Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Захист права на комерційну таємницю

Розвиток інституту інтелектуальної власності в цивільному праві зумовив формування його окремих субінституцій. Комерційна таємниця займає одне з провідних місць серед останніх.

Метою цієї статті є висвітлення права на комерційну таємницю та способів його захисту.

Аналізуючи чинне законодавство України, можна дати таке кумулятивне визначення поняття „комерційна таємниця”:

комерційна таємниця – це різновид інформації з обмеженим доступом [1, с. 40], що має комерційну цінність [2], у зв’язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах [3], а її власник вживає відповідних заходів для збереження її конфіденційності [4, 5].

Визначення комерційної таємниці вказує нам на наявність обов’язкового стійкого її зв’язку зі своїм власником [1, с.41]. Саме власник, реалізуючи своє право інтелектуальної власності на комерційну таємницю:

визначає певну інформацію комерційною таємницею. Це можливо за наявності у такої інформації всіх ознак притаманних комерційній інформації;

вживає заходів для забезпечення конфіденційності відомостей, що становлять комерційну таємницю [6, с.265].

Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю, крім загальновідомої тріади (володіти, користуватися, розпоряджатися), конкретизоване у статті 506 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) і включає:

  • право на використання комерційної таємниці;
  • виключне право дозволяти використовувати комерційну таємницю;
  • виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці та ряд інших прав.

Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю виникає у особи з моменту визначення тих чи інших відомостей комерційною таємницею. Стаття 506 ЦК України закріплює право встановлювати статус комерційної таємниці на ту чи іншу інформацією за особою. При цьому законодавець лише визначає перелік відомостей, які за будь-яких умов не можуть становити комерційну таємницю [7].

На практиці існує кілька шляхів визначення та закріплення інформації, яка становить комерційну таємницю:

  • можна визначити перелік інформації, яка є комерційною таємницею в установчих документах, якщо справа стосується юридичних осіб приватного права. Однак є й недоліки такого підходу, адже установчі документи мають сувору звітність і складний порядок внесення до них змін і доповнень. Включення переліку інформації, що становить комерційну таємницю, до установчих документів, значно збільшить їх обсяг і може створити деякі інші незручності [8, с. 126];
  • можна зазначити відомості про перелік інформації, яка є комерційною таємницею, та її статус в окремому договорі між адміністрацією підприємства і працівником. Поряд з цим, такий договір може закріплювати зобов’язання робітника щодо утримання від нерозголошення (використання в інший спосіб) комерційної таємниці на користь третіх осіб та зобов’язання адміністрації підприємства про вжиття необхідних заходів для забезпечення обмеженого доступу до комерційної таємниці. Цей варіант виправдовує себе при невеликій кількості працівників, але наявність значного штату перетворить його у купу паперової роботи;
  • одним з раціональних шляхів вирішення цієї проблеми є можливість визначення переліку інформації, що становить комерційну таємницю, у окремому положенні. В такому положенні можна зазначити не лише перелік інформації, яка становить комерційну таємницю, а й її статус та порядок використання. Використовуючи положення про комерційну таємницю, доцільно буде внести у Колективний договір пункт про відповідальність працівників за розголошення (використання в інший спосіб) комерційної таємниці без відповідного дозволу [8, с.126].

Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю охороняється законом шляхом закріплення санкції за порушення права інтелектуальної власності на комерційну таємницю та шляхом наділення окремих державних органів повноваженнями з охорони права на комерційну таємницю від недобросовісного використання [9, с.27].

Законодавець за порушення права на комерційну таємницю передбачив можливість настання цивільної, адміністративної та/або кримінальної відповідальності [10, с.26].

Так, Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року (зі змінами і доповненнями) встановлює за учасниками та посадовими особами товариств обов’язок щодо нерозголошення інформації, яка становить комерційну таємницю. За порушення цього зобов’язання настає відповідальність, передбачена чинним законодавством України.

Відповідно до положень ЦК України особа має право звернутися до суду для захисту права на комерційну таємницю. В цьому випадку підставою для позову буде стаття 432 ЦК України.

Частина третя статті 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлює відповідальність за отримання, використання (очевидно, законодавець мав на увазі саме незаконне отримання і використання інформації, яка становить комерційну таємницю), розголошення комерційної таємниці з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну підприємця. На думку автора, ця стаття має багато недоліків: так, наприклад, вона встановлює відповідальність якщо дії щодо отримання, використання та розголошення інформації, що становить комерційну таємницю, були спрямовані на заподіяння шкоди підприємцю, а такі ж дії щодо іншого суб’єкта (наприклад непідприємницького товариства) не підпадають під цю статтю. Залишається лише сподіватись, що ці колізії законодавства будуть усунуті в майбутньому [10, с.27].

Більш коректним виглядають статті 231 та 232 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Стаття 231 КК України встановлює відповідальність за дві самостійні дії:

  • умисне отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей;
  • умисне незаконне використання відомостей, що становлять комерційну таємницю.

В свою чергу, стаття 232 КК України встановлює відповідальність за умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника. Крім цього, у статті зазначається, що відомості, які становлять комерційну таємницю, мають бути відомі особі у зв’язку з її професійною чи службовою діяльністю, а умисні дії щодо їх розголошення вчинені з корисливого чи іншого особистого мотиву [10, с. 31].

Обидві статті сходяться у тому, що кримінальна відповідальність за вищезазначені дії наступає лише в разі заподіяння істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності.

І знову ми змушені говорити про певну невизначеність законодавця. Так, відсутній чіткий зв’язок між власником комерційної таємниці і суб’єктом господарювання, якому заподіюється шкода.

Окрім законодавчовизначених шляхів впливу на порушників права на комерційну таємницю, чинне законодавство України не забороняє передбачати і інші негативні наслідки. Вони, наприклад, можуть виступати у формі дисциплінарної відповідальності.

При вирішенні спорів у суді щодо порушення права на комерційну таємницю найскладнішим є доведення двох фундаментальних моментів:

  • чи була відома особі інформація, що становить комерційну таємницю?
  • чи розголошувала (використовувала в інший спосіб) особа відому їй комерційну таємницю без дозволу власника?

Якщо довести позитивну відповідь на друге питання зазвичай складно, то позитивно ствердити перше можна вчасно вживши запобіжних заходів. Прикладом такого запобіжного заходу є видача спеціального акта про комерційну таємницю, в якому особа при отриманні від власника комерційної таємниці зазначить, яку саме інформацію вона отримала, і своїм підписом засвідчить факт і час отримання інформації, що становить комерційну таємницю.

Підсумовуючи, можна зазначити, що проблеми у сфері комерційної таємниці були і залишаються актуальними як для науковців, так і для практиків. На законодавчому рівні існує концептуальне розходження Цивільного кодексу України і Господарського кодексу України у визначенні права на комерційну таємницю: якщо Господарський кодекс України визначає, що особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, що є комерційною таємницею, має право використовувати цю інформацію на свій розсуд, то Цивільний кодекс України закріплює виключне право власника комерційної інформації дозволяти іншим особам її використовувати. Очевидним є те, що саме вибір позиції щодо визаначення суті комерційної таємниці буде впливати на вибір способів захисту права на комерційну таємницю. Досі незрозуміло, яким чином піде практика при таких колізіях. Доцільним, на думку автора, є прийняття окремого закону (проект Закону України “Про комерційну таємницю”, запропонований народним депутатом України Т.О. Довгим, зареєстрований у Верховній Раді України 20 лютого 2004 року), який би врегулював правовий статус комерційної таємниці та шляхи захисту права на комерційну таємницю.

Список використаних джерел

  1. Сляднева А. Определение понятия коммерческой тайны субъекта хозяйствования // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 9.
  2. Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року (зі змінами і доповненнями).
  3. Цивільний кодекс України. – Ст. 505.
  4. Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996 року (зі змінами і доповненнями).
  5. Господарський кодекс України. – Ст. 162.
  6. Гоголь Б.М. Проблеми цивільно-правової охорони комерційної таємниці в Україні // Вісник господарського судочинства. – 2004. – № 3.
  7. “Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці”, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 року № 611.
  8. Сляднева А. Закрепление права субъекта хозяйствования на коммерческую тайну на локальном уровне // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 10.
  9. Галянтич М. Правові засади захисту комерційної таємниці // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 12.
  10. Галянтич М. Правові проблеми захисту комерційної таємниці // Юридична Україна. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – № 12.