Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Поняття пов’язаних (асоційованих) підприємств в Україні

Підприємницька діяльність завжди перебувала під пильним оком держави. Пов’язано це з тим, що основна мета підприємця – отримання прибутку, в процесі досягненні якої інколи можуть нехтуватися публічні інтереси та інтереси окремих громадян. Мета ж державного регулювання – взяти з підприємця якомога більше користі для нації через стягнення податків, соціальне забезпечення працівників, наявність постійної конкуренції тощо. З плином часу форми підприємницької діяльності змінювались, ускладнювались відносини між підприємствами. Держава також, у свою чергу, модифіковувала способи впливу на суб’єктів підприємництва. І одним із найостанніших викликів для держави стало питання регулювання діяльності так званих пов’язаних (асоційованих) підприємств.

Фактично, пов’язані підприємства – це сукупність підприємств, серед яких одне (декілька), назвемо його контролююче, має можливість впливати на рішення іншого (інших), назвемо його залежним. При цьому ці підприємства юридично можуть вважатися незалежними у здійсненні господарської діяльності. На практиці таке положення дає великі можливості для зловживання з боку контролюючого підприємства. Наприклад, ухилення віл оподаткування через укладення фіктивних угод з залежним підприємством, отримання кредиту через залежне підприємство та його неповернення без понесення відповідальності тощо. Тому встановлення додаткових мір регулювання до пов’язаних підприємств є не тільки виправданим, а й необхідним.

Для того, щоб регулювати певне явище, держава повинна перш за все визначити об’єкт регулювання (у нашому випадку – обрати правильний критерій для визначення зв’язку між підприємствами), а по-друге, дати цьому об’єкту назву. Щодо назви пов’язаних підприємств, то, наприклад, у США вони називаються зв’язані (associated), схожий термін вживається і в законодавстві ФРН (assoziierte), у Англії – групи компаній, у Франції – афілійовані (les compagnies affilié) [1, с. 119], терміни „залежні підприємства”, „холдинги” характерні для російського законодавства. Специфікою українського законодавства є те, що воно оперує майже всіма цими термінами. Господарський кодекс називає пов’язані підприємства асоційованими, Цивільний кодекс – залежними, афілійовані особи з’являються у Законі України „Про банки і банківську діяльність”. Безумовно, таке положення справ не сприяє розумінню і без того складного явища, як пов’язані підприємства. Цієї „синонімізації” термінів у законодавстві потрібно позбуватися.

Складнішим і важливішим питанням у правовому регулюванні пов’язаних підприємств є те, які ж підприємства потрібно розглядати як пов’язані, визначити ефективний критерії залежності.

У Російській Федерації відносини залежності можуть виникати на основі статутної участі, наявності договору чи інших чинників, які дають можливість визначати рішення, які приймає залежне підприємство [2].

У праві США компанія визнається контролюючою іншу компанію чи банк, якщо вона: прямо чи побічно володіє або контролює більше 25 % голосів; чи здійснює контроль за виборами більшості директорів чи призначенням довірчих власників; чи визнана мотивованим рішенням ради керуючих Федеральної резервної системи (ФРС) такою, що здійснює прямо чи побічно “контролюючий вплив” на керування чи прийняття рішень (підп. 2 п. “а” ст. 1841 розд. 12 Зводу законів США) [3, с. 161].

Еталоном правового регулювання діяльності асоційованих підприємств на сьогодні є законодавство Німеччини. Саме воно прийнято за основу при складанні актів ЄС у цій сфері [4, с. 41]. Німецький законодавець дає визначення зв’язаних підприємств через перерахування їхніх окремих різновидів. Згідно з §15 Акціонерного закону 1965 р. “зв’язаними вважаються такі юридично самостійні підприємства, коли одне з них має більшість часток у капіталі іншого або більшість голосів (§ 16), коли одне підприємство є залежним, а інше – головним (§ 17), коли підприємства входять до складу концерну (§ 18), коли підприємства зв’язані взаємною участю (§ 19) чи є сторонами підприємницького договору (§291, 292)” [5, с. 269, 270]. Отже, Акціонерний закон Німеччини виходить з розуміння групи компаній як особливої економічної одиниці, тобто бере до уваги фактичну наявність чи відсутність єдиного центру прийняття рішень, а також зв’язків між підприємствами, що характеризують останні як пануюче і залежне.

У нашому законодавстві критерії залежності можна знайти в Господарському кодексі (ГК), Цивільному кодексі України (ЦК), Законі України „Про захист економічної конкуренції” [6], Законі України „Про оподаткування прибутку підприємств» [7], указом Президента „Про затвердження положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації” [8], особливості критерію залежності у банківській сфері регулюються Законом України „Про банки і банківську діяльність» [9]. Цікаво, що у всіх цих законах по-різному визначаються критерії залежності, по-різному визначаються підприємства, які є пов’язаними.

Так, у ч.1 ст. 126 ГК визначено, що асоційовані підприємства – це група суб’єктів господарювання – юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі у статутному фонді та/або управлінні. Фактично, маємо два критерії для визначення залежності: істотна участь у статутному фонді та/або участь в органах управління юридичної особи (загальних зборах, правлінні, наглядовій раді, ревізійній комісії тощо).

Натомість у ч.1 ст. 118 ЦК визначено, що господарське товариство є залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належать двадцять і більше відсотків статутного капіталу. ЦК визначає лише один критерій для визначення залежності – статутну участь.

У ст. 1 закону України “Про захист економічної конкуренції” дане визначення контролю, під яким розуміється вирішальний вплив однієї чи декількох пов’язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб’єкта господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо або  через інших осіб, зокрема завдяки:

– праву володіння чи користування значною частиною активів;

– праву, яке забезпечує вирішальний вплив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління суб’єкта господарювання;

– укладенню договорів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов’язкові до виконання вказівки  або  виконувати функції органу управління суб’єкта господарювання;

– заміщенню посади керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб’єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи кілька із зазначених посад в інших суб’єктах господарювання;

– обійманню більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів суб’єкта господарювання особами, які вже обіймають одну чи кілька із зазначених посад в іншому суб’єкті господарювання.

Таким чином, можна зробити висновок, що українське законодавство в цілому визначає асоційовані підприємства на підставі критеріїв участі у статутному капіталі та/або управлінні. Однак, у той же час, Закон України “Про захист економічної конкуренції” (Закон) майже повністю перейняв положення німецького законодавства і значно розширив перелік підстав для визначення відносин контролю-підпорядкуваня (а отже, і залежності) між підприємствами. На наш погляд, такий розширений перелік є більш прийнятним і більш ефективним для регулювання діяльності асоційованих підприємств. Проблема полягає в тому, що антимонопольне законодавство регулює свою, специфічну, сферу суспільних відносин. І за цих обставин до підприємств, які перебувають у відносинах контролю-підпорядкування за Законом, але не є такими за ГК, не можна застосувати ті прогресивні норми у сфері регулювання діяльності асоційованих підприємств, які містяться в ч.6 і ч.7 ст. 126 ГК (субсидіарна та солідарна відповідальність контролюючого підприємства) і ч. 2 ст.118 ЦК (повідомлення про наявність відносин залежності). Тому було б доцільно доповнити ст. 126 ГК шляхом збільшення підстав для визнання підприємств як асоційованих, виписавши такі підстави з Закону України “Про захист економічної конкуренції”, та встановлення гнучкого критерію (якщо є інші підстави, що свідчать про наявність відносин контролю-підпорядкування).

Список використаних джерел

  1. Мамутов В.К., Чувпило О.О. Господарче право зарубіжних країн. – К., 1996. – 351 с.
  2. Гражданский кодекс Российской Федерации от 26 ноября 2001 года. – Ст. 105, 106.
  3. Кулагин М.И. Государственно-монополистический капитализм и юридическое лицо // Избранные труды по акционерному и торговому праву. – М., 2004. – 362 с.
  4. Nigel G. Foster. European Community Law. – G., – 321 р.
  5. Германские и европейские законы. – Кн. 2. Торговое уложение Германии и другие законы. – М., 2005. – 595 с.
  6. Закон України „Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 року N 2210-III // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 12. – Ст.64.
  7. Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року N 334/94-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1995. – № 4. – Ст. 28.
  8. Указ Президента України „Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації” від 11 травня 1994 року N 224/94 // www.rada.kiev.ua (20.10.2005).
  9. Закон України „Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року N 2121-III // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 5-6. – Ст.30.