Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Основні етапи розвитку історії економіки та економічної думки

Зміст

1. Основні етапи розвитку історії економіки та економічної думки

2. Специфічні умови розвитку та економічні школи Стародавнього Китаю

3. Поява та розвиток середньовічних міст. Магдебурзьке право

4. Економічна думка в Україні у ХХ ст.

5. Теорія постіндустріального суспільства

Список використаної літератури

1. Основні етапи розвитку історії економіки та економічної думки

Сучасні економічні знання відображають тривалий історичний шлях розвитку економічної науки, який ніколи не був прямолінійним процесом руху від незнання до знання, від помилок до істини. Формування тих чи інших економічних поглядів та ідей завжди було об'єктивно зумовлене розвитком суспільного виробництва, соціально-економічними умовами та потребами господарського життя, інтересами суспільства, його окремих груп тощо. Водночас взаємозв'язок економічної реальності з теоретичними узагальненнями є не лінійним, а складним, багатогранним, мінливим та суперечливим, що передбачає залучення до аналізу суспільно-політичних, культурологічних, національно-історичних, психологічних та інших факторів суспільного життя.

Перший, тривалий у часі, етап еволюції економічної думки охоплює економічні ідеї мислителів стародавнього світу та середньовіччя. Якісними особливостями економічної думки стародавнього світу була її невіддільність від тогочасних політико-правових та релігійних уявлень, ідеалізація рабовласницької держави та захист переважно натурального господарства, морально-етичне засудження великої торгівлі та лихварства як чинників дестабілізації існуючого суспільного устрою.

Економічна думка Стародавнього Сходу відобразила специфіку розвитку азіатських суспільств, пов'язану з провідною роллю та масштабними функціями держави, її активною участю у регламентації господарського життя, існуванням общинного землеволодіння тощо.

Історичні пам'ятки Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Індії та Китаю засвідчують перші спроби осмислення господарської практики, проблем обміну, організації та управління державним господарством ("Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара" (XXII ст. до н.е.), "Артхашастра" (IV—III ст. до н.е.), "Луньюй", "Гуаньцзи" (IV ст. до н.е.) та ін.), а також прагнення регламентувати майнові відносини та господарську діяльність населення (закони Ешнунни (XX ст. до н.е.), закони Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.), закони Ману (II ст. до н.е.) тощо.

Економічна думка античного світу знайшла відображення у законодавчих документах, літературних творах та наукових працях видатних філософів, істориків, політичних діячів Стародавнього Риму та Стародавньої Греції. Історичні пам'ятки цих країн засвідчують перші спроби аналізу проблем поділу праці, обміну, грошей, властивостей товару, а також проектів ідеального господарського устрою (праці старогрецьких мислителів Ксенофонта (430—354 до н.е.), Платона (428—374 до н.е.), Аристотеля (384—322 до н.е.), проблем земельної власності, організації та ведення великого рабовласницького господарства, взаємовідносин рабів та рабовласників тощо (праці староримських мислителів Катона Старшого (234 —149 до н.е.), Варрона (116— 27 до н.е.), Колумелли (І ст. н.е.) та ін.).

Економічна думка раннього і класичного середньовіччя мала натурально-господарську орієнтацію, яскраво виражений теологічний (богословський) характер, відзначалась догматизмом та схоластикою (твори представників раннього та пізнього канонізму: Августина Блаженного (354—430), Фоми Аквінського (1225—1274) та ін.). Урізноманітнення економічних поглядів пізнього середньовіччя було пов'язане з процесами розпаду феодалізму та новою господарською етикою епохи Реформації, що знайшло відображення у вимогах селянських повстань, антифеодальних рухів та соціальних утопій. Твори Т. Мора (1478—1535), Т. Кампанелли (1568—1639) та ін. були спрямовані на критику наявного суспільного устрою та пропаганду ідей щасливого життя, позбавленого експлуатації та гноблення.

Необхідно зазначити, що в епоху стародавнього світу і середньовіччя економічна думка ще не виокремилась у самостійну галузь людського знання. Водночас історичні пам'ятки цього періоду містять зародки економічних знань та ідей, які набули розвитку у наступні періоди еволюції економічної думки.

Економічну політику та основні тенденції розвитку економічної думки багатьох європейських країн у період з XV по XVIII ст. відобразив меркантилізм як провідна доктрина епохи первісного нагромадження капіталу та бурхливого розвитку міжнародної торгівлі. Відобразивши інтереси розвитку національного торговельного капіталу, меркантилізм завершив донауковий етап розвитку економічної думки і започаткував економічні погляди та ідеї, засновані на емпіричному дослідженні економічних явищ і процесів, визнанні пріоритетності сфери обігу та трактуванні грошей (золота, срібла) як абсолютної форми суспільного багатства.

У творах представників раннього (В. Стаффорд (1554—1612), Г. Скаруффі (1519—1984) та ін.) і пізнього (Т. Мен (1571 — 1641), А. Монкретьєн (1575— 1621) та ін.) меркантилізму набули обґрунтування теорії грошового та торговельного балансу, адміністративні та економічні методи державного регулювання економіки, насамперед зовнішньої торгівлі, металічна та номіналістична теорії грошей тощо.

Розвиток економічного знання європейських країн у кінці XVII — на початку XVIII ст. ознаменувався виникненням класичної політичної економії як першої наукової школи в історії економічної думки, характерними ознаками якої стало започаткування нових методів дослідження, розробка категоріального апарату економічної науки та обґрунтування ідеології ринкового лібералізму. У творах В. Петті (1623—1687) — засновника класичної політичної економії в Англії, П. Буагільбера (1646—1714), який започаткував класичну політичну економію у Франції, Ф. Кене (1696—1774) та А. Тюрго (1727—1781) — яскравих представників фізіократизму знайшли відображення трудова теорія вартості, учення про природний порядок в економіці, аналіз відтворення суспільного продукту тощо.

Визначальну роль у формуванні ідейно-теоретичних та методологічних основ класичної політичної економії зіграв видатний англійський економіст А. Сміт (1723—1790), який розвинув накопичені на той час економічні знання і узагальнив їх у чітку наукову систему. Заслугою вченого стало обґрунтування ідей економічного лібералізму, дослідження природи та чинників зростання суспільного багатства, проблем вартості, формування та розподілу доходів тощо.

Розвиток економічної науки в XIX ст. охарактеризувався подальшою еволюцією ідей класичної політичної економії у працях послідовників А. Сміта в Англії (Д. Рікардо (1772—1823), Т. Мальтуса (1766—1834), В. Сеніора (1790— 1864), Дж. С Мілля (1806—1873) та ін.); Франції (Ж.Б. Сея (1767—1832), Ф. Бастіа (1801 — 1850); Америці (Г.Ч. Кері (1793—1879) та інших. Водночас були започатковані критичний напрям у політичній економії (С. Сісмонді (1773—1842), П.Ж. Прудон (1809—1865) та альтернативні класичній політичній економії напрями економічної думки: марксизм та історична школа.

Протиставивши космополітичній класичній економічній теорії учення про національну економію, представники старої (В. Рошер (1817—1894), Б. Гільдебранд (1812—1878), К. Кніс (1821—1898)) та молодої (Г. Шмоллер (1838— 1917), Л. Бретано (1844—1931), К. Бюхер (1877—1930), В. Зомбарт (1863— 1941), М. Вебер (1864—1920)) історичної школи збагатили інструментарій економічних досліджень, сприяли усвідомленню необхідності міждисциплінарного підходу та виявлення специфічних особливостей інституціональної структури реальних економічних систем, порушили питання про необхідність державного регулювання та поступового реформування капіталізму на шляху його еволюційного розвитку.

2. Специфічні умови розвитку та економічні школи Стародавнього Китаю

Своєрідність економічної думки Стародавнього Китаю невіддільна від самобутності старокитайської цивілізації як одного із ранніх центрів світової культури. Головні течії суспільної думки Стародавнього Китаю сформувались у VI—III ст. до н.е. Конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм протягом століть вели гостру полеміку з багатьох філософських та економічних проблем. г Визначальний вплив на економічну думку Стародавнього Китаю справило конфуціанство — вчення давньокитайського мислителя Конфуція (551—479 pp. до н.е.). Основні його постулати були систематизовані учнями Конфуція у збірці "Лунь юй" ("Бесіди і міркування"), датованій V ст. до н.е. Соціально-економічна концепція конфуціанства базується на вченні про природне право, згідно з яким в основі суспільного устрою лежить божественна воля. За Конфуцієм, Бог є першопричиною світу, але він не втручається у явища суспільного життя, які пізнаються людським розумом (даром Божим) і становлять природне право.

Конфуцій:

Виправдовував становий поділ суспільства, існування рабства та сувору соціальну ієрархію як вічні та незмінні явища, встановлені Богом і природою. Розумову працю він вважав таланом "вищих" станів, а фізичну —долею "нижчих" верств, основну масу яких становили раби. Згідно з конфуціанством кожна людина повинна знати своє місце у суспільному житті, відповідно до порядку, встановленого Небом: "Цар повинен бути царем, підданий— підданим, батько — батьком, а син — сином".

В основі морально-етичного учення Конфуція лежить ідея культури, людяності, доброти, первісно закладених у кожній людині; встановлення таких міжособистісних стосунків, які б не викликали небажаних вражень та емоцій. Золотим періодом для Китаю Конфуцій вважав перші роки правління династії Жоу (1027—256 до н.е.). Водночас сучасність він характеризував як царство хаосу, нескінченних міжусобиць та заколотів. Відтак мислитель робив висновок про необхідність нової моральної філософії, заснованої на категоріях "жень" (людяності, любові до людини), "і" (вірності обов'язку, справедливості), "сяо" (синівської шанобливості), "куань" (великодушності). Ідеал людини в конфуціанстві — законослухняний громадянин, якого не потрібно присилувати коритись владі. Мудрий правитель, на думку Конфуція, повинен управляти народом з допомогою виховання у підданих благоговіння перед "ритуалом"("лі"), тобто моральним законом.)

Сформулював патріархально-папгерналістську концепцію держави як

"великої сім'ї", керованої "сином Неба" — правителем, який повинен бути "батьком нації", високоморальною та освіченою особистістю, здатною реально впливати на рівноправний розподіл створеного у суспільстві багатства.

Значну увагу приділяв соціально-економічним аспектам державного управління: турботі про народний добробут, забезпечення соціальної стабільності, залучення населення до громадських робіт тощо. Пов'язуючи процвітання держави з багатством народу, мислитель закликав управляти державою на засадах доброчинності, високоморальної поведінки, не обтяжуючи населення тяжкими податками та повинностями.

Вбачав суспільний ідеал у минулому, стверджуючи, що досконалі правила існували лише в глибокій давнині. Конфуцій ідеалізував старовину, обґрунтовуючи консерватизм суспільного устрою та старі патріархальні порядки.

Мен-цзи зазначав обмежені можливості державної регламентації торгівлі в масштабах країни, висловлюючи побоювання, що регулювання цін "призведе до взаємного обману"2. Значну увагу він приділяв розвитку внутрішньої торгівлі на основі товарообміну між землеробами та ремісниками.

Згідно з поглядами прихильника конфуціанства Сюнь-цзи управління державою становить необхідну закономірність суспільного розвитку, визначену природою людини. Водночас Сюнь-цзи заперечував "волю Неба" і погляди Конфуція на чесноти патріархальної родини. Оголошуючи людину творцем усіх речей, він зазначав, що доброчинність особистості формується законами та вихованням.

На думку Сюнь-цзи, найважливішою функцією правителя є розподіл обов'язків у державі. Обґрунтовуючи ідею поділу праці у суспільстві, мислитель зазначав, що окрема людина "не може володіти мистецтвом усіх [ремесел] і якщо люди не будуть опиратися один на одного, то це призведе до злиднів" .

Мислитель вважав, що економічна політика держави має базуватись на принципах економії у витратах, збереження надлишків та забезпечення багатства народу. "Краще спочатку дати можливість народу отримати вигоду, — писав Сюнь-цзи, — і лише потім відібрати частину її, ніж зовсім не давати народові можливості отримувати вигоду і забирати її в нього"4. Водночас мислитель пов'язував збагачення народу з задоволенням лише того рівня потреб, який відповідає соціальному рангові людини. У зв'язку з цим держава повинна була, на його думку, регламентувати споживання нижчих верств населення, забезпечуючи нагромадження надлишків суспільного продукту.

3. Поява та розвиток середньовічних міст. Магдебурзьке право

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації — відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), зростання їхнього господарського значення. Головною причиною цього було економічне піднесення, що призвело до занепаду натурально-господарських форм виробництва. Сеньйоріальне ремесло вичерпало себе і феодальне помістя не могло розв'язати свої промислові проблеми.

Феодал постійно перебував у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належала церкві. Багато міських жителів працювали в сільськогосподарському виробництві. Як сільські ремісники, вони відбували всі феодальні повинності. В дещо кращому становищі були купці, хоч і не звільнені від повинностей.

Феодали мали певні обов'язки. Вони повинні були захищати місто, його жителів від посягань інших сеньйорів або зовнішніх ворогів. У Х ст. це було нелегко. Набіги норманів, арабів, угорців спустошували землі Європи. Лише добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У XI ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає і феодали втрачають своє значення як захисники міст. Це призвело до надзвичайного загострення протиріч між міщанами і феодалами. У країнах Заходу вони вирішувалися наприкінці XI—XIII ст. в ході так званих комунальних революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування. Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали власні управління (виборний муніципалітет на чолі з мером), суд, фінанси, військове ополчення. Виникли міське і ринкове право. Всі повноправні міщани були вільними, користувалися майновими і політичними правами. Міста мали різні пільги та привілеї. Існували гарантії купецької власності, встановлювалися ярмаркові правила.

Західноєвропейські міста були невеликими за розміром та населенням, оточені високими мурами, валами, ровами, наповненими водою. У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осередок. Тут проходили ярмарки, святкування, забави, всеміські збори, а також публічні страти злочинців. Від центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги. Місто не мало каналізаційних споруд, нечистоти виливали прямо на вулиці. Все це призводило до спалахів епідемій чуми, холери, які часто спустошували міста. Набагато більше мешканців жило за мурами і валами у передмістях. У випадку ворожого нападу населення рятувалося за фортечними мурами і разом з гарнізоном обороняло місто. У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі, друкарі).

Економічно розвинені міста Англії, Франції та Німеччини в XI—XII ст. досягли значного розквіту. Збільшилась чисельність міського населення, розвивалися ремесла і торгівля. Панівне місце займало виробництво бавовняних тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і торгівлі. Збагачувалося купецтво.

Магдебурзьке право – середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів — купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникло в 13 ст. у м. Магдебурзі (звідси й назва, тепер ФРН).

Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Протягом 13-18 ст.

Вважається, що Магдебурзьке право, як новий тип міського самоуправління виникло, коли у 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування місту Магдебург у Німеччині. Проте слід зазначити, що Магдебурзьке право виникло не на порожньому місці, а спиралося на середньовічні німецькі правові джерела такі як Саксонське Зерцало, Швабське Зерцало та постанови шефенів (присяжних) Магдебургу.

Норми Магдебурзького права врегулювали суспільно-правові відносини в межах міста, порядок суду та судочинства, заходи кримінального покарання, внутрішню структуру та діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, торгівлі. Місто було звільнено від управління та суду феодалів. Одразу ж після своєї появи Магдебурзьке право швидко поширилося у Центральній та Східній Європі, всюди приймаючи різні форми відповідно до місцевих умов. Так, у Польщі сформувалися такі різновиди Магдебурзького права як Шродське права (від міста Шрода, яке першим в Польщі отримало самоврядування) та Хелмське право.

4. Економічна думка в Україні у ХХ ст.

Розвиток політичної економії в пореформений період відбувався в умовах, коли феодальна формація в Росії та Україні поступалася місцем капіталістичному ладу. Цим пояснюється антикріпосницька спрямованість економічної думки, що спиралася на деякі положення класичної школи, теорії К. Маркса та інших шкіл політекономії. Легальний марксизм виник як ідерлогія російської та української ліберальної буржуазії й був відображенням специфічного становища цього класу наприкінці XIX ст. У боротьбі з народниками він керувався положеннями історичного матеріалізму, передусім висновками про історичну прогресивність капіталістичного ладу, але не сприймав революційного змісту марксизму. Аргументація легальних марксистів Петра Струве (1870—1944), Михайла Туган-Барановського (1865— 1919), Сергія Булгакова (1871—1944) ґрунтувалася на вивченні сучасної економічної дійсності, реальних процесів капіталістичного розвитку.

Вирішальну роль в обґрунтуванні ідейної безпідставності народництва відіграли праці Г. Плеханова про утвердження капіталізму в Росії наприкінці XIX ст. Ідеї марксизму та твори його основоположників істотно впливали на суспільно-економічну думку Росії та України. Одним з перших коментаторів і пропагандистів першого тому "Капіталу" був Микола Зібер (1844—1888), який відіграв важливу роль у розвитку економічної теорії в Україні. Коло його наукових інтересів було досить широким: від аналізу економічного стану країни до теорії класичної школи та досліджень ранніх стадій розвитку суспільства. Предмет політекономії М. Зібер визначав як систему виробничих відносин, що досліджуються за допомогою методу наукової абстракції на основі пізнання економічних законів. Він займався питаннями трудової теорії вартості, заперечуючи визначення вартості товару витратами на його виробництво та не погоджуючись з визначенням вартості як співвідношення попиту й пропозиції. М. Зібер обстоював теорію чистого доходу Д. Рікардо та теорію додаткової вартості К. Маркса, неодноразово наголошуючи, Що дослідження автора "Капіталу" є логічним продовженням і завершенням класичної англійської політекономії. М. Зібер мав власний погляд на перспективу розвитку капіталізму. Він не поділяв думку про існування історичної тенденції нагромадження капіталу, сформульованої К. Марксом. На його думку, нагромадження капіталу, його концентрація й централізація закладають основи переходу до нової суспільної системи.

На початку XX ст. лідери легального марксизму відкрито стали пропагувати ідеї буржуазного лібералізму, підтримуючи ряд демократичних вимог і деякі елементи економічного вчення марксизму. Постійно віддаляючись від політичної та ідеологічної позиції марксизму, вони прагнули подати науковий аналіз економічної дійсності з іншого погляду. У теорії вартості поступово стала панівною суб'єктивно-психологічна школа, у питаннях розподілу — так звана соціальна теорія, у теорії економічних циклів і криз — концепція економічної кон'юнктури.

Усі ці проблеми знайшли найбільш яскраве відображення у творах М. Туган-Барановського, ученого зі світовим ім'ям, громадського й державного діяча України, міністра фінансів за часів Центральної Ради. Спираючись на теоретичні настанови А. Сміта й Д. Рікардо, теорію К. Маркса, досягнення інших шкіл політекономії, він першим серед українських економістів виступив за об'єднання трудової теорії вартості з теорією граничної корисності. Ще в 1890 р. М. Туган-Барановський писав, що вчення про граничну корисність благ не тільки не заперечує теорії Д. Рікардо й К. Маркса, а навпаки, у правильному розумінні підтверджує її. Стверджуючи, що теорія граничної корисності лише суб'єктивна, а трудова теорія лише об'єктивна, він робив висновок про їх взаємодоповнюваність. Пізніше він обґрунтував закон, згідно з яким граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям. Ця політекономіч-на формула стала основою багатьох досліджень російських, українських, а потім радянських економістів-математиків; її сприйняли й зарубіжні вчені. Цей факт ще раз підтверджує, що в економічній теорії мають право на існування всі концепції та погляди, неприпустимим є упереджений підхід до досліджуваних явищ.

5. Теорія постіндустріального суспільства

Поняття постіндустріального суспільства стосується переважно змін у соціальній структурі, способу, у який перетворюється економіка й перероблюється система зайнятості, а також нових співвідношень між теорією і емпірією, особливо між наукою й технологією. Ці зміни можуть бути подані у вигляді таблиць, що я й намагаюсь робити у цій книзі. Але я не наполягаю на тому, щоб ці зміни в соціальній структурі визначали відповідні зміни в політиці чи культурі. Скоріше, зміни в соціальній структурі ставлять питання для решти суспільства трьома способами. По-перше, соціальна структура — і особливо соціальна структура — є структурою ролей, покликаною узгоджувати дії індивідів щодо досягнення певних цілей. Ролі поділяють індивідів завдяки певним обмеженим способам поведінки, властивим окремому становищу, але індивіди далеко не завжди добровільно погоджуються з вимогами ролі. Один з аспектів постіндустріального суспільства, наприклад, полягає в дедалі більшій бюрократизації науки й зростаючій спеціалізації інтелектуальної праці в найдрібніших деталях. І все ж нема ясноти в тому, що причетні до науки індивіди повинні погоджуватися з цим поділом так само, як це робили індивіди, що мали відношення до фабричної системи сто п'ятдесят років тому.

По-друге, зміни в соціальній структурі суспільства ставлять перед політичною системою проблеми “управління”. У суспільстві, яке дедалі більшою мірою стає свідомим своєї долі й домагається контролю над сприятливими можливостями власного розвитку, політичний порядок з неодмінністю стає першорядним чинником. Позаяк постіндустріальне суспільство збільшує важливість технічного складника знання, воно спонукає жерців нового суспільства — учених, інженерів і технократів — або змагатися з політиками, або ж ставати їхніми спільниками. Тим самим відношення між соціальною структурою й політичним ладом стає однією з наріжних проблем влади в постіндустріальному суспільстві. І. по-третє, нові способи життя, що сильно залежать від першості пізнавально-теоретичної ерудиції, неодмінно кидають виклик тенденціям культури, котрі спрямовані до піднесення значущості людської особистості і обертаються дедалі більшою антиномічністю й антиінституційністю.

Перехід до постіндустріального суспільства передбачає такий рівень розвитку матеріального виробництва, таку продуктивність праці, яка забезпечує повне задоволення матеріальних потреб порівняно невеликою кількістю зайнятих у виробництві людей. Отже, йдеться не про «деіндустріалізацію», а навпаки, про піднесення, зростання рівня матеріального виробництва, але не всього і загалом, а на базі структурних зрушень, з визначенням пріоритетних галузей, що розвиваються на основі інноваційної модернізації, запровадження високих і критичних технологій. Аналіз показує, що перехід на новий технологічний спосіб виробництва супроводжується глибокими галузевими та організаційно-економічними зрушеннями.

В індустріальному суспільстві основні фактори виробництва — земля, праця і капітал, що й визначило його організаційно-економічну форму. На великих територіях розмістилися грандіозні промислові споруди. Одні з них заповнювались машинами, устаткуванням, всілякими приладами, в інших накопичувалась і зберігалась сировина. Величезні основні виробничі фонди були головним елементом суспільного багатства.

У постіндустріальному суспільстві основним виробничим ресурсом стало знання — як вираз панування інтелекту. Все це визначило якісно нову форму організації виробництва. Його основні фонди не мають матеріальної форми і не зрозуміло, кому вони належать і хто відповідає за їхній зміст. Наприклад, компанія ІВМ як лідер 50—70-х років вивела на орбіту компанію-постачальника «Мікрософт», використавши її операційну систему М5-005. І хоча, як і раніше, ІВМ вважається високотехнологічною компанією (досить сказати, що протягом 1993—1995 рр. вона отримала 3768 патентів), але голова «Мікрософту» Б. Гейтс використав під час організації своєї фірми абсолютно іншу ідеологію. Тому вже наприкінці 1996 р. ринкова вартість його компанії становила 85,5 млрд. дол., а ІВМ — 70,7 млрд. дол., хоча остання продавала продукції набагато більше. Причому основні виробничі засоби та обладнання ІВМ становили 16,6 млрд. дол., а «Мікрософту» — всього 930 млн. дол. Якщо додати до цього, що оборот останньої сягає приблизно 600 млрд. дол. і перевищує цей показник ІВМ майже втричі, то стане ясно, що нова економіка ґрунтується не на сумі основних засобів виробництва і обладнання, а на інтелекті, знаннях та вмінні їх використати.

Швидке наростання могутності і ролі інтелекту в економіці США привело у 1991 р. до того, що вперше витрати на придбання інформаційної техніки (112 млрд. дол.) перевищили ті, що пішли на придбання промислового обладнання (107 млрд. дол.). Відтоді цей розрив з кожним роком зростає.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.