Вступ

Сучасна європейська держава не може існувати без постійних зовнішньоекономічних зв’язків. Для  розвинених країн світу найважливішу роль відіграє зовнішня торгівля. Стан торгового балансу країни показує рівень її соціально-економічного розвитку.  Україна, яка на початку 90-х років ХХ ст. стала на шлях незалежного розвитку, прагне відновити втрачені за роки радянського тоталітаризму стосунки з іншими країнами світу. В процесі вирішення цього складного завдання корисним буде проведення ретроспективного аналізу проблеми, оскільки сформувати нову якісну систему організації зовнішньоекономічної діяльності країни без врахування історичного досвіду вкрай складно. Просування вперед не можливе без знання всієї правди про історичне минуле. Адже саме в пореформений період повною мірою розкрився величезний економічний потенціал України, яка перетворилася на один з провідних господарських комплексів Російської імперії. В складних економічних умовах сьогодення життєво важливим є вивчення не лише світового, але й власного досвіду становлення індустріального суспільства. Врахування його дозволяє точно визначити координати та напрямки нашого сьогоднішнього шляху розвитку, науково прогнозувати та вирішувати конкретні проблеми, що постають перед суб’єктами державної системи України.

У межах системного підходу зовнішня торгівля України розглядається як складова загальноросійського процесу, а не як замкнутий процес, відірваний від решти території. В роботі також використовувалися математичні методи історичних досліджень та метод кількісного аналізу. Вони взаємно доповнюють один одного і тільки поєднання цих принципів та методів дає змогу відтворити об’єктивну картину подій.

1. Роль хлібної торгівлі у розвитку зовнішньої торгівлі

Торгівля в ХІХ ст., особливо зовнішня, постійно залежала від різних чинників. Кількість проданого зерна часто залежала не від врожайності і природних умов, а від міжнародної ситуації і зовнішньоекономічних обставин. Зовнішня та тарифна політика імперії Романових напряму залежала від характеру самодержця та осіб, які його оточували. Їхнє суб’єктивне бачення розвитку держави не завжди відповідало її економічним інтересам.

ХІХ століття розпочалося введенням у 1800 р. цілої низки заборонних указів на імпорт багатьох іноземних товарів Крім цього, було заборонено експортувати деякі російські товари за кордон. Так, тарифами 1795 і 1797 рр. був дозволений експорт хліба, але через періодичні неврожаї царський уряд намагався спеціальними законодавчими актами контролювати його. Так, внаслідок неврожаю 1799 р. російський уряд видав у квітні 1800 р. указ про заборону експорту збіжжя за кордон з Литовської, Волинської і Подільської губерній. Деякі поміщики та промисловці, прагнучи обійти останній, зокрема, заборону вивозу жита, ячменю та вівса за кордон, перетворювали хліб у вино для вивозу. Тому уряд у жовтні 1800 р. вводить заборону на експорт хлібного вина із зазначених губерній.

До головних установ ринкової інфраструктури України належали різноманітні посередницькі фірми, банки, органи самоорганізації експортерів та біржі. Значним стимулом розвитку зовнішньої торгівлі була кредитна діяльність банків. Це виявилося у наданні кредитів підприємцям, що займалися експортними операціями з хлібом. Так, в 1905 р. із загальної суми товарних кредитів Держбанку – 100,4 млн. руб. позички під експорт зерна досягли 51,9 млн. руб. і давали 15% прибутку. Це збільшувало обсяги обігових коштів купців і давало їм можливість конкурувати з іноземними фірмами на хлібному ринку. Загалом на 1914 р. в українських містах діяли філії російських банків і кредитних установ: в Одесі – 16, Херсоні – 15, Миколаєві – 11, Єлісаветграді – 8, Катеринославі – 8, Олександрівську – 6, Бердянську – 5, Маріуполі – 3.

Важливу роль у розвитку зовнішньої торгівлі поряд з урядовими установами відігравали біржі, які почали активно виникати наприкінці ХІХ ст. Компетенція біржових комітетів охоплювала питання залізничного та водного транспорту, хлібної торгівлі, митні та інші проблеми торговельно-промислового характеру. Вирішення нагальних завдань вимагало тісної співпраці біржових комітетів з різноманітними громадськими та урядовими установами, розробки законопроектів, створення місцевих дорадчих органів в торгівлі. На 1912 р. контроль за експортованим із українських сіл за кордон хлібом здійснювався у найкрупніших українських портах Бердянським, Миколаївським, Маріупольським, Одеським, Херсонським, Феодосійським  біржовими комітетами.

Серед численних посередницьких організацій видне місце займали торгові фірми, які поділялися на спеціалізовані компанії та торгові доми. Найбільшими серед них були: філіали фірми „Луї Дрейфус” в усіх чорноморських і азовських портах; одеські експортні фірми М. Ашкеназі, Мавро, Нейфельда, Е. Мааса, Трайботі, Юровських. Останні займалися закупівлею великих партій товарів і перепродажем їх іншим торговим фірмам, а також їх реалізацією через свою мережу збуту. В той же час вони здійснювали лізингові операції, надавали кредити товаровиробникам, консультували зарубіжні фірми і здійснювали інші операції. Значну роль в організації зовнішньоторгових операцій на українських землях відігравали і російські та іноземні консульства, торгові агенти Міністерства торгівлі і промисловості, Російські експортні палати, міжнародні промислові та торгові виставки тощо.

Так, РЕП мала свої відділення у Києві та Кременчуці і  1 листопада 1911 р. заснувала постійну комісію для перегляду торгового договору з Німеччиною. Відділення торгової палати в Києві підтримувало тісні зв’язки з торговими палатами Лондона, Ліверпуля, Нью-Кастла, Бомбею, Калькути, Австралії тощо. Торгові палати сприяли зміцненню економічних зв’язків українських земель з найрозвиненішими країнами світу.

Іншим важливим інститутом, який сприяв зовнішній торгівлі підросійської України, була державна комерційна агентура, яка була запроваджена Міністерством торгівлі  і промисловості у 1912 р. Торгові агенти працювали в найбільш важливих торгових пунктах за кордоном (Берлін, Генуя, Рим, Салоніки, Смірна, Лондон та інших), вивчали економічне життя інших країн і надавали необхідну допомогу купцям. Довідкові бюро діяли при Міністерстві торгівлі і промисловості та мали за мету забезпечувати зацікавлені кола усіма необхідними даними про умови збуту вітчизняних товарів.

Зроблено висновок про те, що архаїчні форми господарювання та залишки феодалізму гальмували економічний розвиток українських земель у пореформений період. Нерозвиненість форм торгових операцій, слабка організація купців супроводжували зовнішню торгівлю підросійської України протягом багатьох десятиліть. Такий стан речей негативно позначився на ефективності та прибутковості зовнішньоекономічних зв’язків і призвів до виникнення мережі посередницьких організацій, які паразитували на праці українських виробників. Без критики  цього аспекту діяльності уряду не обходився жоден з’їзд українських промисловців та комерсантів. Організація зовнішньої торгівлі була найслабшою ланкою діяльності російського уряду.

2. Загальна характеристика і структура експорту хліба українських губерній

Заборона експорту хліба в 1800 р. була зумовлена також політикою імператора Павла І, спрямованою проти Англії. Це призупиняло дію та-рифу 1797 р. і підривало основи всієї російської торгівлі. А указами від лютого і березня 1801 р. взагалі була перервана вся експортна торгівля Росії по європейському кордону. Ця політика негативно позначилася, в першу чергу, на доходах місцевих жителів. Щоправда, ці заходи були недовготривалі, Олександр І скасував їх після сходження на трон у 1801 р. У той же час указом 1 травня 1803 р. були зменшені на 25 % митні тарифи в усіх гаванях Чорного моря.

У липні 1805 р. вийшов указ про заборону експорту хліба та горілки з Волинської губернії в Молдавію та Галичину, проте не було заборонено вивіз пшениці в Одесу, куди доставляли зерно в основному великі землевласники, які мали запаси з попередніх років.

Наступного року він був підтверджений указом від 13 березня, а чинність його була розповсюджена і на Подільську губернію. Це зумовило скорочення експорту жита та пшениці з імперії на 14 %. Після поліпшення ситуації прусські піддані спочатку отримали дозвіл на експорт із Правобережжя хліба, худоби і коней, а з листопада 1807 р. усі обмеження на ведення торгівлі були зняті остаточно. І, нарешті, 20 жовтня 1808 р. промисловці Подільської губернії знову отримали змогу вивозити горілку до Молдавії. При потребі міністерство надавало дозвіл на безмитний імпорт хліба через усі порти та сухопутні митниці, як це було, наприклад, у 1833 р.

Російсько-турецька війна 1828-1829 рр. стала причиною підписання указу 22 липня 1828 р., в якому зазначалося, що всі імпортні товари, що раніше транспортувалися через Чорне море, мають направлятися до Радзивилівської митниці. У цьому ж році був заборонений експорт хліба з усіх портів Чорного й Азовського морів, і тільки після закінчення війни торгівля між двома державами відновилася. Митна політика Миколи І була нестійкою, хоча й не змінювала свого основного змісту. Сім переглядів тарифу, які були проведені в 1824, 1825, 1830, 1831, 1836, 1838 і 1841 рр., не змінюючи сутності зовнішньоторговельної політики, зменшували його заборонний характер. Державна влада йшла на зустріч бажанням поміщиків, відображала потреби тогочасного життя і зростаючого промислового розвитку країни.

За правління Миколи І найважливішими фінансовими заходами було запровадження податку на тютюн, цукор, встановлення митного тарифу та відновлення “питейного” відкупу.

Тільки з України як головного постачальника цукру, тютюну і горілки до імператорського бюджету від  акцизів надходило від 30 до 60 % доходів [1, с. 95].

Митно-тарифна політика імператорів Олександра І та Миколи І була спрямована на створення всіх умов для продажу збіжжя за кордон. Адже лише обсяги збуту хліба забезпечували позитивний баланс у зовнішній торгівлі Російської імперії. Держави-імпортери зерна довгий час створювали митні перепони для «російської пшениці». Лише на середину ХІХ ст. хліб став предметом вільної торгівлі майже у всій Європі.

Розвитку експорту хліба  сприяли внутрішні та зовнішні чинники. Після аграрної реформи більшість українських поміщицьких і селянських господарств перейшла на вирощування хліба. До зовнішніх чинників слід віднести сприятливу торгову кон’юнктуру, втрату своїх колоній рядом європейських країн, Східну війну і неврожаї 80–90-х років ХІХ ст. у Європі.

З’ясовано, що найбільшу роль у вивозі зерна з імперії відігравали українські порти: Одеса, Миколаїв, Херсон, на частку яких припадало 50% експорту хліба з країни. Перше місце в експорті підросійської України займав зерновий хліб. У 1900 р. основними пунктами хлібної торгівлі були Миколаїв та Одеса. Остання займала першу позицію за експортом зерна не лише серед північних чорноморських портів, а й серед усіх південних портів Російської імперії. У 1899 р. через Одеський порт було вивезено 64 млн. пуд. зернових, а через Миколаївський порт – 31,6 млн. пуд. Початок ХХ ст. виявився для зовнішньої торгівлі південних портів ще менш вдалим, ніж у попередні роки. Через Одеський порт було вивезено усього 46,5 млн. пуд. зернових, в той час коли ще в 1894 р. – 154 млн. Скорочення експорту пов’язувалося із загальноросійськими тенденціями, до яких призвели неврожаї 1899 та 1900 р.

Причини, наведені у дисертаційному дослідженні, є більш багатоаспек-тними і глибокими, бо тенденція занепаду Одеси як першого хлібного експортера спостерігалася до 1914 р., і одночасно швидко зростає значення Миколаєва та Херсона. Наприклад, у 1913 р. експорт зернових розподілявся вже наступним чином: Одеса – 62 млн. пуд. (32,1%), Миколаїв –   78,6 (40,6%), Херсон – 49,9 (25,8%), Скадовськ – 3 (1,5%). Одними із альтернативних шляхів експорту зернових стали нові порти Чорного та Азовського морів – Скадовськ, Хорли, Маріуполь. Скадовський порт на початку ХХ ст. щорічно відвідувало 8–10 кораблів. 20% пароплавів вивозили зерно. Таким чином, і невеличкі приватні порти відігравали певну роль у загальному експорті хліба підросійської України і їх частка була хоча і невеликою (в середньому: 1–2%), але відчутною    –  у 1911 р. було вивезено 9 390 510 пуд. зернових.

Велике значення в обсягах зовнішньої торгівлі мало залізничне сполучення. У загальному обсязі транспортувань зерна залізниці остаточно завоювали панівне становище. У 1908–1910 рр. вони щорічно перевозили близько 900 млн. пуд. хліба, передаючи на водні шляхи в середньому лише 50 млн. пуд. вантажів. І якщо інтенсивність пересування хлібів по водних трасах трохи зросла, то викликано це було винятково загальним ростом хлібообміну. Так, на початку ХХ ст. Одеса посідала перше місце в Росії по вивозу пшеничного борошна. Його експорт в 1901 р. складав 2 млн. 136 тис. пуд. Пшеничного борошна вивозилося набагато більше, ніж житнього. Українське борошно охоче купували кондитери та пекарі Англії, Скандинавських країн, Франції, Італії, Німеччини, Туреччини та інших країн.

Залізницями українські аграрії найбільшу кількість хліба відправляли до Німеччини та Австро-Угорщини. Залізничний експорт хліба до західноєвропейських країн не був стабільним і мав сезонний характер. Не останню роль в обсягах зовнішньої хлібної торгівлі відіграли наступні фактори: ціна зернових, митна політика країн-імпортерів, врожаї головних конкурентів – країн Західної Європи, США і Аргентини.

Таким чином, експорт хліба був основним предметом зовнішньої торгівлі українських земель. В окремі роки він складав 80% усього експорту сільськогосподарської продукції. Для населення підросійської України виробництво і продаж зернових становили основну статтю прибутків. Продаж збіжжя був вигідний і для держави. Експортний торговельний потенціал підросійської України відображав реальну силу внутрішньо-економічних відносин і зовнішньоекономічних зв’язків.

Висновки

Розвиток товарно-грошових відносин у першій половині XIX ст., які охоплювали поступово всі галузі економіки на українських землях, розхитував натурально-споживче господарство, стимулював процес переходу до його товаризації, створював умови для формування внутрішнього ринку, заснування все більшої кількості промислових підприємств. В умовах товаризації поміщицького господарства з кожним наступним десятиліттям дореформеного періоду все більше на промислових підприємствах, якими володіли дворяни, використовувалася наймана праця, особливо це стосувалося Півдня України, де кріпацтво мало слабкі позиції. Головним чинником, який змушував поміщиків дедалі більше вдаватися до найму, була низька продуктивність праці кріпаків і потреба у кваліфікованих робітниках. При цьому вони практикували різні форми найму — від патріархальної, напівкабальної, до капіталістичної купівлі-продажу робочої сили.

Питання про заснування промислових закладів із переробки сільськогосподарської продукції для дворянських господарств України набувало все більшої актуальності з другої половини 30-х рр. XIX ст., коли посилилася криза її збуту на внутрішньому ринку, обмеженого кріпацтвом, який не міг поглинути все зростаючу кількість товарного хліба. «Нам безупинно твердять, — писав один із поміщиків Полтавської губернії в 1837 р., — як орати, як сіяти, що розводити; але навчіть нас, заради Бога, куди збувати нашу продукцію за вигідними цінами». Тому поміщики змушені були все більш активно посилювати зв’язок із закордонним ринком. Утім, продукти сільського господарства, щоб відповідати вимогам внутрішнього й закордонного споживача, потребували попередньої обробки на промислових підприємствах.

Сфера застосування капіталу в дореформений час була ще досить вузькою, а джерела прибутків — обмеженими. У першій половині XIX ст. одних переконань про користь розвитку промисловості та бажання присвятити себе цій справі було недостатньо. Господарства багатьох поміщиків в Україні були переобтяжені боргами, відповідно їх господарі не мали достатніх капіталів, які вони могли отримати у вигляді кредиту від держави для заснування промислового закладу, що поряд із відсутністю вільних робочих рук було основним гальмом при перебудові господарств на капіталістичний лад. Зокрема, говорячи про фінансовий стан поміщиків Чернігівської губернії, М. Домонтович у своїй праці констатував, що, згідно зі звітом губернатора за 1859 р., більша частина маєтків (особливо це стосувалося багатьох дрібних господарств) була обтяжена боргами за несплату казенних повинностей і недоїмок, та перебувала в опіці. Серед причин накопичення величезних поміщицьких боргів автор називав слабкий розвиток промисловості, відсутність приватного кредиту, брак ділових рис і хисту у багатьох дворян, які намагалися заснувати підприємство, відсутність належних шляхів сполучення14. Досить суттєвим чинником повільного розвитку промисловості було й те, що існував величезний дефіцит на фахівців, яким можна було б довірити обладнання та устаткування фабрики чи заводу.

Список використаної літератури

1. Пилипенко О. Є. Вивіз хліба з України через порти Чорного і Азовського морів наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. / О. Є. Пилипенко // Вісник Київського славістичного університету. – Вип. № 27. – 2006. – С. 143–155
2. Пилипенко О. Є. Структура імпортної торгівлі підросійської України у пореформений період // Київська старовина. – 2008. – № 4. – С. 27–45.
3. Пилипенко О. Є. Участь України в експорті хліба з Російської імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Наукові праці Кам’янець-Подільського університету. Історичні науки. – Т. 18. – 2008. – С. 225–232.
4. Решетченко Д.В. — Вплив митно-тарифної політикиРосійської імперії на хлібну торгівлю Правобережної України в першій половині XIX ст. // П’ята міжнародна наукова школа-семінар. 27–28 жовтня 2011 р. Дніпропетровськ. Тези доповідей / Редкол. збірника: Смолій В. А. (відп. ред.), Дячок О. О. (наук. ред.), Блануца А. В., Шевченко В. В., Жеребцова Л. Ю. Державна митна служба України. Академія митної служби України; НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2011. – 96 с.