1. Пам’ятки культури кам’яного віку на території сучасної Європи

Найбільше  найдавнішого живопису знайдене в Європі (від Іспанії до Уралу). По зрозумілих причинах вона добре збереглася на стінах занедбаних печер, входи в які виявилися наглухо заваленими тисячоріччя назад. Протягом  тисячоріч самою природою в них підтримувалася та сама   температура й вологість. Тому добре зберігся не тільки настінний живопис, але й багато інших свідчень діяльності людини, включаючи чіткі сліди босих ніг дорослих і, що особливо вражає, — дітей на сирій підлозі деяких печер.

По ступені насиченості печерним живописом особливо виділяються провінції Дордонь, Арьєж і Верхні Піренеї у Франції, а також прилягаючі до Пиненеям з південно-заходу іспанські провінції Кантабрія й Астурія. У літературі прийнята узагальнена назва цих областей «Франко-Кантабрія». Менш «густо» пам’ятники палеолітичного мистецтва розташовані на французькій і італійській Рив’єрі й на острові Сицилія, дві печери з живописом відкриті на острові Сицилія, дві печери з живописом відкриті на Південному Уралі. Більшість із цих печер і гротів були відкриті для науки й стали об’єктами спеціального вивчення за останні сто років.

Довго вважалося, що мистецтво епохи палеоліту — явище винятково європейське або євразійське й що на інших континентах таких пам’ятників не було. А.Брейль навіть намагався обґрунтувати цю винятковість протоевропейской культури. Пізніше, в 70-ті рр. стало ясно, що це не так. В Австралії, на півострові Арнемленд і в інших місцях були знайдені зображення кенгуру й відбитки долонь, вік яких виявився старше 12 тис. років.

Нинішні дані про поширення печерного живопису відбивають не більш, ніж ступінь її схоронності й вивченості. Рідкість таких знахідок на просторі між Франко-Кантабрієй і Уралом скоріше пояснюється природними умовами й неоднорідною вивченістю територій, де є печери, чим якими-небудь іншими причинами. У вивченні первісного мистецтва процес «первісного нагромадження» даних ще далекий не тільки від завершення, але й від достатньої повноти. Тим більше, що й визначити обсяг цієї «достатності» далеко не просто.

Навіть на півдні Франції, де в порівняно невеликих регіонах уже більше ста років ідуть регулярні й масштабні пошуки, трапляються несподівані відкриття. У самої насиченої пам’ятниками печерного живопису області, здавалося б виходженої уздовж і поперек ще в часи абата А.Брейля і його перших учнів, за час із 1984 по 1994 р. була відкрита 21 невідома раніше печера з живописом. Серед них — такі, як Коске й Шове, які по стародавності, багатству й розмаїтості не уступають всесвітньо відомим розписам Альтамиры, Ляско й ін., а Шове, мабуть, і зовсім займає тепер перше місце серед них. І ніхто не може виключити, що завтра не буде відкрита печера із ще більш різноманітною, зробленою й більше древнім живописом.

За станом на 1994 р. у Європі відомо більше 300 печер, гротів або навісів із зображеннями безперечно стосовними до епохи верхнього палеоліту. З них у Франції — 150, в Іспанії — 125, у Португалії — 3, в Італії — 21, у Югославії — 1, у Румунії — 1, у Німеччині — 2, у Росії — 2. На стоянках, у печерах і випадковому образі знайдена велика кількість предметів дрібної пластики. У Росії їхня кількість уже перевищила 150 (східні — у Прибайкаллі).

Практично скрізь, де були виявлені площинні або об’ємні зображення епохи верхнього палеоліту, у художній діяльності людей наступних епох начебто  наступає пауза. Її тривалість різна в різних регіонах. У степовій і лісостеповій Євразії вона триває довго,  чи ледве не 8-9 тис. років. В областях більше сприятливих, наприклад, у Середземномор’я й на Передньому Сході ця пауза коротше — 5- 6 тис. років. Час між закінченням періоду верхнього палеоліту й початком нового кам’яного віку (неоліту) називається «мезоліт»(10 — 5 тис. років тому). Може бути, цей період ще погано вивчений, може бути, зображення, зроблені не в печерах, а на відкритому повітрі, згодом  змило дощами й снігом, може бути, серед петрогліфів, які дуже важко точно датувати, є стосовні до цього часу, але ми поки не вміємо їх розпізнавати. Показово, що й предмети дрібної пластики при розкопках мезолітичних поселень зустрічаються вкрай рідко. До кінця мезоліту або до початку неоліту ставляться деякі пам’ятники зі спірними датуваннями: петрогліфи іспанського Леванту, Північної Африки, різьблення по кістці й рогу з Оленеостровського могильника. З найменш сумнівних образотворчих пам’ятників мезоліту можна назвати буквально одиниці: Кам’яна Могила на Україні, Кобистан в Азербайджані, Зараут-Сай в Узбекистані, Шахти в Таджикистані й Бхимбетка в Індії.

2. Характерні риси Високого Відродження в Італії, Франції, Іспанії

Найвищого розквіту мистецтво Відродження досягло за часів Високого Відродження (кінець XV — перші десятиріччя XVI ст.) — “золотого віку” італійської літератури, образотворчого мистецтва, філософії та науки. Це були часи титанів Відродження, що закладали підвалини нового розуміння світу та місця людини в ньому. Під впливом Італії мистецтво Відродження поширилось у країнах Північної Європи. Тут на становлення нової культури вирішальний вплив мала не антична спадщина, а християнство.

У різних країнах Європи ідеї та ідеали Відродження знаходили своє самобутнє вираження, пов’язане з особливостями історичного розвитку країни. В Іспанії, з одного боку, дуже різко проявилися результати географічних відкриттів та колоніальних завоювань. З іншого боку, Іспанія залишилася країною феодальною. Період довгих війн проти маврів (так звана Реконкіста), — період жорстоких міжусобних війн, завершився тут створенням централізованої держави, страшною зброєю якої стала інквізиція.

Доба відродження започаткувало суттєві зрушення у світогляді людей, їх релігійних і політичних переконаннях. Розпочалося формування нового типу людини, яка була більше духовно розкріпаченою і переконаною у собі ніж раніше. Нові ідеї торували собі шлях у боротьбі з офіційним релігійним вченням, готуючи переворот у світогляді людей, що відбувся 3 роки реформації. Саме тому цей період називають епохою Відродження і Реформації.

Високе Відродження у культурі Італії характерне особливим розквітом творчості геніальних митців — Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, Тиціана. У культурі німецького Відродження такою універсальною постаттю був Альбрехт Дюрер. Чуттєва краса світу та людини досягає в їхній творчості вершин досконалості, оскільки постає єдністю художньої ідеї та чуттєво досконалого способу її ідеального буття в мистецтві. Естетична теорія митців — наслідок осмислення закономірностей творчого процесу. Чуттєво-даний образ досконалості, який розробляла естетика гуманізму та неоплатонізму, най-адекватніше втілений мистецтвом у живописному образі краси. Саме живописність становить характерну особливість мистецтва Відродження. Як уже згадувалося, Ренесанс є явищем відходу особи від споглядального способу життя й активним утвердженням діяльного ставлення до світу. Діячі Відродження активно реалізують власні творчі можливості у різних видах творчості, започатковуючи універсалізм особистості, характерний саме для Відродження. Ми вже мали змогу переконатися, що універсальними особистостями були практично всі відомі діячі Відродження: Дайте, Петрарка, Альберті, Мірандола та ін. Особливо вирізняється розвитком універсалізму особистості доба Високого Відродження. Скажімо, Леонардо да Вінчі (1452— 1519) був художником, скульптором, архітектором, анатомом, математиком, фізиком, природодослідником, інженером, винахідником, ученим-експериментатором і под.

Леонардо да Вінчі належить теоретичне обґрунтування специфіки художньо-образної мови живопису, предмета живописного зображення (чуттєва даність явищ світу) та засобів, що надають життєвості зображенням. Живопис він називає наукою. Порівнюючи філософію та живопис, митець наголошує: живопис своїми засобами охоплює істину тих тіл, котрі філософія прагне осягнути, проникаючи всередину цих тіл. Тобто, істину осягають і живопис, і філософія, але кожен володіє для цього власними засобами. Живописець здатний осягати істину й відображати сутність речей, надаючи їм внутрішньої життєвості, в якій відсвічує душа зображеного. Справді, все, що існує у всесвіті як сутність, як явище або як уявлення, художник «має спочатку в душі, потім у руках, котрі настільки чудодійні, що в один і той самий час створюють таку ж пропорційну гармонію в одному-єдиному погляді, яку утворюють предмети» [3, с. 249]. Він розглядає чудодійні властивості ока осягати красу всесвіту, завдяки чому око — це «вікно душі».

Цінність живопису полягає в тому, що, на відміну від речей предметного світу, котрі зазнають руйнування часом, мистецтво увічнює їх красу, а отже, дає оку насолоду від її сприймання. Леонардо да Вінчі розкриває відмінність живопису від поезії у зображенні краси на користь першого, адже остання, називаючи красу окремих предметів, «не може скласти з них гармонійну пропорційність». В об’єктивному аналізі можливостей кожного з мистецтв митець доходить висновку, що кожне має свої можливості відображення краси й істини про речі. І якщо поет опише рай або пекло, то живописець поставить перед людиною речі, котрі мовчки будуть розповідати про насолоди чи жахи [1, с. 257]. Рознюансування відмінностей між поезією, музикою, з одного боку, та живописом — з іншого покликане засвідчити, що живопис має такі самі права називатися вільним мистецтвом, як і вони.

В Іспанії Відродження відбувалося в зовсім інших умовах: духовна диктатура церкви не тільки не була зломлена, а, навпаки, з року в рік посилювалася. Життєрадісне вільнолюбство збереглося в країні завдяки її зв’язкам з арабською культурою. Гуманістичні ідеї не набули в Іспанії повного філософського розвитку. Звідси й особливий характер гуманістичних тенденцій: не науковий і філософсько поглиблений, а народний та імпульсивний, хоча від цього не менш глибокий, а ще більш революційний. У зв’язку з цим гуманістичні ідеї знаходили своє відображення виключно в поетичних образах, а не в теоретичних працях. З цих причин вплив античних та італійських зразків був значно меншим, ніж в інших країнах. Іспанська література мала своєрідний специфічний характер. Чільне місце в ній займала релігійна тематика: релігійні поеми і лірика (Ліс де Леон), описи дивовижного відчуття екстазу (свята Тереза), богословські трактати й проповіді (Ліс де Гранада), релігійні драми.

Іспанська література була представлена різними жанрами: романом, драмою, лірикою. Проте останній жанр був найменш розвиненим. Важко назвати імена, які мали б загальноєвропейське значення. Фернандо де Еркера — найбільш талановитий поет XVI ст. Подібно до Петрарки був духовною особою і оспівував свою ідеальну любов до заміжньої жінки — онуки Колумба — Леонорі де Міла. Він назвав її у своїх віршах Геліодорою («даром сонця»). Для нього вона стала світлом, сонцем, зіркою, радістю життя. Йому ж належать і патріотичні оди, і гімни. Більш значним став жанр епічної поеми, представлений Ерсильї твором «Араукана». Значного розвитку досяг роман, особливо ренесансно-лицарський. Не менш популярними були пасторальний і шахрайський романи. Розвиток цього жанру роману підготував грунт для Сервантеса, творчість якого стала вершиною літератури «золотого віку». В ній з найбільшою силою відображені гуманістичні ідеї доби, криза, яку пережила Іспанія наприкінці XVI ст., і протиріччя в свідомості передових людей того часу. Все це зробило Сервантеса одним із найглибших реалістів європейського літературного процесу.

Для раннього французького Відродження характерна розробка античного спадщини, дедалі глибша принаймні культурних контактів із Італією.

З кінця XV в. до Франції приїжджають італійські письменники, художники, історіографи, філологи: поет ФаустоАндренини, учений грек Іоанн Ласкаріс, філолог Юлій ЦезарСлапигер, художникиБенвенутто Челліні, Леонардо так Вінчі. Завдяки вишуканістю стилю працю ПавлаЭминя «10 книжок діяння франків» прикладом для наступних поколінь французьких гуманістів.

Юнаки з знатних і багатих пологів прагнули до Італії, щоб сприйняти багатство італійської культури. Це на характері французького Відродження, особливо у його стадії, надавши йому помітнийаристократическо-дворянский відбиток, що позначалося в засвоєнні знатними сім’ями, передусім зовнішніх елементів культури італійського Ренесансу і широкому меценатство французького королівського двору. Опіка народжуваної французької інтелігенції надавали ГаннаБретонская, Франциск I; традиції літературного гуртка АнниБретонской продовжила згодом Маргарита так звана наваррська, привернувши себе Рабле, Лефеврад’Эталя, молодого Кальвіна,Клеммана,Маро,Бонававентюра тощо.

Та все ж, немає підстави зводити специфіку французького Відродження тільки в аристократизму, як і виводити його генезис лише з італійських впливів. Культура французького Відродження виростала, насамперед, тільки своєї грунті. Основою його зародження стало завершення об’єднання країни, складання внутрішнього ринку нафтопродуктів та поступового перетворення Парижа в економічний, політичне, і культурний центр, якого тяжіли найвіддаленіші регіони. Потужним стимулом у розвиток французької культури як і послужило закінчення Столітньої війни, яка викликала зростання національної самосвідомості.

Розвиток гуманістичної культури було практично неможливо без підвищення рівня освіти. Про освіченості населення, особливого міського, свідчить величезну кількість рукописних книжок. Помітне місце у тому числі (крім Біблії та збірників середньовічних фабліо) займають рукописи, близькі на кшталт італійської гуманістичноїновеллистке («Великий зразок нових новел» Нікола деТруа, «100 нових новел»,совместивший вплив «Декамерон» Боккаччо із його традиціями народної культури Середньовіччя), що відкривають новий напрям у народної літературі французького Ренесансу. Розвитку культури мови у Франції сприяло й поширення друкарства.

Список використаної літератури

1. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 1999. — 325 с.
2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.
3. Ляшенко О. Зарубіжна та українська культура епохи просвітництва: Конспект лекцій/ Ольга Ляшен-ко,; Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Вин-ниченка, 2003. — 59 с.
4. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.
5. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров’я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.
6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.
7. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.
8. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.
9. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.
10. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.