Вступ

Як зазначає Е. Гіббон, законам Римської імперії донині підкоряються народи, які ніколи не залежали від неї.

Значення римського приватного права проявляється у явищі його рецепції всіма європейськими країнами. Під рецепцією римського приватного права розуміють його відродження, сприйняття духу, ідей, головних засад і положень тією чи іншою цивілізацією на певному етапі її розвитку в контексті загального процесу циклічних ренесансів.

Римське право є “материнським” щодо Західної європейської традиції права, яка визначається як система правових цінностей, категорій та інститутів, властивих західноєвропейській локальній цивілізації та заснованих на світогляді, культурі та ментальності Західного світу, що веде родовід від Грецької та Римської Античності. На підґрунті Західної традиції європейського права зараз формується нова уніфікована система права Європейських співтовариств та Євросоюзу.

В процесі адаптації вітчизняного цивільного законодавства до стандартів Європейських співтовариств та Євросоюзу необхідним, таким чином, є безпосереднє вивчення здобутків римського приватного права.

В межах даної роботи доцільно зосередитися на питанні рецепції римського договірного права, оскільки багато договорів римського права були рециповані наступними правовими системами, в тому числі й українським цивільним правом.

Система договорів римського права розглядалася в ґрунтовних працях Ю. Барона, Б. Віндшейда І.Б. Новицького, О.А. Підопригори і Є.О. Харитонова та інших вчених.

Разом з тим, у зазначених працях та інших публікаціях не розкривалося питання рецепції системи договорів римського права у сучасному цивільному законодавстві України.

Отже, в умовах реформування на Україні системи договірного права, аналіз вищезазначеної проблеми буде корисним в науковому та практичному значенні.

1. РОЗВИТОК ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ

Критерієм виокремлення відносин приватного характеру є інтерес, що лежить у їх основі (приватний, публічний чи приватно-публічний) [1, c. 63]. Приватні відносини – це ті, що складаються довкола інтересів приватних осіб, а метою приватного права є їх захист і охорона. Гадаємо, що немає потреби зайвий раз наголошувати на доцільності та необхідності врегулювання приватних відносин нормами права. Однак, є потреба окреслити межі такого специфічного сектору приватноправових відносин серед їхнього розмаїття, що про нього йде мова в даній роботі. Відносини, котрі на розсуд сторін чи за прямою вказівкою законодавства потребують договірного оформлення, являють собою відокремлену сферу правовідносин, це – договірні відносини приватного характеру.

Об’єктивний історичний процес сприяв тому, що договірні відносини складаються в багатьох сферах суспільного життя – починаючи від сімейної сфери і завершуючи сферою господарського обороту. Саме через це приватні відносини є об’єктом регулювання не однієї, а багатьох галузей права, а договір є наскрізним інститутом абсолютно всіх приватноправових галузей права. У зв’язку з цим постає питання стосовно можливості вести окрему мову про інститут договірного права. Постановка цього питання в свою чергу, наштовхує на дві наступні думки. Перша стосується різновидів договорів, що застосовуються у сучасному цивільному обігові, а також відповідної термінології. Друга має стосунок до різних підходів до договору у різних юрисдикціях, насамперед в західній та східній доктринах. Обидві ці думки взаємопов’язані [2, c. 16].

У найширшій можливій варіації (з урахуванням доктринальних та законодавчих підходів різних систем права) усі договори приватного характеру можна розподілити на дві великі групи: чисто цивільні договори (domestic agreements) та договори комерційні (оформлюють відносини, що складаються у сфері комерції). Для права англомовних країн, а також для англомовних перекладів аналітичної літератури та законодавства інших західних країн, характерним є застосування терміну contract для позначення а) комерційного договору на відміну від некомерційного договору; б) договору на відміну від домовленостей іншого роду, тобто тих, виконання яких не забезпечується примусовою силою закону. Останнє особливо характерне для країн загального права.

В країнах континентального права контрактне право часто розглядається як інститут зобов’язального права, або як підгалузь цивільного права, наряду з сімейним, спадковим, речовим правом. Країни загального права наслідують багатовікові традиції виокремлення контрактного права в окремий інститут.

На ранніх етапах розвитку Римської держави jus privatum як таке ще не існує, а формується пізніше -у добу принципату, пройшовши два етапи: етап формування приватного права; етап сформованого приватного права.

Характерними рисами контрактного права раннього періоду було те, що: усі контракти суто формальні; відомі відмінності між ними визначаються не змістом, а формою; усі вони односторонні — одна сторона має тільки права, а інша — тільки обов’язки; усі вони забезпечені позовним захистом, оскільки є контрактами цивільного права і породжують цивільні зобов’язання; виконання зобов’язань забезпечується загрозою кари Богів, а також впливом на особу боржника.

Завершення формування контрактного права відбувається у Римі в перші три сторіччя н.е. У цей період складається поняття контракту, під яким розуміють угоду (домовленість) сторін, спрямовану на встановлення цивільних прав і обов’язків, забезпечену позовним захистом [7, c. 30].

З часом визначилися характерні особливості контрактного права класичного періоду. По-перше, контрактом визнавалася не будь-яка угода сторін, а лише та, що була забезпечена позовним захистом. По-друге, римське право, що орієнтувалося на початкових стадіях свого розвитку на жорстку систему контрактів, встановлення вичерпного їхнього переліку, в міру формування і розвитку приватного права відмовляється від такого схематизму. По-третє, контрактне право в процесі свого розвитку докорінно змінилося і щодо форм укладення договорів, і стосовно їхнього тлумачення та визначення підстав захисту. Якщо більш давні вербальні або літеральні контракти ґрунтувались на так званих «позовах суворого права», то — реальні, консенсуальні і безіменні контракти, що з’явилися пізніше, — були більш гнучкими і забезпечувалися «позовами доброї совісті».

Розвиток системи забезпечення зобов’язань був зумовлений тим, що складна система контрактів не могла б належним чином функціонувати, якби не були передбачені ефективні засоби стимулювання боржників до виконання обов’язків, встановлених угодою сторін. Тому з розвитком контрактного права поступово сформувалася також ідея введення у договірні зобов’язання спеціальних додаткових угод, спрямованих на більш повний і всебічний захист інтересів їхніх учасників.

на першому етапі розвитку договірного права головними засобами забезпечення виконання угод були вплив на особу боржника (ув’язнення тощо) та забезпечення інтересів кредитора за рахунок самозакладу боржника. Проте, поряд з цими засобами, передбаченими Законами XII таблиць, можна в інших джерелах знайти згадку про заложництво (поруку), а також про забезпечення виконання зобов’язання шляхом релігійної клятви.

В римському праві періоду Республіки почали запроваджувати інші засоби, спрямовані на забезпечення інтересів кредитора. Наприклад, шляхом виокремлення спеціального майна або грошової суми, за рахунок яких могло бути виконане стягнення боргу; шляхом притягнення додаткового боржника, платоспроможність якого не викликала сумнівів тощо. При цьому зростанню «світського елемента» в праві сприяла поступова відмова від використання, головним чином, мір сакрального впливу (наприклад, клятва — урочиста обіцянка перед Богами) [4, c. 26].

Істотні зміни в поглядах на сутність і призначення забезпечення зобов’язань відбуваються у зв’язку з розвитком actio bonae fidei, в результаті чого зростає роль неформальних угод і відповідно знижується значення формальних зобов’язань (обіцянок), спрямованих на забезпечення виконання контракту. Стає очевидною доцільність завчасного майнового забезпечення вимог кредитора. Разом з тим, з розвитком двосторонніх (синалагматичних) договорів змінюється статус сторін. Тепер кожний учасник контракту є і боржником, і кредитором. А це в свою чергу, вимагає більш гнучкого підходу до вирішення питань забезпечення виконання договірних зобов’язань. Тому з’являються (або вдосконалюються) засоби забезпечення, що певною мірою спрямовані на забезпечення інтересів обох сторін.

Поступово у римському праві формується система засобів забезпечення виконання зобов’язань, що характеризується такими ознаками:

1. Забезпечення належного виконання контрактів досягається або шляхом застосування універсальної міри впливу і захисту — компенсації інтересу кредитора за рахунок боржника, що порушив зобов’язання, або шляхом використання спеціальних засобів забезпечення виконання контракту.
2. Суть останніх полягає в тому, що окрім основних зобов’язань (наприклад, з договору позики) встановлюються додаткові зобов’язання, метою яких є забезпечення виконання основного договірного зобов’язання.
3. Засоби забезпечення зобов’язання встановлюються при самому укладенні договору і сторонам заздалегідь відома сума забезпечення, вартість заставленої речі тощо.
4. Засоби забезпечення зобов’язань можуть мати реальний (бути пов’язаними з речами) або персональний характер (використовується вплив на певну особу).

Оскільки у ранньому римському праві система забезпечення зобов’язань залишалася достатньо простою і нерозвиненою, то вона і не потребувала спеціальної класифікації. Однак вже у другій половині Республіки римська правова думка виходить з необхідності розрізнення засобів впливу на особу і на майно особи, яка не виконала або неналежним чином виконала договірне зобов’язання.

У класичному римському праві вже існують такі засоби забезпечення як застава, завдаток, штрафна стипуляція, порука та інші, що відрізняються за спрямованістю, характером дії, суб’єктами тощо.

На ранніх етапах розвитку римського права не було угоди, яка формально мала би своїм змістом заставне право на річ. Якщо хтось бажав отримати кредит, надавши кредитору речове забезпечення, то потреба у забезпеченні його інтересів задовольнялася за допомогою так званої fiducia cum creditore. Договір цей був додатковим при манципації і полягав у тому, що боржник шляхом манципації або in jure cessio передавав свою річ у квірітську власність кредитора, але при цьому укладав особливий договір fiducia cum creditore, за яким кредитор зобов’язувався у випадку сплати боргу повернути річ знову у власність боржника. Fiducia як вид застави сформувалася ще в ранньому римському праві, але продовжувала існувати і в класичний період. Вона ще згадується у Кодексі Феодосія, проте у праві Юстиніана вже зникла зовсім.

З часом поряд з fiducia з’явилася ручна застава — pignus.

При зниженні рівня особистої довіри у другій половині Республіки потреба в речевому забезпеченні зобов’язань зростала разом з потребою в більшій гнучкості договорів. Тому з’явилося закладне право, що стосувалося земельної оренди. Претор Сервій проголосив, що він надасть всякому землевласнику інтердикт, за допомогою якого той може протягом року витребувати всі речі завезені і внесені орендарем на ділянку, що орендується (interdictum Serviana). Від pignus — це нове право відрізнялося тим, що орендар не міг віндикувати свої речі у землевласника, а від fiducia — тим, що не співпадало з правом власності.

З часом з’являється таке поняття, як іпотека, сутність якої полягає в тому, що боржник зберігає не тільки право власності на річ, але й можливість володіння нею. Кредитор мав право вимагати передачі такої речі у власність, після того, як настане термін виконання по забезпеченій заставою вимозі і боржник не сплатить свого боргу.

Пізнє римське право знало не тільки заставу тілесних речей, але й заставу права вимоги — pignus nominis. Так, наприклад, були поширені договори, за якими особі, що надала кредит домовласнику для ремонту будинку, надавалося заставне право на квартирну плату, що підлягає стягненню з мешканців цього будинку (Д. 20.1.20).

Другим з видів реальних (речевих) засобів забезпечення виконання зобов’язань у римському праві є завдаток.

Завдаток і сама назва його — arrha — близькосхідного походження (хоча й не можна напевне стверджувати, звідки саме він з’явився).

Спочатку він виконує одну головну функцію — доказування: підтверджує факт укладення договору. Але Конституцією Юстиніана 528 p. підкреслюється вже інша функція завдатку — штрафна, що має за мету спонукати боржника виконати зобов’язання — так звана arrha poenalis. При цьому, за римським правом, штрафна функція була двосторонньою: з одного боку сторона, що дала завдаток, втрачала його, якщо правочин не відбувався або не виконувався з його вини; з іншого боку — той, хто отримав завдаток, повинен був сплатити arrha в подвійному розмірі, якщо у порушенні зобов’язань був винен він [4, c. 35].

У пізньому римському праві існували дві форми завдатку:

1) arrha confirmatoria, який служив засобом забезпечення простих договорів і не виконував штрафну функцію; та 2) arrha pacto imperfectum data, який виконував і штрафну функцію, що закріпив Юстиніан у 528 році. Він служив засобом забезпечення майбутніх угод. Той, хто дав завдаток, втрачав його, якщо не виконає умов договору. Той, хто прийняв завдаток, якщо не виконав умов договору, платив подвійну вартість завдатку.

Загалом, аналіз характеру розвитку реальних (речевих) спеціальних засобів забезпечення зобов’язань дав можливість зробити висновок про те, що у Стародавньому Римі, з одного боку, відбувається розвиток традиційної, класичної форми забезпечення контрактів, якою є застава. Поступово на перший план виходить не тільки турбота про інтереси кредитора, але й турбота про боржника, якому надається шанс повернути борг, використовуючи майно, що знаходиться у іпотеці. З іншого боку, одержує розвиток і достатньо ефективно використовується інший вид забезпечення — завдаток, запозичений з іноземного права, і який є інститутом jus gentium.

Хоча сама стипуляція, як різновид вербального контракту виникла ще у цивільному праві, однак лише у пізньому римському праві вона остаточно набула характеру самостійного засобу забезпечення зобов’язань.

Штрафна стипуляція (штраф, неустойка) — це прийняте на себе боржником додаткове зобов’язання, яке полягає в обов’язку сплатити певну суму у разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання. Кредитор не може вимагати виконання зобов’язань і сплати штрафу, якщо їх неможливо виконати, наприклад, у разі настання надзвичайних обставин.

Існували різні види штрафу в залежності від співвідношення між його розміром і розміром збитків. З урахуванням цього критерію штраф фактично поділявся на: альтернативний — боржник або сплачує штраф, або відшкодовує збитки, завдані невиконанням зобов’язань; винятковий — боржник сплачує тільки певну, зумовлену у стипуляції суму; заліковий — боржник сплачує штраф і відшкодовує збитки, що перевищують його розмір.

Спірним залишалося питання про кумулятивний штраф, тобто про штрафну стипуляцію, де повністю стягується і борг, і штраф. Першоджерела дають підстави зробити висновок про те, що такий штраф на практиці міг застосовуватися. Однак, можливо, це було тільки за погодженням сторін і винятково за їхнім вільним розсудом.

Ближчим до поруки у теперішньому розумінні було fideprosiassio, яке з’являється дещо пізніше. Fideprosiassio — це пізня форма adpromissio, перетворена по типу sponsio, з якою у неї багато спільного. При цьому варто звернути увагу на те, що fideprosiassio мала силу також і для перегринів.

Найбільш пізньою і досконалою формою було fidejussio, котре з деякими застереженнями можна охарактеризувати як доведену до логічного вдосконалення форму adpromissio, власне поруку, доступну також перегрінам. Введено її було у І ст. до н.е. як ефективний і універсальний засіб забезпечення виконання договору. Саме завдяки своїй мобільності і універсальності лише fidejussio як найбільш гнучка форма поруки збереглася до часів Юстиніана, тоді як sponsio, fidepromissio, тощо, відійшли у минуле.

Однак такі високі вимоги до особи поручителя природно зумовлювали і обмеження у відношенні встановлення поруки, пов’язані із суб’єктним складом учасників даних відносин. Найбільш істотне обмеження такого роду полягало в тому, що жінка на підставі senetusconsultum Velleajunum, прийнятого при Клавдії у 46 p. н.е., з огляду на її недосвідченість визнавалася такою, що не може приймати на себе чужі борги і внаслідок цього не могла бути поручителем. З цього загального жорсткого правила допускалися лише окремі винятки. Більшість романістів згадує лише про один з них, вважаючи, що тільки в праві Юстиніана була допущена інтерцессія дружини на користь чоловіка, але й та могла вчинятися лише у письмовій формі або в присутності не менше трьох свідків. Однак вивчення джерел показує, що кількість випадків, коли жінка могла вчиняти інтерцесію і виступати поручителем, була значно більшою [2, c. 243].

2. СИСТЕМА ДОГОВОРІВ РИМСЬКОГО ПРАВА ТА ДЕЯКІ ПИТАННЯ її РЕЦЕПЦІЇ В СУЧАСНОМУ ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

В римському праві договором є двостороння угода, в якій висловлено волю двох сторін, спрямовану на досягнення певного правового результату — виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків.

Система договорів Стародавнього Риму була досить консервативною, оскільки римське право визнавало тільки два види договорів — контракти та пакти. Контрактами (contractus) називали угоди, які захищалися цивільними позовами. Пакти (pacta) — це неформальні угоди, які не мали позовного захисту. Пізніше деякі пакти, у зв’язку із розвитком торгівельних та інших господарських відносин, стали захищатися позовами на підставі преторського едикту та імператорських постанов.

В залежності від процедури укладання виділяли наступні види контрактів:

1) вербальні;

2) літеральні;

3) реальні;

4) консенсуальні.

Кожна з чотирьох категорій охоплювала чітко визначене коло певних контрактів. Договори, які не увійшли до цього переліку, отримали юридичний захист шляхом віднесення їх до нової п’ятої групи інномінальних контактів (contractus innominati), які не мали власних найменувань і характеризувалися за допомогою опису дій сторін, як то: “даю тобі річ, аби ти дав мені іншу”, “даю тобі річ, аби ти виконав дію на мою користь” та ін.

Вербальними називали договори, які укладалися в усній формі та отримували юридичну силу шляхом та з моменту проголошення певних слів, формул або фраз.

Основним видом вербальних контрактів була стипуляція (stipulatio). Пізніше з’явилися нові види вербальних контрактів: adpromissio — порука, adstipulatio — введення додаткового кредитора та інші [5, c. 58].

Стипуляція — це договір, який встановлювався у формі певного запитання майбутнього кредитора та відповіді майбутнього боржника. Якщо виконувалися вимоги щодо порядку укладання стипуляції, то зобов’язання виникало незалежно від матеріальної підстави договору та господарської мети, яку переслідували сторони правочину. Отже, зобов’язання за стипуляцією було абстрактним. Але абстрактний характер стипуляції не означав, що боржник не може доводити злий намір кредитора.

Порука в римському праві була найпоширенішою формою забезпечення зобов’язань. Відповідно до цього допоміжного договору встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність поручника за виконання зобов’язання боржником. Акцесорна відповідальність поручника була в подальшому замінена на субсидіарну четвертою Новелою імператора Юстиніана, в якій зазначалося, що поручник може заперечувати проти позову, аби кредитор в першу чергу звернув стягнення на майно основного боржника.

Договір поруки, реципований сучасним цивільними законодавством, регламентується ст.ст. 553-559 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України). Однак, через вади законодавчого регулювання, цей договір поки що не отримав належного розповсюдження в Україні. Тому необхідним є підвищення зацікавленості потенційних поручників на укладання договору поруки. Це питання легко вирішується шляхом безпосередньої рецепції з римського права положень про переважно субсидіарний характер відповідальності поручника, про обов’язок боржника завчасно повідомляти про кількість та особу всіх поручників, які забезпечують його борг, та положення про beneficium cedendorum actionum, яке знайшло своє відображення в ст. 556 ЦК України і полягає у тому, що до поручника, який виконав зобов’язання, переходять всі права кредитора за цим зобов’язанням.

Літеральний контракт — це договір, зобов’язання з якого виникає внаслідок запису, письма. Цей письмовий контракт виник у римському праві в 3-2 ст.ст. до н.е. і укладався шляхом внесення записів у прибутково — видаткові книги.

Пізніше практика старих літеральних контрактів втратила своє значення і була замінена новими борговими документами, які були запозичені з грецького права, — синграфами та хірографами.

Синграф — це письмовий документ, що засвідчує факт передачі кредитором певної суми грошей боржникові та укладається від імені третьої особи, підписується боржником та свідками, які були присутні при цьому. Синграфи в період домінату змінилися на хірографи. Хірограф — це боргова розписка, що складалася від першої особи боржником і підписувалася ним.

В римському праві до категорії реальних відносили контракти, для виникнення зобов’язань з яких, окрім угоди сторін, необхідною є передача речі боржнику.

Практичне значення виділення категорії реальних контрактів полягало у тому, що боржник мав своєрідну гарантію, оскільки зобов’язання не виникало, доки об’єкт угоди не переходив до його рук.

Особливостями реальних договорів, які робили їх привабливими для використання в господарському обігу, були:

1)       простота порядку укладання;

2)       реальні контракти не могли бути абстрактними, тобто повинні були мати певну підставу.

Матеріальною підставою реальних договорів могли бути: позика, тимчасове користування, збереження, застава.

До реальних контрактів належали: позика, позичка, зберігання і застава. Цей перелік був вичерпним і не змінювався угодою сторін, що було пов’язане із магічними уявленнями про факт угоди з чужою річчю, який означав особисте підкорення речі визнаному хазяїну [10, c. 46].

Позика (mutuum) є найдавнішим видом реальних договорів і збереглася в українському цивільному законодавстві в такому самому значенні (ч. 1 ст. 1046 ЦК України). За римським правом позика — це реальний контракт, за яким одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність певну суму грошей або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей такого ж роду та такої ж якості.

Договір позики міг бути оплатним та безоплатним. У процентній позиці при Юстиніані було встановлено максимальний розмір відсотків -6% річних. За ЦК України розмір процентів встановлюється договором, а якщо його не встановлено — на рівні облікової ставки Національного банку України.

Позичкою (commodatum), відповідно до римського права, є реальний контракт, за яким одна сторона безоплатно передає іншій індивідуально-визначену річ у тимчасове безоплатне користування, а позичальник зобов’язується повернути ту саму річ у справному стані.

За концепцією ЦК України позичка, як і у римському праві, є безоплатною; своїм предметом має тільки індивідуально-визначені речі, які не споживаються в процесі використання; за цим договором не виникає право власності користувача на річ. Однак за ЦК України договір позички може бути як реальним, так консенсуальним. Консенсуальний договір позички є двостороннім, а реальний — одностороннім договором.

За римським правом договір позички був потенційно двостороннім, однак існували випадки, коли договір позички міг бути й одностороннім. Якщо у користування передавалася справна річ, то у позичальника не виникала ніякого права, а у позичкодавця — жодного обов’язку.

Depositum (зберігання) — це реальний контракт, за яким одна сторона (депонент) передає іншій стороні (депозитарію) індивідуально-визначену річ на схов.

За чинним ЦК України договір зберігання в побутовій сфері є реальним і вважається укладеним в момент передачі майна на зберігання. Консенсуальним цей договір є, коли зберігач є суб’єктом підприємницької діяльності (професійний зберігач).

В римському праві предметом договору зберігання були, як правило, індивідуально — визначені речі, але допускалися договори про зберігання речей, визначених родовими ознаками. Зараз предметом зберігання можуть бути будь-які речі, не виключені з цивільного обороту.

В Стародавньому Римі договір зберігання був безоплатним. Тільки пізніше з’явився особливий вид договору зберігання — платне зберігання. В сучасному українському цивільному праві зберігання може здійснюватися як безоплатно, так і за плату.

Ранні форми договору застави були пов’язані із передачею неспоживчої речі у володіння заставодержателя і тому надавали йому більше повноважень, ніж того вимагала сутність правовідносин застави, як способу забезпечення виконання зобов’язань. Тому в Римі, починаючи з 2 ст. до н.е., виникла нова форма договору застави. Відповідно до цього договору до заставодержателя не переходило право володіння заставленою річчю. Іпотека застосовувалася щодо всіх видів майна, особливо нерухомого. Однак, з початку, право реалізації предмета застави, на який звернено стягнення, не було істотною умовою договору застави16. Пізніше реальний договір застави почав надавати право продажу предмету застави.

Укладання консенсуальних договорів досягалося простою угодою сторін. Консенсуальний договір — це добровільна угода сторін, не обтяжена будь-якими формальностями. На відміну від реальних, консенсуальні договори в римському праві могли укладатися через посередника.

До консенсуальних договорів відносили купівлю-продаж, найм (речей, послуг, роботи), доручення, договір товариства.

Договір купівлі-продажу (em.ptio-vind.itio) — це контракт про оплатне придбання речі; тобто продавець зобов’язується передати річ у власність покупця, а покупець — прийняти цю річ і сплатити за неї певну грошову суму.

В давні часи в Римі контракт купівлі-продажу укладався і виконувався одночасно. В цей момент покупець ставав власником речі та на нього переходив ризик випадкової загибелі речі. Проте у класичному римському праві укладення договору не завжди передбачало одночасне його виконання. Однак положення про перехід ризику залишилося незмінним — він падав на покупця з моменту укладання договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 668 ЦК України за загальним правилом ризик випадкового знищення або пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару.

Найм — це договір, за яким одна сторона передає що-небудь іншій, яка тимчасово користується цим за певну плату.

Існувало три види договору найму:

1. Договір найму речей, предметом якого могли бути тільки неспоживчі речі (рухомі та нерухомі), оскільки наймач повинен був повернути таку саму річ і в такому ж стані.
2. Договір найму послуг — контракт, за яким одна сторона бере на себе зобов’язання виконати певні послуги за завданням іншої сторони за обумовлену винагороду.
3. Договір найму роботи (підряд) — контракт, за яким одна сторона (підрядчик) бере на себе зобов’язання виконати за плату певну роботу і передати її результат замовнику в установлений строк.

За договором доручення одна сторона (повірений) бере на себе обов’язок безоплатно виконати на користь іншої сторони певні дії. Договір доручення в римському праві завжди був безоплатним. Зараз, відповідно до ст. 1002 ЦК України, повірений має право на оплату своїх послуг.

Договір, коли дві чи декілька осіб об’єднують свої внески та зусилля для досягнення спільної господарської мети, в римському праві називався договором товариства. Майно товариства, а також його доходи, визнавалися спільною власністю. Прибуток товариства розподілявся між учасниками пропорційно внеску чи особистій участі у справах [10, c. 101-102].

На сьогодні в цивільному законодавстві України присутні всі відомі римському праву види реальних та консенсуальних договорів. Але з реципованих реальних договорів в ЦК України тільки позика залишилася власне реальним договором. Договори ж позички та зберігання зараз можуть бути як реальними, так і консенсуальними. Момент виникнення зобов’язань за договором застави залежить від форми цього договору і від того, чи передається заставлене майно заставодержателю. Щодо таких консенсуальних договорів римського права, як купівля-продаж, договір найму (окрім договору підряду), то вони зараз можуть бути як реальними, так і консенсуальними. Договори підряду, доручення та товариства (зараз договір про спільну діяльність) збереглися в сучасному цивільному праві України в якості консенсуальних договорів.

Однак здається невиправданим те, що в ЦК України залишилися без уваги такі види контрактів римського права, як літеральні та інномінальні. До категорії літеральних договорів в цивільному праві України можуть бути віднесені сучасні боргова розписка та вексель, які з точки зору реквізитів, мають всі ознаки прихованої (латентної) рецепції положень римського літерального контракту — хірографа.

В римському приватному праві існувала усталена система контрактів, яка доповнювалася інномінальними контрактами — самостійним видом договорів, таким гнучким і мобільним, що ним могли охоплюватися практично будь-які угоди, які не суперечили приписам норм права. В сучасній науковій літературі, присвяченій проблемам кодифікаційного процесу в Україні, пропонується використати цей підхід в Цивільному кодексі України. Адже структура та зміст розділів II і підрозділу I розділу III Книги V ЦК України дають можливість дійти до висновку, що в Цивільному кодексі України наведений вичерпний перелік договорів. Насправді, у названому підрозділі мається на увазі невичерпний перелік. Можна погодитися з думкою, що запозичення положень римського права щодо інномінальних контрактів допоможе уникнути зазначених розбіжностей у тлумаченні та можливе шляхом доповнення ст. 626 ЦК України пунктом 6 наступного змісту: “Система договорів, яка регулюється цим Кодексом, складається з договорів, вказаних у підрозділі першому розділу третього книги п’ятої, а також будь-яких правочинів, які не суперечать.

Аналіз характерних особливостей договірного права Стародавнього Риму дає можливість зробити висновок про його значимість для формування сучасної концепції українського цивільного права [11, c. 144-145].

Висновки

Отже, у  римському праві протягом його формування і розвитку була створена ефективна система засобів забезпечення виконання договірних зобов’язань, яка охоплювала спеціальні та універсальні засоби забезпечення. До перших належали застава, завдаток, штрафна стипуляція, порука. Вони встановлювалися шляхом спеціальної домовленості, мали достатньо точно визначений розмір, були підставами виникнення акцесорних (додаткових) зобов’язань, забезпечували ту чи іншу сферу прав та інтересів кредитора у договорі.

Характерною була їхня динаміка. Якщо в ранньому римському праві об’єктом впливу була особа боржника, то з часом на передній план виступає майнова сфера боржника або третіх осіб, котрі дали згоду на вступ у зобов’язання фактично на його боці. Ці зміни відображають характерну тенденцію розвитку не лише зобов’язань, але й усього римського права.

Хоча в римському праві існувало чотири основних спеціальних засоби забезпечення зобов’язань, але не всі вони мали однаково широке розповсюдження.

Найбільш популярними були застава і порука. Це пояснювалося надійністю застави, при якій кредитор заздалегідь достатньо точно знав, на яку суму відшкодування збитків від невиконання зобов’язань може розраховувати.

Що стосується поруки, то її популярність пояснювалася особливостями римського характеру, високою правосвідомістю основної маси жителів Риму, внаслідок чого поручитель не вважав для себе можливим переховуватися від кредиторів особи, за яку поручився.

Крім спеціальних засобів забезпечення виконання зобов’язань, у римському праві існував також універсальний прийом, призначенням якого була компенсація інтересу кредитора незалежно від попередньої чи наступної домовленості, згоди боржника, наявності акцесорних зобов’язань тощо.

Під «інтересом кредитора» у даному випадку малися на увазі збитки, яких зазнав кредитор внаслідок неналежного виконання боржником договору. Право кредитора на компенсацію його виникало за наявності протиправності дій боржника. Вина не відігравала ролі вирішальної умови покладення обов’язку відшкодування на боржника, хоча під впливом ідей християнства у пізньому римському праві її значення почало зростати.

Практично такі самі засоби забезпечення виконання договірних зобов’язань передбачені зараз в цивільному праві більшості країн Європи, в тому числі, і в Україні. Це свідчить про життєздатність розробленої римськими правниками системи забезпечення зобов’язань, вплив римського права на більш пізні європейські правові системи.

Список використаної літератури

1. Агафонов С. А. Основи римського приватного права: Навчальний посібник. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2006. — 140 с.
2. Ємельянова Л.В., Матвієнко Т.Є. Система договорів пізнього римського права // Актуальні проблеми держави та права: Збірник наукових праць Одеської національної юридичної академії. — Одеса, 2000. — Вип. 9.
3. Косарев А. И. Римское право. — М.: Юрид. лит., 1986. -157, с.
4. Макарчук В. С. Основи римського приватного права: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2003. — 254, с.
5. Орач Є. М. Основи римського приватного права: Курс лекцій. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 269 с.
6. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право. — Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2003.- 512 c.
7. Покровский И. А. История римского права. — СПб.: Летний сад: Журнал «Нева», 1999. — 531, с.
8. Римское частное право: Учебник. -М.: Юриспруденция, 1999. — 508, с.
9. Римське право : Інституції. — Харків: Одіссей, 2003. — 287, с.
10. Трофанчук Г. І. Римське приватне право: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2006. — 245, с.
11. Харитонов Є., Харитонова О. Деякі зауваження щодо системи договірного права у проекті Цивільного кодексу України // Українське право. — № 3. -1997. — С. 144-145.