1. Господарство Європи в V-XV ст.

У Західній Європі біля витоків феодалізму стояли дві соціальні системи: антична, рабовласницька і варварська, родоплемінна. Відмінність між ними була велика. Перша досягла досить високого розвитку, друга ще не знала класового ладу. З одного боку, в античному суспільстві у IV—V ст. почали складатися протофеодальні елементи, з іншого — багато народів приходили до феодалізму шляхом самостійного внутрішнього розвитку. В новітніх дослідженнях виділяють такі етапи становлення і розвитку феодалізму:

1) раннє середньовіччя V—IX ст. (земля концентрується в представників найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, встановлюються васально-ленні відносини);

2) високе середньовіччя X—XIII ст. (панування доменіальної системи господарювання, сформувалась феодальна ієрахія, значний розвиток ремесла і торгівлі);

3) пізнє середньовіччя XIV—XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже повне зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму). У цей час втілювалися в життя технічні новинки — вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрук та ін., формувалися централізовані держави.

Ця періодизація не єдина і не безспірна, але, на нашу думку, вона дає можливість повністю врахувати зміни, які відбувались у феодальному способі виробництва у Західній Європі. Для інших регіонів хронологічні межі феодалізму, звичайно, будуть дещо іншими.

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

— панування великої земельної власності класу феодалів;

— поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали у приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

— своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її утримувачами на різних умовах, аж до права спадкового користування;

— різні форми і ступінь позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

— переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

— панування натурального господарства і відповідний характер держави;

— загалом низький рівень техніки і знань, ручне виробництво, пріоритетне значення індивідуальних виробничих навичок.

Ці характерні ознаки не становлять усіх особливостей феодалізму. Необхідно виділити також умовний характер феодальної власності на землю і розподіл права на неї між кількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представника панівного класу, пов´язаною з обов´язками несення військової служби та інших обов´язків на користь вищого за ієрархією сеньйора. Останній також вважався власником феоду. Ця специфіка породжувала особливу значимість феодальної ієрархії і особистих васально-ленних зв’язків [2, c. 53-54].

У межах феодальної вотчини (французька сеньйорія, англійський манор) здійснювалась експлуатація селян, яка стала основою для вилучення феодальної ренти. Феодальна земельна рента — це частина додаткового продукту залежних селян, що безплатно, безеквівалентно привласнюється землевласником. Вона є економічною формою реалізації власності феодала на землю, засобом позаекономічного примусу.

У період становлення феодалізму переважала відробіткова рента у поєднанні з продуктовою. В XI—XV ст. у зв´язку зі зростанням міст, поширенням товарно-грошових відносин поряд з попередніми двома формами набуває значення грошова рента. Поступово феодали скорочували своє господарство, передавали панську землю в утримання селян і жили за рахунок натурального і грошового оброків. Цей процес, що одержав назву комутації ренти, сприяв зростанню економічної незалежності селянського господарства.

На думку сучасних дослідників, процес становлення феодалізму йшов трьома шляхами.

Перший є результатом синтезу протофеодальних елементів пізньоантичного і варварського суспільства (Швнічно-Східна Галлія, окремі південнослов´янські народи). Швидше розвивались регіони, де варварський елемент синтезу переважав над античним. У варварських племен елемент нового ладу виражався у використанні рабів патріархального типу як землевласників, поглибленні соціального розшарування, посиленні влади військових вождів і королів, дедалі більшому розвиткові мирних відносин, які підривали систему військової демократії.

Другий, так званий безсинтезний, шлях генезису феодалізму проходив за повної відсутності греко-римського і варварського синтезу або з дуже слабким його елементом (Англія, Скандинавія, Південна Шотландія, частково Німеччина, а також Русь, Польща, Чехія).

3) Третій тип складався на основі синтезу пізньоантичного суспільства з феодальними відносинами, які сформувалися у варварському суспільстві з явною перевагою античних початків (Візантія, Південна Галлія, країни Середньоазіатського регіону).

За всіх змін, яких зазнало сільське господарство в період Середньовіччя, його головною галуззю залишалося зернове господарство, оскільки в структурі харчування основну частку становили хлібопродукти. Провідне місце належало житу, пшениці, ячменю. їх доповнювали овес, просо, гречка та інші сільськогосподарські культури. Природно-кліматичні умови визначали різне співвідношення злакових у різних районах країни. Розвивались також городництво і садівництво [1, c. 39-40].

Основною формою орного землеробства у всіх областях, заселених східними слов´янами, було двопілля. За часів Київської Русі застосовувалися дві системи землеробства — парова і перелогова. Тільки у XIV—XV ст. почався перехід до трипілля (ярове — озиме — пар). Воно пов´язало в єдиний комплекс досконалі знаряддя землеробської праці, найбільш оптимальний асортимент культур і відповідну агротехніку. Врожайність у цей період була рівна сам-два. Максимальні врожаї жита і ячменю перевищували сам-чотири — сам-п´ять, вівса — сам-три.

Важливою галуззю, пов´язаною із землеробством, було скотарство. Розводили коней, волів, корів, овець, свиней, курей, гусей, качок. Князі Ігор і Святослав Олегович (XII ст.) мали «кобил стадних 3000, а коней 1000». Водночас смерди були погано забезпечені худобою і кіньми.

Варто зазначити, що землеробство і скотарство в Київській Русі, будучи провідними галузями господарства, досягли такого рівня розвитку, який в основних рисах зберігався і в майбутньому. За рівнем сільськогосподарської техніки, ступенем розвитку землеробства і набором культур Київська Русь була на тому ж рівні, що й сучасні їй країни Західної Європи. Як і в Європі, неврожайні роки в різних містах Русі у XI—XII ст. призводили до масового голоду, що свідчило про нестійкість цієї галузі. Проте частина продукції уже виготовлялася на експорт.

Важливу допоміжну роль відігравали мисливство і рибальство. Мисливський промисел задовольняв потреби населення в одязі, взутті, які виготовлялися зі шкіри, хутра не тільки домашніх, а й диких тварин. Крім того, хутром сплачували данину, податки. Рибальство задовольняло зростаючу потребу в пісній їжі, особливо після прийняття християнства з його системою nocтів.

У VI—IX ст. від сільського господарства відокремилося ремесло. В епоху Київської Русі відбувався справжній розквіт ремісничого виробництва. За джерелами можна виділити 64 спеціальності: обробка заліза, кольорових металів, дерева, каменю, шкіри і пушнини, виготовлення кераміки, ювелірних виробів тощо. Тільки із заліза і сталі староруські майстри виготовляли більше 150 видів різних виробів.

Класичним прикладом еволюції феодального способу виробництва є Північна Галлія, де у 486 р. виникла Франкська держава. (Франки — одна з конфедерацій германських племен.) У V—VII ст. тут правила династія Меровінгів, з кінця VII до середини IX ст. — Каролінгів.

Про державу франків меровінзького періоду в основному можна довідатися із судебника «Салічна правда»(кінець V ст.). У землеробстві панувало двопілля, вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, бобові культури, льон. Поля орали 2—3 рази, боронували, посіви пололи, почали застосовувати водяні млини. Розвивалося скотарство.

У франків у V—VI ст. вже була приватна власність, вільно відчужувана власність на рухоме майно, але індивідуально-сімейна власність на землю лише зароджувалася. Земля кожного села належала колективу його жителів — дрібних вільних землевласників, які утворювали общину. Будівлі та присадибні ділянки були у приватній власності, проте вільно розпорядитися спадковими ділянками міг тільки колектив общин. Ліси, пустища, болота, дороги, неподільні пасовища залишалися в общинному володінні.

Індивідуальна, вільно відчужувана земельна власність окремих малих сімей — алод у франків виникла наприкінці VI ст. Це сприяло поглибленню майнової та соціальної диференціації, розкладу общин, стало передумовою зростання великої феодальної власності. Права общини поширювалися тільки на подільні угіддя. Сама вона з колективу великих сімей перетворилася на сусідську общину-марку, яка складалася з індивідуальних сімей. Землю обробляли в основному вільні селяни, але франкське суспільство знало напіввільних рабів (літів).

Два шляхи розвитку були характерні для періоду формування великого землеволодіння. Перший — за рахунок королівських земельних дарунків світській і духовній знаті. Другий — внаслідок майнового розорення селян-алодистів, що були вимушені віддаватись під патронат великих землевласників, які ставали їх сеньйорами (як і в античності, цей акт називався комендацією). Часто це означало втягнення селян у поземельну залежність.

Основи феодального ладу у франкському суспільстві склались у VIII—IX ст. Велика земельна власність розвивалася інтенсивніше, великі землевласники стали прямо захоплювати селянські наділи, утворювалися основні класи феодального суспільства.

У VIII — на початку IX ст. основою господарської організації франкського суспільства стала феодальна вотчина —сеньйорія. Розміри її були різними: великі — декілька сот гектарів і більше (3—4 тис. селянських дворів), середні (з 3—4 сотнями дворів), дрібні (декілька десятків дворів). Як свідчить «Капітулярій про вілли» Карла Великого (кінець VIII ст.), земля у вотчині поділялася на дві частини: панську, або домен (становила, наприклад, 25—ЗО % площі), яка включала панські орні землі, і землю, яка перебувала у користуванні залежних селян і складалася з наділів. Землі вотчинника лежали черезсмужно з ділянками селян, тому панувала примусова сівозміна. Селяни виконували регулярну панщину 2—3 рази на тиждень у сезон сільськогосподарських робіт. Селянські господарства включали двір з будинком, будовами, орним наділом, інколи садок і виноградник.

Селяни користувалися неподільними общинними лісами і пасовиськами [7, c. 51-52].

2. Економічні навчання середньовіччя. Меркантилізм

Першу спробу осмислити капіталістичну ринкову економіку зробили меркантилісти. Поняття «меркантилізм» походить від латинського слова «mercari»— торгувати. В англійській і французькій мовах «mercantile» означає «торговий», а італійське «mercante» означає «торговець» або «купець». Проте, слід зазначити, що меркантилістська система насправді є значно складнішою концепцією. Як відомо, витіснення натурального господарства товарно-грошовими, а по суті — ринковими економічними відносинами охоплює конкретний історичний відрізок часу. К. Маркс назвав його періодом «первісного нагромадження капіталу». Значна частина економістів, у тому числі і К. Маркс, пов´язують цей період з великими географічними відкриттями, які сприяли розвитку міжнародної торгівлі. У цей період гроші стали тією економічною силою, яка протистояла силі феодального маєтку. Більше того, сам феодальний маєток, втягнутий у ринкові відносини, відчуває ненаситну жадобу до грошей. Сила не тільки окремих господарських одиниць, а й цілих держав починає вимірюватись безпосередньо їхніми грошовими ресурсами.

Узагальнюючи інтерпретацію даного «перехідного періоду», у тому числі і марксистську, слід відзначити, що економісти сходяться в основному: був період меркантилізму з характерною йому до-індустріальною економікою, точніше кажучи — це ціла епоха, коли так звані меркантилісти, хоч і не погоджували між собою ні принципів, ні загального аналітичного інструментарію, але майже протягом трьох століть дотримувалися загальних «принципів» наукового світогляду. Меркантилісти підкреслювали, що золото і будь-який скарб є показниками багатства країни.

Вони вважали доцільним:

1) підтримку владою імпорту дешевої сировини для промисловості;

2) регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення приплину в країну золота і срібла;

3) протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочення нею експорту, особливо готової продукції;

4) ріст населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу.

Таким чином, багатство країни меркантилісти вбачали у золоті і сріблі, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс. Саме тому об´єктом дослідження у меркантилістів була виключно сфера обігу. Це видно навіть з назв багатьох публікацій того часу. Наприклад, назва книги Томаса Мена «Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої торгівлі як принцип нашого багатства»(1664). [6, c. 36]

В умовах середньовіччя і цехової системи основою соціально-економічного і адміністративно-політичного порядку суспільства були праця і земля; державне втручання здійснювалося як «традиція і звичай». В умовах же меркантилізму нові державні функціонери надавали перевагу указам і статтям. Так, в Україні діяли Литовський статут XVI ст. і «Устав на волоки» (1557 p.). Вони, на відміну від «Руської правди», яка сприяла формуванню феодальних відносин у добу раннього середньовіччя, мали захищати ці відносини і сприяти їх поширенню в період розкладу феодальної системи, що почався під натиском нових економічних явищ — розвитку товарно-грошових відносин, торгівлі тощо. Меркантилісти, будучи прихильниками розвитку цих нових явищ, як і прихильники феодального порядку, не підтримували ідею комерціалізації праці і землі — вихідної умови формування ринкової економіки. Більше того, їхня безоглядна міра н абсолютну владу освіченої деспотії ще не була похитана навіть натяками на демократію. Очевидно, саме тому так довго в більшості європейських країн зберігалися ремісничі цехи і феодальні привілеї: у Франції — до 1790 р., в Англії— до 1834 р., в Україні— 1861 р

При меркантилізмі національне промислове виробництво контролюється торговим капіталом і розвивається вже на комерційній основі, більше не замикаючись у рамках міст. Причиною цього було те, що купець знав ринок, обсяг існуючого попиту, міг забезпечити постачання товарів, які використовувалися в домашньому виробництві. Оскільки дорогого устаткування ще не існувало, то купець нічим особливо не ризикував, беручи ми себе відповідальність за виробництво. Ось чому аж до кінця XVII ст. промислове виробництво в Західній Європі і до середини XIX ст. — в Україні пишалось простим додатком до торгівлі.

В доіндустріальній економіці через відсутність регулярної зайнятості, фабричної дисципліни, як і раніше, переважала думка про нееластичність попиту. Меркантилістські положення про активне сальдо торговельного балансу, у яких обґрунтовується перевищення експорту над імпортом, заохочується експорт капіталу та залучення в країну зарубіжного золота і схвалюється громадська праця, дійсно спонукають до думки, що вищі класи суспільства зобов´язані забезпечувати робочі місця, оскільки лише політика, суть якої можна виразити двома словами — «розори сусіда», збагатить націю, а більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці. Розвиток меркантилістських економічних ідей про державне регулювання зовнішньої торгівлі, ототожнення грошей і багатства та інші — слід розглядати з урахуванням двох етапів, які виділяють у розвитку меркантилізму, а саме: раннього і пізнього. Основним критерієм розрізнення цих етапів є шляхи досягнення активного балансу [3, c. 53].

Ранній меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього періоду був Уільям Стаффорд (Англія). На цьому етапі торговельні зв´язки між країнами були розвинені слабо і мали епізодичний характер. Для досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним, по-перше, встановлювати максимально високі ціни на товари, які експортуються; по-друге, в цілому обмежувати імпорт товарів; по-третє, не допускати вивезення із країни золота і срібла (з якими ототожнювали грошове багатство держави). Таким чином, теорія раннього меркантилізму може розцінюватися як теорія «грошового балансу». Проте, слід відзначити, що представники раннього меркантилізму не мали чіткого уявлення про зв´язок торгівлі і грошового обігу. їхня концепція номіналістичного походження грошей, яка бере свій початок ще із стародавніх часів, у тому числі з праць старогрецького філософа Аристотеля (IV ст. до н.е.), була помилковою. Останній, як відомо, вважав, що монета «існує не по природі, а встановлена людьми, і їм під силу змінити її або вилучити із обігу». Міркуючи так, меркантилісти заперечували не лише товарну природу грошей, але і їхній зв´язок з дорогоцінними металами.

Однак у період раннього меркантилізму, як і в середні віки, уряд займався «псуванням» національної монети, знижуючи її вартість і вагу з надією зацікавити іноземних купців обмінювати їхні гроші на іноземні та купувати більше товарів. Перетворення грошей в умовний знак, фіксоване співвідношення золотих і срібних монет, які були в обігу (система біметалізму), виправдовувалися як фактами обігу неповноцінних грошей, так і помилковою констатацією того, що золото і срібло є грошима завдяки їхнім природним якостям, виконуючи функції міри вартості, скарбу (нагромадження) і світових грошей.

Пізній меркантилізм тривав з другої половини XVI ст. до середини XVIІ ст. , хоч окремі його елементи продовжували проявляти себе і в XVIII ст. На цьому етапі торговельні зв´язки між країнами стають розвиненими і регулярними. Цьому сприяло заохочення розвитку національної промисловості і державної торгівлі. Щоб досягти активного торговельного балансу, меркантилісти вважали необхідним: по-перше, завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держава, на їх думку, мала стимулювати виробництво товарів на експорт), а також перепродуючи товари одних країн в інші; по-друге, дозволяти імпорт товарів, крім предметів розкоші, при збереженні в країні активного торговельного балансу; по-третє, вивозити золото і срібло для здійснення вигідних торговельних угод шляхом посередництва, тобто для збільшення їх маси у країні і збереження активного торговельного балансу, який веде до активного платіжного балансу, а отже — до припливу золота і срібла з-за кордону. Пізні меркантилісти змінили акцент у теорії монетаризму, протиставляючи ідеї «грошового балансу» ранніх меркантилістів ідею «торговельного балансу», згідно з якою держава стає тим багатшою, цим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів [5, c. 61-62].

Список використаної літератури

1. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -Харків: Одіссей, 2004,. -494 с.
2. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.
3. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.
4. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.
5. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська кни-га, 2001. -308 с.
6. Черкашина, Ніна Костянтинівна   Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.
7. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.