Вступ

Протягом віків митниця була і залишається одним з найсуттєвіших факторів державності і незалежності країни, яскравим свідоцтвом владного і фінансового суверенітету.

Як відомо, одним з перших учнів і послідовників Ісуса Христа був митник Матвій, який до пізнання Бога збирав податки для імперського Риму.

Він був чесною, розумною і порядною Людиною і завжди лагідно і уважно ставився до платників податків, а познайомившись з Ісусом Христом, відмовився від свого багатства і пішов за сином Божим і завжди був біля нього.

Саме як митник, Матвій виробив у собі чудову звичку все звіряти, запам’ятовувати і достеменно записувати. І, мабуть, тому він і став автором найпершої величної Євангелії від Матвія, яка яскраво і повно розповідає про діяння Христа від його Народження і до Воскресіння…

Сягає віків й історія митниці та митної справи у нашій Державі. Незаперечний історичний факт: вже в 911 році в торговому договорі Київського князя Олега з Візантійським імператором обумовлювалися питання мита й митних стосунків між двома країнами.

Окреслюючи історичний шлях українських митників, необхідно відзначити позитивний досвід і професійну майстерність, яких вони набули протягом останніх десятиріч в умовах колишнього Союзу РСР. Працюючи в досить складній соціально-економічній обстановці, переважна більшість наших колег самовіддано служили народові, подавали приклад виконання громадського обов’язку.

1. Періодизація історії митної справи в України

Періодизацію історії митної справи в України можливо умовно розподілити на 6 етапів:

• I — докиївський період в історії митної справи на українських землях (V ст. до н. е. — VIII ст. н. е.).
• II — період Київської Русі та монголо-татарського панування (Х!-ХТІ ст.).
• III — період запорізького козацтва — Гетьманщини (XVI ст. — перша половина XVIII ст.).
• IV — період входження українських земель до Російської імперії (кінець XVIII — початок ХХ ст.).
• V — митна справа в Україні у радянську добу (1917-1991 рр.).
• VI — період становлення та розвитку митної справи у період незалежності української держави (з 1991 року).

Розглядаючи ці етапи слід відокремити основні історичні події.

Митник — професія стародавня. За своїм віком вона стоїть поряд з професіями: землероб, мисливець, воїн, лікар та інші. Ще у III i II тисячоліттях до н. е. були митні відносини між найпершими рабовласницькими державами Стародавнього Сходу — Єгиптом, Ассирією, Вавилоном, Грецією, Римом.

Перші відомості про зовнішньоторговельні зв’язки та митні відносини містяться в пам’ятках 6-ї династії в Стародавньому Єгипті на початку III тисячоліття до н. е. у ті часи рух торгових караванів був небезпечним, утримання дорогої охорони було обтяжливим для купців і не завжди ефективним. Тому на зміну витратам на охорону прийшли особливі побори, котрі становили прообраз майбутніх митних зборів.

У Вавилоні, який на початку II тисячоліття до н. е. став важливим економічним і культурним центром стародавнього світу, всі товари оглядали і з них стягували мито.

В історії виникнення митної справи велике значення мають скіфські племена, які з’явились в степах Причорномор’я на початку VII ст. до н. е. і які тисячоліттями господарювали в степах Євразії. Хоч племена і були войовничі, але вони займались торгівлею з грецькими колоніями. Скіфи (праслов’яни) досягли значних успіхів у зерновому землеробстві, перетворивши його на товарне виробництво. Саме скіфи першими запропонували світовому ринку такі товари, що стали традиційними, — зерно, віск, мед, хутро. Натомість вони отримували вина, ювелірні прикраси, предмети розкоші.

Значний крок у справі захисту економічних і політичних інтересів праслав’янами був зроблений у VI ст. до н. е., коли розпочався другий етап освоєння грецькими переселенцями Північного Причорномор’я та Криму.

Купуючи в орачів зерно, продукцію тваринництва та хутро греки експортували у північні «варварські» землі прянощі, маслини, вина, олію, посуд, прикраси тощо. Хоча грецькі колонії не були представниками праслов’ян і використовували місцеве населення у своїх інтересах, вони відкрили їм шлях до зв’язків з південними народами. Тому і після занепаду грецьких колоній праслов’янські племена вели жваву торгівлю з країнами Малої та Середньої Азії і Візантії. Володарі Хазарського каганату — держави, яка утворилась у середині VII ст., не тільки стягали зі слов’янських племен данину, а й збирали з іноземних купців торгове мито, чим перешкоджали вільній торгівлі проукраїнських племен з Візантією та іншими державами.

Саме слово «таможня» утворилось від тюркського слова «тамга», яке означало у кочових народів «клеймо», що ставилось на різних предметах як знак власності. Перші відомості про мито на території сучасної України належать до ІХ ст. Саме тоді були підписані дві торгівельні угоди з Візантією, так звані «договори з греками»:

1) договір 907р. (за іншими джерелами 911 р.) підписаний київським князем Олегом та підтверджуючий привілеї київських купців:

• данина по 12 гривень на уключину судна;
• Візантія повинна утримувати київських купців 6 місяців;
• забезпечення безмитної торгівлі;

2) договір 944р. підписаний приємником Олега — князем Ігорем та встановлюючи певні обмеження:

• скасування безмитної торгівлі для київських купців;
• обмеження імпорту парчі та шовку.

«Договори з греками» не тільки фіксували стан зовнішніх зв’язків стародавньої російської держави (поряд з військово-політичними аспектами), а також визначили подальший розвиток зовнішньоторговельної, а саме митної, політики Русі. Схема основних торгових напрямів Київської Русі наведена на рисунку 1.

Починаючи з другої половини ХІ ст. на Русі спостерігається спад, починається час князівських міжусобиць, князі керуються принципом який було ухвалено на Любєчьському з’їзді у 1097 р. «каждый да держит вотчину свою» та проводять особисту митну політику у межах своєї вотчіни, у межах своїх володінь створює власну систему мит, підпорядковану цілям його особистого збагачення.

Стародавня Російська держава проіснувала до першої третини ХІІІ ст. та занепала під ударами орд Батия. Монголо-татари ввели на наших землях внутрішнє торгове мито — тамгу, яке стягувалось з усіх товарів, що продавались.

Починаючи з ХУ ст. Україна вступає у період запорізького козацтва. В руках запорізьких козаків була вся торгівля Польщі, Литви, України і Південної Росії ХУІ-ХУІІІ ст. Першим торговим партнером запоріжців була Туреччина. За договором 1649 р. турецького султана з «Військом Запорізьким і народом руським», тобто з вільною Україною, сторони взяли на себе такі обов’язки: Туреччина — надавати українським купцям право вільно плавати по Чорному та Білому морям зі всіма їх портами, у будь який час заходити у порти та скільки завгодно стояти там; вільно спілкуватися з купцями материкових та річних міст з питань продажу, купівлі і обміну; будувати у портах складські приміщення (тобто безмитно торгувати в Турецьких володіннях), а Україна — перешкоджати запорізьким та донським козакам нападати на Османську Імперію. Завдяки чому на Запорозькій Січі були свої митні порядки. З архівних документів 17-16 століття можливо побачити, що кораблі, не доходячи до Січі версту, витримували 20-ти денний карантин і входили до бухти безмитно.

З 1648 р. по 1654 р. Б. Хмельницький направив у Москву 10 уповноважених посольств, Москва до України — не менш 15. Одним з результатів цих регулярних дипломатичних зв’язків було і врегулювання митних питань між Росією та Україною. В Універсалі Б. Хмельницького 1654 р. установляються такси митних оплат, так званої «індукти», з привізного краму. Як свідчить Павло Алепський, митні побори на границях і доходи з оренди гарячих напоїв приносили українському державному скарбові 100000 червоних золотих річно. Поборці державних прибутків називалися індукторами або екзакторами. Їм здавалося від уряду побирання митних та горілчаних поборів.

2. Заснування митниць

Різні системи митних зборів існували на українських землях, які перебували під Литвою, Польщею, Австро-Угорщиною. Відомо, що на той час митниками стягувалося прикордонне мито, яке називалося «цло».

Систему митної справи мала козацько-гетьманська Україна. Керівництво збиранням прикордонного мита: евеки (вивізне) та інфуки (ввізне) мито — за часи Богдана Хмельницького поклада­лося на Державний скарб, як тоді називалася фінансово-банків­ська служба України. У гетьманському універсалі 1654р. визна­чалися розміри митних платежів за товари, що ввозились в Ук­раїну.

Митні порядки були встановлені і на Запорізькій Січі, яка ве­ла активну торгівлю з Туреччиною, Кримом, Литвою, Польщею і Росією та контролювала вигідну частину відомого водного тор­говельного шляху «з варяг у греки».

Період з кінця XVII ст. до початку XX ст., коли Україна перебу­вала у складі Російської імперії, характеризується великою економіч­ною та політичною нестабільністю та непослідовністю. Подальша активна міжнародна політика Росії змусила її проводити сут­тєві адміністративні та правові реформи, в тому числі націлені на розвиток торгівлі, спрощення податкової та митної системи, її більшої централізації.

Наприкінці XVII ст. в Російській імперії було створено централі­зовану митну систему, яка охоплювала всю територію держави. Збір митних податків здійснював Наказ великої скарбниці. З 1718 р. організація митної справи була покладена на Комерцколегію. На місцях управляючих митними домами почали називати митними бургомістрами, а з 1720 р. — оберцольнерами. На митній справі відбилося захоплення Петра І Німеччиною.

У 1731 р. було прийнято Морський податковий статут, який визначав порядок заходу іноземних суден у російські порти, по­рядок їх митного оформлення. Етапною подією було створення 1754 р. прикордонної варти як особливого корпусу військ для охорони кордону на Україні і Ліфляндії.

У 1798 р. державна Комерц-колегія видала інструкцію прикордон­ним митницям і заставам, яка стала однією із перших документальних спроб уніфікації нормативних документів з процедури діяльності митних у станов. Інструкція детально регламентувала функції прикор­донних митниць, визначала порядок діловодства і митних процедур, посадові обов’язки директора митниці і співробітників. Період 1790—1820 рр. позначився впливом на митну політику Росії європейських держав. З метою тиску на Францію, де відбу­валися революційні події, Росія, Англія, Австрія і Німеччина уз­годили свою торговельну і митну політику щодо експорту та ім­порту товарів у цю державу.

Закон «Організація митного управління з європейської торгів­лі» від 25 жовтня 1811 р. став основою для становлення єдиного централізованого митного відомства. Його створення було ви­кликане об’єктивною необхідністю — встановити тверді й одна­кові правила митного влаштування руху торгівлі на всій території Російської імперії. Починаючи з 1811 р. вся територія поділялася на митні окру­ги, а з 1913 р. — митні дільниці. До складу митних округів вхо­дили всі митниці, митні застави, перехідні пункти, що були роз­ташовані на території округів. Кількість округів змінювалася:

Новий Митний статут, прийнятий 1819 р., посилив діяльність мит­ної варти та вніс уточнення щодо поняття контрабанди: під контра­бандою розумілося не тільки провезення, пронесення товару поза митницею, але й неподання відомостей власниками товару в митних заявах чи вантажних документах. Так митна система розпочала бо­ротьбу із самим поширеним нині видом контрабанди — незаявленням товару або заявлениям не своїм найменуванням. Митний статут 1857 р. удосконалював структури митних уста­нов. Митниці і митні застави створювалися на зовнішніх сухопут­ному і морському кордонах імперії та царства Польського, а також по кордону з Фінляндією. На забезпечення виконання положень Митного тарифу 1891 р. у 1892 р. було прийнято новий Митний статут, який значно розвинув законодавство про контрабанду.

До початку ХІХ ст. вже митний кордон співпадав з державним кордоном. Уряди Олександра 1 та Миколи 1 проводили заступницьку митну політику, орієнтуючись на збільшення митних доходів казни. Зовнішньоторговельний обмін постійно зростає. Створювались проекти митних статутів, митні округи, велась звітність про конфісковані товари та зловживання на митницях. Митна політика першої половини ХІХ ст. в основному відображала обмеження ввозу іноземних товарів забезпечувала верхівці Російської буржуазії високий прибуток, нагромадження капіталів для розвитку промисловості. Початок другої половини ХІХ ст. негативно відобразився на митній діяльності. Митні доходи скоротились.

Зовнішня торгівля завмерла в тяжких умовах Кримської війни 1853-1856 рр. і Паризького митного договору. В митній політиці віддавалась перевага цільній торгівлі, зменшувались мита на сільськогосподарські продукти і ціни на них. За статутом 1857р. на території України були створені 7 митних округів та 23 митниці, а також Севастопольська митниця, яка мала статус митного відділу:

• Радзивилівський округ: Радзивилівська, Гусятинська, Раковецька, Дружпольська, Волочиська;
• Скулянський округ: Новоселицька, Скулянська, Липканська;
• Ізмаїльський округ: Кубейська, Карпинська, Татар-Бунар, Акерманська;
• Одеський округ: Одеська, Херсонська, Миколаївська, Очаківська;
• Феодосійський округ: Феодосійська, Євпаторійська;
• Керч-Єнікальський округ: Керченська, Бердянська;
• Таганрозький округ: Маріупольська, Таганрозька, Ростовська.

Засновані митниці були 1, 2 та 3 класу. Крім митниць за статутом 1857р. були створені митні застави та перехідні пункти.

В 1864 р. в Міністерстві фінансів був організований департамент митних зборів для управління митними закладами. Підвищувалась діяльність митного контролю у сфері боротьби з контрабандою. У 1877-1887 рр. наступила політика обмеження ввозу іноземних товарів. У 1876 р. з 10 міст було прийнято рішення брати в золотій валюті митні збори. Митний тариф 1891 р. підвищив ввізні мита на іноземні машини, хімічні товари, бавовну, цукор, чавун, рейки. Кордон не був забезпечений у відношенні, митного контролю.

Організація і робота митного контролю після Жовтневої революції 1917 р. проходила під керівництвом В. І. Леніна. Декрет Леніна від 29 грудня 1917 р. «Про дозвіл на ввіз та вивіз товарів вперше встановив правила провозу товарів через кордон. У цьому ж документі було визначене поняття контрабанди. Громадянська війна, голод, господарська розруха, товарний дефіцит — в таких умовах розвивалась митна служба.

Важливим для діяльності митних установ був декрет РНК РСФСР, прийнятий 21 січня 1919 р. урядом України «Про розмежування прав центральної та місцевої радянської влади по збиранню мит і про регулювання діяльності місцевих установ». Після відновлення Радянської влади в Україні у грудні 1919 р. митні установи остаточно перейшли у систему радянських митних установ.

Період з 1920р. по 1922 р. — відрізняється своєрідною організацією митної справи в Україні. У 1920 році за проектом урядової комісії Директорії на чолі з Петлюрою регламентується митна справа. У червні того ж року у Харкові був створений відділ митного контролю. А у 1921 році проект Конституції С. Дністрянського містив правове закріплення митної справи як атрибут суверенітету держави. До жовтня 1921 року на всьому кордоні УРСР функціонувало 44 пограничних митних заклади 3-х видів:

• митниці;
• митні нагляди;
• митні пости.

Крім прикордонних були ще дві внутрішні митниці у Києві та Харкові. 9 березня 1922р . ВЦИК та СНК затвердив перший радянський митний тариф. 12 листопада 1922р. було створено Українське відділення Головного митного управління (2 лютого 1934р. воно було ліквідовано). 14 грудня 1924 року Президія ЦВК СРСР затвердила Митний статут СРСР, а 19 грудня 1928р. постановою ЦВК і РНК СРСР був введений у дію Митний кодекс СРСР.

В роки Великої Вітчизняної Війни митні органи забезпечували пропуск вантажів, необхідних для нашої армії і тилу, їх збереження. Робота митниць у післявоєнні роки була спрямована на відбудову народного господарства, зміцнювався кадровий склад митниць. Були сформовані щорічні всесоюзні курси підвищення кваліфікації працівників митних закладів. В 50-ті, на початку б0-х років був виданий ряд постанов та інструкцій, які регулювали питання пропуску через кордон вантажів, транспортних засобів, осіб та міжнародних поштових відправлень. У 1962 р. була підписана в Берліні угода про співробітництво і взаємодопомогу з митних питань між країнами. 5 травня 1964 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила новий Митний кодекс СРСР. Швидко розвивались економічні, туристичні, культурні, наукові, спортивні та інші зв’язки з зарубіжними країнами, зростав і обсяг роботи по виконанню митних операцій. Тут були і свої проблеми: недостача кадрів, відсталість митниці у технічному оснащенні, нестача оглядових приміщень в пунктах пропуску на державному кордоні.

3. Структура митниць української держави

Після розпаду Радянського Союзу на території України на початок 1991 р. діяло 25 зі 118 митниць, які функціонували в цілому в Союзі. Організаційною структурою тодішньої радянської митної служби передбачалася управлінська вертикаль до складу якої входили: Головне управління державного митного контролю при Раді Міністрів СРСР, республіканські, регіональні митниці та митниці.

Зосереджені переважно на заході та півдні країни, ці митні органи, за своїм технічним і кадровим забезпеченням, а також за умов відсутності законодавчого врегулювання не мали змоги забезпечити належну організацію митного оформлення та контролю на більш, ніж 7 тисячах кілометрів державного кордону.

З метою оперативного забезпечення здійснення митного контролю на кордоні було запроваджено тимчасову схему організації пунктів пропуску, при якій митні підрозділи разом з іншими суміжними службами розміщувалися у тимчасових приміщеннях.

Протягом 1992 — 1993 років створено розгалужену систему митних органів по всій території України, визначено зони діяльності митниць та спеціалізованих митних організацій, запроваджено митний контроль по всьому периметру кордону. Розгорнуто і облаштовано за тимчасовою схемою 62 пункти пропуску.

Указом Президента України від 16 грудня 1993 року затверджено Комплексну програму розбудови державного кордону України. Нею визначено низку політичних, організаційних, правових і матеріально-технічних заходів з розбудови митної інфраструктури та розвитку мережі пунктів пропуску на період до 2000 року. Логічним продовженням цього стала затверджена 16 листопада 2000 року Програма дій, спрямованих на підтримання режиму державного кордону України і прикордонного режиму, розвиток Прикордонних військ України та митних органів України, на період до 2005 року. Всього у ході роботи з розбудови державного кордону введено в дію за постійною схемою 32 пункти пропуску.

25 червня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про митну справу в Україні», в якому проголосила, що Україна «…як суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу».

12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Постанову «Про введення в дію Митного кодексу України», який є чинним законодавчим актом з митної справи й по сьогоднішній день. Цією Постановою передбачено було також і створення Державного митного комітету України як центрального митного органу України.

29 листопада 1996 р. Президентом України видано (згідно зі ст. 106 Конституції України) Указ про створення на базі колишнього Державного митного комітету України і його органів Державної митної служби України (ДМСУ) та її органів — регіональних митниць, митниць, спеціалізованих митниць.

Даний Указ створив реальні умови для здійснення поглибленої структурної перебудови і реформування митної системи, зміцнення її управлінських важелів, підвищення рівня організаторської роботи. Є всі підстави констатувати, що прийняття цього документа є підсумком першого етапу формування митної системи нашої держави та свідченням про її вихід на якісно новий, вищий рівень.

Висновки

Проголошення державного суверенітету і незалежності України обумовило нагальну потребу в забезпеченні належного захисту економічних інтересів української держави.

Відомо, що митний інститут як державний право­вий елемент існував ще у V-VII ст. до н.е. в містах Ольвія, Херсонес, інших містах Причорномор’я та державі скіфів. У договорі київського князя Олега з імператором Візантії у 911 р. обумовлювалися митні питання між двома державами. Уже на той час у київ­ських слов’ян як норма звичаєвого права існувало правило збирати мито, мит, тобто податок за провезення товарів не тільки іноземних, але й з одного міс­та до іншого.

Таким чином, Київська Русь уже тоді проводила власну митну по­літику, мала встановлені розміри митних податків (прообраз тарифів) на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом.

На той час слово «мит» визначало податок, особливий збір з товару та худоби, що ввозились у державу. Право на встановлен­ня цього збору, визначення його розміру або звільнення від мита належало вищій державній особі — князю.

Для феодального періоду Київської Русі XII—XIII ст. характер­ним був занепад центральної влади та зростання могутності феода­лів. Помісні князі відмовлялися підкорятися київському князю, в тому числі і в питанні створення своєї власної податкової і митної системи. В кожній землі встановлювалися свої митні збори, відомі як проїжджі, або торговельні. До проїжджих податків належав перш за все мит — основний податок за провезення товару. Розмір збору встановлювався на віз, залежно від розміру воза та кількості товару.

Свій відбиток на митну справу залишила і молодо-татарська на­вала. Право на збирання податків ханська адміністрація надавала одноразово із спеціальним знаком — тамгой, клеймом. Це тюркське слово надовго ввійшло в нашу термінологію. Термін «тамжіння» — накладання тамги як свідоцтво факту зібраного податку надовго ви­тіснило поняття «збирання мита». Замість «митника» з’явився «таможник», «таможеник».

Список використаної літератури

1. Бойко В. М. Історія митної справи / В. М. Бойко, Л. В. Багрій-Шахматов, Г. В. Попов. — К. : Видавець В.Карпенко, 2002. — 50 c.
2. Гай-Нижник П. Створення митної служби України (1918 р.) / П. Гай-Нижник // Київ. старовина. — 2006. — № 1. — С. 135-143
3. Історія митної системи / За ред. Шуліковського Г. Є. – К., 2004.
4. Кабачинський М. І. Історія кордонів та Прикордонних військ України / М. І. Кабачинський; Нац. акад. Прикордон. військ України ім. Б.Хмельницького. — Хмельницький, 2000. — 215 c.
5. Матеріали «Вісника митної служби». – 2002-2003 рр.
6. Павлов А. П. Українська митниця на шляху відродження та розвитку: Правові та історичні аспекти : Моногр. / А. П. Павлов. — К. : Акцент, 2002. — 407 c.
7. Рисіч Й. Л. Історія митної справи та митної політики в Україні : Навч. посіб. / Й. Л. Рисіч, Б. М. Новосад, О. В. Морозов; Держ. мит. служба України. — Д., 2000. — 68 c.