ВСТУП

Актуальність теми. Соціальна політика держави, яка спрямована на створення сприятливих умов життя своїх громадян, в обов’язковому порядку повинна передбачати заходи, що сприяють зміцненню їх здоров’я. Однією з головних функцій держави є підвищення життєвого рівня громадян, забезпечення безпеки середовища проживання, постачання людей екологічно чистими і повноцінними продуктами харчування, надання кваліфікованої первинної медико-санітарної допомоги, контроль за дотриманням вимог гігієни до умов життя, праці, соціальний захист у важких життєвих ситуаціях та інше. Держава зобов’язана взяти на себе зобов’язання з охорони здоров’я громадян, забезпечити відповідне правове супроводження програм по здійсненню політики здорового способу життя і контроль за виконанням такого роду законів на місцях. Державна політика в цьому напрямку повинна спиратися на законодавчо-правову базу, що передбачає нормування факторів навколишнього середовища (вода, повітря, ґрунт, житло і т.д.), які впливають на здоров’я населення. Дотримання регламенту в даній сфері в Україні покладено на державні служби: медичну (санітарно-епідеміологічний нагляд), технічну (екологічний нагляд), пожежну, поліцейську і т.д.

Разом з тим здоров’я населення — це також предмет і особистої турботи і відповідальності самих громадян, і роль держави полягає у формуванні з малих років дбайливого ставлення до свого здоров’я, щоб вести такий спосіб життя, який не завдає шкоди хворими звичками, як собі, так і оточуючим. Ось чому гнітючий стан здоров’я громадян України стало чинником, що сприяв на найвищому державному рівні вжити заходів щодо прийняття негайних заходів, щодо формування здорового способу життя.

Одним із актуальних завдань реформування законодавства про охорону здоров’я є нормативне забезпечення прав людини у цій сфері. Велика кількість нормативно-правових актів про охорону здоров’я прийнята ще за радянських часів. Водночас відносини у сфері охорони здоров’я на сучасному етапі розвитку України мають бути спрямовані на створення ефективного соціального захисту, покращення стану здоров’я населення та забезпечення надання медичної допомоги на високому рівні. У зв’язку з цим процес реформування законодавства про охорону здоров’я має бути проведений з позиції того, що міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я мають бути основою для формування й розроблення національного законодавства.

Ситуація, що склалася, потребує вдосконалення методолого-теоретичних підходів до збереження та зміцнення здоров’я громадян.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження Т. Бабюк [15], Т. Бойченко [20], С. Горащука [27], та інших містять науково-теоретичні положення комплексної науково-проблеми формування здорового способу життя громадян. У наукових працях О. Вакуленко [22], Н. Мухамед’ярова [48], М. Солопчука [63] та інших узагальнено методичні підходи до виховання здорового покоління.

Питання нормативного забезпечення права людини на охорону здоров’я ставали предметом численних наукових досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців. Окремі аспекти нормативно-правового регулювання відносин у сфері охорони здоров’я розглянуто в працях відомих науковців, а саме: В.С. Віткова, Г.В. Герасименка, Н.Б. Болотіної, Д.В. Карамишева, С.С. Корсакова, С.М. Леонтьева, В.Ф. Москаленко, І.Я. Синюти, І.М. Сироти, О.С. Щукіна та інших. Проте окремі питання співвідношення міжнародно-правових актів і вітчизняного законодавства у сфері охорони здоров’я все ще залишаються малодослідженими, що пов’язано зі значною динамічністю правового регулювання відносин у цій сфері та сучасними перетвореннями, які стосуються медичного страхування й медичної реформи загалом.

Дослідженню проблем формування сучасної державної політики у сфері охорони здоров’я присвятили свої роботи вітчизняні вчені М. Білинська [17-19] (питання формування міжгалузевої взаємодії в державному управлінні охороною здоров’я), І. Хожило (проблема взаємодії органів державної влади і місцевого самоврядування в процесі реалізації здоровохоронних політик в державі), Я. Радиш (формування правових основ реформ галузі охорони здоров’я), Н. Рингач (досягнення Україною цілей розвитку тисячоліття в контексті громадського здоров’я) та ін. Однак питання формування сучасних підходів до інтегрального вирішення проблем сталого розвитку як нових цілей для української держави в контексті збереження громадського здоров’я ще не стало предметом ґрунтовних наукових розвідок.

Аналіз наукової літератури засвідчив, що в умовах реформування вітчизняної системи здоров’я  питання формування здорового способу життя громадян України потребує нової інтерпретації у контексті визначення теоретико-методологічних засад.

Метою роботи є узагальнення новітніх наукових підходів до проблеми формування здорового способу громадян України.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити теоретичні засади здорового способу життя як соціального процесу та особистої цінності людини;

— здійснити історичну ретроспективу здорового способу життя людини та впливу держави на формування державної політики у сфері охорони здоров’я;

— охарактеризувати принципи та функції державного управління у сфері поширення здорового способу життя;

— проаналізувати міжнародно-правові стандарти в області охорони здоров’я людини;

—  розглянути нормативно-правове забезпечення державної політики щодо здорового способу життя громадян     ;

— дослідити систему державних органів України, діяльність яких спрямована на забезпечення здоров’я та здорового способу життя;

— розглянути цілі та стратегії політики формування здорового способу життя населення;

— виявити шляхи удосконалення державної політики у сфері поширення здорового способу життя громадян як стратегічна проблема розвитку країни.

Об’єкт дослідження – державне управління системою охорони здоров’я України.

Предмет дослідження – механізми державної політики сприяння поширенню здорового способу життя громадян України.

Методи дослідження. Дослідження теоретичних і методичних положень роботи ґрунтується на загальнонаукових принципах проведення комплексних досліджень, роботах провідних вітчизняних і зарубіжних учених з питань державного управління галуззю охорони здоров’я. Для реалізації визначених мети і завдань у процесі дослідження широко використовувався комплекс взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих загальнонаукових і спеціальних методів дослідження, спрямованих на отримання об’єктивних і достовірних результатів.

У роботі, зокрема, застосовувалися такі емпіричні та теоретичні методи наукового дослідження: історичного, функціонально-структурного та порівняльного аналізу – у процесі структуризації складових системи охорони здоров’я України, обґрунтуванні шляхів розвитку державного управління сферою охорони здоров’я, розгляду механізмів державної політики сприяння поширенню здорового способу життя громадян України.

Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 85 сторінок, список використаних джерел, який налічує 79 найменувань. 

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ, ГУМАНІТАРНІ ТА РЕТРОСПЕКТИВНІ АСПЕКТИ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ ТА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

1.1. Теоретичні засади здорового способу життя як соціального процесу та особистої цінності людини

Сучасна практика в умовах стратегічного реформування охорони здоров’я  потребує використання інноваційних підходів до питань збереження й зміцнення здоров’я громадян, формування здорового способу життя особистості.

Крім прямих витрат держави на оплату медичної та соціальної допомоги, погіршення здоров’я і рання смертність працездатного населення приносять і значні непрямі витрати для економіки країни. Перш за все це стосується кількісних і якісних характеристик робочої сили: відбувається скорочення частки працездатного населення, збільшуються втрати робочого часу через хворобу і знижується продуктивність. Погане здоров’я дорослих негативно позначається на репродуктивності їхніх дітей, означає часту захворюваність дитячого населення країни. Погіршення здоров’я підростаючого покоління веде до зміни якості майбутньої робочої сили і трудових ресурсів. Йдеться про скорочення і зниження ефективності людського капіталу країни, що само собою не обіцяє економічного зростання і благополуччя.

Серед причин, які підвищують ризики, як захворюваності, так і смертності, багато з них перебувають у сфері управління і можуть стати об’єктом соціальної політики держави. Це стосується, перш за все, кількості і якості споживання алкоголю, куріння, продуктів харчування, екологічних умов проживання населення і шкідливих умов виробництва. Досвід багатьох розвинених (і не тільки) країн показує, що цілеспрямована політика державних органів влади, що заохочує здоровий спосіб життя, може призвести суспільство до бажаних результатів.

На сьогодні відзначено, що основними факторами, що визначають здоровий спосіб життя, прийнято вважати наступне:

— відсутність шкідливих звичок (зловживання алкоголем і куріння);

— повноцінне і збалансоване харчування;

— фізична активність;

— регулярна профілактика та періодичні медичні огляди;

— культура навчання і праці;

— екологія: стан навколишнього середовища.

У контексті суспільних запитів, поняття “здоров’я людини” набуває глибинного змісту, оскільки включає в себе не лише показники соматичного стану організму, а передовсім передбачає розвиток духовного потенціалу та фізичних можливостей особистості.

На сьогодні формування здорового способу життя стало пріоритетним напрямком російської держави в соціальній сфері і зафіксовано в стратегічних документах України, в тому числі в «Здоров’я 2020 – український вимір» [11]. Формування здорового способу життя стає проблемою не тільки охорони здоров’я та системи освіти. На думку авторів документів, у громадян має сформуватися відчуття повної відповідальності за своє здоров’я, бажання брати участь у зміцненні власного здоров’я. До здійснення програми формування здорового способу життя повинні залучатися широкий спектр фахівців, наприклад, в галузі охорони здоров’я — це педіатри, лікарі першої ланки (пульмонологи, кардіологи, онкологи, гастроентерологи тощо), дієтологи, фахівці з лікувальної фізкультури, фахівці з охорони праці тощо.

Треба сказати, що в зарубіжній літературі питання соціально-економічних детермінантів здорового поведінки людини і впливу на нього за допомогою державної політики давно були підняті як на рівні теоретичному, так і в площині практичного підвищення ефективності такого роду інструментів.

Беручи за основу нашого дослідження здоров’я центричну парадигму, що існує в межах системного підходу, здоров’я людини ми розглядатимемо як найважливіший компонент людського щастя, невід’ємне право людської особистості, ресурс життєзабезпечення індивіда, одну із провідних умов успішного анатомо-фізіологічного, психосоціального й духовно-морального розвитку окремої людини і суспільства загалом.

Поняття “спосіб життя” Ю. Лісіцин [42] розглядає як таке, що інтегрує уявлення про певний тип життєдіяльності людини в різних його проявах (навчання, праця, спілкування, побут, дозвілля, форми задоволення матеріальних та духовних потреб, способи організації взаємодії з навколишнім, правила індивідуальної та громадської поведінки тощо). У цьому контексті термін “здоровий спосіб життя” розуміється науковцем як типові форми і способи повсякденної життєдіяльності та активності людини.

Нам імпонує визначення здорового способу життя, сформульоване О. Яременко: “Здоровий спосіб життя — це все в людській діяльності, що стосується збереження й зміцнення здоров’я, усе, що сприяє виконанню людиною своїх людських функцій через діяльність з оздоровлення умов життя — праці, відпочинку, побуту” [64, с.27]. Згідно з цим, на нашу думку, до змісту здорового способу життя входить як сама життєдіяльність особистості в усіх проявах (фізичний, психічний, духовний, соціальний), так і умови її збереження (діяльність із оздоровлення). Отже, спосіб життя як певна стратегія поведінки людини є найпотужнішим фактором впливу на здоров’я, з одного боку, та дієвим засобом його збереження й зміцнення, з іншого. З цих позицій, на нашу думку, процес формування здорового способу життя в особистісному вимірі передбачає певне керівництво, єдність виховання, самовиховання та діяльності. Діяльнісний підхід до розуміння здорового способу життя, що інтерпретується як основа та міра активності особистості в усіх проявах, дає підставу охарактеризувати питання його формування як проблему в сучасному світі.

Ознаки поняття “здоровий спосіб життя” вимагає звернення до його теоретичного визначення. Наводимо деякі з них, що містяться в наукових джерелах:

1. Здоровий спосіб життя — активна діяльність людей спрямована на збереження і зміцнення здоров’я як умови і передумови здійснення інших аспектів способу життя, на подолання чинників ризику виникнення і розвитку захворювань, оптимального використання в інтересах охорони і поліпшення здоров’я, соціальних і природних умов та чинників способу життя [14, 174].
2. Здоровий спосіб життя — це спосіб життєдіяльності людини, який вона усвідомлено обирає і відповідально відтворює в повсякденному бутті з метою збереження та зміцнення здоров’я, як продукт духовних і фізичних зусиль людини, цілісна система життєвих проявів особистості, що сприяє гармонізації її індивідуальності в умовах соціального середовища [3, 51 — 52].
3. Здоровий спосіб життя (ЗСЖ) — це спосіб життя, заснований на принципах моральності, раціонально організований і активний, трудовий, який загартовує і водночас захищає від несприятливих впливів навколишнього середовища, що дозволяє до глибокої старості зберігати моральне, психічне і фізичне здоров’я [30, 23].
4. Здоровий спосіб життя — спосіб життєдіяльності людини, метою якого є формування, збереження і зміцнення здоров’я [18, 174].
5. Здоровий спосіб життя — це все в людській діяльності, що стосується збереження і зміцнення здоров’я, все, що сприяє виконанню людиною своїх людських функцій через посередництво діяльності з оздоровлення умов життя, праці, відпочинку, побуту [38, 13].

Порівняння наведених визначень свідчить, що до ознак поняття “здоровий спосіб життя” науковцями віднесені такі його компоненти: здоров’я, спосіб життєдіяльності, умови життя, соціальні і природні чинники, фізичні і духовні зусилля, спеціальні знання і вміння, цілісна система життєвих проявів особистості, чинники ризику, усвідомленість та відповідальність, соціальне середовище, раціональна організованість, моральність та інші. Центральний компонент — поняття “здоров’я”. Він є головним у всіх визначеннях незалежно від їхнього об’єму (широти чи вузькості) та змісту. Поняття “здоров’я” виступає смислоутворюючою основою здорового способу життя, його метою, що досягається завдяки функціонуванню різних сприятливих умов та комплексу засобів її досягнення (матеріальних, духовних, організаційних, наукових тощо).

Можна сказати, що теоретико-методологічні основи політики держави у формуванні здорового способу життя були вже закладені і був проведений досить глибокий дескриптивний аналіз проблеми. Однак непорушними залишаються розміри і можливі методи втручання держави в образ життя громадян, типи економічних важелів, які можуть використовуватися, а також бажані ефекти від такого роду впливу. Також в тіні залишається питання зв’язку мікроекономічних чинників, що характеризують індивіда і його домогосподарство зі способом життя людей в умовах ринкової економіки.

Наприклад, необхідність введення державних заходів, що регулюють обсяг споживання алкоголю, з точки зору макроекономіки може бути обґрунтований раціональністю (або, швидше за все, відсутністю такої) споживчого вибору громадян. До зовнішніх ефектів можна віднести виникнення додаткових медичних витрат, зниження продуктивності, передчасну смертність, залученість в кримінальну діяльність, нанесення шкоди здоров’ю інших людей тощо. Наявність цих негативних зовнішніх чинників призводить до того, що ринкова рівновага не збігається з патер-ефективним станом. У цьому випадку мета державних заходів — зменшення обсягу споживання алкоголю з рівноважного рівня до рівня оптимального. Це можливо шляхом впливу на ціну фіскальними засобами, що перебувають в руках держави.

При ліберальній ринковій економічної системі шлях державного регулювання може виявитися не настільки ефективним. Адже індивід все одно буде керуватися лише своїми особистими уподобаннями і бюджетними можливостями, що склалися — його доходом і цінами на товар і послуги, що встановлені на ринку.

Питання про раціональність (або нераціональність) поведінки споживача адитивних благ (алкоголь, тютюн, наркотики тощо) займає дослідників давно. Теорія раціональної адитивності Беккера — Мерфі [7] демонструє, що молодь часто робить вибір щодо споживання адитивних благ не раціонально, як вони висловлюються, «короткозоро» — не враховуючи впливу поточного споживання блага на витрати і споживання цього адитивного блага в майбутньому. Вибір індивідів щодо споживання алкоголю не є раціональним, державні заходи повинні регулювати не тільки зовнішні витрати (витрати третіх осіб), а й внутрішні, які самі індивіди, які вживають алкоголь або сигарети, не передбачали. У цьому випадку держава могла б безпосередньо регулювати ціни і встановлювати більш високий рівень акцизів або впроваджувати заходи щодо обмеження доступності алкоголю.

Зі сформованого на Заході досвіду зі зміни характеру індивідуальних переваг (інформаційні, адміністративні, освітні тощо) ми можемо зробити висновок, що податки можна розглядати як найбільш ефективні в рамках ринкової економіки заходів корекції поведінки, на відміну від інших типів дій. В умовах жорстких бюджетних обмежень дії споживача цілком можна прогнозувати і навіть запрограмувати. Наприклад, з відомих медичних досліджень стає ясно, що ризики, пов’язані зі споживанням тютюну, ростуть у міру зростання стажу куріння. Разом з тим саме молодь відноситься більш чутливо до збільшення ціни на тютюнові вироби, так як доходи цієї категорії громадян найбільш обмежені, а шкідлива звичка ще не усталилася. З цієї причини антитютюнова реклама може виявитися більш ефективною для цієї частини населення країни.

Сформулюємо концептуальну ідею даного дослідження, яка складається з напрямів формування здорового способу життя особистості:

• формування культурних, соціальних і економічних мотивів до збереження і зміцнення здоров’я українців;
• консолідація зусиль педагогів з розробки довготривалої педагогічної технології яка об’єднає всі періоди тривалості життя людини (дошкільний, шкільний, студентство, дорослість) з метою формування здорового способу життя;
• підвищення рівня стану здоров’я людей в українському суспільстві, підтримка оптимальної працездатності, якості життя населення для здорового способу життя і виховання здорових дітей.

Спосіб життя обґрунтовується як здоровий, якщо він характеризує його високоякісний характер, виходячи щодо цього з усталених у науці і повсякденному житті позицій. Слід враховувати і те, що життєдіяльність людини відбувається в соціальному середовищі і формування здорового способу її життя відбувається під його впливом.

В області профілактики нездорового способу життя в даний час в світовій медичній практиці визнано, що найбільш прогресивним підходом до вирішення даних проблем, які пов’язані з лікуванням соціально значущих захворювань, є організація системи ефективної профілактики. Легше попередити, ніж боротися з наслідками, тим більше якщо ці наслідки є непередбачуваними і не складно прогнозованими. Важливим компонентом розвитку профілактичноъ ланки охорони здоров’я є створення в регіонах і на місцях кабінетів здорової дитини, кабінетів профілактики, можливо цілої мережі центрів здоров’я.

Зараз функцію санітарно-гігієнічного виховання та освіти здійснюють фахівці районних та міських поліклінік, що не завжди є ефективним: лікарі в основному зустрічаються з людьми вже хворими, коли як профілактика повинна бути серед здорових людей. Кабінети ж здорову дитину і кабінети профілактики різних захворювань і нездорового способу життя входять в структуру амбулаторно-поліклінічних установ, що також не сприяє підвищенню їх ефективності.

Наука розглядає соціальне середовище в широкому (макросередовище) і вузькому (мікросередовище) значенні. До макросередовища входить загалом все суспільство, вся суспільно- економічна система: виробничі сили, сукупність різних сфер діяльності, суспільних інститутів, суспільної свідомості. До мікросередовища — безпосереднє оточення людини, в якому вона перебуває і діє: сім’я, навчальний і трудовий колективи, об’єднання за інтересами, громадські організації тощо.

У соціальному середовищі відбувається процес соціалізації особистості, який означає засвоєння нею знань, цінностей, норм, традицій, звичок, відношень, які притаманні суспільству або певній соціальній групі. Соціалізація може бути первинною, відтворюючи вікові періоди дитинства, юності, і вторинною, стосуючись дорослих. Соціалізація — процес динамічний, пов’язаний зі змінами в суспільному житті [15, c. 113].

Зрозуміло, що профілактична ланка на цей момент, не дивлячись на прийняті нормативно-правові акти, все ще не являє собою єдину систему. Недостатньо уваги приділяється організації та проведенню на місцях заходів, як по первинній, так і вторинній профілактиці соціально значущих захворювань і зміцненню здоров’я населення.

В даний час актуальна необхідність створення системи медичної профілактики захворювань, які провокуються нездоровим способом життя.

В рамках реалізації заходів щодо формування в масовій свідомості росіян здорового способу життя планується розвиток кабінетів профілактики, які передбачається розмістити у всіх закладах охорони здоров’я суб’єктів Російської Федерації і муніципальних утворень. Ясно, що такі центри повинні щільно контактувати з освітніми установами регіону. Діяльність центрів повинна сприяти усвідомленню суворої прихильності до лікування захворювань, дотримання рекомендацій лікаря і інструктора здоров’я для підвищення якості життя, продовження власного життя, збереження на тривалий час і відновлення (при необхідності) працездатності і активного довголіття.

І хоча сучасна теорія і практика все більше досліджують інтегрованість у контексті формування здорового способу життя, ця проблема вимагає подальшого вивчення.

1.2. Історична ретроспектива здорового способу життя людини та впливу держави на формування державної політики у сфері охорони здоров’я

Cитуація зі станом здоров’я населення в Україні ускладнюється низьким рівнем знань переважної більшості людей щодо раціональної організації своєї повсякденної життєдіяльності, зневажливим ставлення до цієї найбільшої онтологічної цінності, якою природа нагороджує людину разом із життям [18, c. 15]. Тому невипадково кінець минулого й початок нового тисячоліття привніс стійку тенденцією до створення сучасної теорії культивування здоров’я, яка увібрала б у собі тисячолітній досвід людства та нові реалії буття сучасної людини.

Загальновизнаним є те, що могутній поштовх у напрямі до реалістичного розуміння людини як особистості, її позиції в організації своєї життєдіяльності, свідомому виборі способу життя належав гуманістам Ренесансу. XIII і XIV от. дали плеяду мислителів, яких можна вважати передвісниками епохи Відродження: Джованні Бонавентуа у Франції, Йоган Екхарт у Німеччині, Йоган Скотт, Вільям Оккам і Роджер Бекон в Англії. Вони відкрили світу індивідуальність людини. Наприкінці XIII от. тоненька течія прогресивних ідей перетворилася на могутній потік: у Європі настав період Відродження, що передував «ері розуму та досліджень». Європейська думка почала звільнятися від середньовічної догми і вперше з часів греків світ людини, її здоров’я і спосіб життя були осмислені відповідно до реальності [14, с. 32].

Вважаємо, що перехідним періодом від Середньовіччя до сучасного світу можна вважати XV от. Саме цей період, на нашу думку, сформував нову впевненість у можливості самої людини вивчити себе й усвідомити свої проблеми з допомогою спостережень і аналізу, що й стало загальним знаменником великих інтелектуальних досягнень у розумінні значення культивування здоров’я для краси й довголіття людини. Це знайшло відображення й у гігантських мускулистих скульптурах Мікеланджело, у життєствердних полотнах Рафаеля, Тиціана, Веронезе. Це нове відкриття людини у її земному існуванні лежить, на нашу думку, в основі поняття «гуманізм епохи Відродження» й дає змогу осмислити погляди людини того періоду на досліджуваний феномен. Так, осмислення відкриттів того часу дало змогу дійти висновків, що гуманісти й художники, лікарі-практики і вчені періоду Відродження створили передумови для пізнання людиною себе, свого здоров’я та способу життя. Водночас, внесок учених і практиків XVII от. полягав, на нашу думку, утому, що вони привернули увагу до ролі розуму у спробах людини осмислити своє єство, насамперед узяти під контроль сили природи, скерувати процеси, що регулюють життєдіяльність організму, а значить, і здоров’я. Так, у більшості робіт філософів цього періоду і далі досліджується аксіологічний аспект поняття «здоров’я». Зокрема, Т. Мор (1478-1535) стверджував, «що здоров’я — це найбільше задоволення, а також ніби підвалина й підпора всього, що лише можуть дати спокійні й бажані умови життя» [21, с. 294]. Ф. Бекон (1561-1626) у трактаті «Про підтримку здоров’я» писав, що людина повинна «чергувати піст і добре харчування, але частіше добре харчуватися; чергувати періоди активності й сон, але віддавати перевагу сну; чергувати відпочинок і вправи, але частіше вправлятися» [21, с. 424].

Варто вказати, що Д.Локк (1632-1704) продовжив розвиток ідеї соціальної цінності здоров’я. У своєму творі «Про виховання» він писав: «Наскільки здоров’я необхідне нам для професійної діяльності та щастя і настільки кожному, хто бажає грати яку-небудь роль у цьому світі, потрібна міцна конституція, здатна терпіти злигодні та втому» [10, с. 413].

Беззаперечно, що нові тенденції завжди породжують певні протиріччя. XVII от. із його стрімким розвитком промислового виробництва й змінами у сфері суспільних відносин не було винятком. Швидко змінювалися і сам життєвий устрій людини, її спосіб життя. Розвиток науки XVIII от. можна вважати логічним наслідком прогресивного впливу гуманістичних ідей Ренесансу, Реформації, а також результатом відкриття Нового Світу.

У контексті завдань нашого дослідження відзначаємо важливість підтвердження тогочасними дослідниками основоположної ідеї, згідно з якою у культивуванні здоров’я людина повинна розраховувати на власні сили, волю і здібності. Головною рисою XVIII от. можна вважати те, що віра в розум оволоділа всіма верствами суспільства. Подією того часу було створення І. Кантом (1724-1804) власної програми зміцнення здоров’я, викладеної ним у трактаті «Про здатність людського духу силою лише твердої волі перемагати хворобливі відчуття» [39]. Філософ писав про те, що «люди хочуть здійснення своїх побажань, а саме довго жити і при цьому бути здоровими» [39, с. 302].

Подальший наш дослідницький крок пов’язаний з аналізом поглядів на культивування здоров’я у XVIII от. Так, формування концепції суспільного здоров’я належить епосі Великої Французької революції, коли основою поглядів прогресивних діячів XVIII от. на суспільний устрій стало розуміння фізичного, соціального й духовного здоров’я як основи, фундаменту, без якого вони не уявляють створення дієвого соціального механізму, що базується на свободі й захисті прав кожного громадянина [41, с. 36]. Однак, на наше переконання, у теоретичній думці XVIII от., у поглядах філософів і природознавців відзначається поверхневе розуміння сутності і змісту феномену «культивування здоров’я».

Дещо новий підхід у розумінні й тлумаченні сутності культивування здоров’я привнесло ХІХст., коли вивчення сутнісних характеристик здоров’я, його критеріїв та принципів формування отримало новий методологічний інструментарій — діалектичний метод пізнання. У означений період продовжує функціонувати та зміцнювати свої позиції теологічний підхід до культивування здоров’я, проте спостерігається роздвоєння поглядів представників теологічного напряму. Перші прагнули обґрунтувати взаємозумовленість збереження здоров’я і соціальних умов проживання людини та пристосувати його до життя віруючих, а другі розпочали суперечку про те, чиї підходи є більш плідними в умовах капіталістичної дійсності. На цьому, зокрема, зосереджує увагу М. Вебер у роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» [35].

У XXI от. особлива увага приділяється дослідженню умов збереження і зміцнення фізичного д духовного здоров’я людини. Так, Артур Шопенгауер (1788-1860) зазначав: «Перша і найважливіша умова для нашого здоров’я полягає в … шляхетній вдачі, здібній голові, щасливому праві, доброму настрої і добре влаштованому фізичному тілі, тобто взагалі «в здоровому тілі — здоровий дух», і тому ми значно більше повинні турбуватися про розвиток і підтримку цих якостей» [63, с. 198].

Варто зауважити, що численні підтвердження важливості культивування здоров’я й дотримання здорового способу життя зустрічаються в билинах слов’янських народів. Одним із мотивів билин є уславлення фізичної сили, вправності, витривалості. Найвиразніше про цінність фізичного здоров’я людини свідчать образи героїв билинного епосу, серед яких найвідоміші й улюблені народом Ілля Муромець, Добриня Микитович і Альоша Попович наділені високими моральними, етичними, вольовими та фізичними якостями. Якщо згадати персонажів українських казок, легенд, дум, то всі вони наділені надзвичайною фізичною силою: Кирило Кожум’яка, Байда, Котигорошко й ін. Спільне, що об’єднує цих героїв: богатирська сила вкупі з такими якостями, як простота, відданість, бажання служити людям.

Протягом ХІХ ст. освіта з питань здорового способу життя (ЗСЖ) в основному мала інформативний характер [6]. Важливо підкреслити, що вже в середині ХХ ст. з’являються аналітичні праці з проблем освіти здорового способу життя [11].

Вітчизняна історія пізнання людиною проблем власного здоров’я і підходів до його збереження і зміцнення є невід’ємною частиною світової науки і медичної практики. Узагальнення напрацювань учених-істориків [20] дало змогу встановити, що у способі життя наших предків чільне місце посідала праця: хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, городництво, садівництво, бджільництво. Раціонально організована праця і відпочинок чергувалися між собою й позитивно впливали на здоров’я українців. Давні народні рецепти запобігання недугам і їх лікування й нині широко використовуються в галузі «нетрадиційної» медицини [43, с.41]. Додамо, що український народ упродовж історії свого існування відобразив ставлення до культивування здоров’я в численних прислів’ях і приказках, наприклад: «Бережи одяг, доки новий, а здоров’я — доки молодий», «Весела думка — половина здоров’я», «Здоров’я маємо — не дбаємо, а втративши — плачемо» тощо. На нашу думку, знання народних традицій українців щодо культивування здоров’я, їхнє осмислення з позицій прийнятності для застосування у повсякденному житті може слугувати сучаснику могутнім важелем зміцнення його здоров’я.

Сучасний підхід до цієї сфери освіти пов’язаний із розвитком фундаментальних принципів, що базувалися на результатах наукових досліджень з проблем формування і збереження здоров’я населення. Ці принципи започаткували сучасну динамічну філософію освітньої політики з ФЗСЖ. У контексті нашого дослідження знакову роль відіграв опублікований у 1974 р. звіт “Новий підхід до охорони здоров’я канадців”. Уперше на урядовому рівні було аргументовано доведено, що показники здоров’я населення не покращуються адекватно до щорічного збільшення фінансування медицини, зростання матеріально-технічних, наукових, кадрових та інших ресурсів. У зв’язку з цим також уперше було запропоновано новий підхід до поліпшення здоров’я громади через промоцію здоров’я “Health Promotion” [9] (українські фахівці користуються визначенням “формування здорового способу життя”) [5]. З погляду державної політики такий підхід є набагато ефективнішим та економічно доцільнішим порівняно з нескінченними витратами на лікування наслідків нездорового способу життя [4]. Найбільшу користь для держави, з огляду на майбутнє, очевидно, повинно принести ФЗСЖ підростаючого покоління. Відповідно до цього у тому ж самому 1974 р. Відділення шкільного здоров’я американської асоціації громадського здоров’я (School Health Section of the American Public Health Association) висловило свою позицію, що “освіта у сфері здорового способу життя повинна стати тривалим процесом від зачаття до смерті і що така освіта повинна бути обов’язковою, інтегрованою та планомірною” [6, с. 76]. А це, відповідно, вимагало розробки і впровадження засад державної освітньої політики з питань здорового способу життя молоді.

Вивчення документів, матеріалів та рекомендацій Ради Європи, Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) підтверджує попередній висновок і показує активізацію інтересу світової спільноти до пошуку дієвих шляхів формування у молоді мотивації до здорового способу життя у другій половині ХХ ст. У цей час ВООЗ ініціювала кампанію “Здоров’я для всіх” (1977), у межах якої розпочався процес збирання і систематизації інформації щодо загрози здоров’ю населення і шляхи їх подолання [12]. Отримані результати привернули увагу суспільства до означеної проблеми. Важливо відзначити, що наслідком цього стало поширення державних освітніх програм, спрямованих на ознайомлення з певними ризиками для здоров’я та розвитком життєвих навичок щодо їх профілактики.

Підтвердженням цього є рішення Мадридської конференції міністрів охорони здоров’я Європи (1981 р.), де були розглянуті стратегічні проблеми освітньої політики в галузі охорони здоров’я і профілактики різних захворювань, а також підтверджено, що шкільний курс (“Health Еducation”) має бути одним з головних на найближчі десятиліття. Визнання освітнього напряму Мадридською конференцією міністрів охорони здоров’я Європейських країн (1981 р.) — пріоритетним для збереження і зміцнення здоров’я населення, створило, на нашу думку, передумови для формування освітньої політики держав з питань здорового способу життя молоді.

Підсумок проведеної роботи зроблено в Оттавській Хартії (ВООЗ, 1986), положеннями якої керується світове товариство щодо діяльності з проблем здоров’я і здорового способу життя. У ній визначено п’ять напрямів щодо діяльності з ФЗСЖ:

— формування державної політики, сприятливої для здоров’я населення;

— створення сприятливого соціального та екологічного середовища;

— розвиток і активізація потенціалу громад (громадських організацій);

— розвиток персональних навичок;

— переорієнтація традиційної системи охорони здоров’я в напрямі пріоритету профілактики над лікуванням.

Згідно з цим документом освіта зі здорового способу життя — інтегральна частина політики просування здоров’я, покликана зменшити соціальні, економічні, довкільні нерівності [4].

Перед освітою зі здорового способу життя були поставлені такі завдання:

— підвищити рівень обізнаності серед громадян, фахівців із здорового способу життя і політиків (представників влади) щодо ролі соціально-економічних та довкільних чинників на стан здоров’я та нерівномірність поширення оздоровчих ресурсів;

— формувати здатність брати на себе відповідальність. Це включає застосування освіти зі здорового способу життя до надання знань та формування життєвих умінь (компетентностей) для забезпечення здатності приймати рішення щодо власного здоров’я і здоров’я сім’ї та громади, у якій вони живуть [12].

Аналіз засад становлення політики у світі щодо здорового способу життя громадян, що складаються на тлі об’єднавчих процесів, може служити підґрунтям для впровадження політики з питань формування у молоді України здорового способу життя. Врахування досвіду світової спільноти щодо формування здоров’я молоді засобами освіти також сприятиме удосконаленню державної освітньої політики України відповідно до вимог сьогодення.

Вивчення документів, матеріалів та рекомендацій Ради Європи, (ВООЗ) підтверджує, що в другій половині ХХ ст. відбувається процес становлення освітньої світової політики з питань здорового способу життя молоді як обов’язкової складової державної політики. Для створення науково обґрунтованої системи уявлень про загальні закономірності розвитку державної освітньої політики формування у молоді здорового способу життя в Україні першочергову цінність має характеристика глобальних тенденцій, вияв та аналіз найважливіших інваріантів розвитку цієї складової державної політики у світі.

1.3. Принципи та функції державного управління у сфері поширення здорового способу життя

Не можна не погодитися з визначенням, яке стосується поняття «державне управління»: Управління — це система органів та установ, призначених здійснювати рішення політичної влади [3]. Більш вичерпне і ґрунтовне визначення державного управління формулюють Nigra and Nigra (1989), згідно з яким державне управління:

1. Це спільні зусилля певної групи в контексті держави.
2. Охоплює всі три гілки влади — виконавчу, законодавчу й судову, а також їхній взаємозв’язок.
3. Виконує важливу роль у формуванні державної політики, а також є частиною політичного процесу.
4. Істотно різниться від приватного управління.
5. Тісно пов’язане з численними приватними групами й окремими індивідами у забезпеченні громадських послуг [4].

Дане визначення засвідчує, що державне управління тісно пов’язане з політичною складовою, тобто сферою діяльності, пов’язаною з відносинами між соціальними групами, суттю якої є визначення форм, завдань і змісту діяльності держави (Handbook of Political Science. — Cambridge, 1995. — P. 135).

Процес управління складається з кількох етапів:

1. Формування мети.
2. Збір та аналіз інформації.
3. Ухвалення рішення.
4. Здійснення керуючих дій.
5. Контроль за виконанням рішень.

Надзвичайно важливою умовою реалізації політики є дотримання співвідношення її цілей і засобів, що використовуються для їх досягнення. Звідси витікає визначення, що політика — це соціальний інструмент, за допомогою якого реалізуються владні відносини у суспільстві, забезпечується соціальний контроль, мобілізація та організація колективних дій для досягнення спільних цілей і рішень, завдань управління, які з них випливають.

Державна стратегія реалізації інституційних і структурних перетворень у сфері охорони здоров’я — це цілеспрямований і керований процес, результатом якого є створення системи охорони здоров’я, яка дозволить організувати медичну допомогу кожному мешканцю в потрібний час та в потрібному місці, у необхідному обсязі та з мінімальними витратами [45, c. 42-43].

В сучасних умовах зростає роль людей у збереженні і зміцненні власного здоров’я. Нових підходів до управління охороною здоров’я також потребує урахування проблем, які загрожують здоров’ю в індустріальному суспільстві, передбачення міжсекторального співробітництва [12]. Внаслідок цього відбувається розосередження управління і перехід від моделі централізованого державного управління до моделей співпраці, за якої управління є продуктом спільної діяльності широкого кола суб’єктів, що діють на рівні держави (парламенти, міністерства, відомства, державні та комунальні органи і установи), суспільства (підприємства, профспілки та інші громадські організації, у тому числі лікарів, страхові компанії, доброчинні фонди, засоби масової інформації, окремі громадяни) і на міжнародному рівні (Організація Об’єднаних Націй, Європейський Союз, Всесвітня організація охорони здоров’я тощо) [18, c. 83].

Таким чином, держава і суспільство спільно здійснюють функції управління у цій сфері, а деякі автори розрізняють дві його форми: 1) управління системою охорони здоров’я та її зміцнення, яке одержало назву «управління охороною здоров’я»; 2) співпраця сектору охорони здоров’я та інших державних і приватних секторів на засадах спільних інтересів, що називають «стратегічним управлінням в інтересах здоров’я» [18, c. 84].

Оскільки здоров’я стало одним з найважливіших макроекономічних та політичних чинників у всіх сферах суспільства, різні органи державного управління, громадські організації, ділові кола та окремі громадяни все активніше залучаються до стратегічного управління сферою охорони здоров’я. Здоров’я вважається правом людини, неодмінною складовою благополуччя, глобальним суспільним благом і питанням соціальної справедливості та рівності, одним з основних чинників економічного розвитку. Воно все більше визнається ресурсом і сферою відповідальності інших систем, таких, як економіка, охорона навколишнього середовища, освіта, транспорт, продовольча система [51, c. 28].

Розбудова національної системи освіти України в сучасних умовах державотворення відбувається з урахуванням актуальних суспільних викликів. Підґрунтям цих процесів є цінності гуманізму, демократії, національної свідомості, які набули актуального звучання в умовах формуванням нового погляду на освітню політику, зокрема у сфері здоров’я-збереження. Проте сучасні реалії ствердження незалежності країни, демократизація суспільства, перехід до ринкових відносин не лише створили умови для прогресу, але й породили проблеми, що вплинули на стан здоров’я населення.

Ключовими проблемами, вирішення яких сприятиме оптимізації системи державного управління охороною здоров’я України, сучасні автори вважають недостатнє фінансування галузі й нераціональне використання наявних коштів, диспропорцію в розвитку амбулаторно-поліклінічної і стаціонарної медичної допомоги, відсутність загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, нерозвиненість інституту сімейного лікаря, інформатизацію галузі [48, c. 36].

Теоретичні основи інституційних і структурних перетворень, а також світовий досвід доводять, що перспектива сфери охорони здоров’я України заснована на її багатоукладності. Цей імператив закріплено в ст. 49 Конституції України.

Таким чином, засновану в радянську добу традиційну модель (модель М. Семашка), яка ґрунтувалась на профілактичній домінанті організації системи охорони здоров’я, сьогодні має змінити змішана багатоукладна новітня модель, основу якої становитиме ринкова організація системи охорони здоров’я України. Перехід на нову модель організації системи охорони здоров’я передбачає:

—         переорієнтацію діяльності закладів та установ системи охорони здоров’я на профілактику, первинну медико-санітарну допомогу, формування здорового способу життя;

—         зміну механізмів фінансування (кошти мають іти за хворим);

—         управління якістю медичних послуг;

—         структурну перебудову медичної галузі з формуванням відповідної мережі медичних закладів, реформуванням функції медичної допомоги за рівнями;

—         базову підготовку нового покоління управлінців і економістів для галузі охорони здоров’я;

—         розробку та прийняття необхідної нормативно-правової бази;

—         науковий супровід упровадження нової моделі державного управління системою охорони здоров’я [44, c. 46].

Крім того, нова модель передбачає впровадження нового типу суспільних відносин у сфері охорони здоров’я. Основними її елементами є замовник медичних послуг та їх надавач. Найголовнішим замовником послуг у цій моделі є держава, яка й створює необхідні умови для розвитку системи медичного забезпечення населення [11].

Розглянемо основні терміни нової парадигми управління системою охорони здоров’я в Україні.

Система державного медичного забезпечення — це сукупність державних заходів і методів державного фінансування, спрямованих на реалізацію конституційних прав громадян на безоплатну медичну допомогу та забезпечення їх медичними послугами. Метою державного медичного забезпечення є збереження життя та здоров’я людини, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та травматизму. Для її досягнення вбачається за доцільне унормувати в правовому полі поняття про рівні надання медичної допомоги, а саме: життєзабезпечуючий рівень, здоров’язберігаючий рівень, рівень додаткового попиту, рівень надання медико-соціальної допомоги.

Життєзабезпечуючий рівень — це такий рівень надання медичної допомоги (екстреної, ургентної, швидкої, невідкладної медичної допомоги, лікування невідкладних станів, захворювань, травм, отруєнь та інших патологічних станів, що загрожують життю пацієнтів), який включає медичні послуги, що забезпечують збереження життєвих функцій людини.

Здоров’язберігаючий рівень — це рівень надання медичної допомоги, який включає медичні послуги, спрямовані на збереження здоров’я та працездатності пацієнта.

Рівень додаткового попиту — рівень надання медичних послуг, що включає понадгарантований Державною програмою медичного забезпечення та Програмою обов’язкового медичного страхування обсяг медичних послуг, у тому числі надання додаткових медичних послуг та послуг з обслуговування.

Рівень надання медико-соціальної допомоги — рівень допомоги, у структурі якої є соціальні та медичні послуги, що надаються в медико-соціальних закладах і закладах охорони здоров’я [39, c. 238].

Існуючі принципи державного управління у сфері поширення здорового способу життя базуються на об’єктивних закономірностях державного управління та отримали практичне застосування в управлінській діяльності в сфері здоров’я. Отже, серед загальних принципів можна виділити такі: законність, демократизм, публічність, єдиноначальність і колегіальність, централізація і децентралізація, плановість, ефективність.

Розглянемо деякі засади державного управління, на яких ґрунтується державне управління в сфері охорони здоров’я:

1. Державне управління є цілком організованою системою, в результаті діяльності якої виникають певні управлінські відносини.
2. Необхідна умова, за якої може існувати та реалізовуватись державне управління — це наявність суб’єкта, тобто певного органу виконавчої влади, що наділений повноваженнями щодо здійснення державного управління. Це може бути як Міністерство охорони здоров’я України — як вищий орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, так і будь-яке регіональне управління з питань охорони здоров’я.

Також повинен бути присутній об’єкт державного управління, тобто ті фізичні чи юридичні особи (основні об’єкти державного управління), на яких спрямований управлінський вплив.

3. Характер управлінських відносин між об’єкт (-ами) та суб’єктом (- ами) мають владний характер, тобто тут присутня чітка ієрархія: суб’єкт наділений владними повноваженнями в той час, як об’єкт таких відносин має лише виконувати отримані розпорядження.
4. Державне управління ґрунтується на виконанні вимог чинного законодавства.
5. Управлінський вплив може мати різний характер: державне регулювання, централізоване керівництво чи оперативне управління.
6. Наявність певних етапів управлінської діяльності, що полягають у плануванні, організації, управлінні кадрами, фінансуванні та контролі за такою діяльністю.
7. Порушення норм управлінської діяльності, зловживання правами та службовим становищем призводить до відповідальності згідно норм чинного законодавства [35, с. 48-49].

Аналіз державної політики незалежної України дав змогу виявити, що нормативно-правовим підґрунтям реалізації здоров’язбереження молодого покоління в системі освіти є Закони України «Про освіту» (1991, 1996), «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (1991), «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (2000), «Про охорону дитинства» (2001), «Про соціальні послуги» (2003), «Про реабілітацію інвалідів в Україні» (2006), «Про внесення змін до деяких законів України про освіту щодо організації інклюзивного навчання» (2014) та ін. [52, с. 99].

Звернення до проблеми культивування здоров’я в Україні XXI от. потребує перегляду сформованих стереотипів поведінки сучасної молоді, переосмислення концептуальної моделі здоров’я з урахуванням того, що провідне значення у його збереженні та зміцненні належить такому чиннику, як спосіб життя, адже вченими доведено, що найбільше хвороб виникає внаслідок нездорового індивідуального способу життя. Натепер не викликає сумніву культурологічний бік проблеми здоров’язбереження, оскільки культура здоров’я відображає ступінь усвідомлення людиною ставлення до самої себе, суспільства, природи, ступінь і рівень саморегуляції її сутнісних потенцій.

Висновок до розділу 1

Узагальнюючи викладене, зазначимо, що розвиток наукових ідей безперервний і цей процес важко розділити за століттями. Проте, керуючись історико-структурним, хронологічним, діахронним методами в оцінюванні досягнутого, відзначимо, що найсуттєвішими віхами були відкриття мислителями XVI от. світу природних бажань і почуттів людини, а гуманістами й художниками Ренесансу — прославлення життєвої енергії людини. Епоха Відродження й наступні за нею декілька століть підносять дослідження проблеми культивування здоров’я на якісно новий рівень. До фізичного та психічного компонентів культивування здоров’я додається соціальний.

Аналіз практик культивування здоров’я у ХХ ст. — початку XXI от., дав змогу дійти висновку, що цей період характеризується привнесенням у суспільне життя багатьох країн світу нових реалій. Відтак, стратегічно затребуваним є розроблення й упровадження таких освітніх технологій, які б підвищували відповідальність молодої людини за своє здоров’я та встановлювали матеріальну залежність від рівня здоров’я так само, як і від рівня професійної підготовки.

Вивчення сучасний реалій, пов’язаних зі станом здоров’я українців, уможливило формулювання низки рекомендацій. На нашу думку, при розробленні сучасної стратегії України у сфері здоров’язбереження населення має враховуватися: по-перше, результати моніторингового дослідження стану здоров’я всіх вікових категорій населення, його динаміки; по-друге, визначено механізми реалізації комплексу правових актів, програм збереження здоров’я молодого покоління в освітньому середовищі; по- третє, окреслено роль кожної соціально-економічної структури (сім’ї, закладів освіти, органів охорони здоров’я, виробничих установ, фізкультурно-оздоровчих організацій, державних органів, інститутів громадянського суспільства) у вирішенні проблем охорони, збереження та зміцнення здоров’я дітей і молоді в Україні. 

РОЗДІЛ ІІ. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЗБЕРЕЖЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

2.1. Міжнародно-правові стандарти в області охорони здоров’я людини

Cтавлення людини до свого здоров’я завжди визначалося здатністю до збереження життя, виконання біологічних і соціальних функцій. У сучасному світі здоров’я людини — це критерій добробуту держави, частина соціального багатства країни, тому його культивування є справою державної важливості, спільним завданням родини, школи, громади, суспільства. Разом із тим, ідея здоров’я в останні десятиліття в Україні набула особливої актуальності: спостерігається прогресуюча деградація здоров’я населення, від’ємним стало відтворення населення, зменшується тривалість життя, високими темпами збільшується кількість хронічних неінфекційних захворювань, які отримали назву «хвороб способу життя» (серцево-судинних, онкологічних, хвороб органів дихання тощо).

Розробка міжнародних стандартів в області охорони здоров’я людини — один із пріоритетних напрямків міждержавного співробітництва, так як здоров’я для будь-якого індивіда є найважливіше благо, що визначає характер і умови його життєдіяльності, а також якість і тривалість життя. Як правильно зазначив Д.Г. Бартенєв, в даний час можна з упевненістю стверджувати, що здоров’я визначає всі аспекти співробітництва держав, і питання охорони здоров’я та медицини становлять важливий аспект діяльності більшості універсальних (ООН і її спеціальних установ) і регіональних організацій, перш за все таких як Рада Європи, Європейський Союз, Панамериканська організація охорони здоров’я та ін. [21, с. 14].

Вважаємо, що встановлення міжнародних стандартів охорони здоров’я людини має найважливіше значення, так як навіть будучи закріпленими в міжнародних документах, які не мають обов’язкової юридичної сили, дані міжнародні стандарти є результатом міждержавного співробітництва і наслідком досягнутої згоди і, відповідно, відіграють роль практичного керівництва для держав, роблячи істотний вплив на національну правотворчу та правозастосовну діяльність в галузі охорони здоров’я.

Серед найважливіших всесвітніх міжнародно-правових документів з прав людини виділяється Міжнародний білль про права людини (Міжнародна хартія прав людини), який складається із Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права від 16 грудня 1966 року та двох Факультативних протоколів до нього й Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року та Факультативного протоколу нього. Ця організація зробила вагомий внесок у процес забезпечення права на охорону здоров’я, ухвалила низку важливих універсальних міжнародно-правових актів і зафіксувала в базових документах обов’язок держав співпрацювати у справі розвитку системи охорони здоров’я [58, c. 37].

Фундаментом для формування національного законодавства у сфері охорони здоров’я стала стаття 25 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, де закріплено, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що необхідний для підтримання здоров’я й добробуту.

Варто провести паралель між національним законодавством і міжнародно-правовими актами, адже зазначені вище положення відповідають міжнародно-правовим стандартам, наприклад, у пункті 1 статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року, ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року, закріплено право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я, у свою чергу, у підпункті 1 пункту 2 статті 12 цього Пакту вказано, що заходами для повного здійснення цього права є створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу й медичний догляд у разі хвороби.

Проте варто зазначити, що в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права не закріплено право на охорону здоров’я. Це право варто трактувати як те, яке є вихідним від невід’ємного права кожного на життя, яке, у свою чергу, виходить із норми статті 7, яка містить заборону катувань, жорстокого, нелюдського поводження чи покарання, а також заборону, що відображена в статті 17 Пакту, свавільного чи незаконного втручання в особисте й сімейне життя людини, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність її життя тощо.

Універсальні міжнародно-правові стандарти в галузі охорони здоров’я людини. Під універсальними міжнародно-правовими стандартами, що діють в області охорони здоров’я людини, слід розуміти систему найбільш значущих міжнародно-правових норм, які містяться в загальновизнаних міжнародних актах з прав людини, які є результатом універсального рівня співпраці держав, і закріплюють основні принципи збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров’я кожної людини, надання йому якісної медичної допомоги. Дані стандарти містяться в документах універсальних міжнародних організацій, мають модельний характер і виступають в якості рекомендацій для міжнародного співтовариства в області підтримки найвищого досяжного рівня збереження та зміцнення здоров’я людини. Головна мета розробки та затвердження даних стандартів — формування національних систем охорони здоров’я, що відображають уявлення сучасного суспільства про порядок і умови збереження і зміцнення здоров’я людей, надання медичної допомоги, проведення біомедичних досліджень.

Універсальні міжнародно-правові стандарти в галузі охорони здоров’я людини перш за все закріплені в міжнародних актах, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН. До них слід віднести: Загальну декларацію прав людини (прийнята 10 грудня 1948 г.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (прийнятий 16 грудня 1966 г.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (прийнятий 16 грудня 1966 г.); резолюцію про захист психічно хворих осіб і поліпшення психіатричної допомоги (прийнято 17 грудня 1991 р.) Важливу роль в закріпленні універсальних міжнародних стандартів в області охорони здоров’я людини відіграють акти спеціальних установ ООН, таких як МОП, ВООЗ та ЮНЕСКО, наприклад, Загальна декларація про біоетику та права людини (прийнята ЮНЕСКО 19 жовтня 2005 року).

Відповідно до частини 1 статті 25 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини [2].

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права закріпленню міжнародних стандартів в галузі охорони здоров’я присвячується означена стаття 12 Пакту, відповідно до якої держави визнають право кожного на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. Заходи, які повинні вжити держави-учасниці цього Пакту для повного здійснення цього права, включають заходи, необхідні: 1) для забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності і здорового розвитку дитини; 2) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в промисловості; 3) попередження та лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними; 4) створення умов, які забезпечували б усім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби [3].

Відзначимо, що положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права роблять акцент переважно на охорону громадського здоров’я, однак, з огляду на тісний взаємозв’язок і взаємозумовленість питань охорони громадського здоров’я забезпеченням і реалізацією індивідуального права на охорону здоров’я, право на охорону здоров’я як природне невід’ємне право людини повинно розглядатися в якості комплексного явища, існуючого на декількох рівнях: індивіда, суспільства і середовища [16, с. 8].

Одним з найбільш нових документів, що регулюють в числі іншого питання охорони здоров’я індивіда, є Загальна декларація про біоетику та права людини (прийнята ЮНЕСКО 19 жовтня 2005 року). Разом з тим відзначимо, що декларація, як підкреслено в статті 1 «Сфера застосування», зачіпає переважно етичні питання медицини, наук про життя і пов’язаних з ними технологій стосовно людини, з урахуванням їх соціальних, правових та екологічних аспектів. У контексті ж встановлення стандартів в галузі охорони здоров’я індивіда особливе значення мають: стаття 6 «Згода» (регламентується порядок і умови отримання згоди на медичне втручання та участь в науковому дослідженні); стаття 7 «Особи, які не володіють здатністю давати згоду» (закріплюється необхідність особливого захисту осіб, що не володіють правоздатністю давати згоду на медичну допомогу і втручання); стаття 14 «Соціальна відповідальність і здоров’я» (проголошується необхідність доступу індивіда до якісних медичних послуг і найважливішим ліків) і ін. [4].

У числі міжнародних документів, що закріплюють міжнародні стандарти в галузі охорони здоров’я індивіда, особливе місце займають документи Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі — ВООЗ), яка є спеціалізованою установою ООН. Діяльність ВООЗ в даний час складає основу організаційно-правового механізму співробітництва держав в області медицини і охорони здоров’я [31, с. 15]. В даний час ВООЗ об’єднує в своєму складі 194 держави-члена, вирішує найрізноманітніші завдання — розробляє міжнародні рекомендації в області охорони здоров’я індивіда, встановлює стандарти в галузі охорони здоров’я, координує міжнародне співробітництво в інтересах охорони здоров’я людей тощо. Основною формою роботи ВООЗ є Всесвітні Асамблеї охорони здоров’я, що проводяться щорічно, на яких представники різних держав обговорюють різноманітні питання в галузі охорони здоров’я.

Крім названих вище завдань і функцій ВООЗ виконує також і нормотворчу, так як приймає різноманітні конвенції, угоди та регламенти по різним аспектам охорони здоров’я, що мають, як правило, лише рекомендаційний характер. До найбільш важливих документів ВООЗ, який регламентує в тій чи іншій мірі суспільні відносини в галузі охорони здоров’я індивіда, відносяться наступні: Резолюція про основні принципи національної охорони здоров’я (1970 р); Алма-Атинська декларація (Алма-Ата, Казахстан, 1978 г.); Декларація про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі (Амстердам, Голландія, 1994 г.); Хартія реформування охорони здоров’я (Любляна, Словенія, 1996 г.); Декларація про пріоритети зміцнення здоров’я в XXI столітті (Джакарта, Індонезія, 1997 р).

Важливу роль в області встановлення стандартів в галузі охорони здоров’я відіграє також Всесвітня Медична Асоціація (ВМА), утворена в 1947 році в Парижі, — це міжнародна неурядова організація, яка об’єднує представників найбільш організованих і авторитетних лікарських спільнот розвинених країн. Організаційною формою діяльності ВМА є щорічні зустрічі представників зазначених спільнот в рамках Всесвітньої Медичної Асамблеї. Так як ВМА є неурядовою організацією, акти ВМА не містять норми міжнародного права, а відповідно, не можуть безпосередньо виступати в якості стандартів в галузі охорони здоров’я населення, однак, на нашу думку, істотно впливають на процес подальшого правотворчості на міжнародному рівні і в рамках національних держав. Саме тому актам ВМА в цьому дослідженні буде приділено значну увагу. До числа найбільш важливих документів, що зробили істотний вплив на встановлення основних стандартів в галузі охорони здоров’я людини можна віднести:

— Міжнародний кодекс медичної етики (прийнятий 3-й Генеральною Асамблеєю Всесвітньої Медичної Асоціації, Женева, Швейцарія, жовтень 1949 р.);

— Лісабонську декларацію про права пацієнта (прийнята 34-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю, Венеція, Італія, жовтень 1981 р.);

— переглянуту Гельсінську декларацію (прийнята 18-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю, Гельсінкі, Фінляндія, 1964 р.);

— Венеціанську декларацію про термінальний стан (прийнята 35-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю, Венеція, Італія, жовтень 1983 р.);

— Заява про доступність медичної допомоги (прийнято 40-й Всесвітній Медичної Асамблеєю, Відень, Австрія, вересень 1988 р.);

— Рекомендації щодо надання медичної допомоги в сільській місцевості (прийняті 18-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю, Гельсінкі, Фінляндія, червень 1964 р.);

— Афінську клятву (медична допомоги ув’язненим в’язниць) (Афіни, Греція, вересень 1979 р.);

— Дванадцять принципів надання медичної допомоги в будь-якій національній системі охорони здоров’я (прийняті 17-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю, Нью-Йорк, США, жовтень 1963 р доповнені 35-й Всесвітній Медичної Асамблеєю, Венеція, Італія, жовтень 1983 р.)

Розглянемо найбільш значущі з точки зору встановлення міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я індивіда положення, що містяться в документах ВМА.

Так, в преамбулі Дванадцяти принципів надання медичної допомоги в будь-якій національній системі охорони здоров’я відзначається, що на планеті працюють різні системи охорони здоров’я — від повністю автономних до виключно державних. Всесвітня Медична Асоціація … не вдаючись до оцінки жодної з національних систем охорони здоров’я, декларує умови, дотримання яких необхідно для ефективної співпраці медичної спільноти з державною системою охорони здоров’я. В даному документі наголошується, що в ідеалі необхідно забезпечити найбільш сучасний рівень медичної допомоги при повній свободі вибору як для лікаря, так і для пацієнта. Слід зазначити, що переважна більшість положень Дванадцяти принципів присвячено регламентації прав і обов’язків медичних працівників, захисту медичної практики і свободи медичної професії. Разом з тим окремі принципи, зокрема принципи 10 і 11, спрямовані на закріплення стандартів якості медичної допомоги та права пацієнта на призначення лікування, адекватного з точки зору сучасних стандартів [6].

Відповідно до Рекомендацій ВМА з надання медичної допомоги в сільській місцевості сільські жителі мають таке ж право на медичну допомогу, як і міські, а якість медичної допомоги на селі не повинно відрізнятися від якості медичної допомоги, доступної жителям міст. Хоча на обсяг медичних послуг, що надаються в сільській місцевості, можуть впливати економічні та інші немедичні фактори [7].

Регіональні міжнародно-правові стандарти в галузі охорони здоров’я людини. Під регіональними міжнародно-правовими стандартами, що діють в області охорони здоров’я людини, слід розуміти систему найбільш значущих міжнародно-правових норм, що містяться в документах регіональних міжнародних організацій з прав людини, що закріплюють основні принципи збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров’я кожної людини, надання йому якісної медичної допомоги.

Регіональні міжнародно-правові стандарти в галузі охорони здоров’я людини закріплені в міжнародних актах, прийнятих різними регіональними міжнародними організаціями, такими як Європейський Союз, Рада Європи, Рада держав Балтійського моря, Африканський союз, Організація Американських Держав, Асоціація держав Південно-Східної Азії.

На нашу думку, на європейському континенті ключову роль в справі закріплення найбільш важливих принципів і норм в області охорони здоров’я населення відіграють документи, прийняті в рамках Ради Європи, такі як Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 р Конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку із застосуванням досягнень біології та медицини від 4 квітня 1997 року (Конвенція про права людини та біомедицину).

Відповідно до статті 11 Європейської соціальної хартії з метою ефективного здійснення права на охорону здоров’я держави-учасники хартії зобов’язуються здійснювати заходи, спрямовані: на усунення, наскільки це можливо, причин нездоров’я, надання послуг консультаційного та просвітницького характеру, орієнтованих на зміцнення здоров’я, здоровий спосіб життя і розвиток почуття особистої відповідальності за своє здоров’я; запобігання, наскільки це можливо, епідемічних, ендемічних і інших захворювань, а також нещасних випадків [8].

У результаті виконання державних програм в охороні здоров’я відбулися деякі позитивні зрушення у стані демографічної ситуації та взагалі стану здоров’я населення. Зокрема, знизився загальний рівень смертності та смертності від окремих причин смерті: інфекційних та паразитарних хвороб, хвороб системи кровообігу, органів дихання, органів травлення, а також від зовнішніх дій; зменшилася смертність немовлят і материнська смертність; збільшилася середня очікувана тривалість життя (СОТЖ); зріс рівень народжуваності, на який вплинули відповідні нормативно-правові акти про збільшення матеріальної допомоги при народженні дитини

Таким чином, все вище окреслене дає можливість констатувати важливість входження системи охорони здоров’я на шлях сталого розвитку. Орієнтація на міжнародні стандарти функціонування медичної сфери повинна мати пріоритетний характер для вітчизняної охорони здоров’я, це в свою чергу, забезпечить високу якість та доступність медичних послуг, розширить географію обслуговування (залучення іноземних пацієнтів) та дасть можливість сфері вийти на якісно новий рівень свого розвитку.

2.2. Нормативно-правове забезпечення державної політики щодо здорового способу життя громадян

У ХХ ст. найбільшою мірою проявився зв’язок між охороною здоров’я, розвитком суспільства й особистості. Конституційне визнання права на здоров’я кожної людини стало невід’ємною рисою більшості правових систем. Адже на сьогодні вважається, що правова складова державної відповідальності за здоров’я громадянина спирається не на економічні візії, а насамперед на природне право кожної людини на життя і здоров’я [3].

Здоров’я населення прийнято розглядати як інтегрований показник суспільного розвитку країни. Саме стан здоров’я населення є відображенням соціально-економічного та морального благополуччя країни, могутнім фактором впливу на економічний, трудовий і культурний потенціал суспільства.

В Україні формування здорового способу життя стало важливою соціально-економічною та гуманітарною складовою державної політики, адже більшість молодих громадян серйозно стурбована умовами праці, навчання та відпочинку, власним матеріальним становищем, станом навколишнього середовища, доступністю та якістю медичного обслуговування.

Право про охорону здоров’я (і відповідно державне управління у цій сфері), що має публічний характер, з’явилося набагато раніше, ніж міжнародно-правове визнання індивідуального права на охорону здоров’я людини. Приймались і приймаються численні міжнародні норми, спрямовані на контроль за випуском і поширенням алкоголю, тютюну, а також розвитком фізичної культури, що мають своєю метою зміцнення здоров’я населення. Проте, здійснення цих заходів, спрямованих на охорону здоров’я, зіштовхується з індивідуальними правами і свободами [29, с. 49].

Примусові заходи, що проводилися для забезпечення здоров’я суспільства, історично передували визнанню прав людини, тому і організаційно-правові засади охорони здоров’я розвивалися без врахування права приватних осіб.

Індивідуальне право на охорону здоров’я на міжнародно-правовому рівні стало закріплюватися з середини XX століття. Право індивіда на охорону здоров’я гарантує права приватним особам у даній області суспільних відносин і створює відповідні обов’язки для органів державної влади. У той же час багатогранність аспектів реалізації права на охорону здоров’я, соціально-економічні умови, різноманітність систем охорони здоров’я у світі перешкоджають у прийняті єдиної концепції у цій сфері. Органи державної влади намагаються обмежити свої обов’язки в вказаній галузі, але питання, що піднімаються громадянами тієї або іншої держави (у тому числі і України) з різних аспектів охорони здоров’я (наприклад, вимоги забезпечення строгого державного контролю за станціями переливання крові, контроль за якістю надання медичної допомоги), підвищують відповідальність урядів за функціонування даної сфери.

Співробітництво України з Всесвітньою організацією охорони здоров’я (далі — ВООЗ), членом якої Україна є з 3 квітня 1948 року, — один із важливих складників її міжнародної співпраці з метою забезпечення конституційного права кожного громадянина України на охорону здоров’я [3].

Одним із найважливіших нормативно-правових актів, прийнятих ВООЗ, є Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі від 1994 року. У цьому акті закріплені права людини й людські цінності в охороні здоров’я, наприклад, право кожної людини на повагу до своєї особи, на самовизначення, на збереження своїх таємниць, на захист власного здоров’я тією мірою, якою це дають можливість наявні заходи профілактики та лікування хвороб. Також у Декларації визначено вимоги до інформації, яка надається пацієнту і яка, відповідно до пункту 2.2 Декларації, має бути вичерпною, тобто медичні факти відносно свого стану, дані про можливий ризик і переваги методів лікування, що пропонуються та альтернативних, відомості про можливі наслідки відмови від лікування, інформацію про діагноз, прогноз і план лікувальних заходів. У документі зазначаються умови надання згоди на медичне втручання та умови збереження відомостей про стан здоров’я й будь-яких інших відомостей особистого характеру про пацієнта. У розділі V містяться норми, що регулюють питання надання медичної допомоги відповідно до стану здоров’я, включаючи профілактичну та лікувальну допомогу, а реалізація прав пацієнта закріплена в розділі VI міжнародного акта [4].

У положеннях статті 8 розділу II «Медичне обслуговування» Конвенції МОП № 130 про медичну допомогу та допомогу у випадку хвороби від 27 травня 1972 року зазначено перелік видів медичної допомоги: загальна лікарняна допомога; допомога, яку надають спеціалісти стаціонарним або амбулаторним хворим, і допомога спеціалістів, яка може бути надана за межами лікарні; відпуск необхідних медикаментів за рецептом лікаря або іншого кваліфікованого спеціаліста; госпіталізація у випадку потреби.

Водночас у статті 33 Основ законодавства України про охорону здоров’я зазначено, що медична допомога за видами поділяється на екстрену, первинну, вторинну (спеціалізовану), третинну (високоспеціалізовану), паліативну, медичну реабілітацію, що має відмінність від міжнародно-правового стандарту.

Міжнародно-правові стандартну сфері охорони здоров’я закріплені й у регіональних міжнародно-правових актах про права людини [77, c. 12].

Відповідно до статті 11 Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року, право на охорону здоров’я забезпечується здійсненням низки відповідних заходів, щоб:

1)       усунути в міру можливості причини слабкого здоров’я;

2)       забезпечити діяльність консультативно-просвітницьких служб, які сприяли б поліпшенню здоров’я й підвищенню особистої відповідальності в питаннях здоров’я;

3)       запобігати в міру можливості епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням, а також нещасним випадкам.

Утім в Основах законодавства про охорону здоров’я взагалі не йдеться про створення чи функціонування закладів або служб щодо проведення профілактичних заходів для підвищення рівня охорони здоров’я.

Виходячи з визначення поняття медичної допомоги, що міститься в статті 3 Основ законодавства України про охорону здоров’я, можна зробити висновок про відповідність змісту права на охорону здоров’я, який закріплений у національних нормативно-правових актах, положенням Європейського кодексу соціального забезпечення від 16 квітня 1964 року, а саме статті 7, де зазначено право на надання допомоги у зв’язку зі станом здоров’я, який вимагає медичної допомоги профілактичного чи лікувального характеру.

Як зазначає В. Москаленко, законодавство в галузі охорони здоров’я потребує постійного оновлення, необхідним є створення нової нормативно-правової бази відповідно до сучасних суспільних відносин, що складаються в Україні, та з урахуванням стандартів ЄС, оскільки багато медичних правових аспектів України не відповідає міжнародним вимогам [15, с. 8].

Стаття 3 Конституції України проголошує людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, що є показником культурного, соціального, економічного розвитку держави. Серед соціальних прав, закріплених Основним Законом України, фундаментальне місце посідає право на охорону здоров’я, що забезпечує фізичне існування та благополуччя людини і є гарантією для реалізації інших прав.

Національне законодавство щодо забезпечення права на охорону здоров’я включає такі нормативно-правові акти: Конституція України від 28 червня 1996 року, Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року, Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року, Закон України «Про фізичну культуру і спорт» від 27 вересня 2017 року, Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 5 грудня 2012 року, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок направлення громадян на лікування за кордон» від 8 грудня 1995 року, Наказ Міністерства охорони здоров’я «Про затвердження Інструкції про встановлення груп інвалідності» від 5 вересня 2011 року тощо [52].

Стаття 49 Конституції України проголошує право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. У частині 3 зазначеної статті йдеться про те, що держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування, що включає в себе такі можливості, які гарантуються чинним законодавством України, а саме:

1)       безоплатність медичної допомоги;

2)       вільний вибір лікаря й закладу охорони здоров’я;

3)       заборона привілеїв та обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (зокрема це стосується аспекту надання допомоги населенню, яке проживає в сільській місцевості, населенню похилого віку тощо);

4)       заборона дискримінації, пов’язаної зі станом здоров’я [76, с. 277].

Іншими актами національного законодавства положення Конституції України конкретизовані шляхом визначення благополуччя населення, правового статусу пацієнта, надавачів медичної допомоги.

У статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У Законі України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року встановлено, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому законом порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у від-повідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору, тобто закріплений принцип пріоритету міжнародного законодавства перед національним.

Так, варто відзначити, що першими правовими нормами, спрямованими на охорону здоров’я людей, були норми внутрішньодержавного права, пов’язані з намаганнями запобігти поширенню епідемій. Міжнародно-правові норми з’явились пізніше, їх виникнення стало об’єктивною необхідністю, оскільки окремі держави були не в змозі вести ефективну боротьбу проти епідемій [7, с. 263].

Утвердження здорового способу життя в Україні як засобу збереження і поліпшення здоров’я є безумовною складовою державної політики та державної політики у сфері охорони здоров’я. Але заходи з його реалізації характеризуються застосуванням неадекватних форм, а в структурно-функціональному плані виявились не надто ефективними. Більше того, за основним змістом пропоновані заходи з впровадження здорового способу життя здебільшого привертали увагу до проблеми індивідуальної відповідальності за власне здоров’я, ніж спонукали державу до необхідності впровадження нових стратегій з метою поліпшення здоров’я дітей та молоді.

У подальшому основні аспекти сприяння здоров’ю та впровадженню здорового способу життя знайшли своє втілення у низці інших законодавчих та нормативно-правових актів, виданих центральними органами виконавчої влади (МОЗ України, МОН України, Мінмолодьспорт та ін.). Загалом різні аспекти проблематики забезпечення здорового способу життя сьогодні мають в Україні потужний правовий базис, що налічує близько 500 законодавчих та норматив-но-правових актів.

Але, як показує міжнародний досвід, успішна боротьба з реальними загрозами для здоров’я населення лежить у площині комплексного інтегрального міжсекторального підходу, який реалізується на програмно-цільовій основі. Вирішення проблем громадського здоров’я потребує поліпшення визначальних його детермінант, скорочення поширеності чинників ризику, впровадження сучасних стратегій профілактики та формування здорового способу життя. На це націлюють резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй (2011), резолюція 60-ої сесії Європейського регіонального комітету ВООЗ (2008), низка резолюцій Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я тощо.

У відповідь на нові виклики та загрози країни Європейського регіону ВООЗ розробили нову європейську політику «Здоров’я-2020» як стратегічну платформу, засновану на сучасних цінностях, орієнтовану на конкретні дії, з можливістю адаптації до конкретних реалій [1]. Цінності державної політики включають визнання і захист права людини у сфері здоров’я, принципи солідарності, соціальної справедливості і стійкості, універсальність, право участі у прийнятті рішень, захист людської гідності, автономність, відсутність дискримінації, ґендерну рівність, прозорість, підзвітність. Нова політика «Здоров’я-2020» [11] звернена до всіх структур державного управління і всього суспільства, які роблять внесок в охорону здоров’я та піднесення рівня благополуччя. В контексті завдань державної політики щодо забезпечення здорового способу життя зміст зазначених програмних документів безпосередньо включає регулювання таких проблем, як:

—         полегшення здорового вибору відносно харчування, фізичних вправ, сексуального життя;

—         зменшення шкоди, що спричиняється алкоголем, речовинами, що зумовлюють залежність, і тютюном;

—         забезпечення здорового середовища шляхом створення багатосекторальних механізмів, які дозволяють зробити більш здоровими житло, школи, робочі місця та населені пункти;

—         створення безпечних та сприятливих фізичних, соціальних та економічних умов життя з метою забезпечення здоров’я молоді.

В сучасних умовах надзвичайно важливим є потенціал та раціональність у роботі системи охорони здоров’я, який, відповідно до політики «Здоров’я-2020» в Європейському регіоні, передбачає покращення показників її функціонування та зниження витрат шляхом збільшення обсягу інвестицій, залучених для здійснення заходів щодо зміцнення здоров’я та профілактики захворювань, а також підвищення ефективності лікування та реабілітації хворих. З метою узгодження цілей державної молодіжної політики щодо здорового способу життя з міжнародними актами, Уряд Української держави ще у 2011 році затвердив «Концепцію Загальнодержавної програми «Здоров’я-2020: український вимір», визначивши Міністерство охорони здоров’я державним замовником цієї Програми [11]. У 2013 році міністерством було підготовлено проект Закону України «Про Загальнодержавну програму «Здоров’я-2020: український вимір» [3]. Основною метою реалізації цієї Програми є збереження та зміцнення здоров’я, профілактика захворювань, зниження захворюваності, інвалідності і смертності населення, підвищення якості та ефективності надання медичної допомоги, забезпечення соціальної справедливості і захисту прав громадян на охорону здоров’я.

Одним із основних напрямів реалізації цієї Програми є розроблення стратегії з питань формування усвідомленого та відповідального ставлення населення до власного здоров’я та особистої безпеки. У розділі ІІ «Формування здорового способу життя та мотивації населення до здорового способу життя» передбачено виконання таких заходів:

—         створити систему безперервного медико-гігієнічного навчання;

—         формувати нові цінності та мотивацію до здорового способу життя;

—         здійснювати заходи щодо профілактики та скорочення поширеності тютюнокуріння;

—         здійснювати заходи щодо профілактики та подолання вживання наркотичних речовин та шкідливого вживання алкоголю;

—         сприяти фізичній активності та розвитку інфраструктури здоров’я;

—         підвищити рівень статевого виховання населення [38, c. 36].

За сучасних умов наша держава ще є далекою від досконалого регулювання відносин у сфері охорони здоров’я: застаріле законодавство, велика кількість нормативно-правових актів, частина міжнародних актів, що стосуються сфери охорони здоров’я, не ратифіковані Україною, що призводить до неврегульованості цієї системи.

Висновок до розділу 2

Незважаючи на те що норми національного законодавства в більшій частині відповідають міжнародно-правовим стандартам, варто зазначити, що положення статті 2 Пакту про економічні, соціальні й культурні права не повністю імплементовано в норми національного законодавства.

Україна вступила у ХХІ ст. з одними з найгірших у Європі показників життєдіяльності і тягарем багатьох соціально-економічних та демографічних проблем. Кардинальні зміни соціально-економічної системи призвели до деструктивних процесів в економіці, скорочення виробництва, зменшення внутрішнього валового продукту та дефіциту бюджету. Гальмування економічних та соціальних реформ, неповна трудова зайнятість або безробіття, низький рівень заробітної плати та пенсій, несвоєчасна їх виплата, недостатня правова і соціальна захищеність громадян, соціально- політичне напруження сприяли погіршенню життя більшості населення. Особливо складним стало матеріальне становище літніх людей, які змушені жити на мізерну пенсію. Серйозні соціальні проблеми постали також перед молоддю, особливо перед молодими сім’ями, які не завжди мають гідну роботу і заробітну плату, не здатні придбати житло і тому не можуть дозволити собі народження дитини.

Така ситуація, що триває багато років, не може не вплинути на демографічну ситуацію і стан здоров’я населення. Зокрема спостерігається значне скорочення чисельності населення, високі коефіцієнти смертності чоловіків працездатного віку, порівняно високі показники дитячої смертності, надто коротка очікувана тривалість життя, особливо чоловіків, та тривалість життя здорової людини.

Також у положеннях Європейської соціальної хартії (переглянутої) йдеться про діяльність консультативно-просвітницьких служб, які сприяють поліпшенню здоров’я. Утім у національному законодавстві взагалі не йдеться про існування такого роду служб або закладів. Тому варто статтю 16 Основ законодавства про охорону здоров’я, а саме пункт 2, доповнити таким змістом: «Держава забезпечує створення та функціонування закладів або служб щодо проведення профілактичних заходів, що сприятиме підвищенню рівня охорони здоров’я».

Майбутня співпраця з міжнародним співтовариством повинна й надалі супроводжуватись імплементацією норм міжнародно-правових актів у вітчизняне законодавство та приведенням останнього в повну відповідність до міжнародних стандартів. Тому на сучасному етапі розвитку для України першочерговим завданням є створення такої правової бази щодо охорони здоров’я, яка б повною мірою відповідала міжнародним стандартам і забезпечувала реалізацію цих прав і передбачала механізм їх захисту у випадку порушення.

Загалом аналіз вітчизняного законодавства щодо сприяння здоровому способу життя та його порівняння з міжнародними нормативно-правовими актами у цій галузі дає підстави до певних висновків. Світова спільнота, приймаючи основоположні нормативно-правові акти на сучасному етапі виходить з необхідності забезпечувати права людини на збереження та зміцнення здоров’я. На цьому підґрунті під егідою ООН вироблено низку декларацій, пактів та інших документів, які обумовили прийняття багатьох програмних документів з боку Всесвітньої організації охорони здоров’я глобального та європейського рівня. Україна підтвердила своє бажання приєднатися до цих документів, прийнявши Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу ще 18.04.2004 р.

Законодавство України, загалом відповідає основним міжнародним стандартам політики сприяння здоров’ю, але окремого державного документа щодо формування здорового способу життя досі прийнято не було, хоча в Програмі економічних реформ на 2010-2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» внесено параграф про стимулювання здорового способу життя населення; перехід до міжвідомчих і міжгалузевих програм з формування здорового способу життя та створення належних умов для занять масовим спортом та активного відпочинку. Тобто країна вже зробила перші кроки на шляху до створення необхідної законодавчої бази щодо здорового способу життя. 

РОЗДІЛ ІІІ. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ТА СУСПІЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОШИРЕННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

3.1. Система державних органів України, діяльність яких спрямована на забезпечення здоров’я та здорового способу життя

Традиція осмислення здорового способу життя життя осмислюється: 1) як шлях до відсутності хвороб; 2) як спосіб досягнення людської гармонії і цілісності, як те, що забезпечує єдність людських тіла і духу, а також єдність людини і світу; 3) як правильна, моральна поведінку і необхідна умова людського життя; 4) як прояв мудрості; 5) як спосіб відчути всю повноту життя.

Здоровий спосіб життя має соціальні нормативні, ціннісні і діяльні підстави. Соціум визначає норми здорового і нездорового; конституює уявлення про ідеал, «потенціал» і про найбільшої цінності людського здоров’я; створює зразки і еталони здорового поведінки; задає набір зовнішніх «індикаторів» здоров’я, що дозволяють відрізняти здорове від нездорового. Соціум формує і конкретні способи досягнення здоров’я: тілесні і фізкультурні практики, практики здорового харчування, здорового праці, здорового відпочинку, «вміння правильно хворіти» — у своїй сукупності становлять «здорові практики».

Реалізація європейської моделі публічної політики в сфері охорони здоров’я відповідно до положення Талліннської хартії Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) (2008 р.) «Системи охорони здоров’я для здоров’я і добробуту», Стратегії «Здоров’я-2020: — основи європейської політики і стратегія для XXI століття» [11] передбачає: прискорення прогресу та досягнення максимального потенціалу Європейського регіону в сфері охорони здоров’я до 2020 р., подолання викликів та ризиків здоров’я людства , пов’язаних з нездоровим способом життя; переорієнтацію системи охорони здоров’я з лікування хвороб на профілактику захворювань та покращення рівня здоров’я, яка має бути побудована на засадах справедливого і сталого фінансування.

Виконавцями зазначених заходів, відповідно до Програми, залучаються поряд з центральними органами виконавчої влади та органами місцевої влади, структури Національної академії наук України, громадські організації, незалежні статистичні агенції, вищі навчальні заклади та заклади освіти. Як суб’єкт державного управління у сфері формування здорового способу життя Мінмолодьспорт України виступає відповідальним виконавцем (4 напрями) та співвиконавцем Програми (10 напрямів).

Державноуправлінський інформаційно-організаційний механізм охорони здоров’я в Україні складається з системи уповноважених для цього суб’єктів — органів держав-ного і галузевого управління та системного інформаційно-аналітичного забезпечення їх діяльності.

Законодавством України визначається перелік як суб’єктів управління, так і їх функції, починаючи з загальнодержавного рівня — Президент України, ВРУ, КСУ, ВСУ, КМУ, МОЗ і до органів місцевого самоврядування, громадських організацій та закладів охорони здоров’я на рівні адміністративних територій і громад до міської, селищної, сільської ради та лікарської амбулаторії чи фельдшерського пункту, а також відомчих медичних служб включно.

Ефективність і результативність дії інформаційно-організаційного механізму охорони здоров’я населення залежить від якості, інтегрованості, технологічного рівня системи інформаційно-аналітичного забезпечення управлінських рішень (УР) та фаховості і компетентності працівників вищезазначених органів управління, а також інформаційно-аналітичних і організаційно-методичних центрів і підрозділів, зокрема існуючої їх мережі в СОЗ України як складової загальнонаціональної системи, до якої можуть входити і громадські організації [39, c. 239].

Залучення громадськості до загальнонаціонального інформаційно-аналітичного механізму державного управління охороною здоров’я дозволить забезпечити зворотній зв’язок, як виключно необхідний інструмент громадянського суспільства у сфері охорони здоров’я населення.

Для розробки і реалізації програм здорового способу життя необхідна статистична інформація, яку в даний момент ніхто не збирає на регулярній основі. Необхідно регулярне статистичне спостереження фізичної активності і стилю харчування населення, включаючи споживання алкоголю і тютюну, на основі вибіркових опитувань, з тим щоб можна було відстежувати динаміку і результати проведених заходів.

І, нарешті, комплексність самого поняття «здоровий спосіб життя» вимагає системного і позавідомчого підходу до розробки єдиної державної політики. Не може бути в принципі одного відомства, відповідального за здоровий спосіб життя. У перспективі продумана і комплексна політика здорового способу життя не тільки дасть ефект в формі збільшення трудових ресурсів і економічної активності, але і дозволить скоротити витрати на медичну допомогу.

Розглянемо систему державних органів України, діяльність яких спрямована на забезпечення здоров’я та здорового способу життя більш детально. До системи органів державного управління охорони здоров’я входять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров’я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров’я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових програм; створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров’я; укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров’я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади в галузі охорони здоров’я.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України (далі — МОЗ України). До основних завдань МОЗ України належать: розробка пріоритетних напрямків діяльності національної служби охорони здоров’я; забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню установами охорони здоров’я всіх форм власності; здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напрямку в охороні здоров’я населення; формування здорового способу життя; забезпечення надання державними установами охорони здоров’я загальнодоступної, як правило, безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню; розробка прогнозу та показників розвитку національної служби охорони здоров’я, пов’язаних зі змінами власності; охорона материнства і дитинства та ін. [76, c. 5]

Для вирішення найважливіших завдань діяльності і розвитку охорони здоров’я у МОЗ України створюється колегія, рішення якої проваджуються в життя наказами Міністра.

Державні функції державних органів України, діяльність яких спрямована на забезпечення здоров’я та здорового способу життя, здійснюють також інші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров’я. До таких органів, зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров’я.

Виконання основних принципів державної політики у сфері організації виробництва лікарських засобів і забезпечення цією продукцією населення та закладів охорони здоров’я покладено на МОЗ України.

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я населення. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначається, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять: управління установами охорони здоров’я, які належать територіальним громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування в закладах освіти, культури, фізкультури та спорту, оздоровчих установ, що належать територіальним громадам; забезпечення в межах наданих їм повноважень доступності та платності медичного обслуговування на відповідній території; забезпечення згідно із законом розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку та вдосконалення мережі лікувальних закладів усіх форм власності, визначення потреб у підготовці спеціалістів для них, організація роботи по підвищенню кваліфікації кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення ліками та виробами медичного призначення; реєстрація згідно із законодавством статутів (положень) розміщених на відповідній території установ охорони здоров’я незалежно від форм власності; внесення пропозицій у відповідні органи щодо ліцензування індивідуальної підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я [1; 2].

У структурі державно-правової політики в галузі охорони здоров’я не останнє місце займає її системно-правова інституціоналізація, аналіз якої дозволяє говорити про наступне:

—         по-перше — системотворчий характер структури в сфері охорони здоров’я представлено трьома рівнями (державним, регіональним і місцевим), що мають як гідності, так і недоліки. Так, до числа найпоширеніших недоліків регіональної структури охорони здоров’я слід віднести повне дублювання положень відповідного державної структури, ігнорування етноправової і полікультурної специфіки регіону, невисока якість формування;

—         по-друге — інституціоналізація охорони здоров’я повинна проводитися з урахуванням природи відносин у системі охорони здоров’я, що характеризується комплементацією публічних і приватноправових основ. Так, ряд відносин виникає на рівні «людей (громадянин) — держава (що представляє його медична установа)», інші — на рівні «пацієнт — лікар, що представляє державну установу охорони здоров’я»;

—         по-третє — вектор сьогоднішніх державних процесів в області охорони здоров’я лежить у площині відмови від ліберальних цінностей, ліквідації наслідків використання перекручених інституціональних форм у соціальній сфері, а також укладений у систематизації (кодифікації) законодавства в галузі охорони здоров’я [68, c. 19].

Формування й здійснення державно-правової політики в сфері охорони здоров’я громадян має багаторівневу структуру: а) інституціонально-суб’єктну, що припускає виділення й відповідне законодавче оформлення державних і інших структур, що здійснюють діяльність зі зміцнення здоров’я українців; б) інституціонально-правову, у рамках якої державні, регіональні й муніципальні структури створюють механізм державного правового регулювання відносин у сфері охорони здоров’я; в) інформаційно-аксиологічну, на якій державні й муніципальні структури, ЗМІ затверджують важливість здорового образу й значимість політики державного патерналізму, прагнуть змінити відношення націй до свого фізичного здоров’я (наприклад, через розвиток інституту соціальної реклами).

Публічна політика у сфері охорони здоров’я — це комплекс прийнятих загальнодержавних рішень щодо збереження та зміцнення здоров’я населення як найважливішої складової її національного багатства, його повного фізичного, душевного і соціального благополуччя шляхом реалізації сукупності політичних, організаційних, економічних, правових, соціальних, культурних, наукових, профілактичних та медичних заходів з метою збереження генофонду української нації, її гуманітарного, креативного, трудового потенціалу.

Практика реалізації публічної політики у сфері охорони здоров’я в глобальному просторі показує, що профілактика неінфекційних захворювань у 2,7 рази дешевша, ніж їх лікування, а дотримання здорового способу життя у 5 разів результативніше, ніж лікувально-діагностична діяльність.

Експерти ВООЗ результати публічної політики у сфері охорони здоров’я оцінюють за трьома показниками: дитяча смертність, кількість робочих днів, пропущених через хворобу, середня тривалість життя. Найвища тривалість життя в Європі у Швейцарії. За даними Eurostat, середня тривалість життя в Швейцарії складає 83,7 років. На другому місці знаходиться Іспанія з результатом у 83,5 років [3].

Найкращі показники за тривалістю життя у світі у 2018 р. були в Японії, де середня тривалість життя для жінок склала 87,26 років, для чоловіків — 81,09 років. Найнижча тривалість життя досі лишається у Сьєрра-Леоне — 49 років для чоловіків та 51 рік для жінок. Середня тривалість життя в Україні становить 71 рік, що менше в порівнянні з середніми показниками Європи на 8% (77 років) [57].

Вплив медицини на основні показники здоров’я, за оцінками ВООЗ, не перевищує 10%, а решта залежить від спадковості (20%), стану довкілля (19%), а найбільше (51%) — від способу життя. Неінфекційні хвороби, серед яких захворювання серця, інсульт, діабет, рак, є причиною 70% смертей у всьому світі, а здоровий спосіб життя може суттєво знизити ці показники. До 2030 р. на долю неінфекційних захворювань буде припадати 75% випадків смертей у світі [2], тому вкрай важливо активізувати превентивну складову в реалізації публічної політики.

Природно, що вплив медицини на показники здоров’я залежить від якості та доступності медичних послуг і у кризових ситуаціях є вирішальним, але набагато важливіше запобігти проблемам зі здоров’ям, тобто більше уваги приділяти профілактиці.

Регулярна фізична активність є ключовою для профілактики і лікування неінфекційних хвороб, водночас, за даними ВООЗ, кожен п’ятий дорослий у світі та четверо із п’яти підлітків 11-17 років недостатньо фізично активні. Саме тому Всесвітня організація охорони здоров’я розробила «Глобальний план дій ВООЗ щодо підвищення рівня фізичної активності на 2018-2030 рр.» [4]. Цей план акумулює 20 рекомендацій в галузі публічної політики, які направлені на формування інституційних передумов для створення активного суспільства для людей різного віку і різних можливостей. План, зокрема, базується на підтримці програм професіоналізації кадрів з використанням цифрових технологій для пропаганди здорового способу життя.

Таким чином, існуюча сьогодні потреба у спрямованості теорії та практики державного управління на реформування сфери охорони здоров’я в Україні зумовлює оновлення механізмів державного управління галуззю, вимагає наукового обґрунтування та практичного впровадження нових методів управління, які б концентрували зусилля органів державної влади на розв’язанні протиріч і усуненні невідповідностей між фактичними потребами населення в медичній допомозі та послугах і реальними можливостями системи охорони здоров’я щодо якісного задоволення цих потреб в умовах трансформаційних перетворень.

3.2. Цілі та стратегії політики формування здорового способу життя населення

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) у програмному документі «Основи політики досягнення здоров’я для всіх у ХХІ столітті у Європейському регіоні» поставила перед Євросоюзом завдання: «До 2025 р. люди у всіх прошарках суспільства повинні прийняти більш здоровий спосіб життя». В умовах реформування системи охорони здоров’я України діяльність з формування здорового способу життя, впровадження у практику роботи медичних закладів профілактичних технологій, спрямованих на збереження та зміцнення здоров’я населення, набуває особливого значення. Сьогодні неможливо подолати хронічні неінфекційні захворювання, якщо не приділити серйозну увагу формуванню здорового способу життя, оскільки основний фактор ризику цих захворювань — спосіб життя населення. Тягар хвороб, пов’язаних з нездоровим способом життя населення України, такий: куріння — 13%, зловживання алкоголем — 12%, незаконне вживання наркотичних препаратів — 3%, недостатня фізична активність — 6% [3].

Складність вирішення завдання полягає в тому, що здорового способу життя залежить від взаємообумовленості багатьох складових. Саме тому механізм вирішення проблем має передбачати комплекс соціально-економічних, правових, екологічних, санітарно-гігієнічних, просвітницьких, пропагандистських, виховних, організаційних та інших заходів. Формування здорового способу життя населення — справа соціальна, а не суто медична.

Сучасна концепція охорони здоров’я повинна включати міжсекторальну сукупність заходів економічного, політичного, правового, соціального, культурного, наукового, медичного, санітарно-епідеміологічного характеру, а також активну роль держави. Структурна будова системи охорони здоров’я, як один з основних принципів системності, являє собою сукупність великої кількості організацій, різних за функціями і масштабами, що й перебувають у взаємодії один з одним, які зв’язані різними суспільними відносинами (політичними, економічними, соціальними, трудовими, морально-етичними й іншими). Найважливішим видом таких відносин є управлінські відносини, які формують процеси державного управління й функціонування самої системи охорони здоров’я. За допомогою такого управління держава впливає на технологічні, економічні й соціальні процеси в сфері охорони здоров’я [62, c. 31].

Сьогодні Україна впевнено дотримується обраного стратегічного курсу провадження економічних реформ та перетворень, що допоможе її утвердженню на міжнародній арені як сучасної демократичної, соціальної та правової держави.

У штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку 25 вересня 2015 р. відбулася зустріч світових лідерів, у тому числі глав держав і урядів, на якій був схвалений порядок денний у сфері розвитку на 2015 — 2030 рр. Генсек ООН Пан Гі Мун сказав: «Ця повістка дня — план дій для людей на період до 2030 року. Він спрямований на зміцнення загального миру, ліквідацію злиднів у всіх її формах і проявах, збереження планети від деградації …».

З 1 січня 2016 р. офіційно набули чинності 17 проголошених цілей сталого розвитку:

—         подолання бідності;

—         боротьба з голодом;

—         гарне здоров’я і добробут;

—         якісна освіта;

—         тендерна рівність;

—         чиста вода і санітарія;

—         недорога і відновлювальна енергія;

—         гідна робота і економічне зростання;

—         індустріалізація, інновація та інфраструктура;

—         зменшення нерівності;

—         стійкі міста та населені пункти;

—         відповідальне споживання і виробництво;

—         боротьба зі змінами клімату;

—         збереження морських екосистем;

—         збереження екосистем суші;

—         світ, правосуддя й ефективні інституції;

—         партнерство заради сталого розвитку [4].

Нові цілі й завдання мають комплексний і неподільний характер, вони

забезпечують збалансованість всіх трьох компонентів сталого розвитку: економічного, соціального та екологічного, що ставить конкретні завдання для сфери охорони здоров’я. Адже забезпечення збереження громадського здоров’я — це комплексне, мультидисциплінарне, міжгалузеве завдання для всіх державних політик [54, c. 89].

Основними функціями сучасної правової політики держави в системі охорони здоров’я є: легітимізируюча (ефективна діяльність інститутів публічної влади в галузі охорони здоров’я сприяє зміцненню й збереженню їх легітимності); компенсаційна (створення системи заходів, що забезпечують реальну можливість одержання платних медичних послуг інвалідами, безробітними і іншими малозабезпеченими категоріям населення на пільгових умовах,пенсій, що гарантують виплату, за інвалідностю й інших виплат); інтеграційно-стабілізуюча (проведення зваженої політики в сфері охорони здоров’я державними інститутами влади — важливий фактор мінімізації конфліктів між різними верствами населення, столицею й провінціями, що сприяє зближенню їх інтересів); демографічна (зміцнення фізичного здоров’я нації — це умова виходу з української демографічної кризи).

3.3. Шляхи удосконалення державної політики у сфері поширення здорового способу життя громадян як стратегічна проблема розвитку країни

На сьогоднішній день можна стверджувати, що кожна країна, вибрана за найвищими рейтинговими показниками тривалості життя, має певні переваги в діяльності системи охорони здоров’я за окремими індикаторами. Для побудови нової стратегії діяльності системи охорони здоров’я України може бути корисним досвід таких країн, як Австралія, Нідерланди, Естонія, Норвегія, Франція, Чехія та Швейцарія. Водночас не можна виділити жодної країни, досвід якої можна було б повністю адаптувати до українських реалій, що обумовлено передовсім демографічними, соціально-економічними та політичними чинниками.

Основна умова проведення ефективної політики з проблеми формування здорового способу життя — багатогалузевий та різноманітний підхід до її вирішення. Таким чином, міжсекторальна координація діяльності та практична взаємодія секторів має стратегічне значення щодо реалізації заходів у сфері здорового способу життя. Незважаючи на актуальність проблеми, дотепер не створено будь-якого міжгалузевого механізму координації роботи органів державної влади і громадських організацій на вищому рівні. Немає послідовності між програмами, які повинні вирішувати проблему формування здорового способу життя. Хоча заходи з формування здорового способу життя представлені у багатьох державних програмах (майже у 20 з чинних у 2010 р.), однак вони погано координуються між собою, іноді дублюють один одно-го, а головне, не вирішують найбільш важливих питань стосовно формування здорового способу життя. Спільним недоліком практично для всіх програм (за винятком програм боротьби з курінням, з імунопрофілактики та захисту населення від інфекційних хвороб, з профілактики ВІЛ-інфекції) є те, що вони недостатньо уваги приділяють профілактичним заходам. У них робиться акцент на лікувальній складовій, а заходам I профілактики захворювань і формування здорового способу життя приділяється незначна увага: кількість таких заходів у шести з програм коливається у межах 7,8—19,0% серед загальної кількості запланованих заходів, ще у двох — 29,5—35,4% тощо. Спільним майже для всіх програм є те, що на заходи з пропаганди здорового способу життя, протиепідемічну пропаганду, як правило, не встановлені не тільки будь-які розміри фінансування, але часто навіть джерела фінансування. Тобто такі заходи плануються без урахування рекомендацій ЗДВ-21. Зневажливе ставлення до профілактики загалом і до гігієнічного виховання населення зокрема виявляється в тому, що в очікуваних результатах виконання тих чи інших програм або не передбачаються взагалі показники, які стосуються суб’єктивного фактору, або (якщо такі показники фігурують) вони здебільшого являють собою скоріше дію без досягнення конкретного результату. Форми та засоби гігієнічного виховання населення, запропоновані для вирішення проблеми формування здорового способу життя у програмах, вкрай обмежені: у більшості з них різнобічний арсенал засобів гігієнічного виховання населення обмежуються від 1 до 4, що, ймовірно, можна пояснити тим, що програми надто примітивно трактують шляхи вирішення поінформованості населення з питань профілактики тих чи інших хвороб [43].

Престиж профілактичної роботи серед медичних працівників низький. Профілактичні послуги, на відміну від лікувальних, не передбачені стандартами якості надання медичної допомоги, не оцінюються і не сплачуються, їхній обов’язковий мінімальний обсяг не регламентується.

Негативно позначається на формуванні здорового способу життя те, що на місцях зневажливо ставляться до центрів здоров’я (ЦЗ) — єдиної структури в системі охорони здоров’я, призначеної забезпечувати організаційно-методичну роботу з формування здорового способу життя, оздоровлення людей немедикаментозними засобами. Потреба суспільства в них інколи не усвідомлена, настільки висока, що діяльність ЦЗ дає певні результати навіть в умовах майже нульового фінансування і зневажливого ставлення з боку керівників органів влади. Про це яскраво свідчить досвід боротьби та профілактики під час спалахів інфекційних захворювань в Україні [37, c. 58].

Основні інструменти, використовувані в державних програмах здорового способу життя, можна розділити на чотири групи (OECD, 2010):

1) Заходи, спрямовані на розширення можливостей вибору більш здорової поведінки. Цей тип впливу характеризується найменшим ступенем насильства з боку держави. Наприклад, за рахунок державних коштів будуються доступні спортивні споруди, організовується міський простір таким чином, щоб жителі могли користуватися велосипедами. Вибір здорового способу життя може мотивуватися у працюючої частини населення і діями роботодавця. Наприклад, фірми пропонують своїм службовцям безкоштовні або пільгові абонементи в спортивний центр, оплачують харчування в їдальні. Якщо уряд заохочує таких роботодавців, знижуючи податки, — це ще один варіант розширення вибору, який співфінансується державою.

2) Дії, які змінюють характер індивідуальних переваг: інформаційні, освітні та інші можливості нецінової впливу на вибір споживачів. У найзагальнішому вигляді їх можна розділити на дві великі групи:

• Формування смаків та уподобань. Ці інструменти особливо активно використовується в дитячому віці; з теоретичної точки зору, повинні бути найбільш економічно ефективні, так як результат носить довгостроковий характер;
• Коригування сформованих переваг. Серед таких заходів: спеціальна інформація, методи переконання, соціальної реклами та антиреклами, а також менш очевидні стимули, які підштовхують індивіда прийняти модель здорового поведінки.

Найбільш поширений тип впливу — надання інформації — є нейтральним інструментом і характеризується мінімальним ступенем втручання. Навіть в разі повної поінформованості споживача, держава може надавати додаткову інформацію для переконання індивіда. Наприклад, рівень споживчих знань про куріння і його наслідки за останні десятиліття значно зріс, проте уряди багатьох країн продовжують друкувати на пачках «похмурі повідомлення», мета яких — вже не просто надати інформацію, а переконати споживача. Крім того, держава обмежує інформацію виробників, якщо вважає її шкідливою для споживача. Перш за все, це заборони рекламної діяльності, наприклад, обмеження на рекламу шкідливих продуктів в години, коли діти складають більшу частину аудиторії. Однак заходи державної політики можуть носити більш тонкий характер. Зокрема, це використання такого підходу як «вибір за замовчуванням» («default option»). Прикладом може служити формування меню у ресторані або їдальні, так що в основне меню включаються в першу чергу відносно здорові страви, а у клієнта є можливість запросити альтернативний варіант; якщо ж він цього не зробить, відбудеться «вибір за замовчуванням».

3) Дії, які змінюють ціну нездорової (здорової) поведінки. Класичним прикладом такого інструменту є непряме оподаткування споживання окремих товарів — перш за все, це алкоголь і тютюн. У літературі такі податки отримали назву «sin taxes» (буквально — «податки на пороки»). Зміна цін — як за допомогою податків, так і шляхом фіксації мінімальної ціни на певні «шкідливі» продукти — змінює положення бюджетного обмеження в задачі споживчого вибору, відповідно, можна очікувати змін у вирішенні споживача. Але при введенні таких заходів обов’язково потрібно враховувати цінову еластичність попиту та можливі ефекти заміщення. Споживачі в результаті зростання ціни можуть зберегти споживання «нездорового» товару на колишньому рівні, купуючи менше інших товарів. Крім того, вони можуть перемикатися на субститути, які так само (або більше) шкідливі. Ці ефекти можуть «поховати» ідею введення додаткового податку.

Іноді говорять про регресивний характер «податку на пороки», оскільки споживання алкоголю, тютюну і нездорової їжі, як правило, притаманне бідним верствам населення, а значить, тягар податку в першу чергу лягає на них. І хоча податкові збори поповнюють доходи бюджету, держава може зіткнутися з додатковими витратами на контроль нелегального виробництва або контрабанди. З іншого боку, змінювати ціни можна і в бік зниження, вводячи субсидії виробникам / продавцям здорової їжі, встановлюючи податкові відрахування для людей, що займаються спортом і тощо. Наприклад, субсидуючи ціну фруктів і овочів, можна збільшити їх споживання.

4) Держава, користуючись правом законного примусу, може вводити пряма заборона на певні види споживання — це самий радикальний варіант впливу. По суті, мова йде про прямі обмеження індивідуального вибору, що в ринковій економіці вимагає вагомого обґрунтування. Аргументами втручання можуть бути негативні зовнішні ефекти вживання певних продуктів (наприклад, наслідки пасивного куріння, ризик ДТП в результаті зловживання алкоголем). З теоретичної точки зору, будь-які заборони визначає заміну бюджетного обмеження в задачі споживчого вибору, а значить — повинні міняти сам вибір. Однак на практиці, як і в разі зростання цін, можлива поява альтернативних можливостей вибору і заміщення одних благ іншими, не обов’язково «бажаними». Тому будь-які обмежувальні заходи повинні розроблятися з урахуванням оцінки усіх можливих ризиків, таких як низька еластичність попиту і поява «чорних» ринків.

З усіх названих заходів, податки зазвичай розглядаються економістами як найбільш ефективні і «ринкові» інструменти корекції поведінки, на відміну від адміністративних заборон і обмежень. Дійсно, податок значною мірою збільшує роздрібну ціну товару, тим самим змушуючи споживача змінювати поведінку за власним вибором в нових умовах більш жорстких бюджетних обмежень. Однак якщо розглядати «податки на пороки» саме як захід боротьби з ринковими провалами, може здатися, що цей інструмент не завжди діє цілеспрямовано.

Так, споживання тютюну визнано медициною шкідливим для здоров’я в будь-яких обсягах, і тому податок на сигарети, підвищуючи їх ціну і зменшуючи споживання, завжди буде сприяти скороченню негативних екстерналій (як прямого, так і пасивного куріння). Кінцевою метою антитютюнової політики повинно бути повне припинення вживання тютюну, і зростання непрямих податків з цієї точки зору діє в потрібному напрямку. Більш того, зі спеціальних медичних досліджень відомо, що ризики, пов’язані з вживанням тютюну, зростають прискореними темпами в міру зростання стажу куріння. Таким чином, метою антитютюнової політики має стати в першу чергу припинення куріння серед підлітків і молоді — це дозволить швидше знизити очікувану захворюваність і смертність. Саме молоді споживачі більш чутливі до зростання ціни сигарет, оскільки їхні доходи невисокі і звичка ще не усталилася. А значить, зростання податків на тютюн відповідає поставленій меті.

Зовсім інша ситуація складається зі споживанням продуктів харчування. Самі по собі вони не мають шкідливого впливу (якщо відповідають медичним стандартам якості). Проте надмірне споживання викликає при інших рівних умовах зайву вагу і відповідні екстерналії. Найкращим варіантом, з теоретичної точки зору, було б запровадження нелінійної шкали податку, так щоб за вищою ставкою обкладалося споживання «зайвих» обсягів їжі, але практично така пропозиція важко піддається реалізації. Найкращий підхід, на думку деяких фахівців, — обкладати підвищеним податком тих виробників їжі, у яких частка доданої вартості вище, тобто продукти проходять більш тривалу переробку. Однак є сумніви, що такі складні схеми оподаткування виявляться економічно виправданими. Простіший варіант (в термінах теорії, «друге краще» рішення) — виділення окремих однозначно шкідливих продуктів, ставка податку на які підвищується, наприклад — солодкі газовані води.

Подібні проблеми виникають і щодо оподаткування алкоголю. Його помірне споживання не шкодить організму, більш того, навіть серед медиків зустрічаються захисники кардіопротекторних властивостей сухого вина. Питання, таким чином, полягає в тому, який обсяг і склад споживання, його одноразові дози. З точки зору витрат споживача і (особливо) негативних екстерналій, становить небезпеку одноразове споживання алкоголю в надмірних обсягах. Саме скорочення надмірного споживання і має бути, тим самим, метою антиалкогольної політики держави. Однак введення непрямих податків на спиртне означає, що платити їх будуть всі, хто хоча б зрідка вживає алкоголь, що не можна визнати соціально справедливої ​​ситуацією [29, c. 315-317].

Окремого законодавства щодо сприяння здоровому способу життя в Україні не розроблено. Відповідно до ст. 32 Основ законодавства в сфері охорони здоров’я сприяння здоровому способу життя населення має здійснюватися шляхом: поширення наукових знань з питань охорони здоров’я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання; реалізації заходів щодо підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, у тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікувально-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, боротьбі зі шкідливими для здоров’я людини звичками, встановлення системи соціально- економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя; обмеження паління та вживання алкогольних напоїв.

Для модернізації публічної політики у сфері охорони здоров’я необхідно розробити Хартію сприяння здоровому способу життя, яка чітко представить позицію держави та регіонів щодо їх ролі у збереженні здоров’я населення шляхом підтримки здорового способу життя. На нашу думку, в основі реалізації Хартії мають бути покладені стратегії, проекти, програми здорового способу життя, які базуються на валеологічних підходах, міжсекторному партнерстві в охороні здоров’я; нагромадження необхідного суспільного капіталу для створення сучасного інфраструктурного забезпечення здорового способу життя, якості довкілля. Результатом реалізації даних заходів мають бути: поліпшення якості життя, збільшення тривалості повноцінного життя, високі індекси щастя, поліпшення показників довкілля.

Висновок до розділу 3

Отже, в Україні на сьогодні існує багато невирішених проблем щодо формування здорового способу життя. Чинне законодавство потребує корекції щодо сприяння впровадженню засад здорового способу життя. Система гігієнічного навчання за медико-оздоровчими показами та професійної гігієнічної підготовки за цільовим призначенням населення неефективна і потребує невідкладних змін. Немає чіткої вертикалі управління діяльністю щодо формування здорового способу життя: не відновлена діяльність головної установи служби формування здорового способу життя — Українського центру здоров’я. Центри здоров’я як єдина структура в системі охорони здоров’я, призначена забезпечувати організаційно-методичну роботу з формування здорового способу життя і зусилля якої спрямовані на підтримку політики зміцнення здоров’я, не мають державної підтримки. Невизначеність механізму фінансування роботи з формування здорового способу життя перешкоджає розгортанню діяльності з гігієнічного виховання населення. Система соціально-економічного стимулювання медичних працівників залежно від обсягу використаних профілактичних технологій відсутня.

Головною метою державної політики України в галузі охорони здоров’я на сучасному етапі має бути досягненням позитивних змін в існуючій ситуації, а саме — збереження і поліпшення здоров’я усіх верств населення, підвищення якості та ефективності медико-санітарної допомоги, забезпечення соціальної справедливості і прав громадян на її одержання в умовах трансформації соціально-економічних відносин за рахунок удосконалення організації і фінансування галузі та раціонального використання ресурсів.

Новітні досягненні в галузі інформатики наразі слабо використовуються в інтересах пропаганди здорового способу життя. Питання щодо формування здорового способу життя слід вирішувати не шляхом включення окремих заходів здорового способу життя до тих чи інших програм, а прийняттям спеціальної інтегрованої державної програми. 

ВИСНОВКИ

В ході проведеного дослідження можемо зробити такі висновки:

Для реформування галузі охорони здоров’я має обиратись міжгалузевий підхід, пов’язаний із визначенням цілей здоров’я в державній політиці.

У роботі визначено пріоритетні шляхи реформування сфери охорони здоров’я в Україні: створення умов для реформування системи охорони здоров’я; визначення гарантованого обсягу медичної допомоги громадянам; надання платних медичних послуг у сфері охорони здоров’я; удосконалення системи фінансування галузі охорони здоров’я; врегулювання на законодавчому рівні питання запровадження обов’язкового державного соціального медичного страхування; поліпшення стану забезпечення населення лікарськими засобами і виробами медичного призначення; удосконалення системи профілактики захворювань; удосконалення системи контролю за якістю надання медичної допомоги; удосконалення кадрової політики у сфері охорони здоров’я; забезпечення розвитку державно-приватного партнерства в галузі охорони здоров’я; залучення громадськості та науковців до процесів реформування системи охорони здоров’я тощо.

Формування здорового способу життя населення — один із пріоритетних напрямків державної політики. У всіх розвинених країнах світу, в Україні в тому числі, основними питаннями на сьогоднішній день є збереження здоров’я населення, збільшення тривалості життя, підвищення рівня народжуваності населення, зниження рівня смертності від так званих хвороб цивілізації.

В основу всіх профілактичних заходів, спрямованих на усунення факторів ризику, повинен бути покладений принцип міжсекторального співробітництва — комплексний підхід, що поєднує можливості і ресурси всіх структур, що мають відношення до формування здорового способу життя та зміцнення здоров’я. У процеси профілактики повинні залучатися не тільки служба охорони здоров’я зі своїми переважно лікувальними функціями, а й інші соціальні сектора (освіта, культура, соціальний захист, фізкультура і спорт), громадські, профспілкові організації, органи законодавчої і виконавчої влади.

Для досягнення цієї мети необхідно вирішення наступних завдань:

— формування системи державних пріоритетів в суспільних відносинах, що дозволяє створити державний механізм підтримки здорового способу життя населення;

— виховання особистої моральної відповідальності людини за збереження свого здоров’я та інших членів суспільства;

— поліпшення фізичного і психічного благополуччя населення;

— поліпшення якості навколишнього середовища;

— створення умов, що забезпечують здоров’я населення в процесі трудової діяльності;

— розробка і реалізація правового і економічного механізму забезпечення соціальних умов для реалізації і прагнення людей до позитивних змін в образі життя;

Для реалізації зазначених завдань необхідно вживання наступних заходів:

— розробити і впровадити автоматизовану систему моніторингу стану здоров’я населення (з урахуванням середовища проживання) для розробки комплексу оздоровчих і профілактичних заходів;

— розробити і прийняти ефективні заходи по виключенню шкідливих звичок (алкоголь, наркотики, куріння);

— розвинути фізичну культуру, спорт, туризм;

— поліпшити якість харчування населення, забезпечивши його найбільш цінними продуктами;

— підвищити ефективність установ, які формують здоровий спосіб життя;

— створити постійно діючу систему інформування та навчання населення в питаннях збереження і зміцнення здоров’я;

— забезпечити вивчення питань формування здорового способу життя в системі освіти;

— зміцнити санітарно-епідемічну службу, первинну медико-санітарну та невідкладну допомогу;

— забезпечити пріоритетне фінансування програм, спрямованих на зміцнення здоров’я населення.

Особлива увага має бути приділити охороні репродуктивного здоров’я громадян, створення служби планування сім’ї та лікування захворювань репродуктивної сфери.

Процес реформування державної політики з сфері охорони здоров’я ще триває, створення інституційного базису для підтримки здорового способу життя є незавершеним і вимагає врахування кращих зарубіжних практик та напрацьованих конвенцій, стратегій, доктрин у сфері підтримки здорового способу життя.

Нераціональне харчування, екологічні ризики, психоемоційні стреси є на сьогоднішній момент одними з найважливіших хвороб сучасної цивілізації. Західні вчені вважають, що зниження захворюваності можна домогтися шляхом випереджального впливу на фактори ризику. Це полягає, перш за все, у веденні здорового способу життя. Основою здорового способу життя повинен бути не тільки відмова від шкідливих звичок і дотримання режимів харчування, дня, сну, але й активне заняття фізичною культурою і спортом, що дозволить краще молодих людей справлятися зі стресами і виховати особисту відповідальність людини за своє здоров’я.

На формування і розвиток здорового способу життя, впливають велике факторів. До них відносяться: економічні, екологічні, соціальні, інформаційні і політичні. Дуже великий вплив на формування здорового способу життя надають інформаційні фактори. Навчання основам здоров’я призвело до зміни уявлень людей про здорове харчування. Були виявлені зв’язки між різними типами харчування і хворобами, що дозволило впливати на тривалості життя. Сьогодні все більше усвідомлюється потреба в екологічно чистих продуктах харчування. В європейських країнах широкий прошарок населення, який має хороші доходи, платить великі гроші за овочі та фрукти, які були вирощені без використання хімічних засобів. Популярність набирають продукти, в яких є знижений вміст жиру, солі, цукру. Люди обмежують себе в споживанні м’ясних і молочних продуктів, намагаючись більше вживати продукти насичені вітамінами.

Можна сказати, що в даний час існує суперечність між необхідністю формуванням здорового способу життя у людей і недостатньою розробленістю форм, методів і способів дій, спрямованих на збереження і розвиток здоров’я підростаючого покоління, а так само виховання в них потреби до здорового способу життя. Для оздоровлення суспільства потрібна розробка і втілення соціальної політики, спрямованої на прищеплення через ЗМІ та молодіжних лідерів моди на здоровий спосіб життя і несумісність з вживанням різних спиртовмісних і нарковмісних речовин. Так само необхідно організувати систему здорового харчування, створити курси, які будуть спрямовані на навчання молодих людей різних практикам для поліпшення здоров’я, психоемоційного стану та формування позитивного мислення. Необхідно розвиток добровольчої діяльності, яка за допомогою фізичної культури і спорту дозволить більш ефективно формувати здоровий спосіб життя людей. 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Комплексна програма профілактики захворювань і формування здорового способу життя населення Української РСР на період до 2000 року: Постанова Ради Міністрів УРСР № 305 від 7 грудня 1989 р. URL: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/305-89- %D0%BF
2. Національна доповідь, представлена відповідно до пункту 5 додатка до резолюції 16/21 Ради з прав людини від 31 серпня 2017 року. URL: upr-info.org.
3. Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012 — 2021 роки URL: http://www. mon. gov. ua/images/files/news/ 12/05/4455.pdf. — Заголовок з екрану (дата звернення 20.12.2018 р.).
4. Про впровадження нової навчальної програми з фізичної культури : лист МОН № 1/9-546 від 17.08.09 р. URL: http://osvita.ua/legislation/Ser osv/4517. (дата звернення 20.12.2014 р.).
5. Про затвердження Національної програми патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства : Постанова Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 № 1697. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1697-99-%D0%BF
6. Про затвердження положень про координаційні ради з питань розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян: Постанова Кабінету Міністрів України від 09 липня 1999 № 1224.
7. Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян : Указ Президента України від 27 квітня 1999 № 456/99. URL: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/456/99
8. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21.05.1997 р. №280/97-ВР. Відом. Верховної Ради України. 1997. № 24. С. 70.
9. Про Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні «Молодь за здоровий спосіб життя» : Постанова Верховної Ради України від 3 лютого 2011 року № 2992-VI. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2992-vi
10. Про схвалення Концепції Загальнодержавної програми «Здоров’я 2020: український вимір»: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2011 р. № 1164-р.
11. Проект Закону України «Про затвердження Загальнодержавної програми «Здоров’я-2020: український вимір». URL: http://www.moz.gov.ua
12. Статут (Конституція) Всесвітньої організації охорони здоров’я [Електронний ресурс]. — URL: http: //zakon2 .rada.gov.ua /laws/show/ 995 599. (дата звернення 20.12.2014 р.).
13. Авраменко Т.П. Розвиток державного управління у сфері охорони здоров`я України в період змін. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. № 4. С. 31-37
14. Апанасенко Г.Л. Физическое развитие детей и подростков. К. : Здоров’я, 1995. 80 с.
15. Бабюк Т.Й. Теоретичні аспекти проблеми здоров’я та виховання здорового способу життя особистості. Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: зб. наук. праць. К. : Ін-т проблем виховання АПН України, 2005. Вип. 8. Кн. 2. С. 113-117.
16. Беденко О. Актуальнють та перспективи медичного права в Україні. Новости медицины и фармации. 2007. № 14 (220). С. 22-24.
17. Білинська М. Термінологічні аспекти державного управління в охороні здоров»я: медична допомога та медична послуга. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2006. № 2. С. 382-390
18. Білинська М.М. Зміна соціальної парадигми в державному управлінні охороною здоров`я України як основна вимога на сучасному етапі державотворення. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. № 4. С. 84-87
19. Біпінська М. М., Авраменко Т.П. Управління змінами сфери охорони здоров’я. Київ: Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, 2015. 80 с.
20. Бойченко Т.Є. Валеологія в сучасній системі гуманітарної науки та освіти. Філософські проблеми гуманітарних наук. 2004. № 3. С. 82-92.
21. Бориченко К.В. Міжнародно-правові стандарти соціального захисту сімей з дітьми. Матеріали І міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 25-26 квіт. 2013 р.): зб. наук, праць. Київ: Ніка-Центр, 2013. С. 379-384.
22. Вакуленко О.В. Здоровий спосіб життя як соціально-педагогічна умова становлення особистості у підлітковому віці: дис. … канд. пед. наук: 13.00.05. К., 2001. 260 с.
23. Василик В. С. Індивідуальні можливості формування здорового способу життя серед міських школярів 12-16 років. Східноєвропейський журнал громадського здоров’я. 2013. № 1. С. 72-76
24. Гаврилюк, О. Здоровий спосіб життя — запорука здоров’я. Здоров’я та фізична культура. 2013. № 4 (лютий). С. 14-25
25. Гайдаєв Ю. О. Державна політика у галузі охорони здоров’я. Український медичний часопис. 2007. №4 (60). URL: http://www.umi.com.ua/article/160/derzhavna-politika-u-qaluzi-oxoroni-zdorovya.
26. Гладун З. С. Адміністративно-правове регулювання охорони здоров’я населення в Україні. К.: Юрінком Інтер, 2007. — 720 с.
27. Горащук В.П. Теоретичні засади формування культури здоров’я школярів : автореф. дис. … д-ра пед. наук : 13.00.01 “Загальна педагогіка та історія педагогіки”. Харк. нац. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. Х, 2004. 40 с.
28. Горчак С.И. К вопросу о дефиниции здорового образа жизни. Здоровый образ жизни. Социально-философские и медикогигиенические проблемы. Кишинев: Штиинца, 1991. С. 18-39.
29. Державне управління охороною здоров’я в Україні: генезис і перспективи розвитку / [кол. авт.; упоряд.       Я.      Ф.          Радиш, передм. Т.         Д. Бахтеєва ; заг.  ред.   М.      М.          Білинської, Я. Ф. Радиша]. Київ: Вид-во НАДХ 2013. 424 с.
30. Добридень О. В. Потенціал здоров’я людини в сучасних умовах. Філософія. 2016. № 4. С.45-50.
31. Доклад о человеческом развитии 2011. Устойчивое развитие и равенство возможностей: лучшее будущее для всех [пер. с англ.]; ПРООН. М.: Весь Мир, 2011. 188 с.
32. Заключні зауваження по шостій періодичній доповіді України від 14 червня 2014 року. URL: www.upr-info.org/en/review/Ukraine.
33. Здоровье-21: Основы политики достижения здоровья для всех в Европейском регионе ВОЗ: введение (Европейская серия по достижению здоровья для всех, № 5).
34. Зогий І.М. Міжнародно-правові стандарти медичної допомоги та законодавство України. Актуальні проблеми держави і права. 2011. № 57. С. 261-267.
35. Клюзко В. М. Види принципів державного управління в галузі охорони здоров’я Україні. Державне будівництво. 2009. № 1. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeBu_2009_1_34
36. Клюзко В. М. Принципи державного управління в галузі охорони здоров’я. Статистика України. 2010. № 4. С. 75-77
37. Князевич В.М. Перспективи розвитку публічного управління у сфері громадського здоров`я України в умовах системних змін. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2016. № 1. С. 56-65
38. Корнацький В. М. Проблема здоров’я і стратегія його поліпшення. Україна. Здоров’я нації. 2007. № 1. С. 32-37.
39. Крентовська О. Проблеми збереження і розвитку людського потенціалу в умовах старіння населення України. Вісник національної академії державного управління при Президентові України. 2009. Вип. 4. С. 238-246.
40. Лапаєнко С.В. Формування ціннісних орієнтацій старших підлітків на здоровий спосіб життя: дис. … канд. пед. наук : 13.00.07. К., 2000. 203 с.
41. Лехан В. Реформування охорони здоров’я: стратегія, тактика, ризики. Український медичний часопис. — 2010. № 5 (79) IX-X URL: http://www.umi.com.ua.
42. Лисицын Ю.П. Общественное здоровье и здравоохранение. М. : ГЭОТАР-медиа, 2007. 512 с.
43. Мартинюк О. І. Міжгалузева взаємодія з охорони суспільного здоров’я на рівні місцевого самоврядування. URL: http://www.nbuv.qov.ua/e-iournals/dutp.
44. Мігунов О. Здоровий спосіб життя як норма соціальної поведінки. Відкритий урок: розробки, технології, досвід. 2014. № 2. С. 46-48
45. Молодь за здоровий спосіб життя: щорічна доповідь Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2009 р.) / Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, Держ. ін-т розв. сім’ї та молоді; редкол. : Н. Ф. Романова (голова) [та ін.]. К. : СПД Крячун Ю.В., 2010. 156 с.
46. Москаленко В. Ф. Оптимальна модель системи охорони здоров’я: концептуальні засади та принципи побудови: (аналітичний огляд). Україна. Здоров’я нації. № 3/4. С. 93-102.
47. Москаленко В.Ф. Нормативно-правова база — основа діяльності медичних установ і закладів. Законодавство України про охорону здоров’я. Київ: Юрінком Інтер, 2000. С. 4-12.
48. Мухамед’яров Н.Н. Методологічні засади формування здорового способу життя. Педагогіка, психологія та медико- біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. 2013. № 3. С. 36-38.
49. Никифоров Г.С. Психология. СПб. : Изд-во СПб ун-та, 2000. 212 с.
50. Новости медицины и фармации. 2010. № 20 (346) URL: http://novosti.mif-ua.com/archive/issue-14804.
51. Оржеховська В. М. Формування здорового способу життя: стратегія розвитку. Атестаційний вісник. 2008. № 10. С. 28-30.
52. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України № 2802- XII від 19.11.92, зі змінами і доповненнями, внесеними Законом України № 2581-VIII від 02.10.2018. Відомості Верховної ради України. 2018. № 46. С. 371.
53. Панорама охорони здоров’я населення України / Підаєв А. В., Возіанов О. Ф., Москаленко В. Ф. та ін. К. : Здоров’я, 2003. 396 с.
54. Петрюк С. До питання здорового способу життя. Вища школа. 2017. № 11. С. 82-91
55. Попченко T. П. Щодо пріоритетних напрямів вдосконалення вітчизняної сфери охорони здоров’я: аналіт. зап. URL: http://www.niss.gov.ua/articles/480
56. Порядок денний на ХХІ століття. URL: http://karand.ucoz.ua.
57. Реалії та перспективи розвитку медичного страхування в Україні: розробка нормативних документів / А. Л. Федущак [та ін.] Україна. Здоров’я нації. 2007. № 2. С. 101-106.
58. Редька Л. П. Формування засад здорового способу життя та навичок культури поведінки. Основи здоров’я. 2013. № 1 (січень). С. 37-43
59. Різник Л. Формування здорового способу життя — важливий напрям навчально-виховного процесу. Рідна школа. 2002. № 7. С. 35-36
60. Сенюта І.Я. Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я. URL: org.ua.
61. Сенюта І.Я. Право людини на медичну допомогу: деякі теоретико-практичні аспекти. Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче забезпечення (генезис, розвиток, проблеми і перспективи вдосконалення): матеріали II Все- укр. наук.-практ. конф., Львів, 17-18 квіт. 2008 р. Львів, 2008. С. 277-283.
62. Скороход А. В. Шляхи реформування системи фінансування охорони здоров’я України. Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. № 4. С. 31-34.
63. Солопчук М.І. Концептуальні підходи зміцнення та збереження здоров’я школярів у процесі фізичного виховання URL: http://fizkultura.kpnu.edu.ua/wp-content/uploads/sites/13/2014/06/24. (дата звернення 20.12.2014 р.).
64. Стан та чинники здоров’я українських підлітків: монографія / О. М. Балакірєва, Т. В. Бондар, О. Р. Артюх [та ін.]; наук. ред. О. М. Балакірєва. К. : ЮНІСЕФ, Укр. ін-т соц. дослідж. ім. О. Яременка. К.: «К.І.С.», 2011. 172 с.
65. Стан та чинники здоров’я українських підлітків: монографія / О.М. Балакірєва [та ін.] ; наук. ред. О.М. Балакірєва. — К. : ЮНІСЕФ, Укр. ін-т соц. дослідж. ім. О. Яременка. К. : “К.І.С.”, 2011. 172 с.
66. Терзі О. Система суб’єктів управління у сфері охорони здоров’я. Часопис Київського університету права. 2018. № 2. С. 168-173
67. Усик С. Здоровий спосіб життя: основи та принципи. Безпека життєдіяльності. 2018. № 7. С. 8
68. Устінов О. Експертний погляд на систему охорони здоров’я: кадрова криза та недолугі управлінські рішення. Український медичний часопис. 2018. № 1. С. 18-24
69. Фойгт Н. Здоров`я населення як сучасний науково-управлінський підхід: історичний контекст. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. № 2. С. 274-283
70. Формування здорового способу життя: навч. посіб. для слухачів курсів підвищення кваліфікації держ. службовців / О. Яременко [та ін.]. — К. : Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. 232 с.
71. Формування здорового способу життя : навч.-метод. рекомендації; авт. колект. Т. Андрійченко, О. Вакуленко, В. Волков, Н. Дзюба, В. Коляда, Н. Комарова, І. Пєша, Н. Тілікіна (кер. авт. колект. О. Вакуленко). К.: ДУ «Державний інститут сімейної та молодіжної політики», 2018. 100 с.
72. Характеристика стану здоров’я населення України / В. Ф. Москаленко [та ін.]. Щорічна доповідь про стан здоров’я населення України та санітарно-епідемічну ситуацію. 2011 рік. К., 2012. С. 54-89.
73. Худоба О. В. Вплив глобальних ініціатив на тенденції управління у сфері охорони здоров`я України. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2018. № 4. С. 116-122
74. Царенко А.В., Яцук Г.Ф. Валеологія: підручник для 8-9 класів середніх загальноосвітніх шкіл. К. : Генеза, 1998. 136 с.
75. Ціборовський О. М. Захворюваність як показник стану здоров’я населення України і основні ризики її підвищення в сучасних історичних умовах. — К., 2010. — 63 с.
76. Ціборовський О. М. Проблеми системи охорони здоров’я України і шляхи їх розв’язання в сучасних історичних умовах. К., 2010. С. 5-6.
77. Шахненко В.І. Здоровий спосіб життя як сукупність чинників здоров’я. Основи здоров’я. 2016. № 10 (жовтень). С. 12-15
78. Шевченко М. В. Пропозиції щодо удосконалення системи фінансування охорони здоров’я України. Україна. Здоров’я нації. 2011. № 2 (18). С. 126-132.
79. Шиян Е.І. Освітня політика з питань здорового способу життя молоді у другій половині ХХ століття. Державне управління: Теорія та практика. 2007. № 2 (6). URL: www.nbuv.gov.ua/ejoumals/DUTP/2007.