ВСТУП

Доведено, що існує потенційна загроза перетворення України з провідного експортера на імпортера транспортних послуг. За аналізом наведених даних  Україна, маючи найвищий коефіцієнт транзитності в Європі, суттєво відстає за рівнем забезпеченості транспортними шляхами. З аналізу конкурентоспроможності України на світовому ринку транспортних послуг, який був проведений за офіційними даними міжнародних публікацій, можна зробити висновок, що Україна має досить розвинену транспортну інфраструктуру, що за своїми кількісними ознаками загалом задовольняє вимоги щодо внутрішніх перевезень і залучення транзиту. Але за системою якісних показників, таких як рівень забезпечення швидкості, вагових норм, інформаційне забезпечення, збереження вантажу, рівень обслуговування тощо ще значно відстає від вимог міжнародних стандартів. Згідно Індексу глобальної конкурентоспроможності за складовою «Доступність і якість транспортної інфраструктури» Україна займає 61 місце у рейтингу серед 144 країн. Це не найгірший показник. Але за складовою « Доступність і якість транспортних послуг» Україна поступається всім країнам, обраних для порівняння (83 місце). Розвиток транспортної галузі відбувається за рахунок вигідного транзитного положення України, а не через високий рівень якості транспортних послуг.

У третьому розділі були розглянуті напрями підвищення конкурентоспроможності України на світовий ринок транспортних послуг та запропоновані заходи щодо інтеграції відчизняних підприємств до світового ринку послуг. На основі дослідження конкурентоспроможності транспортних послуг України був зроблений SWOT аналіз і виявлені переваги,недоліки, можливості та загрози. На основі встановлення зв’язків між сильними і слабкими сторонами, загрозами та можливостями розроблені заходи щодо підвищення конкурентоспроможності транспортних послуг. Згідно за програмним документом «Транспортна стратегія до 2020 року» вже зроблені перші кроки до покращення конкурентоспроможності транспортних послуг України на світовому ринку. Основними напрямками реалізації Транспортної стратегії в забезпеченні конкурентоспроможності та якості транспортних послуг є: розвиток ринку послуг вантажного транспорту; розвиток логістики, транспортно-складської та інформаційної інфраструктури; створення сприятливих умов розвитку інтермодальних перевезень, забезпечення пріоритетного розвитку інфраструктури міжнародних транспортних коридорів.

Було виявлено, що Україна  має перспективи для розвитку таких секторів послуг, як: послуги зв’язку ; фінансові послуги, у тому числі банківські і страхові;  транспортні послуги;  комп’ютерні та пов’язані з ними послуги; освітні послуги; туристичні послуги .  Для виходу українських компаній на міжнародні ринки послуг важливим є розвиток та підвищення конкурентоспроможності відповідних суміжних та підтримувальних галузей. Було визначено, що забезпечення  міжнародної конкурентоспроможності сфери послуг вимагає активізації інвестиційного процесу. Розроблені шляхі підвищення конкурентоспроможності українських компаній на світовому ринку послуг можна віднести: впровадження сучасних технологій; розбудова автомагістралей згідно з міжнародними стандартами,розвиток конкурентного середовища у галузі транспортних послуг розширення видів та вдосконалення експортних транспортних послуг;впровадження висококваліфікованої робочої сили, розвиток інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури; стимулювання конкуренції між учасниками національного ринку послуг; забезпечення диверсифікації діяльності підприємств у напрямку наукомістких видів послуг; підвищення якості послуг; сертифікація вітчизняних фірм відповідно до міжнародних стандартів та інші.

перші кроки до покращення конкурентоспроможності транспортних послуг України на світовому ринку. Основними напрямками реалізації Транспортної стратегії в забезпеченні конкурентоспроможності та якості транспортних послуг є: розвиток ринку послуг вантажного транспорту; розвиток логістики, транспортно-складської та інформаційної інфраструктури; створення сприятливих умов розвитку інтермодальних перевезень, забезпечення пріоритетного розвитку інфраструктури міжнародних транспортних коридорів.

Було виявлено, що Україна  має перспективи для розвитку таких секторів послуг, як: послуги зв’язку ; фінансові послуги, у тому числі банківські і страхові;  транспортні послуги;  комп’ютерні та пов’язані з ними послуги; освітні послуги; туристичні послуги .  Для виходу українських компаній на міжнародні ринки послуг важливим є розвиток та підвищення конкурентоспроможності відповідних суміжних та підтримувальних галузей. Було визначено, що забезпечення  міжнародної конкурентоспроможності сфери послуг вимагає активізації інвестиційного процесу. Розроблені шляхі підвищення конкурентоспроможності українських компаній на світовому ринку послуг можна віднести: впровадження сучасних технологій; розбудова автомагістралей згідно з міжнародними стандартами,розвиток конкурентного середовища у галузі транспортних послуг розширення видів та вдосконалення експортних транспортних послуг;впровадження висококваліфікованої робочої сили, розвиток інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури; стимулювання конкуренції між учасниками національного ринку послуг; забезпечення диверсифікації діяльності підприємств у напрямку наукомістких видів послуг; підвищення якості послуг; сертифікація вітчизняних фірм відповідно до міжнародних стандартів та інші.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ ДО БАНКІВСЬКОГО СЕКТОРУ 

1.1. Сутність та функції банківського сектору в національній економіці 

У сучасних умовах суттєво зростає роль банківської системи, оскільки вона стає важливою, визначальною складовою ринкового та державного регулювання економіки, забезпечуючи стабільність функціонування та ліквідність у системі ринкових відносин.

Визначальним напрямом сучасного розвитку міжнародних економічних відносин є глобалізація світових господарських зв’язків, що спричиняє суттєві зрушення у світовому просторі та породжує істотні зміни в процесах генезису і функціонування національних банківських систем. За таких умов пріоритетним завданням держав, що інтегруються у світовий фінансовий простір, стає формування стійкого фінансово — кредитного сектору, в тому числі банківського, як базового чинника економічного зростання країн.

Здійснивши критичний аналіз наукової літератури вітчизняних та зарубіжних вчених виокремлено три підходи до вивчення економічної сутності поняття «банківська система»: інституційний, функціональний та системний. З інституційної точки зору банківська система виступає як «сукупність універсальних і спеціалізованих банків та емісійних банків», «сукупність банківських і небанківських фінансових установ, що виконують окремі банківські операції» [1], «сукупність різних видів банків і банківських інститутів в їх взаємозв’язку, що існує в тій чи іншій країні в певний історичний період», «сукупність банків, що виконують відповідні функції» [17], «як динамічну цілеспрямовану сукупність взаємопов’язаних банківських інститутів, що постійно розвиваються» [8], « сукупність взаємопов’язаних фінансово-кредитних установ (банків)» [11].  Навіть звузивши поняття до автоматичного об’єднання структурних елементів банківської системи, розуміємо всю його складність та багатогранність, оскільки з аналізу наведених вище визначень можна зазначити, що серед наукових кіл тривають дискусії з приводу її елементного складу. Деякі теоретики до структурних елементів банківської системи включають не тільки банківські установи, а й небанківські фінансово-кредитні інститути, що виконують певні банківські операції, наприклад кредитні спілки, товариства, ломбарди, фінансові компанії та інші. Даний підхід до трактування банківської системи використовується у національному законодавстві. Так, відповідно до статті 4 Закону України «Про банки та банківську діяльність» [19], банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положення цього закону.

Розгляд даного поняття з інституційної точки зору дещо обмежує уявлення про економічну сутність банківської системи, про цілі, які вона повинна досягти та функції, які покликана виконувати, щоб підкреслити свою особливу роль у забезпеченні ефективного економічного та соціального розвитку держави. Тому постає необхідність трактування даного терміну з точки зору функціонального призначення. Так, Ю. І. Оніщенко запропонувала розуміти банківську систему як сукупність банківських установ, специфіка взаємодії між якими створює самостійну економічну структуру (рівні) з метою забезпечення та регулювання процесів формування і використання фінансових ресурсів, необхідних для потреб розвитку економіки з максимально можливим ступенем раціональності, оптимальності та ефективності [15].

Системний підхід дозволяє трактувати дефініцію «банківська система», як ключову динамічну складову фінансової системи, що історично формується під впливом зовнішніх і внутрішніх процесів, які відбуваються в країні, є цілісною сукупністю усіх банків країни, які взаємодіють між собою, підпорядковуючись установленим нормам і правилам ведення банківської справи, з метою ефективного грошово-кредитного регулювання економіки, а також досягнення економічної та соціальної ефективності діяльності [17]. Подібне визначення наводить О. В. Дзюблюк [6].

Цілком можна погодитися з думкою науковців, що сутність банківської системи полягає у забезпеченні впорядкованого механізму грошово-кредитних відносин через жорстку фінансову дисципліну, якій повинні підпорядковуватись всі учасники процесу суспільного відтворення. Важливим завданням є створення досконалого грошово-кредитного механізму, який би працював на розвиток економіки [9].

Використання системного підходу в аналізі банківської системи дає можливість говорити про те, що вона є складовою кредитної системи, оскільки банківська діяльність покликана забезпечити ефективне грошово-кредитне регулювання економіки, кредитно-розрахункового обслуговування господарського обороту, а також стабільної діяльності банківських установ [2]. Функціонування банківської системи підпорядковане цілям економічної та соціальної політики держави, оскільки вона входить в підсистему вищого порядку – економічну систему, що розвивається за ринковими законами.

Забезпечуючи економіку необхідною кількістю грошей банки стимулюють розвиток національного господарства в країні. Проте слід розуміти, що не завжди цілі банківської системи збігаються з соціально-економічними пріоритетами країни, тому необхідно проводити політику узгодження банківських та загальнодержавних інтересів.  У роботі Д’яконової І. І. «Теоретико-методологічні основи функціонування банківської системи України» зазначено, що банківська система – це елемент більш вищого порядку – економічної, фінансової тощо, який у складі цих систем виконує цілий ряд специфічних функцій, знаходиться у взаємозв’язку з іншими компонентами зазначених систем з визначеним рівнем ієрархічних взаємозалежностей [7].

Підсумовуючи вище зазначене, доцільно побудувати схему взаємодії та взаємозв’язку реального та фінансового сектору економіки, зокрема банківського (рис. 1.1).

На основі ґрунтовного вивчення теоретичних надбань вітчизняної та світової економічної науки, пропонуємо власне визначення банківської системи як складової кредитної та економічної системи, а по своїй суті як структуровану сукупність функціонуючих в країні банківських установ різних рівнів, які взаємодіють між собою та здійснюють банківську діяльність в рамках встановленого правового поля.

Цілком можна погодитися з думкою Д’яконової І. І., що на сучасному етапі розвитку банківська система набуває як загальносистемних, так і специфічних ознак. До загальносистемних науковець відносить: цілісність, ієрархічність, інтегрованість та цілеспрямованість.  Цілісність виявляється у тому, що зміна структури, зв’язків і поведінки будь-якого економічного суб’єкта діє на всі інші економічні суб’єкти і змінює систему в цілому. Правильним є і зворотне: будь-яка зміна банківської системи викликає перетворення структури, зв’язків і поведінки економічних суб’єктів.

Ієрархічність системи означає, що вона включена підсистемою в систему вищого порядку — кредитну систему, економічну систему, а кожен її компонент також є системою. Інтегративність банківської системи полягає у тому, що вона має власні характеристики, які відсутні у її складових елементів. Тому перенесення на банківську систему властивостей окремого банка означає заперечення її соціального характеру. Специфічні властивості банківської системи виникають у процесі кооперації її підсистем (банків).

Банківська система належить до категорії активних, цілеспрямованих систем із зворотнім зв’язком. Характеристика банківської системи як активної цілеспрямованої системи обумовлена її стратегічним положенням, цілями і функціями, які вона виконує [7].

До специфічних ознак науковець відносить динамічність, саморегуляцію, активність, керованість, стохастичність, еволюціонування, детермінованість, імовірність та існування зворотного зв’язку із зовнішнім середовищем. Загалом під системою розуміють сукупність елементів, пов’язаних відношеннями та зв’язками один з одним. Мережа цих зв’язків та відношень формує структуру. При цьому елементи системи (підсистеми) функціонують у часі як єдине ціле: кожен елемент працює задля мети цілої системи [12].

З огляду на це необхідно розглянути засади структурування складових банківської системи. Нерозвиненість ринкового механізму та жорсткий політичний режим передбачає формування однорівневої банківської системи з горизонтальними зв’язками між банками. Відповідна структура передбачає наявність декількох банків, які стоять на одній ієрархічній сходинці та відсутність центрального банку, або ж навпаки наявність лише одного державного банку, який виконує увесь спектр банківських послуг. Така організаційна побудова притаманна адміністративно-командній економіці або ж країні з перехідною економікою, в якій тільки почато процес формування банківської системи.

Трансформація економічного устрою до соціально-орієнтованих ринкових відносин вплинула на характер формування та функціонування банківської системи та сприяли її дворівневій побудові. Перший рівень — центральний банк, головним завданням якого є здійснення грошової емісії та забезпечення стабільності національної грошової одиниці, а також регулювання та координація діяльності грошово-кредитної системи; другий рівень – це комерційні банки, що здійснюють свою діяльність на комерційних засадах в умовах вільної конкуренції та відповідно до завдань грошово- кредитної політики центрального банку. Така структура передбачає наявність горизонтальних (між центральним банком та комерційними банками) та вертикальних (між комерційними банками) зв’язків.

Орієнтація держави на розвиток ринкових відносить сприяла формуванню дворівневої банківської системи України, з відповідними структурними елементами, що представлені на рис. 1.2.

Нерозривно з побудовою системи пов’язані притаманні їй функції, які виступають як спосіб її існування. Елементами системи опосередковується зв’язок структури та функції. Тому, на основі аналітичного огляду економічних публікацій вітчизняних науковців [3; 4; 5; 10; 16] із зазначеної проблематики, виявлено, що банківська система покликана виконувати наступні функції:  трансформаційну; створення грошей і регулювання грошового обороту (емісійну); забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційну). Трансформаційна функція проявляється в залученні банками вільних грошових коштів одних суб’єктів економічних відносин та наданні їх іншим суб’єктам, при цьому відбувається узгоджувальний процес шляхом зміни строків та розмірів грошового капіталу, ступеня ризику, клієнтів та регіонів.

Емісійна функція полягає у регулюванні грошової маси в обігу, шляхом оперативного управління пропозицією грошей відповідно до існуючого попиту на них з боку населення. Реалізація даної функції відбувається як на рівні центрального банку, так і на рівні комерційних банків завдяки методам та інструментам грошово-кредитної політики, таких як встановлення норм обов’язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків, операції з цінними паперами на відкритому ринку, підтримання курсу національної валюти, регулювання імпорту та експорту капіталу.

Стабілізаційна функція пов’язана з високим рівнем ризику ведення банківського бізнесу, оскільки банк, як особливий суб’єкт економічних відносин, працює переважно з залученим капіталом на грошовому ринку, тим самим беручи на себе відповідальність перед вкладниками за банківські ризики своїх позичальників. За таких умов, дана функція передбачає необхідність жорсткої регламентації правил ведення банківського бізнесу закріплених на законодавчому рівні, включаючи розробку дієвого механізму банківського регулювання та нагляду.

Процес глобалізації носить об’єктивний та всеосяжний характер, зумовлюючи зростання взаємозв’язків і взаємозалежності національних економічних систем. Банківська система, як важливий чинник розвитку національної економіки, перша відчуває на собі вплив фінансової глобалізації, перетворюючи її у пріоритетні галузі світових інтеграційних процесів.

Глобалізація банківського бізнесу є надзвичайно складним та суперечливим процесом, оскільки має як позитивний, так і негативний характер прояву. Прискорення економічного розвитку країн відбувається за рахунок залучення прямих іноземних інвестицій, вільному та швидкому розповсюдженню потоків капіталу.

Проте такі трансформаційні перетворення у світогосподарських процесах несуть в собі низку загроз, особливо для слаборозвинених економічних систем, які досить чутливі до подій, що відбуваються на світовому ринку, в той час як високорозвинені індустріальні країни закріплюють свої позиції світових лідерів та нав’язують власні «правила гри». За таких умов національні банківські системи потрапляють у залежність від міжнародного ринку капіталу, що призводить до виникнення системних банківських ризиків та підвищує небезпеку появи і поширення кризових явищ.

Під впливом глобалізації світового фінансового простору банківський сектор набуває інноваційного характеру та нових рис, зокрема впроваджуються нові види послуг, здійснюється значна консолідація банківського капіталу в національному та міжнародному масштабі. Тому, перш за все одним із найважливіших етапів приєднання банківської системи країни до інтегрованого банківського ринку, як свідчить практика розвинутих країн, є приведення у відповідність міжнародним стандартам національного банківського законодавства. 

1.2. Об’єктивні передумови залучення іноземного капіталу до банківського сектору 

Останнім часом активізація процесів злиття та поглинання в банківській сфері більше обумовлена необхідністю, оскільки для деяких банків об’єднання стає майже єдиною умовою «виживання». Органи банківського нагляду більшості зарубіжних країн одностайно визнали доцільним оздоровлення «хворих» банків шляхом їх приєднання до фінансово стійких банків, які виступили з такою ініціативою. У цьому випадку важливими є цілі та завдання, спрямовані на порятунок банку від банкрутства і ліквідації, зниження рівня ризиків і відновлення ефективного функціонування банківських послуг. Реалізація цих завдань часто відбувається шляхом поглинання одним банком іншого, менш стійкого і стабільного суб’єкта діяльності [21, с. 530].

Водночас основна ідея більшості злиттів та поглинань – збільшення вартості новоутвореної структури та, як наслідок, зростання добробуту акціонерів через збільшення показника прибутку на акцію. Консолідація отриманих унаслідок злиття чи поглинання переваг забезпечує синергію або ж синергійний ефект, за якого ринкова вартість (капіталізація) компанії, утвореної внаслідок злиття, перевищує суму вартостей її складових частин, узятих окремо. Як стверджують окремі науковці, поява синергійного ефекту можлива внаслідок дії п’яти чинників: операційної економії, яка виникає внаслідок ефекту масштабу в маркетингу, виробництві чи збуті продукції; фінансової економії, яка визначається меншими трансакційними витратами та кращими умовами залучення фінансових ресурсів; економії на податках, якщо новоутворена установа платить менші податки, ніж дві установи раніше сплачували окремо; ефективності управління, за якого управління єдиною установою виявиться ефективнішим та що її активи стануть більш оборотними; зростання ринкової сили внаслідок зниження конкуренції [22, с. 608].

Консолідація фінансового сектору розпочалася у 80-х роках ХХ ст., внаслідок лібералізації і дерегуляції міжнародних фінансових ринків, поступу інформаційних технологій, а в Європі також завдяки утворенню валютного союзу. Цей процес зосереджувався спочатку на американському та європейському ринках, однак з часом почав проникати також в інші регіони світу.

У Латинській Америці та Південно-Східній Азії консолідація фінансового сектору значною мірою стала наслідком фінансових криз, з якими змагалися держави регіону в останньому десятилітті ХХ ст. Підтвердженням цього є дослідження фахівців Міжнародного валютного фонду, котрі, починаючи з 1997 р., ідентифікували 112 системних банківських криз у 93 країнах світу і 51 кризу в 46 країнах між 1975 і 1995 рр. Однією з таких банківських криз була «криза заощаджень і позик» у США наприкінці 1980-х років, що обійшлася американському суспільству в понад 150 млрд дол. США [23]. Водночас у другій половині 90-х років відбулася зміна консолідаційних процесів у банківському секторі. Поруч з реструктуризаційними поглинаннями щоразу важливішу роль почали відігравати ринкові злиття, які полягали в об’єднанні банків у доброму фінансовому станіз метою збільшення масштабу діяльності та зміцнення ринкової позиції.

Світова валютно-фінансова криза, що охопила, починаючи з вересня 2008 р., переважну більшість держав, безпосередньо стосується банківської системи, оскільки розвиток кризи розпочався з інформації про банкрутство найбільших світових банків (Lehman Brothers, Merill Lynch) та провідних фінансових компаній світу.

За твердженням окремих науковців, фінансова криза 2008 р. спровокувала укрупнення банків в Україні, оскільки дрібні банки просто не впораються з проблемами. Цей процес може відбуватися шляхом злиття і поглинання більшими фінансовими установами менших [24, с. 226]. Для української економіки злиття та поглинання в банківському секторі – це насамперед засіб нагромадження капіталів, збільшення частки на ринку, здійснення інвестицій. Зазвичай після консолідації капіталу (злиття та поглинання) й утворення великих компаній надходять реальні інвестиції, відбуваються високотехнологічні зміни, здійснюється модернізація виробництва і реструктуризація реального сектору економіки. Саме у цьому полягає позитивний вплив процесів злиття і поглинання на розвиток банківського сектору та реальної економіки загалом.

На сучасних фінансових ринках спостерігаємо інтенсивний процес консолідації як секторного, так і міжсекторного характеру. Зміцнення або хоча б утримання попередньої ринкової позиції потребує від фінансової установи сталого, динамічного зростання, якого складно досягти шляхом внутрішнього розвитку. Тому фінансові установи активно шукають партнерів для здійснення спільної діяльності як в країні, так і за її межами. Сьогодні в міжнародній практиці у фінансовому секторі домінують об’єднання, які спираються на злиття і поглинання. Зауважимо, що поняття злиття і поглинання не є однозначними, часто одне й те саме поняття у різних авторів має цілком інший зміст. Процеси злиття і поглинання значно ширше визначаються економічною літературою, ніж правовими нормами [25, с. 25-34]. Так, злиття означає «дружнє» злиття двох суб’єктів, найчастіше подібних за величиною, внаслідок якого на основі об’єднаних активів виникає один суб’єкт, контроль за яким здійснюють попередні акціонери обох суб’єктів, що об’єднуються. Тому злиття може призводити до ліквідації одного підприємства внаслідок поглинання його іншим або до ліквідації обох підприємств і створення на їх місці нового суб’єкта. Власне, другий випадок визначається в літературі як консолідація (consolidation).

Під поглинанням зазвичай розуміють звичайне прийняття контролю суб’єктом поглинаючим за суб’єктом, якого поглинають, при цьому переважно об’єднання активів не відбувається. Поглинання може бути наслідком дружніх домовленостей, але може бути теж реалізовано проти бажання керівництва товариства, яке поглинають (вороже поглинання). Наслідком поглинань є розбудова організаційної структури та об’єднання капіталу, персоналу й інформації, що призводить до утворення холдингу. Фінансовий холдинг об’єднує капітал та складається переважно з фінансових установ, при цьому домінуюча фінансова установа (материнська компанія) значною мірою впливає на стратегічні рішення у сфері фінанансової, операційної та інвестиційної політики дочірних установ, які, проте, не втрачають юридичної особи. У сучасному фінансовому секторі переважають два типи об’єднань:

— об’єднання рівня (типи: банк-банк, які об’єднують суб’єкти, що діють у тому самому секторі);

— об’єднання концентрації (типи: банк-страхова компанія, чи інвестиційний банк, які об’єднують суб’єкти, що діють у різних площинах фінансового ринку).

Найпоширенішою формою консолідації є внутрішньо-секторні об’єднання, основною метою яких є зростання вартості шляхом досягнення ефекту масштабу, та які призводять до посилення концентрації у секторі. Консолідація у банківському секторі, реалізована здебільшого шляхом внутрішньо-секторних об’єднань, призводить до виникнення щоразу більших за масштабами діяльності установ, які охоплюють контролем щораз більшу частину національного банківського ринку. Згідно з Законом України «Про банки та банківську діяльність», банки у процесі своєї діяльності можуть створювати банківські об’єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група.

В Україні банківське об’єднання створюється за попередньою згодою Національного банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Банк може бути учасником лише одного банківського об’єднання, та має вказувати тоді перед своєю власною назвою назву банківського об’єднання. Основні характеристики видів банківських об’єднань узагальнено в таблиці, з якої можна зробити висновок, що банківська корпорація може створюватися з метою концентрації капіталів банків-учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідностіта платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю.

Банківські холдингові групи можна створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків-членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 % акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. Якщо дочірній банк набув право власності на акції материнського банку, то він зобов’язаний відчужити їх у місячний термін.

Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути що найменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою, якій має належати більше ніж 50 % акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи зобов’язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи.

Однак в Україні створення банківських об’єднань не зазнало значного розповсюдження, що пояснюють, з одного боку, недосконалістю відповідної нормативної бази, а з іншого – неготовністю власників банківських установ поступатися контролем над ними шляхом перерозподілу чи взаємного обміну пакетами акцій. Однак застосування будь-якого адміністративного тиску для прискорення процесів консолідації може спричинити лише шкоду, вони повинні бути зумовлені об’єктивними економічними потребами. Як свідчить банківська практика, сьогодні ще процеси об’єднання, злиття і поглинання у вітчизняному банківському секторі знаходяться на досить низькому рівні. Це зумовлено недосконалістю українського законодавства, а також неготовністю власників банків йти на розподіл і перерозподіл власності. В Україні не відбулося ще жодного злиття великих банків, а процеси приєднання та злиття середніх і дрібних банків відбуваються досить повільно, на відміну від світових тенденцій. В Україні Національний банк збільшив норматив адекватності регулятивного капіталу від 8 % до 10 %, а також мінімальний обсяг статутного капіталу. Також НБУ рекомендує низько-капіталізованим банкам активно застосовувати процедуру реорганізації шляхом злиття, а також реструктуризацію через закриття збиткових філій.

Цей процес має бути стимулом для банківської системи України. Тому сьогодні в Україні спостерігають процес концентрації банківського капіталу шляхом поглинання нестабільних невеликих банків крупними або виділення збиткових філій із нестабільних банків та приєднання до інших банків. Підтвердженням цьому є те, що під час кризи в Україні банки з іноземним капіталом використовували найрізноманітніші форми реструктуризації залежно від обраних стратегічних цілей, серед яких домінували ті, що мали консолідаційний характер, а саме:

1. Корпоративна реструктуризація (реорганізація), до якої належать злиття, приєднання, поділ, виділення та перетворення. Вона здійснювалась шведськими банками в Україні з метою консолідації активів кількох дочірніх фінансових інститутів у рамках єдиної материнської групи. У наслідок цього впродовж 2009 р. відбулось приєднання дочірніх банків Сведбанк Інвест та Факторіал-банку до банків Сведбанк та СЕБ, що призвело до зменшення кількості банків з іноземним капіталом за статистикою НБУ від 53 до 51 [26]. Цю консолідацію активів власники пояснили необхідністю усунення дублювання функцій підрозділами та впровадження єдиних корпоративних стандартів у банках, які перед поглинанням однією іноземною фінансовою групою були окремими юридичними особами.
2. Реструктуризація бізнес-процесів іноземних банків. В Україні відбувалась у формі створення нових відділів у роботі з проблемною заборгованістю, впровадження більш централізованої моделі прийняття кредитних рішень, закриття збиткових точок продаж. Зокрема, ІНГ Банк Україна відмовився від роздрібного бізнесу і згорнув свою діяльність у сфері рітейлу. Більшість іноземних банків припинили видачу нових іпотечних кредитів. Банки з іноземним капіталом проводили централізацію управління шляхом надання раніше відокремленим територіальним підрозділам статусу безбалансових відділень.

Водночас кризові явища у світовій економіці і у вітчизняній фінансовій сфері негативно вплинули на процеси консолідації в банківському секторі. Кілька іноземних інвесторів, яким належали банки з низьким обсягом активів, прийняли рішення щодо виходу з українського ринку банківських послуг. Так, 24 жовтня 2008 р. банк «Гіпо Алім» (Ізраїль) розірвав підписану раніше угоду про поглинання Укрінбанку з огляду на непередбачувані економічні події у глобальному фінансовому секторі та заборону центрального банку Ізраїлю на входження у банківську систему України, що опинилась у кризовому стані. У 2009 р. Хоумкредит груп (Нідерланди), якій належали три юридичні особи на вітчизняному кредитному і фінансовому ринку, ліквідувала фінансову компанію «Хоумкредит Фінанс», а також продала свою частку збитковому банку «Приватінвест» за 74 млн грн, зосередившись на розвитку другого дочірнього банку Хоумкредит (Україна) [27].

Незважаючи на перелічені випадки, вивід іноземного капіталу з банківської системи України був незначним, порівняно з припливом фінансових ресурсів з-за кордону на підтримку нових та існуючих банків. На думку вчених, найоптимальнішим варіантом для українських банків є злиття банків із різних регіонів з урахуванням спільних інтересів, що дасть змогу з найменшим опором підвищити рівень концентрації банківського капіталу. Це зміцнить банківський сектор економіки та підвищить конкурентоспроможність вітчизняних банків. Після цього з’явиться можливість вливання кредитних ресурсів у виробничий сектор [28, с. 80].

1.3. Сучасні методи залучення іноземного капіталу до банківського сектору

Під методом фінансування інвестиційного проекту розуміють засіб привернення інвестиційних ресурсів у цілях забезпечення фінансової можливості бути реалізованим проекту. Основними методами фінансування інвестиційних проектів є: самофінансування, акціонування, і навіть якихось інших форм часткового фінансування; кредитне фінансування (інвестиційні кредити банків, випуск облігацій); фінансову оренду (лізинг); бюджетне фінансування; змішане фінансування (з урахуванням різних комбінацій цих способів); проектне фінансування [42].

Джерела залучення інвестицій є кошти, використовувані як інвестиційних ресурсів. Їх поділяють на внутрішні (власний капітал) і його зовнішні (зваблений і позиковий капітал).

Внутрішнє фінансування (самофінансування) забезпечується з допомогою підприємства, який планує здійснення інвестиційного проекту. Вона передбачає використання власні кошти — статутного (акціонерного) капіталу, і навіть потоку коштів, формованого під час діяльності підприємства, передусім, чистого прибутку амортизаційних відрахувань. У цьому формування коштів, виділені на реалізації інвестиційного проекту, має бути суворо цільової характер, яка досягається, зокрема, шляхом виділення самостійного бюджету інвестиційного проекту [36,248].

— Самофінансування можна використовувати лише реалізації невеликих інвестиційних проектів.Капиталоемкие інвестиційні проекти, зазвичай, фінансуються з допомогою як внутрішніх, а й зовнішніх джерел.

Метод самофінансування отримав найбільшого поширення у сучасній практиці реального інвестування. При визначенні частки власні кошти у загальному обсягу довгострокових інвестицій використовують коефіцієнт самофінансування (>Ксф), який установлюють за такою формулою 1:

— Ксф = (СІ :ОИ) x 100, (1)

де СІ — власні джерела формі чистого прибутку амортизаційних відрахувань;

— ОИ — загальний обсяг довгострокових інвестицій (капіталовкладень) [42].

Значення даного коефіцієнта має не нижче 0,51(51%). За більш низькому його значення (наприклад, 0,49) підприємство втрачає фінансову незалежність сфері інвестиційної діяльності. Насправді оптимальне значення цієї коефіцієнта порівнюють із фактичним і роблять висновок про рівень самофінансування капіталовкладень.

Характерна риса самоокупності — здатність підприємства сплачувати із прибутку податки в бюджетний фонд і фінансувати переважно по рахунок амортизаційних відрахувань лише проста відтворення основний капітал.

Зміст самофінансування значно ширше й у тому, за рахунок амортизаційних відрахувань, чистого прибутку інших власних джерел підприємство здійснює капітальні витрати з розширеному відтворення основний капітал і реалізують соціальних програм.

Зовнішнє фінансування передбачає використання зовнішніх джерел: коштів фінансових установ, нефінансових компаній, населення, держави, іноземних інвесторів, і навіть додаткових вкладів грошових ресурсів засновників підприємства. Воно відбувається шляхом мобілізації залучених (часткове фінансування) і позикових (кредитне фінансування) коштів [41,87].

Кожен із використовуваних джерела фінансування має певними достоїнствами й недоліками (див. Додаток № 1). Тому реалізація будь-якого інвестиційного проекту передбачає обгрунтування стратегії фінансування, аналіз альтернативних методів і вибір джерел фінансування, ретельну розробку схеми фінансування.

Прийнята схема фінансування має забезпечити:

— достатній обсяг інвестицій для реалізації інвестиційного проекту на цілому і кожен крок розрахункового періоду;

— оптимізацію структури джерела фінансування інвестицій;

— зниження капітальних видатків і ризику інвестиційного проекту.

Акціонування як засіб фінансування довгострокових інвестицій зазвичай використовують із реалізації перспективних проектів при регіональної потуги та галузевої диверсифікації інвестиційної діяльності (наприклад, в нафтогазовому комплексі та електроенергетиці Росії). У зарубіжних корпораціях акціонерний капітал нерідко покриває як початкові капіталовкладення, а й потреба у приросту обігового капіталу ініціатора проекту. Пайова фінансування інвестиційних проектів може здійснюватися у таких засадничих формах:

— проведення додаткової емісії акцій чинного підприємства, що є по організаційно-правовою формі акціонерним суспільством, з метою фінансового забезпечення інвестиційного проекту;

— залучення додаткові засоби (інвестиційних внесків, вкладів, паїв) засновників чинного підприємства для реалізації інвестиційного проекту;

— створення нової підприємства, призначеного спеціально для реалізації інвестиційного проекту [42].

Додаткова емісія акцій використовується для реалізації великомасштабних інвестиційних проектів, інвестиційних програм розвитку, галузевої чи регіональної диверсифікації інвестиційної діяльності. Застосування цього методу основному задля фінансування великих інвестиційних проектів пояснюється лише тим, що витрати, пов’язані одночасно з проведенням емісії, перекриваються лише значними обсягами залучених ресурсів.

До основним переваг акціонування як методу фінансування інвестиційних проектів відносять такі:

— виплати користуванняпривеченними ресурсами носять безумовний характер, а здійснюються у залежність від фінансового результату акціонерного товариства;

— використання залучених інвестиційних ресурсів має суттєві масштаби і обмежена за термінами;

— емісія акцій дозволяє забезпечити формування необхідного обсягу фінансових ресурсів у початку реалізації інвестиційного проекту, і навіть відстрочити виплату дивідендів до у той час, коли інвестиційний проект почне генерувати доходи;

— власники акцій можуть здійснювати контроль над використанням коштів у потреби реалізації інвестиційного проекту [49, 56].

Разом про те даний метод фінансування інвестиційних проектів має низку істотних обмежень. Так, інвестиційні ресурси товариство отримує після завершення розміщення випуску акцій, яка потребує часу, додаткових витрат, доказів фінансової стійкості підприємства, інформаційну прозорість та інших. Процедура додаткової емісії акцій пов’язані з реєстрацією, проходженням лістингу, значними операційними витратами.

Треба враховувати, що випуск акцій який завжди то, можливо розміщений повному обсязі. З іншого боку, після емісії акцій компанія має проводити виплату дивідендів, періодично розсилати звіти своїм акціонерам.

Додаткова емісія акцій веде до підвищення акціонерного капіталу компанії. Прийняття рішення про додаткової емісії можуть призвести до розмивання часткою участі колишніх акціонерів у статутний капітал і поступового зменшення їхніх прибутків, хоча у відповідність до російським законодавством колишні акціонери мають переважне право для придбання знову розміщуваних акцій. Акціонерне суспільство, яке збирається фінансувати інвестиційний проект шляхом додаткової емісії акцій, повинна визначити ефективну стратегію підвищення ліквідності і вартості акцій, яка передбачає підвищення ступеня фінансової прозорості й інформаційної відкритості емітента, розширення й розвиток діяльності, зростання капіталізації, поліпшення стану та поліпшення іміджу [36,259].

Для компаній інших організаційно-правових форм залучення додаткові засоби, виділені на реалізації інвестиційного проекту, здійснюється шляхом інвестиційних внесків, вкладів, паїв засновників чи запрошених сторонніх співзасновників статутний капітал. Такий спосіб фінансування характеризується меншими операційними витратами, ніж додаткова емісія акцій, однак той водночас обмеженішими обсягами фінансування.

Створення нового підприємства, призначеного спеціально для реалізації інвестиційного проекту, постає як одне із способів цільового часткового фінансування. Він може застосовуватися приватними підприємцями,учреждающими підприємство для реалізації своїх інвестиційних проектів і які потребують залученні партнерського капіталу; великими диверсифікованими компаніями, організуючими нове підприємство, зокрема з урахуванням своїх структурних підрозділів, для реалізації проектів розширення виробництва, реконструкції та переоснащення виробництва, освоєння принципово нову продукцію і нових технологій; підприємствами, які у складному фінансовий стан, які розробляють антикризові інвестиційні проекти — у цілях оздоровлення [42].

Фінансове забезпечення інвестиційного проекту на таких випадках здійснюється шляхом внесків сторонніх співзасновників в формування статутного капіталу нового підприємства, виділення чи установи материнської компанією спеціалізованих проектних компаній — дочірніх фірм, створення підприємств через передачу їм частини активів діючих підприємств.

Однією форму фінансування інвестиційних проектів з допомогою нового підприємства, призначеного спеціально для реалізації інвестиційного проекту, є венчурное фінансування.Венчурное фінансування дозволяє залучити кошти на здійснення початкових стадій реалізації інвестиційних проектів інноваційного характеру (розробка й часом з’являтимуться нові видів продукції і на технологічних процесів), що характеризуються підвищеними ризиками, але з тим можливостями істотного зростання вартості підприємств, створених у цілях реалізації цих проектів. У цьому планівенчурное інвестування відрізняється від фінансування (шляхом придбання додаткової емісії акцій, паїв) існуючих підприємств, які можуть купуватися з метою подальшої перепродажу.

До венчурним зазвичай відносять невеликі підприємства, діяльність яких пов’язане із великим рівнем ризику просування наукової продукції над ринком. Це підприємства, розробляють нові види продуктів чи послуг, що ще невідомі споживачеві, але мають великий ринковий потенціал.

Венчурне фінансування передбачає залучення засобів у статутний капітал підприємства інвесторів, які припускають продати земельну частку в підприємстві по тому, як його вартість ході реалізації інвестиційного проекту зросте. Доходи, пов'язані з подальшим функціонуванням створеного підприємства, отримуватимуть ті особи, котрі придбають у венчурного інвестора його [42].

Найбільший обсяг венчурних інвестицій у світі припадає на США (близько 22 млрд дол.), далі з істотним відривом йдуть країни Західної Європи і сподівалися Азійсько-Тихоокеанського регіону. У Росії її венчурний капітал перебуває на стадії свого становлення: нині тут функціонують 20 венчурних фондів, управляючі фінансовими засобами у сумі близько двох млрд дол.

Основними формами кредитного фінансування виступають інвестиційні кредити банків та цільові облігаційні позики.

Інвестиційне кредитування означає автоматичну можливість отримання довгострокових банківських кредитів на прийнятних умовах фінансування капіталовкладень в основний капітал підприємства.

Інвестиційні кредити банків виступають як із найефективніших форм зовнішнього фінансування інвестиційних проектів, у тому випадку, коли компанії що неспроможні забезпечити реалізацію рахунок власних засобів і емісії цінних паперів. Привабливість даної форми пояснюється, передусім:

— можливістю розробки гнучкою схеми фінансування;

— відсутністю витрат, що з реєстрацією і розміщенням цінних паперів;

— використанням ефекту фінансового важеля, що дозволяє збільшити рентабельність власного капіталу залежність від співвідношення власної родини та позикового капіталу структурі інвестованих засобів і вартості позикових коштів;

— зменшення оподатковуваного прибутку з допомогою віднесення відсоткових виплат до витрат,включаемие в собівартість [49,362].

Інвестиційні кредити є, зазвичай, посередньо- і довгостроковими. Термін залучення інвестиційного кредиту порівнянним з термінами реалізації інвестиційного проекту. У цьому інвестиційний кредит може передбачати наявність пільгового періоду, тобто періоду відстрочки погашення основного боргу. Таке умова полегшує обслуговування кредиту, але збільшує її вартість, оскільки відсоткові платежі обчислюються з непогашеною суми боргу.

Інвестиційні кредити — у російської практиці оформляються, зазвичай, як термінової позички з терміном погашення інтервалі від трьох до п’яти з урахуванням складання відповідного кредитної угоди (договору). Нерідко цей термін банк відкриває позичальнику кредитну лінію.

Однак якщо залучення банківських кредитів доцільно підтримувати оптимальне для позичальників співвідношення між власною дитиною та довгостроковим запозиченим капіталом. Тому рекомендують старанно оцінювати наслідки підприємствам різних способів фінансування кожного проекту. Як власні, і позикові інвестиційні ресурси мають забезпечувати інвестору економічну віддачу (норму прибутку на вкладений капітал), перевищує залучення з ринку.

Довгостроковим кредитуванням капіталовкладень здатні зараз займатися великі комерційних банків, що володіють достатнім обсягом ресурсів, і те за умови надання їм вагомих гарантій щодо повернення кредитів із боку позичальників. Однією з різновидів термінових позичок, що використовуються фінансування інвестиційних проектів, є позичка під заставу нерухомості (іпотечна позичка).

Облигационние позики як джерело позикового фінансування довгострокових інвестицій отримують всі популярнішими. Цільові облігаційні позики є випуск підприємством — ініціатором проекту корпоративних облігацій, засоби від розміщення яких призначені на фінансування певного інвестиційного проекту. Однак у сучасних умовах емітувати облігації можуть лише відомі акціонерні компанії (корпорації), платоспроможність не викликає сумнівів у кредиторів. Емісія корпоративних облігацій має переваги над іншими джерелами запозичення коштів із ринку. Акціонерна компанія вправі звернутися до численним інвесторам — потенційних покупців її цінних паперів. Коло кредиторів корпорації значно розширюється. Крім комерційних банків ними може бути інвестиційні і недержавніпенсійні фонди, страхові компанії, закордонні інвестори. На розвиненому фондовий ринок, наявністю конкуренції серед покупців корпоративних облігацій, емітент має можливість мобілізувати дешевші позикові кошти проти залученням засобів у формі банківського кредиту. Емісія корпоративних облігацій може зіграти значної ролі у фінансуванні довгострокових інвестицій підприємств реального сектору економіки [42].

Фінансову оренду (лізинг) використовують за браку власні кошти для реальних інвестицій, і навіть при капіталовкладень в об'єкти зі порівняно невеликим періодом експлуатації чи з високим рівнем змінності технології.

Лізинг — це комплекс майнових відносин, які виникають за передачі об’єкта лізингу (рухомого і нерухомого майна) у тимчасове користування з урахуванням придбання і здачу довгострокову оренду. Лізинг є виглядом інвестиційної діяльності, у якому орендодавець (лизингодатель) за договором фінансової оренди (лізингу) зобов’язується придбати у власність майно в певного продавця та надати його орендарю (лизингополучателю) за плату у тимчасове користування.

Особливості лізингових операцій, порівняно з традиційною орендою зводяться до чого:

— обєкт угоди вибираєтьсялизингополучателем, а чи нелизингодателем, який здобуває устаткування власним коштом;

— термін лізингу, зазвичай, меншим за термін фізичного зносу устаткування;

— після закінчення дії контрактулизингополучатель може продовжити оренду по пільгової ставці чи придбати орендоване майно по залишкової вартості;

— у ролі лізингодавця звичайно кредитно-фінансовий інститут — лізингова компанія, банк [43,402].

Лізинг має ознаки і виробничого інвестування, кредиту. Його двоїста природа у тому, що, з одного боку, якого є своєрідною інвестицією капіталу, оскільки передбачає вкладення засобів у матеріальне майно з одержання доходу, з другого боку — зберігає риси кредиту (надається на засадах платності, терміновості, повернення).

Виступаючи як різновид кредиту на основний капітал, лізинг водночас відрізняється від традиційного кредитування. Зазвичай лізинг розглядають як форму кредитування придбання (користування) рухомого і нерухомого майна, альтернативну банківському кредиту.

З огляду на своїх переваг лізинг набув широкого поширення економіці різних країн. Так, частка лізингу у загальному обсягу джерела фінансування інвестицій становить: США близько 30 %, у Німеччині — 15,7, мови у Франції, Великобританії, Японії — близько 9, у Росії — 7,1%.

Лізинг — перспективний метод залучення грошових ресурсів для відновлення активною частиною основний капітал підприємств. Завдяки лізингулизингополучатель швидко набуває потрібне устаткування, не відволікаючи одноразово зі свого обороту значні інвестиційні ресурси. Необхідною умовою розвитку лізингових взаємин у Росії є стабілізація грошово-кредитної та фінансової систем, подолання високої інфляції, підтримку на необхідного рівня курсу національної валюти.

Бюджетне фінансування інвестиційних проектів проводиться у вигляді фінансування рамках цільових програм, тож фінансової підтримки. Воно передбачає використання бюджетних засобів у таких засадничих формах: інвестицій у статутні капітали діючих або знову створюваних підприємств, бюджетних кредитів (зокрема інвестиційного податковий кредит), надання гарантій і субсидій [37,35].

У Росії її фінансування інвестиційних проектів, у рамках цільових програм пов’язані з здійсненням федеральних інвестиційних програм (Федеральна адресна інвестиційну програму, федеральні цільові програми), відомчих, регіональних еліт і муніципальних цільових інвестиційних програм.

Під проектним фінансуванням України в міжнародній практиці розуміється фінансування інвестиційних проектів, що характеризується особливим способом забезпечення повернення вкладень, основу якої лежать інвестиційні якості самого проекту, прибутки, які отримає створюване чиреструктурируемое підприємство у майбутньому. Специфічний механізм проектного фінансування включає аналіз технічних і стабільності економічних характеристик інвестиційного проекту й оцінку пов’язаних із нею ризиків, а базою повернення вкладених коштів є доходи проекту, залишаються після покриття всіх витрат.

Особливістю цієї форми фінансування є й можливість суміщення різних видів капіталу: банківського, комерційного, державного, міжнародного. На відміну від традиційної кредитної угоди можна розосередження ризику між учасниками інвестиційного проекту [42].

Спочатку фінансуванням інвестиційних проектів займалися найбільші американські і канадські банки. Нині наноелектроніка діяльності освоєна банками всіх розвинутих країн, у своїйлидерствующие позиції належать банкам Великобританії, Німеччини, Нідерландів, Франції та Японії. Активно беруть участь у фінансуванні інвестиційних проектів фінансові інститути, зокрема МБРР з ЄБРР.

Проектне фінансування характеризується широким складом кредиторів, що зумовлює можливість організації консорціумів, яких представляють, зазвичай, найбільші фінансові інститути — банки-агенти. Як джерела фінансування можуть залучатися кошти міжнародних ринків, спеціалізованих агентств експортних кредитів, фінансових, інвестиційних, лізингових і страхових компаній, довгострокові кредити Світового банку реконструкції й розвитку (МБРР), Міжнародною фінансовою корпорації (МФК), Європейського банку реконструкції й розвитку (ЄБРР), провідних світових інвестиційних банків.

Змішане фінансування грунтується в різних поєднаннях вищевказаних методів і може бути реалізований переважають у всіх формах інвестування на основний капітал.

Спектр інструментів інвестування на світовому ринку надзвичайно широкий. Як і Росії, інвестори віддають перевагу акціям і облігаціях, причому частка їх у загальному обороті значно перевищує частку решти цінних паперів, разом узятих.

На біржах звертаються дуже багато похідних інструментів, які отримали набагато більше широке, ніж у Росії поширення. Дуже добре розвинені ринки фючерсів і опціонів, проблем ліквідності і відсутності такої підходящого інвестору інструмента немає.Торгуются фючерси на валюти, біржові індекси,селькохозяйственние товари, золото і, мясо й худобу, відсоткові ставки і погоду. Кожна з цих фючерсів існує низка опціонів з різнимистрайками і датою виконання.

Інвестори, які хочуть зайнятися вкладенням грошей до зарубіжні компанії, можуть купити депозитарні розписки, паї фонду, що відстежує індекс закордонного ринку чи акцію закритого фонду,инвестирующего там [38].

Отже, під методом фінансування інвестиційного проекту розуміють засіб привернення інвестиційних ресурсів у цілях забезпечення фінансової можливості бути реалізованим проекту. Основними методами фінансування інвестиційних проектів є: самофінансування, акціонування, і навіть якихось інших форм часткового фінансування; кредитне фінансування (інвестиційні кредити банків, випуск облігацій); фінансову оренду (лізинг); бюджетне фінансування; змішане фінансування (з урахуванням різних комбінацій цих способів); проектне фінансування. Спектр інструментів інвестування на світовому ринку надзвичайно широкий. Найширше поширені такі інструменти, як акції та облігації, фючерси, опціони, депозитарні розписки, житлові сертифікати.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУЧАСНОЇ ПРАКТИКИ ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ В БАНКІВСЬКИЙ СЕКТОР УКРАЇНИ 

2.1. Нормативно — правове регулювання іноземних інвестицій в банківський сектор України

Сучасна система регулювання банківської інвестиційної діяльності охоплює державні та ринкові інструменти впливу, взаємодія яких забезпечує ефективність та соціальність банківського інвестиційного бізнесу.

У цьому дослідженні зупинимось на деяких методологічних та концепційних підходах до вивчення проблеми регулювання банківської діяльності з позицій системності та комплексності.

Банківське регулювання – це дуже важливий елемент сучасного банківництва. Саме під цим кутом розглядається і сприймається система регулювання банківської інвестиційної діяльності у цій роботі. У 1975 р. засновано Базельський комітет з питань банківського нагляду, рекомендації якого становлять основу сучасної системи банківського регулювання, зокрема банківської інвестиційної діяльності.

Необхідність і особливості режиму державного регулювання банківської інвестиційної діяльності визначають такі умови і чинники:

— банки є агентом реалізації грошово-кредитної політики і формування пропозиції грошей, тобто виконують важливі економічні функції;

— наявність асиметричної інформації на банківських ринках, що збільшує ризики ухвалення помилкових рішень;

— нездатність вкладників проконтролювати банки;

— вагома соціальна ціна банкрутства банків;

— ризиковість діяльності і потенційна нестабільність банківського бізнесу;

— банківський бізнес особливо приваблює шахраїв і шукачів легкої наживи;

-тенденція до монополізації банківської сфери;

— міжнародний характер і глобалізація банківської діяльності.

В економічній теорії регулювання банківської інвестиційної діяльності можна виділити дві складові: позитивну і нормативну. Теорія позитивного регулювання пояснює причини застосування регуляторів та формулює наукові гіпотези і відповідає на питання «що» і «чим» регулювати.

Теорія нормативного регулювання розробляє рекомендації державним органам і відповідає на питання «чим» і «як» потрібно регулювати [54, с. 9]. Аналіз світової літератури з банківського регулювання свідчить про те, що у ній більше уваги приділяється аналізу механізмів чинного регулювання і дуже мало розробленню нових регулятивних систем. Усе це ускладнює проведення в Україні не тільки дослідження теорії позитивного регулювання банківської інвестиційної діяльності, а й теорії нормативного регулювання.

До головних органів, які здійснюють державне регулювання банківської інвестиційної діяльності, належать: Комітет ВР України з питань фінансів і банківської діяльності; Національний банк України; Державна податкова адміністрація України; Антимонопольний комітет України; Державна митна служба України; Міністерство фінансів України. Державне регулювання банківської інвестиційної діяльності – це розроблення та застосування державними органами заходів та інструментів впливу на банківську інвестиційну діяльність з метою досягнення фундаментальних цілей суспільства.

Для досягнення фундаментальних цілей суспільства державні регулятивні органи застосовують певні заходи та інструменти впливу, які змінюють умови та чинники банківської інвестиційної діяльності. Якщо результат застосування заходів та інструментів оцінює держава позитивно, то кругообіг державного регулювання теоретично мав би припинитися. Однак практично цього немає, оскільки суспільні цілі і банківництво під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників зазнають динамічних змін.

Модель кругообігу державного регулювання банківської інвестиційної діяльності передбачає три головні елементи системи регулювання: фундаментальні цілі суспільства, регулятивні заходи та інструменти і умови та чинники банківської інвестиційної діяльності. На наш погляд, регулювання банківської діяльності складається із трьох елементів: державне регулювання банківської діяльності, ринкове регулювання банківської діяльності, саморегулювання банківської діяльності.

Поняття «державне регулювання банківської діяльності» має різні дефініції. Так, О.П. Орлюк розглядає державне регулювання банківської діяльності як одну із «форм державного управління, що становить собою систему заходів, за допомогою яких держава через центральний банк (або інший уповноважений орган) забезпечує стабільне та безпечне функціонування банків, а також попереджає дестабілізаційні процеси у банківському секторі» [53, с. 151-152]. Подібне визначення дає О.С. Любунь [54, с. 208-209]. Міщенко В.І., А.П. Яценюк, В.В. Коваленко, О.Г. Корнєва твердять, що під державним регулюванням банківської діяльності розуміється «відповідна правова база, тобто закони, що регламентують діяльність банків, а також ухвалення відповідними установами, уповноваженими державою, що регламентують функціонування банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив. Положення базуються на чинному законодавстві, конкретизують та роз’яснюють основні пункти законів та визначають межі поведінки банків, які сприяють надійному та ефективному функціонуванню банківської системи» [55, с. 47-48].

Як бачимо, наведене дещо громіздке визначення обмежує державне регулювання розробленням нормативних актів, інструкцій та директив. Окрім цього, автори зводять регулювання до правової бази, а не до системи заходів та інструментів впливу. Обмежувальне або спрощене розуміння державного регулювання як регламентацію банківської діяльності не витримує критики: по-перше, подібним можуть займатися не тільки державні органи, але й громадські організації, міжнародні інститути, материнські банки щодо дочірніх структур тощо; по-друге, зведення державного регулювання до використання правових інструментів впливу, що є американською традицією, не вичерпує всього змісту цієї категорії, оскільки не враховує економічні та інституційні інструменти впливу.

Закон України «Про Національний банк України», стаття 1 зводить державне регулювання банківської діяльності до функцій НБУ, яка полягає у «створенні норм, що регулюють діяльність банків та визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду і відповідальність за порушення банківського законодавства» [44]. Законодавець у цій дефініції акцентує увагу на нормотворчій та контрольній функціях державного регулятора.

Банківський нагляд, на наш розсуд, – це функція уповноважених органів, які коригують роботу банківських установ відповідно до законодавчо- нормативних норм і правил, а також певною мірою займаються нормотворчістю. Міщенко В.І. та його співавтори під банківським наглядом розуміють «моніторинг процесів, що мають місце у банківській сфері на різних стадіях функціонування банків, а саме: створення нових банків та їх установ, діяльності банків, реорганізації та ліквідації банків» [57, с. 48].

У німецькому довіднику з банківської справи «Gablers Bank – Lexikon» банківський нагляд визначено як «діяльність у рамках загального моніторингу національної економіки державними установами з метою поточного спостереження за кредитними установами з часу їх заснування та, при потребі, впливу на них» [62, с. 175]. У довіднику з фінансових і біржових основ банківський нагляд визначають як «надання дозволів щодо вступу на ринок (ліцензування) та моніторинг поточної ділової активності банків з метою захисту вимог вкладників до банків та забезпечення функціонування сфери кредитування та валютної політики» [56, с. 93-94].

У німецькому енциклопедичному словнику з грошових, банківських і біржових основ (питань) банківський нагляд розглядають як «окрему гілку нагляду над економікою» і визначають як «державну діяльність, що забезпечує узгодженість самовідповідальної участі банків у приватно-економічних операціях щодо чинних правових положень, які розроблені у загальних інтересах» [57, с. 150-151]. У вітчизняній і зарубіжній економічній літературі до розуміння співвідношення понять «державне регулювання банківської діяльності» і «державний нагляд за банківською діяльністю» є три різні підходи.

За першим підходом ці терміни є синонімами. Так, у зарубіжній банківській науці ці поняття, зазвичай, не розмежовують, а об’єднують їх терміном «банківський нагляд». Підтвердженням цього є назва відомої міжнародної організації «Базельський комітет з питань банківського нагляду». Інколи вживають термін «регулювання банківської діяльності» або «банківське регулювання», але під ним розуміють «державне втручання» у банківський сектор економіки [57, с. 21].

За другим підходом ці поняття є самостійними і різними. Так, Е.І. Василишен вважає, що державне регулювання розробляє і впроваджує конкретні правила і приписи, а банківський нагляд здійснює всеосяжний контроль за їх виконанням або дотриманням [57, с. 5]. Американський економіст Е. Шенг вважає, що регулювання і нагляд стосуються різних обов’язків ФРС – формування спеціальних правил, з одного боку, і контроль за їх дотриманнями – з іншого [53, с. 56]. У такий спосіб цей вчений звужує поняття «державне регулювання банківської діяльності» до функцій ФРС, залишаючи без уваги роль інших державних регуляторів (фінансово-податкових, антимонопольних тощо). За третім підходом регулювання і нагляд є взаємодоповнювальними, взаємопереплетеними видами регулятивної діяльності. Цей підхід поділяють О.П. Орлюк [53, с.148-152]; В.І. Грушко, С.М. Лаптєв, О.С. Любунь, К.Є. Раєвський [58, с. 11]. До цієї групи економістів можна зачислити Н. Рогову, яка вважає, що «державне регулювання банківської діяльності містить такий компонент, як нагляд, оскільки воно неможливе без контролю» [59, с. 37].

Німецькі вчені Т. Гартманн-Вендельс, А. Рфінгстен, М. Вебер у популярному підручнику з банківництва спеціально поняття «державне регулювання банківської діяльності» і «банківський нагляд» не розглядають. Однак у цій книзі є розділ «Основи регулювання», який має підрозділ «Банківський нагляд». Це дає підстави для висновку, що «державне регулювання банківської діяльності » для цих учених є загальним і ширшим поняттям, а «банківський нагляд» є конкретним і вужчим. Схоже, що за цими авторами банківський нагляд є компонентом банківського регулювання [50, с. 145].

На нашу думку, третій підхід є найпродуктивніший і тому: державне регулювання банківської діяльності – це застосування державою системи заходів та інструментів впливу на банківську сферу для досягнення важливих суспільних цілей. У межах цього визначення банківський нагляд, як інструмент впливу, посідає своє місце, його можна виявити й описати, якщо розглянути регулювання банківської діяльності з позицій процесу та організації.

З позиції процесу в державному регулюванні банківської діяльності можна виділити стадії: розроблення концепції, застосування концепції, контроль за виконанням концепції. Стадія розроблення концепції за своїм змістом і сутністю є законодавчою діяльністю. Тут ведеться робота над розробленням та удосконаленням нормативно-законодавчої бази з питань банківської регулятивної політики.

Нормативно-правові акти розробляють суб’єкти, які мають право на законодавчу, нормотворчу ініціативу. Стадія застосування концепції передбачає застосування нормативно-правових актів у реалізації банківської регулятивної політики. Застосування здійснюють державні органи, які мають виконавчі повноваження і функції.

Стадія контролю застосування законодавства передбачає проведення системного аналізу та експертизи реалізації регулятивної політики і розроблення висновків, рекомендацій для її оптимізації. У підсумку стадія контролю переростає у стадію концепції, адже тут реалізує свої функції банківський нагляд. Здійснюють контроль як нормотворчі, так і виконавчі органи. Краще для справи, якщо цю роботу вони здійснюють спільно.

З позиції організації державного регулювання банківської діяльності можна виділити державні органи, які мають нормотворчі функції, та органи які мають виконавчі функції. До перших, наприклад в Україні, належать: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, НБУ. До других – Кабінет Міністрів України та його підрозділи, НБУ та його підрозділи. У рамках чинної конституції держави банківське законодавство можна поділити на тактичне й оперативне. Тактичне – це закони держави, які ухвалює парламент. Оперативне – підзаконні нормативно-правові акти, які затверджують органи виконавчої влади та Центральний банк. Нормативні акти окремих комерційних банків до уваги не беруться, оскільки вони не належать до актів, виданих державою.

Президент, Парламент, Уряд, Центральний банк формують законодавчу базу для дієвого впливу на роботу банківської системи і конкретних банків відповідно до суспільних інтересів та цілей, контролюють його застосування, вдосконалюють банківське законодавство. Президент, Уряд і Парламент формують конкретний виконавчий орган, в Україні – НБУ, який діє згідно зі Законом України «Про Національний банк України». Отже, Президент, Парламент і Уряд переважно виконують нормотворчу функцію, а також частково виконавчу функцію.

У структурі Центрального банку формується орган банківського нагляду, який займається контролем за банківською діяльністю. Цей орган у рамках чинного законодавства здійснює безвиїзний нагляд та інспекційні перевірки. При цьому він уповноважений застосувати заходи впливу у разі порушення банківського законодавства. Беремо до уваги те, що на практиці існує постійна потреба у зміні законодавства відповідно до змін у банківській системі та банківництві. Однак Парламент не завжди реагує на зміни вчасно, що у банківництві, як стратегічно важливій галузі, яка потребує своєчасної, розумної та обачливої політики, неприпустимо. Все це означає, що парламент і уряд мусять частково передати свої нормотворчі функції органам банківського нагляду.

Отже, банківський нагляд охоплює контроль за діяльністю банків моніторинг і заходи впливу (виконавча функція) і нормотворчу діяльність органу банківського нагляду (частково нормотворча функція). Зрозуміло, що орган банківського нагляду не може ухвалювати закони – це прерогатива парламенту, але зате може оперативно реагувати на зміни у банківській системі ухваленням підзаконних нормативно-правових актів (постанова, розпорядження, листи тощо). Отож, державне регулювання банківської діяльності – це система, яка виконує функції формування тактичного банківського законодавства і здійснення банківського нагляду.

У вітчизняній літературі інколи ототожнюють поняття «державне регулювання банківської діяльності» і «державне регулювання діяльності комерційних банків» [58, с. 13]. Однак тут йдеться про різні об’єкти регулювання: перший – загальний, другий – конкретний. Однак останнім часом деякі банківські операції і послуги почали виконувати і надавати небанківські фінансові (і нефінансові, наприклад пошта) установи. За цих умов поняття «банківська діяльність» є ширшим, ніж поняття «діяльність комерційних банків».

Поняття «банківське регулювання» за всієї його популярності та широкого застосування у публіцистиці та есеїстиці видається дещо некоректним. По-перше, можна зробити висновок, що суб’єктом регулювання є банк, але що тоді буде об’єктом регулювання. По-друге, якщо ж об’єктом регулювання є банк, то правильно було б визначити термін «регулювання банку». І відповідно, якщо об’єктом регулювання є банківська діяльність, то говоримо про «регулювання банківської діяльності». По-третє, це поняття можна зрозуміти дуже широко як втручання зовнішніх чинників у банківництво.

З погляду змісту заходів та інструментів регулювання банківської діяльності, зокрема інвестиційної, можна виділити: обмеження, стимулювання покарання (санкції), втручання. Рогова Н., наприклад, вважає, що головним у державному регулюванні є встановлення обмежень: «державне регулювання банківської діяльності – це встановлення державних обмежень для забезпечення стабільного і безпечного функціонування банків та створення умов для досягнення банківською системою макроекономічної ефективності» [59, с. 38]. Ми визнаємо такий підхід і хочемо зробити такі уточнення.

Обмеження може бути адміністративним або ж економічним (індикативним). Адміністративне – це запровадження у банківській діяльності заборон, вимог та обов’язків. Наприклад, вимоги до реєстрації та ліцензування банків. Адміністративне регулювання, зазвичай, є прямим, хоча непряма дія не виключена. Економічні обмеження – це запровадження обов’язкових економічних нормативів та норм, різних перешкод, які впливають на обсяги доходів банку. До таких обмежень можна зачислити, наприклад, встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій.

Економічні обмеження мають зазвичай стимулювальний характер. За допомогою стимулювання доходів і витрат держава прагне спрямувати банк у потрібному напрямку розвитку. Йдеться про застосування податкових пільг, дотацій, пільгових цін на певні продукти тощо.

Економічне регулювання за своїм характером є непрямим втручанням у банківську діяльність. За такого виду регулювання державний регулятор не втручається у процес прийняття менеджментом конкретного банку рішення, однак за невиконання приписів буде карати. Покарання або санкції за порушення вимог регулятора можуть бути як адміністративними, так і економічними, прямими і непрямими. Ринкове регулювання банківської діяльності, зокрема інвестиційної, базується на інструменті вільного коливання або руху обсягів попиту на гроші і обсягів пропозиції грошей на основі дії законів попиту, пропозиції і конкуренції.

Отже, на розвиток ринкового регулювання банківської інвестиційної діяльності впливають такі головні чинники: ділова активність споживачів інвестиційних продуктів; політико-правова ситуація в країні; інфляція; ціни на банківські інвестиційні продукти; життєвий цикл банківських інвестиційних продуктів; конкурентне середовище.

2.2. Динаміка та структура залучення іноземного капіталу в банківський сектор України

Структуру вітчизняної банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації та ліквідації українських банків визначає Закон України «Про банки і банківську діяльність», прийнятий у 2000 р. За статтею 4 цього Закону банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України [43]. Динаміку структурних показників розвитку банківської системи України за 2006-2011рр. подано в табл. 2.1. З табл. 2.1. видно, що кількість зареєстрованих банків зросла з 193 у 2006 р. до 198 у 2011 р. або на 2,59 %. Кількість банків, які мають ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій, збільшилася зі 170 (88,08 %) у 2006 р. до 176 (88,89 %) у 2011 р. або на 3,53 %.

Таблиця 2.1

Динаміка структурних показників розвитку банківської системи України за 2006-2012рр. [43]*

Показник	01.01.07	01.01.08	01.01.09	01.01.10	01.01.11	01.01.12
Кількість банків	193	198	197	194	198	198
Вилучено з Державного реєстру банків з початку року	6	1	7	6	6	0
Кількість банків, що перебувають у стані ліквідації	19	19	13	14	18	21
Кількість банків, що мають ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій, одиниць в тому числі:	170	175	184	182	176	176
З іноземним капіталом	35	47	53	51	55	53
у т.ч. зі 100 % іноземним капіталом	13	17	17	18	20	22
Частка іноземного капіталу у статутному капіталі банків, %	27,6	35,0	36,7	35,8	40,6	41,9

Кількість банків, які перебувають у стані ліквідації, зросла з 19 одиниць до 21 одиниць, тобто на 10,52 %. Частка іноземного капіталу у статутному капіталі банків за аналізований період зросла з 27,6 % у 2006 р. до 41,9 % у 2011 р., тобто на 14,3 % від сумарного статутного банківського капіталу.

Таким чином, можна підсумувати, що впродовж 2006-2011 рр. кількість банківських установ в Україні зросла неістотно. Проте, важливою тенденцією розвитку банківського сектору є збільшення частки іноземного капіталу у структурі статутного капіталу банків (на 51,81 %) за період 2006-2011 рр., що свідчить про зростання інвестиційної привабливості вітчизняної банківської сфери для іноземних інвесторів. Динаміку частки банків, які мають ліцензію Національного банку на проведення банківських операцій за період 2006-2011 рр., подано на рис. 2.1.

З рис. 2.1 видно, що кількість банків, що володіють ліцензією НБУ, збільшилась з 88,08 % у 2006 р. до 88,89 % у 2011 р., або на 0,81 % від загальної кількості, що є хоч і слабо вираженою, але позитивною тенденцією.

Рис. 2.1. Динаміка частки банків, які володіють ліцензією Національного банку України на проведення банківських операцій з 01.01.07 р. до 01.01.12 р. [4]

Динаміку зміни структури активів банків України за 2006-2011 рр. наведено в табл. 2.2.

Таблиця  2.2Динаміка активів банків України за 2006-2011рр., млн грн [44]*

Показник	На 01.01.07	На 01.01.08	На 01.01.09	На 01.01.10	На 01.01.11	На 01.01.12
Активи банків	340179	599396	926086	880302	942088	1054280
Готівкові кошти та Банківські метали	11430	18313	20668	21725	26749	27008
Кошти в НБУ	15280	19120	18768	23337	26190	31310
Кореспондентські рахунки, які відкриті в інших банках	18535	26293	40406	51323	67596	78395
Кредити надані	269294	485368	792244	747348	755030	825320
з них:
кредити, які надані суб’єктам господарювання	167661	276184	472584	474991	508288	580907
кредити, які надані фізичним особам	77755	153633	268857	222538	186540	174650
Довгострокові кредити	157224	291963	507715	441778	420061	426430
Прострочена заборгова- ність за кредитами	4456	6357	18015	69935	84851	79292
Вкладення в цінні папери	14466	28693	40610	39335	83559	87719
Резерви під активні операції банків	13289	20188	48409	122433	148839	157907

За нашими розрахунками, надані клієнтам кредити збільшились у 3,1 раза з 269294 млн грн у 2006 р. до 825320 млн грн у 2011 р., з них довгострокові кредити – з 157224 млн грн у 2006 р. до 426430 млн грн у 2011 р., тобто у 2,7 раза. Спостерігається збільшення протермінованої та пролонгованої заборгованості за кредитними операціями, яка збільшились у 17,8 раза, з 4456 млн грн до 79292 млн грн, що підтверджує необхідність розроблення програм реструктуризації проблемних кредитів, які становлять найбільшу частину активів банківської системи.

Вкладення в цінні папери є другою за важливістю активною операцією банків, яка істотно впливає на прибутковість банківської діяльності, відзначається їх зростання у 6,1 рази, з 14466 млн грн у 2006 р. до 87719 млн грн у 2011 р. Величина резервів під активні операції банків збільшилась з 13289 млн грн у 2006 р. до 157907 млн грн у 2011 р., тобто в 11,9 раза, що стало результатом посилення вимог з боку НБУ до формування резервів за кредитними операціями банків у повному обсязі відповідно до зростання сумнівних та безнадійних до повернення позик.

Дослідження пасивів банків зумовлено необхідністю виявлення проблем у рівні капіталізації банків, достатності залучених і запозичених ресурсів для здійснення активних операцій. Динаміка зміни структури пасивів банків України за 2006-2011 рр. представлено в табл. 2.3.

Таблиця 2.3

Динаміка зміни структури пасивів банків України за 2006-2011рр., млн грн.

Показник	На 01.01.07	На 01.01.08	На 01.01.09	На 01.01.10	На 01.01.11	На 01.01.12
Пасиви банків	340179	599396	926086	880302	942088	1054280
Власний капітал	42566	69578	119263	115175	137725	155487
з нього: сплачений зареєстрований статутний капітал	26266	42873	82454	119189	145857	171865
Зобов’язання банків, з них	297613	529818	806823	765127	804363	898793
кошти суб’єктів господарювання	76898	111995	143928	115204	144038	186213
кошти фізичних осіб	106078	163482	213219	210006	270733	306205

Дані табл. 2.3 підтверджують, що власний капітал банків збільшився у 3,7 раза, з 42566 млн грн у 2006 р. до 155487 млн грн у 2011 р. У структурі пасивів частка капіталу зросла з 12,51 % у 2006 р. до 14,75 % у 2011 р., що зумовлено посиленими вимогами НБУ до мінімального розміру статутного капіталу та нарощення регулятивного капіталу до величини 120 млн грн. У кризовий та посткризовий періоди спостерігається перевищення статутного на власним капіталом банків, яке зумовлене збитковістю функціонування банківської системи загалом. Зобов’язання банків зросли у 3 рази, з 297613 млн грн у 2006 р. до 898793 млн грн у 2011 р., що сигналізує про відновлення довіри вкладників і кредиторів до банківської системи після фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр., яка супроводжувалася відтоком банківських депозитів.

У структурі банківських зобов’язань обсяг коштів суб’єктів господарювання зменшилася з 25,84 % у 2007 р. до 20,72 % у 2011 р., що свідчить про слабку фінансову спроможність корпоративних клієнтів, які вкладають вільні фінансові ресурси у інші сфери господарської діяльності на противагу банківському бізнесу. Основним кредитором банківської системи України залишаються депозити фізичних осіб у національній та іноземній валютах. Динаміку фінансових результатів банків України за 2006-2011 рр. наведено в табл. 2.4.

Таблиця 2.4

Динаміка фінансових результатів діяльності банків України 2006-2011 рр., млн грн [45]*

Показник	На 01.01.07	На 01.01.08	На 01.01.09	На 01.01.10	На 01.01.11	На 01.01.12
Доходи	41645	68185	122580	142995	136848	142778
Витрати	37501	61565	115276	181445	149875	150486
Результат діяльності	4144	6620	7304	-38450	-13027	-7708

Дані табл. 2.4. підтверджують збільшення витратності функціонування банків України, яке спричинило збиткову діяльність у 2009 р. у розмірі 38,4 млрд грн, у 2010 р. – 13,0 млрд грн, у 2011 р. – 7,7 млрд грн. Незважаючи на зростання доходів у 3,4 раза, витрати збільшились у 4,0 рази. Негативні результати банківської діяльності зумовлені неякісними кредитними портфелями банків, неповерненням споживчих кредитів, особливо валютного характеру, значними обсягами іпотечних і довготермінових позик, вкладеннями в інвестиційні портфелі та цінні папери. Проблемні активи трансформуються у недостатній обсяг отриманих процентних доходів, який не покриває процентні витрати із залучення та запозичення ресурсів.

Функціонування проблемних і нежиттєздатних установ зумовило активізацію банкрутств та ліквідації банків. Станом на 10 квітня 2012 р. у стані ліквідації перебувало 23 комерційні банки. Якщо говорити про їхню територіальну структуру, то 13 з них зареєстровані у м. Києві та Київській області, 2 – у Дніпропетровській області, 2 – в Одеській, 2 – у Харківській, по одному – у Запорізькій, Сумській, Львівській областях, АР Крим. Тимчасова адміністрація станом на 10 квітня 2012 р. введена лише в одному комерційному банку – ПАТ «Акціонерний комерційний банк «Базис» [45].

З метою підвищення результатів діяльності вітчизняні банківські установи активізують впровадження сучасних інноваційних банківських продуктів і послуг. Починаючи з 2008 р., активізується інноваційна активність банківської системи у вигляді створення комерційними банками власних платіжних систем. Так, на початок 2012 р. створено 9 платіжних систем банків, правила яких узгоджені НБУ, тобто 5,11 % ліцензованих банків мають власні платіжні системи. Три платіжні системи, або 37,5 % являють собою внутрішньобанківські системи переказу коштів, 2 платіжні системи, або 25 % – внутрішньодержавні системи переказу коштів, 2 платіжні системи, або 25 % – міжнародні системи переказу коштів, 1 платіжна система, або 12,5 % – внутрішньобанківська платіжна система [45]. Яскравим прикладом таких платіжних систем є система грошових переказів, що діє у ПриватБанку – «PrivatMoney», яка дає змогу здійснювати перекази у більш ніж 100 країн світу. Система розроблена фахівцями українського ПриватБанку і російського МоскомприватБанка. Перевагами «PrivatMoney» є безкоштовність отримання переказу, мультивалютність, миттєвість, простота оформлення документів. Система базується на використанні інтернет-технологій, тому регіональні особливості її використання визначаються географією доступу її клієнтів до Глобальної мережі. Географія доступу до платіжних систем залежить також від розміщення відділень ПриватБанку, оскільки необхідна наявність пластикової картки ПриватБанку.

Кращим прикладом впровадження інноваційних підходів у банківській сфері є ПриватБанк, який у 2009 р. визнаний організацією Global Finance кращим банком в Україні. ПриватБанк є визнаним лідером вітчизняного ринку платіжних карток. Банк вже випустив понад 18,5 млн пластикових карток (40 % від загальної кількості карток, емітованих українськими банками). У мережі обслуговування пластикових карт банку працює 6837 банкоматів, пластикові картки банку приймають до оплати понад 46,6 тис. торговельно-сервісних пунктів по всій Україні [46]. Наявність широкої мережі обслуговування карткових продуктів дає змогу Приватбанку активно впроваджувати послуги з автоматизованої видачі корпоративним клієнтам  заробітної плати з використанням пластикових карт. Інноваційна політика Приватбанку зорієнтована на впровадження на українському ринку передових банківських послуг, які надають клієнтам нові можливості управління своїми коштами.

Також Приватбанк першим в Україні запропонував своїм клієнтам послуги інтернет-банкінгу «Приват24» і GSM-банкінгу, а також послуги з продажу через мережу своїх банкоматів і POS-терміналів електронних ваучерів провідних операторів мобільного зв’язку і IP-телефонії.

Як показує територіальна структура регіональних підрозділів ПриватБанку, регіональні відділення банку знаходяться у всіх обласних центрах, у п’яти районних центрах (Дніпродзержинськ, Краматорськ, Кременчук, Кривий Ріг, Маріуполь), одне регіональне відділення – у Севастополі, а також регіональні підрозділи – у м. Києві – КиївСіті філіал, Печерський філіал, Розрахунковий центр. Крім того, вісім регіональних управлінь банку мають статус головних (у Києві, Львові, Харкові, Полтаві, Черкасах, Чернігові, Одесі, Луцьку). Така структура свідчить про тяжіння концентрації відділень банку або до великих міст, або до найбільш розвинутих промислових районів, тобто вона є споживчо-орієнтованою (споживач – населення і промисловість). На рівні регіонів розміщення банків тяжіє в основному до районних центрів.

2.3. Оцінка впливу іноземного капіталу в банківський сектор на економічний розвиток України

Вихідні дані для аналізу впливу іноземного капіталу в банківському секторі України на економічний розвиток наведено в табл. 2.5.

Таблиця 2.5

Вихідні дані для аналізу

Рік	прямі Іноземні інвестиції в банківський сектор України (млн. долл.) (Х)	Державний борг (млрд. грн.) (Y)
2005	6 682	78,1
2006	4 507	80,5
2007	6 925	88,7
2008	5 967	189,4
2009	4 436	316,9
2010	4 672	432,3
2011	3 648	473,1
2012	3 301	515,5

 

1. Вычисляем коэффициент ковариации.

Коэффициент ковариации характеризует степень линейной зависимости двух случайных величин Х и Y и вычисляется по формуле:

cov(X,Y)

=

1   n

n Σ k = 1

(xk-Mx)(yk-My)     ( 1.1 ),    где:

 

Mx

=

1   n

n Σ k = 1

xk  ,

My

=

1   n

n Σ k = 1

yk     ( 1.2 ),    — оценки математического ожидания случайных величин X и Y соответственно.

То есть, ковариация, это математическое ожидание произведения центрированных случайных величин

1.1. Вычислим оценку математического ожидания случайной величины Х.

1.1.1. Сложим последовательно все элементы выборки X

x₁ + x₂ + … + x₁₁ = 6 682+4 507+6 925+5 967+4 436+4 672+3 648+3 301 = 40 138

1.1.2. Разделим полученную сумму на число элементов выборки

40 138 / 8 =  5 017.25

M_x =  5 017.25

1.2. Аналогичным образом вычислим оценку математического ожидания случайной величины Y.

1.2.1. Сложим последовательно все элементы выборки Y

y₁ + y₂ + … + y₁₁ = 78.1+80.5+88.7+189.4+316.9+432.3+473.1+515.5 = 2 174.5
1.2.2. Разделим полученную сумму на число элементов выборки

2 174.5 / 8 = 271.8125

M_y = 271.8125

1.3. Вычислим значения центрированных величин (x_k-M_x) и (y_k-M_y) для всех элементов выборки.
Результаты занесем в таблицу 1.

1.4. Вычислим произведение центрированных величин (x_k-M_x)•(y_k-M_y).
Результаты занесем в таблицу 1.

Таблица 1

k	xk	yk	( хk—Mx )	( yk—My )	( хk—Mx )•( yk—My )
1	2	3	4	5	6
1	6682	78.1	1664.75	-193.7125	-322 482.88
2	4507	80.5	-510.25	-191.3125	97 617.20
3	6925	88.7	1907.75	-183.1125	— 349 332.87
4	5967	189.4	949.75	-82.4125	— 78 271.27
5	4436	316.9	-581.25	45.0875	— 26 207.11
6	4672	432.3	-345.25	160.4875	— 55 408.31
7	3648	473.1	-1369.25	201.2875	— 275 612.91
8	3301	515.5	-1716.25	243.6875	— 418 228.67

1.5. Вычислим ковариацию cov(X,Y) как среднее значение элементов 6-го столбца таблицы 1.

1.5.1. Сложим последовательно все элементы 6-го столбца

y₁ + y₂ + … + y₁₁ = — 322 482.88 + 97 617.20 + (- 349 332.87) + (- 78 271.27) + (- 26 207.11) + (- 55 408.31) + (- 275 612.91) + (- 418 228.67) = — 1 427 926.82

1.5.2. Разделим полученную сумму на число элементов выборки

— 1 427 926.82 / 8= — 178 490.85

ОТВЕТ:      cov(X,Y) =  — 178 490.85

2. Вычисляем коэффициент корреляции.

Коэффициент корреляции — это показатель взаимного вероятностного влияния двух случайных величин. Коэффициент корреляции R может принимать значения от -1 до+1. Если абсолютное значение находится ближе к 1, то это свидетельство сильной связи между величинами, а если ближе к 0 — то, это говорит о слабой связи или ее отсутствии. Если абсолютное значение R равно единице, то можно говорить о функциональной связи между величинами, то есть одну величину можно выразить через другую посредством математической функции.

Вычислить коэффициент корреляции можно по следующим формулам:

Rx,y

=

cov( X,Y )   σxσy

( 2.1 ),    где:

cov( X,Y ) — ковариация случайных величин Х и Y

σx2

=

1   n

n Σ k = 1

(xk-Mx)2  ,

σy2

=

1   n

n Σ k = 1

(yk-My)2     ( 2.2 ),    — оценки дисперсий случайных величин X и Y соответственно.

 

Mx

=

1   n

n Σ k = 1

xk  ,

My

=

1   n

n Σ k = 1

yk     ( 2.3 ),    — оценки математического ожидания случайных величин X и Y соответственно.

или по формуле

Rx,y

=

Mxy — MxMy   SxSy

( 2.4 ),    где:

 

Mx

=

1   n

n Σ k = 1

xk ,

My

=

1   n

n Σ k = 1

yk ,

Mxy

=

1   n

n Σ k = 1

xkyk     ( 2.5 )

 

Sx2

=

1   n

n Σ k = 1

xk2 — Mx2 ,

Sy2

=

1   n

n Σ k = 1

yk2 — My2     ( 2.6 )

На практике, для вычисления коэффициента корреляции чаще используется формула ( 2.4 ) т.к. она требует меньше вычислений. Однако если предварительно была вычислена ковариация cov(X,Y), то выгоднее использовать формулу ( 2.1 ), т.к. кроме собственно значения ковариации можно воспользоваться и результатами промежуточных вычислений.

2.1 Вычислим коэффициент корреляции по формуле ( 2.1 ) для этого воспользуемся результатами представленными в таблице 1, дополнив последнюю двумя новыми столбцами в которые запишем (предварительно вычислив) значения квадратов центрированных случайных величин (x_k-M_x)² и (y_k-M_y)². Получим таблицу 2.

Таблица 2

k	xk	yk	( хk—Mx )	( хk—Mx )2	( yk—My )	( yk—My )2
1	2	3	4	5	6	7
1	6682	78.1	1664.75	2 771 392.56	-193.7125	37 524.5326
2	4507	80.5	-510.25	260 355.06	-191.3125	36 600.4726
3	6925	88.7	1907.75	3 639 510.06	-183.1125	33 530.1876
4	5967	189.4	949.75	902 025.06	-82.4125	6 791.8201
5	4436	316.9	-581.25	337 851.56	45.0875	2 032.8826
6	4672	432.3	-345.25	119 197.56	160.4875	25 756.2376
7	3648	473.1	-1369.25	1 874 845.56	201.2875	40 516.6576
8	3301	515.5	-1716.25	2 945 514.06	243.6875	59 383.5976

2.2. Вычислим σ_x² как среднее значение элементов 5-го столбца таблицы 2.

2.2.1. Сложим последовательно все элементы 5-го столбца

2 771 392.56 + 260 355.06 + 3 639 510.06 + 902 025.06 + 337 851.56 + 119 197.56 + 1 874 845.56 + 2 945 514.06 = 12 850 691.48

2.2.2. Разделим полученную сумму на число элементов выборки

σ_x² =  12 850 691.48 / 8 =  1 606 336.435

2.3. Вычислим σ_y² как среднее значение элементов 7-го столбца таблицы 2.

2.3.1. Сложим последовательно все элементы 7-го столбца

37 524.5326 +36 600.4726 + 33 530.1876 + 6 791.8201 + 2 032.8826 + 25 756.2376 + 40 516.6576 + 59 383.5976 = 242 136.39

2.3.2. Разделим полученную сумму на число элементов выборки

σ_y² =  242 136.39 / 8 =  30 267.04875

2.4. Вычислим произведение σ_x²σ_y².

σ_x²σ_y² =  1 606 336.435 * 30 267.04875 = 48 619 063 187

2.5. Извлечем из последнего числа квадратный корень, получим значение σ_xσ_y.

σ_xσ_y =  220 497.3087

2.5.Вычислим коэффициент корреляции по формуле ( 2.1 ).

Rx,y

=

cov( X,Y )   σxσy

=  — 178 490.85 / 220 497.3087 = — 0.809492

ОТВЕТ:      R_x,y  =  -0.809492  

год	прямі Іноземні інвестиції в банківський сектор України (млн. долл.) (Х)	(Y)
2005	6 682	78,1
2006	4 507	80,5
2007	6 925	88,7
2008	5 967	189,4
2009	4 436	316,9
2010	4 672	432,3
2011	3 648	473,1
2012	3 301	515,5

 

1. Вычисляем коэффициент ковариации.

Коэффициент ковариации характеризует степень линейной зависимости двух случайных величин Х и Y и вычисляется по формуле:

cov(X,Y)

=

1   n

n Σ k = 1

(xk-Mx)(yk-My)     ( 1.1 ),    где:

 

Mx

=

1   n

n Σ k = 1

xk  ,

My

=

1   n

n Σ k = 1

yk     ( 1.2 ),    — оценки математического ожидания случайных величин X и Y соответственно.

То есть, ковариация, это математическое ожидание произведения центрированных случайных величин

1.1. Вычислим оценку математического ожидания случайной величины Х.

1.1.1. Сложим последовательно все элементы выборки X

x₁ + x₂ + … + x₁₁ = 6 682+4 507+6 925+5 967+4 436+4 672+3 648+3 301 = 40 138

1.1.2. Разделим полученную сумму на число элементов выборки

40 138 / 8 =  5 017.25

M_x =  5 017.25

1.2. Аналогичным образом вычислим оценку математического ожидания случайной величины Y.

1.2.1. Сложим последовательно все элементы выборки Y

y₁ + y₂ + … + y₁₁ = 78.1+80.5+88.7+189.4+316.9+432.3+473.1+515.5 = 2 174.5
1.2.2. Разделим полученную сумму на число элементов выборки

2 174.5 / 8 = 271.8125

M_y = 271.8125

1.3. Вычислим значения центрированных величин (x_k-M_x) и (y_k-M_y) для всех элементов выборки.
Результаты занесем в таблицу 1.

1.4. Вычислим произведение центрированных величин (x_k-M_x)•(y_k-M_y).
Результаты занесем в таблицу 1.

Таблица 1

k	xk	yk	( хk—Mx )	( yk—My )	( хk—Mx )•( yk—My )
1	2	3	4	5	6
1	6682	78.1	1664.75	-193.7125	-322 482.88
2	4507	80.5	-510.25	-191.3125	97 617.20
3	6925	88.7	1907.75	-183.1125	— 349 332.87
4	5967	189.4	949.75	-82.4125	— 78 271.27
5	4436	316.9	-581.25	45.0875	— 26 207.11
6	4672	432.3	-345.25	160.4875	— 55 408.31
7	3648	473.1	-1369.25	201.2875	— 275 612.91
8	3301	515.5	-1716.25	243.6875	— 418 228.67

1.5. Вычислим ковариацию cov(X,Y) как среднее значение элементов 6-го столбца таблицы 1.

1.5.1. Сложим последовательно все элементы 6-го столбца

y₁ + y₂ + … + y₁₁ = — 322 482.88 + 97 617.20 + (- 349 332.87) + (- 78 271.27) + (- 26 207.11) + (- 55 408.31) + (- 275 612.91) + (- 418 228.67) = — 1 427 926.82

1.5.2. Разделим полученную сумму на число элементов выборки

— 1 427 926.82 / 8= — 178 490.85

ОТВЕТ:      cov(X,Y) =  — 178 490.85

2. Вычисляем коэффициент корреляции.

Коэффициент корреляции — это показатель взаимного вероятностного влияния двух случайных величин. Коэффициент корреляции R может принимать значения от -1 до+1. Если абсолютное значение находится ближе к 1, то это свидетельство сильной связи между величинами, а если ближе к 0 — то, это говорит о слабой связи или ее отсутствии. Если абсолютное значение R равно единице, то можно говорить о функциональной связи между величинами, то есть одну величину можно выразить через другую посредством математической функции.

Вычислить коэффициент корреляции можно по следующим формулам:

Rx,y

=

cov( X,Y )   σxσy

( 2.1 ),    где:

cov( X,Y ) — ковариация случайных величин Х и Y

σx2

=

1   n

n Σ k = 1

(xk-Mx)2  ,

σy2

=

1   n

n Σ k = 1

(yk-My)2     ( 2.2 ),    — оценки дисперсий случайных величин X и Y соответственно.

 

Mx

=

1   n

n Σ k = 1

xk  ,

My

=

1   n

n Σ k = 1

yk     ( 2.3 ),    — оценки математического ожидания случайных величин X и Y соответственно.

или по формуле

Rx,y

=

Mxy — MxMy   SxSy

( 2.4 ),    где:

 

Mx

=

1   n

n Σ k = 1

xk ,

My

=

1   n

n Σ k = 1

yk ,

Mxy

=

1   n

n Σ k = 1

xkyk     ( 2.5 )

 

Sx2

=

1   n

n Σ k = 1

xk2 — Mx2 ,

Sy2

=

1   n

n Σ k = 1

yk2 — My2     ( 2.6 )

На практике, для вычисления коэффициента корреляции чаще используется формула ( 2.4 ) т.к. она требует меньше вычислений. Однако если предварительно была вычислена ковариация cov(X,Y), то выгоднее использовать формулу ( 2.1 ), т.к. кроме собственно значения ковариации можно воспользоваться и результатами промежуточных вычислений.

2.1 Вычислим коэффициент корреляции по формуле ( 2.1 ) для этого воспользуемся результатами представленными в таблице 1, дополнив последнюю двумя новыми столбцами в которые запишем (предварительно вычислив) значения квадратов центрированных случайных величин (x_k-M_x)² и (y_k-M_y)². Получим таблицу 2.

Таблица 2

k	xk	yk	( хk—Mx )	( хk—Mx )2	( yk—My )	( yk—My )2
1	2	3	4	5	6	7
1	6682	78.1	1664.75	2 771 392.56	-193.7125	37 524.5326
2	4507	80.5	-510.25	260 355.06	-191.3125	36 600.4726
3	6925	88.7	1907.75	3 639 510.06	-183.1125	33 530.1876
4	5967	189.4	949.75	902 025.06	-82.4125	6 791.8201
5	4436	316.9	-581.25	337 851.56	45.0875	2 032.8826
6	4672	432.3	-345.25	119 197.56	160.4875	25 756.2376
7	3648	473.1	-1369.25	1 874 845.56	201.2875	40 516.6576
8	3301	515.5	-1716.25	2 945 514.06	243.6875	59 383.5976

2.2. Вычислим σ_x² как среднее значение элементов 5-го столбца таблицы 2.

2.2.1. Сложим последовательно все элементы 5-го столбца

2 771 392.56 + 260 355.06 + 3 639 510.06 + 902 025.06 + 337 851.56 + 119 197.56 + 1 874 845.56 + 2 945 514.06 = 12 850 691.48

2.2.2. Разделим полученную сумму на число элементов выборки

σ_x² =  12 850 691.48 / 8 =  1 606 336.435

2.3. Вычислим σ_y² как среднее значение элементов 7-го столбца таблицы 2.

2.3.1. Сложим последовательно все элементы 7-го столбца

37 524.5326 +36 600.4726 + 33 530.1876 + 6 791.8201 + 2 032.8826 + 25 756.2376 + 40 516.6576 + 59 383.5976 = 242 136.39

2.3.2. Разделим полученную сумму на число элементов выборки

σ_y² =  242 136.39 / 8 =  30 267.04875

2.4. Вычислим произведение σ_x²σ_y².

σ_x²σ_y² =  1 606 336.435 * 30 267.04875 = 48 619 063 187

2.5. Извлечем из последнего числа квадратный корень, получим значение σ_xσ_y.

σ_xσ_y =  220 497.3087

2.5.Вычислим коэффициент корреляции по формуле ( 2.1 ).

Rx,y

=

cov( X,Y )   σxσy

=  — 178 490.85 / 220 497.3087 = — 0.809492

ОТВЕТ:      R_x,y  =  -0.65002

 

РОЗДІЛ 3. РОЗРОБКА РЕКОМЕНДАЦІЙ ЩОДО ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ В БАНКІВСЬКИЙ СЕКТОР УКРАЇНИ 

3.1. Проблеми та наслідки залучення іноземного капіталу до банківського сектору України

Іноземний капітал має важливе значення у розвитку банківської системи та економіки будь-якої країни, саме він є важливим джерелом підвищення рівня капіталізації банків та фінансування економіки. На сьогодні переважна більшість країн із перехідною економікою потребує притоку іноземних інвестицій, проте потреба у визначенні наслідків їх доступу до трансформаційних економік загалом та ринку їх банківських послуг зокрема. Основні аспекти міжнародної діяльності банків плідно вивчали західні, російські та українські автори. Зарубіжні вчені звертають увагу на низку негативних наслідків діяльності іноземних банків. Так, зокрема М. Дулей та інші, підтвердили, що вихід інвесторів із капіталу корейських банків зумовив кризу в Південній Кореї 1997 р. [61]. Серед сучасних українських науковців, що вивчають окреслену проблематику, можна відзначити В. Гейця та Н. Шелудько, які розглядають активне проникнення іноземного капіталу у вітчизняний банківський сектор як позитивним, так і, певною мірою, ризикованим явищем, що може спричинити неконтрольовані наслідки для економічної системи держави [62, 63].

В.В. Коваленко ж вважає, що наявність в економіці будь-якої країни значних обсягів іноземного капіталу є ознакою макроекономічної стабільності, високого рівня довіри інвесторів до її законодавчої, виконавчої влади [64].

Традиційним показником, який характеризує участь іноземного капіталу в банківській системі країни, є наявність у статутному капіталі банку частки, яка належить нерезидентам. В економічній енциклопедичній літературі поняття іноземного капіталу розглядають як різноманітні форми капіталу (акціонерний, державний, банківський, капітал міжнародних фінансово-кредитних організацій та ін.), який належить закордонним власникам [65, с. 726]. В українському законодавстві термін «банк з іноземним капіталом» пояснюється як банк, у якому частка капіталу, що належить хоча б одному іноземному інвестору, становить не менше 10 % [66]. У загальному можна зазначити, що іноземна банківська діяльність – це участь іноземного інвестора (інвестуючої країни) у банківській системі країни-акцептора. Дослідження економічної сутності іноземного банківської діяльності переконує в тому, що розвинена банківська система є необхідною умовою нормального функціонування суб’єктів господарської діяльності та економіки країни загалом. Процеси експансії іноземного капіталу до банківських систем різних країн розпочалися ще в XIX ст., коли англійські банки почали відкривати свої представництва за кордоном із метою налагодження торгівлі зі своїми колоніями, що згодом робили і бельгійські, французькі, німецькі, а також японські банки. На сьогодні банківським системам зарубіжних країн притаманна значна присутність іноземного капіталу. У деяких країнах іноземні банки займають домінуючу позицію і вирішально впливають на функціонування не лише банківських систем, а й усієї економіки [67].

Варто зазначити, що в умовах глобальної інтеграції банківської системи у світовий фінансовий ринок розвинені країни шукають можливості для ефективного розміщення капіталів, а країни з трансформаційною економікою потребують капіталів для розвитку. Дефіцит капіталу внаслідок недостатніх внутрішніх нагромаджень є значним, адже щорічні потреби країн з трансформаційною економікою становлять 200-300 млрд дол. США.

Необхідно наголосити на позитивних наслідках приходу іноземних банків у банківські системи країн з перехідною економікою, зокрема:

1. Швидке й ефективне впровадження новітніх методів банківської діяльності.
2. Зростання обсягу кредитних ресурсів і посилення стабільності їх джерел.
3. Упровадження системи страхування банківських ризиків.
4. Активізація конкуренції й прискорення процесу реформування банківської системи.
5. Упровадження міжнародного досвіду фінансового оздоровлення, реорганізації й реструктуризації банків.
6. Посилення ролі банківської системи в процесі розподілу інвестиційних ресурсів [68].

З іншого боку, іноземні банки завдяки конкурентним перевагам здійснюють експансію на найбільші прибуткові вітчизняні ринки, залишаючи місцевим банкам обслуговування інших (більш ризикових) клієнтів, збільшуючи загальний рівень ризиків їх портфелів [69]. О. Сугоняко зазначає, що головна мета банків з іноземним капіталом − отримання надприбутків та здійснення спекуляцій на ринку нерухомості та землі [61]. У загальному відзначимо такі негативні аспекти діяльності банків з іноземним капіталом у країнах з перехідною економікою:

1. Деяка загроза економічному суверенітету країни, оскільки законопроект, надаючи право іноземним банкам на відкриття своїх філій, не передбачає жодних обмежень присутності іноземного капіталу в національній банківській системі.
2. Нерівні конкурентні умови з національними банками, адже, наприклад рівень монетизації в перехідних економіках (в Україні, близько 30 % від ВВП), є значно нижчим від країн з розвиненою економікою, де цей показник наближається до обсягу ВВП, або навіть перевищує його. В умовах, коли ці показники є не зіставними, прихід іноземних філій поставить іноземні банківські установи у заздалегідь вигідніше становище.
3. Відбувається відтік прибутків з територій трансформаційних економік, оскільки за специфікою своєї діяльності філії, як структурні підрозділи іноземних банків, не здійснюють формування капіталу. Таким чином, дохід, отриманий від їх діяльності на території певної країни, після сплати податків, зазвичай, повністю переводиться до материнської компанії[61].
4. Іноземні банки можуть переслідувати цілі, не сумісні з основними завданнями економічної політики приймаючої країни (наприклад підтримка експорту з країни походження материнського банку).
5. У період банківських криз іноземні банки можуть «експортувати» нестабільність, «інфікуючи» банківську систему приймаючої сторони.
6. Відмінності у системах банківського регулювання можуть створювати проблеми в процесі контролю за діяльністю іноземних банків [68].

Для визначення впливу іноземного банківського капіталу на розвиток банківської системи доцільно використовувати інституційний підхід і чітко відокремлювати наслідки експансії для кожного типу зацікавлених сторін, що мають відношення до банківської системи (рис. 1).

Зауважимо, що навіть для одного суб’єкта вплив іноземних банків може мати різновекторний характер. Наприклад, для державних органів влади приплив капіталу з-за кордону, з одного боку – вирішення проблеми з додатковими інвестиційними ресурсами, а зіншого – загострення проблеми економічного суверенітету держави. Для прийняття стратегічних регуляторних рішень необхідно зважувати обидві альтернативи. Приплив капіталу (↓ψ) поліпшує сальдо платіжного балансу (BP0→BP1). Внаслідок монетизації припливу капіталу ƒ виникає тенденція до збільшення пропозиції грошової маси (LM0→LM1), зниження процентної ставки та збільшення доходу (т. В). Дефіцит бюджету стимулює попит та змінює рівновагу на ринку товарів і послуг (IS0→IS1). Це підвищує процентну ставку, а відповідно – пожвавлює приплив капіталу і додатково збільшує грошову масу (LM1→LM2). Якщо прийняти гнучкість обмінного курсу, при переході з т. В. у т. С (рис.) виникає тенденція до підвищення et. Тобто збільшення дефіциту бюджету стає чинником зміцнення грошової одиниці.

Процес інтернаціоналізації банківської діяльності у більшості країн ЦСЄ активізувався на початку 90-х років, сьогодні істотну частку банківських активів цього регіону контролюють транснаціональні банки. Натомість деякі країни СНД, зокрема РФ, Білорусь, дотримуються ізоляційного режиму щодо допуску іноземного капіталу до банківської системи. Так, у Словаччині на сьогодні переважну більшість у національній банківській системі становлять банки з іноземним капіталом, частка активів, що належать іноземним власникам, становить 96,72 %, при цьому основна частина іноземного капіталу походить з Люксембургу (30 %) та Австрії (29 %) [67].

Заслуговує на увагу також самобутній і при цьому досить успішний досвід реформування у країнах Балтії. Кожна із цих країн обрала свою стратегію трансформації. Унаслідок цього спостерігаються й істотні відмінності в процесах, що відбуваються як у реальному секторі економіки, так і в грошово-кредитній сфері (табл.). Латвія та Естонія обрали стратегію швидких ринкових перетворень, що базувалися на грошовій моделі приватизації за підтримки держави, залучення іноземного капіталу, зокрема за рахунок зниження податкових ставок. Естонії вдалося запобігти виникненню надмірної кількості ненадійних дрібних банківських структур, а тому – не допустити банківської кризи, як це сталося, наприклад, у Литві. Це зумовлено переважно недостатністю інвестицій та зосередженістю ділової активності в дрібному торговельному бізнесі, що стримувало перетворення у виробничій сфері. Як і сфера виробництва, більшість кредитних установ тут існувала за рахунок внутрішніх інвестицій. Одним із важливих факторів збільшення інвестицій була приватизація великих державних об’єктів, зокрема Литовського ощадного банку, який викупив шведський банк Swedhank. Найбільших успіхів у реформуванні кредитно-грошової сфери досягла Латвія. Під час реформування основну увагу приділяли саме прискореному розвитку банківської системи й фінансового ринку. На сьогодні розвиток кредитної системи Латвії базується як на місцевому, так і на іноземному капіталах, що припливає з багатьох країн Європи й США. Під контролем іноземного капіталу в Латвії перебуває понад 2/3 банківських активів (як і в Угорщині та Польщі) [67].

У країнах Південно-Східної Азії, порівняно з європейськими країнами, присутність іноземного капіталу є незначною. Так, питома вага іноземних активів у загальних активах банківських систем Китаю, Індії, Кореї не досягає навіть 10 %. Це пов’язано з тим, що уряди країн обмежують доступ іноземних банків та їх філій до вітчизняних банківських систем. До того ж, міжнародні фінансові центри – Гон-Конг та Сінгапур – створюють якнайкращі умови для підвищення конкурентоспроможності й ефективності місцевих банків.

Отже, можемо зробити висновок, що іноземний капітал має важливе значення у розвитку банківської системи та економіки будь-якої країни. У переважній більшості країн світу іноземні інвестиції є важливим джерелом фінансування економіки. За умов постійних дисбалансів у національній економіці, спричинених переважно відсутністю стабільного фінансування, присутність іноземного капіталу в банківській системі дає змогу залучати необхідні ресурси на зовнішніх фінансових ринках. Головною передумовою ефективного функціонування іноземного капіталу в банківській системі є сприяння розвитку національних фінансово-кредитних інститутів. Розвиток вітчизняної економіки в процесі фінансової глобалізації неможливий без інтеграції фінансово-кредитних структур в світову економіку на умовах, що відповідають національним інтересам і особливостям.

3.2. Напрями підвищення інвестиційної привабливості 

За оцінками як внутрішніх, так і іноземних економічних суб’єктів, інвестиційний клімат в Україні залишається несприятливим. Серед основних причин, що обумовлюють несприятливий інвестиційний клімат в Україні та стримують економічний розвиток, численні вітчизняні та зарубіжні дослідження традиційно відзначають нестабільність українського законодавства, зарегульованість більшості ринків, нерозвиненість ринкової інфраструктури, зокрема фондового ринку, сильний податковий тиск, бюрократизм і корупцію в місцевих і центральних органах влади [65]. Проте неможна не відзначити наявні конкурентні переваги нашої країни з позиції сучасного та потенційного стану розвитку країни.

Слід відзначити, що наведені конкурентні переваги обумовлені, нажаль, не здобутками нашої економіки, а наданими від природи потенційними можливостями. Крім того, наявність дешевої робочої сили свідчить про ставлення держави та роботодавців до найманих робітників. Наслідком такої поведінки є прагнення до виїзду інтелектуального та наукового потенціалу нашої країни. Місткий споживчий ринок задовольняється низькоякісною продукцією зарубіжних країн, що в свою чергу, негативно позначається на вітчизняних товаровиробниках, які через цінові фактори не можуть конкурувати із зарубіжними товаровиробниками.

У сучасних умовах досягти сталого економічного розвитку можна лише здійснивши структурні зрушення у національній економіці. Враховуючи, що інвестиції виступають дієвим важелем здійснення структурної перебудови економіки, розв’язання соціальних і економічних проблем, то ключовими  завданнями державного управління є покращення інвестиційного клімату, активізація інвестиційної активності, накопичення інвестиційних ресурсів та їх концентрація на пріоритетних напрямах розвитку економіки.

Інвестиційний клімат безпосередньо впливає на основні показники соціально-економічного розвитку країни. Позитивний інвестиційний клімат сприяє вирішенню соціальних проблем, забезпечує високий рівень зайнятості населення, дозволяє оновлювати виробництво, проводити модернізацію й нарощування основних фондів підприємств, впроваджувати новітні технології тощо. Отже, в даний час стабілізація інвестиційного клімату є найважливішим завданням для України.

За оцінками Європейської Бізнес Асоціації [70] у третьому кварталі 2011 року Індекс Інвестиційної Привабливості України залишився майже на тому ж самому рівні із незначною тенденцією до зниження: 2,56 за 5-бальною шкалою порівняно із 2,64 у другому кварталі 2011 року. Протягом 2011 року Індекс демонструє дуже поступові зміни. Після різкого зниження у вересні 2010 року і досягнення найнижчих позначок у жовтні 2010 та січні 2011 року Індекс поступово зростає до 2,6 у квітні та залишається майже без змін до вересня 2011 року. Для оцінки інвестиційного клімату було використано 5-бальну шкалу, де 1 – найнижча оцінка, а 5 – найвища. Існує тенденція незначного зростання розриву між оцінками попередніх періодів та оцінкою очікувань щодо наступних періодів, що свідчить про деякий оптимізм в очікуваннях інвесторів. Не зважаючи на незначне пожвавлення інвестиційної діяльності, інвестиційний клімат залишається несприятливим. Ми виділяємо наступні фактори несприятливості:

— тривала політична та законодавча нестабільність, відсутність надійних гарантій захисту від змін законодавства для іноземних інвесторів;

— невпевненість іноземних інвесторів у подальшому співробітництві під час економічної кризи;

— відсутність чіткої державної стратегії щодо заохочення інвестицій;

— значний податковий і адміністративний тиск;

— нестабільність роботи фінансової системи країни;

— незначні обсяги фондового ринку;

— темпи інфляції залишаються на значно вищому рівні, ніж у країнах Західної Європи і США;

— низька купівельна спроможність значної частини населення, яка зменшує можливість реалізації на внутрішньому ринку продукції, виробленої за допомогою іноземного капіталу;

— високий рівень корумпованості та бюрократизму в органах державної влади;

— невисокий рівень розвитку інфраструктури;

— нерівномірність іноземного інвестування у регіони країни.

У цілому, з часу набуття незалежності Україна пройшла важливі етапи на шляху до інтеграції в світовий економічний простір та поліпшення інвестиційної привабливості країни [71]:

— 1 березня 1998 року набула сили Угода про партнерство і співпрацю з Європейським Союзом;

— ЄС і США надали Україні статус країни з ринковою економікою;

— підписано міждержавні угоди щодо сприяння і взаємний захист інвестицій з 70 країнами світу;

— укладено 60 міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування практично зі всіма країнами СНД, Європи, багатьма країнами Азії, Північної і Південної Америки і кількома країнами Африки;

— 16 травня 2008 року Україна набула статус члена СОТ. Вступ України до СОТ дає позитивний сигнал для активізації співпраці між Україною і ЄС по всіх напрямах, а також в інвестиційній сфері;

— станом на жовтень 2009 року проведена більша частина переговорів між Україною та Європейською Асоціацією Вільної Торгівлі (EFTA) щодо підпису Угоди про Вільну Торгівлю (Free Trade Agreement);

— на сьогоднішній день продовжуються переговори, щодо спільної енергетичної системи з ЄС та вступу України в Європейську Енергетичну Асоціацію (European Energy Association) [70];

— співпраця з Міжнародним Валютним Фондом і Всесвітнім Банком, Європейським Банком Реконструкції та Розвитку, Європейським Інвестиційним банком;

— прийняття низки законів щодо поліпшення правового середовища іноземного інвестування, зокрема Закони України «Про захист іноземних інвестицій в Україні», «Про режим іноземного інвестування», «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження»;

— підвищується рівень інституційного розвитку. З метою реалізації державної інноваційної політики при Кабінеті Міністрів України створена Рада інвесторів, працює Державне Агентство України з інвестицій та розвитку [71].

Проте навіть після всіх зусиль, спрямованих на поліпшення інвестиційного клімату країни, на залучення іноземних інвестицій в національну економіку, на підтримку та посилення зв’язків із зарубіжними країнами, ще необхідно вжити цілу низку заходів щодо оптимізації інвестиційного потенціалу країни, який передбачає розв’язання багатьох проблем процесу іноземного інвестування в Україну.

З метою покращення інвестиційного клімату в Україні та активізації іноземного інвестування вважаємо за доцільне запровадження таких заходів:

— досягнення національної згоди між різноманітними соціальними групами, політичними партіями з приводу вирішення загальнонаціональних проблем виходу України з економічної кризи та політичної нестабільності;

— вирівнювання економічних показників та боротьба з інфляцією;

— розробка чіткої, обґрунтованої державної стратегії залучення іноземних інвестицій;

— розробка та запровадження дієвого механізму надання податкових пільг іноземним інвесторам, які займаються довгостроковими інвестиціями з метою їх приросту;

— впровадження економічного механізму страхування ризиків іноземного інвестування;

— створення інститутів з питань мобілізації інвестиційних ресурсів під ефективні інвестиційні проекти в пріоритетні галузі економіки;

— досягнення рівномірного розподілу обсягів іноземних інвестицій по всій країні шляхом підвищення інвестиційного потенціалу регіонів, не привабливих для іноземних інвесторів;

— сприяння розвитку фондового ринку, пов’язаного з довгостроковими цінними паперами: акціями, зобов’язаннями, інвестиційними паями тощо;

— забезпечення стабільності законодавства у сфері інвестування і оподаткування;

— реформа податкової системи у якості зменшення кількості податків і зменшення деяких ставок;

— забезпечення зваженої політики уряду та НБУ у грошово-кредитній сфері;

— розвиток інфраструктури шляхом будівництва технопарків і т.п.;

— активізація заходів, щодо формування позитивного іміджу України.

Вважаємо, що запровадження розглянутих шляхів підвищення рівня інвестиційної привабливості країни призведе до притоку іноземного капіталу та успішного розвитку національної економіки.

РОЗДІЛ 4. ОХОРОНА ПРАЦІ

4.1. Міжнародно-правове регулювання охорона праці

Відповідно  до  досліджень   Міжнародної організації  праці  у  світі   щорічно  близько 337 млн людей стають жертвами нещасних випадків на виробництві і понад 2,3 млн людей помирають від пов’язаних з роботою травм та хвороб. На думку генерального директора МОП Хуана Сомавіа, великої кількості виробничих травм, хвороб та смертельних випадків можна було б уникнути за допомогою відповідних управлінських заходів [72].

Дослідження універсальної системи між народно правового захисту права трудящих на безпеку та гігієну праці потребує насамперед аналізу основоположних міжнародно-правових актів ООН і МОП у цьому напрямі.

Так, підґрунтя сучасної міжнародно-правової  системи  охорони  праці  забезпечили положення   фундаментальних   правозахисних міжнародно-правових актів Організації Об’єднаних Націй. Зокрема, у ст. 23 Загальної декларації прав людини йдеться про право кожної людини на справедливі та сприятливі умови праці [73]. Більш деталізовано право трудящих на охорону праці відображене в Міжнародному пакті про соціальні, економічні і культурні права. Так, у ст. 7 Пакту зазначається, що всі його держави учасниці ви знають право кожної людини на справедливі та сприятливі умови праці, зокрема, робочі умови, що відповідають вимогам безпеки та гігієни [74].

Потрібно зазначити, що провідником зусиль щодо забезпечення безпеки та гігієни праці на універсальному рівні є Міжнародна організація праці. Важливе значення в системі міжнародно-правової охорони праці вже тривалий час відіграє Конвенція МОП № 81 “Про інспекцію праці у промисловості й торгівлі” від 1947 р. Виходячи із положень зазначеної Конвенції, на кожну державу — учасницю Міжнародної організації праці покладається обов’язок забезпечити систему інспекції праці на промислових підприємствах. Відповідно до ст. 4 Конвенції подібна інспекція праці має про водитись під наглядом центрального органу виконавчої влади держави — учасниці МОП. Персонал зазначеної інспекції складається з державних службовців, які є незалежними від будь яких змін в уряді та небажаного зовнішнього впливу. До повноважень цієї інспекції згідно зі ст. 12 та 13 Конвенції на лежить:

—   “безперешкодно, без попереднього повідомлення і в будь яку годину доби проходити на будь яке   підприємство, яке підлягає інспекції;

—   проходити у денний час до будь-яких приміщень, якщо вони мають достатні підстави й вважати такими, що підлягають інспекції;

—   здійснювати будь-який огляд, перевірку чи розслідування, які вони можуть вважати необхідними для того, щоб переконатися у тому, що правові норми суворо дотримуються;

—   вживати заходів з метою усунення недоліків, виявлених на споруді, в обладнанні або методах роботи, які вони мають підстави вважати такими, що загрожують здоров’ю чи безпеці працівників” [75].

Також важливо зазначити, що Конвенція містить ряд заборон та обов’язків інспекторам праці, які передбачають:

—   “заборону мати пряму або непряму зацікавленість у справах підприємств, що перебувають під їхнім контролем;

—   обов’язок,   під   загрозою   відповідних штрафів або дисциплінарних заходів, не

розголошувати, навіть після залишення посади, виробничі або комерційні таємниці чи виробничі процеси, з якими вони могли ознайомитися під час виконання своїх обов’язків;

—   забезпечувати конфіденційність джерела будь якої скарги, доведеної до їхнього відома, на недоліки або порушення правових норм і утримуватися від повідомлення роботодавцю або його представнику про те, що інспекційне відвідування  було  проведене  у зв’язку з отриманням такої скарги” [75] .

З метою поширення міжнародно-правових норм з питань охорони праці на більш широке

коло трудящих, у 1969 р. Міжнародною організацією праці було прийнято Конвенцію № 129 “Про інспекцію праці в сільському господарстві”. Згідно з положеннями зазначеної Конвенції кожна держава — учасниця МОП зобов’язана забезпечити інспекцію праці в сільському господарстві. Вказана система інспекції праці у сільському господарстві “застосовується до сільськогосподарських підприємств, на яких працюють робітники за наймом або учні, незалежно від іду їхньої оплати і типу, форми або тривалості їхнього трудового договору” [76]. Відповідно до ст. 5 Конвенції до пріоритетних завдань інспекції праці у сільському господарстві належить:

—   “забезпечення  застосування  правових норм у галузі умов праці та охорони працівників під час їхньої роботи, як, наприклад, норм щодо тривалості робо чого дня, заробітної плати, щотижневого відпочинку і відпустки, безпеки праці, охорони здоров’я і добробуту, використання праці жінок, дітей і підлітків, та з інших подібних питань, тією мірою, якою інспектори праці повинні забезпечувати застосування таких норм;

—   забезпечення роботодавців і працівників технічною інформацією та консультаціями щодо найефективніших засобів дотримання правових норм;

—   доведення до відома компетентного органу інформації про недоліки або зло вживання, які не підпадають під дію існуючих правових норм, і подавати йому пропозиції щодо вдосконалення законодавства” [76]. Потрібно зазначити, що Україна приєдналася до цих конвенцій Міжнародної організації праці у 2004 р.

Міжнародно-правовим актом МОП, який характеризується  узагальнюючим  характером щодо двох зазначених вище конвенцій, є Конвенція МОП № 155 “Про безпеку та гігієну праці та виробниче середовище” від 1981 р. Вплив зазначеної Конвенції поширюється на всі галузі економічної діяльності. Ця Конвенція покладає обов’язок на кожну державу — учасницю Міжнародної організації праці розробляти, здійснювати та періодично переглядати узгоджену національну політику в галузі безпеки праці, гігієни праці та виробничого середовища. Також у Конвенції йдеться про те, що в ході розроблення  зазначеної  політики  визначаються відповідні функції та обов’язки державних органів, роботодавців, працівників та інших осіб у галузі безпеки та гігієни праці з урахуванням національних умов та практики. Важливо, що розділом IV зазначеної Конвенції передбачено заходи, що мають вживатися на рівні підприємства з метою забезпечення охорони праці, зокрема:

—   обов’язок роботодавців забезпечувати безпеку для життя працівників механізмів, обладнання та процесів, що перебувають під їхнім контролем;

—   обов’язок   роботодавця   забезпечувати безпеку для здоров’я працівників хімічних, біологічних та фізичних речовин і агентів, що перебувають під їхнім контролем;

—   обов’язок роботодавців видавати працівникам, у випадку необхідності, захисний одяг та засоби з метою запобіг ти нещасним випадкам на виробництві та шкідливим наслідкам для здоров’я працівників [77].

Необхідно  зазначити,   що  на  регіональному рівні активну участь в реалізації універсальних стандартів у сфері охорони праці бере Рада Європи. Так, право трудящих на безпечні та здорові умови праці відображене в ст. 3 Європейської соціальної хартії. Ви ходячи із положень зазначеної статті, держави — учасниці Хартії на підставі консультацій з організаціями роботодавців та працівників зобов’язуються:

—   “розробити, здійснювати та періодично переглядати   послідовну   національну політику в галузі охорони праці, виробничої гігієни та виробничого середо вища;

—   затвердити правила з техніки безпеки та гігієни праці;

—   забезпечити виконання таких правил шляхом запровадження нагляду за до триманням їхніх вимог” [78].

У Хартії йдеться про те, що головною метою “політики в галузі охорони праці   є поліпшення охорони праці та виробничої гігієни, а також запобігання нещасним випадкам та травматизму, що виникають внаслідок виробничої діяльності, пов’язані з нею або мають місце в процесі її здійснення, зокрема шляхом мінімізації причин виникнення ризиків, властивих виробничому середовищу” [79].

Також, важливо зазначити, що в національному законодавстві держав континентальної сім’ї права достатньо деталізовано відображено правові норми щодо охорони праці. Так, в Кодексі про працю Франції містяться спеціальні положення, що регламентують охорону праці трудящих окремих галузей промисловості і транспорту (гірничо-добувної промисловості, будівництва, залізничного, повітряного, водного транспорту). Відповідно до ст. 232 6 та 232 51 визначено нормативи освітлення робочих місць, також передбачено необхідність додаткового освітлення приміщень, де працюють особи з ослабленим зором. Також у Кодексі про працю Франції урегульовані особливі  умови праці на відкритому повітрі. Зокрема, заборонена праця за прилавком на відкритому повітрі, якщо температура повітря є нижчою 0° С. Крім цього, в Кодексі праці Франції містяться положення, відповідно до яких на підприємствах зі шкідливими умовами праці організовано спеціальне харчування для трудящих [79].

Відповідно до положень законодавства в Італії на кожному підприємстві та на кожному будівництві повинен бути обладнаний медичний пункт для надання невідкладної допомоги. Також законодавство Італії покладає обов’язок на роботодавця щодо забезпечення щоденної видачі 1/4 л молока кожному працівнику на шкідливих виробництвах. Крім цього, згідно з положеннями італійського законодавства, робочі місця мають бути обладнані таким чином, щоб запобігти падінню працівника, його інструментів чи інших матеріалів [80].

Потрібно зауважити, що в багатьох державах поряд з державною інспекцією праці запроваджено громадський контроль за охороною праці. Так, у Данії та Фінляндії працівники обирають суспільних інспекторів праці; у Швеції інспекторів праці призначають профспілки; у ФРН, Австрії та Іспанії їх призначає адміністрація із числа працівників. Британським профспілковим інспекторам надано право проводити розслідування причин виробничого травматизму, захищати інтереси працівників у спорах, пов’язаних з охороною праці, проводити періодичні перевірки робочих місць. На адміністрацію, у свою чергу, покладається обов’язок консультуватися з профспілковими інспекторами з питань без пеки та гігієни праці [81].

Отже, зважаючи на викладене, можна констатувати, що за участю Організації Об’єднаних Націй та Міжнародної організації праці створена ґрунтовна міжнародно-правова система охорони праці, що поширює свій вплив на відносини праці в усіх державах світового співтовариства. На виконання універсальних норм та стандартів з охорони праці спрямовані заходи, що забезпечуються регіональними міжнародними організаціями, переду сім Радою Європи. Національне законодавство з охорони праці держав континентальної Європи, а також Великобританії, характеризується чіткою визначеністю та деталізацією правових гарантій трудящих у сфері охорони праці. Наша держава також бере активну   участь   у   більшості   міжнародно-правових норм універсального та регіонального характеру щодо забезпечення безпеки та гігієни праці. Разом із цим, залишається низка проблем щодо забезпечення безпеки праці, на вирішення яких мають бути спрямовані зусилля соціальних партнерів. 

4.2. Охорона праці та безпека життєдіяльності в банківському секторі

Зараз в Україні та за кордоном велика увага приділяється загальній безпеці державних і комерційних банків. Безпека банку хвилює як керівництво, так і клієнтів банку – юридичних та фізичних осіб. У зв’язку і цим, безпеку банківської діяльності потрібно розглядати як комплексну, яка включає:

1)   безпеку банку як організації;

2)   безпеку працівників банку;

3)   безпеку банківських операцій [82].

У функціонуванні державних та власних служб безпеки банків необхідно виділити наступні основні види безпеки:

—     економічна (фінансово-інвестиційна);

—     зовнішня;

—     внутрішня;

—     інформаційна;

—     аналітична;

—     безпека банківської таємниці;

—     комп’ютерна;

—     кадрова;

—     безпека іміджу банку;

—     безпека життєдіяльності працівників банку;

—     інженерна;

—     безпека будівель та території банку.

З     метою     вирішення     проблеми підприємництва важливим є створення власних служб безпеки банків, що дозволяє  мінімізувати  ризики,  підвищити  прибутковість  та  стійкість розвитку кредитних організацій [83]. До внутрішньої загрози безпеки банківської діяльності відносять:

— некваліфіковане керівництво, помилки в розробці та впровадженні стратегій банку;

— низьку кваліфікацію працівників банку;

— недостатнє вивчення партнерів, клієнтів, конкурентів, ризиковану кредитну політику;

— наявність каналів просочування інформації, розголошення комерційної таємниці банку;

— помилки в організації зберігання фінансових та матеріальних цінностей банку та інформації [84].

З вищенаведеного можна зробити висновок, що більшість ризиків, пов’язаних з безпекою банків припадає безпосередньо на людський фактор. У зв’язку з цим детальніше зупинимось на проблемі безпеки життєдіяльності працівників банківської сфери, що лежить в основі банківського бізнесу.

Безпека працівників банку повинна бути однією зі складових успішності даної фінансової установи. Можливі загрози для працівників банків: особиста безпека, безпека при виконанні посадових функцій [82]. Працівникам банківської сфери потрібно знати й розуміти небезпечні та шкідливі чинники, які виникають у процесі виконання посадових функцій. У банківській установі мають місце такі небезпечні та шкідливі фактори [85]: фізичні:

—     піднімально-транспортувальні машини та механізми;

—     автотранспортні засоби, електричний струм, що використовується у приладах технологічного устаткування, інших цілях та потребах, рухомі частини друкарських машинок, іншого виробничого устаткування;

—     наявність зброї у деяких категорій працівників;

—      підвищені рівні електромагнітного випромінювання, шуму під час роботи на комп’ютерах, вібрації, статичної електрики, іонізації повітря;

психофізіологічні:

—     статичні та динамічні перевантаження;

—     розумове перенапруження;

—     перенапруження зорового аналізатора.

Різноманітність завдань, які поставлені перед державними і комерційними банками України, потребують чіткої організації безпеки життєдіяльності та підвищених вимог до працівників даних фінансових установ. У зв’язку із цим конкретизація ризиків, пов’язаних із виконанням посадових функцій працівниками банківського сектора економіки, їх мінімізація – це одне із головних завдань ефективної діяльності банківської системи України.

Переважна більшість банківських працівників (менеджери, економісти, бухгалтери, касири, операційні працівники, оператори ПЕОМ, програмісти, інженери тощо) належать до категорії осіб, яка займаються розумовою працею. При розумовій праці мозок виконує не лише координаційні функції, але й є основним працюючим органом. При цьому значно активізуються аналітичні та синтетичні функції центральної нервової системи людини, інтенсивніше функціонують увага, пам’ять, зростає напруження зорового і слухового аналізаторів. Мала рухливість, вимушена одноманітна поза при розумовій праці ослабляють обмінні процеси і зумовлюють застійні явища у м’язах ніг, органах черевної порожнини і малого тазу, погіршують постачання мозку киснем. Становлячи близько 1,5-1,5 % маси тіла, мозок споживає понад 20 % його енергетичних ресурсів. Приплив крові до працюючого мозку збільшується в 8-10 разів порівняно зі станом спокою, зростає потреба його в кисні та глюкозі. Вміст глюкози у крові збільшується на 18-36 %, підвищується концентрація в крові адреналіну, норадреналіну і вільних жирних кислот. В мозковій тканині посилюється втрата глюкози, метіоніну, глютаміну та інших незамінних кислот, вітамінів групи В. Погіршуються функції зорового аналізатора – гострота зору, стійкість ясного бачення, контрастна чутливість, зорова працездатність [86]. Для банківських працівників часті випадки, коли формальне завершення робочого дня не перериває процес професійно-спрямованої розумової діяльності. У таких випадках розвиваються втома та перевтома організму. Стан перевтоми при розумовій праці характеризується відсутністю повного відновлення організму до чергового робочого дня, порушенням сну, зниженням опору до дії несприятливих факторів навколишнього середовища, підвищенням нервово-емоційної збудливості [86]. При тривалому використанні комп’ютерів працівниками банків та значним розумовим напруженням можуть виникати наступні розлади здоров’я: психофізіологічні порушення (роздратування, нервозність, нерішучість тощо), зоровий дискомфорт, перенапруження скелетно-м’язової системи, розлади центральної нервової системи, порушення репродуктивної функції.

Для успішного вирішення завдань банківського сектора економіки слід акцентувати увагу на головних чинниках безпеки життєдіяльності працівників.

Підбір кадрового персоналу для роботи в банках слід проводити не лише за освітою, віком, статтю, досвідом роботи, але й з урахуванням даних профвідбору, стану здоров’я, психофізіологічних тестів та комунікабельної здатності. Керівництву банківських установ слід пам’ятати, що вагітним жінкам не рекомендується виконувати роботу, пов’язану з використанням комп’ютерної техніки.

Всі виробничі приміщення банку повинні мати оптимальний мікроклімат, освітлення, відсутність шкідливих речовин у повітрі, а технічні та електронні засоби – низький рівень шуму і вібрації, мінімальні електромагнітні поля та випромінювання. Працівники повинні вміти надавати першу медичну допомогу та взаємодопомогу у разі ураження та травм.

У банківських установах обов’язково потрібно дотримуватись правил пожежної безпеки, техніки безпеки при користуванні електрообладнанням, у кожному приміщенні та на поверсі банку повинні бути: сигналізація, вивішені плани евакуації людей і матеріальних цінностей при виникненні надзвичайних ситуацій, працюючі вогнегасники, а на території банку – первинні засоби пожежогасіння (пісок, лопати, сокири, ковдри тощо). У державних та комерційних банках повинні розроблятись конкретні заходи щодо покращення умов праці та підвищення безпеки життєдіяльності на основі впровадження найновіших досягнень науки та техніки. Наприклад, з метою захисту від випромінювання доцільно замінити найбільш поширені, але на жаль вже морально застарілі монітори (дисплеї), які містять електронно-променеву трубку, на більш ергономічні рідкокристалічні та органічно-електролюмінісцентні дисплеї, які характеризуються високою якістю відеовідтворення та сучасним дизайном.

Безпека життєдіяльності працівників банківського сектора економіки органічно пов’язана з охороною праці та цивільною обороною. Так, Правління Національного банку України постановою № 93 від 11 березня 2002 року затвердило Положення про цивільну оборону Національного банку України. Цивільна оборона Національного банку України – функціональна підсистема єдиної державної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, яка складається з органів управління та служб цивільної оборони, сил і засобів, що створюються для організації і забезпечення захисту працівників Національного банку від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру. До об’єктів цивільної оборони Національного банку входять філії (територіальні управління), Центральна рахункова палата, Банкнотно-монетний двір, Фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці та підрозділи, що забезпечують діяльність Національного банку [87].

Працівники банків повинні знати про близьке розташування радіаційно-та хімічно-небезпечних об’єктів. При виникненні надзвичайних ситуацій мирного та воєнного часу в банківських установах повинні бути в наявності засоби медичного, радіаційного, хімічного, індивідуального та колективного захисту.

Створення оптимальних умов праці та відпочинку, раціональне освітлення та розміщення обладнання на робочих місцях, здоровий спосіб життя, усунення шкідливих звичок, правильний режим харчування і відпочинку, уникнення стресів та психологічних травм – запорука безпеки життєдіяльності працівників банківської сфери та ефективної їх роботи. Важливим також є дотримання правил безпеки життєдіяльності працівниками банківської служби інкасації.

Таким чином, підвищення рівня безпеки життєдіяльності працівників банків дозволить зменшити операційні ризики, підвищити інвестиційну та фінансову безпеку державних та комерційних банків і в цілому економічну безпеку держави.

ВИСНОВКИ 

У першому розділі розглянуті теоретичні основи поняття конкуренції, представлені різні підходи до визначення поняття конкурентоспроможності національної економіки ,  визначені основні поняття ринку послуг, розглянуті існуючі класифікації послуг, та методи оцінки конкурентоспорможності послуг.

На основі проведеного дослідження можна зробити висновок, що конкурентоспроможність національної економіки визначається як концентроване вираження економічних, науково-технічних, виробничих, організаційно-управлінських, маркетингових та інших можливостей, реалізованих у товарах і послугах, що успішно протистоять конкуруючим з ними зарубіжним товарам і послугам як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Було виявлено, що існує велика різноманітність класифікацій послуг: класифікація за ГАТС, згідно з Організацією економічного співробітництва та розвитку, за державним класифікатором України та ін. У системі світової торгівлі послугами можна виділяють такі два блоки послуг: структурно-галузеві  та виробничо-комерційні. Було доведено, що торгівля послугами суттєво відрізнається від торгівлі товарами і виявлено чотири притаманні послугам компоненти: невідчутність, невіддільність, непостійність та нездатність до збереження. Виявлено, що для оцінки конкурентоспроможності послуг виробник послуг повинен використовувати ті ж критерії, якими оперує споживач: рівень якості, споживча новизна, імідж, фнформативність, ціна споживання. Визначено,що до основних методів, які використовуються для оцінки конкурентоспроможності послуг відносяться: бальна оцінка, яка передбачає розробку списку головних оціночних показників, виставляння балів за певною шкалою і сумування цих оцінок;  бальна оцінка з урахуванням значущості показників, яка передбачає ранжування показників та їх бальних оцінок за ступенем значущості.

У другому розділі проаналізовано стан світового ринку послуг і  участі у ньому України, визначені конкурентні позиції та участь України у світовому ринку транспортних послуг. Виявлено, що обсяги експорту послуг провідних ринкових країн зростають вдвічі швидше за обсяги товарного експорту. Обсяги світового експорту та імпорту послугами за аналізований період 2007-2011 рр. зросли на 748,5 млрд.дол. США ( на 18 %), та 775,8 млрд. дол. США (19,7%) відповідно. Було визначено основні чинники стрімкого розвитку сектора послуг у світовій торгівлі: зміна структури споживання, збільшення чисельності зайнятих в цьому секторі, підвищення рівня життя населення і науково-технічний прогрес. Визначено, що провідними експортерами послуг є такі країни, як: США (13,9 % від світового обсягу), Великобританія (6,6 %), Німеччина (6 %), Китай (4%) та Франція (4 %). У результаті аналізу виявлено, що  половину світового експорту послугами складають  туристичні (25,6%) та транспортні послуги (20,6%). На ділові послуги припадає 25,7 % від світового експорту послуг.  Також виявлено, що спеціалізація країни на тому чи іншому виді послуг безпосередньо пов’язана з рівнем її економічного розвитку. У високо розвинутих країнах є експорт фінансових, інформаційних і ділових послуг (США, Великобританія, Німеччина тощо).  Для країн, що розвиваються, основними видами експорту послуг є транспортні, туристичні та фінансові. Виявлено, що останнім часом зростає значення інформаційно-телекомунікаційних, фінансових, страхових, будівельних, роялті та ліцензійних послуг тощо.

Як свідчать результати аналізу зовнішньої торгівлі послугами України, в даному секторі спостерігається стабільне зростання обсягу експортно-імпортних операцій при загальному позитивному сальдо зовнішньоторговельного обороту. За аналізований період  (2007-2012) експорт зріс на 33,6 %, імпорт- на 27,3%. Структура зовнішньої торгівлі послугами в Україні наближається до світової структури. Виявлено, що структура українського експорту послуг протягом тривалого часу залишається незмінною, і  найбільші обсяги припадають на транспортні послуги, які займають 68% від загального обсягу експорту (за рахунок наданих послуг трубопровідного та залізничного транспорту) та різні ділові, професійні та технічні послуги – 14% (за рахунок обсягів в галузі сільського господарства, видобутку корисних копалин, переробки продукції на місцях). У результаті аналізу українського ринку послуг було визначено, що  пріоритетне значення в розвитку послуг віддається транспорту, експорт якого грає одну із значних ролей у забезпеченні позитивно сальдо платіжного балансу країни. Були визначені  об’єктивні передумови, врахування та оптимальне використання яких розширює можливості активізації участі країни у міжнародному поділі праці з перспективою збільшення частки вітчизняних перевізників на світовому ринку транспортних послуг. До них, перш за все, належить вигідне географічне положення, інфраструктурні можливості транспортно-дорожнього комплексу, проходження через територію країни  міжнародних транспортних коридорів.

У формуванні та використанні транспортного потенціалу України важливу роль відіграють усі складові її транспортного комплексу: автомобільний, залізничний, трубопровідний, водний, повітряний. Аналіз засвідчив, що останнім часом змінюється  галузева структура експортованих та імпортованих транспортних послуг: зростає частка послуг, що пов’язані з діяльністю повітряного і морського транспорту, скорочується частка послуг трубопровідного транспорту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

1. Асхауэр Г. Введение в банковское дело : [учеб. пособ.] / Г. Асхауэр. – М. : Научная книга, 1996. — 640 с.
2. Болгарін І. В. Деякі методологічні аспекти побудови та використання моделі механізму монетарної трансмісії в Україні / І. В. Болгарін, Л. Махадева, Г. Штерн // Вісник НБУ. — 2000. — № 11. – С. 4-6.
3. Гетманцев Д. О. Банківське право України : [навч. посібник] / Д. О. Гетманцев, Н. Г. Шукліна. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 344 с.
4. Гроші та кредит [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://studentbooks.org.ua/grochi.html.
5. Демківський А. В. Гроші та кредит : [навч. посібник] / А. В. Демківський. — К. : Дакор, 2007. — 528 c.
6. Дзюблюк О. В. Проблеми забезпечення ефективного функціонування банківської системи в перехідній економіці / О. В. Дзюблюк // Вісник національного банку України. – 2005. — №3. — С. 30-35.
7. Д’яконова І. І. Теоретико-методологічні основи функціонування банківської системи України : [монографія] / І. І. Д’яконова. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2007. – 400 с.
8. Затварська О. О. Банківська система України та основні напрями її розвитку : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.04.01 – фінанси, грошовий обіг і кредит / Затварська Олена Орестівна ; Науково-дослідний фінансовий інститут при Міністерстві фінансів України. – Київ, 2004. – 19 с.
9. Колодій О. А. Державне регулювання банківської системи в умовах трансформації економіки: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.08 – гроші, фінанси і кредит / Колодій Олена Анатоліївна ; Національна академія наук України, Інститут регіональних досліджень. –Львів, 2008. – 20 с.
10. Костютенко О. А. Банківське право : [підручник] / О. А. Костютенко. – [3-тє вид.]. – К. : Видавництво А. С. К., 2003. – 928 с.
11. Лондар С. Л. Фінанси : [навч. посіб.] / С. Л. Лондар, О. В. Тимошенко. – Вінниця : Нова Книга, 2009. – 384 с.
12. Лютий О. І. Банківський маркетинг : підручн. [для студ. вищ. навч. закл.] / І. О. Лютий, О. О. Солодка. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 776 с.
13. Міщенко В. І. Роль Національного банку України в забезпеченні стабільності національної грошової одиниці / В. І. Міщенко, В. С. Стельмах. // Проблеми і перспективи розвитку банківськоїсистеми України : [зб. наук. праць]. — Суми : ВВП «Мрія – 1» Лтд, 2004. – Т. 9. – С. 130-137.
14. Мороз А. М. Вступ до банківської справи / Савлук М. І., Мороз А. М., Коряк А. М. – К. : «Лібра», 1998. – 344 с.
15. Онищенко Ю. І. Формування структури банківської системи України : автореф. дис. На здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.08 — гроші, фінанси і кредит / Онищенко ЮліяІгорівна ; Одеський державний економічний університет. — Одеса, 2010. — 20 с.
16. Прилуцький О. В. Організаційно-правові засади діяльності комерційних банків в Україні : дис. канд. юр. наук : спец. 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право/ Прилуцький Олексій Васильович ; Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2008. – 190 с.
17. Стрельбицька Л. М. Основи безпеки банківської системи України та банківської діяльності / [за ред. М. П. Стрельбицького]. – К. : Кондор, 2004. — 600 с.
18. Юковська І. П. Управління ефективністю банківської системи в умовах глобалізації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.08 — гроші, фінанси і кредит / Юковська Ірина Павлівна ; Університет банківської справи Національного банку України. – Київ, 2010. – 23 c.
19. Про банки і банківську діяльність : Закон України від 07.12.2000 №2121-III ; Національний банк України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/B_zakon/law_BBD.pdf.
20. Васильченко З.М. Комерційні банки: реструктуризація та реорганізація / З.М. Васильченко : монографія. – К. : Вид-во «Кондор», 2004. – С. 528-540.
21. Этрилл П. Финансовый менеджмент для не специалистов / П. Этрилл. – Изд. 3-е, [перераб. и доп.]. – СПб. : Изд-во «Питер», 2007. – 432 с.
22. Аналітична записка «Уроки банківської кризи 2008-2009 років і шляхи стратегічної трансформації банківської галузі України» // Експертна група Інформаційно-аналітичний центр АУБ (вересень-листопад 2010 року). [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.aub.org.ua.
23. Кириченко О.А. Економічна безпека банківської системи України в умовах глобальної фінансової кризи / О.А. Кириченко // Актуальні проблеми економіки : наук. економ. журнал. – 2009. – № 8. – С. 223-231.
24. Z. Korzeb, Teoria kreowania wartości dla akcjonariuszy w procesach fuzji i przejęć wpolskim sektorze bankowym / Z. Korzeb. – Warszawa : Wyd-wo Difin, 2010. – S. 11-16, J. Poteraj,op.cit. – S. 25-34.
25. Матеріали офіційного сайту Національного банку України. [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.bank.gov.ua.
26. Банківський сектор в Україні: минулі події та майбутні виклики. [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.ier.com.ua/ua/publications/consultancy_work/? pid=2781
27. Диба М.І., ОсадчийЄ.С. Капіталізація банківської системи як чинник підвищення надійності економіки України / М.І. Диба, Є.С. Осадчий // Банківська справа. – 2008. – № 6. – С. 77-81.
28. Закон України «Про банки і банківську діяльність». [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.rada.gov.ua.
29. Закон України «Про Національний банк України». [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.rada.gov.ua.
30. Банківські операції : підручник / А.М. Мороз, М.І. Савлук, М.Ф. Пуховкіна та ін. / заред. д. е. н., проф. А.М. Мороза. – Вид. 2-ге, [перероб. та доп.]. – К. : Вид-во КНЕУ, 2002. – 476 с.
31. Вовчак О.Д. Державне регулювання банківської інвестиційної діяльності в Україні :автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра екон. наук / О.Д. Вовчак. – Львів, 2006. – 38 с.
32. Головко А.Т. Система банківського менеджменту : навч. посібн. / за ред. О.С. Любуня та В.І. Грушко / А.Т. Головко, В.І. Грушко, М.П. Денисенко та ін. – К. : Фірма «ІНКОС»,2004. – 480 с.
33. Кльоба Л.Г. Управління банківською інвестиційною діяльністю : монографія / за ред.д-р екон. наук, проф. С.К. Реверчука / Л.Г. Кльоба, С.К. Реверчука. – Львів : Вид-во «Тріадаплюс», 2007. – 194 с.
34. Кузнєцова А.Я. Фінансування інвестиційно-інноваційної діяльності : монографія /А.Я. Кузнєцова. – Л. : Львів. банк. ін-т НБУ. – 2005. – 367 с.
35. Луців Б.Л. Банківська діяльність у сфері інвестицій / Б.Л. Луців. – Тернопіль : Економічна думка, Карт-бланш, 2001. – 320 с.
36. Любунь О.С. Фінансовий менеджмент у банку : навч. посібн. / О.С. Любунь, В.І.Грушко. – К. : Вид. Дім «Слово», 2004. – 296 с.
37. Примостка Л.О. Фінансовий менеджмент у банку : підручник. – Вид. 2-ге, [перероб. та доп.] / Л.О. Примостка. – К. : Вид-во КНЕУ, 2004. – 468 с.
38. Реверчук С.К. Управління і регулювання банківською інвестиційною діяльністю :монографія / за ред. д-р екон. наук, проф. С.К. Реверчука / С.К. Реверчук, Л.Г. Кльоба, М.Б. Паласевич. – Львів : Вид-во «Тріада плюс», 2007. – 352 с.
39. Bormann I. Markt und Regulierung / I. Bormann, I. Finsinger. – Minchen : Vahlen Verlag, 1999. – 599 s.
40. Орлюк О.П. Банківське право : навч. посібн. / О.П. Орлюк. – К. : Вид-во «Юрінком Інтер», 2004. – 376 с.
41. Любунь О.С. Національний банк України : основні функції, грошово-кредитна політика, регулювання банківської діяльності / О.С. Любунь, В.С.Любунь, І.В. Іванець. – К. : Видво ЦНЛ, 2004. – 351 с.
42. Міщенко В.І. Банківський нагляд : навч. посібн. / В.І. Міщенко, А.П. Яценюк, В.В. Коваленко, О.Г. Коренєва. – К. : Вид-во «Знання», 2004. – 406 с.
43. Obst G. (Herausgegeben von Hagen I.V. und Stein I.H.V.). Geld, Bank und Birsenwesen. Handbuch des Finanzsystems / G. Obst, O.Hintner. – Stuttgart : Schiffer-Poeschel Verlag, 2000. – 1723 s.
44. Василишен Э.И. Регулирование деятельности коммерческих банков / Э.И. Василишен. – М. : Изд-во «Финстат-информ», 1993. – 144 с.
45. Грушко В.І. Банківський нагляд : навч. посібн. / В.І. Грушко, С.М. Лаптєв, О.С. Любунь, К.Є. Раєвський. – К. : Вид-во ЦНЛ., 2004. – 264 с.
46. Рогова Н. Деякі теоретичні аспекти державного регулювання банківської діяльності// Економіка України. – 2004. – № 4. – С. 36-39.
47. Grill W. Gablers Bank-Lexikon, in 4 Binden / W. Grill, L. Graulich, R. Ellen. – Band 1: A-D. – 11Autlage. – Wiesbaden : Gablers Verlag, 1996. – 474 s.
48. Bestmann U. Finanz – und Birsenlexikon / U. Bestmann. – 4. Auflage. – Minchen : Deutscher Taschenbuch Verlag, 2000. – 934 s.
49. Thieben F. Knapps Enzyklopi disches Lexikon des Geld – Bank und Birsenwesens / F. Hieben et al. – 4. Auflage. – Frankfurt am Main : Fritz Knapp Verlag, 1999. – 1088 s.
50. Шенг Е. Банківський нагляд: принципи і практика / Е. Шенг // Банківська справа, 1995. – № 3. – С. 54-64.
51. Гуляєва Л. Регіональні аспекти функціонування комерційних банків України / Л. Гуляєва // Вісник Тернопільського державного економічного університету : зб. наук.-техн. праць. – Сер.: Економічна думка. – Тернопіль : Вид-во ТДЕУ. – 2006. – № 1. – С. 36-41.
52. Загородній А.Г. Фінансово-економічний словник / А.Г. Загородній, Г.Л. Вознюк. – Львів : Вид-во НУ «Львівська політехніка». – 2005. – 714 с.
53. Основні показники діяльності банків України. [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.bank.gov.ua.
54. Погодження правил платіжних систем. [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.bank.gov.ua.
55. ПриватБанк. Общая информация. [Электронный ресурс]. – Доступный с http://www.pbc.privatbank.ua/html/2_1 r.html.
56. Прокопенко І.Ф. Основи банківської справи : навч. посібн. / І.Ф. Прокопенко, В.І. Ганін, В.В. Соляр, С.І. Маслов. – К. : Центр навч. літ-ри, 2005. – 410 с.
57. Dooley M. Private Inflows When Crises are Anticipated: a Case Study of Korea / M. Dooley, I. Shin // NBER Working Paper. – 2000. – № 7992.
58. Геєць В. Іноземний капітал у банківській системі України / В. Геєць // Дзеркало тижня. – 2006. – № 26. [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.dt.ua.
59. Шелудько Н.М. Іноземний капітал у банківському секторі України: проблеми і наслідки / Н.М. Шелудько // Фінанси України : журнал. – 2006. – № 7. – С. 79-86.
60. КоваленкоВ.В. Іноземний капітал і фінансова безпека банківської системи України / В.В. Коваленко. [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.dspace.uabs.edu.ua.
61. Економічна енциклопедія. – У 3-ох т. / редкол.: С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К. : Вид. центр «Академія», 2000. – Т. 1. – 864 с.
62. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р., № 2121-ІІІ [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.rada.gov.ua.
63. Інтеграція іноземного банківського капіталу в країни Центральної та Східної Європи // Журнал «Схід». −Лютий, 2011. – № 2(109). [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www. experts.in.ua.
64. Івасів І. Вплив іноземних банків на банківську систему України / І. Івасів, Р. Корнилюк // Вісник Національного банку України : журнал. – жовтень, 2011. – С. 34-41.
65. Корнилюк Р. Українські банки в тенетах іноземного капіталу / Р. Корнилюк. [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.ukrrudprom.com.
66. Прімєрова О.К. Особливості діяльності банків зіноземнимкапіталом / О.К. Прімєрова // Формування ринкових відносин в Україні. – 2009. – С. 40-43.
67. Фишер П. Как превратить Россию в привлекательный рынок для иностранных инвесторов / П. Фишер // Вопросы экономики. –– 2002. –– № 2. –– С. 83––100.
68. Яковлев А. Энергетический потенціал Украины. Инвестиционное исследование / А. Яковлев. — Киев-Москва : Фонд «Свободная Европа», 2007. –– 116 с.
69. Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. –– Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/express/expr2009/1109/ 235.zip.
70. Офіційний сайт European Business Association (EBA) [Електронний ресурс]. –– Режим доступу : http://www.eba.com.ua/files/documents/index05_results_ eng.ppt.
71. Офіційний сайт Державного агентства України з інвестицій та розвитку [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.in.gov.ua/index.php?get= 212.
72. Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. –– Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=356-2010-%EF.
73. Звернення генерального директора МОП Хуана Coмавіа з нагоди Всесвітнього дня охорони праці. — МБТ. — Женева, 2011.
74. Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування. — К., 1997. — 624 с.
75. Міжнародний пакт про соціальні, економічні і культурні права від 1966 р. // Бюл. Мін-ва юстиції України. -2002. — № 1.
76. Конвенція МОП “Про інспекцію праці у промисловості й торгівлі” № 81від 1947 р. // Ваше право. — 1998. -№ 21.
77. Конвенція МОП “Про інспекцію праці в сільському господарстві” від 1969 р. № 129. — [Електронний ресурс]. -Режим доступу: www.kiev.rada.ua
78. Конвенція МОП “Про безпеку та гігієну праці та виробниче середовище” від 1981р. № 155, “Конвенции и рекомендации, принятьіе МКТ. 1957-1990 гг., Женева, 1991”. Т. 1.
79. Збірка договорів Ради Європи. — К.: Парлам. вид-во, 2000.
80. Трудовое и социальное право зарубежных стран: основные институты. Сравнительно правовое исследование / Под ред. Э. Б. Френкель. — М., 2002. — С. 374-375.
81. Трудовое и социальное право зарубежных стран: основные институты. Сравнительно правовое исследование / Под ред. Э. Б. Френкель. — М., 2002. — С. 360-361.
82. Киселев И. Я. Сравнительное и международное трудовое право. — М., 2000. — С.218-219.
83. Букин С. Безопасность банка // Банковские технологии. – 2003. – № 9. – С. 44-46.
84. Зезюлин В.В. Профессиональные рекомендации по совершенствованию работы служб безопасности коммерческих банков // Банковские услуги. – 2003. – № 2. – С. 25-29.
85. Хирін О.І. Фінансова безпека комерційних банків // Фінанси України. – 2004. – № 11. – С. 118-123.
86. Лапін В.М. Безпека життєдіяльності людини: Навч. посібник. – Л.: Львів. банк. ін-т НБУ; К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002. – 186 с.
87. Курс лекцій з безпеки життєдіяльності (для бакалаврського рівня) / Пістун І.П., Мешанич Р.Й., Березовський А.П. – Львів: Вид-во “Сполох”, 1997. – 224 с.
88. Положення про цивільну оборону Національного банку // Правління Національного банку України: Постанова № 93 від 11 березня 2002 р. (м. Київ). – 15 с.