Загальні положення спадкового права
Вступ
Значний інтерес являє собою спадкове право, що зазнало значних змін в історії українського законодавства. З огляду на це значущим і актуальним є здійснення історико-правових досліджень щодо формулювання інституту спадкового права на українських землях упродовж їх історичного розвитку. Дане питання має важливе теоретичне та практичне значення, адже сьогодні з’являються нові процедури оформлення та набуття спадкового майна, для яких не завжди наявне належне правове регулювання, тому цілком доцільним є вивчення історичного досвіду вирішення подібних питань як на рівні законодавства, так і на практиці.
Даній темі присвячено численні роботи як українських, так і російських учених, зокрема: О. Іоффе, К. Побєдоносцева, В. Серебровського, Є. Суханова, Є. Рябоконь, Є. Фурси, Ю. Заіки, О. Харитонова, О. Неліна, С. Благовісного та інших. Але в працях даних науковців охоплено етап розвитку спадкового законодавства лише включно з першим десятиліттям ХХІ століття. Разом із тим сьогодні цивільне законодавство в цілому, а також спадкове зокрема, потребують нового регулювання у зв’язку з низкою змін, які відбулися у суспільному розвитку.
1. Загальні положення спадкового права
Українська держава є спадкоємицею всієї тієї правової спадщини, що протягом віків створювалась на українських землях. Так, становлення й розвиток українського спадкового права можна розподілити на такі основні етапи:
— звичаєве право давніх слов’ян;
— вплив римського права;
— класичні джерела права Київської Русі;
— право Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Воно ж інтегрувало правотворчі пошуки Запорозької Січі та Війська Запорозького;
— період Відродження української державності (1917-1920 рр.);
— право Української Радянської Соціалістичної Республіки (1917-1991 рр.);
— сучасне спадкове право України.
Головна ідея спадкування, яка є основним його принципом і донині, утворилась ще за часів створення патріархальних родин. Розмірковуючи з позицій примітивної правосвідомості, можна сказати, що зі смертю людини випадає суб’єкт прав, і внаслідок цього майно, що належить покійному, стає безхазяйним, вимоги втрачають свого кредитора, а борги — свого боржника. Причому, відгуки цього примітивного уявлення можна знайти навіть у римському праві пізнього періоду, коли передбачалися випадки захоплення речей померлого будь-ким. Це можна зрозуміти, якщо суспільство являє собою групу ізольованих індивідів і не містить у собі інших, тісніших осередків. Але становище змінюється, коли виникає патріархальна родина і на її основі — патріархальний рід1. Починаючи з цього періоду вже вирізняються суб’єкти спадкового права — а саме: рід, родина, її члени.
Так, родина визначалася, як тісний союз осіб, пов’язаних спільністю життя, майна і релігійного культу. Сама належність майна значною мірою мала характер сімейної власності: в найдавніші часи земля вважала-ся належною не стільки окремому paterfamilias, скільки родині як такій. За таких умов, природно, що у випадку смерті домовласника про безхазяйність сімейної ділянки і всього того, що з цим пов’язано, не може бути й мови, оскільки ще за життя домовласника вона належить усім представникам родини. Отже, безхазяйність майна, що залишилася, на певному етапі замінюється переходом його до найближчих родичів.
Спадкування ж за заповітом, що набуло пізніше дуже широкого застосування, в найдавнішу епоху не практикувалося.
У загальному вигляді спадкове право України, та й усіх країн романо-германської правової сім’ї, своїм існуванням значною мірою зобов’язане римському праву, що вперше сформулювало й послідовно провело думку про універсальний характер спадкового правонаступництва. Спадкування — це перехід прав та обов’язків (спадщини) від померлої фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).
Майно, яке переходить в порядку спадкування, називається спадщиною.
Спадщина складається із сукупності майнових прав та обов´язків померлого громадянина, які, відповідно до чинного законодавства, можуть переходити у порядку спадкування до іншої особи. Іноді спадщину називають спадковою масою або спадковим майном.
Здебільшого спадщина складається з права приватної власності померлого громадянина на різне майно: житловий будинок, квартиру, предмети домашнього користування, дачу, продуктивну та робочу худобу, насадження на земельній ділянці, вироблену продукцію, транспортні засоби, земельну ділянку, грошові кошти, цінні папери та інше майно споживчого та виробничого призначення, яким громадянин володів.
Так, якщо після смерті громадянина залишився недобудований будинок, то у спадщину переходить не житловий будинок, а будівельні матеріали, права та обов´язки за договором підряду на будівництво.
Якщо право власності на майно у спадкодавців було відсутнє, то це майно не може входити до складу спадщини. Так, самовільно побудований будинок не включається в спадкову масу, оскільки у спадкодавця право власності на цей будинок не виникло, і відповідно до норм чинного законодавства цей будинок підлягає вилученню.
Якщо майно належало кільком особам на праві спільної власності, то після смерті однієї з них спадщина відкривається тільки на належну цій особі частку.
До складу спадкової маси не включається квартира, яку спадкодавець наймав за договором найму житлового приміщення, оскільки договір найму не є підставою набуття права власності. У цьому випадку фактичне володіння річчю ще не свідчить про наявність у особи права власності на річ.
У разі смерті громадянина, який не одержав приватизаційні папери з будь-яких причин, право одержання належних йому до видачі паперів також не успадковується.
Законодавець встановлює особливості спадкування окремих видів майна. Так, безкоштовно повинні бути здані у військові комісаріати або в органи внутрішніх справ кортики. Право власності на ці речі у спадкоємців не виникає. Мисливська нарізна або гладкоствольна вогнепальна зброя протягом десятиденного строку повинна бути здана в органи внутрішніх справ на тимчасове зберігання — до вирішення питання про спадкування майна. Якщо будь-хто із спадкоємців бажає стати власником такої зброї, то вона може бути зареєстрована на його ім´я у встановленому порядку.
У випадках, якщо серед спадкоємців немає осіб, які можуть мати або мають право на зберігання зброї, зброя повинна бути в місячний строк продана або подарована особі, яка має дозвіл органів внутрішніх справ на придбання мисливської вогнепальної зброї.
Окрім права приватної власності в склад спадщини можуть входити й інші права померлого громадянина: ті, які випливають з виконання певних правочинів; вимоги щодо відшкодування шкоди, на відшкодування моральної шкоди, стягнення неустойки, а також майнові права автора, винахідника тощо.
Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв´язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодуванням у зв´язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров´я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцю, але не були ним одержані, входять до складу спадщини, лише у випадку, коли відсутні члени сім´ї спадкодавця., яким ці суми повинні бути передані.
Не переходять у спадщину ті права та обов´язки, які хоч і є майновими, але носять суто особистий характер. Це право на отримання аліментів, право на користування житловим приміщенням, право на пенсію, на членство у кооперативі, товаристві. Не переходять у спадщину право на ім´я, вчене звання, державні нагороди, військове звання.
До складу спадщини входять не лише права спадкодавця, але й ціла низка майнових зобов´язань, а саме — борги спадкодавця. До спадкоємця також переходить обов´язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем, обов´язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, обов´язок сплатити неустойку (штраф, пеню), які були присуджені судом спадкодавцеві за його життя.
Відкриття спадщини — це наявність певних юридичних фактів, з якими законодавець пов´язує виникнення права спадкування. Спадкові правовідносини виникають із смертю громадянина або з оголошенням його у встановленому порядку померлим.
Для вирішення багатьох питань спадкового права суттєве значення має час і місце відкриття спадщини. Саме з часом та місцем відкриття спадщини пов´язане встановлення таких істотних обставин, як-от:
— визначення кола спадкоємців;
— строку для прийняття спадщини чи відмови від спадщини;
— склад спадкового майна;
— закон, яким потрібно керуватися;
— початок обрахування строку для пред´явлення претензії кредиторами.
Саме за місцем відкриття спадщини вживаються заходи щодо охорони спадкового майна і видається свідоцтво про право на спадщину.
2. Поняття та види спадкування
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Реалізація права спадкування дає змогу забезпечити перехід майна, що належало померлому, до інших осіб. Зміст права спадкування включає в себе не лише можливість набувати у власність майно спадкодавця (можливість спадкувати), а й можливість для власника майна розпорядитися ним на випадок смерті (можливість заповідати).
Майно спадкодавця переходить до інших осіб в порядку правонаступництва. Правонаступництвом є форма переходу прав та обов’язків від однієї особи (правопопередника) до іншої (правонаступника). Традиційно в цивільному праві виділяють два види правонаступництва — універсальне (повне) та сингулярне (часткове). При універсальному правонаступництві відбувається перехід всієї сукупності прав та обов’язків правопопередника до правонаступників за винятком тих, що нерозривно пов’язані з особою правопопередника. Натомість сингулярне правонаступництво полягає у переході до правонаступника не всього комплексу прав та обов’язків правопопередника, а лише певного його права.
Спадкування розглядається як універсальне правонаступництво, за якого до спадкоємців одночасно переходить вся спадщина (як права, так і обов’язки). Спадщина переходить як єдине ціле, з усіма способами забезпечення і покладеними на неї обтяженнями. Закон не дозволяє прийняти частину спадкового майна, а від іншої — відмовитися. Прийняття спадщини має бути безумовним і беззастережним. Крім того, універсальному правонаступництву у спадковому праві притаманна ознака безпосередності, яка виявляється у тому, що спадкоємець набуває спадщину безпосередньо від спадкодавця без попередньої передачі її третім особам.
Концепція універсального правонаступництва посідає визначальне місце у спадковому праві. Водночас слід зазначити, що нормами спадкового права регулюються лише відносини наступництва, що виникли у зв’язку зі смертю особи.
У цивілістичній літературі процес спадкового правонаступництва традиційно поділяють на два етапи: закликання до спадкування, з яким пов’язується поява у спадкоємців можливості для реалізації належного їм суб’єктивного права спадкування, та прийняття спадщини, за допомогою якого відбувається фактичне здійснення цього права. Виникнення першого етапу обумовлене фактом смерті спадкодавця, другого — вчиненням з боку спадкоємців дій, що свідчать про прийняття ними спадщини.
Спадкове правонаступництво — односторонній, а тому безоплатний перехід майна померлого до його спадкоємців.
Перехід прав та обов’язків спадкодавця до його спадкоємців у порядку наступництва здійснюється в межах спадкового правовідношення, що виникає з моменту смерті правопопередника та завершується заміною суб’єктного складу правовідношення, тобто трансформацією таких відносин. При цьому спадкове наступництво саме по собі правовідношенням не є. Наступництво, як одномоментний перехід, є динамікою спадкового правовідношення, або проявом останнього. Тому поняття «спадкове правовідношення» та «спадкове наступництво» не є тотожними за своїм змістом. Водночас, більш відповідатиме явищу наступництва поняття спадкування, визначене у ст. 1216 ЦК України як перехід прав та обов’язків.
Із прийняттям спадщини спадкоємець стає учасником тих відносин, суб’єктом яких був спадкодавець. Тобто в результаті спадкового наступництва у правовідносинах змінюється лише суб’єкт. Виняток становлять лише правовідносини, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця (ст. 1219 ЦК України). Спадщина переходить до спадкоємців у незмінному вигляді, тобто такою, якою вона була на момент відкриття спадщини. Універсальність наступництва при спадкуванні характеризується тим, що спадщина переходить до спадкоємців одномоментно з часу відкриття спадщини незалежно від часу її фактичного прийняття, а також державної реєстрації права спадкоємця на майно, якщо таке право підлягає державній реєстрації. При цьому виникає наступництво безпосереднє, що означає прямий перехід прав та обов’язків від спадкодавця до спадкоємців без участі у цьому процесі третьої особи. Наведене дає змогу дійти висновку про виключно універсальний характер наступництва при спадкуванні.
Спадкове наступництво зберігає ознаки універсальності, однак перехід прав та обов’язків від спадкодавця до спадкоємців за своїм змістом не завжди тотожний, що обумовлено передусім специфікою спадкових правовідносин. Наприклад, при спадкуванні об’єкта спільної сумісної власності до спадкоємців майно переходить вже у спільну часткову власність, тобто відбувається зміна виду власності.
Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 147 ЦК України частка у статутному капіталі TOB переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи — учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства. У тому ж випадку, якщо статут TOB не містить положення про згоду інших учасників товариства для переходу частки у порядку спадкування, то спадкування здійснюється на загальних підставах. Отже, за певних умов необхідною підставою для набуття спадкоємцем спадкового майна у вигляді частки у статутному капіталі TOB, крім безпосередньо дії щодо прийняття спадщини, є згода інших учасників товариства.
Особливості наступництва у правах в разі смерті правопопередника існують у відносинах інтелектуальної власності. Так, строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір становить 70 років після смерті автора (ст. 446 ЦК України), суміжних прав — 50 років (ст. 456 ЦК України).
Перехід майнових прав та обов’язків у порядку спадкування характеризується наступними ознаками:
1) спадкування становить універсальну правонаступність, тобто майно спадкодавця переходить до спадкоємців як єдине ціле, у тому числі майнові права та обов’язки спадкодавця;
2) суттєвою особливістю універсального правонаступництва є одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов’язків, які входять у склад майна правопопередника;
3) сукупність прав та обов’язків, які переходять до правонаступника, встановлює сам правопопередник або законодавець. Склад цих прав та обов’язків визначається на момент відкриття спадщини.
Слід вказати, що в окремих випадках смерть фізичної особи і, як наслідок, виникнення певних цивільних прав та обов’язків породжує не спадкові відносини, а відносини іншого роду. Наприклад, не є спадкуванням одержання страхової суми за договором страхування життя, укладеним страхувальником на користь вигодонабувача. Страхова сума в такому разі не входить до складу спадщини, тому право на її отримання належить не спадкоємцю, а особі, вказаній в договорі страхування.
Статтею 1217 ЦК України визначено два види спадкування: 1) за заповітом та 2) за законом.
Спадкування за законом з’явилося історично раніше за спадкування за заповітом. Відповідно, перше протягом багатьох століть було в центрі спадкового права. Можна навести давній правовий принцип німецьких племен, що «лише Бог може зробити спадкоємцями, а не людина».
Юридичне значення виділення видів спадкування полягає в тому, що за їх допомогою визначається порядок розвитку спадкових правовідносин, їх певна модель — за волею заповідача чи за відсутності такої — за законом. Водночас спадкування за кожним із видів здійснюється лише після відкриття спадщини.
Спадкування за заповітом виникає за умови складення заповіту у формі та в порядку, встановленому чинним законодавством, та прийняття спадщини спадкоємцями за заповітом. Спадкування за законом здійснюється за наявності таких підстав: відсутності заповіту; визнання заповіту недійсним; усунення спадкоємців за заповітом від права на спадкування в порядку ст. 1224 ЦК України; охоплення заповітом тільки частини спадкового майна; відмови спадкоємців за заповітом від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК України) та смерть спадкоємця за заповітом до відкриття спадщини, якщо заповідачем не було зроблено підпризначення спадкоємця за заповітом (ст. 1244 ЦК України).
Зазначені види спадкування є такими лише в узагальненому значенні, адже спадкування безпосередньо із закону не виникає. Для спадкування не тільки за заповітом, а й за законом необхідна певна сукупність юридичних фактів. Так, у разі спадкування за законом таких фактів має бути щонайменше три: особа, що закликається до спадкування, повинна входити до кола спадкоємців відповідної черги; відкриття спадщини; прийняття спадщини. Визначений у ст. 1217 ЦК України поділ спадкування є дещо умовним, адже спадкування за заповітом також регламентується законом, однак при визначенні кола спадкоємців, розподілі спадкового майна між ними, встановленні інших заповідальних розпоряджень, пріоритет надається волевиявленню фізичної особи, вираженому в установленій законом формі.
Закон не забороняє спадкування однієї частини спадщини за законом, іншої — за заповітом. Таке спадкування виникає у разі охоплення заповітом лише частини спадкового майна або визнання заповіту частково недійсним. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом (ст. 1275 ЦК України). Одночасне спадкування і за законом, і за заповітом окремі автори називають «змішане спадкування».
Слід навести погляд С.Я. Фурси та Є.І. Фурси, які вважають за доцільне встановити на законодавчому рівні три види спадкування: за заповітом, за законом, за правом на обов’язкову частку. І хоча останній вид спадкування фактично передбачений законом і його також можна називати спадкуванням за законом, але для того, щоб не плутати термінів, автори пропонують відокремити його від звичного поняття «спадкування за законом» під окремою назвою «спадкування за правом на обов’язкову частку».
3. Поняття трудових відносин та їх відмінність від інших правовідносин, пов’язаних з працею
Трудові правовідносини — врегульовані нормами трудового права суспільні відносини, що виникають на підставі трудового договору, контракту чи іншого юридичного факту з приводу участі робітника або службовця в праці на підприємстві, установі чи організації. Тобто це вольові суспільні відносини, врегульовані нормами трудового права. які виникають у результаті застосування робочої сили до засобів виробництва.
Трудові правовідносини характеризуються певними особливостями, які дозволяють відрізнити їх від схожих правовідносин, пов’язаних з працею, але регульованих норма ми цивільного права. Це, перш за все, включення працівника до складу трудового колективу конкретного підприємства, установи, організації, де його діяльність, пов’язана з виконанням певних трудових функцій, регламентується вимогами внутрішнього трудового розпорядку, встановленого на даному підприємстві, в установі, організації.
Трудові правовідносини носять особистий характер, так як права і обов’язки працівників складають особистісний зміст трудових правовідносин, відображають їх індивідуалізацію, закріплену трудовим договором (контрактом).
Трудові правовідносини базуються на відшкодувальному, компенсаційному принципі — обов’язковості винагороди за затрачену працю, яка в економічному плані виражає ступінь експлуатації найманого працівника роботодавцем. Трудові правовідносини носять тривалий характер; вони не припиняються з закінченням робочого дня, на час перебування працівника у відпустці чи його правової норми. Саме поєднання фактично існуючих трудових відносин і регулюючого впливу наявної правової норми створює трудові правовідносини.
В системі правовідносин, що регулюються трудовим правом, трудовим правовідносинам належить головна роль, оскільки саме вони визначають необхідність створення і розвитку всіх інших, похідних від них відносин.
Отже, трудові правовідносини — це юридична форма вираження суспільно-трудових відносин між працівником і роботодавцем (підприємством, організацією), що закріплює їх трудові права і обов’язки по виконанню за винагороду обумовленої трудовим договором роботи за умови створення роботодавцем для цього належних умов з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, діючому на даному підприємстві (в установі, організації).
Підставою виникнення труд, правовідносин є юридичний факт, конкретна обставина, з якою правова норма пов’язує певні правові наслідки. Стосовно труд, правовідносин юридичним фактом є укладення добровільної угоди — труд, договору між роботодавцем і працівником, результатом якої є видання наказу чи розпорядження керівника про призначення на посаду, зарахування на роботу. В деяких випадках трудові правовідносини виникають в результаті складного юридичного факту-застосування проміжних, додаткових умов відбору і зарахування на роботу. Відповідні підстави потрібні і для зміни чи припинення трудових правовідносин. Так, трудове законодавство передбачає переведення працівника на іншу роботу лише за взаємною згодою сторін, а за умови виробничої необхідності роботодавець має право без згоди працівника перевести його на іншу роботу лише тимчасово, для заміни відсутнього працівника чи в разі простою. Підставою для переведення є, наприклад, прохання працівника про переведення за станом здоров’я.
Юридичним фактом, який викликає припинення трудових правовідносин, може слугувати угода сторін, одностороннє волевиявлення будь-якої з них, ініціатива третіх осіб. Крім того, припинення трудового договору може наступити в зв’язку з певними подіями: закінчення строку договору, смерть працівника, призов на військову службу і т. ін.
Щодо самої відмінності між трудовими та цивільно-правовими відносинами ,то це перш за все є:
Трудові правовідносини:
— сторонами трудового договору виступають працівник і роботодавець;
— предметом договору є трудова діяльність працівника;
— працівник підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку та колективному договору;
— зарахування працівника на роботу оформляється наказом;
— роботодавець організовує виробничий процес;
— оплата праці здійснюється відповідно до обліку часу і систем, прийнятих в колективному договорі;
— правові відносини регулюються нормами трудового права;
Цивільно-правові відносини, пов’язані з виконанням роботи:
- суб’єктами правовідносин можуть бути як фізичні, так і юридичні особи;
- предмет договору — результат виконання робіт;
- Правила внутрішнього розпорядку не поширюються на виконавця робіт за договором;
- відносини між сторонами наказами не регулюються;
- учасник угоди сам регулює процес виконання роботи;
- оплата праці здійснюється на підставі акта виконаних робіт;
- правові відносини регулюються нормами цивільного права.
Ознаки, за якими трудові відносини можна відрізнити від відносин інших галузей права. До них відносяться:
Наявність специфічного юридичного факту. Найбільш поширеним юридичним фактом є Індивідуальний трудовий договір між працівником і роботодавцем. На великих підприємствах, як правило, використовується колективний трудовий договір. Необхідно бути обережними при ідентифікації трудового договору, тому що його можна сплутати з договорами які регулює цивільне право.
Включення працівника до складу трудового колективу конкретного підприємства (установи, організації), в силу чого він стає працівником даного колективу. Включення в трудовий колектив є атрибутивною ознакою трудових правовідносин незалежно від характеру трудової функції працівника. Така ознака відсутня в цивільних правовідносинах, пов’язаних з працею.
Предмет правовідносини. У трудових правовідносинах ним є сам процес праці, а в цивільному — їм є вже матеріалізований результат праці (книга, картина, винахід і т.д.).
Визначеність певної трудової функції працівника. Працівник виконує роботи з певної спеціальності, кваліфікації або посади.
Особиста праця (особистий характер прав і обов’язків суб’єктів трудових правовідносин). Працівник не може за трудовим правовідносин замінити себе у виконанні трудової функції кимось іншим без згоди роботодавця, так само роботодавець не може замінити працівника без підстави кимось іншим.
Триваючий характер. Це обумовлюється його змістом. тобто правами і обов’язками сторін, а не терміном їх виконання. Протягом робочого часу працівник виконує доручену йому трудову функцію, а перерви в роботі (вихідні та святкові дні, відпустки тощо) не переривають трудових правовідносин.
Суб’єкт відповідальності з охорони праці виконує роботи. У трудових правовідносинах — на адміністрації, а в цивільному сам громадянин організовує свою працю і його охорону. Практика йде по тому шляху, що якщо робота небезпечна (наприклад, вибухові роботи, ремонт котла під тиском), то обов’язок забезпечити безпеку та охорону праці лежить на роботодавця і, отже, виникає трудові правовідносини, хоча б інші критерії і не підходили.
Несамостійна праця юридично вільної особи. Коли по цивільно-правовому договору суб’єкт розпоряджається своїм майном, характеристики і здібності його особи недоторканні, то є інша особа не має права будь-яким чином ними управляти. Виконання роботи за трудовим договором — не що інше, як здійснення необхідних дій у системі, створеної іншою особою. За трудовим договором працівник розпоряджається своєю здатністю до праці, невіддільною від його особистості. У цьому випадку працівник виступає як необхідний елемент для досягнення певного результату іншою особою. Тому працівник повинен підкорятися не їм до встановленого порядку.
Висновки
Отже, спадкове право в об’єктивному розумінні це сукупність цивільних правових норм, які регулюють процес переходу прав і обов’язків померлої особи до інших осіб. Спадкове право суб’єктивному розумінні – це право особи бути закликаною до спадкування а також її правомочності після прийняття спадщини.
Спадкове право в об’єктивному розумінні це сукупність цивільних правових норм, які регулюють процес переходу прав і обов’язків померлої особи до інших осіб. Спадкове право суб’єктивному розумінні – це право особи бути закликаною до спадкування а також її правомочності після прийняття спадщини.
Суб’єкти спадкового права: спадкодавець – це фізична особа права та обов’язки якої після її смерті переходять до інших осіб. При спадкуванні за законом спадкодавцем може бути фізична особа незалежно від обсягу її цивільної дієздатності.
До складу спадщини не входять права і обов’язки нерозривно пов’язані з особою спадкодавця: 1) особисті немайнові права (книга 2 ЦКУ права на ім’я, честь, гідність); 2) право на участь у товариствах та права членства в об’єднаннях громадян якщо інше не встановлене законом або їх установчими документами (виключення ч. 5 ст. 147 ЦКУ); 3) право на відшкодування шкоди завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я (ст. 1195 ЦКУ).
Список використаної літератури
- Герц, А. Правознавство [Текст] : навчальний посібник / Алла Герц, Степан Кравчук, 2018. — 280 с.
- Дідич, Т. Правоутворення в Україні: теоретико-правові та практичні аспекти [Текст] : монографія / Тарас Дідич, 2017. — 490,[2] с.
- Іванов, Ю. Трудове право України [Текст] : навчальний посібни / Юрій Іванов, Майя Іванова, 2016. — 222,[2] с.
- Іванов, Ю. Цивільне право України [Текст] : навчальний посібник у 2 х т. Т. 1, 2019. — 342 с.
- Правові проблеми трудового та пенсійного законодавства України в контексті євроінтеграції [Текст] : монографія / Наталя Хуторян [та ін.], 2018. — 255,[1] с.
- Шпиталенко, Г. Правознавство [Текст] : підручник / Г. А. Шпиталенко, 2018. — 591,[1] с.
- Фурса, С. Цивільний процес України. Проблеми і перспективи [Текст] : Науково-практичний посібник / Світлана Фурса, Світлана Щербак, Олена Іванівна Євтушенко, 2006. — 446,[2] с.