Криміногенна ситуація, яка сьогодні склалася у світі, перетворилася на соціальне лихо, що створює загрозу розвитку рівноправних суверенних держав. Заходи, здійснювані лише на національному рівні, недостатньо ефективні для поліпшення ситуації. Обмеженість юрисдикційних повноважень правоохоронних та судових органів окремих держав є об’єктивним чинником їх неспроможності подолати феномен злочинності власними зусиллями. Найстарішим правовим інститутом, що забезпечує невідворотність кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, із застосуванням якого держави здійснюють взаємну правову допомогу, є видача осіб.

Актуальність цього інституту визначається потребою у невідкладних заходах боротьби із транснаціональною злочинністю, а також необхідністю виконання міжнародних зобов’язань України щодо забезпечення гармонізації національного законодавства із законодавством Європейського Співтовариства.

Екстрадиція посідає одне з головних місць у відносинах міждержавної правової допомоги в кримінальних справах і полягає в наданні правової взаємодопомоги шляхом передачі підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, на території якої він вчинив злочин або громадянином якої він є, чи державі, що потерпіла від злочину, для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду, на основі положень міжнародних договорів, норм внутрішнього законодавства та з урахуванням загальновизнаних принципів міжнародного права [2, с. 14].

Проблема юрисдикційної компетенції щодо транснаціональних злочинів може бути вирішена лише шляхом застосування визнаних у доктрині і практиці міжнародного права таких принципів: принцип взаємності (видача може здійснюватись, між державами, між якими немає угоди про видачу, якщо вони в подальшому зобов’язуються здійснити видачу в аналогічних випадках); принцип кваліфікованої територіальної юрисдикції (запитувана сторона може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія); принцип активної персональності (держава визнає юрисдикцію стосовно злочинів, вчинених її громадянами за кордоном, тобто покарання правопорушника здійснюється на основі його персонального зв’язку зі своєю країною); принцип пасивної персональності (видача вимагається за злочини, вчинені за межами території запитуючої сторони, в яких жертвою є її громадянин); захисний принцип, або принцип безпеки (всі держави зберігають за собою право переслідувати тих осіб, дії яких завдають шкоди їх життєво важливим інтересам чи спрямовані проти її громадян, незалежно від того, де ці дії було скоєно та громадянами якої держави є особи, що їх вчинили) [3, с. 68]; принцип універсальної юрисдикції (боротьба зі злочинами, що становлять для держав спільний інтерес і розглядаються як злочини проти міжнародної спільноти, є сферою кримінальної юрисдикції міжнародних судових органів, зокрема Міжнародного кримінального суду) [4, с. 26]; принцип невидачі власних громадян (будь-яка держава може відмовити у видачі своїх громадян незалежно від характеру вчиненого особою правопорушення і встановленого за нього покарання); принцип подвійної кримінальності (видача здійснюється лише в тому разі, коли діяння запитуваної особи визнається кримінально караним в обох країнах) [7, с. 122].

Основним джерелом правового регулювання для України є міжнародне законодавство, яке складають двосторонні і багатосторонні договори, угоди, конвенції, найголовнішими серед яких є Європейська конвенція „Про видачу правопорушників” 1957 року, Конвенція країн-членів СНД „Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах ” 1993 року, Типовий договір про видачу 1990 року. Ці документи регулюють переважну більшість питань екстрадиції, серед яких найголовнішими є питання про категорії екстрадиційних правопорушень та відмови у видачі.

Видача здійснюється за правопорушення, які караються згідно з законами як запитуючої, так і запитуваної країни позбавленням волі на строк не менше одного року чи більш тяжким покаранням. Однак, якщо запит про видачу стосується особи, яка розшукується з метою виконання вироку про позбавлення волі, винесеного за таке правопорушення, видача дозволяється лише в тому випадку, якщо до закінчення строку цього покарання залишилось не менше чотирьох місяців. При цьому Європейська конвенція про видачу правопорушників надає право будь-якій країні-учасниці, закон якої не передбачає видачу за деякі злочини, навіть ті, що караються позбавленням волі на строк не менше одного року чи більш тяжким покаранням, виключати такі правопорушення із сфери застосування Конвенції.

Обмеження у видачі, яке визначається межею санкції за відповідне правопорушення, не є єдиним. Запитувана держава може відмовити запитуючій у видачі особи за наявності однієї з таких підстав: 1) якщо є достатні підстави вважати, що запит про видачу зроблений з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної належності, політичних переконань, статі або якщо становищу такої особи може бути зашкоджено з будь-якої з цих причин; 2) якщо в запитуваній державі щодо особи винесено остаточний вирок за правопорушення, в зв’язку з яким запитується видача; 3) якщо судове переслідування щодо особи, видача якої вимагається, за правопорушення, в зв’язку з яким надійшов запит про видачу, буде порушено або припинено в запитуваній країні; 4) якщо згідно з доказовими нормами запитуваної країни немає достатніх доказів того, що особа, видача якої вимагається, є суб’єктом правопорушення. У видачі може бути відмовлено також за політичні, військові правопорушення громадянина після спливу строку давності притягнення до відповідальності.

Однак, на нашу думку, щодо терористичних актів повинно застосовуватися положення не про обмеження у видачі, а про заборону відмови у видачі – положення про абсолютну видачу. Не може бути відмовлено у видачі за фінансові правопорушення на тій підставі, що в законодавстві запитуваної країни не передбачається аналогічний вид податку чи мита або не міститься будь-яке положення про податки, митні збори чи обмін валюти, аналогічне положенню законодавства запитуючої держави [1, с. 218].

Питання видачі в національному законодавстві закріплені лише в ч. 2 ст. 25 Конституції України, ст. 10 КК України, законах про ратифікацію європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, деяких відомчих нормативних актах. Вважаємо, ч. 2 ст. 25 Конституції України необхідно уточнити, доповнивши положенням про невидачу громадян України не тільки іншим державам, а й міжнародним судовим органам, в тому числі і міжнародним кримінальним судам. Основні процесуальні моменти видачі будуть врегульовані лише після прийняття нового КПК, проект якого містить нові підстави для відмови у видачі: якщо запитуюча держава не забезпечує в цій сфері взаємності; якщо за законодавством України злочин підлягає переслідуванню в порядку приватного чи приватно-публічного обвинувачення або не підлягає кримінальному переслідуванню.

Екстрадиційний процес в Україні починається з моменту виконання правоохоронними органами України доручення іноземних правоохоронних органів про розшук особи, яка ухиляється від органів слідства і суду запитуючої держави. При отриманні повідомлення про знаходження на території України розшукуваної особи уповноважений орган іноземної держави готує запит про видачу, а для забезпечення видачі – також запит або клопотання про взяття цієї особи під варту і надсилає їх до уповноваженого органу України. Для вирішення питання про видачу по суті отриманого запиту з Міністерства юстиції, яке є уповноваженим органом України щодо розгляду запитів про видачу, отриманий запит надсилається до Генеральної прокуратури України, а звідти – до прокурорів областей. В разі задоволення запиту МВС України та Департамент з питань виконання покарань за дорученням Генеральної прокуратури здійснюють передачу особи правоохоронним органам іноземної держави. Якщо ж є перешкоди для видачі, то відповідний орган іноземної держави інформується про це з мотивованим викладенням причин [6].

Якщо ж постало питання про притягнення до кримінальної відповідальності чи виконання винесеного вироку суду щодо особи, яка переховується за кордоном, уповноважені органи України оголошують розшук цієї особи і надсилають до правоохоронних органів країни її можливого перебування доручення про розшук разом з необхідними матеріалами. При отриманні повідомлення про місцеперебування в іноземній державі розшукуваної особи орган, що проводить розслідування у справі, готує і протягом 10 днів з моменту отримання повідомлення через свій центральний орган надсилає запит до Генеральної прокуратури, яка після вивчення і перевірки матеріалів за наявності підстав для звернення спрямовує його до Міністерства юстиції, яке за відсутності перешкод надсилає відповідному органу іноземної держави належно оформлений запит. У разі задоволення запиту уповноважений орган України надсилає доручення МВС та Департаменту з питань виконання покарань доручення про організацію прийому особи і взяття її під варту. Після закінчення провадження по справі відповідному органу іноземної держави надсилається копія постанови або вироку, винесених щодо виданої особи.

Правозастосовча практика свідчить, що складними на практиці є питання обчислення строків тримання під вартою особи, яка підлягає видачі. При обчисленні строків тримання під вартою особи, видача якої здійснюється, необхідно виходити з того, що пріоритетне значення у кореляції „публічні інтереси – захист прав особи” має останній. Якщо строк обчислюватиметься з моменту перетинання особою, яка видається, кордону України, перебування її під вартою до цього часу з моменту фактичного застосування запобіжного заходу набуває неконтрольованого характеру, що суттєво порушує права особи. Тому слід погодитись із пропозицією Т.С.Гавриш про зарахування часу затримання та тримання під вартою особи, яка видається в Україну, на території запитуваної держави, а також час її етапування у загальний строк тримання під вартою [5, с. 44].

Маємо надію, що з прийняттям нового КПК буде врегульовано більшість екстрадиційних питань, таких, як перелік правопорушень, які затримують видачу; підстави відмови у видачі; порядок вирішення уповноваженими органами питань про видачу та порядок їх оскарження; порядок утримання, тимчасового арешту розшукуваної особи країною її перебування; процесуальні гарантії забезпечення прав особи в екстрадиційному процесі; порядок видачі із запитуваної держави в Україну і з України в запитуючу державу; спеціальний порядок передачі осіб міжнародним судовим органам, або ж застереження про те, що цей закон не поширюється на зазначені правовідносини; порядок передачі і прийому осіб, що видаються, їх транзиту через власну територію; необхідні документи, канали зв’язку та інші питання екстрадиції, які потребують правового врегулювання.

Список використаних джерел

1. Лукашук И. И., Наумов А. В. Международное уголовное право / Акад. правовой университет. Институт государства и права Российской Академии Наук. – М: Рос. юрид. изд. дом, 1999. – С. 210-250.
2. Виноградова О. І. Видача (екстрадиція) осіб, що вчинили злочини // Адвокат. – 1999. – №1. – С. 13, 14.
3. Свистуленко М. Законодавча регламентація екстрадиції в Україні // Вісник прокуратури. – 2003. – №12. – С. 66-70.
4. Лещенко Д. Вирішення проблем юрисдикційної компетенції в сучасному праві екстрадиції: теорія і практика // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – №4. – С. 23-28.
5. Гавриш Т.С. Правові гарантії забезпечення права на свободу та особисту недоторканість особи, яка підлягає видачі, в майбутньому кримінально-процесуальному законодавстві України // Вісник прокуратури. – 2003. – №6. – С. 43-47.
6. Інструкція про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затверджена спільним наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури, Служби безпеки, МВС, Верховного суду України, ДПА, Державного департаменту з питань виконання покарань № 34/5/22/103/512/326/73 від 29 червня 1999 року.
7. Лихова С., Свистуленко М. Актуальні питання вдосконалення інституту екстрадиції // Право України. – 2001. – №1. – С. 120-123.