Регулювання особистих немайнових та майнових відносин у сучасних умовах здійснюється за принципом свободи договору. Він став антиподом принципам, які використовувалися в СРСР в умовах планового (авторитарного) керування економікою, і відкрив широкі можливості для розвитку підприємницької діяльності.

У статті 3 Цивільного кодексу України (далі— ЦК) [1, с. 3] свобода договору передбачена як основна засада цивільного законодавства. Сутність свободи договору розкривається у ст. 627 ЦК і полягає у вільному укладенні договору, визначенні його умов та виборі контрагента. Це насамперед означає, що фізичні та юридичні особи самостійно вирішують, з ким і який договір укладати, і на свій розсуд погоджують його умови. При цьому волевиявлення учасників договору має бути вільним і відповідати їх внутрішній волі (ст. 203 ЦК).

Однак поряд із загальною тенденцією щодо розширення сфери застосування принципу свободи договору не менш гостро постає проблема визначення випадків його дії, оскільки загальновідомо, що свобода, в тому числі й договірна, не може бути абсолютною [2, с. 101]. Обмеження свободи договору викликані насамперед необхідністю захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у тих сферах цивільного обороту, де відсутня економічна рівність сторін і необхідний правовий захист економічно більш слабкої сторони. Мова в даному випадку йде про те, що поняття економічної і юридичної свободи договору не завжди співпадають. Так, мають місце ситуації, коли одна сторона диктує партнеру по договору свою волю, а останній при цьому вимушений погодитися на невигідні для нього умови. І якщо не вжити відповідних заходів на рівні правового регулювання таких відносин, то „сильна” сторона в зобов’язанні повністю підкоряє своїй волі „слабку” сторону [3, с.37].

Вказана проблема набуває особливої актуальності, коли контрагенти діють в умовах монополізованого ринку, тобто коли одна із сторін може користуватися своєю ринковою владою. Отже, як бачимо, для забезпечення нормального цивільного обороту не достатньо одних лише цивілістичних конструкцій, в основі яких лежить юридична рівність, автономія волі та майнова самостійність учасників правовідносин. Існує потреба в спеціальних законодавчих положеннях, які б поклали на „сильну” сторону додаткові обов’язки і відповідно надали б її контрагенту по договору додаткові права. Лише в цьому випадку можна досягти реальної рівності учасників договірних відносин.

Підґрунтя такого спеціального регулювання закладено вже в загальних положеннях ЦК. Так, у ст. 13 ЦК закріплено заборону використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісної конкуренції. Спеціальне регулювання в даному випадку здійснюється конкурентним законодавством. До законів, які його складають і передбачають різноманітні обмеження принципу свободи договору, відносяться Закон України (ЗУ) „Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 р., ЗУ „Про природні монополії” від 20 квітня 2000 р., ЗУ „Про Антимонопольний комітет України” від 26 листопада 1993 р. та інші нормативно-правові акти. Основним завданням вказаного законодавства є забезпечення змагання між суб’єктами господарювання. Внаслідок цього такі суб’єкти і споживачі мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку. Так, ЗУ „Про захист економічної конкуренції” [4, с. 15] забороняє суб’єктам господарювання, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку, встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб’єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об’єктивно виправданих на те причин; часткову або повну відмову від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання; обумовлення укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору тощо (ст. 13).

Прикладом зловживання монопольним становищем на ринку, що призвело до порушення прав та інтересів „слабкої” сторони договору, може бути справа щодо дочірнього підприємства ДАК „Хліб України”. Це підприємство при укладенні договорів із сільгосптоваровиробниками включало в них додаткові зобов’язання, що не стосувались предмета договору і були явно обтяжливими для контрагентів. Останні, в свою чергу, змушені були приймати такі умови, оскільки інші їх потенційні договірні партнери знаходилися на такій відстані, що витрати на проїзд, поставку були б невиправданими. Отже, вигіднішим залишалося укладення договору (хоч і з обтяжливими умовами) з дочірнім підприємством ДАК „Хліб України”. Антимонопольний комітет України визнав дії дочірнього підприємства такими, що порушують законодавство про захист економічної конкуренції.

Поряд з цим необхідно відмітити, що економічна нерівність контрагентів може обумовлюватися не лише монопольним (домінуючим) становищем одного з них, а й бути наслідком узгоджених дій кількох суб’єктів господарювання, один з яких вступає у договірні відносини. В такому випадку конкурентне законодавство передбачає певні обмеження свободи учасників узгоджених дій. Зокрема, ЗУ „Про захист економічної конкуренції” забороняє окремі антиконкурентні домовленості між суб’єктами господарювання (ст. 6), а також окремі види договорів, що призводять до концентрації суб’єктів господарювання, яка потребує обов’язкового дозволу Антимонопольного комітету (ст. 22, 24).

Як бачимо, конкурентне законодавство істотно впливає на цивільні (договірні) правовідносини шляхом встановлення меж договірної свободи, які мають економічний характер і спрямовані на захист прав та інтересів „слабшої” сторони договору.

У зв’язку з викладеним привертає увагу те, що у ЦК (ст. 627) дозволяється обмеження свободи договору лише „актами цивільного законодавства”. Однак, як видно, це не відповідає законодавчим реаліям, адже такі обмеження передбачені й іншим (зокрема конкурентним) законодавством. Таким чином, існує потребра у доповненні ст. 627 ЦК, яке полягало б у розширенні кола актів законодавства, з урахуванням яких має укладатися договір.

Разом з тим захист „слабкої” сторони у договорі забезпечується також спеціальними положеннями ЦК. Це норми про публічний договір і договір приєднання, які, до речі, є новелами цивільного законодавства.

Публічним вважається будь-який договір, який відповідає ознакам, вказаним у ст. 633 ЦК. Особливістю публічного договору є обов’язок підприємця, діяльність якого має публічний характер, здійснювати реалізацію товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, та не надавати перевагу одному споживачеві перед іншими. У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

До публічних сфер господарської діяльності законодавець відносить, зокрема, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку. Як бачимо, ознаки публічних, у першу чергу, мають договори, що укладаються суб’єктами господарювання в умовах монополізованого ринку. Отже, шляхом введення категорії публічного договору законодавець намагається забезпечити оптимальне задоволення потреб економічно слабшої сторони (в основному масового споживача) [5, с. 78].

Критерієм виділення договору приєднання з усіх цивільно-правових договорів є спосіб його укладення. Він укладається шляхом приєднання однієї зі сторін до договору, умови якого встановлені іншим контрагентом у формулярах або інших стандартних формах (ст. 634 ЦК). Такий спосіб значно полегшує процедуру оформлення договірних відносин, особливо при укладенні однотипних договорів з масовим споживачем. У той же час інтереси тієї сторони, що приєднується, можуть бути порушені, оскільки вона позбавлена можливості обговорювати зміст договору і може лише приєднатися (або не приєднатися) до нього в цілому. Обставини, які примушують сторону, що приєднується, прийняти невигідні умови договору, як правило, пов’язані з тим, що контрагент займає монопольне (домінуюче) становище на певному товарному ринку.

З метою захисту інтересів „слабшої” сторони (сторони, що приєдналася до договору) ст. 634 ЦК щодо неї закріплені певні „пільги”. Вони стосуються зміни і розірвання договору приєднання. Так, сторона, що приєдналася, має право вимагати зміни або розірвання договору у випадках, якщо: а) вона позбавляється прав, які звичайно мала; б) цей договір виключає або обмежує відповідальність сторони, що розробила формуляр або іншу стандартну форму; в) цей договір містить умови, явно обтяжливі для сторони, що приєдналася до нього. При цьому остання зобов’язана довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б зазначених умов договору за наявності у неї можливості брати участь у їх визначенні.

Якщо ж до договору приєднується підприємець, то сторона, яка розробила формуляр або іншу стандартну форму, може відмовити у задоволенні вимог щодо зміни або розірвання договору, якщо доведе, що її контрагент знав або міг знати, на яких умовах приєднується до договору. Таке правило щодо підприємця пов’язано із характером самої підприємницької діяльності, зокрема її ризиковим характером.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що нове цивільне законодавство надає „слабкій” стороні договору більше можливостей для захисту своїх прав та інтересів. Водночас воно не містить і не повинно містити ефективних механізмів такого захисту, оскільки це є предметом правового регулювання конкурентного законодавства.

ЛІТЕРАТУРА

1. Цивільний кодекс України 2003 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. – № 5.
2. Герасимчук О.В. До питання про обмеження договірної свободи в деяких договорах за новим Цивільним кодексом України // Нове законодавство України та питання його застосування: Тези доп. та наук. повідомл. учасників наук. конф. молодих вчених та здобувачів (м. Харків, 26-27 груд. 2003 р.). – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. – С. 101–103.
3. Мельниченко О. Про деякі аспекти впливу конкуренційного законодавства на цивільні правовідносини // Матеріали щорічної конференції Асоціації правників України (23 квіт. 2004 р.). – К.: Еліт прінт, 2004. – C. 37–46.
4. Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 12. – Ст. 64.
5. Тотьев К. Публичный договор // Хозяйство и право. – 1995. – № 6. – С. 76– 83.