1. Охарактеризуйте відповідальність недержавних організацій , органів, і осіб, які не перебувають на державній службі чи службі місцевого самоврядування, за правопорушення у сфері публічного адміністрування

Розібратися в адміністративно-правових статусах різних недержавних органів та організацій досить складно, тому що ступінь повноважень досить різниться залежно від багатьох обставин. Якщо взяти за першооснову Цивільний кодекс України, то відповідно з його положеннями юридичні особи приватного права (а саме вони найбільше походять на недержавні органи та організації як суб’єкти адміністративного права) поділяються на товариства, установи та інші форми, передбачені законом. Своєю чергою, товариства поділяються на:

а) підприємницькі товариства — здійснюють підприємницьку діяльність із метою одержання прибутку і подальшого його розподілу між учасниками. Підприємницькі товариства можуть бути створені як:

• господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство);
• виробничі кооперативи.

б) непідприємницькі товариства — не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства можуть бути створені як споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо,

За порушення за правопорушення у сфері публічного адміністрування до об’єднання громадян можуть бути застосовані такі стягнення:

• попередження;
• штраф;
• тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності;
• тимчасова заборона (зупинення) діяльності;
• примусовий розпуск (ліквідація).

Підприємства, установи, організації та інші юридичні особи як суб’єкти адміністративного права зобов’язані дотримуватися: всі правила і норми пожежної безпеки, податкове законодавство, екологічне, антимонопольне, санітарно-гігієнічні норми і правила, сертифікації та якості вироблюваних товарів і продуктів, безпеки ведення робіт і ін.

Спеціальні органи виконавчої влади здійснюють адміністративний нагляд за точним виконанням норм і правил усіма підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності.

Однак адміністративно-правове положення суб’єктів державної форми власності відрізняється від недержавних тим, що перший утворюються і ліквідуються державними органами влади. Вони ж стверджують статут і призначають керівників, контролюють їх діяльність, визначають замовлення, якщо власність передано на праві оперативного управління або господарського ведення. Це дає більше можливостей в організації виробництва продукції та її реалізації.

Адміністративно-правове положення муніципальних підприємств, установ і організацій аналогічно державній формі власності.

Недержавні підприємства, установи та організації вільні в організації своєї діяльності і реалізації продукції, тобто законом заборонено будь-яке втручання державних органів влади та органів місцевого самоврядування в їх господарську діяльність. Їм гарантована державою захист з боку правоохоронних органів.

Однак недержавні підприємства, установи та організації у випадках порушення законодавства несуть адміністративну відповідальність як юридичні особи.

Службовці недержавних підприємств, установ та організацій є суб’єктами адміністративного права. За вчинення адміністративних правопорушень вони несуть адміністративну відповідальність на загальних підставах. Посадові особи в згідно з адміністративним законодавством за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків, що тягнуть за собою порушення адміністративних норм і правил, залучаються до спеціальної адміністративної відповідальності.

2. Як проводяться вибори органів місцевого самоврядування? Що таке місцевий референдум, загальні збори громадян?

Органи місцевого самоврядування складаються з виборних муніципальних рад (або зборів) і виконавчого апарату.

У більшості демократичних країн вибори в органи місцевого самоврядування здійснюються на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні. Пасивне виборче право зазвичай встановлюється в рамках 18– 25 років. Одночасно встановлюється й ціла низка цензових вимог – ценз осілості, несумісність заняття інших постів на державній службі або у виборних органах, у суді тощо.

Загальні засади формування органів місцевого самоврядування визначаються ст. 141 Конституції України, відповідно до якої жителі сіл, селищ, міст на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки обирають депутатів відповідної ради. На таких же засадах обираються сільський, селищний, міський голова. Порядок організації і проведення місцевих виборів визначається Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні»2 і Законом України «Про вибори депутатів місцевих та сільських, селищних, міських голів». Проведення періодичних вільних виборів на місцях становить основу безпосередньої демократії у сфері місцевого самоврядування. Участь громадян у виборах до органів місцевого самоврядування є своєчасно однією з дійових форм реалізації ними права на участь у місцевому самоврядуванні.

Значення місцевих виборів проявляється через їх функції, сі виступають основними напрямками впливу на суспільні відносини з метою вирішення завдань найбільш ефективної, дієздатної організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні. Система функцій місцевих виборів зводиться до таких положень. Так, вибори: а) забезпечують легітимність органів та виборних посадових осіб місцевого самоврядування, наділяють їх мандатом народної довіри; б) є медом формування відповідальної перед населенням публічної влади; в) забезпечують представництво інтересів різних соціальних груп населення, альтернативних точок зору, вирішення проблем місцевого значення; г) є способом формування й вираження суспільної думки на місцях; ґ) є основним ефективним засобом функціонування представницьких органів місцевого самоврядування та посадових осіб; д) відіграють роль ефективного стимулу розвитку політичних партій; е) виконують виховну роль формування соціально-політичної активності і свідомості громадян, поважного ставлення їх до інституту місцевого самоврядування; є) стимулюють розвиток соціально-політичної активності громадян, сприяють виявленню їх нагальних інтересів, створюють потенційні передумови для їх задоволення; ж) являють собою одну з найбільш нових форм контролю громадян за діяльністю місцевих органів та посадових осіб, підвищують їх відповідальність перед населенням.

Регулювання місцевих виборів стосується одночасно права громадян, і питання організації місцевого самоврядування. Побудова оптимальної моделі місцевих виборів можна лише через стабільне й ефективне виборче законодавство. На сучасному етапі актуальними, дискусійними й у той : час значною мірою невирішеними залишаються такі проблеми, як-то: а) визначення науково обґрунтованої й політичне доцільної виборчої системи місцевих виборів; б) необхідність законодавчого оформлення положення про проведення в різний за часом період виборів до Верховної Ради України і місцевих виборів; в) подальше вдосконалення параметрів загальної кількості депутатів кожної ланки представницьких органів місцевого самоврядування в напрямку їх оптимізації; г) розширення кола суб’єктів виборчого права; ґ) вибір напрямку систематизації законодавства про місцеві вибори, який би забезпечив оптимальну внутрішню єдність, погодженість і повноту правового регулювання цього виду суспільних відносин. У межах цієї статті висвітлюються лише окремі напрямки, які є малодослідженими в теорії виборчого права.

Загальні ресурси вдосконалення сучасного виборчого права України пов’язані з подальшою демократизацією місцевого самоврядування, такою організацією системи місцевої публічної влади, яка б спиралася на принципи більшої свободи вибору, максимальної гнучкості, а разом з цим і відпо­відальності перед населенням. Обов’язком держави є орієнтація і стимулювання такого процесу.

Законодавство про місцеві вибори є складовою частиною українського виборчого законодавства, магістральне вдосконалення якого спрямоване на розробку й прийняття Виборчого кодексу України. Це дозволило б систематизувати виборче законодавство і створити стабільну правову базу, впоряд­кувавши в єдиному акті виборчі правовідносини та процедури в конкретній формі і чітко уніфікувавши методи їх правового регулювання1. В Особливій частині Виборчого кодексу передбачається врегулювати особливості правовідносин, які притаманні місцевим виборам. Для науки виборчого права проблема розробки відповідних фундаментальних теоретичних положень є нагальною.

Одним із найбільш важливих інститутів референдного процесу є інститут організації та проведення місцевих референдумів. Цей інститут є об’єднанням норм референдного права, що визначають порядок ініціювання, організації та проведення місцевих референдумів і республіканського (місцевого) референдуму Автономної Республіки Крим, а також порядок реалізації рішень цих референдумів.

Референдний процес на місцевому рівні знаходить своє об’єктивне відображення в стадіях місцевих референдумів. Ці стадії в основному аналогічні до стадій проведення всеукраїнського референдуму та виборів.

Основні стадії місцевих референдумів: підготовка референдумів, проведення референдумів і підбиття їхніх підсумків.

Можливий і детальніший поділ на стадії: призначення місцевого референдуму; утворення територіальних одиниць по проведенню місцевого референдуму; утворення органів (комісій) з місцевого референдуму; складання списків громадян, які мають право брати участь у місцевому референдумі; агітація за прийняття рішень, що виносяться на референдум; голосування; визначення результатів місцевого референдуму.

Загальні збори громадян як форма їх безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого значення скликаються за місцем проживання громадян (збори мешканців під`їзду, будинку, кварталу, вулиці, мікрорайону, міста в цілому) для обговорення або вирішення питань міського життя. У випадках, коли організаційно й технічно неможливо провести загальні збори громадян, можуть скликатися збори (конференція) представників громадян від відповідних територіальних утворень.

У роботі загальних зборів громадян за місцем проживання (далі — загальних зборів) можуть брати участь лучани, що досягли на час зборів 18 років і проживають на відповідній території. У роботі загальних зборів з правом дорадчого голосу можуть брати участь народні депутати України, міський голова, депутати міської ради, посадові особи органів міського самоврядування, представники органів державної виконавчої влади, об`єднань громадян та підприємств, а також особи, яким виповнилося 16 років.

Загальні збори мають право:

а) обговорювати будь-які питання, віднесені Конституцією і законами України до відання місцевого самоврядування, а також такі, що стосуються інтересів мешканців відповідної території;

б) уносити пропозиції до органів міського самоврядування щодо вирішення питань міського значення;

в) обговорювати проекти рішень міської ради і її органів;

г) заслуховувати звіти депутатів і міського голови, керівників виконавчих органів міської ради, комунальних підприємств;

ґ) ініціювати розгляд питання про притягнення посадових осіб міського самоврядування до відповідальності;

д) створювати органи самоорганізації населення, обирати керівників цих органів, визначати умови оплати керівників та інших працівників органів самоорганізації населення, затверджувати граничні суми на їх утримання;

е) затверджувати статути органів самоорганізації населення, уносити до них зміни та доповнення;

є) приймати рішення про передачу або продаж майна органу самоорганізації населення іншим юридичним або фізичним особам;

ж) висувати кандидатів у депутати і на посаду міського голови;

з) приймати рішення про самооподаткування;

и) розглядати питання про надання допомоги інвалідам, ветеранам війни і праці, самотнім громадянам похилого віку, багатодітним сім`ям та іншим категоріям малозабезпечених громадян;

і) вимагати від органів міського самоврядування надання інформації про стан навколишнього середовища, а також заслуховувати інформацію про заходи, що вживаються для його поліпшення;

ї) обговорювати дії або бездіяльність посадових осіб, органів міського самоврядування, унаслідок яких чиниться шкода інтересам міської громади, подавати міській раді пропозиції про вжиття щодо таких осіб тих або інших заходів.

3. Що являє собою стиль публічного адміністрування?

Більшість авторів, що досліджують проблеми публічного адміністрування, визначають той факт, що воно є складовою управління. Публічне адміністрування як аспект управлінської діяльності існує стільки, скільки функціонують політичні системи та скільки вони намагаються досягти мети програм, поставлених політиками. …Безперечно, публічне адміністрування є одним з аспектів більш широкого поняття – управління, зміст якого було визначено як певна дія для досягнення конкретної мети.

Публічне адміністрування є тим сектором управління, який є знайденим в політичному оточенні». Зміст адміністрування є близьким до такого, що визначено в теорії управління для адміністративних методів впливу керуючого суб’єкта на об’єкт. «Це способи і прийоми, дії прямого і обов’язкового визначення поведінки і діяльності людей з боку відповідних керівних компонентів держави. Основними ознаками даних методів є: а) прямий вплив державного органу або посадової особи на волю виконавців шляхом встановлення їх обов’язків, норм поведінки і видання конкретних вказівок; б) односторонній вибір способу вирішення існуючої проблеми, варіанта поведінки, однозначне розв’язання ситуації, яке підлягає обов’язковому виконанню; в) безумовна обов’язковість розпоряджень і вказівок, невиконання яких може потягти за собою різні види юридичної відповідальності». Під наведені ознаки підпадає, перш за все, виконання законів, які встановлюють певні норми поведінки, є прикладом одностороннього вибору способу розв’язання ситуації, підлягають обов’язковому виконанню, порушення цих вимог викликає юридичну відповідальність.

Виходячи з вищенаведеного, завданнями публічної адміністрації є, по-перше, забезпечення реалізації законів і підзаконних нормативно-правових актів, а по-друге, виконання великого обсягу роботи з надання різноманітних послуг населенню (адміністративних, консультативних, організаційних, комунальних, соціальних тощо).

Стиль державно-управлінської діяльності загальнодержавного рівня, безпосередньо впливає на всі суспільні процеси, які відбуваються в країні. Враховуючи масштабність та складність завдань, що стоять перед вищими органами управління державою, даний рівень можна охарактеризувати як політичний.

Стиль державного управління багато в чому є близьким до політичного режиму. На державному рівні стиль відображає систему пріоритетів і цінностей, прийнятих у суспільстві, характеризує ставлення держави до громадянина. Характерною відмінністю загальнодержавного стилю є те, що він складається не тільки під впливом внутрішнього, а й зовнішнього середовища, формуючи міжнародну суспільну думку. Прагнучи бути рівноправним членом співтовариства провідних країн світу, держава бере на себе певні обов’язки з дотримання відповідних стандартів внутрішніх взаємовідносин між владою та громадянами. Так, інтеграційна спрямованість політики України вимагає забезпечення належного рівня розвитку економіки, наближення законодавства до норм Європейського союзу, безперечного дотримання прав та свобод громадян.

До основних чинників стилю державно-управлінської діяльності на загальнодержавному рівні слід відносити:

• ступінь складності вирішуваних задач;
• політичний режим;
• рівень економічного розвитку країни;
• реальний ступінь забезпечення прав та свобод людини;
• імідж країни на міжнародному рівні;
• ступінь координованості роботи гілок влади;
• національна свідомість та патріотизм громадян.

Ефективним вважається такий стиль, який забезпечує найкращі результати та відповідає визначеним суспільним цінностям, найбільш поширена типологія стилів передбачає їх поділ на: авторитарний; демократичний; ліберальний.

Авторитарний стиль орієнтується на завдання, характеризується жорстокою постановою мети та небажанням поступитися своєю сформованою думкою. Риси цього стилю — нетерпимість, що доходить до грубощів, суворість, прямолінійність. В крайньому виразі вказаний стиль приводить до негативних наслідків, до прихованої або відкритої агресивної протидії підлеглих, які відчувають себе нікчемними, ображеними. Авторитарний стиль має такі форми: патріархальний — відносини “батьки-діти”; харизматичний — унікальні якості лідера; автократичний — жорстока підлеглість керівникові; бюрократичний — ієрархічна структура, деперсоніфікація.

Ліберальний стиль при вмілому застосуванні, коли керівник не втрачає важелів впливу, отримує великі позитивні результати за рахунок свободи при прийнятті рішень керованими об’єктами. Такий стиль орієнтується на результат, забезпечений високим рівнем праці та трудової моралі. Разом з тим, ліберальний стиль невтручання може привести до анархії та безладдя, неможливості управляти.

Демократичний (кооперативний, колегіальний) стиль керівництва знаходиться між цими двома протилежними стилями. Він передбачає участь всіх членів організації у вирішенні управлінських проблем. Керівництво, яке застосовує демократичний стиль орієнтується на людей, здійснює свою діяльність за результатами співробітництва працівників та керівників. Такий стиль збільшує мотивацію персоналу, його налаштованість на досягнення загальної мети.

Безумовно, стиль може змінюватися в залежності від поведінки об’єкту управління, його зрілості та можливостей, тобто поточна робота з керованими об’єктами потребує адаптації стилю роботи, використання ситуативного стилю.

Форми управлінської взаємодії з керованими об’єктами залежать від обраного стилю та методів управління. Не існує єдиного, найкращого стилю поведінки суб’єкту управління. Слід ширше впроваджувати ситуаційний стиль, який дозволяє пристосовувати державно-управлінську діяльність до вимог конкретної ситуації.

Список літератури

1. Аверьянов В. Б. Органи виконавчої влади в Українi. — К.: Ін Юре, 1997.
2. Бiленчук П. Д., Кравченко В. В., Пiдмогильний М. В. Місцеве самоврядування в Українi. — К.: Атiка, 2000.
3. Баришнiков В. М., Маршавiн Ю. М., Туленков М. В., Храмов В. О. Державне управлiння та державна служба: Навч. посiб. — К.: ІПКДСЗУ, 2003. — 324 с.
4. Гладун З. Поняття i змiст державного управлiння: Адмiнiстративно-правовий аналiз. — Львів, 1996 .
5. Гурне Б. Державне управлiння. — К.: Основи, 1993 .
6. Державне управлiння в Українi: централiзація i децентралiзацiя: Моногр. / Кол. авт.; Вiдп. ред. проф. Н. Р. Нижник. — К.: Вид-во УАДУ при Президентовi України, 199 7.
7. Державне управлiння, державна служба i мiсцеве самоврядування: Моногр. / Кол. авт.; За заг. ред. проф. О. Ю. Оболенського. — Хмельницький: Подiлля, 1999.
8. Державне управлiння: теорiя i практика / За ред. В. Б. Аверьянова. — К.: Юрiнком Інтер, 199 8.
9. Желюк Т. Л. Державна служба: Навч. посіб. — К.: ВД “Професіонал”, 2005. — 576 с.