Приєднання України до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950р. (далі – Конвенція) ознаменувало не лише прагнення нашої держави імплементувати європейські стандарти у галузі прав людини у внутрішнє законодавство, але й надало громадянам можливість оскаржувати дії (бездіяльність) державних органів, установ, організацій та посадових осіб до Європейського суду з прав людини (далі – Євросуд). Саме на цей орган стаття 19 Конвенції покладає обов’язок забезпечення додержання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї.

Cтворення системи органів Ради Європи, в тому числі Євросуду, не мало на меті ліквідувати уряди чи будь-яким чином обмежити їхні владні повноваження. Перше і, мабуть, чи не найголовніше завдання цього кроку полягало у формуванні механізму, який був би здатний ефективно захищати права людини. Саме у такому контексті слід, вочевидь, розглядати роль та значення Євросуду як своєрідної «наглядової» інстанції стосовно правозастосовних органів держав-учасниць. Окрім того, не варто забувати, що за умови виконання сторонами своїх зобов’язань необхідності у втручанні у сферу їхньої внутрішньої компетенції з боку Євросуду взагалі не виникатиме. Однак оскільки підходи до розуміння й застосування конвенційних норм щодо окремих прав у державах-учасницях можуть докорінним чином відрізнятися від тих, які передбачені цим актом, необхідним є перманентне здійснення Євросудом функції нагляду щодо національних правозастосовних інститутів.

Таким чином, функціонування Євросуду у частині вирішення ним питань про відповідність дій (бездіяльності) органів, установ чи посадових осіб держав-учасниць нормам Конвенції породжує доволі складну юридико-політичну проблему «балансування» між ефективним захистом прав людини та основних свобод і невтручанням у сферу внутрішньої компетенції країн-відповідачів.

Виходячи з необхідності забезпечення оптимального балансу між ефективним захистом прав людини та невтручанням у внутрішню сферу компетенції держав-учасниць, Євросуд виробив у своїй практиці правозастосування так звану доктрину «межі оцінення» [1] (далі – Доктрина), котра покликана гармонізувати дію норм внутрішнього законодавства і конвенційних положень [2;187] шляхом надання державам-учасницям широкого розсуду при тлумаченні чи застосуванні окремих норм Конвенції.

Етимологію терміну «межа оцінення» слід шукати в англійському словосполученні «margin of appreciation». З точки зору відомого дослідника практики Євросуду Вонга, «appreciation» (оцінювання) означає «ідеальне сприйняття вражень чи відмінностей»; під терміном «margin» (межа, сфера) розуміється «ліміт, поза яким щось перестає бути можливим чи бажаним» [3; 8].

Аналіз норм Конвенції дозволяє дійти висновку про високий рівень оціночності використовуваних у її тексті понять, а отже, і про відносну визначеність змісту більшості власне конвенційних положень. У зв’язку з цим, більш ніж доречним видається твердження П. М. Рабіновича, який, обгрунтовуючи необхідність теоретичного дослідження практики правозахисних органів Ради Європи, зазначив, що вона (така необхідність) зумовлюється насамперед тим, що зміст багатьох норм Конвенції, сформульованих здебільшого у надто абстрактній, нерідко оціночній формі, конституюється, з’ясовується лише після їх витлумачення і застосування у рішеннях Євросуду [4; 33]. Отож, з’ясування змісту Доктрини, значення останньої для функціонування конвенційної системи захисту прав людини і основних свобод можливе лише через якомога грунтовніший аналіз тих рішень Євросуду [5], в котрих мова йде про надання державам-учасницям певного розсуду у вирішенні питань тлумачення та застосування норм Конвенції.

Сьогодні сам факт існування та дії Доктрини отримав загальне визнання, однак усе ж наявною є і деяка неоднозначність підходів до розуміння останньої. Аналіз робіт учених, котрі займаються цією проблематикою, дозволяє дійти висновку про існування як мінімум двох основних підходів до визначення суті Доктрини.

Прихильники першого підходу розглядають її як прояв опортуністичного підходу, що використовується Євросудом для ухилення від обов’язку прийняття рішень в окремих справах чи аргументування цих рішень, а також для надання державам-учасницям практично необмеженого розсуду при тлумаченні й застосуванні окремих конвенційних норм [6; 432]. З цього приводу варто відзначити, що Євросуд зобов’язаний прийняти рішення по суті справи (вирішити спір) за умови відповідності останньої вимогам прийнятності, викладеним у ст. 35 Конвенції. Визнання Євросудом належності правовідносин, котрі є предметом заяви потерпілого, до внутрішньої компетенції держави-відповідача не означає відмови у прийнятті рішення по суті справи, а передбачає розгляд не стільки фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію, здійснену органами держави-відповідача, скільки перевірку характеру спірних правовідносин на предмет їх належності до сфери виключної компетенції держави [7]. А тому зрозуміло, що аргументи, котрі наводяться Євросудом у його рішеннях щодо цієї категорії справ, очевидно, стосуються, як правило, обгрунтування відсутності необхідності втручання у сферу виключної компетенції держав-учасниць. Так, у своєму рішенні у справі «Хендісайд проти Об’єднаного Королівства» Євросуд відзначив: «Конвенція покладає обов’язок захисту прав людини та основних свобод, в першу чергу, на держави-учасниці, тому, враховуючи змінність стандартів моралі у часі та залежно від місця їх існування, а також беручи до уваги те, що національні правозастосовні органи в принципі обізнані із такими стандартами краще аніж міжнародний суд, саме вони повинні визначати необхідність захисту від порушень моральних стандартів » [8].

Що ж до твердження про надання державам-учасницям практично необмеженого розсуду при тлумаченні і застосуванні окремих положень Конвенції, то навіть побіжний аналіз рішень Євросуду, в яких останнім застосовувалися положення Доктрини, дозволяє дійти висновку про існування великої кількості критеріїв розсуду держав-учасниць, сформульованих цим органом з метою уніфікації тлумачення і застосування конвенційних норм. Так, розглядаючи практику Євросуду щодо захисту права на свободу вираження [9], можемо відзначити цілу низку вимог, сформульованих у прецедентах цього органу стосовно правомірності обмежень даної свободи державами [10; 5 – 6].

Прибічники другого підходу, до яких належить відомий дослідник Конвенції Р.Ст. Макдональд, розглядають Доктрину як специфічний механізм, покликаний виконати «делікатне» завдання забезпечення балансу між суверенітетом держав-учасниць і необхідністю запровадження ефективної системи захисту прав людини і основних свобод [11]. Така позиція видається найбільш оптимальною, оскільки важко уявити собі ситуацію, коли Євросуду було б надано право не зважати на локальні особливості кожної з держав-учасниць, а відштовхуватися натомість виключно від «панєвропейського» стандарту у царині прав людини, до того ж ним самим сформульованого. Крім того, надання такого права фактично означало б виникнення в особі Євросуду верховного стосовно національних судових систем органу, наділеного максимально широкою компетенцією.

Не викликає сумніву і той факт, що у конвенційній системі Євросуд наділений повноваженнями щодо визначення наявності чи відсутності порушення закріпленого у Конвенції суб’єктивного права, тому зрозуміло, що він таким чином не обмежений жодними висновками, зробленими на стадії розгляду справи у межах внутрішньодержавної правової системи, включаючи встановлення фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію. З огляду на наведене, важливим вбачається визначення Доктриною сфери, у межах якої Євросуд не вправі давати оцінку фактичним обставинам справи та їх юридичній кваліфікації, здійснюваній передовсім національними органами, оскільки тим самим порушується суверенітет держави в частині права останньої самостійно здійснювати нормативну регламентацію тих чи інших суспільних відносин.

З нашої точки зору, виникнення і розвиток Доктрини обумовлені наступними причинами:

субсидіарною природою Євросуду, що випливає зі змісту ст.19 Конвенції;

необхідністю, так би мовити, дещо пом’якшити «втручання» у традиційно внутрішню компетенцію держав;

вищим рівнем професійності правозастосовних органів держав щодо вирішення окремих питань, зумовленим кращою обізнаністю цих органів із місцевою специфікою.

Не зважати на вищевикладені чинники просто не можливо, адже їх ігнорування може мати наслідком небажання країн приєднуватися до міжнародного договору, який фактично передбачав би створення «наддержавного» судового органу із можливістю прийняття рішень щодо усіх спорів, котрі виникають між приватною особою (у широкому розумінні) та публічною владою.

Беручи до уваги вищенаведене, Доктрину можна визначити як систему принципів і правил (закріплених Конвенцією безпосередньо, а також тих, котрі випливають із практики Євросуду), що регулюють підстави, фактори та порядок реалізації розсуду правозастосовними органами держав-учасниць при запровадженні останніми обмежень конвенційних прав і свобод та при виконанні обов’язків, які є необхідною передумовою ефективної реалізації та захисту цих прав і свобод.

Положення Доктрини регламентують розсуд національних правозастосовних органів при здійсненні останніми діяльності двох видів:

застосуванні певних обмежень щодо конвенційних прав і свобод, а можливість такого застосування прямо предбачена у багатьох нормах Конвенції (ст. 8-11 Конвенції, ст. 1 Протоколу першого тощо);

виконанні зобов’язань, закріплених у положеннях цього акта, котрі передбачають створення ефективної системи захисту прав людини та основних свобод на національному рівні (ст. 6, 11 Конвенції, ст. 2 Протоколу першого до Конвенції і т. ін.).

Зауважимо, що в останньому випадку держава на власний розсуд вирішує питання про систему та внутрішню структуру органів, на котрі покладається здійснення функцій захисту прав людини та основних свобод. Важливим є лише, аби створена державою система захисту була здатна забезпечити бодай мінімальні стандарти (гарантії) щодо кожного права чи свободи, вміщених у відповідних конвенційних приписах.

Елементи Доктрини можна класифікувати за їх генезисом на ті, котрі закріплені в Конвенції безпосередньо, і ті, що розвинуті (сформульовані) Євросудом у його прецедентах. Перші за своєю природою є межами розсуду держав, оскільки закріплені нормативно і завжди є обов’язковими до виконання. Другі ж виступають у ролі критеріїв такого розсуду, тому що самі прецеденти Євросуду, які є джерелом вказаних елементів, не мають нормативної сили, а отже, не є обов’язковими для національних правозастосовних органів. Хоча, беручи до уваги відверто прецедентну обумовленість змісту рішень, ухвалюваних Євросудом, дотримання положень, викладених останнім, потрібно розцінювати як гарантію правомірності обмежень, застосовуваних щодо тих чи інших прав і свобод.

Так, у справі «Лінгенс проти Австрії» [12] Євросуд роз’яснив особливості правомірності обмеження свободи вираження поглядів, вчиненого для захисту репутації чи прав політичних діячів та посадових осіб. Стандарти, викладені Євросудом у цій справі, не випливають безпосередньо із тексту Конвенції: вони є зразком її розширеного тлумачення та використовуються цим органом при вирішенні наступних подібних справ.

Поле застосування Доктрини співпадає із сферою розсуду держав при застосуванні норм Конвенції. Оскільки, з нашої точки зору, наявність у держави розсуду залежить виключно від змісту Конвенції та Протоколів до неї, то сфера застосування Доктрини визначатиметься текстом цих актів. Водночас не можна не погодитися з тим, що конкретна форма застосування Доктрини залежатиме і від практики Євросуду. Як видається, Євросуд зобов’язаний визнати за державою право на розсуд, а отже, застосувати Доктрину, якщо таке право прямо випливає зі змісту конвенційної норми. У такому випадку визнання дій держави неправомірними можливе лише за умови порушення нею принципів чи правил Доктрини, а не через відсутність права на розсуд взагалі.

Аналіз розвитку практики застосування Євросудом норм Конвенції та Протоколів у частині «нагляду» за правомірністю використання державами належного їм розсуду дозволяє дійти висновку про повільне, але неухильне розширення «наглядових» повноважень цього органу. Іншими словами, Євросуд під час прийняття рішень у справах відповідної категорії встановлює дедалі жорсткіші критерії застосування розсуду держав-учасниць. З іншого боку, понад 50-річне функціонування

Встановлює дедалі жорсткіші критерії застосування розсуду держав –учасниць. З іншого боку, понад 50-річне функціонування конвенційної системи захисту прав людини та основних свобод має своїм наслідком проведення державами-учасницями значної роботи з імплементації норм цього акта та прецедентних правил, сформульованих Євросудом, у національне законодавство. Таким чином, з критеріїв розсуду держав при вирішенні тих чи інших питань імплементовані у внутрішнє законодавство прецедентні правила Євросуду перетворюються на межі дискреції національних правозастосовних органів. Усі ці процеси сприяють уніфікації стандартів правозастосування у галузі прав людини та основних свобод, а також підвищенню якісного рівня таких стандартів.

Використана література:

1. «Доктрина межі оцінення» є оригінальною назвою концепції, яка обгрунтовує реалізацію національними органами держав-учасниць належного їм розсуду при застосуванні конвенційних норм. Надалі послуговуватимемось саме цим терміном.
2. Macdonald R. St. J. «Margin of appreciation in the jurisprudence of European Court of Human Rights» in International Law at the time of its Codification: Essays in Honour of Roberta A.1987.
3. Wong C., «The Sunday Time Case: Freedom of Expression Versus English Contempt-of-Court Law in the European Court of Human Rights», 17 New York University Journal of International Law and Politics №35, 1984, Р. 8.
4. Рабінович П. М. Рішення Європейського суду з прав людини: спроба концептуально-методологічного аналізу. // Право України, №12, 1997р., С. 33.
5. Усі наведені у повідомленні рішення Євросуду, якщо не застережено інше, отримані через мережу Інтернет з веб-сайту цього органу [www. echr. coe. int].
6. van Dijk, G. J.H. van Hoof in collaboration with A. W. Heringa, J. G. G. Schokkenbroek, B. P. Vermeulen, M. L. Zwaak. Theory and practice of the European Convention on Human Rights. Third edition. Strasbourg,1984, P.432.
7. Див., наприклад, рішення у справі «Лоулесс проти Ірландії» від 21 вересня 1961 року.
8. Рішення у справі «Хендісайд проти Об’єднаного королівства» від 7 грудня 1976 року.
9. Вказане право закріплене в ст. 10 Конвенції і належить до «класичних» прав, при обмеженні яких держави-учасниці володіють досить широким розсудом.
10. Див., наприклад, рішення у справі «Сенер проти Туреччини» від 18 липня 2000року.//Рішення Європейського суду з прав людини. Експрес-інформація. Вип.. 3, 2001, Львів. С.5-6.
11. Macdonald R. St. J. The European System for the Рrotection of Human Righrts, 1993 Р. 83.
12. Рішення у справі «Лінгенс проти Австрії від 8 липня 1986 року // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. К., 1999.