Доскач С.С., кандидат психологічних наук,
доцент кафедри психології Чернівецького національного університету

імені Юрія Федьковича

У житті дитини велике значення має сім’я, зокрема, сімейні стосунки між батьком і матір’ю. Якщо стосунки мають позитивне емоційне забарвлення дитина почувається комфортно, врівноважено. Коли ситуація протилежна, це негативно позначається на психологічному стані дитини, зокрема, впливає на виникнення негативних емоційних станів: тривожності, страху, невпевненості, відчаю тощо.

На жаль, з кожним роком зростає кількість розлучень, і все більше стає дітей, які живуть у неповних сім’ях, зазвичай, тільки з матір’ю або з вітчимом. Такі сімейні обставини травмують дитину та змушують залишатись без стабільного, безпечного оточення, яке б її підтримувало та забезпечувало повноцінний гармонійний розвиток.

На думку більшості зарубіжних і вітчизняних психологів, формування емоційно здорової дитини залежить від взаємного спілкування дитини з обома батьками. Однак, за даними американських дослідників Д. Добсона та А. Ніколі 50 % батьків припиняють відвідувати своїх дітей через три роки після розлучення. Можливо тому, на питання: «Коли вони себе відчували більш нещасними — 5 років після розлучення, або через 1,5 року?» — 37 % дітей відповідали: через 5 років [1, С. 151]. Дані вказують на те, що переживання дитиною розлучення батьків не знижується з часом, а, навпаки, ще більше посилюється, впливає на ураження емоційно-вольової та мотиваційної сфер і проявляється у деструктивній поведінці:                       порушенні дисципліни, непосидючості, виникненні конфліктів з оточуючими тощо. Такі негативні впливи становлять загрозу психічному здоров’ю дитини та позначаються на розвитку психоемоційної сфери дитини в майбутньому. Саме ці обставини потребують посиленої уваги психологів, педагогів і батьків, у зв’язку з тим, що дитина, яка опинилась в цих умовах, переживає екстремальну депривацію.

Поняття депривації відображає недоотримання дитиною або дорослою людиною необхідних для розвитку і життя умов. Сучасний аналіз цієї проблеми науковцями привертає увагу до сімейної депривації.

Феноменологічні спостереження та соціально-психологічні розвідки у цьому напрямі дозволяють сформувати певну позицію та власні підходи до вивчення цієї проблеми.

Депривація (англ. deprivation) — це психічний стан, коли суб’єкт не має змоги задовольняти деякі свої основні (життєві) психічні потреби достатньою мірою впродовж тривалого часу. Тобто йдеться про втрату чогось такого, що необхідно індивіду для задоволення певних важливих потреб. Це призводить до різних моральних і психічних відхилень у поведінці та діяльності [3].

Сімейна депривація посідає ключове місце у контексті численних соціально-психологічних детермінант, які обмежують повноцінний перебіг особистісного становлення дитини. Депривовані діти та підлітки мають цілу низку проблем, пов’язаних, насамперед, із формуванням статеворольової ідентифікації, що проявляється як нечітке чи амбівалентне усвідомлення власної психологічної статі, емоційно-когнітивна спрощеність і невизначеність у почуттях, імпульсивність і залежність поведінки у міжстатевих взаєминах, примітивність бачення перспектив сімейнорольової самореалізації чи інші деструктивні стани (М. Алєксєєва, В. Васютинський, Д. Гошовська, М. Дригус, І. Дубровіна, М. Лісіна, Н. Максимова, В. Мухіна, О. Насонова, А. Прихожан, Т.Юферєва, М. Rutter, M. Jurga та ін.) [5].

Депривованим дітям притаманні відчуття соціальної незахищеності та неповноцінності, у них наявні розлади контролю в емоційній сфері, посилення агресивності, відчуття загрози та водночас поступливості, боязкості та психологічної залежності (М. Алєксєєва, В. Антоненко, Т. Бостанжиєва, І. Васютинський, Н. Володарська, О. Киричук, О. Лішин, В. Моляко, І. Музичук, Л. Пилипенко, І. Проворова, С. Яковенко та ін.) [4].

Сучасні науки гуманітарного циклу, зокрема, соціологія та соціальна психологія одним із визначальних методологічних підходів до вимірювання рівня бідності обирають деприваційну ознаку, констатуючи, що «бідні за статками», матеріальною депривацією, складають основну кількість нашого трансформаційного суспільства, перебувають у стані перманентної ентропії, хаотизму. В економічно депривованої особистості, яка існує в замкненому, блокуючому основні вітальні потреби, середовищі, можуть зміщуватися й видозмінюватися найважливіші складові її психоструктури, що культивує асоціальні й антисоціальні поведінкові тенденції (К. Бартол, І. Звєрєва, Л.Кияшко, Д. Кун, А.-Н. Перре-Клєрмон, Г. Сайкс, Н. Харченко та ін.).

Й. Лангмейєром і З. Матейчеком пропонується основний підхід до типологічного диференціювання психічної депривації, що ґрунтується на підставі того, що яка психічна потреба обирається за базову, тобто чого не вистачає і в чому полягає сутність, позбавлення та як вони впливають на виникнення психічних зрушень.

Якщо дитина для свого повноцінного і здорового розвитку відчуває нестачу теплоти почуттів, батьківської любові, емоційного сприйняття, то основне патогенне значення для зрушень у її розвитку і характері має недостатнє задоволення афективних потреб, тобто виникає емоційна, афективна депривація [5, С. 232]. Недостатність почуттєвих зв’язків дитини і матері, може бути названа «материнською депривацією». Материнська депривація інтерпретується З.Фройдом з точки зору «тривоги розлучення», коли протест маленьких дітей проти відсутності матері сягає болісних і психологічно деструктивних форм і параметрів [2]. Прояви материнської депривації найтиповіше спостерігаються в трьох ситуаціях: у військовий час — в інтернатах для евакуйованих дітей; у лікарнях, де діти різний час знаходяться без матері; в мирний час — у різноманітних закладах типу сиротинців, будинків дитини тощо [5].

Головне завдання батьків, які розлучаються, — знизити негативний вплив ситуації на психологічний стан дитини. Найкращим засобом мінімізувати моральні і емоційні страждання — це заспокоїти дитину, дати їй можливість відчути потрібною обом з батьків, за допомогою спілкування допомогти дитині впоратися зі своїми почуттями, з якими вона соромиться поділитися навіть з найближчими.

Отже, розлучення — це подвійна психотравматична подія у житті дитини, що зумовлює зміни в психоемоційній сфері і виникненні негативних станів, таких як: переживання, тривожність, страх тощо. В таких умовах виникає, так звана, сімейна депривація, коли дитина почувається самотньою і не захищеною.

Навіть після розлучення, через значний проміжок часу такі стани можуть посилюватися і, внаслідок, дестабілізувати стосунки дитини з оточуючими та привести дисгармонію у батьківсько-дитячі взаємини після розлучення. Ця ситуація потребує певних дій, з боку батьків, з метою зниження негативного її впливу і допомоги дітям у подальшому повноцінному і гармонійному розвитку.

Список використаної літератури:

1. Андреева Т. В. Семейная психология: учеб. пособие / Г. В. Андреева. — СПб.: Речь, 2004. — 244 с.
2. Бевз Г. Вплив деприваційних чинників на психічний розвиток дитини / Г. Бевз, О.Дорошенко // Проблеми загальної та педагогічної психології: збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С.Д. — Т1. Ч.5. К., 2003. — С. 25-34.
3. Варій М.Й. Загальна психологія / М.Й. Варій — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 968 с.
4. Гошовський Я. Крос-культурне дослідження депривованої особистості / Я. Гошовський. // Наука і освіта. Спецвипуск. Психологія особистості: досвід минулого — погляд у майбутнє, 2004. — № 6-7. — С.65-67.
5. Лангмейер И. Психическая депривация в детском возрасте; пер. Г.А. Овсянникова. — Изд. 1-е русск. — Прага: ЧССР: Авиценум. Медицинское издательство, 1984. -334 с.
6. Тимощук О. Приречені жертви розлучення (стаття)/ Олександра Тимощук // Дзеркало тижня. — № 16. — 26 квітня, 2008.
7. Фигдор Г. Между иллюзией «развода» и ответственностью за вину (психоаналитически педагогическая консультация для родителей) / Г. Фигдор // Психол. журнал. — 1998. — № 5. — С. 91.