Вступ

1. Передумови розвитку та історичні віхи зовнішньої політики Чеської республіки
2. Характеристика зовнішньої політики Чеської Республіки на сучасному етапі
3. Вирішення проблеми кордону та поділу спільного майна із Словацькою республікою

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Формування зовнішньої політики Чеської Республіки по реалізації курсу на інтеграцію до Європейського Союзу постає важливою умовою для рішення найважливіших питань про стратегію, ресурси і механізми подальшої суспільної модернізації країни, особливо з огляду на процеси глобалізації та інформатизації сучасного світового суспільства. Це стало ключовою умовою для побудови організаційної структури Чеської Республіки щодо зовнішньої політики, враховуючи той факт, що члени Європейського Союзу виділивши низку глобальних проблем (екологічну, ресурсну, продовольчу, демографічну, міжнародної безпеки тощо), зазначили глобальну проблематику, як поєднання множини перехрещених взаємно проблем, що сформували складний стан у світі.

Національний чинник відіграв одну з головних ролей у поділі ЧехоСловаччннн. Тривалий час тут. у спільній державі, проживали представники різних націй, що мали свої субкультури. За твердженням авторки концепції ліберального націоналізму. Я. Тамір. право націй на самовизначення випливає з права на культуру індивіда та спільноти. Право на культуру включає право на публічну сферу в якій індивіди можуть жити повноцінним життям. Народи Чехії, а особливо Словаччини прагнули скористатися цим правом. 1990-1992 pp. стали одними з найважливіших для визначення напрямку внутрішнього політичного та економічного розвитку країни та її держав-наступниць.

1. Передумови розвитку та історичні віхи зовнішньої політики Чеської республіки

Якщо Словаччина почала формулювати цілі своєї міжнародної політики одразу після падіння Чехословацького комуністичного режиму, Республіка Чехія, сподіваючись, що Чехословаччина існуватиме й надалі, не спішила зважити пріоритети власної міжнародної політики. Незважаючи на цю затримку, вона, однак, нещодавно сформулювала пакет цілей міжнародної політики, що становитимуть основу її майбутніх стосунків з сусідами, а також передумови інтеграції до співдружності націй.

Посткомуністична міжнародна політика Чехословаччини формулювалася та реалізовувалася зусиллями досить вузького кола дисидентів та політиків — переважною більшістю чехів. Справді, міжнародну політику Чехословаччини майже виключно визначали колишній міністр закордонних справ Іржі Діенстбір та колишній президент Вацлав Гавел. Обидва користувалися значною підтримкою за кордоном та серед чехів. Однак не серед більшості словаків, які вважали, що їх політика не виражає словацьких інтересів.

Насправді ж, посткомуністична міжнародна політика Чехословаччини була дещо більшим, ніж ілюзією в якій не було місця для згоди між чехами та словаками. З самого початку словацький уряд вважав, що міжнародна політика Чехословаччини лише частково відповідає словацьким національним інтересам. Тим часом, політикотворці на рівні федерації ніколи не досягали успіхів у формулюванні чехословацьких «національних» інтересів. Натомість вони сприймали як належне, що існування чехословацької держави є виправданням відродження довоєнної міжнародної політики Чехословаччини. Хоча Чеська та Словацька республіки, безперечно, мали багато спільних інтересів з різних історичних, економічних та географічних причин, їх представники мали різні, а часом несумісні погляди на міжнародну політику. Словацьке керівництво мусило визнати ці відмінності, створюючи своє власне міністерство закордонних справ восени 1991 року. Проте більшість політичної еліти Чеської республіки як і раніше вважали, що чеські національні інтереси — це те ж саме, що й чехословацькі. Створення міністерства закордонних справ Словаччини викликало дещо емоційну реакцію представників федерального уряду. Проте, хоча вже тоді розглядалася ідея про створення подібного міністерства Чеської республіки, його ядро було створено лише незадовго до парламентських виборів 1992 року[1].

Перш за все не співпадали погляди на мету міжнародної політики посткомуністичної Чехословаччини, що особливо проявилося протягом трьох років після подій листопаду 1989 року. Мету Діенсбіра швидко зруйнувати економічні структури та систему безпеки колишнього радянського блоку та приєднатися до західних організацій — перш за все до ЄС та НАТО — не завжди поділяли словацькі лідери. Дійсно, іноді вони не робили таємниці зі свого прагнення протидіяти ініціативам, які вони вважали відверто антирадянськими. І, беручи до уваги географічну близькість Словаччини до СРСР, словацькі лідери надзвичайно обережно ставилися до будь-чого, що Москва могла сприйняти як загрозу безпеці Радянського Союзу. Крім того, лідери Словаччини вважали, що шанси республіки на тривалу підтримку та розширення її економічної діяльності на близькому, величезному й невибагливому радянському ринку, більші, ніж можливості переорієнтації промисловості до вимог якості й конкурентоспроможності західних ринків. Заяви окремих провідних політиків Словаччини про роль федерації в Європі часто суперечили концепціям міжнародної політики, яких дотримувався Діенстбір наприкінці 1990 та у 1991 роках. Згадаймо, приміром, ремарку тодішнього прем’єр-міністра Словаччини Яна Карногурського, в якій він назвав Чехословаччину «мостом між Заходом та Сходом», очевидно, схвилювала лідерів федерального уряду, оскільки вона нагадувала не безсумнівні погляди колишнього президента Чехословаччини Едварда Бенеза на до та післявоєнну міжнародну політику.

Реакція населення обох країн на розпад Федерації була неоднозначною, однак і чеське, і словацьке суспільства проявили політичну терпимість. Поділ Чехословацької Федерації на дві незалежні держави підтвердив різницю у політичних та економічних прагненнях громадян Чехії та Словаччини, певну культурно-ментальну різницю між народами[2].

Таким чином, суспільно-політичний розвиток Чехословаччини та спалах націоналізму серед населення та політичних еліт обох країн в 1989-1992 pp. зумовили розпад федерації. Після розпаду Федерації суспільно-політичний розвиток Чехії та Словаччини відбувався в напрямку побудови демократичних суспільств, проте мав свої особливості. Чеський уряд визначив основні напрямки політичного та економічного розвитку країни, серед яких — вступ до Європейського Союзу та НАТО. Останнє сприяло подальшим економічним перетворенням в країні та побудові демократичного суспільства, в якому громадянам гарантувалися усі права та свободи, незалежно від їхнього національного походження.

2. Характеристика зовнішньої політики Чеської Республіки на сучасному етапі

У стосунках між Чеською республікою та Німеччиною існує певна асиметрія. Для Чехії важливим пріоритетом є двосторонні стосунки, тоді як для Німеччини нова Чеська держава має другорядне значення. Незважаючи на історичну приязнь між чехами та німцями, а також зусилля мешканців прикордонних територій обох держав (більшою мірою виявлені в Чехії) не допустити суперечок, стосунки між урядами цих країн істотно змінилися після падіння комунізму в Європі. Чеський уряд не вбачає загрози в залишках колись міцної німецької меншості. Тепер її вважають групою, що в майбутньому виконуватиме важливу посередницьку роль. Для Німеччини Чеська республіка є привабливою з точки зору інвестицій, а також дешевим виробничим майданчиком в серці Європи та потенційними воротами на безмежні східні ринки. Не меншу вагу для німецького уряду мають геополітичні та стратегічні чинники. Німеччина докладає неабияких зусиль, допомагаючи зміцненню відносно стабільних демократій вздовж свого східного флангу, намагаючись сформувати «санітарний кордон», що відділятиме її та решту Західної Європи від значно нестабільніших держав на сході. ЇЇ зацікавленість в інтеграції Польщі, Угорщини та двох держав-спадкоємиць Чехословаччини до ЄС ґрунтується на переконанні, яке поділяють більшість західноєвропейських урядів, це — найкращий спосіб запобігти балканізації Центральної Європи, яка мала би непередбачені наслідки для стабільності усього континенту. Крім того, успіх економічної реформи в Чеській республіці (та в деяких сусідніх країнах) продемонструє життєздатність (досі не перевірену) радикальної економічної трансформації та допоможе подальшій стабілізації регіону. Отож перспективи Чехії, зважаючи на географічну близькість до однієї з найрозвиненіших держав світу та наявність великого привабливого ринку, безперечно, є втішними. Крім того, чеські лідери усвідомлюють те, що Німеччина — ключ до найпершої мети: інтеграції з ЄС та, можливо, приєднання до НАТО й ЗЄС[3].

З самого початку стосунки між двома країнами не обов’язково будуть гармонійними та безконфліктними, оскільки ще необхідно вирішити ряд питань. Найважливіше й потенційно найнебезпечніше — повернення близько 3,5 млн. судецьких німців, яких після травня 1945 року було вислано з Чехословаччини, а власність експропрійовано. Кілька організацій судецьких німців у землях Баварія та Вуерттемберг користуються досить значним політичним впливом. Тривала відмова Чеської республіки вирішити це питання (досі чеський та чехословацький уряди відмовлялися виплатити будь-яку компенсацію) все більше поглиблює проблему. Один представник судецьких німців недавно застеріг чеський уряд від недооцінки наслідків відмови принаймні обговорити це питання. Він підкреслив, що колишні громадяни Чехословаччини німецького походження навряд чи побажають повернутися. Так само вони не вимагатимуть повернення власності. Повернення неможливе, оскільки воно цілковито підірвало би економіку нової Чеської держави. Єдине, чого чекають судецькі німці — бодай символічного жесту. Федеральний уряд Німеччини, однак, не схильний до поновлення дебатів. Прем’єр-міністр Словаччини Мец’яр одержав відмову німецького уряду на пропозицію поновити угоди про Німецько — Чехословацьку дружбу та висловив готовність обговорити питання повернення висланих німців. Так що уряду Клауса рано чи пізно доведеться повернутися до цього питання, незважаючи на рішення не підписувати ніяких угод з цієї проблеми. Можна також очікувати дебатів про економічне панування Німеччини в чеській економіці. На майбутні відносини вплине перебіг політичних подій в обох країнах. Проте обидві сторони усвідомлюють переваги тісних взаємовигідних стосунків, тож взаємини двох націй, що складалися віками, й надалі міцнітимуть. Спонтанний розвиток регіонального співробітництва між кількома землями Німеччини та Чеською республікою є промовистою ілюстрацією такої тенденції.

Що стосується відносин з Австрією, вони не обтяжені проблемами, тож нема жодних причин очікувати виникнення серйозних непорозумінь у недалекому майбутньому. Єдиний привід для незгоди — ставлення Австрії до атомних електростанцій, розташованих уздовж спільного кордону. Щодо Чеської республіки, основну занепокоєність Відня викликає гігантська Темелінська електростанція, яка ще будується. Хоча чеський уряд твердить, мовляв, вона поступово замінить екологічно небезпечні теплові електростанції, що працюють на вугіллі — на півночі Богемії та Моравії — атомними, Австрія вважає: ядерні реактори радянського та чехословацького виробництва — це небезпечні бомби з годинниковим механізмом, що можуть призвести до катастрофи в Центральній Європі, аналогічній Чорнобильській. Відень неодноразово повертатиметься до цієї проблеми, проте ймовірно, це не завдасть шкоди стосункам між двома країнами. Особливо за умов удосконалення використовуваних технологій. Можна очікувати розширення економічного співробітництва. Однак, залишається незрозумілим, як вплине на чесько-австрійські відносини погіршення чехословацьких стосунків. Такий перебіг подій, очевидно, змусить Австрію вибирати, що навряд чи піде на користь будь-кому[4].

Незважаючи на чисельні дрібні суперечки між посткомуністичним керівництвом Чехії та Польщі (включаючи обмеження на подорожі, курси обміну крони й злотого та стримане ставлення до екологічно суперечливих проектів в обох країнах), протягом останніх років двосторонні стосунки розвивалися гармонійно і, схоже, розвиватимуться й надалі. Польська меншість, що налічує близько 50 000 чоловік, які мешкають переважно в районі Острава вздовж польського кордону, не виявляє ніяких сепаратистських тенденцій і, очевидно, не виявить їх доти, доки Чеська конституція надійно гарантує права меншості. Малоймовірно також, що суперечка про район Тесін (Щєцин польською мовою) стане серйозною перешкодою розвитку гармонійних відносин. Польща і Чеська республіка мають багато спільних цілей в галузі міжнародної політики і, безсумнівно, співробітничатимуть. Тісне політичне та оборонне співробітництво (як двостороннє, так і багатостороннє), зокрема в рамках Вишеградського Трикутника, буде однією з цих спільних цілей. У той же час обидві держави — конкуренти на західних та східних ринках. Останнє утруднюватиме тісне економічне співробітництво.

Список пріоритетів Чеської міжнародної політики визначає Угорщину безпосереднім сусідом Чеської республіки, хоча з точки зору географії це не так. Стосунки Чехії з Угорщиною такі ж міцні, як і з Польщею: обидві країни мають чимало спільних інтересів і є економічними конкурентами. Це, однак, часом затіняється посиленням Словацько-Угорських суперечок. Чеське керівництво під загрозою серйозної нестабільності вздовж східного кордону, можливо, намагатиметься використати весь свій вплив, аби виступити посередником (швидше всього безуспішно). Однак, хоча чеський уряд має очевидні причини прагнути міцних двосторонніх та багатосторонніх відносин з Будапештом, він, можливо, буде змушений вибирати між символічною лояльністю до Словаччини та підтримкою Будапешта в питаннях, які прямо не стосуються нової Чеської держави. Жоден з курсів не принесе користі — з цього приводу окремі офіційні особи Чехії вже висловили своє невдоволення.

Крім очікуваних конфліктів з приводу поділу власності та практичних питань, безпосередньо пов’язаних з цим процесом, може виникнути й психологічний бар’єр невимушених стосунків. Чимало чехів звинувачують словаків у зраді Чехословацької держави — традиційно священного інституту — вдруге в історії країни. Це, певно, залишить гіркий присмак наступним поколінням, і, звичайно, не сприятиме безпроблемним відносинам у майбутньому[5].

Незважаючи на це, Чеський уряд життєво зацікавлений у тісних стосунках зі Словаччиною та збереженні впливу на політику цієї держави. По-перше, існують вагомі економічні причини, грунтовані на багаторічній економічній взаємодії двох регіонів. По-друге, уряд Чехії відверто зацікавлений у підтриманні стабільності якнайдовше, зважаючи на спільний кордон. Тому схоже, що керівництво Чехії і надалі йтиме на компроміси та поступки, аби уникнути конфліктів. Україна, що є однією з найбільших європейських країн, становить винятково важливу складову частину чеської зовнішньої політики. Основна увага звертається на політичну та торгово-економічну співпрацю між обома країнами. Дипломатичні зв’язки на рівні Посольств між обома країнами було установлено 1.1.1993р.

Україна, що є однією з найбільших європейських країн, становить винятково важливу складову частину чеської зовнішньої політики. Основна увага звертається на торгово-економічну та зовнішньополітичну співпрацю між обома країнами. Розташування її на східних кордонах НАТО та Європейського Союзу, що розширюється, визначає місце України в європейській архітектурі безпеки. В утвердженні незалежності й розвиткові добробуту в Україні Чеська Республіка вбачає внесок у зміцнення безпеки й стабільності в Центральній Європі. А інтеграція до європейських структур у зовнішній політиці України є стратегічним пріоритетом.

Входження України до європейських структур є запорукою збереження цієї позитивної тенденції. Чеська Республіка бере участь у діяльності партнерів групи V4 , що е безпосередніми сусідами України, мета яких — усунення несприятливих наслідків розширення ЄС щодо України. Входження України в інтеграційні процеси в Європі є також внеском у будівництво громадянського суспільства та зміцнення прав людини і громадянських свобод, без яких неможливо зайняти місце серед розвинених країн. Чеська Республіка приділяє систематичну увагу чеським земляцтвам в Україні. Незважаючи на обмеженість коштів, удається підтримувати кілька інвестиційних акцій земляцьких товариств. Зросла зацікавленість і у вивченні чеської мови. Чеська Республіка вже тривалий час надає допомогу Україні для її подальшого розвитку[6].

3. Вирішення проблеми кордону та поділу спільного майна із  Словацькою республікою

У вересні 1992 року було прийнято закон про принципи поділу держави. Все майно розподілялося в пропорції 2(Чехія):1(Словаччина). Нерухомість мала належати тій республіці на території якої вона знаходилася.

25 листопада було затверджено закон про поділ ЧСФР. Федеральна асамблея затвердила розпад держави 183 голосами проти 117-ти. що становило перевагу лише в три голоси більше від необхідних трьох п’ятих парламентської більшості. Вже 31 грудня 1992 року Чехословаччина перестала існувати як єдина держава. Розпад Чехословаччини тягнув за собою зміни не лише державного, але і регіонального масштабу. Відбулося своєрідне руйнува ння центральноєвропейських векторів — «Північ — Південь» та «Схід — Захід». «Вишеградська трійка» трансформувалася в «четвірку».

Ліквідація Чехословацької Федеративної Республіки це був бурхливий процес, що своє розв’язання знайшов цивілізованим шляхом у правовому полі. З 1 січня 1993 року на європейському континенті з’явилися дві нові повноправні незалежні держави Чеська Республіка і Словацька Республіка. Вже 19 січня ці країни стали членами ООН та протягом короткого часу були визнані європейською та світовою спільнотою. Таке миттєве включення цих держав до світового співтовариства є свідченням того, що розлучення цих держав було правильним і зваженим кроком, який пройшов у цивілізованих рамках.

Розлучення Чехословаччини — це результат консенсусу провідних політичних сил держави, який відкрив рідкісний для сьогодення, але єдино припустимий конституційний і мирний шлях припинення існування федеративного утворення, еволюційного переходу до суверенітету і благоустрою власної домівки кожним із народів. Чехословацький варіант державного розділу відзначається спокійністю, прагматичністю, плавним і мирним перебігом подій, де обидві сторони спокійно і виважено вирішили основні питання поділу. Плинний варіант вирішення внутрішньодержавного конфлікту став можливим завдяки тому, що чеському та словацькому народам і їх лідерам притаманні елементи європейської політичної та правової культури.

Пародоксально. але те саме «мирне розлучення» Чехії і Словаччини, яке зараз слугує прикладом мудрого рішення сепаратистских тенденцій, було поразкою Гавела, який наполягав на збереженні Чехословаччини. І лише недавно він визнав, що все. що відбулося, на краще. У своєму інтерв’ю через десять років після розпаду Чехословаччини Гавел дав таку оцінку результатів поділу держави на дві окремі частини:

«У період поділу Чехословаччини я був її федеральним президентом і. виходячи з повноважень цієї посади, мав перешкоджати поділу. До сьогодні вважаю помилкою те. що поділ здійснювали політичні сили і що громадянам не було дано можливості висловити свою волю на референдумі. Однак мирний перебіг поділу мав переконати всіх у прийнятності такого рішення без фатальних наслідків. Гадаю, що коли чехи й словаки можуть послужити для когось взірцем, то саме в цьому, і вважаю, що цьому мали б присвятити себе дипломати в усьому світі»[7].

Мирний розділ Чехословаччини став наслідком побудови правової держави та розвитку організованого і громадянського суспільства, де панував закон і порядок, а не політичне свавілля, дотримувалися права і свободи людини і громадянина.

Висновки

У багатьох аспектах міжнародна політика Чеської республіки буде подібною до політики Чехословаччини протягом двох останніх років. Вона буде переважно прагматичною, а не ідеалістичною й амбіційною. Однак, нова держава буде меншою мірою, ніж Чехословацька федерація, обтяжена негативними політичними факторами, характерними для більшості країн Східної та Центральної Європи. Ця перевага «компенсовуватиметься» тим, що Чехія втратить частину міжнародної підтримки, якою вона користувалась як частина федерації. Через певний час внутрішній розвиток та відносний успіх економічних і політичних реформ сформує міжнародний імідж нової держави та її здатність впливати на міжнародні справи.

Таким чином, надзвичайно важливо сформулювати цілі міжнародної політики, що користуються широкою підтримкою народу та його представників. Однією з характеристик міжнародної політики є, зрештою, те, що вона потребує вищого рівня загального консенсусу, ніж внутрішня політика.

Розділ Чехословаччини був неминучим і безповоротним. Це не був стихійний процес, що вийшов з під контролю, а це був організований процес. Якщо характеризувати процес розділення Чехословаччини, то можна висловити думку, що чехи і словаки ніяк не змогли домовитися про внесення змін до конституції. Словаки прагнули максимально вільної конфедерації, а чехи хотіли міцної федерації. А тому довгі пошуки компромісного вирішення питання ні до чого не призвели.

Список використаної літератури

1. Гавел В. «В умовах демократії політик може підвести виборців тільки один раз. //Дзеркало тижня» //http:www.dt.ua.
2. Зарицький О.М. Вацлав Гавел. Політичний портрет. — К.: Сатсанга. 2001. -132 с.
3. Зарицький О. Сучасна внутрішньополітична ситуація у Чехії та уроки новітньої історії // Політика і час. — 2006. — № 11. — С. 34-37
4. Нижник Н. Поділ Чехословаччини: конституційні основи і політична практика // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 2. —  С. 395-404
5. Передрій О.. Сюсько І. Розлучення по чехословацький Політика і час. — 1993. -№3.-С.55-59.
6. Приходько В. О. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нової внутрішньої і зовнішньої політики країни / Нац. ін-т стратег. досліджень України. Закарпат. філіал; Закарпат. регіонал. Центр соціально-економ. і гуманітар. досліджень НАН України.– Ужгород: Госпрозрахунк. ред.-вид. від. комітету інформації, 1999.– 95 с.
7. Приходько В. О. Становлення нової політичної системи Чеської Республіки в умовах трансформаційної кризи середини 90-х рр. ХХ ст. / Міжнар. зв’язки України: наук. пошуки і знахідки. – 2004.– Вип. 13.– С. 162–178.
8. Ротшильд Дж.. Уінфілд Н. Повернення до різноманітності: Політична історія Східно-Центральної Європи після Другої світової війни/ пер. з англ. В.Т. Лапицького. С.М. Рябчик. — К.: Мегатайп. 2004. — 384 с.
9. Федорчук Т. Розлучення Чехії та Словаччини як наслідок етнонаціональної політики держави// Політологічні та соціологічні студії: Збірник наукових праць. — Т III. — 2005. — С.346-356.
10. Яровий В.І. Новітня історія країн східної Європи. — К.. 1995.

[1] Передрій О.. Сюсько І. Розлучення по-чехословацьки // Політика і час. — 1993. -№3.-С.55

[2] Ротшильд Дж.. Уінфілд Н. Повернення до різноманітності: Політична історія Східно-Центральної Європи після Другої світової війни/ пер. з англ. В.Т. Лапицького. С.М. Рябчик. — К.: Мегатайп. 2004. – с. 121-122

[3] Федорчук Т. Розлучення Чехії та Словаччини як наслідок етнонаціональної політики держави// Політологічні та соціологічні студії: Збірник наукових праць. — Т III. — 2005. — С.346-347

[4] Приходько В. О. Становлення нової політичної системи Чеської Республіки в умовах трансформаційної кризи середини 90-х рр. ХХ ст. / Міжнар. зв’язки України: наук. пошуки і знахідки. – 2004.– Вип. 13.– С. 162-163

[5] Приходько В. О. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нової внутрішньої і зовнішньої політики країни / Нац. ін-т стратег. досліджень України. Закарпат. філіал; Закарпат. регіонал. Центр соціально-економ. і гуманітар. досліджень НАН України.– Ужгород: Госпрозрахунк. ред.-вид. від. комітету інформації, 1999. – с. 32-33

[6] Нижник Н.  Поділ Чехословаччини: конституційні основи і політична практика // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 2. —  С. 397-398

[7] Передрій О.. Сюсько І. Розлучення по чехословацьки // Політика і час. — 1993. -№3.-С.58-59