Еволюція неокласичної економічної теорії
1. Еволюція неокласичної економічної теорії
2. Криза практики державного регулювання економіки та критика кейнсіанських теорій економічного росту
3. Виробнича функція Кобба-Дугласа
4. Монетарна теорія циклу М.Фрідмена та Шварта
Список використаної літератури
1. Еволюція неокласичної економічної теорії
Суспільно-економічні процеси початку XX ст. своєрідно позначились на розвитку економічної теорії. Монополізація економіки, транснаціоналізація економічних зв'язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі тощо спричинили нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об'єктивних залежностей, що склались в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний поступальний розвиток суспільства.
Отже, теоретична наука отримує новий імпульс для розвитку: держава стає «замовником» розроблення теоретико-економічних підвалин формування своєї політики. Саме з цих позицій необхідно оцінювати ті тенденції в розвитку неокласичної теорії, які виявилися на початку 30-х pp. XX століття.
Нові історичні обставини та нові зрушення, що відбулись в економіці (монополізація економіки, економічна криза 20—30-х pp.), поставили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. Зазнав краху вихідний принцип неокласиків — принцип лібералізму[2, c. 196].
Остаточного удару засадничим принципам неокласицизму завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Крім того, не варто забувати, що саме в цей час відбувалась практична реалізація марксистських ідей стосовно створення й розвитку соціалістичного, централізовано-керовано-го господарства.
Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ. Постають теорії, які мали на меті довести, що дія об'єктивних законів економічного розвитку, сформульованих цією школою, триває і вони залишаються актуальними, незважаючи на нові історичні обставини та нові зрушення, що відбулись в економіці.
До таких теорій можна віднести теорії монополії і конкуренції. Слід згадати, що всі класичні вчення розглядали монополію як антипод конкуренції. Тому заслуговують на увагу спроби певних науковців довести, що монополізація економіки не знищує конкуренції, а лише видозмінює її.
Отож, якщо ці науковці й не спромоглися спростувати тези про необхідність державного регулювання економіки, а також довести, що механізми саморегулювання залишаються так само ефективними, як і колись, то певний внесок у розвиток економічної науки вони все ж таки зробили, щонайменше висвітливши вплив процесів монополізації на конкурентне середовище[11, c. 416].
2. Криза практики державного регулювання економіки та критика кейнсіанських теорій економічного росту
У сучасній західній економічній літературі і практиці державного регулювання економіки зберігає значний вплив кейнсіанський напрям, хоч його прихильники відтіснені на другорядні позиції і критика на їх адресу не припиняється. До середини 70-х років у більшості розвинених країн кейнсіанство становило теоретичну основу державного регулювання економіки. Дж. Кейнс розробив макроекономічну теорію ефективного попиту, яка становила основу його теорії державного регулювання. Вважаючи одним з найважливіших завдань такого регулювання економіки досягнення повної зайнятості, він концентрував увагу на створенні і русі національного доходу, розглядаючи всі економічні процеси крізь призму реалізації, забезпечення ефективного попиту. Багато теоретичних положень Дж. Кейнса були сприйняті численними послідовниками, зазнали певної еволюції і використовуються до цього часу. Одним з послідовників Дж. Кейнса є П. Семюелсон.
Найбільший історико-економічний "відступ" П. Семюелсон робить у тридцять шостому і сороковому розділах другого тому «Економікс». У частині тридцять шостого розділу з підзаголовком «Кейнсіанська революція» коротко і логічно Нобелівський лауреат висловлюється і про теорію Дж. Кейнса. П. Семюелсон зазначає те, що в роки після першої світової війни політична економія, з одного боку, далеко просунулась у роз´ясненні економічної ситуації і в описанні ділової активності, але з іншого – неокласична економічна теорія того часу «не виробила розвиненої макроекономічної моделі, яка б відповідала надто розвиненій мікро-економіці». І тільки епохальна праця Дж. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» не дозволила економічній науці «лишатися посередньою» і «простодушна віра в закон Сея випарувалася».
Сороковий розділ присвячений роздумам П. Семюелсона про магістральний шлях економіки в період «сучасної посткейнсіанської політичної економії» і про «консервативні атаки» проти цього шляху. Насамперед учений визнає, що тотожністю посткейнсіанства стало найкраще функціонування змішаної економіки, що після другої світової війни був досягнутий безпрецедентний в історії ріст виробництва і рівня життя. Але основне, на його думку, полягає в тому, що змішана економіка навіть ніскільки не наблизила «золотий вік», що ще не знайдена єдина досконала модель економічної політики, «яка б позбавляла нас необхідності вибирати між новою діяльністю і стабільністю цін». Можливо тому автор «Економікс» вважав необхідним заявити про інституціоналізм як серйозну економічну течію сорокарічної давності і про доцільність присвятити частину цього розділу короткому огляду «шкіл, які рішуче критикують магістральний напрям економічної науки посткейнсіанської ери» [3, c. 187-188].
У числі таких шкіл Нобелівський лауреат називає передусім чиказьку школу, яка зібрала до своїх рядів, як висловлюється сам П. Семюелсон, «апостолів вільної конкуренції», у тому числі М. Фрідмена та інших, хто обстоював істинно ринкові ціни. Потім виділяється так звана гелбрейтівська критика і відмічається, що Дж. Гелбрейт, чиї книги продаються так легко, у своїх дослідженнях обґрунтовує немало «дуже потрібного й корисного», критикуючи пануючу в економіці ортодоксію. І, нарешті, третя школа, що критикує магістральні напрями економічної науки, – це так звані нові ліві, або ті американські економісти, хто називає себе «радикальними економістами», хоч у дійсності вони занепокоєні «дрібними питаннями, які втрачають своє значення».
Сучасне кейнсіанство не є чимось єдиним. У ньому вирізняється група ортодоксальних (старих) кейнсіанців, які вважають себе основними зберігачами концепції Дж. Кейнса. До них певною мірою належать відомі вчені економісти А. Хансен, Дж. Хікс, С. Харріс, П. Семюелсон та ін. Безпосереднім втіленням кейнсіанської ортодоксії є насамперед інвестиційна теорія циклу, яка становить основу антициклічного регулювання економіки і орієнтує на гнучке використання доходів і витрат бюджету залежно від змін кон´юнктури, податкової системи, виплат із соціального страхування та ін. Ортодоксальне кейнсіанство включилося також у вирішення проблем економічної динаміки. «Вважаючи, що досягнення більш або менш стабільної повної зайнятості є цілком здійсненною метою, – зазначає П. Семюелсон, – сучасні економісти можуть використати концепцію «неокласичного синтезу», яка ґрунтується на поєднанні сучасних принципів, що роз´яснюють і процес створення доходів, і положення класичної політичної економії».
«Термін «неокласичний синтез», – уточнює він, – використовується у більш широкому значенні, ніж звичайно використовувався раніше. Нині ми використовуємо цей термін для визначення більш широкого кола ідей – синтезу тих істин, які були установлені класичною політичною економією, і положень, доведених сучасними теоріями формування доходів». Нова концепція грунтувалася на поєднанні кейнсіанства з традиційними положеннями неокласики. Цей ортодоксальний варіант включав, з одного боку, інструментарій кейнсіанської теорії з бюджетними, податковими, фінансово-кредитними методами державного регулювання економіки, а з другого – орієнтував на більш точне врахування і широке використання ринкових умов (конкуренція, динаміка цін та ін.). В неокласичному синтезі ортодоксальне кейнсіанство багато в чому втрачало свій вигляд, оскільки зводилось до окремого випадку неокласичної теорії загальної рівноваги, яка в свою чергу розглядалась як загальна основа функціонування економічної системи, включаючи оптимальний розподіл ресурсів, ринкове саморегулювання, розподіл доходів. Як твердив П. Семюелсон, " потрібно, з одного боку, проводити політику кредитно-грошової експансії, яка сприяє розвитку капіталу вглиб і значним масштабам капіталовкладень, а з другого боку, тенденція виникнення інфляційного розриву в результаті такого збільшення інвестиційних витрат має бути нейтралізована за допомогою жорсткої фіскальної політики, яка передбачає досить високі податкові ставки (і досить низькі урядові витрати). Це має привести до такого скорочення доходів, що лишилися у населення після виплати податків, щоб примусити його скоротити споживання і, таким чином, вивільнити засоби для інвестицій, не викликаючи при цьому інфляції"[2, c. 154-155].
Формальне об´єднання кейнсіанства з неокласикою не дало очікуваних результатів. Однак ідея синтезу продовжує привертати увагу економістів до цього часу. Визнаючи безплідність чергових намагань створити на основі ортодоксального кейнсіанства ефективну економічну теорію, як це було з неокласичним синтезом, прихильники цього напряму змушені знову і знову повертатися до ідеї синтезу економічних концепцій. На цій основі робились спроби модифікації концепції регульованого капіталізму прихильниками так званої нової економічної теорії (new economics) У. Хел-лером, Дж. Тобіном, А. Оукеном та ін. Вони намагалися удосконалити систему короткочасового антициклічного регулювання як засобу забезпечення стійкого економічного росту. Одним із основних важелів впливу на кон´юнктуру визначалося зниження податків. Відмічаючи близькість своєї концепції до неокласичного синтезу, Дж. Тобін писав: "Ми відстоюємо неокласичний синтез, його основну тезу про те, що грошові і фіскальні елементи можна змішувати в різних пропорціях з метою досягти бажаних макроекономічних результатів". Прихильники нової економічної теорії обґрунтували експансіоністський зовнішній курс, недооцінивши загрозу інфляції. У результаті високий авторитет, який мала ця теорія у США, було підірвано.
Втручання в економіку держави як регулюючої сили має свої межі. У 70-ті роки ставлення до кейнсіанської концепції різко змінилося.
Критика кейнсіанства в цей час посилилася. Послідовників Дж. Кейнса звинувачували передусім у тому, що їх теорія порушувала принципи вільного підприємництва, заважала природному ходу економічних процесів, їх саморегулюванню. Кейнсіанцям докоряли, що вони не проявили належної уваги до питань руху грошової маси, ціноутворення, динаміки цін, норми процента, відсунувши ці поняття на другорядні позиції як несуттєві. Все це значною мірою не враховувалося при формуванні ан-тициклічних програм, моделей економічної динаміки.
Оцінки суті та результатів неокласичного синтезу неоднозначні. В основному вони негативні. Видомий англійский вчений Л. Харріс, наприклад, вважає, що синтез зробив модель Кейнса «дуже схожою з неокласичною теорією ціни (мікроекономікою) і неокласичною кількісною теорією». Інші дослідники звертають увагу на логічну суперечливість кейнсіансько-неокласичного синтезу: наявність у ньому двох протилежних концепцій ринкової економіки. Неокласична частина синтезу відтворює основні постулати, що закріпилися в економічній теорії Заходу з 70-х pp. XIX ст. У кейнсіанській же частині чи не кожний із них спростовується. Але поки практичні рекомендації синтезу сприяли позитивним результатам, він сприймався в цілому західними економістами, з одного боку, як свідчення ефективності кейнсіанської концепції державного регулювання, а з іншого – як підтвердження неокласичної ідеї про стійкість та гармонійність капіталістичної ринкової економіки [7, c. 108-109].
3. Виробнича функція Кобба-Дугласа
Функцію виробництва реальної фірми можна визначити емпірично через виміри її фактичних показників. За допомогою такого аналізу фірма і приймає рішення про вибір технологічно ефективного способу виробництва.
Першим, найбільш відомим варіантом виробничої функції була виробни-ча функція Кобба-Дугласа, розроблена у 1923 році в США економістом П.Дугласомспільно з математиком Ч.Коббомна основі досліджень в обробній промисловості США за період з 1899 по 1922 pp. Вона описує залежність об-сягів виробництва від двох факторів — капіталу і праці, абстрагуючись від ін-ших.
Функція Кобба-Дугласамає вигляд:
Q=A,Kб,Lв, (2)
де
А — коефіцієнт пропорційності або масштабності;
б, в — коефіцієнти еластичності виробництва, які характеризують приріст обсягів виробництва при прирості відповідних факторів на 1%.
Розрахунки показали, що за досліджуваний період коефіцієнти функції
мають значення: A=1,01; а = 1/4; в=3/4 . Тобто функція приймає вид:
Q=1,01K1/4 L3/4
З цього випливає, що найважливішим фактором виробництва є праця, яка дає приріст виробництва 3/4 проти капіталу, який дає 1/4 приросту, тобто збі-льшення витрат праці на 1 % розширює обсяги виробництва в 3 рази більше, ніж відповідне збільшення капіталу.
Пізніше у функцію виробництва вчені ввели фактор часу і якісні зміни в процесі виробництва, перейшовши від статичної моделі Кобба-Дугласа до динамічної моделі:
Q=A Kб Lв ert, де
ert — фактор, що відображає вплив технічного прогресу й інших якісних змін у виробництві протягом певного часу.
Кожна фірма має свою виробничу функцію, яка характеризує технологіч-ний спосіб виробництва, вибраний фірмою. Функція виробництва описує те, що можливо здійснити технічно за умови, що фірма діє ефективно.
Економічно ефективнимвважається спосіб виробництва, який мінімізує альтернативну вартість всіх видів витрат виробництва заданого об-сягу продукції. Економічна ефективність залежить від ринкової ціни різних видів ресурсів. Існує багато технологічно ефективних способів виробниц-тва і лише один економічно ефективний, — той, який на даний момент за-безпечує мінімальні грошові витрати фірми за даного рівня цін на використо-вувані вхідні ресурси[5, c. 288-289].
Функція Кобба-Дугласа має такі властивості:
1) коефіцієнт а показує, на скільки відсотків зміниться обсяг випуску продукції, якщо витрати праці зміняться на 1 %, а витрати капіталу залишаться незмінними. Такий показник називається коефіцієнтом еластичності випуску за витратами праці;
2) коефіцієнт р є коефіцієнтом еластичності випуску за витратами капіталу;
3) сума параметрів а + Р описує масштаб виробництва.
Якщо ця сума дорівнює одиниці, маємо постійний масштаб виробництва. А це означає, що зі збільшенням обох виробничих ресурсів на одиницю обсяг продукції також зросте на одиницю. Якщо сума менша одиниці, то масштаб виробництва спадний, тобто темпи зростання обсягу продукції нижчі за темпи зростання обсягу ресурсів. Якщо сума перевищує одиницю, маємо зростаючий масштаб: темпи зростання обсягу продукції перевищують темпи зростання обсягу виробничих ресурсів.
Параметр А у функції Кобба-Дугласа залежить від одиниць вимірювання Y, F та L і також визначається ефективністю виробничого процесу.
Отже, економетрична модель виробничої функції дає змогу проаналізувати виробничу діяльність, щоб визначити шляхи підвищення її ефективності. Обґрунтованість такого аналізу цілковито залежить від достовірності моделі та її адекватності відповідному реальному процесу.
Вплив багатьох чинників на результативну змінну може бути описаний лінійною моделлю
де у — досліджувана (залежна, пояснювана) змінна, або регресанд; х1,х2,…,хm — незалежні, пояснюючі змінні, або регресори; a1, a2,…, am — параметри моделі; и — випадкова складова регресійного рівняння.
Функція (3.1) є лінійною відносно незалежних змінних і параметрів моделі, але саме лінійність за параметрами є більш суттєвою, оскільки це пов’язано з методами оцінювання параметрів. Випадкова складова и є результативною дією всіх неконтрольованих випадкових факторів, що зумовлюють відхилення реальних значень досліджува-ного показника у від аналітичних (обчислених на підставі обраної регресійної залежності).
Зрозуміло, що лінійні зв’язки не вичерпують усіх можливих форм залежності між показниками. Тому при дослідженні конкретного еко-номічного явища першочерговим завданням є пошук найточнішої аналітичної форми опису статистичного зв’язку між його показниками. Певна форма залежності повинна мати відповідне економічне обгрунтування. Якщо вигляд залежності встановити важко, то за перше наближення до моделі все ж обирають лінійну залежність.
Звичайним математичним підходом до розв'язання задач є виокремлення специфічних класів задач або зведення задач до деякого класу і застосування відповідних методів розв'язування. Оскільки дослідження лінійних функцій має незаперечні переваги перед іншими класами функцій, то нелінійні функції намагаються передусім звести до лінійних. Наприклад, степенева функція після логарифмування набирає вигляду
і після заміни lna0 = a є лінійною відносно параметрів a,a1,…,an. Показникова функція
після логарифмування набирає вигляду
і після заміни ln а,-=6,-, і = 0,1, 2,…, т, є лінійною відносно пара-метрів.
Гіперболічна і квадратична функції заміною змінних z,. = — або z, = xt, і = 1, 2,…, т, зводяться до лінійного вигляду:
Зауважимо, що в сучасному економічному аналізі існують залежності, які не зводяться до лінійних елементарними перетвореннями, однак їх параметри можна легко розрахувати спеціальними спрощеними методами.
Оскільки найпоширенішими в економетричному моделюванні є лінійні функції, обгрунтування економетричних методів розглядають, як правило, на базі лінійних моделей [7, c. 246-247].
4. Монетарна теорія циклу М.Фрідмена та Шварта
Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмана, за умови невтручання держави в економіку, зменшення тієї частки національного продукту, що становить дохід держави і є матеріальною основою державних "вмонтованих стабілізаторів". Державне втручання в економіку, наголошує Фрідман, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють досягненню рівноваги; воно орієнтоване на короткострокову перспективу, оскільки будь-які непередбачені зовнішні чинники можуть викликати відхилення від наміченого напрямку. Та головне — це те, що, використовуючи модель Кейнса, держава може впливати лише на сукупний попит, фінансуючи його за рахунок власних доходів, але вона не може впливати на обсяги товарної пропозиції, тому не може забезпечити рівноваги між попитом і пропозицією. Щодо зовнішньої торгівлі монетаристи виступають проти протекціоністських засобів її регулювання з боку держави. Закони ринку повинні мати простір для дії і в цьому секторі економічної діяльності.
Отже, основний принцип монетаризму полягає в тому, що альтернативи ринковому механізму не існує. Та все ж, на думку Фрідмана, інколи виникають ситуації, коли ринковий механізм не відіграє позитивної ролі, суперечить економічним діям, націленим на досягнення суспільнозначимої мети, не пов´язаної з ефективністю виробництва (скажімо, забезпечення обороноздатності). Тоді виникає необхідність в економічному втручанні держави, яке в цій ситуації виправдане. Крім того, воно можливе у формі бюджетного стимулювання, але за умови, що відбуватиметься залучення до виробничого процесу реальних ресурсів. Монетаристи рішуче заперечують можливість бюджетного фінансування програм розширення зайнятості.
Фрідман та його послідовники не задовольнялися лише аргументованою критикою кейнсіанської теорії, а й вносили власні пропозиції щодо створення умов вільного функціонування ринкової економіки. Дослідження переносяться в галузь кредитно-грошових відносин, які, на думку Фрідмана, завойовують визначальні позиції в економічному розвитку і тому можуть бути стихійним регулятором економічних процесів. Свою концепцію він характеризує як "теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей". Теза про вирішальне значення грошей для саморегулювання економіки стала відправним пунктом наступу на позиції кейнсіанства[6, c. 235-236].
Ще в ранніх працях Фрідман сформулював "грошове правило" збалансованої довгострокової монетарної політики, відповідно до якого збільшення грошової маси повинно бути систематичним, стабільним і плановим процесом, незалежним від кон´юнктури та циклічних коливань.
Фрідман пропонує підтримувати темп приросту грошової маси на рівні 3 % на рік щодо готівки (чеки, банкноти, вклади до запитання і т. ін.) та 1 % щодо суми потенціальних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик), загалом не вище 4 %, виходячи з тенденції до уповільнення швидкості обороту грошової одиниці та стабільності приросту національного доходу в США за тривалий строк. Темпи середньорічної інфляції не повинні перевищувати цих показників, оскільки можливе розкручування інфляційної спіралі. Отже, пояснюючи причини криз, безробіття та інфляцій, з одного боку, регулюючим втручанням держави в кредитно-грошову сферу за кейнсіанською схемою, з іншого боку, Мілтон Фрідман і його послідовники вбачають способи "лікування" економіки у контролі за грошовою масою. Різниця, на їх погляд, полягає в спрямованості ліберальної та державної грошової політики і очікуваних наслідках.
Монетаристи на чолі з Фрідманом вважали, що першопричиною інфляції є форсована емісія грошей, яка ініціює процес її самозростання. Політика експансії дає лише тимчасовий ефект. Причину безробіття він пов´язує з існуванням "об´єктивного" попиту на робочу силу, зумовленого обсягами виробництва, і якщо стимулювати цей попит за допомогою штучного впливу, то відповіддю буде зростання цін. Фрідман вважає економічно виправданим 4-5 % рівень безробіття, оскільки соціальне утримання такої кількості безробітних не є проблематичним. Він доводить, що безробіття може скорочуватись в періоди прискорення інфляції лише за непередбачених змін номінального попиту на ринку, де існують довгострокові угоди між працею та капіталом. Але ці зміни матимуть короткочасний ефект. Наприклад, раптове зростання попиту на товари викличе зростання виробництва у розрахунку на майбутнє зростання цін. Підприємець буде готовий платити більшу заробітну плату для залучення додаткової робочої сили. Однак цей вплив швидко минає і безробіття повертається до рівня, що визначається об´єктивним попитом. Лише тимчасово прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття, головним її підсумком є скорочення зайнятості[10, c. 213-214].
Отже, монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості, у тому числі й підтримки повної зайнятості, як такі, що не є проблемою держави, оскільки їх реалізація пов´язана з дестабілізацією економічних процесів. Натомість він запропонував заходи щодо проведення жорсткої грошової й стабільної фіскальної політики, підтримки бюджетної рівноваги та забезпечення законності й порядку як важливої умови функціонування вільної ринкової економіки.
Згодом з´ясувалось, що регулювання грошової маси неможливе без контролю за відсотковими ставками, що суперечило монетаристським принципам. Труднощі практичної реалізації ідей монетаризму полягали також у непопулярності соціальної політики держави. Це зумовлювало відходження від деяких принципових положень та вимог монетаристської доктрини, однак не означало, що монетаризм втратив свої позиції. На його основі виникли нові доктрини і школи, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних вимог[1, c. 852].
Список використаної літератури
1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.
2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.
3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.
4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.
5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.
6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.
7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.
8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.
9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.
10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.
11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.