі таких дій лежить боротьба за владу, ідеологічне підґрунтя державного тероризму може бути різним. В одному випадку — це націоналізм, створення мононаціональної держави; в інших випадках тоталітарна держава визнає певну частину нації привілейованою — за релігійною ознакою (шиїти, протестанти тощо); за соціальною ознакою (військові, робітники, селяни тощо); за майновою ознакою (бідні, багаті); за наданням переваги певній ідеології (члени партії, прихильники ринкової економіки, капіталізму, соціалізму, комунізму). Для громадян соціальної групи, що перебуває при владі, забезпечуються усі права, включаючи поліпшення матеріального становища та привласнення майна інших груп. Інші ж громадяни можуть піддаватися значній дискримінації, насильницьким шляхом виштовхуватися з країни або знищуватись. їм може бути заборонена агітація, а також виступи проти правлячої верхівки, видання книг, газет і журналів, виступи по телебаченню та інші демократичні права і свободи, включаючи і право обирати [12, c. 29].

Державний тероризм може носити як відкритий характер, так і таємний, прихований. Він може здійснюватися під виглядом акцій незаконного затримання, позбавлення волі без суду на невизначений термін, у вигляді тортур, прихованої і відкритої депортації, висилання дисидентів, таємних убивств, погрози знищення провідних діячів, активістів і прихильників опозиції, а також акцій прихованого послаблення та підриву авторитету своїх політичних опонентів шляхом протиправних дій, спрямованих на дискредитацію або фізичне знищення.

Співпрацю спецслужб із тероризмом дехто з науковців називає спецтероризмом, який контролює і провокує на терористичні та антидержавні дії певна кланово-політична сила. Як приклад з історії можна навести есерівських терористів початку ХХ ст., убивство російського реформатора Столипіна — типовий приклад спецтероризму.

Близьким до цього і тероризм лінчувальників, які тероризували негритянське населення у США з мовчазної згоди державних відомств. Санкціонований терор в Уганді також відносять до різновиду державного тероризму.

Втягнення в терористичні операції спецслужб, як правило, призводить до розмивання кордонів. Такий процес становлення спецтерористичного середовища загрожує підкорити собі усю державність. Найвідоміший приклад — Колумбія, де лише надзвичайні міжнародні заходи змогли вирвати країну з-під практично повного контролю наркомафії. Турецькі терористи «сірі вовки» діють усередині Туреччини і за її межами, в тому числі в Азербайджані, не лише під контролем, а й при активному сприянні турецьких спецслужб. Цей процес дозволяє терористичним організаціям вже легально впливати на економіку і на державну політику, надаючи широкі можливості для керування суспільством [18, c. 75].

До специфічних особливостей державного тероризму необхідно віднести використання владою недержавних екстремістських організацій різноманітної ідейно-політичної спрямованості, що нерідко практикується для проведення репресій прихованого характеру. Як приклад — діяльність американською ку-клукс-клану, російської «Чорної сотні», турецьких «сірих вовків» тощо.

Одна з форм державного тероризму — залякування, яким уряди намагаються попереджати опозицію та перешкоджати її відродженню. Це відбувається або через інформаційний контроль, або шляхом використання поліцейської сили. Така форма державного тероризму спостерігалася майже у кожній багатонаціональній країні, частіше за все під час воєнних дій.

Мета державного тероризму — не лише збереження вигідної правлячій еліті суспільної системи, а й фундаментальна зміна людського характеру, в основі якого — страх та відчуття небезпеки. Основна форма діяльності терористичних держав — придушення свідомості, масова дезорієнтація, спроба одурманення, психологічний тиск, постійне нагнітання тривоги і масового психозу. У певному розумінні можна стверджувати, що масова істерія у ЗМІ — це також спосіб терористичної діяльності, який відкрито або приховано використовує держава.

Ще одна форма державного тероризму — примусове перетворення суспільства шляхом спрямування владних зусиль на створення повністю зміненого національного способу життя. Прикладом такого «соціального мотиву» може служити трансформація Радянського Союзу правлячою на той час політичною елітою, яка змінила державний устрій [20, c. 22].

Однією з головних ознак державного тероризму 30-х рр. минулого століття було те, що в Італії, Німеччині та СРСР правителі сформували державні механізми масових політичних репресій. їх жертвами ставали не лише політично активні громадяни цих країн — члени легальних партій і підпільних організацій, а й значні групи населення, не втягнуті у внутрішньополітичну боротьбу, а також громадяни іноземних країн. Суттєва роль у процесі тотального залякування відводилася воєнізованим загонам, сформованим із членів фашистських партій (наприклад, «чорносорочечники» в Італії). Насильницькі дії, включаючи арешти, тривале тюремне ув’язнення та розстріли, застосовувалися стосовно соціальних, професійних, етнічних та інших груп населення.

У середині ХХ ст. практика державного тероризму, що розуміється нами як офіційно прийнята репресивна система залякування, отримала широке розповсюдження в різних регіонах світу. Вона діяла в Іспанії у часи правління Франко і в салазарівській Португалії, при режимі «чорних полковників» у Г реції. Система державного залякування у цих країнах, що була заснована на поліцейських репресіях, доповнювалась терористичною діяльністю воєнізованих загонів, сформованих із членів профашистських партій, таких як «Нова сила» («Фуерса нуева») в Іспанії у другій половині 70-х рр.

У країнах Латинської Америки політика державного політичного насильства проводилася через так звані «ескадрони смерті». Ці терористичні групи складалися переважно зі співробітників правоохоронних органів, спецслужб та військовослужбовців, у то-му числі відставних. Формально перебуваючи на нелегальному становищі, «ескадрони смерті» неофіційно користувалися всебічною підтримкою правлячих воєнно-диктаторських режимів і навіть конституційно обраних урядів. Найактивніші «ескадрони смерті» були у 70-80-х рр. минулого століття у Гватемалі, Парагваї (групи «Національного студентського авангарду» та штурмові загони «пірайєс»), Аргентині, Чилі, Колумбії, Сальвадорі, Перу, на Гаїті (каральні батальйони «леопардос») та ряді інших латиноамериканських країн. Проте вони були лише одним із компонентів у тоталітарній системі загальнодержавного насильницького придушення незадоволення широких мас населення в умовах функціонування військово-поліцейських режимів.

Окрім фашистських режимів, тероризм, санкціонований державою, активно використовувався і рядом країн, що декларували соціалістичні ідеї. До них, зокрема, належав Китай періоду «культурної революції» (1966-1976 рр.), де діяли загони молоді — хун-вейбіни. Це ж стосується Камбоджі часів Пол Пота (1975— 1979 рр.), де політика, що була розгорнута «червоними кхмерами» проти свого народу, набула ознак геноциду [36, c. 149].

Таким чином, незважаючи на очевидні розбіжності в ідеологічній мотивації дій, і гітлерівський фашизм, і соціалізм у сталінському та маоїстському трактуваннях однаковою мірою санкціонували державний тероризм як цілісну систему придушення будь-яких проявів незгоди з проголошеним курсом залякування населення власної країни. Особливо жорстоким, кровопролитним був державний терор у країнах, де діяла влада диктаторських режимів — расистських, фашистських, комуністичних. Кожен з них обґрунтовував свою ідеологію тезою про безперервну боротьбу за виживання та вічний конфлікт, який нібито є законом природи і нормальним станом людини, навіть стимулом розвитку та очищення суспільства. Терор такими режимами офіційно визнавався і заохочувався як форма ідеологічної або класової боротьби.

Найнебезпечніша форма державного тероризму — геноцид, цілеспрямоване винищення соціальної спільноти — класу або етнічної чи релігійної групи людей, членів партії. Класичний приклад цього — винищення євреїв і циган німецькими нацистами. Адольф Гітлер та його сатрапи після захоплення влади створили авторитарний режим, призупинили дію усіх громадянських прав, усунули від влади тих, хто не був нацистом, заборонили усі свободи, включаючи демонстрації. Гестапо, таємна поліція мали необмежену владу, яка фіксувала будь-яку «підозрілу особу». Тисячі людей за національною ознакою кинуто у тюрми, вбито чи закатовано у концентраційних таборах. За різними підрахунками, упродовж 12-річного терору загинуло від 10 до 12 млн. осіб.

10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН одностайно прийняла Загальну декларацію прав людини. Цим документом проголошено, що кожна людина має право на життя, свободу, особисту недоторканність, що ці права не можуть бути відібрані жодною установою, державою чи індивідуумом. Згідно з цим документом проголошено, що не може бути прийнятним для держав здійснення покарання будь-кого за злочини, яких люди не вчиняли. Це також підкреслює потребу справедливих судових засідань і рівної справедливості перед законом. Такий документ, до певної міри, став суттєвим аргументом у питанні обмеження або й цілковитої заборони державного тероризму. Національна безпека, невтручання у внутрішні справи незалежної суверенної держави розглядаються як пріоритетні порівняно з іншими (етичними або моральними) підставами. Тим не менше Нюрнбергський процес продемонстрував інше. Починаючи з того часу, співдружність націй довела, що злочини проти людства можуть уважатися підставами для міжнародного втручання [41, c. 160].

Тепер усе частіше звучать заклики до відмови від принципу невтручання у внутрішні справи з метою полегшення боротьби з тероризмом. Це не лише не сприяє припиненню державного тероризму, а породжує серйозні рецидиви та інциденти, адже достатньо оголосити державу терористичною і можна направляти бомбардувальники на найважливіші об’єкти її економіки та інфраструктури, або, у крайньому випадку, оголосити жорсткі міжнародні економічні санкції. Готовність жертвувати громадянськими правами в ім’я збереження стабільності у межах держави може не лише послужити терористам стимулом для активізації дій, а й викликати у майбутньому прецедент порушення державою міжнародного права.

Лівий і правий тероризм. У соціальній сфері тероризм формується на основі глибших внутрішніх соціальних конфліктів, проявляється як ліва і права його форма. Лівий (революційний «червоний») тероризм ідеологічно орієнтується на різні ліві доктрини (марксизм, ленінізм, троцькізм, анархізм, маоїзм, кастроізм і т.п.). Його представники, прикриваючись «демократичними» гаслами чи просто демагогією, називають себе прибічниками боротьби за поліпшення умов життя трудящих.

Витоки таких актів найчастіше знаходять своє підґрунтя в соціальних умовах життя держав, а тероризм є спотвореною формою реагування на них. Зараховуючи до табору антагоністичних сил також усі профспілки, незалежно від їх політичної орієнтації, та пов’язуючи їх з органами держави, ліві терористи протиставляють себе усьому спектру надбудовних явищ сучасного суспільства.

За логікою лівих терористів, кожний з рівнів боротьби повинен відповідати трьом періодам, впродовж яких вирішується питання про владу: час озброєної пропаганди; перехідних трансформацій і громадянська війна [50, c. 54].

Вчені виділяють три положення лівого тероризму: 1) обґрунтування насильства як норми існування і діяльності, «інституціонально узаконеного» збройним шляхом; 2) концепція влади, яка формується виключно внаслідок військової боротьби; 3) теорія авангардизму.

В.А. Ліпкан вказує на ідейно-політичну забарвленість лівого тероризму, зазначаючи його спрямованість на керівництво політичних еліт, політичні та військові структури НАТО, об’єкти західної військової індустрії. Відповідні терористичні акти розраховані на публічний ефект [49, c. 52].

Мішенню для лівих терористів стають представники бізнесу, державні чиновники і співробітники органів безпеки, незалежні фахівці (економісти, юристи, журналісти), що співробітничають з урядом, функціонери проурядових політичних партій. Ліві терористи створюють підпільні, бойові організації, здійснюють координацію діяльності в міжнародних масштабах. Як правило, лівий тероризм активізується тоді, коли відбувається загострення внутрішніх криз.

Правий (контрреволюційний) тероризм орієнтується на традиційні для нації політичні доктрини і цінності, на національних діячів минулого. Вони активізуються на нетривалий час, в період найбільшої загрози з боку лівих. Мішень — ліві ліберальні політики і активісти . На відміну від лівого тероризму, який прагне до дестабілізації державної влади, до руйнування існуючої системи, правий тероризм прагне до зміцнення державної влади у найконсервативнішому її варіанті.

Проявом правого тероризму є спеціальні методи придушення класових противників, розправи з політичними опонентами. Ультраправий тероризм відомий у світу. Він пройнятий духом шовінізму або расизму, націоналізму або антикомунізму, ґрунтується на культурі сильної особистості і переконаний у перевазі над іншими, відстоює тоталітарні принципи організації суспільства.

В Україні поки немає аналогів розглянутих різновидів тероризму, але їх вивчення повинно стати імпульсом до вироблений комплексу превентивних заходів, за допомогою яких можна буде унеможливити зародження, виникнення, функціонування і розвиток їх у майбутньому [54, c. 21].

Національний тероризм. Національні прояви тероризму мають етнічні ознаки. Він характеризується особливою жорстокістю, супроводжується масовими погромами, великим числом людських жертв. В основі цього виду тероризму лежить ідея національної винятковості і вищості. Ідеї націоналізму запрограмовані на значний руйнівний потенціал, здатність нагнітати соціальну напруженість у суспільстві, розпалювання ворожнечі і навіть на руйнування держави як крайній випадок.

По суті, націоналістичний тероризм — неадекватна форма боротьби проти дійсного або уявного утиску свобод окремих націй і народностей. В основному його цілі носять, як правило, політичний характер, зокрема насильницьку зміну конституційного устрою, державного устрою, правового статусу суб’єктів федерації тощо.

Події останнього десятиліття багато в чому нагадують ситуацію, що склалася в Новий час і пов’язана з формуванням націй- держав. Становлення оновленої державності народів, що звільнилися від комуністичних режимів, спричинило не лише розвиток національної самосвідомості, а й сплеск націоналістичних настроїв.

З політико-психологічної позиції здебільшого загострення національно-етнічних проблем в сучасному світі пов’язане з ослабленням зв’язків вищого порядку, що об’єднує людей у наднаціональні групи. Простий приклад: варто було ослабнути інтернаціональним державним зв’язкам в екс-СРСР до кінця 80-х рр., як почалося піднесення національної самосвідомості і, відповідно, відбувся сплеск національних рухів. На їх початках висувалися вимоги відособлення у культурній сфері (відродження національних мов, відновлення навчання на національних мовах, національних ЗМІ і т.п.), потім порушувалися відкрито питання про політичну незалежність і державний суверенітет, а закінчилося це утворенням самостійних держав і крахом супердержави, побудованої на національній соціально-класовій основі. Згодом таким же шляхом намагалися піти національні республіки у складі Російської Федерації, скориставшись пропозицією президента Росії Б. Єльцина «брати суверенітету стільки, скільки можете». Виник особливий статус Татарстану, а услід за ним — феномен Чечні [58, c. 225].

Доречно зазначити, що національний фактор часто використовується у політичних цілях або державно-політичними угрупуваннями, що стоять при владі, або їх опозиціонерами, що рвуться до влади. При цьому деструктивні сили в особистих чи вузькогрупових інтересах використовують цей фактор, експлуатуючи національну ідею і перекидаючи десятиліттями невдоволення людей, що накопичувалося, у сферу міжнаціональних відносин. Характерною щодо цього є діяльність

Однієї з найвідоміших у світі терористичних організацій, що переслідують націоналістичні сепаратистські цілі, є Баська організація ЕТА (буквально «Країна Басків і свобода»), яка представляє себе як «революційний рух, що виступає за національне звільнення» басків, вимагає визнання за басками права на самовизначення і «територіальну цілісність».

Національний тероризм також здійснюється народами окупованих або колонізованих держав супроти представників країни агресора. їх головна мета — збереження державного суверенітету.

Так, починаючи з моменту проголошення незалежності Ізраїлю в травні 1948 р., його громадяни є об’єктом для нападу арабських терористів усіх напрямків. Всі політичні угрупування ставлять своєю головною метою створення незалежної арабської держави на території Палестини, тому теракти проти ізраїльтян вчинялися скрізь: у самому Ізраїлі, на окупованих або арабських територіях, у різних країнах світу. Жертвами терору за понад 50 років стали декілька тисяч євреїв. Ізраїльтяни ухвалили рішення «відповідати терором на терор», тобто знищувати терористів, причетних до убивств ізраїльських громадян, якщо нема можливості притягнути їх до суду. Як показали подальші події, це виявилося найефективнішим способом боротьби з тероризмом [61, c. 26].

Релігійний тероризм набув поширення у ряді регіонів і країн, виявляється у прихильності деяких релігійних течій, груп і окремих релігійних діячів до крайніх тлумачень своїх віровчень і методів дії, заснованих на нетерпимості до представників інших конфесій або жорстокому протиборстві у рамках однієї конфесії .

Провідну роль у релігійному тероризмі відіграє релігійне вчення. По-перше, релігія як форма ідеології вже сама по собі володіє свідомістю певної маси населення. Для багатьох релігійні норми стали регулятивними. Віра в релігійні догми і звичка чинити в житті відповідно до приписів духовних пастирів значно підвищує сприйнятливість населення і цільових установок, що висловлюються релігійними лідерами. По-друге, при широкому діапазоні релігійних норм деякі «корегування» їх з метою провокування антидержавницьких виступів можуть не усвідомлюватися віруючими. По-третє, взаємозв’язок між певною релігією і етносом веде до зародження націоналізму як форми національної течії.

Слід відзначити, що фанатизм і релігія тісно пов’язані. Так, в ім’я Бога у середньовіччі здійснювалися «хрестові походи», під час яких знищувалися інаковірці. В ім’я Бога палахкотіли вогнища, на яких за присудом інквізиції спалювали інакодумців, єретиків. Проте, у міру старіння і ослаблення християнської релігії в ній ослаб і фанатизм. Навпаки, у молодших релігіях, перш за все в ісламі, який   сьогодні переживає період бурхливого розвитку і нагадує християнство перших часів «хрестових походів», фанатизм незвично потужний.

Живильним середовищем для виникнення терористичних груп тепер стають різні «апокаліптичні» тоталітарні секти, які є різновидом релігійного екстремізму і тероризму. За останні роки їх кількість значно зросла, підвищилася активність екстремістськи налаштованих проповідників, а також сект, що вважають гріховним і ворожим навколишній світ, а також закликають боротися з безбожними урядами.

За способом формування і потенційними можливостями кожна така секта є ідеальним організаційно-терористичним формуванням, а найбільш яскравим виразом релігійного тероризму є діяльність так званих тоталітарних псевдорелігійних сект. За своєю структурою більшість подібних сект, по суті, — не добре законспіровані терористичні організації. М. Яковлєв пише, що «від нормального віруючого» сектант відрізняється «нетерпимістю, безвольним підпорядкуванням своєму вчителеві, агресивним прагненням всіх навернути в свою віру» . Сектантський дух виявляється в культі лідера, у підозрілому ставленні до нових слів та ідей, у підміні дискусії ультимативними вимогами прийняти свою позицію, у готовності пожертвувати дружбою, спорідненістю, любов’ю заради примарної ідеї. Схема формування сект багато в чому схожа: будується ієрархія із залізною дисципліною, беззаперечною покорою «учителеві», діє принцип приховування справжніх завдань від рядових членів. На таких позиціях стоять десятки, а може і сотні тисяч людей, що створили свою субкультуру, випускають книги і компакт-диски багатьма тиражами, створюють храми і квазірелігійні общини, про існування яких більшість їх сучасників нічого не знає. Вони мають значні фінанси. Хоча крайні апокаліптичні групи  є потенційними терористами, державні спецслужби нерідко не звертають належної уваги на їх діяльність. Ось чому газова атака в токійському метро, здійснена «Аум Сінріке», убивство Іцхака Рабіна, низка інших подібних актів так приголомшили громадськість [65, c. 96].

Релігійний тероризм рідко виступає в чистому вигляді. Зазвичай він діє у поєднанні з націоналізмом і стає силою, здатною консолідувати інших на спільній платформі, освятити всі справи авторитетом релігії. Наприклад, ісламські екстремісти приваблюють нові кадри простою альтернативою — поверненням у минуле, до ісламської мрії «золотого ст.», до традиціоналізму і відходу в шаріат.

Сьогодні майже всі держави Близького Сходу стикаються з проблемою ісламського екстремізму. Його наростання обумовлене об’єктивними причинами. Прискорена модернізація арабських країн супроводжується прогресуючою урбанізацією, перебудовою соціально-економічних структур, посиленням майнової диференціації, появою десятків мільйонів знедолених, таких, що животіють у міських трущобах, поширенням — особливо в середовищі студентської молоді — страху перед майбутнім. Певну роль відіграє і втрата ідеологічних орієнтирів, пов’язана з розчаруванням в ідеях арабського націоналізму, з неспроможністю соціалізму, неприйняттям капіталізму, який асоціюється з колоніалізмом, але також і з наркоманією, статевою розкутістю, розпадом сімей. На це накладається невдоволення економічним і ідеологічним вторгненням Заходу і вестернізацією суспільства.

Релігійний тероризм, заснований на ісламському екстремізмі, прийшов на зміну політичному насильству 1980-х рр., яке керувалося націоналістичними або сепаратистськими вимогами і часом заснованими на ультралівій, рудиментарній, але конструктивній ідеології. Порівняно з політичними тезами терористичних груп 1970-1980-х рр. вимоги сучасних ісламських рухів здаються, як правило, швидше убогими, адже вони не базуються на працях визнаних богословів, філософів або економістів. Для ісламізму тільки  в сурах Корану — єдино можлива істина. У принципі імператив єдиної істини закладено у будь-якій релігійній і квазірелігійній вірі, проте свого крайнього виразу він досягає зараз ймовірно в релігійному фундаменталізмі, просто звертається до тероризму в крайніх формах. Унаслідок ідеологічної слабкості світ ісламізму не в змозі висувати чіткі вимоги, як організації на зразок німецької «Фракції Червоної армії», італійських «Червоних бригад» або «Японської Червоної армії», що дотримуються марксистської орієнтації [71, c. 153].

Вимоги руху ісламізму і ісламського терористичного інтернаціоналу настільки розпливчасті, наскільки очевидна їх структура. Проте це не заважає їм вербувати все нових прихильників. У більшості країн, що розвиваються, звернення до безперечних або так званих загальних цінностей додає ісламському руху, по суті, об’єднавчий і мобілізуючий характер. З цієї ж причини натхненники руху не випробовують анінайменшої необхідності в уточненні поставлених цілей, а вже тим більше в розробці графіку руху до них. У них не існує ні виборів, ні конкретних планів. Як правило, навіть у самих активістів немає ніяких конкретних політичних вимог на майбутнє, якщо тільки ці вимоги не сформульовані їх керівниками (наприклад, встановлення ісламського режиму в арабських країнах або глобальна відмова від американської культури). Але ні економічна, ні соціальна програми, якими могли б керуватися активісти, не вироблені. Рядові ісламські бойовики не є активістами в політичному сенсі слова. У них немає маніфесту або хартії, що визначають їх цілі (таких, як, наприклад, «Хартія свободи» Африканського національного конгресу).

Висновок до розділу 2

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що логічна схема існуючих визначень терору і тероризму видається доволі простою. Вона, як правило, конструюється із суб’єкта тероризму, насильства як способу впливу, об’єкта, мети, якої прагне досягти суб’єкт. У розширеному варіанті у визначенні з’являються додаткові уточнюючі елементи, і його логічна схема виглядає так чином: суб’єкт тероризму використовує насильство (або загрозу його застосування) як спосіб впливу на об’єкт для досягнення поставлених завдань (політичних, соціальних, економічних тощо).

З огляду на це, можна вважати, що терор — це передусім метод цілей досягнення, принциповою ознакою якого є застосування (або погроза застосування) насильства. Але лише цієї властивості недостатньо, щоб сформулювати його визначення, оскільки насильство як таке властиве не лише тероризмові, а й іншим соціально- політичним явищам. Наприклад, для досягнення певних цілей (політичних, психологічних, соціальних, економічних тощо) дуже часто використовується війна. Принциповою основою цього методу є також застосування насильства. Тому для того, щоб дати чіткі дефініції терору і тероризму, необхідно окреслити особливості форм насильства, притаманні лише їм. Таким чином, лише за використання тих форм насильства, які властиві терору чи тероризмові, суб’єкт насильства не може стати об’єктом (і навпаки) в момент здійснення теракту відбувається чітка диференціація на суб’єкт і об’єкт насильства. Також необхідно акцентувати увагу на тому, що під час здійснення терактів терористи можуть мати як цілі, пов’язані з жертвами теракту, так і цілі, що з ними не пов’язані. Ґрунтуючись на цій дихотомії цілепокладання, можна сформулювати два основних поняття «терор» і «тероризм».

Терор — метод впливу шляхом здійснення теракту (терактів) для досягнення певних цілей, при якому жертва теракту є об’єктом цього методу впливу, а тероризм — це спосіб впливу шляхом здійснення теракту задля досягнення певних цілей, при якому жертва теракту не є об’єктом цього методу впливу.

Тероризм має трьох суб’єктів (своїх носіїв): окремого індивіда, групу (від малої до великої) й державний апарат. При цьому для кожного суб’єкта існує своя міра застосування тероризму. 

РОЗДІЛ ІІІ. МІЖНАРОДНІ ЗАХОДИ ЩОДО ПОДОЛАННЯ ТЕРОРИЗМУ

3.1. Методи боротьби з міжнародним тероризмом

У боротьбі з тероризмом на сучасному етапі необхідно враховувати його особливості. Суть їх, якщо апелювати тезами, полягає у таких положеннях:

• посилення тенденцій до об’єднання різних за орієнтацією терористичних організацій і створення міжнародного центру з координації їхніх дій;
• чітка розстановка акцентів на насильство, здійснюване військовими засобами, прагнення лідерів світового тероризму забезпечити перехід від локальних військових конфліктів до нової світової війни;
• активізація уваги на використанні новітніх досягнень науки й науково-технічного прогресу, що об’єктивно веде до розширення спектра нових загроз для національної безпеки;
• створення ідеології тероризму на основі релігійних, націоналістичних, фашистсько-расистських поглядів; тероризм сьогодні — це симбіоз контрпродуктивних ідей суспільної свідомості; тероризм, як видно з його ідеологічно-політичних прагнень, має гостру потребу у виробленні та розповсюдженні такої ідеології; при цьому слід мати на увазі, що антитерористична боротьба — це не боротьба з релігією, а боротьба з релігійним екстремізмом; подолання расистсько-фашистської ідеології — це боротьба з націоналістичним екстремізмом;
• оформлення основної мети світового тероризму.

Сьогодні цілком зрозуміло, що тероризм не можна зводити лише до кланових і мафіозних сутичок між наркобізнесом і різними фінансово-промисловими магнатами; у фокусі світового тероризму лежить боротьба за світове панування, новий світовий порядок на основі інших ідейно-політичних і економічних відносин; ідея досягнення світового панування на релігійній основі — давня мрія екстремістського крила релігійного фанатизму; історія боротьби між світською державою й реакційною релігійною верхівкою має свої, особливі сторінки; ідея політичного панування релігії знаходить прояв у багатьох країнах Азії й Африки; сьогодні така ідея не є реваншем за колишні поразки релігії, а стає метою організації суспільства на основі політичного панування релігії;

• легалізація терористичних сил, використання ними дипломатичного, державного та іншого прикриття; тепер здійсненню ефективної антитерористичної боротьби істотно заважають легальні зв’язки терористів з державними органами, політичними й громадськими об’єднаннями низки країн, представники яких практикують політику «подвійних стандартів»; тому в цій боротьбі важливо звернути увагу на зв’язки тероризму [70, c. 24].

Як засвідчує міжнародний досвід, протидія тероризму залежить, насамперед, від точності прогнозування можливих терористичних акцій. Передбачення терористичних атак дозволяє організовувати та вживати своєчасні заходи щодо їх нейтралізації.

В антитерористичній боротьбі варто повніше й оперативніше враховувати можливість появи нових факторів, що посилюють небезпеку тероризму. Аналіз нових загроз тероризму в антитерористичній боротьбі — складна й багатопланова проблема. Тероризм — явище, що постійно розвивається. Він не тільки зайнятий пошуками вразливих місць у системі національної безпеки, а й активно освоює новітні засоби впливу на життєво важливі основи суспільства.

Накопичений досвід боротьби з тероризмом рельєфно висвітлив необхідність постійного вдосконалення всієї системи антитерористичної боротьби. На наш погляд, вона значною мірою залежна від стану готовності на державному, регіональному й загальнопланетарному рівнях. Усі ланки цієї системи необхідно ретельно узгодити як по вертикалі, так і по горизонталі.

Безперечно, убезпечення людства від тероризму пов’язане зі зниженням рівня терористичної небезпеки, конфліктності у всіх сферах людської життєдіяльності. Боротьба з тероризмом передбачає, насамперед, вироблення й реалізацію заходів не силового, а економічного, соціального, духовного, правового й іншого характеру.

Світове співтовариство повинно усвідомити, що тероризм має певну базу для розвитку. Цьому сприяє, на наш погляд, низка об’єктивних факторів.

По-перше, продовжують поглиблюватися протиріччя між розвиненими країнами й країнами з величезною кількістю населення — Азія, Африка й Латинська Америка. Заходи, що здійснюються у слаборозвинутих країнах стосовно пожвавлення економіки, підвищення життєвого рівня населення цих регіонів, очевидно недостатні. До того ж, вони ще й досі перебувають у нерівноправних економічних відносинах з високорозвинутими країнами світу. Невирішеність цієї проблеми та її явно несправедливий характер терористи уміло використовують у своїх цілях.

По-друге, необхідно мати на увазі наявність у сучасному світі суперечностей між процесами глобалізації міжнародного простору й конкретними національно-державними інтересами. Процеси глобалізації призводять до посилення настроїв протесту, сприяючи певною мірою зростанню терористичних прагнень. Обмеження національних інтересів у процесі світової інтеграції подаються терористичними ідеологами під гаслом справедливості їхньої боротьби щодо захисту національної самобутності.

По-третє, досить небезпечним фактором активізації тероризму стає реанімація реакційних ідеологій, представники яких роблять ставку в досягненні своїх політичних цілей на тероризм. У своїх діях вони керуються гаслами: «мета виправдує засоби», «політика без моралі». Історія нагадує людству про інквізицію, фашистський та сталінський терор, расистську практику і попереджає про небезпеку відродження й панування таких ідей.

По-четверте, до нових загроз національній безпеці держав і людству загалом, варто віднести зростаючу мілітаризацію планети. Нарощування озброєнь, створення новітніх засобів збройної боротьби відкривають досить широкі канали доступу до них терористам, роблячи їх ще загрозливішими [75, c. 12].

Особливе значення набуває контроль за виробництвом і поширенням засобів масового знищення, розробка й формування глобальної стратегії активного нерозповсюдження зброї масового знищення. Міжнародним контролем за таким видом зброї повинні бути охоплені всі сфери як наукових розробок, так і наявних засобів, що несуть потенційну небезпеку для народів і держав. Так, за даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (СІПРІ), тільки в 2001 р. було зафіксовано 643 випадки незаконного обігу ядерних та інших радіоактивних матеріалів, що становлять потенційну загрозу у випадку використання їх терористичними організаціями [42, c. 8].

З метою вдосконалення антитерористичної боротьби, на нашу думку, доцільно створити під егідою ООН міжнародний аналітичний центр або інші аналітичні структури для досліджень, оцінок і вироблення рекомендацій, пропозицій міжнародному співтовариству для активної протидії тероризму. Висновки й пропозиції таких дослідницьких інституцій, як аналітико-інформаційних органів ООН повинні мати обов’язковий характер.

Як показує досвід, у боротьбу з тероризмом значний вклад вносять політичні партії і громадські організації та рухи. Сьогодні йдеться не тільки про активізацію їхньої діяльності в цій сфері, а й про необхідність розробки стрункої системи взаємодії між ними на основі норм міжнародного права, здійснення відповідного контролю за інформаційним простором та забезпечення інформаційної ізоляції тероризму.

Сучасна роздробленість організацій і засобів, задіяних у боротьбі з тероризмом, висуває як першочергове завдання створення єдиних центрів, як в окремих державах, так і об’єднаного міжнародного, виділення в їхнє розпорядження відповідних силових та інших ресурсів. Усвідомлюючи небезпеку тероризму для стабільності, світове співтовариство повинно новими способами і методами об’єднатися у антитерористичній боротьбі. Тероризм не має майбутнього, він буде переможений. Оптимізм такого висновку будується на вірі людини в перемогу добра над злом, перемогу розуму над мракобіссям.

Силовий варіант протистояння міжнародному тероризму як один із чинників антитерористичної боротьби

Проблема міжнародного тероризму та боротьба з нею надали нового значення іншим важливим проблемам міжнародного життя. Антитерористична кампанія під егідою Сполучених Штатів Америки в Афганістані та Іраку, яка розгорнулася відразу ж після подій 11 вересня 2001 р. викликала міжнародний резонанс та неоднозначні оцінки як серед науковців, так і серед членів міжнародної спільноти [77, c. 34].

У міжнародній практиці правове та легітимне застосування сили можливе тільки за відповідного рішення Ради Безпеки ООН, яка згідно зі Статутом ООН (Розділ VII) та концепцією колективної безпеки визначає наявність загрози, акту агресії та встановлює факт порушення миру і, відповідно, вирішує, яких заходів слід вжити в тій чи іншій ситуації для підтримання та відновлення міжнародного миру і безпеки, а потім здійснює їх або організовує проведення таких заходів, у тому числі і військових.

Незважаючи на те, що ст. 51 Статуту ООН проголошує право всіх держав на самооборону у випадку збройного нападу, у п. 4. ст. 2 однозначно заборонено державам-учасницям застосовувати чи погрожувати силою одна одній. Допускаючи тільки два винятки: дії в порядку самооборони відповідно до ст. 51 та застосування заходів військового характеру, санкціонованих РБ ООН на основі Розділу VII у порядку реагування на «будь-яку загрозу, будь-яке порушення миру чи акт агресії».

Крім того, у Статуті ООН прямо згадується і про можливість застосування примусових заходів у превентивному порядку (ст. 50), які отримали протягом останнього часу назву «гуманітарних інтервенцій». Однак проблема полягає в тому, що у Статуті не визначено т. зв. «критерії втручання», на основі яких прийняття рішення про застосування таких заходів отримало б легітимне закріплення.

Показовими у цьому контексті можуть стати міркування деяких науковців. Так, відомий український фахівець-оонознавець В. Бруз вважає, що застосування примусових заходів доречне у випадках масового порушення прав людини, прав нацменшин; виникнення небезпечної кризи, яка загрожує міжнародному миру та безпеці і яка розглядається ООН не тільки як внутрішня, а й як міжнародна проблема, розв’язання якої підпадає під положення Розділу VII Статуту ООН; у випадку необхідності охорони гуманітарної допомоги; для захисту життя учасників контингенту ООН та проти порушників досягнутих угод, які ставлять під загрозу життя людей в «зонах безпеки». Експерт зазначає, що застосування сили у таких випадках розглядається як відповідь на грубі порушення прав загальновизнаних норм, які загрожують життю та безпеці людей, що відповідає головним цілям статуту ООН [49, с. 94-95].

Водночас цей фахівець дотримується жорсткої позиції щодо необхідності врахування при розробці «критеріїв втручання» для застосування сили наступних факторів:

• об’єктивне визначення ступеня загрози міжнародному миру та безпеці, що дозволяло б Раді Безпеки ухвалити рішення на основі Глави VII Статуту ООН;
• вичерпність мирних засобів щодо врегулювання конфлікту;
• чітке визначення засобів, мети та реального шансу щодо її досягнення у випадку здійснення можливої силової акції;
• рішення Ради Безпеки — обов’язкова умова [43, с. 49].

Отже, реформація правових відносин як об’єктивна необхідність сьогодення вимагає поєднання юридичних методів протидії із соціально-інформаційними та потребує подальших розвідок, у тому числі й у напрямку підвищення ефективності боротьби із тероризмом шляхом перенесення центру тяжіння у з караючих заходів на прогнозування та соціальну профілактику [13, с. 14].

3.2. Засади профілактики тероризму

Об’єктом тероризму є існуюча система соціального управління. Враховуючи те, що управління, в тому числі і соціальне, відноситься до специфічних інформаційних процесів, можна зробити висновок, що зміна алгоритму соціального управління — це результат перерозподілу інформаційного ресурсу.

Основна мета усіх організаційно-профілактичних заходів — вдосконалення системи боротьби з тероризмом, приведення її в стан, що дозволяє своєчасно, адекватно і цілеспрямовано реагувати на зміну характеру злочинності, виникнення нових видів злочинів, на дії лідерів і авторитетів злочинного терористичного середовища; використання всього потенціалу системи для нейтралізації і ефективної боротьби з тероризмом, для забезпечення реального захисту особи, суспільства і держави від будь- яких злочинних посягань.

Ефективність попередження терористичних злочинів залежить від вирішення багатьох завдань. Проте особливе значення мають визначення відповідної політики, поточних і перспективних завдань, а також методів і способів їх досягнення, наявності ресурсного забезпечення; визначення суб’єктів попередження терористичних злочинів, їх прав і обов’язків; контроль за виконанням, нагляд за законністю. Найважливіше — це систематизація інформації, що використовується саме з метою попередження терористичних злочинів. Необхідна державна програма боротьби з тероризмом, розроблена на реальній «терористичній ситуації» в країні. Практика вимагає чіткого розподілу завдань і повноважень різних міністерств і відомств, покликаних здійснювати діяльність щодо попередження терористичних злочинів (визначення і розподіл функціональних обов’язків). Особливе практичне значення має державний і соціально-правовий контроль за такою можливою «терористичною ситуацією», а повсякденна практика вимагає розроблення заходів щодо посилення такого контролю — саме державного і соціально-правового [72, c. 110].

Основною функцією соціальної профілактики тероризму виступає соціальний контроль за проявами цього явища. Нормативний метод регулювання і охорони суспільних відносин допускає існування контрольних механізмів, за допомогою яких визначається відповідність поведінки людей соціальним нормам, стимулюється позитивна, корисна для суспільства діяльність, попереджується і карається негативна, шкідлива. Подібні завдання виконуються системою соціального контролю, що ґрунтується на визнанні детермінації людської поведінки, зокрема соціальними нормами як специфічним виявом вимог зовнішнього середовища. Неважко зрозуміти, що тут простежується певний зв’язок не тільки з питаннями злочинної поведінки, а й з проблемами її попередження.

Захист громадян від тероризму і забезпечення їх безпеки від терористичних загроз — особливе соціальне замовлення. Усвідомлення суспільством необхідності виконання такого замовлення останнім часом набуває ознак формування у нашій країні позитивної громадської думки. Проте необхідний практичний досвід для вирішення завдань, пов’язаних з цим соціальним замовленням, ще не нагромаджено. Тим часом, страх перед тероризмом у суспільній свідомості орієнтує дослідників на вивчення не тільки цього небезпечного явища, але і його наслідків. Незахищеність людей від проявів тероризму вимагає вироблення комплексу заходів, необхідних для гарантування безпеки громадян від терористичних загроз. Проте слід відзначити, що забезпечити абсолютну безпеку від тероризму неможливо. Протидіючи тероризму, ми ставимо реальну мету — мінімізувати кількість вчинюваних терористичних актів. При цьому особливу увагу необхідно звертати на профілактику терористичних злочинів, профілактичний захист від тероризму [69, c. 35].

Позиціонування стратегій припускає обмежене число стратегій, що є ключовими, тобто можуть принести бажані результати. Перші дві вже втратили свої позиції, у всякому разі в практиці боротьби з міжнародним тероризмом, підтвердивши свою неефективність і нецивілізованість. Вважаємо, що перспективними є такі стратегії боротьби з тероризмом, в основі яких відсутні ознаки фізичного насильства, а основний натиск робиться на розумний компроміс, що враховує інтереси конфліктуючих сторін. Дотримання їх дозволяє суспільству, чи соціальній системі, визначити оптимальний алгоритм соціального управління, при якому тероризм неможливий як у сьогоденні, так і в майбутньому. Боротьбу з тероризмом варто розглядати як контрольований, свідомий процес, у результаті якого з’являються добре продумані, детально розроблені ще до початку формальної реалізації стратегії. Позиціонування стратегій боротьби з тероризмом піднімає роль планування спеціальних заходів щодо протидії і профілактики тероризму на більш високу ступінь, припускаючи участь аналітики в процесі вироблення стратегії, саме у виробленні стратегії, а не в простому підборі її складових з наявного арсеналу доступних засобів.

До початку напрацювання будь-яких методик запобігання та стратегій врегулювання кризових явищ соціального характеру, слід визначити їх сутність та проаналізувати першопричини, умови формування. Криза — це стан системи, при якому неможливе одночасне задоволення інтересів двох і більш груп, що прагнуть до різних цілей. Криза в соціальних системах — це кінцевий результат багатостадійного процесу патологічних змін у змісті і формах життя населення, серйозних порушень механізму контролю в політиці, економіці, культурі, наслідком яких є вибух масового невдоволення. Фактично, криза в соціальних системах завжди є антропогенним фактором, або соціальним конфліктом, тобто її базисом є діяльність людини або окремої соціальної групи [19, с. 20].

Соціальний конфлікт — це вже характерна ознака кризової ситуації. Кризі часто передують конфлікти, але не кожний конфлікт породжує соціальну кризу. Особливість таких конфліктів у тому, що вони завжди трьохсторонні, і третьою стороною завжди є соціальна підсистема, яку наділено керуючими функціями, і від правильності її дій, або від коректності або оптимальності алгоритму, залежить подальший перебіг подій. Деколи ворогуючі сторони на певному етапі об’єднуються проти третьої. Криза соціальної системи — наслідок недосконалості соціального управління, політичного або ідеологічного менеджменту, тобто підсистеми, що генерує алгоритм соціального управління та не в змозі впорядковувати взаємодію між людьми шляхом регулювання соціальних відносин між ними.

У загальному випадку рівноважний стан між суспільством як суб’єктом права і владою забезпечується зваженою правовою політикою, що передбачає можливість оптимальної корекції алгоритму соціального або політичного управління, відповідно до рекомендацій і побажань окремих членів суспільства, природно у встановленому порядку. У тому випадку, коли порушується діалектична сутність управління — виникає ситуація, коли незгода чи соціальний протест окремих членів суспільства проти встановленого суспільного порядку або окремих його елементів породжує соціальний конфлікт, сукупність яких і визначає стан суспільства як кризовий.

Форма кризових явищ соціального характеру еволюціонує відповідно до стану напруженості соціального конфлікту від звичайних, в межах дозволеного правовими та моральними нормами, соціальних дій протестного характеру — мітинги, страйки, марш протесту та т.п. до екстремістської та терорис-тичної діяльності [16, с. 20].

Криза, як соціальний процес, виникає задовго до появлення соціальних процесів з ознаками протестної діяльності та має латентну, або скриту частину. Історичний досвід свідчить про те, що будь-яка спроба вирішення кризової ситуації на етапі відкритої протидії (непокори) значно ускладнює процеси контролю, робить всі можливі антикризові заходи марними. Силові заходи з боку влади однозначно будуть розцінені широким загалом як терор та позиціоновані на користь протестуючих. Навіть у випадку успішності таких заходів та досягнення компромісу, про кінець соціальної кризи говорити зарано, навпаки, досить складно вирахувати де і коли спалахне знову. Соціальний резонанс будь-якої протестної дії, навіть без ознак правопорушень, може бути не прогнозованим, коли його вчинено на екстремальній фазі латентного соціального конфлікту [16, c. 245].

Технології аналізу передумов соціальних конфліктів з метою їх нейтралізації за рахунок оптимальної корекції алгоритму соціального управління на цей час не існує взагалі, оскільки будь-яке оперативне реагування починається тільки за наявності факту або наміру протестної діяльності, та ще й за підозри можливого насильства. Вважаючи те, що ми живемо в постіндустріальному суспільстві, фізичне насильство в проведенні будь-яких соціальних трансформацій такий же архаїзм, як і боротьба з протестно налаштованими прошарками населення за допомогою репресій та обмежень. Ідеолог усіх кольорових революцій (до речі, більшість з них вдалих) на пострадянському просторі Д. Шарп [83] наводить понад 200 методів ненасильницької боротьби проти так званих «політичних опонентів» — фактично представників існуючої влади. Багато з них використовується і зараз. Можна погодитись з думкою щодо їх демократичності, але тільки не у випадку, коли такі заходи стають замовними і люди приймають в них участь не за власним бажанням, а за гроші. Певні політичні сили використовують кризові явища соціального характеру та ситуацію навколо них системно задля задоволення власних політичних амбіцій насамперед для формування інформаційного впливу з метою приниження політичних опонентів — це вже різновид ідеологічної боротьби або інформаційної війни, типовими фазами якої є екстремізм і тероризм, і необов’язково з ознаками фізичного насильства. Правильно поданий заклик або лозунг інколи має більш катастрофічні наслідки, ніж теракт у формі підпалу або вбивства.

Отже, якщо тероризм розглядати як різновид кризового явища соціального характеру, то технологія протидії має базуватися на застосуванні, у першу чергу, адекватних, що випливають з його інформаційної сутності, технологій — суспільно моральної (неприйняття терористичних засобів у боротьбі, як і насильства в цілому, закладене на рівні підсвідомості) та соціально-інформативної (передбачає оперативне реагування на всі передумови соціальних конфліктів із використанням управлінських засобів коригування алгоритмів соціального управління з метою їх недопущення, або, якщо таке неможливе, зменшення гостроти, у тому числі шляхом певних раціональних поступок з боку влади, що, як правило, потребує оптимізації алгоритму соціального управління та корекції правового поля). Репресивна, або соціально-правова концепція протидії подібним явищам (базується на реалізації в суспільстві певних обмежень та заборон на таку діяльність з боку керуючої системи, із використанням системи права, як регулюючого інструмента), прийнятна лише на стадії ліквідації і з певними обмеженнями, оскільки при цьому ігнорується внутрішній стан індивідуума, передумови та причини терористичної діяльності, навіть у тому випадку, коли вони обумовлені та можуть бути зрозумілі або виправдані [24, с.65].

Тому, слід акцентувати увагу на те, що в існуючих стратегіях боротьби з тероризмом упор робиться на терористичну діяльність як факт, що відбувся, що вимагає застосування сили, і недостатньо уваги приділяється технологіям превентивної нейтралізації соціальних конфліктів, які виступають глибинними соціальними причинами тероризму. Автор впевнений в перспективності соціально-інформаційних технологій протидії тероризму. їх сутність зводиться до елементарного — простіше усунути передумови терористичної діяльності через конформні реформи і своєчасну корекцію алгоритму соціального управління, ніж нейтралізувати соціальний конфлікт, який може коштувати стабільності влади, а народу — спокою і безпеки.

3.3. Організація протидії тероризму в Україні

Тероризм — міжнародний злочин, масштаби і ступінь поширення якого відповідають рівневі світової загрози. Протидія цій загрозі вимагає усе більшої консолідації держав, спільного використання наявних сил і засобів. Тому Україна може брати участь у спільних антитерористичних заходах шляхом сприяння іноземній державі або міждержавному об’єднанню в передислокації військ (сил), спеціальних антитерористичних формувань, перевезенні зброї або шляхом надання своїх сил і засобів з дотриманням вимог Законів України «Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав» від 2 березня 2000 р. та «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України» від 22 лютого 2000 р. Рішення про це приймає Президент України за поданням Ради національної безпеки й оборони України, внесеним на підставі мотивованої пропозиції Міністерства закордонних справ і Служби безпеки України, погодженим, у разі необхідності, з іншими зацікавленими центральними органами виконавчої влади. Рішення Президента України підлягає схваленню Верховною Радою України.

Міжнародне співробітництво України у сфері боротьби з тероризмом здійснюється відповідно до міжнародних договорів та інших домовленостей про взаємну правову допомогу. Про об’єднання держав з метою протидії тероризмові свідчать прийняті міжнародно-правові документи [19, c. 12].

Україна відповідно до укладених нею міжнародних договорів співробітничає в галузі боротьби з тероризмом з різними суб’єктами. Такими суб’єктами є: іноземні держави; правоохоронні органи і спеціальні служби іноземних держав; міжнародні організації, що здійснюють боротьбу з тероризмом (наприклад, ООН у особі Ради Безпеки і створеного при ній Контртерористичного комітету).

Для надання допомоги в проведенні заходів щодо попередження, виявлення і припинення терористичних актів на власній території Україна, у разі необхідності, може звернутися з відповідним запитом до інших держав у порядку, визначеному національним законодавством і міжнародними договорами України.

Рішення про необхідність залучення сил іноземних держав також приймається Президентом України в порядку, аналогічному для визначення участі наших сил за кордоном. Рішення про допуск сил інших держав на територію України може не виноситися на схвалення Верховної Ради України, якщо такий допуск передбачений міжнародним договором, згода на обов’язковість якого Верховною Радою України уже надана.

У п. 6 Декларації ООН 60/43 від 8 грудня 2005 р. «Про заходи для ліквідації міжнародного тероризму»  передбачено, що для ефективної боротьби зі збільшенням кількості і посиленням наслідків актів тероризму, а також у зв’язку з міжнародним характером терористичної діяльності, держави повинні посилювати співробітництво в цій сфері шляхом, насамперед, систематизації обміну інформацією про попередження тероризму і боротьбу з ним, а також ефективного здійснення відповідних міжнародних конвенцій й укладення угод про взаємну правову допомогу і видачу терористів на двосторонній, регіональній і багатосторонній основі. У цьому контексті державам пропонується терміново переглянути сферу застосування існуючих міжнародно-правових положень про попередження, припинення і ліквідацію тероризму у всіх його формах і проявах з метою забезпечення створення всеосяжних правових рамок, що включають всі аспекти цього питання [17, c. 336].

Україна співпрацює з іншими країнами з метою попередження, виявлення, припинення і розслідування терористичних акцій, притягнення до відповідальності винних осіб і відшкодування збитків потерпілим державам і особам, а також у налагодженні взаємодії між правоохоронними органами і спеціальними службами іноземних держав; міжнародними організаціями, що здійснюють боротьбу з тероризмом (наприклад ООН в особі Ради Безпеки і Контртерористичний комітет, створений при ній, а також органи, що входять до складу ЕКОСОС: комісії з прав людини тощо).

Держави — члени ООН відповідно до Резолюції Ради Безпеки ООН № 1456 від 20 січня 2003 р. покликані:

1. a) невідкладно стати учасниками усіх відповідних міжнародних конвенцій і протоколів, що стосуються тероризму, зокрема, Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року, і підтримати всі міжнародні ініціативи, започатковані з цією метою, і повною мірою використовувати джерела допомоги і рекомендації, що з’являються тепер;
2. b) максимально сприяти у справі запобігання, розслідування, кримінального переслідування і покарання за акти тероризму, де б вони не відбувалися;
3. c) тісно взаємодіяти, щоб здійснити у повному обсязі санкції, спрямовані проти терористів і їхніх пособників, ужити термінових заходів, щоб позбавити їх доступу до фінансових ресурсів, що необхідні їм для здійснення їхньої діяльності, і співробітничати повною мірою з Групою контролю, заснованою на виконання Резолюції 1363 (2001). Резолюція Ради Безпеки ООН № 1373 від 28 вересня 2001 р. пропонує державам забезпечити залучення до судової відповідальності будь-якої особи, що бере участь у фінансуванні, плануванні, підготовці або здійсненні терористичних актів або в підтримці терористичних актів.

У ст. 23 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» зазначено, що особи, винні в терористичній діяльності, притягаються до кримінальної відповідальності, та визначено загальні умови відповідальності за терористичну діяльність, а відтак вказано на те, що тероризм згідно з українським законодавством визнається злочином та карається в порядку, встановленому кримінальним законодавством [1].

У ст. 11 модельного закону «Про боротьбу з тероризмом» [1] передбачено, що особи, які займаються терористичною діяльністю або сприяють терористам або терористичним організаціям, а також пропагують їхню діяльність, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством (Кримінальним кодексом) держави. Особи, що не є членами терористичної організації, але скоїли терористичний акт від її імені або беруть участь у її створенні, фінансуванні й озброєнні, несуть відповідальність нарівні з членами терористичної організації. Це ще раз підкреслює кримінально-правовий характер відповідальності.

Високий ступінь суспільної небезпеки тероризму обумовлюється насамперед його соціально-деструктивною функцією, пов’язаною з культом насильства, а також тим, що породжує в суспільстві атмосферу страху і неспокою. Тероризм має тенденцію до зростання в перехідні періоди і етапи життя суспільства, коли в ньому створюється певна напружена емоційна атмосфера, а нестійкість характеризує базові стосунки і соціальні зв’язки. Такий стан є благодатним ґрунтом для росту насильства і агресивності в суспільстві. Все це призводить до того, що та або інша економічна, етнічна, соціальна, релігійна або інша група намагається нав’язати свою волю суспільству, використовуючи насильство як інструмент реалізації своїх устремлінь насильство [14, c. 219].

У сучасних умовах небезпека тероризму зростає не тільки через значне поширення, а й тому, що положено доступ до зброї масового знищення, що має величезну руйнівну силу. Тому міжнародне співтовариство вживає заходів щодо протидії цим глобальним загрозам, зокрема шляхом прийняття міжнародних документів. У цьому сенсі тероризм набув ознак конвенційного злочину. Україна є учасником міжнародних угод, тому в Кримінальному кодексі України і передбачено відповідальність за діяння, терористичного характеру.

Аналіз тероризму як складного і багатовимірного явища можливий як з правових, так і соціальних позицій. У соціальному сенсі тероризм виражає різні відтінки конфліктних ситуацій, які виявляються у соціальному житті (політичні, релігійні, націоналістичні, загальнокримінальні і т. д.). У зв’язку з таким мотиваційним різноманіттям форми тероризму достатньо різноманітні як у змістовній характеристиці, так і в обсязі розповсюдження. Проте, з огляду на кримінально-правову характеристику тероризм повинен мати певний характер і чіткі межі. Це обумовлено формалізованістю українського права і необхідністю встановлення чітких підстав притягнення до кримінальної відповідальності. Як відомо, у кримінальному праві такою підставою є сукупність ознак складу злочину, що однозначно повинна характеризувати конкретне суспільне небезпечне явище як злочин. Проте юридичному оформленню поняття «тероризм» у сучасних умовах заважають як мінімум дві обставини: по-перше, політизованість оцінок тероризму; по-друге, прагнення надати такому визначенню всеосяжний характер. Це виразно простежується, починаючи з резолюції IV Конференції з уніфікації кримінального законодавства (Париж, 1931 р.) . Проте у Декларації ООН від 9 грудня 1994 р. «Про заходи по ліквідації міжнародного тероризму» зазначено: «Злочинні акти, спрямовані або розраховані на створення обстановки терору серед широкої громадськості, групи осіб або конкретних осіб у політичних цілях ні за яких обставин не можуть бути виправдані, якими б не були міркування політичного, філософського, ідеологічного, расового, етнічного, релігійного або будь-якого іншого характеру, які можуть приводитися на їх виправдання» [24, c. 176].

Отже, розглядаючи правові елементи поняття «тероризм», слід мати на увазі, що з огляду на його регламентацію у кримінальному законі будь-який прояв тероризму має кримінально-правові ознаки. Водночас при криміналізації того чи іншого суспільно небезпечного діяння законодавець виходить з необхідності забезпечення охорони від злочинних посягань певної групи суспільних відносин, а не абстрактних інтересів. 

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладене в дослідженні, можемо зробити наступні узагальнення:

На порозі третього тисячоліття сучасна цивілізація опинилася перед парадигматичною дилемою: необхідно визнавати не тільки існування надзвичайно гострої проблеми тероризму, а й його ескалацію і, водночас, визнавати надто малоефективний пошук шляхів подолання цього злочинного у своїй основі системно-соціального явища чи хоча б протидії його поширенню.

Значні розбіжності в думках та поглядах учених і практиків, які займаються дослідженням цієї проблеми, свідчать про необхідність залучення до вироблення визначення поняття «тероризму» спеціалістів різних професій — правників, криміналістів, політологів, філософів, істориків, соціологів, економістів, конфліктологів. Щоправда, об’єднати зусилля їх надзвичайно складно. Крім того, реальна політико-правова практика різних держав, їх ідеологічні установки, що різняться своїми підходами до розуміння тероризму, також ускладнюють цей процес, привносячи у нього суб’єктивний фактор державних інтересів на внутрішньополітичному, регіональному (міждержавному) і геополітичному рівнях. Саме ця обставина змушує поки що йти шляхом формування визначення тероризму в рамках національного законодавства з подальшим узгодженням із понятійним апаратом міжнародного права.

Сутнісні характеристики сучасного тероризму кореняться в тому, що цей феномен становить ідеологію, політику та соціальну практику суспільних сил (індивідів, груп та інститутів), які орієнтуються на нелегальні насильницькі форми зміни державного та суспільного устрою. Іншими словами, це — несиметрична реакція, що використовується тоді, коли слабша сторона не може подолати сильнішу за допомогою звичайних засобів.

Концепція має принципове значення для розуміння характеру політики боротьби з тероризмом. Вона дозволяє багато в чому поглибити наше розуміння щодо розвитку системи цієї боротьби. Значення концепції полягає ще й у тому, що, поглиблюючи наше розуміння необхідності протидії тероризму, вона слугує подальшою конкретизацією відповідної політики, розкриває всю багатогранність завдань, що постають при вирішенні організаційно-управлінських проблем. При цьому практика збагачується новими ідеями, теоретично обґрунтованим, зваженим підходом до управління та прийняття відповідних рішень, що безпосередньо стосуються організації боротьби з тероризмом.

Ми розглянули основні характеристики тероризму як соціально-правового явища, і з’ясували диференціацію тероризму як соціально-правового явища за обсягом дій його учасників та за наслідками, що настали чи можуть настати. Тероризм може переслідувати мету вчинення дій — серійних або разових, він здійснюється глобально або локально. Він може спрямовуватися на повалення керівництва країни (регіону), зміну політичного ладу, порушення територіальної цілісності, стабільності або залякування суспільства.

Аналіз міжнародного тероризму як явища показав, що характерними його рисами виступають: глибока політична, соціально-економічна криза, зростання безробіття, нерівномірний розподіл матеріальних цінностей, падіння життєвого рівня населення; загострення соціальних суперечностей у сфері національних і міжконфесійних відносин; прояви сепаратизму; незаконний обіг зброї, боєприпасів; пропаганда засобами масової інформації насильства, культивування жорстокості; криміналізація економіки; хаотичний ринок, номенклатурний, кримінальний розподіл та перерозподіл власності, розквіт корупції, формування мафіозно-кланових структур, що обумовлено малоефективною діяльністю правоохоронних органів; відсутність належної правової бази протидії цьому явищу; дискредитація духовних та моральних цінностей.

Сутність основного глобального конфлікту значною мірою визначається тим фактом, що досягнення в економічній площині життя, по- перше, поширюються повною мірою лише на незначну частину населення планети, а по-друге, ці досягнення значно випередили прогрес у площині соціальній та політичній, причому так, що економіка, соціальна сфера і політика вступають у режим дисонансу, що постійно посилюється. І якщо в економічній площині світ сформувався в єдину, всезагальну виробничу оболонку (безумовно ж, далеко не ідеальну і достатньо суперечливу), то у політичному та соціальному аспектах він переживає динаміку розмежування. Напруга між цими двома прямо протилежними тенденціями породжує зіткнення, потрясіння, конфлікти різного ступеня інтенсивності та масштабів.

Проблема тероризму пов’язана, з одного боку, із сучасними умовами національних, державних, релігійних розходжень «третьої індустріально-інформаційної хвилі», а з другого — з процесами глобалізації світового економічного, політичного та соціального простору. У світлі останніх міжнародних подій, що свідчать про розгортання нового витка «холодної війни» між супердержавами, втягненням у цю «глобальну суперечку» країн «третього світу», соціально-філософський аналіз сутності тероризму як «феноменального глобального соціального явища» вважається своєчасним та актуальним. Теоретичне осмислення проблеми актуалізується і тим фактором, що тероризм «як «лакмусовий папірець» віддзеркалює кризу всесвітньої системи відносин та можливість близького її краху.

Тероризм, з огляду на його складність і актуальність, на нашу думку, слід розглядати у системі наступних теоретичних конструктів:

а)       уявлення про глобальну спільність світу (світоцілісність), що відрізняється від своїх складових частин;

б)       сприйняття людства як інтегрального цілого, специфічного соціобіологічного утворення, яке існує в єдності зі світоцілісністю;

в)       виокремлення глобальної свідомості або світосвідомості як дискурсу щодо цілісності світу та його частин, що є складовою цілісності буття спільноти;

г)       визнання сучасної (постнеокласичної) науки необхідною умовою нової світосвідомості, яка знімає протиставлення загальнолюдського й особливого, глобального і локального.

Антитерористична боротьба повинна здійснюватися за умов дотримання принципу правових основ і норм міжнародного права й національно-державного законодавства. Правове поле антитерористичної боротьби дозволяє забезпечити широку підтримку народів і держав, недопущення її використання з метою досягнення корисливих вузьконаціональних цілей.

Міжнародне право несумісне з монополізацією винятковості будь- якої держави в антитерористичній боротьбі. Монополія у боротьбі з міжнародним тероризмом приховує у собі небезпеку утвердження імперських прагнень до світового панування, диктату окремої країни на світовій арені, а це неминуче призводить до виправдання дій тероризму, перешкоджає боротьбі з ним.

Сучасна роздробленість організацій і засобів, задіяних у боротьбі з тероризмом, висуває як першочергове завдання створення єдиних центрів, як в окремих державах, так і об’єднаного міжнародного, виділення в їхнє розпорядження відповідних силових та інших ресурсів. Усвідомлюючи небезпеку тероризму для стабільності у світі, світове співтовариство повинно активізувати антитерористичну боротьбу. Тероризм не має майбутнього — він буде переможений. Оптимізм такого висновку будується на вірі людини в перемогу добра над злом, перемогу розуму над мракобіссям.

Cистема організації боротьби з тероризмом, а отже, і відповідна система управління, змінюються значно повільніше, ніж навколишнє середовище, тобто саме життя. В основному це пов’язано із запізнюванням ухвалення певних законодавчих актів, спрямованих на протидію тероризму. Тому управління процесами боротьби з тероризмом на практиці виявляється консервативним, дещо «неповоротким». Щоб не допустити «застою», необхідно спрямовувати щоденну роботу, поточні зміни, стратегічні плани на організацію боротьби з тероризмом. Планування — не просто основна функція управління. Без планування (поточного, перспективного) управління просто неможливе, але будь-які плани, зокрема стосовно    протидії тероризму, повинні       суворо контролюватися. Доцільно відстежувати виконання кожного запланованого заходу. Організація боротьби з тероризмом, як функція відповідного управління, починається з планування і отримання необхідної для цього інформації.

Тому, на основі узагальнення практичного досвіду можна визначити такі заходи профілактики тероризму (послідовність дій на індивідуальному рівні):

—         виявлення і нейтралізація конкретних причин і умов тих чи інших терористичних актів, а також обставин, що можуть зумовлювати їх здійснення;

—         виявлення осіб, здатних через свою поведінку і спосіб життя вчинити терористичний акт, використання стосовно них профілактичного впливу з урахуванням їх індивідуальних властивостей;

—         недопущення становлення на шлях тероризму конкретних осіб, які можуть бути залученими до здійснення відповідних протиправних дій;

—         попередження реально можливих, зокрема таких, які плануються, готуються, терористичних актів, їх запобігання і припинення. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Про боротьбу з тероризмом: Закон України від 20 березня 2003 року № 638-УІ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/638-15
2. Про проведення заходів щодо протидії тероризму: лист Міністерства освіти і науки України №1/9-372 від 25.07.2014 р. [Текст] // Інформаційний збірник та коментарі Міністерства освіти і науки України. — 2014. — № 22-23-24. — С. 62
3. Агафонова, Н. Міжнародний тероризм як фактор впливу на стан безпеки України [Текст] / Наталія Агафонова // Зовнішні справи. — 2017. — № 5. — С. 24-26
4. Актуальні питання міжнародного співробітництва у сфері боротьби з тероризмом // Зовнішні справи. — 2013. — № 10. — С. 5
5. Актуальні проблеми протидії тероризму та злочинності у контексті європейської і євроатлантичної інтеграції [] : Науково-інформаційний збірник / Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України, 2005. — 267,[1] с.
6. Антипенко В. Тероризм : кримінологічна та кримінально-правова характеристика / Володимир Антипенко,, 1999. — 58,[1] с.
7. Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом. Международно-правовые подходы / В.Ф. Антипенко. — Киев : ЮНОНА-М, 2002. — 723 с.
8. Антонян Ю.М. Терроризм. Криминологическое и уголовно-правовое исследование / Ю.М. Антонін. — М. : Щит-М, 2003. — 306 с.
9. Багрій-Шахматов Л. В. Методи боротьби з тероризмом. Погляд світового товариства / Л. В. Багрій-Шахматов, С. Л. Яценко // Тероризм і боротьба з ним : Аналіт. розробки, пропозиції наук. та практ. працівників. — К. : Антитерористичний центр при СБ України. — 2000. — Т. 19. — С. 338-343;
10. Бардін О. М. Передісторія і генезис тероризму / О. М. Бардін // Людина і політика. — 2004. — № 2. — С. 130-143
11. Беззубов Д.О. Сучасні дефініції тероризму в міжнародній правовій науці [Текст] / Д. О. Беззубов // Міліція України. — 2011. — № 1-2. — С. 18-19
12. Бережний, О. Феномен тероризму: сучасні форми, економічні аспекти й основні шляхи запобігання [Текст] / О. Бережний, Т. Медвідь // Вісник Національного банку України. — 2011. — № 11. — С. 24-31
13. Богуцький П. Тероризм як антиправова соціальна практика [Текст] / П. Богуцький // Право України. — 2015. — № 9. — С. 90-96
14. Борець М. Правові засади міжнародного співробітництва України у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму [Текст] / М. Борець // Право України. — 2014. — № 9. — С. 214-220
15. Боротьба з міжнародним тероризмом [] : Нормативна база / Київський національний ун-т ім.Т.Г.Шевченка, Кафедра міжнародних відносин і національної безпеки, 2007. — 248 с.
16. Боротьба з тероризмом [] : навчальний посібник / О. М. Джужа [та ін.], 2013. — 579,[5] с.
17. Бошицька К. Ю. Боротьбі з міжнародним тероризмом: сучасний стан та перспективи [Текст] / К. Ю. Бошицька // Часопис Київського університету права. — 2015. — № 1. — С. 333-336
18. Бурлай Є. Теоретичні засади і практика боротьби з тероризмом / Є. Бурлай // Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 3.
19. Войтович Р. Глобальний тероризм як виклик суспільному розвитку [Текст] / Р. Войтович // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2010. — № 4. —  С. 5-17
20. Врублевська М. О. Тероризм — загроза людству! [Текст] / М. О. Врублевська // Основи здоров’я. — 2015. — № 7 (липень). — С. 13-25
21. Глушков В.А. Политико-правовые аспекты становления борьбы с терроризмом в Украине / В.А. Глушков II Український часопис прав людини. — 1996. -№2,- С. 31-35.
22. Грачова, В. Етап зародження багатостороннього антитерористичного співробітництва держав та його роль у формуванні міжнародно-правових основ боротьби з тероризмом [Текст] / Вікторія Вікторівна Грачова // Часопис Київського університету права. — 2018. — № 1. — С. 246-250
23. Гриб Н.Н. Информационно-психологическая сфера как ведущее звено системы противодействия тероризму / Н.Н. Гриб II Российский следователь. — 2004. -№6,- С. 20-24.
24. Гуцало, М. Новий профіль міжнародного тероризму [Текст] / Марія Григорівна Гуцало // Стратегічні пріоритети. — 2012. — № 4. — С. 174-181
25. Гуцало, М. Формування механізмів протидії міжнародному тероризму [Текст] / Марія Григорівна Гуцало // Стратегічні пріоритети. — 2011. — № 2. — С. 156-162
26. Деменко А. М. Причини, що породжують тероризм у сучасному суспільстві / А. М. Деменко // Соціально-політичні та соціально-правові проблеми сучасності : зб. наук. тез (за матер. XV Харків. політолог. читань). — Х. : Нац. юрид. акад. України, 2004. — С. 65-67.
27. Деникер Г. Стратегия антитеррора: факты, выборы, требования. Новые пути борьбы с терроризмом / Г. Деникер II Терроризм в современном капиталистическом обществе. — Вып. 2. — М., 1982. — С. 76-80.
28. Державна політика протидії тероризму: пріоритети та шляхи реалізації [Текст] : збірник матеріалів «круглого столу» 24 лютого 2011 року / Нац. ін-т стратегічних досліджень, 2011. — 119 с.
29. Дженикс Б. Интернациональный терроризм: новая форма конфликта/Б. Дженикс. -М. : Междунар. Отношения, 1982. — 147 с.
30. Дзьобань О. П. Політичний тероризм і політичний екстремізм: до проблеми розмежування понять / О. П. Дзьобань, Е. А. Кальницький // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Соціальна філософія, психологія. — 2007. — № 2 (26). — С. 43.
31. Ємельянов В.П. Тероризм і злочини терористичної спрямованості / В.П. Ємельянов. — X., 2001, — 320 с.
32. Запобігання радикалізації і тероризму: міжнародний досвід і національний вимір [] : збірник матеріалів «круглого столу» / Нац. ін-т стратегічних досліджень, 2012. — 102 с.
33. Інформаційна протидія тероризму [Текст] / Міжнародна академія інформатизації, 2002. — 75 с.
34. Канцір В. С. Міжнародний тероризм як прояв деструктивної правосвідомості / В. С. Канцір // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ : зб. наук. праць. — Львів, 2011. — Вип. 1. — С. 28-33. — (Серія юридична).
35. Канцір В. С. Спонукальні мотиви терористичної діяльності в сучасних умовах : збірник тез науково-педагогічних працівників, ад’юнктів, здобувачів та курсантів факультету економічної безпеки Львівського державного університету внутрішніх справ [«Загальні проблеми правотворення в Україні»], (м. Львів, 26 березня 2010 р.) / МВС України, Львівський державний університет внутрішніх справ. — Львів : ЛьвДУВС, 2010. — С. 45-49.
36. Канцір В. С. Тероризм як небезпечна форма злочинного посягання / В. С. Канцір // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності : зб. наук. праць Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е. Дідоренка. — Донецьк, 2010. — № 1. — С. 148-153.
37. Канцір В. С. Тероризм як ознака соціально-психологічної кризи суспільства / В. С. Канцір // Право України. — 2010. — № 3. — С. 197-203
38. Канцір, В. Організаційні аспекти боротьби з тероризмом та її основні напрями [Текст] / В. Канцір // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 2. — С. 139-142
39. Козловський І. Теорія тероризму [] / Ігор Козловський, 2003. — 224,[1] с.
40. Концептуальный проект. Модель Национальной программы противодействия терроризму и экстремизму / В.С. Горбатюк, М.Г. Гуцало, В.В. Титов, А.С. Шаповалов. — К. : МАЕ, 2005. — Свидетельство о регистрации авторского права № 13982 от29.08.2005.
41. Костенко О. Протидія міжнародному тероризму і організованій злочинності: сучасні цивілізаційні виклики для України (за матеріалами круглого столу) [Текст] / О. Костенко, О. Кваша // Право України. — 2015. — № 12. — С. 159-163
42. Крутов В.В. Методологічні підходи до підвищення ефективності боротьби з тероризмом в Україні / В.В. Крутов II Тероризм і боротьба зним.-К.,2000.-Т.19.-С. 138-140.
43. Кутовий Б. Б. Проблема політичного тероризму / Б. Б. Кутовий // Наукові праці Миколаївського державного гуманітарного університету. — Миколаїв, 2002. — Т. 25. — Вип. 12. — С. 133. — (Політичні науки).
44. Леонов, Б. Методологічні підходи до визначення поняття тероризм: досвід США [Текст] / Борис Леонов // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 3. — С. 88-91
45. Леонов, Б. Основні напрями загальносоціального запобігання тероризму [Текст] / Борис Леонов // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 7. — С. 128-130
46. Леонов, Б. Спеціально-кримінологічні заходи у структурі державної політики запобігання тероризму [Текст] / Борис Леонов // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 9. — С. 114-116, [3 с. обкл.]
47. Ліпкан В.А. Компаративний аналіз тероризму і злочинів терорис-тичного характеру / В.А. Ліпкан// Актуальні проблеми держави та права : [зб. наук, праць]. — 2000. — Вип. 8. — Одеса : Юридична література. — С. 224-230.
48. Ліпкан, В. Боротьба з тероризмом [] : у визначеннях та поняттях / Володимир Ліпкан, 2009. — 161 с.
49. Ліпкан, В. Основи терорології (синергетична теорія тероризму) [] / Володимир Ліпкан, 2006. — 81,[1] с.
50. Максимова О. М. Ресурсна база тероризму в сучасному світовому політичному процесі / О. М. Максимова // Вісник Житомирського державного університету. — 2004. — Вип. 18. — С. 54.
51. Мусієнко, Л. Тероризм — небезпечний чинник українського суспільства [Текст] / Людмила Мусієнко // Надзвичайна ситуація. — 2014. — № 3. — С. 54-57
52. Науково-практичний коментар до закону України «Про боротьбу з тероризмом» [Текст] / Володимир Ліпкан [та ін.], 2009. — 206 с.
53. Остроухов В. В. Філософські проблеми дослідження насильства і терору / В. В. Остроухов. — К.: Укр. центр духовної культури, 2000. — С. 20.
54. Остроухов В.В. Філософський аналіз морально-світоглядних мотивацій насильства і терору : автореф. дис. д-ра філос. Наук: 09.00.05 / В.В. Остроухов. — К., 2001. — 36 с.
55. Паїн Е.А. Соціальна природа екстремізму і тероризму / Е.А. Паїн // Суспільні науки і сучасність. — 2002. — № 4. — С. 113-124.
56. Петрищев В.Е. Правовые и социально-политические проблемы борьбы с терроризмом / В.Е. Петрищев II Государство и право. — 1998.-№3.-С. 68-78.
57. Пешек, Я. Тероризм не пройде [Текст] / Ярослав Пешек // Український тиждень. — 2015. — № 46 (20-26.11). — С. 7
58. Підюков, П. Тероризм і його транснаціоналізація, характерні риси міжнародного тероризму та проблеми їх понятійного і термінологічного визначення [Текст] / Петро Павлович Підюков, Олександр Валерійович Калиновський, Яна Юріївна Конюшенко // Часопис Київського університету права. — 2017. — № 2. — С. 224-228
59. Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ — ХХ ст. Історичні нариси / Д. В. Архієрейський, О. Г. Бажан, Т. В. Бикова [та ін.]; відп. ред. В.А. Смолій. — К. : Наукова думка, 2002. — 952 с.
60. Приходько О.В. Боротьба з міжнародним тероризмом: Росія, США і Європа / О.В. Приходько // США — Канада: економіка, політика, культура. -2003. — № 5. — С. 117-132.
61. Рефель А.Г. Тероризм — загроза людству ХХІ століття [Текст] : (конспект уроку для учнів 10 класу) / А.Г. Рефель // Безпека життєдіяльності. — 2014. — № 1. — С. 25-26
62. Рижов І.М. Проблемні питання визначення тероризму в контексті теорії соціального управління / І.М. Рижов II Підприємництво господарство і право. — 2009. -№11.-С. 44-48.
63. Рижов І.М. Стратегічне планування боротьби з тероризмом в Україні: сутність, стан та перспективи вдосконалення / І.М. Рижов II Вісник запорізького юр. Інституту. — 2009. -№3.-С. 140-149.
64. Рижов, І. Стратегії боротьби з тероризмом в умовах урегулювання кризових ситуацій соціального характеру [Текст] / І. Рижов // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 5. — С. 150-154
65. Рижов, І. Тероризм і боротьба з ним: деякі припущення соціально-інформаціологічної парадигми [Текст] / І. Рижов // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 1. — С. 94-97
66. Рижов, І. Щодо необхідності нормативно-правового регулювання профілактики тероризму [Текст] / Ігор Рижов // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 4. — С. 76-79
67. Романова А.С. Тенденції, вияви, виклики та загрози сучасного тероризму [Текст] / А. С. Романова // Вісник Київського інституту бізнесу і технологій. — 2017. — № 2. — С. 100-101
68. Рудаков А. Стратегия информационной войны / Ал-др Рудаков. — М. : «Атеней», 2003. — 148 с.
69. Сабадах, А. Тероризм та безпекова політика ЄС [Текст] / Андріан Сабадах // Зовнішні справи. — 2017. — № 7. — С. 32-35
70. Савчук С. О. Інституційне забезпечення державної політики запобігання та протидії тероризму [Текст] / С. О. Савчук // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2019. — № 1. — С. 23-30
71. Саміло А. Онтологічний зміст тероризму [Текст] / А. Саміло // Юридичний вісник. — 2014. — № 2. — С. 150-155
72. Сахань О. М. Тероризм як деструктивне явище суспільного розвитку : матер. наук. конф. за підсумками виконання комплекс. цільової програми [«Проблеми розвитку суспільства: системний підхід»] / Міжвуз. наук. конф. — Х. : Нац. юрид. акад. України, 2006. — С. 107-111.
73. Сельцовський П.А. Різновиди та форми тероризму в сучасних умовах / П.А. Сельцовський // Соціально-гуманітарні знання. — 2003. — № 4. — С. 301-315.
74. Социальная коммуникация и социальное управление в экоантропоцентрической и семиосоциопсихологической парадигмах / Отв. ред. Т.М. Дридзе :в2кн.-М.:ИС РАН, 2000, -155 с.
75. Струтинська, В. Глобальний індекс тероризму в сучасному світі [Текст] / Віта Струтинська // Надзвичайна ситуація +. — 2018. — № 2. — С. 10-15
76. Сукмановська Л. М. Щодо причин виникнення та поширення тероризму / Л. М. Сукмановська // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2014. – №2. – С. 460-470
77. Тероризм в сучасному світі. Досвід міждисциплінарного аналізу (матеріали «круглого столу») // Питання філософії: науково-теоретичний журнал. — 2005. — № 6. — С. 3-36.
78. Ткач, В. Сучасний тероризм: тенденції, вияви, виклики та загрози для України [Текст] / Володимир Ткач // Стратегічні пріоритети. — 2015. — № 3. — С. 12-17
79. Траут Д., Райс Э. Позиционирование. Битва за умы / Джек Траут, Эл Райс / Питер, 2007, — 272 с.
80. Требин М. П. Терроризм в ХХІ веке / Михаил Петрович Требин. — Мн. : Харвест, 2003. — 816 с.
81. Трофімцов, В. Роль органів спеціального призначення в системі суб’єктів протидії тероризму в Україні [Текст] / Владислав Трофімцов // Підприємництво, господарство і право. — 2016. — № 6. — С. 135-139
82. Чуганов Е.Г. Международно-правовые стандарты и нормы в области противодействия тероризму II Российский следователь, 2004. — № 12. — С. 39-44.
83. Шарп Дж. От диктатуры к демократии: концептуальные основы освобождения: библия ненасильственной революции / Дж. Шарп, Б.Дженкинс. — Екатеринбург : Ультра. Культура, 2005. — 224 с.
84. Шулєшко Є.П. Тероризм — загроза суспільству [Текст] / Є.П. Шулєшко // Безпека життєдіяльності. — 2011. — № 5. — С. 38-40.
85. Шупка, У. Особливості співвідношення дефініцій понять тероризму та біологічного тероризму в міжнародному кримінальному праві [Текст] / Уляна Шупка // Підприємництво, господарство і право. — 2018. — № 7. — С. 206-210
86. Юрьев А.И. Политическая психология терроризма / А.И. Юрьев II Психология и психопатология терроризма. Гуманитарные стратегии антитеррора. — С-Пб., 2004. — 223 с.