1. Соціальна цінність і основні форми реалізації права та правових норм

Соціальна цінність — значущість явищ і предметів з точки зору їх відповідності чи невідповідності потребам суспільства, соціальних груп і особистості.

Соціальні цінності існують як у формі колективних уявлень, так і суб’єктивних уподобань, переваг, будучи орієнтирами життєдіяльності людини.

Ціннісні орієнтації забезпечують стійкість особистості, послідовність певного типу поведінки, діяльності, що виявляється у спрямуванні потреб та інтересів. Тому ціннісні орієнтації є важливим чинником, який регулює, детермінує мотивацію особистості. До них належать світоглядні, моральні, політичні, інші переконання людини, глибокі й постійні схильності, різноманітні принципи поведінки. У будь-якому суспільстві, яке піклується про свій розвиток, ціннісні орієнтації стають об’єктом виховання, цілеспрямованого впливу, що забезпечується системою соціальних інститутів.

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами

• це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб’єктів права, тобто безперешкодне використання суб’єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб’єктивних юридичних обов’язків — без конкретних зв’язків або відносин між суб’єктами права.

Є дві форми такої реалізації:

• активна — припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб’єкти права щодо всіх інших суб’єктів. Цим правам відповідають обов’язки всіх інших суб’єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;
• пасивна — припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб’єкта віддій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов’язків, не порушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.

2. Поняття і види правомірної поведінки особи

Склад правомірної поведінки — це система ознак поведінки, яка відповідає розпорядженням права.

За особливостями суб’єктивної сторони розрізняють такі види правомірної (законослухняної) поведінки:

• активну;
• звичайну (звичну);
• пасивну (конформістську — її різновид);
• маргінальну.

Активна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який полягає в цілеспрямованій діяльності громадян, посадових осіб, пов’язаній з реалізацією своїх прав, обов’язків, компетенції в рамках правових норм і пов’язаний з додатковими витратами часу, енергії, а іноді й матеріальних коштів.

Звичайна (звична) правомірна поведінка — це вид законослухняної поведінки, що являє собою повсякденну службову, побутову та іншу діяльність людини, яка відповідає розпорядженням правових норм, стала звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль. Необхідність здійснення поведінки лише правомірним чином стала для такої людини звичною, навіть неусвідомленою в усіх аспектах.

Пасивна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який виявляється в бездіяльності, умисному невикористанні суб’єктом належних йому прав і обов’язків: неучасті у виборах тощо. Пасивна позиція призводить до конформістської поведінки, тобто пасивно-пристосовницької, яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять інші») — до підпорядкування суб’єкта груповим стандартам і вимогам.

Маргінальна поведінка — це вид поведінки, який характеризується «проміжним» (прикордонним) між правомірним і протиправним станом особи. Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій у разі зменшення нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною, не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності (наприклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього зайшов контролер).

3. Поняття і визначення застосування правових норм, як особлива форма реалізації права

Застосування правових норм — це здійснювана компетентними державними органами або уповноваженими на те громадськими об’єднаннями організаційно-правова діяльність, яка полягає у встановленні формально обов’язкових правил поведінки індивідуального характеру з метою забезпечення необхідних умов для належної реалізації юридичних норм.

Застосування правових норм — це специфічна форма реалізації правових норм. Ця специфіка полягає у тому, що, по-перше, це діяльність тільки компетентних органів держави або уповноважених на це громадських організацій. Громадяни не можуть бути суб’єктами застосування норм права. Навіть, якщо суб’єктом застосування норми права виступає окрема особа (суддя, прокурор, інша посадова особа), то вона виступає не як окремий громадянин, а як орган держави або як представник відповідного державного органу. По-друге, застосування норм права має державно-владний характер. Тобто, застосування — це один з видів державної діяльності, воно здійснюється від імені держави і є обов’язковим для тих, кому адресовані акти застосування права. По-третє, на відміну від інших форм реалізації права, застосування правової норми є такою формою її реалізації, за якої дії суб’єкта спрямовані не на себе, а на інших суб’єктів. Тобто, це діяльність з вирішення юридичних справ шляхом винесення, на основі норм права і відповідно до конкретних життєвих ситуацій, стосовно персонально визначених суб’єктів індивідуальних державно-владних велінь (приписів). Ці приписи створюють, змінюють, підтверджують або припиняють права і обов’язки суб’єктів, яким вони адресовані.

Характерними рисами застосування правових норм є також те, що: 1) воно здійснюється у певних процесуальних формах. Так, у певних випадках норми, які закріплюють відповідну процесуальну форму, є ґрунтовно деталізовані і утворюють окремі самостійні процесуальні галузі права (кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне), в інших — передбачають тільки загальну форму правозастосувального акту; 2) процес застосування правової норми складається з ряду чітко визначених стадій і завершується виданням передбаченого законодавством правозастосувального акту, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи; 3) правозастосувальна діяльність базується на чітко визначених принципах законності, обґрунтованості, доцільності, що забезпечує її правомірність, справедливість та ефективність.

4. Основні підстави застосування правових норм

В правозастосувальній практиці можна виділити цілий ряд ситуацій, коли необхідно застосовувати норми права, вирі­шувати конкретні справи і приймати рішення. В практичному житті можна виділити сім таких основних ситуацій або підстав, коли потрібно застосовувати правові норми. До них можна віднести наступні підстави.

Першою підставою є такі обставини, коли певні правовідносини повинні пройти контроль зі сторони правоохоронних органів, які приймають по них свої рішення. Наприклад, видача ліцензії на заняття підприємницькою діяльністю; реєстрація купівлі-продажу житлового будинку, автомобіля нотаріальними органами чи місцевими органами влади.

Другою підставою є такі обставини, коли виникає спір про суб’єктивні права і обов’язки, і певні сторони не можуть прийти до узгодженого рішення. Наприклад, коли виникає спір між двома підприємствами стосовно невиконання чи неналежного виконання договірних зобов’язань, то зацікавлена сторона змушена звертатись в арбітражний суд для вирішення питання про захист своїх суб’єктивних прав і виконання обов’язків другою стороною. Крім того можуть виникати спори стосовно спадщини, в результаті чого порушується чиє-небудь суб’єктивне право. В такому випадку позивач звертається в народний суд для захисту своїх суб’єктивних прав.

Третьою підставою для застосування правових норм є такі ситуації, коли неналежним чином виконуються права і  обов’язки членами суспільства. Наприклад, в сфері трудових правовідносин, якщо працівник не виконує своїх трудових обов’язків, власник вправі застосувати заходи дисциплінарних стягнень — догану чи звільнення з роботи — і видати відповідний наказ. У випадку незаконного звільнення навпаки працівник звертається в комісію по трудових спорах, профспілковий комітет чи народний суд для поновлення на роботі, а відповідні органи зобов’язані приймати рішення по справі.

Четвертою підставою застосування правових норм є такі обставини, коли потрібно офіційно встановити наявність чи відсутність конкретних фактів і визнати їх юридично значимими. Наприклад, поновлення права по втрачених документах на пред’явника; в цивільних правовідносинах — визнання громадянина безвісно відсутнім або померлим. В усіх цих випадках громадяни повинні звернутися в народний суд і офіційно встановити їх юридичне значення.

В-п’ятих, коли необхідно у випадку правопорушення встановити його склад, вину особи і встановити міру юридичної відповідальності та інші заходи державного примусу.

5. Механізм, стадії і основні етапи застосування правових норм

Процес застосування норм права може починатися з ініціативи органу чи особи, уповноваженої застосовувати правові норми, а також за вказівкою вищестоящого органу чи за заявою зацікавлених осіб, і являє собою систему послідовних дій, які називаються стадіями процесу застосування правових норм. Цих стадій є, на думку різних дослідників, від трьох до п’яти.

Першою стадією процесу застосування правової норми є встановлення та аналіз фактичних обставин справи, що потребує застосування правової норми. На цій стадії встановлюються всі необхідні дані про дію чи подію яка мала, має чи буде мати місце та відбувається їхнє вивчення, пізнання. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:

• його предмет формально обмежений, визначений гіпотезою юридичної норми;
• порядок цього пізнання визначений, окреслений процедурно-процесуальним законодавством;
• знання, здобуті в результаті цього пізнання, мають бути абсолютною об’єктивною істиною;
• Всю сукупність обставин, що підлягають встановленню на цій стадії застосування юридичної норми, можна поділити на три групи:
• фактичні обставини, з виникненням, існуванням та припиненням яких юридичні норми пов’язують виникнення юридичних наслідків;
• дані, що характеризують правовий статус суб’єктів, що стосуються розгляду даної справи;
• причини та обставини, що обумовили виникнення, існування та припинення певних обставин та поведінку зацікавлених суб’єктів за цих обставин.

Перша стадія — це вихідна стадія процесу правозастосування, оскільки уточнення, оцінка фактичних обставин справи, що мають юридичне значення, тягне за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об’єктивної істини у даній справі.

Друга стадія — це вибір норми права та її аналіз — перевірка достовірності та правильності тексту норми права, її аналіз щодо меж дії у часі, просторі та за колом осіб. До цієї ж стадії можна віднести і тлумачення правової норми, тобто з’ясування її змісту, хоча тлумачення можна вважати і окремою стадією застосування правової норми. Таким чином, на другій стадії відбувається юридична кваліфікація певного факту (дії чи події), тобто поширення правозастосувальним суб’єктом законодавчої (нормативно-правової) оцінки певного виду фактів на встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми. Тобто, юридична кваліфікація — це встановлення тотожності ознак конкретної поведінки суб’єктів тим ознакам, які зафіксовані у нормі права. При виборі норми права, перш за все, встановлюється, чи знаходиться даний факт у сфері правового регулювання та до якої галузі та інституту права належить норма права, яка регулює відповідні суспільні відносини. При визначенні конкретної правової норми встановлюється відповідність її гіпотези встановлюваним фактам. Якщо ознаки фактів, передбачені в гіпотезі правової норми, повністю збігаються з ознаками відповідного реального факту, то саме ця норма повинна бути застосована в даному випадку.

Наступними діями, в рамках даної стадії, є встановлення аутентичності правової норми. Це означає, що необхідно встановити, що текст норми, який використовується, не змінювався правотворчим органом у встановленому порядку і що ця норма діє в даний момент і її дія поширюється на розглядуваний факт. Для цього перевіряється дія даної норми у часі, просторі та за колом осіб. Тому, для встановлення аутентичності правової норми необхідно вдаватися до офіційного опублікування нормативно-правового акту, в якому міститься вказана норма. При визначенні конкретної норми, яка підлягає застосуванню в даній конкретній справі відбувається з’ясування або пізнання її змісту, тобто тлумачення норми права. Оскільки правильне застосування норми права неможливе без з’ясування точного змісту кожного з елементів її структури, без розуміння всіх понять, які містить дана норма, тлумачення є неодмінним атрибутом правозастосувальної діяльності. При тлумаченні встановлюється воля законодавця, закріплена у конкретній нормі права. Тлумачення права означає переклад його абстрактних велінь на більш зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків.

Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення (з’ясування) і роз’яснення змісту правової норми. Усвідомлення, або з’ясування — це внутрішній інтелектуальний процес суб’єкта зі встановлення змісту правової норми, що не виходить поза межі його свідомості, тобто тлумачення, з’ясування змісту норми для себе. Роз’яснення — це з’ясування змісту правової норми для інших осіб, тобто тлумачення, виражене назовні вербально або документально (письмово).

6. Аналіз і вивчення фактичних обставин справи

Застосування правових норм має організуючий техніко-юридичний аспект. В зв’язку з цим воно виступає у вигляді професійної діяльності юристів, адміністрації підприємств і організацій, яка має творчий характер і направлена на реалі­зацію нормативно-правових актів. Ця професійна діяльність здійснюється в спеціальних процедурно-процесуальних фор­мах, які закріплені в діючому законодавстві. Сюди відноситься пізнання і аналіз справ, збирання і оцінка доказів, процедура винесення рішень і т.п.

Законодавець, вживаючи поняття «фактичні дані» і «обставини справи», надає їм різне значення. Якщо фактичні дані — це докази, при допомозі яких встановлюються обставини, то самі обставини — це дії і події, які необхідно вивчити при допомозі даних, щоб правильно вирішити справу. З діями і подіями норма права пов’язує виникнення, зміну і припинення правовідносин. Підставою застосування правових норм є обставини справи, а не фактичні дані, на базі яких приймаються управлінські рішення в галузях планування, фінансування тощо.

Визначення переліку конкретних фактів, які потрібно встановити, дуже важкий процес, тому що кожна справа має індивідуальний характер. Тут потрібно виходити із загального змісту правової норми, яка підлягає застосуванню, і конкретних умов справи. Одночасно вивчаються і враховуються інші факти, які вказані в інших нормах права чи нор­мативно-правових актах або взагалі ніде не вказані, але їх вивчення і врахування необхідні при застосуванні права.

В процесі застосування правових норм вивчаються факти минулого (в ретроспективі) і сучасні, а можливо і ті, які наступили після вчинення правопорушення, в тому числі особа правопорушника, сімейний стан, стан здоров’я, пра­цездатність тощо.

Всі обставини можна поділити на три групи:

обставини, що вказані в нормі права і мають вирішальне юридичне значення. їх можна назвати прямими обставинами. Тому під юридичними фактами слід розуміти ті обставини, з якими закон пов’язує юридичні наслідки, а не тільки ті, які визивають виникнення, зміну чи припинення конкретних правовідносин;

обставини, із наявністю чи відсутністю яких норма не пов’язує певні юридичні наслідки в формі правовідносин, але які суттєво впливають на рішення. Найчастіше такі обставини передбачені в інших нормативних актах; обставини, які мають певне значення для справи, але не несуть юридичного змісту. Такі обставини не впливають на кваліфікацію, але їх вивчення обов’язкове. Наприклад, причини і умови, що породжують правопорушення.

З юридичними фактами і обставинами справи надзвичайно тісно пов’язані докази. Суть і призначення доказів полягає в їх здатності виступати в якості засобів встановлення обставин справи. Докази по своєму призначенню і суті яв­ляються в основному однаковими в усіх сферах застосування права. Будь-які фактичні дані, які мають властивість вста­новити обставини справи, є доказами. Розмежування доказів в окремих галузях застосування правових норм провадиться по їх процесуальній формі. Наприклад, докази в адміністративному праві, судові докази тощо.

В загальнотеоретичному плані докази повинні розглядатися в якості інформації про обставини справи. Інформація стає доказовою лише тоді, коли вона опрацьована, узагальнена, перевірена зі сторони компетентних посадових осіб, виходячи із певних об’єктивних критеріїв, а не суб’єктивних поглядів.

Всі докази мають характер відносності і допустимості. Відносність доказів — це вказана в законі інформація про використання в якості доказів тільки тих даних, які мають відношення до справи. Допустимість — це передбачена в законі форма використання суб’єктами певних засобів доказування.

Всі докази можна класифікувати по процедурно-процесуальній формі на такі види:

• офіційні документи;
• показання громадян;
• письмові докази;
• протоколи і акти, які фіксують різні дії і події;
• речові докази;
• висновки експертів.

7. Поняття і встановлення об’єктивної істини по справі

Аналіз і вивчення конкретних юридичних справ, а також оцінка юридичних фактів і вибір правової норми веде до встановлення об’єктивної істини по справі. Щоб встановити таку істину, необхідно розглянути її поняття і особливості. Визначення об’єктивної істини в літературі дається неоднозначно, хоча її суть зводиться до одного і того ж.

Об’єктивна істина це істина, яка побудована на об’єктивних фактах дійсності. Це відображення в нашій свідомості дійсності, яка знаходиться з нею в повній відповідності. Встановити об’єктивну істину в практиці застосування правових норм це значить зробити висновки, які правильно відображають реальну дійсність, повністю відповідають обставинам конкретної справи. Всяке правильне вирішення юридичної справи повинно опиратися на юридично значимі факти, які в повній мірі характеризують суть питання.

Юридична значимість фактів визначається правовою нормою.

Принцип об’єктивної істини обґрунтовується філософськими положеннями про пізнання світу, про достовірність людських знань, про їх об’єктивний характер, незалежно від людини і людства. Поняття істини в юридичних справах відповідає загальному філософському поняттю об’єктивної істини. Пізнання — це невід’ємний елемент правозастосувального процесу. Вони взаємозв’язані одне з другим. Пізнан­ня — це процес відображення дійсності в свідомості особи юриста, і, зокрема, правосвідомість, а істина — це відповідність цього відображення самій дійсності.

Разом із тим, для процесу застосування правових норм необхідні відображення і вибір правових фактів. Найбільше значення в даному процесі мають юридичні факти і обставини, які повинні бути об’єктивовані в юридичних документах, доказах, знайшли відображення в рішеннях і інших правозастосувальних актах. В даному процесі велику роль відіграє правове мислення юриста.

Поняття об’єктивної істини охоплює не тільки факти самі по собі, але і їх соціально-правове значення, історичні умови застосування права, суспільну небезпеку і шкоду протиправних діянь, факти порушення прав і законних інтересів суб’єктів суспільних відносин, правовідносини, принципи законності і правопорядку. До таких явищ відносяться нормативно-правові акти.

Збір, аналіз і оцінка юридичних фактів і доказів входить до фактичних основ справи. Встановлення ж фактичної основи справи заключається у всебічному, повному і об’єктивному дослідженні її обставин на підставі норм матеріального і процесуального права. В ст.22 КПК України вказується, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність. Вибір правової норми і нормативно-правового акта входить до правової основи справи. В механізмі встановлення об’єктивної істини по справі необхідно, щоб фактична сторона справи відповідала юридичній стороні справи. Іноді в літературі опускається роль і значення професійної правосвідомості і правової куль­тури юриста, без яких неможливе застосування правових норм. На підставі достовірності фактичної основи справи необхідна їх правова оцінка, кваліфікація складу злочину чи правопорушення.

В зв’язку з цим необхідно виділити інтелектуальну сторону в змісті й механізмі правозастосування. Сюди входять всі істинні судження, умовиводи, поняття, істинні оцінки фактів і обставин справи. В зміст об’єктивної істини не входить вольова сторона правозастосувальної діяльності. Наприклад, визначення міри покарання за правопорушення не входить до об’єктивної істини. Більшість спеціалістів по теорії доказів вважають, що в зміст об’єктивної істини по кримінальних справах входить не конкретна міра покарання, а вид і характер покарання в межах санкції, передбаченої кримінальним законом.

8. Вибір правової норми і перевірка її в часі, просторі та сфері до застосування

Вихідними підставами початку процесу застосування правових норм є настання передбачених ними фактичних обставин, які можуть бути відображені в речових доказах, документах, свідченнях і т. ін. Тому перший етап застосування полягає в установленні юридичних фактів і юридичних складів, які підтверджують обов’язкові ознаки юридичної справи.

Конкретний випадок складається з багатьох фактичних обставин, але не всі вони мають юридичне значення. Завданням суб’єкта, який застосовує правову норму, є виявлення і відбір юридично значущих фактів, необхідних для вирішення справи, а також їх аналіз і оцінка. Встановлення фактичних обставин справи має бути законним і обґрунтованим. Збір і аналіз фактичних обставин, необхідних для вирішення справи, здійснюється не будь-яким шляхом, а за допомогою юридично визначених засобів і в установлених законом формах.

Другий етап — вибір і аналіз норми, або юридична оцінка виявленого фактичного складу, включає: вибір норми права; перевірку автентичності її тексту й аналіз норми з погляду законності, дії в часі, у просторі й по колу осіб; з’ясування суті юридичної норми.

Третій етап — прийняття рішення у справі становить кінцевий результат, підсумок застосування норми права, а тому це є головна, вирішальна стадія, щодо якої попередні виступають як підготовчі.

Владне індивідуальне рішення в юридичній справі офіційно оголошує, що встановлений ним випадок збігається з нормою права і у зв’язку з цим виникають правові відносини, учасники якого мають конкретні суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Такі рішення повинні відповідати закону і фактам. Прийняте рішення відображається в акті застосування права.

9. Поняття і види індивідуальних і правозастосовних актів

Акт застосування норм права — це державно-владний індивідуально визначений акт, який видається компетентним суб’єктом у конкретній юридичній справі на підставі відповідних правових норм з метою визначення наявності або відсутності суб’єктивних прав і юридичних обов’язків конкретних суб’єктів.

Правозастосовчий акт необхідно розглядати і як акт-дію відповідного компетентного органу, і як акт-документ, в якому ця дія відображена.

Відбиття акта застосування має бути як у вербальній формі, так і у формі конклюдентних дій. Але означені форми мають єдину соціальну та юридичну природу. Словесне вираження, у свою чергу, може бути або усним, або письмовим. Правозастосовчі конклюдентні дії відображаються у відповідних формально встановлених жестах, сигналах, знаках.

Незважаючи на форму, всі правозастосовчі акти мають спільні ознаки:

• акт правозастосування має владний характер;
• правозастосовчий акт видається на основі і відповідно до норм матеріального і процесуального права;
• має індивідуально-правовий характер. Він містить у собі конкретне веління, яке має юридичну силу стосовно певного випадку і не поширюється на інші казуси. Має персоніфікований характер, під його дію підпадають конкретно визначені особи;
• видається у певній формі і в передбаченому законом порядку, має точну назву. Закон визначає чіткий порядок видання і внутрішнього та зовнішнього оформлення індивідуального правового акта. Наприклад, письмові акти, які приймаються правоохоронними органами, повинні мати вступну частину (найменування акта, назву органу, який видав акт, час видання, адресат), описувальну частину (фактичні обставини справи), мотиваційну частину (обґрунтування прийнятого рішення), резолютивну частину (зміст рішення у справі);
• правозастосовчий акт викликає початок, зміну або припинення правових відносин. На підставі акта застосування у конкретних осіб виникають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Акти застосування норм права відрізняються від нормативно-правових актів такими ознаками:

1) нормативні акти містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола суб’єктів, а правозастосовчі акти — індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб;

2) правозастосовчий акт поширює чинність норми права на конкретну ситуацію;

3) він включає обов’язок підкорення — виконання сформульованого рішення у справі;

4) нормативні акти характеризуються можливістю неодноразової їх реалізації, а акти застосування мають одноразову чинність.

10. Основі види і правила застосування правових норм

Процес вибору нормативного припису, який повинен бути застосованим до конкретного випадку, іноді виявляє відсутність такого припису, тобто прогалину в законодавстві.

Субсидіарне застосування права здійснюється тоді, коли прогалини виявляються в одній галузі (інституті) законодавства, а застосовуються за аналогією норми іншої галузі (інституту). Теорія субсидіарного права базується на системності права. Так, сімейне право раніше було підгалуззю цивільного права, а кримінально-виправне — підгалуззю кримінального права, внаслідок чого вони мають близькі принципи і методи правового регулювання, що дозволяє застосовувати субсидіарну аналогію закону.

Аналогія права означає вирішення справи на підставі принципів інституту права, галузі або загальних принципів права. Необхідність у застосуванні права за аналогією виникає тоді, коли не була знайдена аналогічна норма, тобто коли не можливо вирішити питання за аналогією закону.

Навіть при застосуванні аналогії права має діяти режим законності. Орган, який застосовує аналогію права, повинен обґрунтовувати своє рішення на загальних положеннях нормативних актів, що визначають цілі і призначення всього комплексу норм на принципах правового регулювання, закріплених у законодавстві.

11. Ефективність правозастосовної діяльності

Ефективність дії права — співвідношення між фактичними результатами дії норми і тими соціальними цілями (соціально обумовленими, соціально корисними), для досягнення яких цю норму прийнято.

Загальні питання ефективності права, його галузей та інститутів досліджуються головним чином на теоретичному рівні. Можливості конкретно-соціологічного підходу найповніше реалізуються при вивченні ефективності законодавства та ефективності правозастосовної діяльності.

Ефективність дії правових норм залежить від певних об’єктивних і суб’єктивних умов, які стосуються як самого права, так і сфери його реалізації. Будь-яка норма створюється і діє не в «порожнечі», а в реальній сукупності суспільних відносин, на основі й у рамках існуючих суспільного буття і суспільної свідомості. Характер взаємозв’язку правової норми з різними сторонами суспільного життя і визначає ті умови, які кінець-кінцем забезпечують ефективність її дії. Ці умови можна розглядати з різних точок зору, проаналізувати у різних аспектах.

Можна визначити чинники, які впливають на якість діяльності з застосування права. Це, зокрема:

а) міра оптимальності правової норми (практично йдеться про якості норми);

б) стан управління (науковість організації праці тих, хто застосовує право, організаційна структура установ, що застосовують право, порядок їх діяльності, чіткість розподілу фун­кцій, компетенцій, злагодженість та узгодженість усіх ланок систем установ, що застосовують право);

в) мікроклімат, в якому відбувається застосування права (діловитість, творча критика і самокритика, відсутність бюрократизму, байдужості до людини тощо);

г) суб’єктивні якості того, хто застосовує право (його політична зрілість, знання ним права, рівень правосвідомості, професійна етика, авторитет, досвід, високі моральні якості, загальний культурний рівень). Доречно нагадати, що важливою умовою ефективності правових норм є їх доцільне застосування;

д) матеріально-технічний чинник, в якому має місце естетика процесу застосування норм (зовнішнє оформлення та обладнання приміщення, забезпечення транспортом тощо).

Досліджуючи проблеми соціальної ефективності, необхідно розглянути також і критерії соціальної ефективності законотворчості. За своїм змістом законотворчість — це не лише діяльність законодавчого органу. За умов демократичного режиму творцем закону є суспільство в цілому, але в тих формах, що забезпечують оптимальне використання суспільних ресурсів.

12. Поняття, види і причини застосування правових норм

Застосування становить опосередковану форму реалізації норм права, яка суттєво і формально відрізняється від безпосередніх форм: виконання, додержання і використання.

Застосування норм права — це реалізація норм права компетентними організаціями з вирішення конкретної справи, яка має державно-владний, творчо-організуючий характер, здійснюється в установлених процедурних формах і завершується виданням індивідуально-конкретного припису.

У процесі застосування компетентні органи і посадові особи реалізують відповідні норми права, які регулюють певні суспільні відносини. Водночас головним призначенням застосування є забезпечення безпосередніх форм реалізації норм права іншими суб’єктами права. Таким чином, правозастосування продовжує, після нормотворчості, конкретизації, офіційного тлумачення владну діяльність держави із врегулювання суспільних відносин.

Необхідність у застосуванні норм права з’являється в таких основних випадках.

1. Коли суб’єктивні права та юридичні обов’язки не можуть виникнути і реалізуватися без дозволу держави.
2. Коли правові відносини, що виникають на підставі норми, настільки важливі для особи, суспільства і держави, що в кожному конкретному випадку державні органи засвідчують і контролюють законність дій суб’єктів. Наприклад, приватизація житла громадянином.
3. Якщо виникає спір, що має юридичне значення, а сторони не в змозі самостійно його вирішити, наприклад розподіл майна.
4. Коли для виникнення правових відносин слід офіційно засвідчити наявність або, навпаки, відсутність юридичних фактів. Наприклад, рішення суду про визнання особи померлою.
5. Коли слід вдатися до державного примусу, тобто коли скоєно правопорушення і необхідно визначити до правопорушника відповідну міру стягнення. Наприклад, вирок суду щодо злочинця.
6. Коли немає нормативних приписів щодо обставин, які перебувають у сфері правового регулювання і потребують юридичного вирішення (прогалини в праві).

13. Прогалини в праві і шляхи їх подолання

Прогалина в праві — це відсутність або неповнота правових норм, необхідних для ефективного регулювання суспільних відносин.

Причинами виникнення прогалин у праві може бути відставання нормотворчості від розвитку суспільного життя, а також упущення під час підготовки нормативно-правових актів. Прогалина в праві існує, коли певна поведінка може і повинна бути врегульована юридичними засобами, але законодавство не передбачає правила на таку поведінку.

Основним способом заповнення прогалини в праві є видання компетентним нормотворчим органом норми права, якої бракує і необхідність якої обумовлена життям. Прогалина може бути усунена також конкретизуючим актом або актом офіційного нормативного тлумачення, яким неврегульовані суспільні відносини включені до кола відносин, що регулюються якимось нормативним приписом.

Засобами подолання прогалин є аналогія закону та аналогія права.

14. Аналогія закону, поняття і суть

Аналогія закону означає вирішення справи на підставі закону, який регулює суспільні відносини, схожі на не врегульовані правом. Таким чином, перш за все треба розшукати нормативний припис, який регулює аналогічні, найбільш близькі правові відносини. Схожість фактів, які аналізуються, і фактів, що закріплені в нормі, яка застосовується за аналогією, має бути відображена в суттєвих, аналогічних у правовому відношенні ознаках.

Аналогія за законом передбачає пошук норми передовсім за предметом правового регулювання, тобто розглядаються юридичний інститут, галузь законодавства, а в подальшому можливе звернення до іншої галузі і до законодавства в цілому (субсидіарне застосування). Знайшовши найбільш близьку за змістом норму, треба вирішувати казус на її підставі з урахуванням інших аналогічних норм, принципів інституту і галузі, до яких належить норма.

15. Аналогія права, поняття і суть

Аналогія права означає вирішення справи на підставі принципів інституту права, галузі або загальних принципів права. Необхідність у застосуванні права за аналогією виникає тоді, коли не була знайдена аналогічна норма, тобто коли не можливо вирішити питання за аналогією закону.

Навіть при застосуванні аналогії права має діяти режим законності. Орган, який застосовує аналогію права, повинен обґрунтовувати своє рішення на загальних положеннях нормативних актів, що визначають цілі і призначення всього комплексу норм на принципах правового регулювання, закріплених у законодавстві.

Режим законності вимагає від процесу застосування за аналогією дотримання таких правил:

1) рішення за аналогією неприпустиме, якщо воно заборонене законом;

2) використання аналогії можливе лише у випадках реальної відсутності правового припису, дійсної прогалини в праві;

3) обставини казусу, які підлягають вирішенню, і обставини, що закріплені в юридичній нормі, повинні мати суттєву правову схожість;

4) виключні або вилучені із загальних законодавчих правил норми використовуються за аналогією лише тоді, коли казус, який розглядається, також є виключним у сфері суспільних відносин;

5) рішення за аналогією не має суперечити чинному законодавству;

6) пошук аналогічної норми повинен починатися з аналізу предмета юридичного інституту, галузі законодавства, і лише потім поширюватися на інші галузі й систему законодавства;

7) суспільні відносини, до яких застосовується аналогія, повинні перебувати у сфері правового регулювання і хоча б принципово бути врегульовані правом.

Застосування аналогії не є надолуженням прогалин у законодавстві, тому що в результаті застосування прогалини не заповнюються. Заповнення прогалин у законодавстві є обов’язком нормотворчих органів.

16. Загальні правила при застосуванні аналогії закону і аналогії права

Аналогія закону і аналогія права — це єдиний правовий інститут аналогії. Він входить в правову систему суспільства. Цей інститут визначає порядок діяльності судових і інших державних органів при усуненні прогалин в праві (законодавстві) в процесі його застосування. Використання інституту аналогії визначається досить точними, науково розробленими основами і умовами правозастосувальної діяльності в рамках законності. Серед них виділяють:

• відносини, які не врегульовані законодавством, повинні знаходитись в сфері правового регулювання. Це надзвичайно складне завдання, яке вимагає високої кваліфікації, правової культури, знання діючого законодавства, правозастосовчої практики і серйозної теоретичної підготовки;
• використання інституту аналогії можливе лише при реальних прогалинах в законодавстві;
• застосування аналогії неможливе в тих галузях і інститутах права, де вона прямо чи опосередковано заборонена законом чи нормативним актом. Вона прямо заборонена Кримінальним кодексом України, Кодексом про адміністративні правопорушення;
• суб’єктами застосування інституту аналогії являються тільки судові органи;
• рішення при аналогії повинно бути основане на точному дотриманні вимог матеріальних і процесуальних норм права, без спрощення. Рішення повинні відповідати букві і духу законодавства;
• не допускається застосування по аналогії норм, які встановлюють виключення із загального порядку правового регулювання певних суспільних відносин або коли встановлюється особливий режим їх реалізації. Наприклад, виключена аналогія при виселенні громадян в адміністративному порядку;
• застосування інституту аналогії і прийняті рішення не повинні порушувати права і законні інтереси держави, організацій і громадян;
• приймаючи рішення по аналогії, потрібно враховувати інші близькі по змісту норми, загальні положення, принципи відповідного інституту і галузі права;
• рішення по аналогії повинні враховувати минулу практику, якщо вже застосовувалася аналогія. Разом із тим, це не судовий прецедент, оскільки він офіційно не визнаний;
• рішення повинно бути обґрунтовано з фактичної і юридичної сторони, достатньо мотивовано. Воно має одно разову юридичну силу.

Казуальне усунення прогалин в законодавстві необхідно розглядати як частину загального вчення про застосування діючого законодавства. Це більш складний і творчий процес застосування права. Його потрібно віднести до індивідуаль­ного піднормативного регулювання суспільних відносин. З прийняттям відповідних нормативно-правових актів усуваються прогалини в праві і відпадає необхідність застосування аналогії права і закону.

17. Поняття і визначення інтерпретації (тлумачення) правових норм

Термін «тлумачення» має широке і вузьке значення. У широкому розумінні, тлумачення — це пізнавальний процес, націлений на пояснення суті природних явищ і суспільного життя. У галузі права цей термін використовують як під час пояснення, так і під час з’ясування змісту нормативно-правового акта.

Тлумачення нормативно-правових актів — це з’ясування і роз’яснення їх суті. Це означає переклад абстрактних приписів норм права більш зрозумілою і доступною мовою конкретних понять і висновків. Цим поняттям охоплюється єдність двох процесів: усвідомлення та роз’яснення змісту норм права.

Хоча тлумачення права здійснюється і в процесах правотворчості, систематизації правових норм та інших юридичних процесах, особливе місце воно посідає в процесі реалізації нормативно-правових актів. Реалізація норм права не може обійтися без установлення їх справжньої суті, розкриття точного змісту і призначення, виявлення істинної юридичної природи і сили, які містяться в цих нормах, велінь, масштабів поведінки і засобів їх забезпечення.

З’ясовуючи зміст норми, інтерпретатор досліджує: текст норми; юридичні зв’язки норми з іншими нормами і принципами; позаюридичні зв’язки норми з суспільними явищами.

Об’єктом тлумачення є закони та підзаконні нормативно-правові акти. При цьому важливого значення набувають не тільки нормативні приписи, що містяться в них, але і преамбули актів, інші правові положення.

Предметом тлумачення є відображена в законі воля законодавця, що відповідає часу видання акта, а також воля сучасного законодавця, яка міститься в актах, які доповнюють, змінюють окремі положення первісного акта.

Суб’єктами тлумачення є громадяни, юридичні особи, державні органи, але їх функції у сфері інтерпретації дещо різні. Тлумачення, висловлене індивідом, має приватний характер і визначається сферою конкретних відносин і не потребує спеціального аналізу. Тлумачення, яке надається уповноваженим на те органом, має особливий авторитет і потребує спеціального аналізу.

Ефективність тлумачення значною мірою залежить від рівня правової свідомості інтерпретатора. Якщо цей рівень високий, то кількість правопорушень зменшується, більш чітко діють державні органи, більш повно задовольняються права особи, зміцнюється правовий порядок.

Необхідність тлумачення нормативно-правових актів на практиці зумовлена деякими причинами, основними з яких є:

1) невідповідність юридичних норм фактичним умовам життя — виникнення відносин, які не існували або не були помітними на момент видання норм права, але з часом стають такими, що підпадають під дію;

2) наявність у нормативно-правових актах спеціальних правових понять, визначень, які мають багатозначний характер (поняття «джерела підвищеної небезпеки»);

3) використання в нормативно-правових актах оцінних понять, що виражають лише соціальне значення тих чи інших явищ («тяжкі наслідки»);

4) нечіткість, недбалість, недогляд правотворчих органів, які часто трапляються під час оформлення їхніх думок у нормах права: часом їх воля знаходить своє відображення вельми схематично, деякі ознаки складу правопорушень взагалі не називаються, і встановити їх можна тільки тлумаченням норм права;

5) іноді така необхідність випливає зі змісту самого нормативного акта. Йдеться про випадки, коли правотворчий орган використовує вирази «інші», «тощо».

18. Види інтерпретації (тлумачення) правових норм

З метою систематизації види тлумачення можна згрупувати за:

1) функціями (цілями);

2) суб’єктами (юридичною силою);

3) широтою;

4) аналогією;

5) обсягом.

За функціональною спрямованістю тлумачення може поділятися на з’ясування і роз’яснення змісту норми.

1. З’ясування відбувається тоді, коли особа тлумачить норму для себе, і є внутрішнім розумовим процесом, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора.

З’ясування норм права можна розглядати як внутрішній процес мислення, який здійснюється індивідом за допомогою відповідних способів, так і певний результат, до якого приходить суб’єкт у процесі пізнання змісту норми.

З’ясування — обов’язковий елемент будь-якого тлумачення норми, а також обов’язковий підготовчий етап для розв’язання конкретної справи, проведення систематизації нормативних актів, видання акта — роз’яснення норми права.

2. Роз’яснення — це зовнішній процес, який полягає в поясненні (викладенні) іншим особам свого розуміння змісту правової норми. Роз’яснення також можна розглядати у двох аспектах: як інтелектуально-вольовий процес із роз’яснення змісту норми права іншим особам і як результат такого роз’яснення у вигляді усного пояснення або письмового документа.

Роз’яснення, яке здійснюється офіційно, спрямоване на забезпечення правильної одностайної реалізації норми в усіх випадках, на які вона розрахована. Таке тлумачення обов’язково має бути зафіксованим у відповідній офіційній формі, видано і доведено до суб’єктів, які здійснюють реалізацію нормативних актів.

З’ясуванню підлягають практично всі нормативно-правові акти, роз’ясненню — ті, які викликають різне розуміння на практиці. Таким чином, з’ясування норми права не завжди зумовлює роз’яснення її змісту.

Тлумачити нормативно-правові акти можуть усі суб’єкти права — органи законодавчої та виконавчої влади, судові та інші правоохоронні органи, юридичні та фізичні особи. Але значення такого тлумачення, його юридична обов’язковість та компетентність неоднакові, тому воно має різні юридичні наслідки.

За суб’єктами тлумачення та юридичними наслідками розрізняють офіційну і неофіційну інтерпретації норм права.

Розрізняють тлумачення норм права за аналогією закону і за аналогією права.

1. За аналогією закону тлумачення здійснюється, коли необхідно вирішити казус, не врегульований нормою права, але є норма, що регулює аналогічні суспільні відносини. Інтерпретації в такому випадку підлягають нормативні приписи, які регулюють схожі з не врегульованими правом суспільні відносини.
2. За аналогією права тлумачення здійснюється за відсутності норми, яка регулює близькі за характером з не врегульованими правом відносини. В такому випадку аналізу піддаються загальні принципи права, принципи галузей та інститутів права, і на цій основі приймається рішення відносно казусу, не врегульованого конкретною нормою.

19. Способи інтерпретації (тлумачення) правових норм

Способи тлумачення правових норм — це спеціальні заходи, правила і засоби пізнання змісту правових норм, які використовуються свідомо чи інтуїтивно суб’єктом для отримання виразності правових явищ.

Способи тлумачення визначаються основними сферами правової дійсності.

1. Граматичне (філологічне, текстуальне, мовне) тлумачення полягає у з’ясуванні змісту норми з погляду лексико-семантичних, лексико-граматичних, морфологічних, синтаксичних правил мовознавства.
2. Спеціально-юридичне тлумачення використовується при аналізі норми, яка містить спеціальну термінологію, поняття, конструкції, що потребує від інтерпретатора знання не тільки правил граматики, а й юридичної науки, техніки і практики. Для єдиного розуміння юридичних термінів їхнє пояснення може давати закон.
3. Логічне тлумачення — це з’ясування змісту норми на основі правил логіки, коли виділяються ознаки, визначається обсяг юридичних термінів, зв’язок елементів юридичних конструкцій. Логічне тлумачення здійснюється за допомогою прийомів, серед яких більшість авторів виділяють: логічне перетворення, висновки з норм, висновки з понять, аналогія, висновки від протилежного, доведення до абсурду.
4. Систематичне тлумачення полягає у з’ясуванні змісту норми права шляхом зіставлення норми з іншими нормами і встановлення її зв’язку з ними в системі законодавства.
5. Історико-політичне тлумачення полягає у вивченні конкретних історичних і політичних умов, обставин, причин створення нормативного акта, досвіду його реалізації, схожих норм, що передують йому, з метою з’ясування їх цілей і завдань.
6. Функціональний (соціологічний) спосіб тлумачення багато в чому схожий з історичним, але тут інтерпретатор спирається на вивчення зовнішніх факторів та умов, у яких функціонує, діє, застосовується норма, що підлягає тлумаченню. Важливого значення при цьому набувають оцінні терміни («поважні причини», «виробнича необхідність», «тяжкий матеріальний стан» і т. ін.).
7. Телеологічне (цільове) тлумачення полягає в аналізі суті правової норми шляхом з’ясування цілі. Наявність такого засобу тлумачення пояснюється тим, що зміст права цілеспрямований, єдність правової системи забезпечується єдністю цілей чинних нормативних актів. Інтерпретатор звертається не тільки до безпосередньої мети в тексті норми, що підлягає аналізу, а й враховує цілі нормативного акта, до якого входить норма в цілому. Цілі можуть бути викладені в преамбулах, загальних частинах закону, спеціальних частинах.

Способи тлумачення доповнюють та обумовлюють один одного, тому лише при системному їх використанні досягається відповідний ефект.

20. Поняття і суть режиму законності і понятійності в застосуванні правових норм

У юридичній науці законність вважається однією з фундаментальних категорій, тому в багатьох наукових працях, не присвячених безпосередньо законності, так чи інакше розглядаються різні аспекти цього явища. Застосовується більш як двадцять комплексних, найтиповіших підходів до визначення законності. Фактично законність є продуктом істинної правової науки, адже сама дія права в кінцевому підсумку спрямовується на забезпечення законності та правопорядку в державі.

У сфері правозастосування, законності існує безліч проблем, які вимагають теоретичного осмислення і практичного їх вирішення. У даний час, зокрема, велику стурбованість викликає судова практика ухвалення необґрунтовано м’яких, а то і виправдовувальних вироків щодо осіб, які вчинили тяжкі злочини.

Необхідно зазначити, що правозастосовній діяльності належить вирішальна роль у зміцненні законності і правопорядку як її результату. Але разом з тим правозастосування підпорядковується законності, оскільки здійснюється на підставі і у точній відповідності із законом.

Вдосконалення правозастосовної діяльності, підвищення професійної майстерності правозастосовця, правової активності особи, до якої застосовуються правові норми, ефективність даної діяльності сприяє зміцненню законності. Дотримання законності є однією з основних вимог до правозастосовної діяльності. Це ще одне свідчення їх принципової тотожності, взаємозалежності і якісної нероздільності як єдиного цілого.

Список використаної літератури

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій «Право для України». — Львів: Фонд «Право для України», 1997. — 198 с.
2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.
3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — 317 с.
4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.
5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.
6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 243 с.
7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.