До проблеми походження права, його джерел у науці є два основних підходи: позитивістський і природно-правовий, – у зміні яких спостерігається певна закономірність. Суспільна група, яка посягає на владу, заперечує зміст чинного права з позицій певного ідеалу, положення котрого, на її думку, мають бути формалізовані. В разі приходу даної групи до влади і формалізації її програмних вимог потреба в такому ідеалі нерідко відпадає, тобто починає панувати доктрина позитивізму [1, c.8].

Треба зауважити, що природне право в різні періоди залежно від підходу розглядалося або як закони природи, або як воля Бога, або як права людини. Ми ж розглядаємо природне право і права людини як синоніми.

В сучасній юридичній літературі відзначається, що ідеї природного права зароджуються в поганській Греції. Як доказ наводяться погляди Арістотеля, котрий виділяв природний і умовний закони як самостійні категорії [2, с.24]. Проте, на наш погляд, теорії Стародавнього світу доцільніше розглядати або як «вчення про справедливість» (Греція), або як «вчення про природний розум» (Рим). Дане положення зумовлюється тим, що в Арістотеля природне право по суті було синонімом терміну «діке» (справедливість) і не могло йому суперечити. Крім того, суспільний лад і державний устрій античних держав були прямо протилежні до основного положення природного права – рівноправності всіх членів суспільства без будь-якої дискримінації. Теорія ж природних прав людини в сучасному розумінні, на наш погляд, виникає в рамках католицької (західно-європейської) цивілізації в період розкладу троїстої системи суспільства і формування класу буржуазії.

Через ряд причин, в т.ч. соціальних, політичних та інших, відбувається розділ Церков, що остаточно оформлено було розколом 1054 р. Заснування 800 р. під впливом Папи Римського Західної Римської імперії із сильною владою церкви на противагу імперії Візантійській, в якій імператор уособлював єдиного носія влади, не могло надалі не викликати суперечки між світською та духовною владами про політичний вплив.

На підставі концепції Августина Блаженного про два мечі і два сонця [3] римський єпископ отримав юридичне обгрунтування влади Церкви над державою. Проте з виділенням самостійних держав із складу Римської імперії дістає своє оформлення прагнення монархів звільнитися від опіки духовного володаря. Як зазначав В.Соловйов, «на Заході самостійна духовна влада організувалася у вигляді сталої папської монархії, яка мала зазіхання на абсолютне верховенство і тому неминуче вступала в зіткнення з монархією світською» [4, с.35]. Таким чином, приблизно до кінця XV – початку XVI століття у світських колах виникла потреба обгрунтування відокремлення і протиставлення окремих національних держав і Церкви, поділу канонічного і світського права, що підносило роль останнього як альтернативи до релігійних норм.

Схожа ситуація не могла виникнути ні у Православ’ї, оскільки взаємовідносини Церкви і держави тяжіли до принципу симфонії (шоста новела Кодексу Юстиніана), ані в Ісламі, де правові норми видавалися на базі Корану. Наприклад, у сучасних арабських державах, які проголосили верховенство шаріату і прийняли 1981р. для відображення релігійної специфіки Мусульманську концепцію прав людини, питання про права людини в їхньому західному розумінні не ставиться.

В період Реформації протестанти відкидають нормативне значення Святого Переказу, визнаючи тільки роль Святого Письма, що перешкоджає виконанню християнством функції універсального регулятора, і створюють свої незалежні релігійні течії, які не можуть бути визнані католицизмом. В такій ситуації право виступає як нехристиянський засіб погодження інтересів даних течій і регулятор суспільних відносин, які склалися. Тому не випадково, незважаючи на відмінний перелік природних прав, більшість авторів таким називали серед них свободу віросповідань.

За вченням Хоми Аквінського, суспільство поділялося на три групи: клір, який здійснював функції духовної «поживи»; група феодалів на чолі з монархом, котра виконувала функції світської влади і захист держави; і численний третій стан, на який покладався обов’язок забезпечувати життєдіяльність перших двох груп, але який був усунений від управління державою.

Починаючи з XV ст., з троїстої системи суспільства (третього стану) відбувається виділення класу буржуазії, котра також прагне отримати владу, але не бажає брати на себе відповідні обов’язки. Прихід їх до влади можливий тільки в разі обгрунтування права даного класу на участь у керуванні державою. Католицький теологічний підхід, розглядаючи Бога як джерелом будь-якої влади, не давав буржуазії такої можливості, тому необхідно було знайти таке джерело прав, яке б, не відкидаючи Бога, дозволило змінити форму правління. Таким обгрунтуванням і стала концепція природного права, відповідно до котрої кожній людині як вищій цінності даровані рівні права і свободи, що є вільнішим трактуванням християнської догми про свободу людської волі. А джерелом цих прав пізніше були названі не Бог, а природа людини, якийсь «природний стан» і т.ін. Дана концепція дозволила новому класу, посилаючись на існування певного природного права, висунути положення про те, що чинне право не повинно суперечити праву, встановленому самою природою, а тому необхідно вносити відповідні зміни до закріплених державою норм.

Відповідно до Загальної декларації прав людини 1948 р. [5; 102], Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [6; 85], а також інших актів у галузі прав людини, вищою цінністю є людина незалежно від її расової, національної належності, статі, віку і т.ін. Вперше з таким підходом до світу й людини звернулося християнство, основними ідеями якого є тези про любов Бога до людей і про жертву Сина Божого заради спасіння всіх без винятку людей. В релігіях періоду античності боги, створивши світ, виявляють свою ласку тільки стосовно деяких осіб, жорстоко караючи інших. Тобто діє вибірковий принцип милосердя або кари.

Таким чином, концепція природних прав людини, незважаючи на її протиставлення християнській ідеології, базувалася на традиційних християнських цінностях: цінність людського життя, свободи волі, рівноправності. Проте надалі вона почала набувати більш атеїстичного характеру, претендуючи на винятковість і відкидаючи християнство як світогляд.

Використана література:

1. С.А. Калинин. Проблемы эволюции источников права Республики Беларусь на современном этапе// Сб. Проблемы юридической науки и правоприменени.- Минск, 1999.
2. Общая теори прав человека. Под ред. Е. А. Лукашевой.- М.: Изд-во «Норма», 1996.
3. Августин Блаженный. Творения. О граде Божием. СПб.: Изд-во «Алией», 1998.
4. Философский словарь Вл. Соловьева.- Ростов-на-Дону: Изд-во «Феникс», 1997.
5. Права человека: сборник международных договоров.- Нью-Йорк: ООН, 1978.- VII.
6. Права человека. Сборник универсальных и региональных международных документов.- М.: Изд-во «Московский университет», 1990.