Вступ

Актуальність теми. Питання відповідальності держави, її органів та службових осіб за невиконання покладених на неї обов’язків та відшкодування шкоди, ними завданої є дуже актуальним питанням на сьогоднішній час. Враховуючи прагнення України досягти мети в побудові правової держави, необхідно враховувати всі етапи розвитку — від соціально-культурних до нормативно-правових. В правовій державі, в свою чергу, відповідальність за протиправну поведінку мають нести в рівній мірі як фізичні та юридичні особи, так і держава, її органи, органи місцевого самоврядування, їх службові та посадові особи у порядку передбаченому законодавством.

Випадки вчинення правопорушень публічними службовцями трапляються досить часто. Часто вони завдають шкоду окремим особам, підприємствам, установам, організаціям, порушують їх законні права та інтереси.

Аналізуючи теоретико-правову та практично-процесуальну базу при-ходимо до висновку, що зацікавленість проблематикою дослідження питань відшкодування шкоди хвилювало науковців як радянських часів так і сьогодення.

Основою для дослідження стали наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених-цивілістів з проблем деліктної відповідальності суб’єктів владних повноважень дореволюційного, радянського та сучасного періодів, а саме: Ю.М. Андреєва, Б.С. Антимонова, І.А. Безклубого, В.Е. Беляневича, Д.В. Бобрової, Т.В. Боднар, В.І. Борисової, С.М. Братуся, В.В. Вітрянського, В.П. Грибанова, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, Г. Еллінека, Г.В. Єрьоменко, О.С. Іоффе, О.В. Кохановської, Н.С. Кузнєцової, І. М. Кучеренко, В.В. Луця, Р.А. Майданика, О.Л. Маковського, М.С. Малеїна, Г.К. Матвєєва, О.В. Михайленка, О.О. Отраднової, В.В. Попова, В.Д. Примака, С.Ю. Рипинського, Р.Б. Сабодаша, О.М. Садікова, О.П. Сергеєва, В.Т. Смірнова, А.О. Собчака, М.С. Суворова, Є.О. Суханова, І.А. Тактаєва, В.О. Тархова, Ю.О. Тихомирова, К.А. Флейшиц, Є.О. Харитонова, Х.І. Шварца, Я.М. Шевченко, В.С. Щербини, В.А. Янішевського та інших вчених-правників.

Також зазначеній проблематиці, а саме особливостям участі публічно-правових утворень у приватних відносинах, в окремих структурних частинах яких увага авторів зосереджена на проблемі відшкодування шкоди, завданої такими суб’єктами були підготовлені та захищені дисертаційні дослідження: Ю.М. Дзери, О.О. Первомайського, О.М. Клименко, В.І. Ямкового. Також відзначемо, що існує ряд робіт присвячених відшкодуванню шкоди, завданої окремими органами державної влади. Це, зокрема, дисертації: І.С. Ніжинської, І. Г. Калетніка, М.М. Фролова, О.О. Лов’яка, М.М. Хоменка. Суміжні до теми дослідження висвітлені в Україні у докторських дисертаціях І.С. Канзафарової та Т.С. Ківалової.

Проте в зазначених дисертаційних дослідженнях розглядаються лише окремі аспекти цивільно- правового регулювання відшкодування шкоди, завданої суб’єктами владних повноважень.

Враховуючи вищесказане, зазначимо, що в жодній з існуючих на сьогодні робіт у вітчизняній доктрині комплексно не досліджуються питання відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами, умови такого відшкодування, а також поряок та спеціальні випадки відшкодування шкоди, завданої внаслідок реалізації державно-владних повноважень.

Метою роботи є визначення поняття та вдосконалення механізму відшкодування шкоди, завданої органами державної влади та місцевого самоврядування. Характеристика критеріїв розподілу обов’язків між органами державної влади та місцевого самоврядування, захист цивільних інтересів громадян — як основний обов’язок держави.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути відповідальність державних органів та службових осіб за невиконання покладених на неї обов’язків та відшкодування шкоди;

— охарактеризувати поняття механізму відшкодування шкоди;

— дослідити еволюція цивільно-правового регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами;

— проаналізувати вдосконалення механізму відшкодування шкоди, завданої органами державної влади та місцевого самоврядування;

— роз’яснити підстави відшкодування шкоди, завданій приватній особі;

— розглянути способи відшкодування шкоди, завданої суб’єктами публічної адміністрації приватним особам.

Об’єктом дослідження є правові відносини, які виступають за завданні суб’єктами публічної адміністрації шкоди приватним особам.

Предметом дослідження є механізм відшкодування шкоди, завданої суб’єктами публічної адміністрації приватним особам. 

Розділ 1. Теоретичні аспекти відшкодування шкоди приватній особі, завданої суб’єктами публічної адміністрації

1.1. Відповідальність державних органів та службових осіб за невиконання покладених на неї обов’язків та відшкодування шкоди

У ст. 3 Конституції України зазнається, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. У випадках прийняття незаконних рішень, незаконних дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, кожній особі надається право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди.

Юридична відповідальність органів влади є одним з основних способів реалізації конституційних засад, які передбачають, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Виходячи з цього, кожен громадянин має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю вказаних органів, їх посадових і службових осіб при здійсненні повноважень. Ця відповідальність і відшкодування визначаються ЦК України та рядом спеціальних законів.

Однією з ознак правової держави є взаємна відповідальність особи і держави. Механізмом такої відповідальності є право особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Це право закріплене у ч. 4 ст. 32 та у ст. 56 Конституції України [14, c. 4].

Процедура відшкодування такої шкоди деталізована в главі 82 ЦК України, що присвячена підставам та порядку відшкодування заподіяної шкоди, зокрема у ст.ст. 1172-1176.

При цьому, якщо за раніше чинним законодавством відповідальність за шкоду могла покладатися на державу лише у випадках заподіяння останньої службовими особами судових та право-охоронних органів, що мотивувалося можливістю, зазначеними органами представляти державу і тому за їх дії держава має нести відповідальність, то згідно з ЦК України 2003 року відшкодування шкоди покладається на державу у значно більшому числі випадків — у випадках завдання шкоди органом державної влади, посадовою або службовою особою органу державної влади, органу дізнання, попереднього (досудового слідства), прокуратури або суду (ст. 1173, 1174, 1176 ЦК України) [1, с. 5]. Норми Основного закону та ЦК України знайшли своє віддзеркалення і в податкових правовідносинах. Згідно з абз. 3 ст. 13 Закону України «Про державну податкову службу України» збитки, завдані неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» звертає увагу на те, що суди повинні суворо дотримуватися передбаченого ст. 56 Конституції України права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (п. 16). Навколо сплати податків виникає немало конфліктних ситуацій. В даний час спостерігається розвиток податкового законодавства, зменшуються прогалини в цій галузі права. Але це не означає, що значно скорочуються випадки порушення прав фізичних і юридичних осіб незаконними актами податкових органів, діями чи бездіяльністю посадових та службових осіб цих органів. Основним гарантом закріплених за громадянами правових можливостей виступає держава Україна, яка вимагає неухильного дотримання законності, насамперед, від службових осіб державних органів.

Відповідно до норм ЦК України, матеріальна шкода відшкодовується незалежно від вини органів влади. Моральна ж шкода відшкодовується, навпаки, за наявності вини органу влади, окрім деяких виключень (якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, інших випадках, встановлених законом).

Суди, при розгляді справ даної категорії зазвичай керуються ст.56 Конституції України, ст.ст. 1166, 1167, 1173, 1174 ЦК України, законами, які визначають порядок відшкодування шкоди завданої конкретними органами влади (наприклад, «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження»), Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», тощо.

Необхідно зазначити, що така компенсація відбувається за рахунок Державного бюджету України або бюджетів органів місцевого самоврядування.

На даному етапі в Україні можна виділити наступні основні проблеми у сфері відшкодування шкоди, завданої органами влади:

— відсутність механізмів позасудового відшкодування шкоди;

—         відсутність механізму скасування/зміни незаконних нормативно-правових актів як таких, що завдають шкоди правам та інтересам приватних осіб;

—         конфлікт інтересів;

—         недосконалість бюджетного законодавства [3, c. 38-39].

Отже, розберемо докладніше всі «наболілі» місця та прогалини, які існують в питаннях, що стосуються процедури відшкодування шкоди завданої органом державної влади.

Як вже зазначалось, фактично можна стверджувати, що інститут позасудового, а тим паче добровільного відшкодування шкоди, завданої діяннями органів влади, в Україні відсутній. Відсутній навіть чіткий та прозорий концептуальний підхід до функціонування цього інституту. Також проблема полягає в тому, що в деяких випадках, особа не може реалізувати своє право, оскільки відсутній механізм його реалізації.

Часто не відшкодовується шкода особам, права і інтереси яких були порушені внаслідок неналежного виконання службових та посадових осіб органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Органи влади приймають рішення про скасування незаконних рішень посадових та служ-бових осіб без призначення виплати відповідної компенсації постраждалим. Тобто зараз процедура прийняття, скасування та застосування примусу до прийняття індивідуальних актів не завжди передбачає відшкодування шкоди, завданої дією незаконного індивідуального акта. Окрім того, нинішній стан справ в сфері відшкодування шкоди передбачає можливість невиплати коштів на відшкодування шкоди після прийняття рішення про відшкодування шкоди.

На сьогодні процедура прийняття, зміни чи скасування підзаконних актів не передбачає відшкодування шкоди, завданої дією незаконного нормативно-правового акта. В Україні існує практика скасування нормативних актів (як правило, Міністерством юстиції України) як таких, що суперечать чинному законодавству вищого рівня. Проте, практика відшкодування шкоди, що була завдана суб’єктам правовідносин, на які поширювалась дія таких актів, відсутня.

Чинна норма законодавства, яка передбачає відшкодування шкоди за рахунок бюджетних коштів, що виділяються на фінансування органу, який завдав шкоду, не стимулює чиновників приймати рішення про відшкодування шкоди, в тому числі у зв’язку з тим, що кошти на відшкодування, як правило, виділяються з сум, передбачених на забезпечення діяльності цього органу.

Відсутність чіткого розподілу повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, насамперед в соціально-гуманітарній сфері та в сфері делегованих повноважень, часто призводить до відсутності коштів на фінансування деяких функцій держави та органів місцевого самоврядування в зв’язку з неструктурованістю джерел фінансування таких видатків з одного боку та ігноруванням з боку держави обов’язку фінансування витрат на виконання делегованих повноважень, з і іншого, оскільки існуючий бюджетний процес не передбачає обов’язковості фінансування всіх зобов’язань держави та органів місцевого самоврядування [3, с. 82].

1.2. Поняття механізму відшкодування шкоди

В українській державі питання судового порядку відшкодування шкоди фактично застосовується як єдиний спосіб захисту і поновлення порушених прав. Однак позиція країни, як правової держави, вимагає зміни підходів до взаємовідносин між державою і суспільством, зокрема, до питання про відповідальність держави за невиконання обов’язків, покладених на неї суспільством, та відшкодування шкоди, завданої державою.

В більшості випадків позивачами у таких справах виступають фізичні особи. Юридичні осо-би не так часто звертаються в суд з проханням про відшкодування завданої їм шкоди.

Щодо відповідачів, то позови пред’являють переважно до службовців нижчої ланки: відділу державної виконавчої служби, сільської, міської, районної ради, місцевої державної адміністрації, державної податкової інспекції.

Позовів до вищих органів держаної влади практично не зустрічається.

Основна більшість позовів подавалась в зв’язку з такими правопорушеннями, як:

—         невиконання чи неналежне виконання органами публічної адміністрації своїх обов’язків,

—         прийняття незаконних рішень, так, наприклад, це не вчинення органами державної виконавчої служби необхідних дій для виконання виконавчого документу, виданого судом (бездіяльність при виконанні рішення суду, невиконання рішення суду, безпідставне закриття виконавчого провадження тощо);

—         прийняття протиправного розпорядження, чи рішення;

—         неправомірна видача без законних підстав державного акта на право приватної власності на землю, поширення неправдивих відомостей у характеристиці,

—         ненадання відповіді на заяву [4, c. 5].

При аналізі судової практики, перше, на що звертається увага — низька обізнаність населення з процедурою відшкодування шкоди та поданням позову до суду, що зумовлює неналежну якість підготовки позовних матеріалів та, в свою чергу, негативно впливає на перспективи вирішення такої справи. Громадяни часто подають недостатньо доказів, не вміють юридично грамотно, посилаючись на чинне законодавство довести свою правоту в суді, або звертаються не до тих відповідачів. Якщо ж врахувати усі чинники то це дасть змогу збільшити кількість задоволених позовів по даній категорії справ.

Поки ж, як показує судова практика, більшість позовів залишаються без задоволення.

1.3. Еволюція цивільно-правового регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами

Дослідження еволюції цивільно-правового регулювання відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їхніми посадовими та службовими особами як міри цивільно-правової відповідальності є необхідним для визначення юридичної природи та суті цього правового явища, його місця в сучасній національній правовій системі.

Юридична конструкція відшкодування шкоди, завданої суб’єктами, що мають державно-владні повноваження, пройшла тривалий шлях розвитку.

Перші ідеї цивільно-правового відшкодування шкоди починають зароджуватися у суспільній свідомості вже після періоду кровавої помсти.

Німецький закон салічних Франків1 і римський закон XII таблиць містили норми, які передбачали відшкодування завданої особі шкоди. Це дозволяло правопорушнику уникнути доволі поширеної у той час вендети.

Зі зростанням авторитету центральної влади у держави з’являється можливість контролювати численні розрізнені клани та племена і, найважливіше здійснювати фіскальну функцію. Це спричинило появу нової юридичної конструкції — публічних деліктів.

Потерпілий вже не був тим єдиним суб’єктом, який міг покарати винувату в завданні шкоди особу, — ця функція перетворилася на виключну функцію держави.

З таким «опубліченням» кримінально-правової відповідальності, «приватне» покарання припиняє своє існування і комплексна за своєю природою відповідальність «розщеплюється» на два види: публічно-правову (кримінальну) та приватно-правову (цивільну) відповідальність.

Це спричинило виокремлення поняття «індивідуальна шкода» зі шкоди суспільної.

Римське приватне право розглядало державу як суб’єкт iuspublicum (при здійсненні функцій державної публічної влади) та як суб’єкт ius civile (в якості рівноправного учасника цивільних правовідносин).

Відповідно до цього випадки завдання шкоди в процесі здійснення державою своїх функцій, порядок відшкодування такої шкоди поділяли на два види: відшкодування шкоди, завданої при здійсненні функцій публічної влади, та відшкодування шкоди, завданої при реалізації приватних інтересів у справах fiscus.

Відповідальність за шкоду, завдану державою у справах fiscus покладалася на її казну, але з доволі значними обмеженнями.

Середньовіччя характеризувалося зміцненням позицій держави. Державну владу було доведено до абсолютної шляхом її концентрації в руках одного короля (суверена) та вона поширювала свій вплив практично на всі сфери життя суспільства. Проте, незважаючи на таке посилення ролі держави, стан її безвідповідальності продовжував існувати. До того ж, така безвідповідальність уже обґрунтовувалася юридичною теорією суверенітету. Під державою розумілася королівська влада. У цей час панувала теологічна теорія походження королівської влади — король визнавався помазаником божим. Виходячи з цієї теорії, тогочасні юристи вивели правило повної безвідповідальності королівської влади і виходячи з цього держави [7, c. 275].

Разом з тим окремі тогочасні нормативно-правові акти передбачали відшкодування шкоди, завданої особами, що мали владні повноваження.

В епоху буржуазних революцій докорінним чином змінюються погляди суспільства на соціальні цінності й зокрема на право.

Численні дослідники називають XVIII ст. апогеєм розвитку теорії цивільно-правової відповідальності.

Остаточна руйнація феодального ладу та розвиток капіталістичного виробництва спричинили боротьбу буржуазії проти привілеїв дворянства та духовенства, яка відбувалася під гаслами «оздоровлення» суспільства.

У XVIII ст. у Франції та Німеччині видатні просвітники виступають проти церковного та державного абсолютизму з його зловживаннями та тиранією в галузі моралі, думки, права. Панує глибока віра у права людини.

Філософи та просвітники — Руссо, Дідро, Вольтер, Монтеск’є, Гольбах та ін. — піднімають питання цінності людини та цінності її свободи.

Дух цієї епохи докорінним чином змінив і право. Юридична думка знову звертає свої погляди до ідей природного права, що зародилися ще в античному світі. Воно протиставляється праву позитивному, що почасти було продуктом людського свавілля.

Саме тому до кінця XVIII ст. ідея державного відшкодування шкоди, завданої суб’єктами, що мають державно-владні повноваження, отримала загальне визнання та заполонила юридичну думку.

У кінці XVIII ст. головну роль у питанні винагороди шкоди приділяли так званій ідеальній (моральній) винагороді — поновленню потерпілого у правах та честі, що пояснюється існуючим на той час зневажливим ставленням до грошей та піднесеним ставленням до поняття честі.

Оскільки ідеальна винагорода не була обтяжливою ані для державної скарбниці, ані для громадськості, вона відразу отримала своє втілення в законодавстві багатьох європейських держав того часу у вигляді поновлення виправданого в правах шляхом публічного оголошення виправдувального вироку та негайного звільнення виправданого з-під варти.

Вперше право на матеріальну винагороду особи, безпідставно піддану кримінальному переслідуванню, було закріплено у статуті пруського короля Фрідріха II (Великого) 1766 р.

Цим статутом передбачалося відшкодування всіх понесених особою, незаконно підданої кримінальному переслідуванню, витрат та виплата відповідно до обставин справи та майнового стану особи винагороди. Таке відшкодування здійснювалося із каси того суду, в якому розглядалася справа.

Тосканське кримінальне уложення 1786 р. передбачало не лише ідеальне, а й матеріальне відшкодування особам, які внаслідок випадкового збігу обставин були звинувачені, деякий час утримувались у в’язниці, але все таки були виправдані судом. Виплати провадилися із спеціально створеної для цього каси, до якої надходили суми, стягнені за судовими вироками у формі штрафів [15, c. 243].

Друга половина XIX ст. стала періодом активного розвитку інституту цивільно-правової відповідальності. Цивілістичні наукові кола приділяли значну увагу ідеї відшкодування шкоди, завданої органами державної влади. Саме положення, сформульовані в другій половині XIX ст., і змінили докорінним чином подальше законодавче регулювання цього правового інституту.

Право на відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади у процесі здійснення ними адміністративного управління не визнавалося практично всіма європейськими державами до початку XX ст.

Виняток становили лише окремі німецькі держави. Саме вони першими законодавчо поклали на свою казну відповідальність за дії власних чиновників при здійсненні ними публічної влади. Деякі з цих держав закріпили загальний принцип безпосередньої відповідальності казни за будь-яку незаконну дію своїх органів.

Уперше безпосередню відповідальність держави у вигляді загального правила було встановлено в королівстві Саксонії. Відповідно до рескрипту 1796 р. і параграфу 15 закону 1817 р. казна відповідала безпосередньо за шкоду, завдану посадовими особами, у всіх тих випадках, коли б за правилами цивільного права відповідальність покладалася на самого чиновника.

В інших державах встановлювалась відповідальність казни в окремих випадках, передбачених спеціальними законами.

Такими, наприклад, були випадки відповідальності казни за збереження депозитів; за збитки, завдані неправильними діями чиновників іпотечних закладів, нотаріусів, судових приставів; відповідальність казни за цензуру, митницю, за заклади зі стягнення непрямих податків, за педагогічний персонал публічних навчальних закладів.

Законодавство Російської імперії не містило норм, що встановлювали загальний принцип відповідальності держави за будь-яку шкоду, завдану неправомірною поведінкою чиновників при здійсненні ними управлінських функцій [15, c. 244].

Законодавству Російської імперії були відомі кілька приватних випадків, коли шкода, завдана державою в публічно-правовій сфері, відшкодовувалася безпосередньо з казни. Такою, наприклад, була відповідальність казни за пропажу товару, зданого в пакгауз (склад митниці). Але таких випадків було вкрай мало, і вони були, скоріше, винятком, ніж правилом [15, c. 244].

Стаття 407 Цивільного кодексу УСРР 1922 р. містила правило, відповідно до якого державна установа відповідала за шкоду, заподіяну неправильними службовими діями службової особи, вчиненими під час здійснення цією особою функцій влади, тільки у випадках, окремо зазначених у законі, якщо при тому не-правильність дії службової особи визнавалася належним судом або адміністративним органом. Державна установа звільнялася від відповідальності, коли потерпілий вчасно не оскаржив неправильної дії. До того ж державній установі надавалося право на регрес до особи, що завдала шкоду в розмірі виплаченої потерпілому винагороди.

Цивільний кодекс УРСР 1963 р. дещо змінив положення та встановив різні правові режими відшкодування шкоди у сфері адміністративного управління залежно від того, хто виступав потерпілим у таких відносинах. Так, відповідно до ст. 442 ЦК УРСР 1963 р. шкода, заподіяна громадянинові незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб при виконанні ними службових обов’язків у сфері адміністративного управління, відшкодовувалася на загальних підставах, якщо інше не передбачалося законом. Тобто необхідно було довести наявність підстави відповідальності (заподіяння шкоди) та всі умови відповідальності (протиправність поведінки, наявність причинно-наслідкового зв’язку та вину). За шкоду, заподіяну такими діями юридичним особам, відповідальність наставала в порядку, встановленому законом. За відсутності спеціального закону, про який йшлося у ст. 442, суди відмовляли юридичним особам у відшкодуванні заподіяної шкоди.

Суттєво різнився підхід законодавця до визначення цивільно-правової відповідальності за незаконні дії державних органів (крім правоохоронних органів та суду) та цивільно-правової відповідальності правоохоронних органів та суду за шкоду, завдану громадянам незаконними службовими діями: якщо за шкоду, завдану правоохоронними органами та органами суду (незалежно від вини), наставала відповідальність власне держави, то шкоду, завдану громадянам іншими державними установами (органами), повинні були відшкодовувати безпосередньо ці установи (органи) [5, c. 45].

Стаття 127 Основ 1991 р., закріпила норму, відповідно до якої шкода, завдана громадянину або юридичній особі незаконними діями державних органів, а також посадових осіб при виконанні ними обов’язків у сфері адміністративного управління, відшкодовується на загальних підставах, якщо інше не передбачено законодавчими актами (ч. 1 ст. 127 Основ 1991 р.). Шкода, завдана громадянину в результаті незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного взяття під варту чи взяття підписки про невиїзд, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду в порядку, встановленому законодавчими актами (п. 1 ч. 2 ст. 127 Основ 1991 р.). Шкода, завдана громадянину або юридичній особі в результаті іншої незаконної діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, відшкодовується на загальних підставах (п. 2 ч. 2 ст. 127 Основ 1991 р.).

Основи 1991 р. уперше встановили відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями державних органів, а не державних установ, як це було в ЦК УСРР 1922 р., ЦК УРСР 1963 р., Основах 1961 р., Конституції УРСР 1978 р. та Указі 1981 р. і не передбачили іншого (спеціального) порядку відшкодування шкоди юридичним особам, як це було раніше, до того ж за шкоду, завдану не лише незаконними діями посадових осіб державних органів, а й власне державних органів[15, c. 245]. 

Розділ 2. Адміністративна процедура відшкодування шкоди приватній особі, завданої суб’єктами публічної адміністрації

2.1. Вдосконалення механізму відшкодування шкоди, завданої органами державної влади та місцевого самоврядування

Згідно з положеннями ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, АР Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Тлумачення та подальше застосування коментованої статті має здійснюватись в контексті не лише інших положень ЦК, а й ряду конституційних приписів. Йдеться, зокрема, про такі положення Основного закону України як:

—         відповідальність держави перед людиною (ст. 3);

—         обов’язок держави забезпечити захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання (ст. 13);

—         право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56);

—         обов’язок держави у разі скасування вироку суду як неправосудного з відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62);

—         обов’язок держави з відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними (ст. 152).

У фаховій літературі висловлюються думки про те, що відшкодування шкоди державою за незаконні дії органів влади чи їх посадових осіб не належить до інституту відповідальності у цивільному праві, а є лише реалізацією засобів захисту в цивільному праві, оскільки вина посадової особи державного органу не є умовою виникнення відповідного зобов’язання [7, с. 5]. Ще категоричнішою є позиція Б. С. Полякова, на переконання якого в подібних випадках йдеться не про традиційне цивільно-правове відшкодування завданої шкоди, а про виплату державою відшкодування як певної соціальної допомоги постраждалому, а сама виплата здійснюється за рахунок коштів, що були зібрані, й за рахунок самого постраждалого шляхом сплати останнім податків та зборів [8].

Визнаючи певну обґрунтованість зазначених вище суджень, вважаємо найбільш виваженою думку, яка визначає все ж приватноправову природу обов’язку держави та інших суб’єктів публічного права з відшкодування завданої ними майнової чи моральної шкоди [9, с. 8].

З огляду на наведене можна стверджувати, що право учасників суспільних відносини на відшкодування завданої їм державою чи іншими суб’єктами публічного права майнової та моральної шкоди є засадничим та має бути забезпечено можливістю його здійснення на розсуд володільця цього права у разі наявності для цього всіх фактичних та юридичних передумов.

В тексті ст. 1173 ЦК України відсутня пряма вказівка на те, що її дія поширюється винятково на відносини, що виникли у зв’язку із завданням шкоди при здійсненні владних повноважень (владної діяльності, компетенції і т. п.). Проте такий умовивід може бути сформульований в результаті контекстного тлумачення положень гл. 82 ЦК. Тобто у випадку, коли майнова або моральна шкода завдана органом державної влади або органом місцевого самоврядування не «… при здійсненні ними своїх повноважень» (цитуючи ст. 1173), то можна стверджувати, що відшкодування такої шкоди має здійснюватися в загальному порядку.

У цілому ж можна стверджувати, що регулятивна дія ст. 1173 ЦК поширюється на відносини, що виникли у зв’язку з завданням шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Ще низка статей ЦК України містить інші норми, що вказують на самостійні спеціальні делікти, пов’язані з притягненням суб’єктів публічного права до цивільно-правової відповідальності. Наприклад, ст. 1175 ЦК передбачає відшкодування шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності.

З урахуванням цього є потреба в проведенні чіткої правової кваліфікації при дослідженні сутності відносин з завдання шкоди та посилання на ту статтю ЦК України, що безпосередньо врегульовує відповідні відносини. Нагальність такої потреби доволі наочно проглядається в зіставленні гіпотез, з одного боку, норми, що містися в ст. 1173 ЦК, а з іншого — норм ст. 1170, 1174-1176 ЦК в контексті тлумачення поняття рішення, оскільки під останнім згідно з текстами згаданих статей може розумітися як певний закон (ст. 1170), нормативно-правовий акт (ст. 1175), так і, власне, рішення, що також згадуються в ст. 1174, 1176 ЦК України.

Розмежування регулятивної дії цих норм має провадитися за додатковими ознаками. Так, ст. 1170 ЦК, безперечно, є спеціальною нормою, що слугує захисту права власності, а тому її застосування в конкуренції зі ст. 1173 ЦК України має ґрунтуватися на положенні про порядок застосування загальної та спеціальної норм. Аналогічний підхід може бути застосований й щодо випадків розмежування дії ст. 1173 ЦК, з одного боку, та ст. 1175, 1176 ЦК України — з іншого, оскільки останні є спеціальними нормами.

Дещо інша ситуація склалася щодо розмежування випадків застосування ст. 1173 та 1174 ЦК, оскільки, на наше переконання, в цій ситуації в чинному ЦК має місце доволі дискусійний підхід з поділу одного за своєю сутністю спеціального делікту на два легально визначених види за критерієм суб’єкта. В ст. 1173 ЦК таким суб’єктом є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, в той же час як в ст. 1174 ЦК України — посадові або службові особи цих самих органів. Повторимося, такий підхід законодавця є спірним та дискусійним, однак наявність двох окремих статей ЦК слід враховувати в практичній діяльності.

Тлумачення поняття рішення, що згадується в ст. 1173 ЦК, слід здійснювати в системному зв’язку з іншими нормами ЦК, що містяться, зокрема, по-перше, в ст. 4, 16, 21, 648 ЦК України, по-друге, в ст. 1175 ЦК. В результаті цього під рішенням органу державної влади або органу місцевого самоврядування в межах коментованої норми слід розуміти правовий акт індивідуальної дії. У разі ж, коли шкода буде завдана прийняттям незаконного рішення, що є нормативно-правовим актом, тобто в результаті нормотворчої діяльності, то має застосовуватися ст. 1175 ЦК України.

Аналогічним чином, тобто з урахуванням загального уявлення про зміст та сутність понять дія та бездіяльність органу державної влади або органу місцевого самоврядування, що сформоване на підставі системного тлумачення норм ЦК, мають інтерпретуватися та застосовуватися ці поняття в аспекті ст. 1173 ЦК України.

В ст. 1173 ЦК є вказівка на прикметник «незаконні», що стосується як рішень органу державної влади або органу місцевого самоврядування, так і їх дій та бездіяльності. При цьому закцентуємо увагу на необхідності розрізнення поняття незаконності рішення (правового акта) від його недійсності, нікчемності, нечинності тощо.

Основою для розуміння поняття незаконності рішення органу державної влади або органу місцевого самоврядування є положення п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК, в якому вказується на відповідний спосіб захисту. Водночас слід констатувати певну суперечливість згадуваного положення ст. 16 та норм, що містяться в ст. 21 ЦК України, зокрема, в потребі визнання рішення (правового акта) не лише незаконним, а й його скасування, що передбачають положення ст. 21, ст.1175.

В результаті системного тлумачення норм ст. 16, 21, 1173, 1175 висловимо думку, що в якості передумови відшкодування шкоди, завданої рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади або органу місцевого самоврядування, рішення має бути визнано як незаконним, так і скасованим, в той час як дії чи бездіяльність цих самих органів визнані лише незаконними.

В статтях 1166 та 1167 гл. 82 ЦК України вказується на два види шкоди, що може бути завдана та, відповідно, в подальшому відшкодована: майнова та моральна. Однак в більшості статей гл. 82, у тому числі ст. 1173 ЦК, вказується на те, що відшкодовуватися має шкода без врахування можливого її поділу на види.

Подібне твердження ґрунтується не лише та тій обставині, що текст коментованої статті не містить вказівки на окремий вид шкоди, а також на положенні ст. 56 Конституції України, згідно з якою: кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Крім того, як й більшість інших спеціальних деліктів, що стосуються відповідальності суб’єктів публічного права, норма ст. 1173 ЦК України передбачає ігнорування факту наявності або відсутності вини органів державної влади та органів місцевого самоврядування для покладення на державу Україна чи відповідну територіальну громаду обов’язку з відшкодування шкоди.

Щодо останнього твердження, а саме, стосовно покладення обов’язку з відшкодування шкоди на державу Україна чи відповідну територіальну громаду, слід констатувати певну особливість текстуального викладу ст. 1173, в якій про таких суб’єктів відповідальності як держава Україна чи територіальна громада не згадується [13, c. 5-6].

В цьому сенсі доволі доречно згадати також про положення гл. 11 ЦК України, де з використанням цивілістичних уявлень про розмежування відповідальності засновника певного штучного утворення та самого цього утворення, що має статут юридичної особи, таким же чином послідовно розмежовується відповідальність держави та створених нею юридичних осіб. Внаслідок цього, якщо шкода завдається юридичною особою, що створена державою, а значна кількість органів державної влади й є такими юридичними особами, то суб’єктом цивільно-правової відповідальності має бути саме ця особа. В свою чергу, держава Україна може долучатися до відшкодування завданої її органами шкоди в порядку, встановленому законом. Стосовно останнього слід згадати, що у фаховій літературі висловлена думка про те, що держава у встановлених законом випадках має бути визнана субсидіарним боржником (відповідачем) [10, с. 369].

Однак в ЦК відсутня вказівка на те, що держава Україна чи відповідна територіальна громада є саме субсидіарними боржниками щодо боргів створених ними юридичних осіб. Звісно, можливість такої, тобто субсидіарної відповідальності для держави Україна чи відповідної територіальної громади на підставах, визначених певним договором чи прийнятим в подальшому законом, не виключається, однак чинний ЦК такого механізму цивільно-правової відповідальності держави Україна, територіальних громад, з одного боку, та їх органів — з іншого, не встановлює.

Тому, незважаючи на текстуальні недоліки ст. 1173 ЦК, слід визнати, що суб’єктом цивільно- правової відповідальності за завдання шкоди, при чому основним, а не субсидіарним, є в будь-якому випадку або держава Україна, або відповідна територіальна громада, оскільки саме за рахунок державного або комунального майна, у тому числі відповідних бюджетних коштів, й буде здійснено потерпілому відшкодування завданої шкоди.

Звісно, стосовно відносин з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, доречним буде згадати й про Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», згідно зі ст. 2 якого держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів щодо таких боржників, як державний орган та державні підприємство, установа, організація. Тобто зазначеним законом фактично передбачено спеціальний публічно-правовий механізм притягнення до цивільно-правової відповідальності саме держави Україна, оскільки виплата відшкодування завданої шкоди в подібних випадках буде здійснена з державного бюджету, тобто за рахунок держави як це й передбачає ст. 56 Конституції України. Однак не слід ототожнювати це публічно-правове явище з цивільно-правовим поняттям субсидіарного боржника, яким держава Україна згідно зі згаданим законом не являється [6, c. 82].

2.2.  Підстави відшкодування шкоди, завданій приватній особі

Визначення поняття підстав юридичної відповідальності держави має свою специфіку і трактується в двох аспектах. По-перше, це правові підстави відповідальності — норма права, на підставі якої держава несе відповідальність. По-друге, це фактичні підстави, за якими держава несе відповідальність. Склад правопорушення є тим складним юридичним фактом, який є основою для виникнення правовідносин відповідальності.

За діючим українським законодавством юридична відповідальність держави настає виключно за неправомірні діяння. До складу правопорушення, яке є підставою для деліктної відповідальності держави, входять такі елементи: 1) протиправна поведінка особи, що спричинила шкоду; 2) настання шкоди у потерпілого; 3) причинний зв’язок між протиправною поведінкою і настанням шкоди; 4) наявність вини у особи, що спричинила шкоду; 5) спеціальні умови відповідальності.

Перші чотири підстави є загальними, оскільки вони характерні практично для всіх видів деліктної відповідальності. Поширення цих умов на майнову відповідальність держави можливе і доцільне у зв’язку з тим, що за чинним законодавством вона підпорядковується загальним правилам про відшкодування шкоди, що встановлені Цивільним кодексом України.

Поряд із загальними умовами виокремлюють також спеціальні умови, що характерні лише для відповідальності держави. Ці умови вказують, по-перше, на спеціального суб’єкта відповідальності — державу і, по-друге, на специфічний характер діяльності особи, що завдала шкоду. Зауважимо, що термін „спеціальні умови відповідальності“ використовується в літературі переважно щодо відповідальності держави або соціальних утворень (органів влади), які виконують функції, що є похідними від функцій держави [6, c. 83].

Необхідно наголосити, що для виникнення майнової відповідальності держави необхідна наявність усієї сукупності загальних та спеціальних умов. Відсутність хоча б однієї з них виключає юридичну відповідальність держави, що підтверджується значною кількістю судових рішень, в яких суди відмовляють в задоволенні позовних вимог позивачів до держави, посилаючись саме на відсутність однієї або декількох умов для відповідальності (тобто повного складу правопорушення). Оскільки в рамках даної роботи складно в повній мірі проаналізувати кожну з умов відповідальності держави, ми охарактеризуємо лише ряд дискусійних питань.

За цивільним правом особа може бути притягнута до відповідальності лише за протиправні діяння, тобто ті, що порушують норми, встановлені законодавством. Однак, по відношенню до органів влади протиправність поведінки має деякі особливості.

По-перше, усвідомлення того факту, що органи влади мають право функціонувати лише в межах, визначених законом (стаття 19 Конституції України встановлює так званий статутний характер діяльності органів державної влади), призводить до формального висновку, що будь-який ви хід органу за межі закону автоматично повинен визнаватись правопорушенням. Відповідно до ст. 1173-1176 ЦК шкода, яка завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, посадової або службової особи цих органів при здійсненні ними своїх повноважень, а також шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини таких органів або їх представників [12, с. 13].

Тобто, якщо орган влади вчинив діяння, яке виходить за межі його компетенції, то це діяння повинне кваліфікуватися як правопорушення. Тому стосовно органів влади, протиправність поведінки можлива не лише у вигляді вчинення забороненого діяння, а й шляхом вчинення не- дозволеного діяння. За чинним законодавством, держава звільняється від відповідальності лише в тому випадку, коли орган влади, посадова чи службова особа були законом прямо уповноважені на заподіяння шкоди. Іншими словами, шкода була завдана діяннями, які прямо передбачені законом і за які в законі не передбачені заходи щодо відшкодування (компенсації) заподіяної шкоди.

При цьому підстави та порядок відшкодування шкоди органами місцевого самоврядування суттєво відрізняються від норм ЦК. Так, у відповідності до статті 77 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні“ шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування — за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом. З огляду на те, що ЦК був прийнятий пізніше, ніж Закон „Про місцеве самоврядування в Україні“, вважається, що необхідно застосовувати норми ЦК. Проте, існує й інше трактування: оскільки закон є спеціальним актом, а Цивільний кодекс загальним, то відшкодування шкоди, що завдана неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю посадових осіб місцевого самоврядування, має відбуватись саме за рахунок цих осіб.

На нашу думку, цю правову колізію щодо джерел відшкодування необхідно врегулювати і внести відповідні зміни або уточнення до Закону „Про місцеве самоврядування в Україні“. Така позиція пояснюється тим, що інтереси громадян не повинні страждати внаслідок неналежного виконання посадових обов’язків чиновниками представницьких органів влади з тих чи інших причин. Як мінімум, за кожним діянням будь-якої організаційної структури стоїть конкретна посадова чи службова особа, тобто при упередженому трактуванні закону органи місцевого самоврядування формально можуть бути звільнені від відповідальності взагалі. Чиновник може і повинен особисто, як громадянин, нести відповідальність перед постраждалими особами лише у випадку, коли він явно вий шов за межі владних повноважень, ді ю чи де-факто у приватних інтересах, незалежно від конкретної форми, в якій ці інтереси були задоволені, і використовуючи свій статус для їх задоволення. В цьому аспекті варто звернути увагу на зарубіжний досвід. Наприклад, згідно зі статтею 839 Цивільного кодексу ФРН держава несе відповідальність за діяльність чиновника в тому випадку, коли виявлено факт навмисного або ненавмисного порушення посадовою особою держави своїх посадових обов’язків. Така позиція вважається цілком правильною, оскільки в переважній більшості у відносинах з суб’єктами публічного права громадяни чи осо би приватного права, по- перше, позбавлені свободи вибору партнера та форм відносин, тобто знаходяться у залежному становищі, а по-друге, мають обмежені можливості для перевірки обсягів повноважень конкретного чиновника [11, c. 137-138].

Окремо необхідно зазначити, що в більшості демократичних країн держава не несе відповідальності за діяння органів законодавчої та судової влади. Зокрема, як свідчить практика Суду Європейського Співтовариства, право на відшкодування шкоди не залежить від органу, з вини якого вона спричинена. Встановлені в будь-якій державі заборона або обмеження можливості заявляти вимогу про відшкодування шкоди, самі по собі носять про ти прав ний характер і можуть слугувати основою для позову до держави-порушника в суд ЄС про невиконання зобов’язань за Угодою про створення ЄС.

По-друге, держава відшкодовує шкоду, що була завдана правомірною діяльністю дер жав них органів, їх по садових та службових осіб у випадку, коли це передбачено законом. Стаття 1170 Цивільного кодексу України зобов’язує державу відшкодувати шкоду, завдану прийняттям закону про припинення права власності на певне майно у повному обсязі. Цю тезу підтверджує і зарубіжний досвід. Зокрема, у Франції існує низка випадків, коли держава несе відповідальність за правомірні діяння відповідно до принципу „рівного розподілу публічних видатків“.

По-третє, держава відповідає за ризики, що спричинені неналежною діяльністю її органів. Під цей критерій зокрема підпадає дефініція статті 1177 Цивільного кодексу України, що зобов’язує державу відшкодувати майнову шкоду фізичній особі, яка потерпіла від злочину, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. 

Розділ 3. Способи відшкодування шкоди, завданої суб’єктами публічної адміністрації приватним особам

На сьогодні у нашій державі питання судового порядку відшкодування шкоди є врегульованим і фактично застосовується як єдиний спосіб захисту і поновлення порушених прав. Ця робота стосується саме позасудового порядку — адміністративного способу захисту і поновлення порушених прав, який у чинному законодавстві України майже не врегульований. Адміністративний спосіб захисту та поновлення порушених прав приватних осіб полягає у вирішенні спорів між особами та органами влади у межах самих органів без передачі спору до суду. До переваг адміністративного порядку оскарження, порівняно з оскарженням в судовому порядку, слід віднести:

1)       спрощену процедуру, яка дозволяє постраждалій особі навіть з невисоким рівнем правової культури самостійно захищати свої права, не користуючись послугами юристів чи адвокатів;

2)       оперативний розгляд скарги;

3)       скарги розглядаються безкоштовно;

4)       оскарження навіть з негативним для постраждалої особи результатом дозволяє краще зрозуміти позицію органу влади, що при зверненні до суду надає особі можливість ретельніше підготуватись до відстоювання власної позиції;

5)       винні у винесенні неправомірних рішень посадові особи органів влади обов’язково несуть за це відповідальність;

6)       до закінчення процедури адміністративного оскарження припиняються дії, які є предметом спору.

Отже, процес формування в Україні інституту відшкодування в позасудовому порядку шкоди, завданої органами влади, повинен бути спрямований на вирішення таких завдань:

1)       створення максимально простого та прозорого механізму захисту громадян від незаконних рішень органів влади;

2)       створення правових підстав для позасудового відшкодування шкоди;

3)       створення єдиного прозорого механізму визнання рішень, дій та бездіяльності органів влади такими, що не відповідають чинному законодавству, який включає в себе процедуру визначення порядку відшкодування шкоди, якщо вона була завдана такими діяннями;

4)       створення ефективного механізму скасування чи зміни в адміністративному порядку нормативно-правових актів, що не відповідають нормам законодавства вищого рівня;

5)       забезпечення об’єктивності та неупередженості розгляду скарг в адміністративному порядку;

6)       ліквідацію практики вибіркового застосування законодавства в зв’язку з недостатнім рівнем фінансування зобов’язань держави та органів місцевого самоврядування;

7)       реформування процедури виплати відшкодування за рахунок бюджету відповідного рівня [14, c. 18].

Проаналізувавши інститут відповідальності держави за завдання шкоди, можна дійти висновку, що відповідно до чинного законодавства України він має ознаки як цивільної (приватно-правової) відповідаль­ності, так і відповідальності адміністративної (публічно-правової). Зокре­ма, для відповідальності держави на сьогодні характерні такі приватно­правові ознаки як наявність спору, судовий порядок розгляду спірних правовідносин, формальна рівність сторін у процесі, декларування обов’язку відшкодування шкоди в повному обсязі. Публічно-правовий ха­рактер проявляється в таких рисах як обмежений перелік правопорушень, внаслідок яких застосовуються санкції, відсутність свободи вибору кон­кретних засобів доказування, оцінки розмірів заподіяної шкоди, видів санкцій, а також форм, джерел та обсягів відшкодування. Окрім того, відповідальність держави має переважно компенсаційно-соціальний ха­рактер. Незважаючи на те, що службові та посадові особи, які безпосеред­ньо винні у заподіянні шкоди, можуть бути притягнуті до відповідаль­ності за неналежне виконання своїх обов’язків в дисциплінарному, адміністративному чи кримінальному порядку, можливість притягнення їх до відповідальності в порядку регресу носить обмежений характер.

Водночас, ретроспективна відповідальність держави з теоретичної точки зору має скоріше позитивний характер. Це пояснюється тим, що навіть у випадках застосування проти держави санкцій приватно-право­вого характеру, держава, як суб’єкт нормотворення, діє фактично з влас­ної ініціативи, усвідомлюючи свою соціальну роль і добровільно виконуючи зобов’язання, які вона поклала на себе та визнала apriori. [5, c. 148] 

Висновки

Отже, тенденція визнання відповідальності влади перед громадянами, як вже зазначалось, знайшла своє закріплення в статті 3 Конституції України. Стаття 56 Конституції, в якій визначено, що „кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень“, фактично є логічним продовженням норм статті 3 і одним з інструментів реалізації задекларованих державою принципів.

Фактично, стаття 56 Конституції України спрямована на забезпечення:

1)       захисту прав, свобод та законних інтересів особи у публічно- правових відносинах, де суб’єкти не є рівноправними;

2)       дотримання законності в діяльності державних органів, їх посадових і службових осіб;

3)       відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконного порушення її прав і свобод.

Аналогічні конституційні положення існують і в конституціях зарубіжних країн. Зокрема, норма статті 56 Конституції України практично ідентична статті 53 Конституції РФ. У відповідності до статті 34 Конституції ФРН “якщо будь-яка особа при реалізації дорученої їй державної посади порушить свої конституційні обов’язки до третіх осіб, то в принципі відповідальність несе держава або державний орган, на службі якої знаходиться ця особа”. Стаття 28 Конституції Італії встановлює відповідальність посадових осіб і службовців державних та публічних установ за діяння, здійснені з порушенням будь-чиїх прав.

Наразі в Україні загальні підстави й порядок відшкодування завданої матеріальної й моральної шкоди визначаються Цивільним кодексом України (глави 82-83) та низкою спеціальних законів. На наш погляд, як вже зазначалось, відшкодування шкоди державою має ознаки як приватно-правових, так і публічно-правових відносин. Отже, необхідно детально регламентувати не лише розмір шкоди, що відшкодовується, але й способи та види поновлення порушених прав. 

Список використаної літератури

1. Білоусов Ю. В., Іванов С. О. Участь органів державної влади у цивільних відносинах: монографія. — Харків: Харків юридичний, 2012. — 484 с.
2. Жила О. В. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю службових осіб органів державної податкової служби України: автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 [Текст] / О. В. Жила; Одес. нац. юрид. акад. — О., 2009. — 20 с.
3. Коссак В. М. Проблеми цивільно-правової відповідальності держави // Актуальні проблеми цивільного, сімейного та міжнародного приватного права (Матвєєвські цивілістичні читання). Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, Київ, 16 вересня 2010 року. — К.: КНТ, 2011. — С. 38-43.
4. Макаренко Г Відшкодування шкоди: альтернатива чи єдиний механізм? / Г Макаренко// Юридичний вісник України. Інформаційно-правовий банк. — 2006. — 25 лист.-1 груд. — С. 5.
5. Отраднова О.О. Проблеми вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань: монографія [Текст] / О. О. Отраднова. — К.: Юрінком Інтер, 2014. — 328 с.
6. Первомайський О.О. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, на підставі положень ст. 1173 ЦК України / О. О. Первомайський // Приватне право і підприємництво. — 2015. — Вип. 14. — С. 81-85.
7. Первомайський О.О. Засади цивільно-правової відповідальності суб’єктів публічного права [Текст] / О. О. Первомайський // Відповідальність у приватному праві: монографія / [І. Безклубий, Н. Кузнєцова, Р. Майданик та ін. ]; за заг. ред. І. Безклубого.- К.: Грамота, 2014. — С. 275-283.
8. Поляков С. Б. Частноправовая ответственность органов и должностных лиц государства // Ленинградский юридический журнал, 2008. — № 3. — C. 94-97.
9. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 р. № 9 // Офіційний сайт Верховного Суду України. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96. — Заголовок з екрану.
10. Рішення Конституційного Суду України «У справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» щодо офіційного тлумачення положень п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, ч. 1, 3 ст. 2, ч. 1 ст. 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб) від 30 травна 2001 року // Офіційний сайт Конституційного Суду України. — Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list7currDir =9395. — Заголовок з екрану.
11. Справи про відшкодування шкоди // Цивільне судочинство. Судова практика у цивільних справах: Наук.-практ. юрид. журн. — 2013. — № 4. — С. 136-165.
12. Терефенко О. Загальна характеристика суб’єктів правовідносин із відшкодування шкоди, завданої органами державної влади / О. Терефенко // Підприємництво, господарство і право: Щомісячний науково-практичний господарсько-правовий журнал. — 2013. — № 11. — С. 12-16
13. Ткач І. В. Держава Україна як суб’єкт недоговірних зобов’язань: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / І. В. Ткач; НДІ приватного права і підприємництва імені акад. Ф. Г. Бурчака НАПрН України. — К., 2014. — 20 с.
14. Хоменко М. М. Відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / М. М. Хоменко; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2013. — 20 с.
15. Хоменко М. М. Еволюція цивільно-правового регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами / М. М. Хоменко // Часопис Київського університету права. — 2011. — № 4. — С. 242-248