Вступ

Актуальність теми. Один із пріоритетних векторів зовнішньополітичної діяльності Європейського Союзу – координація спільної імміграційної політики (СІП) його держав-членів. Основними напрямами реалізації СІП на рівні ЄС є співробітництво країн-учасниць щодо питань, пов’язаних із регулюванням імміграції та наданням притулку; співпраця членів організації у сфері управління зовнішніми кордонами; кооперація правоохоронних органів держав під час забезпечення внутрішньої безпеки в межах Шенгенської та Візової інформаційних систем; співробітництво країн-членів у процесі імплементації спільної візової політики щодо третіх країн.

Візова  практика  кожної  конкретної  країни  є  індикатором  як  адміністративної культури цієї країни, так і рівня приязності до країни перебування та її громадян. Так, незважаючи на спільну законодавчу базу  ЄС  щодо  візових  процедур,  деякі  країни  запроваджують  більш жорсткі чи навпаки, більш спрощені та «людяні» норми та вимоги до візових заявників. Загалом перелік більш приязних («дружніх») та більш прискіпливих  («проблемних»)  типів  візової  політики  зберігає  спадкоємність протягом  усього  періоду  спостережень.  Наприклад,  більшість  країн Центрально-Східної  Європи  (Польща,  Угорщина,  Словаччина,  країни Балтії) демонструють відносно приязну візову практику протягом усього  періоду  спостережень  —  з  моменту  їх  вступу  до  Шенгенської зони  наприкінці  2007  року. більш  суворими  традиційно  є  візові  вимоги країн західної Європи. В той же час практика окремих країн нерідко зазнає змін, внаслідок  яких  країна  може  суттєво  коригувати  як  формальну  візову  статистику,  так  і  сприйняття  своєї  політики  візовими  заявниками.  Так, наприклад, останніми роками зазнала позитивного коригування візова практика Греції та Іспанії.

Стан дослідження проблеми. Питанню імміграційної політики ЄС і. зокрема, безвізовому режиму присвячені роботи таких науковців, як: О.Дзяд, О.Рудік, І.Сушко, О.Сушко. Глибоко досліджує перспективи інтеграції України до Європейського Союзу професор І.Грицяк. У цій сфері працюють також європейські дослідники Х.Бреді, Е.Геддес, Г.Лахав, Р.Блюм та ін.

В Україні відсутні системні дослідження досвіду різних держав, з якими Європейський Союз лібералізував візовий режим або ж перебуває на стадії переговорів. Вивчення цього досвіду є необхідним для підвищення результативності відносин між ЄС і Україною і сприяння відстоюванню нашою державою своїх інтересів.

Поліпшення процесу лібералізації візового режиму потребує системного вивчення проблем і перспектив переговорного процесу, а також дослідження досвіду інших європейських країн, які вже пройшли цей шлях. Потребують вирішення питання щодо шляхів прискорення лібералізації візового режиму, підвищення ефективності виконання вимог ЄС,  особливо щодо можливостей довести Союзові про належне виконання відповідних вимог Україною.

Мета дослідження – дослідити  особливості візової політики ЄС та лібералізації візового режиму між Україною і Європейським Союзом для розробки пропозицій щодо вдосконалення державного управління України в міграційній сфері.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути історію становлення візової політики Європейського союзу;

— охарактеризувати політику Європейського союзу стосовно прикордонного контролю, надання притулку та імміграції   ;

— проаналізувати співробітництво держав-членів Європейського союзу у сфері прикордонного співробітництва;

— дослідити правила, процедура та особливості оформлення віз в ЄС     ;

— вивчити взаємодію Євросоюзу з Україною щодо здійснення спільних міграційної та візової політик;

— розглянути співпрацю країн-членів Європейського союзу у візових інформаційних системах;

— проаналізувати перспективи співробітництва Європейського союзу з Україною щодо безвізового режиму.

Об’єктом дослідження є зміст імміграційної політики Європейського союзу.

Предметом дослідження виступають основні напрями візової політики ЄС, історія її розвитку та становлення.

Розділ 1. Правові  засади візової політики Європейського союзу

1.1. Історія становлення візової політики Європейського союзу

Вітчизняні науковці визначили сутність та зміст acquis Євросоюзу, що є «спільним доробком», і який, встановлюючи основу правопорядку ЄС, включає в себе: по-перше, норми договорів та постанов інститутів Євросоюзу; по-друге, декларації та резолюції, ухвалені в рамках ЄС; по-третє, практику Суду ЄС. Іншими словами, за своєю суттю acquis можна вважати сукупністю норм, що має беззастережно визнаватися як державами-членами, так і країнами, що висловили бажання вступити до Євросоюзу.

Основне призначення acquis полягає у забезпеченні цілісності та комплексності правової системи Євросоюзу. Acquis є сукупністю норм, які повинні беззастережно визнаватися як державами-членами, так і країнами, які висловили бажання вступити до ЄС. При цьому варто наголосити, що якщо для держав-членів ЄС зміст acquis є однаковим, то для країн — кандидатів на вступ, він може відрізнятися. Тобто, основною ознакою acquis є їх гнучкість, яка особливо помітна, коли йдеться про сприйняття acquis третіми країнами, тобто тими країнами, які мають відносини з Євросоюзом у формі асоціації або партнерства.

Із набуттям чинності 1 грудня 2009 р. Договору про внесення змін до Договору про Європейський союз та Договору про функціонування Європейського союзу (далі — Лісабонський договір) відбулися масштабні зміни у організаційній та інституційній структурі Євросоюзу. Відповідно згадка про acquis простежується у тексті зазначеного договору лише двічі. По-перше, у ст. 20 Договору про Європейський союз (далі — ДЄС), в якій йдеться про посилену співпрацю держав. Відповідно до цієї статті зазначається, що акти, ухвалені в рамках посиленої співпраці, зобов’язують лише держави-члени, що є її учасниками, і такі акти не повинні розглядатися як частина acquis, що є обов’язковою для країн-кандидатів на вступ до Союзу. По-друге, у ст. 87 Договору про функціонування Європейського союзу (далі — ДФЄС) йдеться про шенгенське acquis у контексті співпраці органів поліції держав-членів ЄС щодо попередження, виявлення кримінальних правопорушень та проведення щодо них розслідування [14, c. 202].

2 жовтня 1997 р. разом із Амстердамськими договорами було ухвалено Протокол № 19 «Про шенгенське acquis, інтегроване до структури Європейського союзу» (далі — Шенгенський протокол), який набув чинності 1 травня 1999 р. Відповідно з цього часу Шенгенське acquis стало частиною права Європейського союзу та acquis ЄС зокрема.

При цьому варто звернути увагу на доволі незвичну ситуацію, коли, незважаючи на регулярні посилання у тексті Шенгенського протоколу на Шенгенське acquis, нормативного закріплення їх обсягу визначено не було. Тому для усунення цієї прогалини 20 травня 1999 р. Рада ухвалила два документи — Рішення № 1999/435/ЄС та Рішення № 1999/436/ЄС. Відповідно до ст. 1 Рішення № 1999/435/ЄС зазначено, що перелік актів, які у своїй сукупності становлять Шенгенське acquis, міститься у ст. 1 Додатка A (Annex А) цього документа. Тексти таких актів опубліковано 22 вересня 2000 р. в офіційному виданні ЄС «Official Journal of the European Communities» (Офіційному журналі Європейських співтовариств).

Згідно зі ст. 1 Додатка А до Рішення № 1999/43 5/ЄС Шенгенське acquis складають:

1. Угода між урядами держав Економічного союзу Бенілюксу, Федеральної Республіки Німеччини і Французької Республіки про поступове скасування контролю на спільних кордонах від 14 червня 1985 p.;
2. Конвенція про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 р. між Королівством Бельгії, Федеративною Республікою Німеччиною, князівством Люксембург та Нідерландами від 19 червня 1990 p.;
3. Протоколи щодо приєднання до Угоди від 14 червня 1985 р. та Конвенції від 19 червня 1990 р. Італії (27 листопада 1990 p.), Іспанії та Португалії (25 червня 1991 p.), Греції (6 листопада 1992 p.), Австрії (28 квітня 1995 p.), Данії, Фінляндії та Швеції (19 грудня 1996 р.) із подальшими заключними актами та деклараціями.
4. Рішення та декларації Шенгенського Виконавчого Комітету.
5. Рішення Центральної Групи.

У свою чергу, Рішенням № 1999/436/ЄС встановлено відповідну правову основу для кожного з елементів Шенгенського acquis — (ДФЄС та ДЄС).

По-суті, рішення, ухвалені Радою в рамках Шенгенського простору, запровадили єдині спільні правові норми для держав-учасниць цього простору у питаннях, пов’язаних із скасуванням контролю на зовнішніх кордонах; гармонізацією умов в’їзду та видачею короткострокових віз; процедурою перетину особами зовнішніх кордонів держав-членів ЄС; співпрацею судових та поліцейських органів держав-членів ЄС; створенням Шенгенської інформаційної системи тощо. При цьому такі документи стали основою для подальшого становлення та розвитку положень Шенгенського acquis, що підтверджується ст. 8 Рішення № 1999/436/ЄС.

Однак цей перелік перелічених вище нами актів не є остаточним. Пов’язано це із зміною та скасуванням більшості положень зазначених документів та процесами приєднання до Європейського союзу деяких країн. Ці обставини свідчать про динамічність Шенгенського права, яке має тенденцію до постійного розширення, що пов’язано, у свою чергу, з прискоренням інтеграційних процесів у Європейському союзі [14 c. 205].

У рамках Європейського союзу основним документом, що регламентує питання, пов’язані із поняттям візи, категоріями віз, процедурою видачі віз та ухваленням рішень із візових питань є Кодекс ЄС про візи (далі — Візовий Кодекс ЄС), встановлений Регламентом Ради ЄС № 810/2009 ЄС від 13 липня 2009 р. і набув чинності 5 квітня 2010 р. Цей Регламент базується на дотриманні основних прав та принципів, зокрема, визнаних Конвенцією Ради Європи про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та Хартією фундаментальних прав Європейського союзу 2000 р. Відповідно із ухваленням Візового Кодексу ЄС всі попередні норми візового законодавства ЄС втратили чинність (йдеться про підрозділ 3 «Візи» Розділу II «Скасування перевірок на внутрішніх кордонах і пересування осіб» Конвенції 1990 р. та положення Спільної консульської інструкції від 28 квітня 1999 p.). Тобто, Візовий Кодекс ЄС гармонізував правила та основні процедурні аспекти для країн Шенгенського простору, що впроваджують спільну візову політику. Так, Візовий Кодекс ЄС має юридичну силу для 25 країн Шенгенського простору, три з яких (Норвегія, Ісландія та Швейцарія) не є членами Євросоюзу, при цьому Данія зберегла за собою право на автономію у питаннях візової політики, тому запровадження Візового Кодексу для цієї країни відбудеться пізніше, після відповідних внутрішніх рішень. Візовий Кодекс ЄС діє також для Румунії та Болгарії, які не входять поки до Шенгенського простору, але імплементували Шенгенське acquis. В той же час дія Візового Кодексу ЄС не поширюється на Велику Британію та Ірландію, членів ЄС, що не є учасниками Шенгенського права.

Відповідно до ст. 2 Візового Кодексу ЄС під «візою» розуміється дозвіл, виданий державою-членом ЄС, з метою: а) транзиту або запланованого перебування на території держав-членів ЄС тривалістю не довше трьох місяців протягом будь-якого піврічного терміну з дня першого в’їзду на територію держав-членів ЄС або

1. b) транзиту через міжнародні транзитні зони аеропортів держав-членів ЄС. Окрім визначення поняття візи, згідно із документом визначено категорії віз, а саме: 1) єдина віза (uniform visa); 2) віза з територіально обмеженою дією (visa with limited territorial validity); 3) транзитна аеропортова віза (airport transit visa). Так, під єдиною візою розуміється віза, яка є дійсною на всій території держав-членів ЄС; під візою з територіально обмеженою дією — віза, яка є дійсною на території однієї або декількох держав-членів ЄС, проте не всіх членів ЄС; під транзитною аеропортовою візою — віза, яка є дійсною для транзиту через міжнародні транзитні зони аеропортів однієї чи більше держав-членів ЄС.

У порівнянні з попередніми нормами візового законодавства ЄС Візовим Кодексом вилучено поняття «транзитної візи» (категорія В), замінивши її звичайною Шенгенською візою — єдиною візою. Така новація надасть змогу, наприклад, багатьом туристам, при стиковці рейсів залишити будівлю аеропорту, декілька днів провести у так званому «транзитному місці», а надалі продовжити подорож власним маршрутом. Відповідно при пересадці в аеропорту без «виходу до міста» віза взагалі не вимагатиметься. Відтепер для транзитного проїзду необхідно звертатися за видачею єдиної візи (С), але метою поїздки вказувати транзит. Розглядати таку заяву буде консульство тієї країни, через яку турист планує в’їзд до Шенгену. А віза дасть можливість пересуватися по всьому Шенгену [12, c. 284].

1.2. Політика Європейського союзу стосовно прикордонного контролю, надання притулку та імміграції

Імміграційна політика Європейського союзу — це політика ЄС щодо прикордонного контролю (правил перетину зовнішніх кордонів держав-членів ЄС), регулювання питань, пов’язаних із умовами в’їзду, пересування, проживання, працевлаштування іноземців; надання притулку; запобігання нелегальній імміграції; боротьбі з торгівлею людьми тощо. Правові засади імміграційної політики Європейського союзу визначені статтями 77—80 розділу V ДФЄС. Разом із безпекою громадян ЄС, співпрацею судів із цивільних та кримінальних справ, співробітництвом поліцейських органів, полегшенням доступу до правосуддя сфера прикордонного контролю, надання притулку та імміграції належить до простору свободи, безпеки та юстиції (далі — ПСБЮ) — одного із пріоритетних та самостійних напрямів діяльності Європейського союзу. Питання імміграційної політики, як і сама сфера ПСБЮ, відповідно до п. 2 ст. 4 ДФЄС віднесені до спільної компетенції Євросоюзу та держав-членів ЄС. Відповідно для реалізації спільної політики ЄС у вищезазначеній сфері як держави-члени ЄС, так і Європейський союз як міжнародна організація роблять практичні кроки для її гармонізації.

ЄС займає перше місце у світі за кількістю іммігрантів (56 млн осіб). І з кожним роком тенденція щодо перетину кордонів європейського континенту як легальними, так і нелегальними іммігрантами, зростає. Наприклад, на територію держав-членів Європейського союзу щорічно прибуває більше 500 тис. осіб, не враховуючи сотень тисяч біженців. Що стосується нелегальних іммігрантів, то їх загальна чисельність становить від 3 млн до 7 млн осіб. Коли чисельність іммігрантів досягає певної критичної маси, то процес імміграції створює реальні та потенційні загрози фактично будь-якому аспекту безпеки приймаючої сторони. Вона спотворює соціальну, демографічну, територіальну структуру, загострює конкуренцію на місцевих ринках праці та житла, створює цілі сектори зайнятості, які не мають законодавчого регулювання, викликає соціальну напругу, ріст ксенофобії та екстремізму [14, c. 208].

Таким чином, ці причини обумовили і справили великий вплив на становлення імміграційної політики держав-членів Європейського союзу. Для її реалізації згідно із ст. 79 ДФЄС Євросоюзом встановлено основні завдання, які полягають у:

1)       забезпеченні відсутності будь-якого контролю щодо осіб, незалежно від їх громадянства, при перетині ними внутрішніх кордонів;

2)       здійсненні перевірок стосовно осіб і ефективному моніторингу при перетині зовнішніх кордонів;

3)       введенні в дію інтегрованої системи управління зовнішніми кордонами.

Держави-члени ЄС встановлюють єдині правила і вживають спільні дії та заходи стосовно:

а) встановлення спільної політики щодо віз та інших документів для короткострокового перебування;

б) запровадження перевірок, яким підлягають особи, які перетинають зовнішні кордони;

в) визначення умов, за яких громадяни третіх країн можуть вільно пересуватися в межах ЄС протягом короткострокового терміну;

г) встановлення інтегрованої системи управління зовнішніми кордонами;

д) визначення умов в’їзду і проживання, а також норм, що стосуються видачі державами-членами довгострокових віз і видів на проживання, зокрема з метою возз’єднання сімей;

є) нелегальної міграції і незаконного проживання, включно з висиланням і репатріацією осіб, які проживають незаконно;

з) боротьби з торгівлею людьми, зокрема жінками і дітьми.

Для того щоб втілити ці завдання на практиці, важливе місце відводиться інституційно-правовому механізму ЄС. Зокрема, Рада ЄС, Європейський парламент, Європейська Рада та Комісія ЄС завдяки ухваленню низки документів, програм, проведенню самі- тів та запровадженню єдиних дій у регулюванні міграційними процесами у межах кордонів держав-членів ЄС сприяють формуванню і подальшому розвитку спільної імміграційної політики Євросоюзу.

Важливими кроками на цьому шляху стали рішення, ухвалені Європейською Радою в Тампере (1999 p.), Фейре (2000 p.), плани дій, прийняті у Брюсселі (2002 p.), Севільї (2002 p.), Гаазька (2005 р.) та Стокгольмська (2009 р.) програми відповідно [16, c. 147].

Так, 15—16 жовтня 1999 р. у м. Тампере (Фінляндія) відбувся позачерговий саміт Європейської Ради. Основна мета проведення саміту полягала у досягненні політичної угоди щодо шляхів реалізації Амстердамського договору 1997 р. та визначенні майбутніх стратегічних напрямів діяльності інститутів ЄС. Відповідно задля реалізації даних цілей було ухвалено програмний документ — «У напрямку союзу свободи, безпеки і юстиції: наріжні камені Тампере» (Summit Conclusions), та виокремлено пріоритетні сфери діяльності ЄС:

1)       імміграційна політика та надання притулку;

2)       створення європейського правового простору;

3)       боротьба з організованою злочинністю.

Особливу увагу на саміті було приділено новому підходу до імміграційної політики ЄС. Йдеться про співробітництво ЄС із третіми країнами, виокремивши про цьому зовнішній аспект внутрішньої безпеки організації. Ключовими в межах цього співробітництва були питання, пов’язані з виконанням та застосуванням державами-претендентами на членство в ЄС Шенгенських правил та процедур (Шенгенського acquis ЄС). У документі зазначалося, що, внаслідок інтеграції Шенгенського acquis ЄС до структури Євросоюзу, держави-претенденти повинні у повному обсязі слідувати їм та дотримуватися усіх подальших правил та процедур, пов’язаних із такими нормами. Зокрема, наголошувалося на виконанні третіми країнами функцій щодо охорони кордонів ЄС, які після подальшого розширення зміщуватимуться на схід, та встановленні загальних критеріїв щодо процедури в’їзду громадян третіх країн на територію держав-членів ЄС. Європейська Рада мала сприяти тісному співробітництву та взаємній технічній допомозі між прикордонними службами держав-членів Євросоюзу, особливо щодо охорони морських кордонів та подальшому залученні третіх держав у цю сферу. У цьому контексті Європейська Рада позитивно оцінила підписання Меморандуму про взаєморозуміння між Італією та Грецією щодо їх посиленої співпраці у Адріатичному та Середземному морях у таких напрямах, як боротьба з організованою злочинністю, торгівля людьми тощо [14, c. 210].

Ухвалений у м. Тампере програмний документ (Розділ IV) включав у себе окремі положення, пов’язані з реадмісією осіб. Європейська Рада, згідно з документом, заохочувала співробітництво між третіми країнами та ЄС щодо повернення осіб, які нелегально перетнули територію однієї з держав-членів ЄС на територію їх походження. Повноваженнями щодо укладення угод про реадмісію між ЄС та третіми країнами наділена Рада ЄС. При цьому угоди про реадмісію могли бути укладені двома основними способами: а) як окремі угоди про реадмісію між ЄС та третіми країнами або б) шляхом встановлення певних положень щодо регулювання питань, пов’язаних із реадмісією, в інших угодах, укладених між ЄС та третіми країнами.

Таким чином, одним із основних досягнень саміту в м. Тампере є виокремлення співробітництва між державами-членами ЄС та третіми країнами у питаннях, пов’язаних із безпекою кордонів ЄС, умовами в’їзду на територію держав-членів, реадмісією тощо.

Надалі на саміті 19—20 червня 2000 р. у м. Санта-Марія-да-Фейра (Португалія) питання у сфері юстиції та безпеки запропоновано включити до зовнішньої компетенції ЄС.

З кінця 2001 р. Рада ЄС розпочала працювати над запровадженням планів щодо встановлення інтегрованої системи управління кордонами. Першим документом у цьому напрямі став План дій щодо управління зовнішніми кордонами держав-членів Європейського союзу, ухвалений Радою ЄС 14 червня 2002 р. у Брюсселі. Документом підкреслено, що запровадження системи управління зовнішніми кордонами ЄС допоможе подолати такі проблеми, як тероризм, нелегальна міграція, торгівля людьми тощо. В рамках документа Європейська Рада запропонувала Раді та Комісії розробити заходи щодо співпраці прикордонних служб держав-членів ЄС у запровадженні ними спільного контрольного механізму на зовнішніх кордонах, що сприятиме, у свою чергу, їх внутрішній безпеці. Основною метою Плану дій відповідно до п. 13 Розділу 1 було створення механізмів контролю та нагляду на зовнішніх кордонах держав-членів ЄС.

Зважаючи на динамічний характер принципів та положень документа, майбутнє розширення ЄС та гарантування внутрішньої безпеки Євросоюзу Рада запропонувала розробити чіткий підхід щодо посиленої співпраці із новими державами-членами Євросоюзу [17, c. 54].

1.3. Співробітництво держав-членів Європейського союзу у сфері прикордонного співробітництва

На окрему увагу заслуговують дві програми, ухвалені Європейською Радою, що пов’язані з розвитком Шенгенського acquis ЄС.

Перша програма — Гаазька, ухвалена в листопаді 2005 р. — запровадила комплексний підхід до проблем імміграції в цілому, оскільки разом із теоретичними розробками було запропоновано конкретні правові інструменти реалізації поставлених завдань. Документ, базуючись на чотирьох основних орієнтирах (зміцнення свободи, безпеки, справедливості та розвитку зовнішніх відносин із третіми країнами), визначив важливі сфери співпраці держав-членів Європейського союзу:

—      сфера політики ЄС у питаннях надання притулку, міграції та кордонів держав-членів ЄС — передбачає запровадження єдиної європейської системи притулку, розвиток легальної міграції, боротьбу з нелегальним працевлаштуванням, удосконалення управління міграційних потоків тощо;

—      сфера інтеграції громадян третіх країн — спрямована на координацію національних політик держав-членів ЄС щодо ухвалення узгодженої системи нормативно-правових актів ЄС стосовно громадян із третіх країн шляхом обміну досвідом та інформацією;

—      сфера надання притулку та міграції в межах зовнішнього виміру — включає в себе:

а) партнерство з третіми країнами;

б) партнерство з країнами та регіонами походження громадян третіх країн;

в) партнерство з країнами та регіонами транзиту;

г)       політику повернення та реадмісії;

—      сфера управління міграційними потоками — передбачає:

а) перевірку на кордонах та боротьбу з нелегальною міграцією;

б) запровадження біометричної та інформаційної систем; в) візову політику. Моніторинг щодо імплементації законодавства країнами, які не входять до Шенгенської інформаційної системи, розпочався одразу ж після ухвалення програми у 2005 р. До того ж було передбачено ряд заходів для надання підтримки та фінансової допомоги державам-членам ЄС, у яких виникали труднощі у сфері контролю та спостереження за зовнішніми кордонами. Основна мета такої допомоги полягала у створенні державами-членами ЄС Європейської системи прикордонної охорони. Разом із співробітництвом держав ЄС стосовно прикордонного контролю, було передбачено підвищення ефективності та можливості взаємодії інформаційних систем ЄС у сфері нелегальної імміграції, а також управління такими системами (ШІСII, ВІС, Євродак). У довгостроковій перспективі передбачено можливість створення спільних візових центрів для подання документів на отримання віз, спрощення надання віз для громадян третіх країн, які співпрацюють із Європейським союзом у питаннях, пов’язаних із реадмісією осіб, подальший розвиток Візової інформаційної системи в цілому.

Що стосується другої програми — Стокгольмської — «Відкрита та безпечна Європа, яка слугує своїм громадянам та захищає їх», то її було ухвалено 11 грудня 2009 р. у Брюсселі на засіданні Європейської Ради, термін дії якої зорієнтований на період 2010— 2014 pp. Документ став удосконаленим доробком попередніх програм, ухвалених у Тампере та Гаазі.

Стокгольмська програма була розроблена «The Future Group» — неформальною консультативною групою високого рівня щодо майбутнього Європейської політики внутрішніх справ, яка пропонує побудову локальних і глобальних систем стеження, введення біометричних ідентифікаторів, електронних позначок, супутникового спостереження, мілітаризацію зовнішніх кордонів тощо.

Для того щоб виконати Стокгольмську програму, 20 квітня 2010 р. було опубліковано План дій щодо її реалізації, в якому було встановлено такі пріоритети діяльності та співпраці між державами-членами Європейського союзу, а саме: «Європа прав», «Європа правосудця», «Європа, яка забезпечує захист», «Доступ до Європи», «Європа солідарності», «Європа у глобальному світі». В рамках пріоритету «Європи прав» відображені свобода вільного пересування громадян Євросоюзу, дотримання прав людини для громадян ЄС відповідно до Хартії основних прав ЄС та Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. Європа прав мала стати простором, в якому: громадяни та члени їх сімей можуть повною мірою користуватись своїм правом на свободу пересування; будь-які особи мають бути захищені від расизму та ксенофобії; права підозрюваних та обвинувачених у кримінальному процесі повинні належним чином захищатися; громадянство ЄС має сприяти участі громадян у демократичному житті ЄС шляхом прозорого процесу прийняття рішень, доступу до документів і відповідного адміністративного управління, а також гарантувати громадянам Євросоюзу право на консульський захист за межами держав-членів ЄС [20, c. 102].

Щодо пріоритету «Європи правосуддя», то цим напрямом передбачено створення Європейського простору правосудця, який полягає у необхідності полегшення доступу громадян ЄС до судових інстанцій задля покращення реалізації своїх прав на території ЄС. В той же час, необхідний подальший розвиток співпраці між судовими структурами та взаємне визнання судових рішень в межах ЄС з цивільних та кримінальних справ. Тому дер- жавам-членам ЄС було рекомендовано використовувати електронну юстицію (інформаційні та телекомунікаційні технології у сфері юстиції), приймати загальні мінімальні правила для уніфікації стандартів цивільного та кримінального права та укріплювати взаємну довіру. Зазначені рекомендації стосуються й створення безпечного правового середовища для співробітництва з третіми країнами відповідаю до міжнародно-правових норм.

Розроблення стратегії стосовно внутрішньої безпеки ЄС з метою покращення захисту громадян і для боротьби з організованою злочинністю та тероризмом передбачено в межах пріоритету «Європа, яка забезпечує захист». Така стратегія спрямована на розширення співпраці поліцейських та судових структур з кримінальних справ, а також співробітництво в галузі прикордонного контролю, цивільної оборони та реагування в надзвичайних ситуаціях між державами-членами ЄС. Основну увагу зосереджено на боротьбі з транскордонною злочинністю, включаючи торгівлю людьми, сексуальне насильство та експлуатацію дітей, кіберзлочинність, економічні злочини, корупцію, піратство та наркотики. У цьому контексті внутрішня безпека тісно пов’язана із зовнішньою, тому включає також і співробітництво з третіми країнами [15, c. 180].

Розділ 2. Особливості візової політики Європейського союзу

2.1. Правила, процедура та особливості оформлення віз в ЄС

Для отримання кожної із видів віз існують свої правила, процедури та особливості.

Зокрема, відповідно до ст. 24 Візового Кодексу ЄС термін дії єдиної візи та тривалість дозволеного перебування повинні базуватись на розгляді, виходячи з перевірки, проведеної згідно із законом. Віза може бути видана для одного, двох чи багатьох в’їздів. Термін дії не повинен перевищувати п’яти років. У випадку транзиту тривалість дозволеного перебування повинна співпадати із часом, необхідним для транзиту. Термін тривалості дії візи має включати додатковий «пільговий термін» — 15 днів. Це положення передбачає розширення «вікна», тобто терміну дії візи, але не терміну перебування. Держава-член ЄС може вирішити не надавати «пільговий термін» з міркувань державної політики чи у зв’язку із міжнародними відносинами будь-яких держав-членів ЄС.

Термін дії візи для багаторазового в’їзду складає від 6 місяців до 5 років при виконанні таких умов:

(a)      заявник доведе потребу або обґрунтує намір регулярних подорожей, зокрема через власний професійний чи сімейний статус, наприклад, бізнесмени, цивільні службовці, задіяні до здійснення регулярних офіційних контактів із інституціями держав-членів ЄС та інституціями Європейського союзу, представники неурядових організацій, які подорожують із метою освітньої практики, участі в семінарах, конференціях, члени сімей громадян ЄС, члени сімей громадян третіх країни, які законно проживають на території держав-членів ЄС, моряки;

(b)     заявник доведе власну чесність та надійність, зокрема правомірне використання попередніх єдиних віз чи віз з територіально обмеженою дією, власне економічне становище у своїй країні та дійсні наміри залишити територію держав-членів ЄС до завершення терміну дії візи, на яку подається заява.

Що стосується візи із територіально обмеженою дією, то видача таких віз є рідкісним явищем і становить не більше 1 % від загальної кількості віз категорії С (Шенгенських віз). Згідно зі ст. 25 Візового Кодексу ЄС віза із територіально обмеженою дією видається як виняток у таких випадках:

1. a) коли держава-член ЄС вважає це необхідністю з міркувань гуманності, задля захисту національних інтересів чи через певні міжнародні зобов’язання;
2. b) коли з причин, які консульство вважає обґрунтованими, нова віза, видана для перебування протягом аналогічного піврічного терміну заявнику, який протягом вказаного піврічного терміну вже використав єдину або візу із територіально обмеженою дією, дозволяє перебування протягом трьох місяців.

Віза з територіально обмеженою дією є дійсною на території держави-члена ЄС, що її видає. Як виняток, вона може бути дійсною на території декількох держав-членів ЄС, за умови згоди кожної з держав-членів ЄС.

Наприклад, якщо заявник володіє проїзним документом, який не визнає одна або декілька, але не всі держави-члени ЄС, то потрібно видати візу, дійсну на території держави-члена ЄС, що визнає проїзний документ. Якщо держава-член ЄС, що видає візу, не визнає проїзний документ заявника, видана віза повинна бути дійсною тільки на території цієї держави-члена ЄС.

Згідно зі ст. 26 Візового Кодексу ЄС транзитна аеропортова віза є дійсною для транзиту через міжнародні транзитні зони аеропортів, розташованих на території держав-членів ЄС. Термін дії візи включає додатковий «пільговий період» тривалістю 15 днів. Однак держава-член ЄС може прийняти рішення про відмову надати такий пільговий період з причин державної політики чи через міжнародні зобов’язання будь-якої держав-членів ЄС.

Термін дії багаторазової візи для транзиту через аеропорт складає не більше 6 місяців. Рішення про видачу багаторазової візи для транзиту через аеропорт повинне ґрунтуватися, зокрема, на таких критеріях: а) потреба заявника часто та/або регулярно здійснювати транзити; та Ь) чесність та надійність заявника, зокрема правомірне використання попередніх єдиних віз, віз з територіально обмеженою дією чи транзитних віз через аеропорт, економічне становище заявника в його країні та його дійсні наміри продовжувати подальшу подорож [14, c. 219].

Якщо особа повинна мати візу для транзиту через аеропорт, то ця віза є дійсною тільки для транзиту через міжнародні транзитні аеропортові зони, розташовані на території зацікавленої держави-члена. Проте громадяни не всіх третіх країн повинні мати візу для транзиту через аеропорт. Такий обов’язок лежить лише на громадянах третіх країн, перелічених у додатку IV Візового Кодексу ЄС, які повинні мати візу для транзиту через аеропорт при переміщенні через міжнародну транзитну зону аеропортів, розташованих на території держав-членів. Йдеться насамперед про громадян третіх країн, таких як Афганістан, Бангладеш, Демократична Республіка Конго, Еритрея, Ефіопія, Гана, Ірак, Іран та ін. При цьому від передбаченого обов’язку мати візу для транзиту через аеропорт звільняються такі категорії осіб:

1)       володарі дійсної єдиної візи, національної візи для довгострокового перебування або посвідки на проживання, виданих однією з держав-членів;

2)       громадяни третіх країн, що володіють дійсними посвідками на проживання, перелік яких міститься в додатку V Кодексу, виданими Андоррою, Канадою, Японією, Сан-Марино або СІЛА, що гарантують їх володарям безумовне право повторного допуску;

3)       громадяни третіх країн, що володіють візою, дійсною для держави-члена або держави-учасниці Угоди від 2 травня 1992 р. про Європейський економічний простір, для Канади, Японії або США, або громадяни, що повертаються з цих країн після використання згаданої візи;

4)       члени сім’ї громадян Європейського союзу;

5)       володарі дипломатичного паспорта;

6)       члени екіпажів літаків, що є громадянами однієї з держав- учасниць Чиказької конвенції про міжнародну цивільну авіацію.

До того ж Візовим Кодексом ЄС передбачено низку інших нововведень, зокрема:

1)       встановлено стандартний консульській збір (вартість візи) на рівні 60 євро, а для дітей від 6 до 12 років — 35 євро (стаття 16) і передбачено, що для окремих країн чи категорій осіб можуть запроваджуватися пільги (подібні до тієї, що встановлена для України та низки інших країн, візовий збір для яких складає 35 Євро);

2)       розширено групи осіб, які звільняються від консульського збору (ст. 16) — насамперед ця норма стосується родичів тих, хто в’їжджають до іноземців, що проживають у країнах Шенгенського простору з посвідкою на проживання або постійним місцем проживання;

3)       запроваджено нові стандарти надання консульських послуг з оформлення віз. Рішення про видачу віз має ухвалюватися протягом 10 календарних днів (раніше термін становив 15 днів);

4)       передбачено зобов’язання консульств надати обґрунтування щодо відмови у видачі візи, а також передбачено доступність процедури апеляції. В той же час зберігається право консульства відмовляти у візі із суто суб’єктивних мотивів, наприклад, якщо не в повній мірі доведено «намір залишити територію держав-членів ЄС 9 після завершення терміну дії візи» (ст. 32). Як свідчить практика, саме таке пояснення використовується в більшості випадків, і його застосування не передбачає жодних об’єктивних критеріїв і нерідко містить ознаки дискримінації (за ознакою статі, віку, сімейного стану чи роду занять);

5)       документом введено в правове поле діяльність посередників (провайдерів зовнішніх послуг), що надають додаткові платні послуги із прийняття візових заявок, перевірки пакету документів, та їхньої доставки до консульських установ (ст. 43). Також Візовим Кодексом ЄС встановлено, що граничний обсяг платежів таким посередникам не може перевищувати ЗО Євро (50 % від стандартного консульського збору). Окрім того, консульство має гарантувати заявникам можливість альтернативного (без посередників) доступу до консульства;

6)       встановлено категорії заявників, які звільняються від зобов’язання надавати відбитки пальців (ст. 13): Зокрема, це:

а)       діти віком до 12 років; б) особи, які фізично нездатні пройти процедуру сканування відбитків пальців. Якщо можливо відсканувати менше, ніж 10 пальців, потрібно відсканувати якнайбільшу кількість пальців. Проте, якщо неможливість сканування є тимчасовою, заявник повинен надати відбитки пальців під час подання наступної заявки. Органи влади, уповноважені відповідно до ст. 4 (1), (2) та (3), повинні мати право вимагати подальшого роз’яснення причин тимчасової нездатності пройти сканування. Держави-члени ЄС повинні забезпечити наявність відповідних процедур, що гарантують повагу до гідності заявника, якщо виникнуть зазначені проблеми під час запису; в) голови держав або урядів, члени уряду із дружиною/чоловіком, які їх супроводжують, а також члени урядової офіційної делегації, у випадку запрошення із офіційною метою від урядів держав-членів ЄС або від міжнародних організацій; г) монархи та інші високоповажні члени королівської родини на запрошення урядів держав-членів ЄС або міжнародних організацій, видані з офіційною метою [14, c. 244-245].

2.2. Взаємодія Євросоюзу з Україною щодо здійснення спільних міграційної та візової політик

Однією із умов вступу держав до Європейського союзу та Шенгенського простору відповідно є зобов’язання таких країн виконати всі положення Шенгенського acquis. Така норма передбачена ст. 7 Шенгенського протоколу. Йдеться не тільки про положення, які існували на момент набрання чинності Шенгенського протоколу (1 травня 1999 p.), але і про цілий ряд інших положень та заходів, які вважаються розвитком Шенгенського acquis і які, у свою чергу, повинні безумовно і в повному обсязі бути інкорпоровані всіма державами-кандидатами при вступі.

Для того щоб спростити та упорядкувати Шенгенське acquis і зробити зміст та вимоги зрозумілими насамперед для держав-претендентів на вступ до Євросоюзу, інституції цієї організації (серед яких Рада, Європейський парламент) доклали чимало зусиль для кодифікації багаточисленних документів, усунення повторів, нечіткості формулювань, визначення і відмінності обов’язкових положень від практичних рекомендацій у шенгенському законодавстві. Результатом таких дій стало ухвалення Регламенту № 562/2006 Європейського парламенту і Ради від 15 березня 2006 р., яким встановлено Кодекс ЄС про режим перетину людьми кордонів (Шенгенський кодекс про кордони). 13 жовтня 2006 р. Шенгенський кодекс про кордони модифікував існуюче законодавство щодо перетину кордонів особами, тим самим скасувавши два розділи Конвенції 1990 р.

Основна мета документа — це вдосконалення правової бази політики спільного управління кордонами ЄС шляхом встановлення стандартів та процедур, згідно з якими здійснюватимуться свобода пересування осіб через внутрішні кордони і контроль над перетином зовнішніх кордонів Європейського союзу. Регламент застосовується до будь-якої особи, що перетинає внутрішні або зовнішні кордони держави-члена ЄС. Тобто, документом регламентовано правила перетину зовнішніх кордонів громадянами Євросоюзу та громадянами з третіх країн.

У документі зазначено, що зовнішні кордони можуть перетинатися тільки в прикордонних пропускних пунктах протягом встановленого часу їх роботи, а особи підлягають мінімальній перевірці, покликаній їх ідентифікувати на основі пред’явлення проїзних документів. Така мінімальна перевірка є правилом для громадян ЄС та інших осіб, що користуються правом вільного пересування теренами Союзу (наприклад, члени сім’ї громадянина ЄС). Ця мінімальна перевірка полягає в швидкій та безпосередній перевірці дійсності документа і перевірці на предмет наявності ознак виправлення або підробки.

Що стосується громадян третіх країн, то вони відповідно до ст. 7 піддаються ґрунтовній та детальній перевірці, яка включає в себе перевірку дотримання умов в’їзду, а також, коли доречно, перевірку документів, що дають право на проживання і здійснення професійної діяльності. Така перевірка полягає у детальному вивченні, яке охоплює такі аспекти:

1)       перевірка того, що громадянин третьої країни володіє для перетину кордону дійсним документом з непростроченим терміном придатності, і що цей документ супроводжується необхідною візою або необхідною посвідкою на проживання;

2)       ґрунтовне вивчення документа на поїздку щодо ознак виправлення або підробки;

3)       вивчення печатки про в’їзд і виїзд у документі на поїздку зацікавленого громадянина третьої країни з метою упевнитися шляхом зіставлення дат в’їзду і виїзду в тому, що ця особа не перевищила максимально дозволеного терміну перебування на території держав-членів;

4)       перевірка щодо пункту відправлення і місця призначення зацікавленого громадянина третьої країни, а також цілі передбачуваного перебування і, якщо необхідно, перевірка відповідних підтверджуючих документів;

5)       перевірка того, що зацікавлений громадянин третьої країни має у своєму розпорядженні кошти для існування, достатні на термін і в цілях передбачуваного перебування, для повернення в країну походження або для транзиту до третьої країни, в яку йому гарантований доступ, або що він у змозі законним шляхом придбати такі кошти;

6)       перевірка того, що зацікавлений громадянин третьої країни, його транспортний засіб і речі, що перевозяться ним, не є загрозою громадському порядку, внутрішній безпеці, суспільному здоров’ю або міжнародним відносинам якої-небудь із держав-членів. Перевірка включає безпосередню консультацію з даними та інформаційними запитами стосовно осіб і, якщо необхідно, щодо предметів, занесеними до національних пошукових баз даних, а також, коли доречно, аналогічну консультацію з приводу заходів, що підлягають запровадженню на підставі інформаційного запиту [11, c. 12-13].

Для перебування, що не перевищує трьох місяців впродовж шестимісячного періоду, громадяни третіх країн повинні (ст. 5):

—      володіти дійсним проїзним документом;

—      володіти дійсною візою, якщо така потрібна;

—      обґрунтувати мету і умови передбачуваного перебування, а також мати у своєму розпорядженні достатні кошти для існування;

—      не бути особою, стосовно якої видане попередження з метою відмови у в’їзді;

— не розглядатися як такі, що є загрозою державній політиці, внутрішній безпеці, суспільному здоров’ю або міжнародним відносинам держав-членів.

Якщо ці умови не виконані, в’їзд на відповідну територію не надається, крім випадків, коли діють особливі положення (наприклад, з гуманітарних міркувань, в національних інтересах або через міжнародні зобов’язання).

Відповідно до ст. 13 у в’їзді може бути відмовлено тільки вмотивованим рішенням, у якому вказуються чіткі підстави відмови. Таке рішення ухвалюється компетентним органом, уповноваженим на те національним законодавством. Рішення набирає чинності одразу ж. Мотивована ухвала із зазначенням чітких підстав відмови виноситься за допомогою одноманітного формуляра, що заповнюється компетентним органом, який уповноважений національним законодавством відмовляти у в’їзді. Заповнений таким чином одноманітний формуляр вручається зацікавленому громадянинові третьої країни, який своїм підписом підтверджує отримання рішення про відмову за допомогою цього формуляра. Особи, стосовно яких винесена ухвала про відмову у в’їзді, мають право оскаржити це рішення. Скарги подаються відповідно до національного права. Громадянинові третьої країни також надаються письмові відомості щодо контактних пунктів, здатних повідомити інформацію про представників, компетентних згідно з національним правом діяти від імені громадянина третьої країни.

У проїзних документах громадян третіх країн проставляються штампи при в’їзді та виїзді (ст. 11). Якщо в проїзному документі немає штампу про в’їзд, можна вважати, що його власник не відповідає або ще не відповідає умовам перебування. Громадянин третьої країни може, проте, надати будь-які достовірні докази (наприклад, транспортні квитки або свідоцтво своєї присутності поза територією держав-членів ЄС) того, що він виконав умови, які стосуються тривалості короткострокового перебування.

Візу видають консульські установи відповідної країни (чи групи країн) за кордоном (іноді — прямо на кордоні при в’їзді). У деяких країнах існують також виїзні візи (у Росії — лише для іноземних громадян, які прострочили термін перебування в країні), вони видаються органами внутрішніх справ. Деякі держави (наприклад, КНДР) оформляють виїзні візи власним громадянам. В Ірані єврей може отримати виїзну візу тільки в разі, якщо у інших членів сім’ї виїзної візи немає. У СРСР бажаючий з’їздити за кордон (у турпоїздку, до родичів) повинен був отримувати виїзну візу. Для прийняття рішень про видачу або невидачу таких заяв у райкомі КПРС раз на місяць збиралася комісія [1]. Особливі виїзні візи (зеленого кольору) видавалися іноземцям для виїзду з країни, наприклад, що навчалися студентам, а також особам, позбавленим громадянства СРСР у зв’язку з виїздом на постійне проживання за кордон.

Оформлення візи проводиться на термін від декількох днів до декількох місяців. У ряді випадків на візі вказується пункт перетину кордону. Консульський збір за оформлення візи в різних державах різний, і його розмір постійно змінюється. У ряді випадків розмір консульського збору може становити до 20-30% вартості закордонної поїздки, що не відповідає рекомендаціям Всесвітньої туристської організації (ВТО). Термін видачі візи з моменту звернення також різний — від 4 до 40 днів — і залежить від міждержавних угод і сформованої практики.

Для отримання візи необхідно заповнити одну або кілька анкет і прикласти до них фотографії. Бланки візових анкет в різних країнах різні. Їх форма і зміст залежать також від мети поїздки та її тривалості.

В анкетах ряду країн є попередження, що при в’їзді може вимагатися медичний огляд. Анкети заповнюються російською мовою чорнилом чорного кольору або друкуються на машинці. У ряді країн (наприклад, в Австрії, Аргентині, Австралії) дітей вписують не тільки в паспорт, а й у візу.

Для туристських груп та ділових поїздок в ряді випадків оформляється групова віза, яка ставиться на списку туристів або ділових людей.

Будь-яка особа, незалежно від громадянства, може перетинати внутрішні кордони в будь-якому місці без проведення прикордонних перевірок. Поліцейські органи можуть здійснювати свої повноваження в прикордонних зонах точно так, як і на решті території своєї країни, за умови, що такі дії не еквівалентні проведенню прикордонних перевірок. Держави-члени усувають всі перешкоди, що заважають рівномірному руху транспорту в пунктах перетину внутрішніх кордонів. У разі серйозної загрози державній політиці або внутрішній безпеці держава-член, як виняток, може тимчасово відновлювати прикордонний контроль на своїх внутрішніх кордонах на строк не більше тридцяти днів. Якщо держава-член планує відновити такий контроль, вона якнайскоріше сповіщає про це інші держави-члени і Комісію ЄС. Варто також проінформувати Європейський парламент [12, c. 286].

До Шенгенського Кодексу про кордони Європейський парламент разом із Радою внесли декілька змін. Такі зміни супроводжувалися ухваленням наступних Регламентів, а саме: 1) Регламенту № 296/2008, який набув чинності 10 квітня 2008 р. (запропоновано державам-членам Шенгенського простору вживати додаткових заходів щодо перетину кордонів громадянами з третіх країн);

2)       Регламенту № 81/2009, який набув чинності 24 лютого 2009 р. (зміни стосуються перетину громадянами з третіх країн кордонів держав-членів Шенгенського простору із перевіркою віз таких громадян із залученням Візової інформаційної системи);

3)       Регламенту № 810/2009, який набув чинності 5 жовтня 2009 р. (ухвалено Візовий Кодекс Європейського союзу); 4) Регламенту № 265/2010, який набув чинності 5 квітня 2010 р. (зміни стосуються перетину громадянами з третіх країн (котрі володіють довгостроковою візою) кордонів ЄС.

Окрім зазначених документів важливе значення щодо встановлення чітких правил в’їзду до Шенгенського простору має Регламент Європейського парламенту та Ради 610/2013/ЄС щодо внесення змін до Шенгенського Кодексу про кордони, який набув чинності 18 жовтня 2013 р. Ключовими аспектами цього Регламенту є: 1) чітке формулювання терміну «90 днів»; 2) зміна-методики обчислення 90 днів протягом 180-денного допустимого періоду перебування в Єврозоні.

По-перше, на практиці правило «90 днів» означає, що особа, яка перебуває в одній із країн Шенгенського простору може перебувати у ній протягом 90 днів. Натомість раніше зазначався термін, який становив 3 місяці. Відповідно з юридичної точки зору термін «З місяці» міг тлумачитися довільно, виходячи з кількості днів місяця, внаслідок чого деякі громадяни «мали змогу» пробути в країнах Єврозони ще зайвих 1—3 дні (у випадку, наприклад, 31 дня у місяці).

По-друге, з 18 жовтня 2013 р. встановлено чітке і зрозуміле положення про порядок обліку терміну перебування на Шенгенській території за короткостроковими візами. Зокрема, короткострокове перебування не повинне перевищувати 90 днів протягом періоду в 180 днів. Відлік 180-денного періоду відраховується з моменту першого в’їзду до країни Шенгенського простору. До цього обліку не зараховуються періоди перебування в державах Шенгенського простору за дозволами на проживання або за довготерміновими візами, період у 90 днів відраховується за 180 днів від дати поточного в’їзду до Шенгенського простору. По-суті, на цей момент термін перебування в одній із країн Шенгенського простору не повинен перевищувати 90 днів у будь-якому півріччі, точніше протягом терміну, що становить 180 днів. І ці обставини не будуть жодним чином залежати від того, за візами яких країн особа в’їхала на територію Шенгенського простору. Усі терміни перебування такої людини протягом 180 днів будуть підсумовуватися. При цьому, стежити і обчислювати допустимі терміни перебування на території ЄС повинні безпосередньо особи, які подорожують. В іншому випадку їм не уникнути проблем, пов’язаних із перетином кордонів — туристів можуть не впустити до країни, якщо раніше вони вже знаходилися на території Шенгенського простору більше трьох місяців. Виняток не становлять навіть ті особи, які отримали річну візу.

Зазначені положення не стосуються громадян держав-членів ЄС.

Розділ 3. Перспективи розвитку візової політики Європейського союзу

3.1. Співпраця країн-членів Європейського союзу у візових інформаційних системах

У рамках Шенгенського простору, всередині якого кордони відкриті, а на зовнішніх кордонах діють єдині правила в’їзду, питання функціонування єдиних інформаційних систем є особливо актуальним. Пояснюється це насамперед тим, що такі системи надають можливість вільного доступу до бази даних як прикордонним, так і правоохоронним органам держав-учасниць Шенгенського простору, які, у свою чергу, мають змогу швидко та оперативно співпрацювати та взаємодіяти задля підтримки національної безпеки, громадського порядку та ефективної боротьби з організованою злочинністю. У рамках Шенгенського простору у сфері внутрішньої безпеки виділяють основні напрями координації та співпраці правоохоронних органів, а саме: співробітництво в рамках Шенгенської інформаційної системи та співробітництво в рамках Візової інформаційної системи.

Шенгенська інформаційна система (ШІС) — (Schengen Information System) створена відповідно до Шенгенської конвенції 1990 р. Спочатку її учасниками були: Бельгія, Німеччина, Люксембург, Нідерланди та Франція. Згодом до системи приєдналися ще 20 країн: Австрія, Угорщина, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Мальта, Норвегія, Польща, Португалія, Словаччина, Словенія, Фінляндія, Чехія, Швейцарія, Швеція і Естонія. На цей момент Шенгенська інформаційна система використовується 25 державами-членами ЄС та асоційованими учасниками Шенгенських acquis (Ісландією, Норвегією та Швейцарією).

Що стосується Ірландії та Великобританії, то ці країни, не підписавши Шенгенської конвенції, все ж беруть участь у Шенгенському співробітництві в рамках Амстердамського договору, який інтегрував Шенгенські acquis у право Європейського союзу, надаючи можливість Ірландії та Великобританії брати участь вибірково у положеннях Шенгенського acquis.

За своєю структурою ШІС є досить об’ємною та розвиненою інформаційною системою, яка містить відомості про осіб, документи та об’єкти, які знаходяться в розшуку. База даних використовується національними органами держав-членів ЄС, що відповідають за прикордонний контроль та інші митні і поліцейські перевірки, що проводяться в їх країнах, і за координацію цього контролю, разом із судовими органами країн, які б могли отримувати інформацію про осіб чи об’єкти.

Зокрема, ШІС складається із таких складових:

1)       центральної системи (C-SIS) — основним елементом якої є функція технічної підтримки, яка містить загальну базу даних ШІС (м. Страсбург, Франція). Додатковим елементом центральної системи ШІС є «єдиний національний інтерфейс» (НІ-ШІС), що забезпечує доступ до центральної бази даних усіх держав-членів;

2)       національної системи (Н-ШІС) — функціонує у кожній державі-члені під керівництвом спеціальної установи (офіс Н-ШІС) у структурі міністерства внутрішніх справ чи аналогічної установи. Національна система може містити повну або часткову копію загальної бази даних ШІС;

3)       інфраструктури, що пов’язує центральну і національну системи (кабельні та інші мережі).

Функція технічної підтримки забезпечує автентичність інформації всіх національних систем єдиним нормам. По-суті, C-SIS є центральним інформаційним ядром, яке гарантує, що національні бази даних є ідентичними по своїй суті, надаючи інформацію в реальному часі. Це інформаційне ядро є технічною підтримкою для всієї системи SIS. Надалі дані передаються відповідно до протоколів та процедур, встановлених спільно Договірними Сторонами для функції технічної підтримки. Статтею 118.4 Шенгенської конвенції передбачено, що заходи безпеки, вжиті для C-SIS повинні бути ідентичні тим, які повинні бути прийняті для N-CIS. C-SIS складає центр інформації (ядро), a N-CIS (національна система) інформаційні сполучні канали. Кожен інформаційний сполучний канал національної системи N-CIS закріплений за конкретною державою [14, c. 247].

Кожна держава сама визначає вносити будь-яку інформацію в систему SIS чи ні. N-CIS надає можливість обмінюватися інформацією, яка є необхідною для відповідної роботи всієї системи SIS. N-CIS використовує постійну фізичну структуру (з’єднання) — офіси SIRENE (Supplementary Informatiob Request at the National Entry) — Додатковий Інформаційний запит при Національному Вході, які є інтерфейсом користувача системи. їх завданнями є отримання і передача додаткових даних, необхідних для інформаційного забезпечення системи SIS.

Отже, така складна система створює зв’язок між всіма державами, які застосовують Шенгенську конвенцію, і надає, у свою чергу, органам поліції, посольствам, консульствам, імміграційним і митним службам доступ до інформації, необхідної для виконання ними своїх обов’язків, введеної в систему з боку інших держав, які використовують конвенцію.

Шенгенська інформаційна система знаходиться під контролем незалежного Шенгенського спільного контролюючого органу (Schengen Joint Supervisory Authority (JSA). Цей орган уповноважений проводити технічний контроль в центральній базі даних у м. Страсбурзі, а також стежить за дотриманням права доступу до даних у системі SIS.

У базі SIS інформація зберігається відповідно до законодавства кожної країни. У ній знаходяться більше 15 мільйонів записів, що містять таку інформацію: прізвище; ім’я; дату народження; місце народження; стать; національність; будь-які, що використовуються, псевдоніми; чи озброєна ця людина; чи людина чинить опір (при затриманні); вкрадена, втрачена або незаконно присвоєна вогнепальна зброя; втрачені, викрадені або незаконно привласнені документи ідентифікації тощо.

Для того щоб включити в себе нові типи даних і об’єднати нові держави-члени ЄС, запроваджується друга технічна версія системи SIS II. Вона передбачає можливість приєднати до системи нові країни-учасниці, розширити категорії розшукуваних об’єктів, ввести нові рішення інформаційних технологій тощо.

Використання біометричних даних та введення системи оповіщення є найбільш істотними нововведеннями системи SIS II у порівнянні з попередньою системою SIS. Введення фотознімків і відбитків пальців буде доступним тільки після перевірки їх відповідності стандартам якості. Крім цього, в системі SIS II міститься інформація про осіб, що зникли, особливо про дітей або інших незахищених категорій людей, які потребують захисту. В системі SIS II зберігаються також і записи про деякі категорії предметів, наприклад, про автомобілі, водні транспортні засоби, стрілецьку зброю і документи, що були загублені, викрадені або використовувались для скоєння злочинів.

По-суті, митна служба, правоохоронні, судочинні або відповідні адміністративні органи країн-учасниць можуть публікувати так звані «повідомлення» з описом розшукуваних людей або об’єктів.

Доступ до системи SIS II обмежений і надається тільки органам юстиції і охорони правопорядку, а також адміністративним органам країн-учасниць Шенгенського простору. Ці органи можуть звертатися до даних у системі SIS II тільки в рамках виконання своїх обов’язків. Обмежені права доступу до системи мають такі європейські структури, як EUROPOL та EUROJUST, які можуть виконувати тільки певний вид запитів.

Другим напрямом Європейського союзу щодо підвищення ефективності інформаційного обміну та співпраці держав-членів з питань візової політики є Візова інформаційна система (ВІС) — VIS (Visa Information System). ВІС було створено відповідно до Рішення Ради від 8 червня 2004 р. «Про створення Візової інформаційної системи». По-суті, Візова інформаційна система є системою обміну візовими даними між країнами Шенгенської конвенції та водночас ключовим елементом спільної візової політики, яка надає можливість Європейському союзу забезпечувати зону свободи, безпеки та юстиції.

Положення візової інформаційної системи VIS визначають цілі та функціональні можливості, а також відповідальність за візову інформаційну систему VIS. Вона передбачає умови та процедури для обміну даними про візи між країнами Європейського Союзу (ЄС) і асоційованими країнами, застосовуючи загальну візову політику.

Таким чином, полегшуючи розгляд заявок на видачу віз для короткочасного перебування та рішень про продовження, відкликання та анулювання віз, а також перевірку віз, і перевірку та ідентифікацію заявників на видачу віз та їх одержувачів. Регламент (EC) № 767/2008 Європейського Парламенту і Ради від 9 липня 2008 р., щодо Візової Інформаційної Системи VIS і обмін даними між країнами-членами Шенгенської угоди на короткострокові візи доповнюють Правила VIS шляхом створення правової бази, що дозволяє компетентним органам країн-членів Шенгенської угоди та Європейському поліцейському управлінню мати доступ до Візовій Інформаційній Системі VIS [12, c. 286-287].

Метою Візової інформаційної системи VIS є поліпшення здійснення єдиної візової політики, консульського співробітництва і консультацій між центральними візовими органами за допомогою: полегшення процедури видачі віз; запобігання торгівлі візами; сприяння боротьбі з шахрайством; сприяння контролю на зовнішніх пунктах перетину кордону та на національних територіях; надання допомоги у виявленні осіб, які не задовольняють вимогам для в’їзду, перебування або проживання на національних територіях країн Шенгенської угоди; сприяння застосуванню Регламенту Дублін II (Правила, які замінюють положення Дублінської конвенції 1990 р.) для визначення країни ЄС, відповідальної за розгляд клопотань про надання притулку громадянам країн, що не входять у ЄС і перевірки таких клопотань; сприяння в запобіганні загрози для внутрішньої безпеки країн ЄС; можливість більш ефективного запобігання та виявлення кримінальних і терористичних загроз.

Відповідно до Рішення Комісії № 2010/49 від 30 листопада 2009 р., визначено перші регіони, в яких використання Візової інформаційної системи було розпочато. Так, у країнах Північної Африки, таких як Алжир, Єгипет, Лівія, Мавританія, Марокко і Туніс, Візова інформаційна система розпочала свою роботу 11 жовтня 2011 р. Однак окрім зазначених країн, ця система поступово впроваджується і в інших регіонах світу, зокрема на Близькому Сході (Ізраїлі, Йорданії, Лівані і Сирії), а також у країнах регіону Перської затоки (Афганістані, Бахрейні, Ірані, Іраку, Кувейті, Оману, Катарі, Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратах) та ін.

Система ВІС містить біографічні та біометричні дані осіб, які подають клопотання про отримання Шенгенської візи. Передбачається, що в ній у найближчому майбутньому будуть знаходитися дані про приблизно 80 млн візових заяв.

Існують певні категорії осіб, які звільняються від зобов’язання надання відбитків пальців про клопотання щодо отримання Шенгенської візи. До таких осіб належать: а) діти до 12 років;

б)       особи, які фізично не можуть надати відбитки пальців; в) глави держав і члени урядів, а також члени офіційних делегацій, запрошені в офіційних цілях.

Доступом до системи ВІС з метою введення, зміни, видалення або перегляду інформації користуються виключно особи, котрі володіють відповідними повноваженнями компетентних установ. Окрім персоналу доступ до ВІС згідно з Рішенням Ради 2008/633/ JHA від 23 червня 2008 р. отримали національні правоохоронні органи держав-членів та Європол з метою запобігання виявлення та розслідування випадків тероризму та інших тяжких злочинів. Зокрема, доступ до системи ВІС надається для того, щоб:

а) перевірити візову заяву та пов’язані з нею рішення;

б) здійснити перевірку на зовнішніх кордонах з метою встановлення особи власника візи;

в) виявити і повернути нелегальних мігрантів [16, c. 149].

3.2. Перспективи співробітництва Європейського союзу з Україною щодо безвізового режиму

Дієвими правовими інструментами у процесі лібералізації візового режиму між Україною та ЄС є укладені нашою державою та країнами – учасницями Євросоюзу угоди про місцевий прикордонний рух. Підписання цих міжнародних документів стало першим практичним кроком ЄС у відповідь на одностороннє введення Україною безвізового режиму для громадян держав – членів Євросоюзу. Адже згідно з Указом Президента України № 1131/2005 «Про встановлення безвізового режиму для громадян держав – членів Європейського Союзу, Швейцарської Конфедерації та Князівства Ліхтенштейн» від 26 липня 2005 року з 1 вересня 2005 року було запроваджено безвізовий режим в’їзду в Україну та транзитного проїзду через територію України для громадян держав – членів Європейського Союзу, Швейцарської Конфедерації та Князівства Ліхтенштейн, якщо термін перебування їх в Україні не перевищуватиме 90 днів [7].

Правовою основою для укладення договорів про місцевий прикордонний рух є Регламент № 1931/2006, ухвалений Європейським парламентом та Радою ЄС 20 грудня 2006 року задля спрощення руху осіб у прикордонній зоні на зовнішніх кордонах держав – членів організації з третіми країнами [10]. Документ надав державам – членам ЄС повноваження щодо підписання двосторонніх угод про прикордонний рух із третіми країнами з метою запровадження єдиного режиму руху осіб у прикордонній зоні (п. 2 ст. 13).

Важливе значення для реалізації цих кроків також мала політична декларація стосовно місцевого прикордонного руху – декларація Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії, яка міститься в Угоді між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз від 18 червня 2007 року [4]. Відповідно до тексту декларації уряди Польщі, Румунії, Словаччини та Угорщини заявили про своє бажання розпочати переговори щодо укладення двосторонніх угод з Україною задля імплементації режиму місцевого прикордонного руху, визначеного правилами Європейської ради, прийнятими 5 жовтня 2006 року, що встановлюють правила місцевого прикордонного руху на зовнішніх сухопутних кордонах держав­членів та доповнюють конвенцію про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 року між урядами держав Економічного Союзу «Бенілюкс», Федеративної Республіки Німеччини та Французької Республіки про поступове скасування перевірок на спільних кордонах від 19 червня 1990 року.

У зв’язку з цим 2007 року Україна ініціювала переговорний процес щодо укладення двосторонніх угод про місцевий прикордонний рух, у результаті якого зі згаданими державами було підписано такі документи: Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Угорської Республіки про правила місцевого прикордонного руху від 18 вересня 2007 [2], Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Польща про правила місцевого прикордонного руху від 28 березня 2008 року [1], Угоду між Україною та Словацькою Республікою про місцевий прикордонний рух від 30 травня 2008 року [6], Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Румунії про місцевий прикордонний рух від 2 жовтня 2014 року [11].

Відповідно до цих угод громадяни України можуть реалізовувати своє право на свободу пересування територією прикордонної зони визначеної держави – члена Євросоюзу, якщо принаймні протягом трьох років постійно проживають у населених пунктах, розташованих уздовж державного кордону (тобто належать до категорії «прикордонні жителі»). Вони мають право в’їздити на територію прикордонної зони та перебувати на ній за наявності дозволу на спрощений перетин кордону без будь­яких інших додаткових дозвільних документів.

Дія угод поширюється на подружжя, неповнолітніх або утримуваних повнолітніх дітей (усиновлених чи взятих на виховання), а також на неповнолітніх або утримуваних повнолітніх дітей подружжя (усиновлених чи взятих на виховання), котрі мають змогу скористатися правом на спрощений перетин кордону України навіть за умови, якщо вони постійно проживали у прикордонній зоні менш як три роки поспіль.

Документи передбачають низку умов, яких громадяни України мають дотримуватися під час перетину кордону. Зокрема, такі особи не повинні становити загрозу для громадського порядку, внутрішньої безпеки, здоров’я населення чи міжнародних відносин держави, що приймає. Крім того, вони мають дотримуватися її законів та підзаконних актів. Будь­яке зловживання правилами, передбаченими національним законодавством країн – членів ЄС, із боку громадян України активує механізм санкцій, котрі можуть бути застосовані владними органами цих держав до наших співвітчизників. Перелік санкцій викладено в додатках до документів, якими передбачається дотримання громадянами України зобов’язань щодо виїзду з території держав – членів ЄС, а саме: можливість для міграційної служби висилати таких осіб; механізм заборони на в’їзд українських громадян до відповідних держав – членів Євросоюзу і перебування на їхній території.

Досліджувані угоди про місцевий прикордонний рух містять низку спільних правових положень, які визначають правила та процедури перетину кордону громадянами договірних сторін. Ці приписи мають однакові зміст, форму та структуру, зокрема, стосуючись: 1) установлення збору за приймання і розгляд дозвільної заяви розміром 20 євро (ст. 9 угоди з Польщею; ст. 6 угоди зі Словаччиною; ст. 2 угоди з Угорщиною); 2) визначення умов використання дозволу (ст. 6 угоди зі Словаччиною; ст. 4 угоди з Польщею; ст. 2 угоди з Угорщиною); 3) можливості укладення угод на невизначений термін та внесення змін і доповнень до них (ст. 10 угоди зі Словаччиною; ст. 6 угоди з Польщею; ст. 8 угоди з Угорщиною) тощо.

Однак тексти згаданих документів також містять істотні відмінності. Приміром, угода між Україною та Польщею, підписана 2008 року, є об’ємнішою, ніж відповідна угода з Угорщиною, укладена 2007­го. Адже, крім термінів «дозвіл» та «жителі прикордонної зони», в документі визначаються поняття «місцевий прикордонний рух» та «прикордонна зона». Згідно зі ст. 2 угоди під місцевим прикордонним рухом осіб розуміють регулярний перетин спільного кордону сторін жителями прикордонної зони однієї договірної сторони з метою перебування у прикордонній зоні іншої договірної сторони через громадські, культурні або сімейні справи та з обґрунтованих економічних причин, які відповідно до національного законодавства іншої договірної сторони не визнаються прибутковою діяльністю. У свою чергу прикордонною зоною вважається територія адміністративних одиниць договірних сторін в межах 30 км від спільного кордону.

На нашу думку, точне визначення таких понять у міжнародному договорі необхідне з юридичного погляду, адже їхнє деталізоване тлумачення дає змогу громадянам прикордонних районів визначати частини території, в межах яких вони зможуть перетинати спільний міждержавний кордон за спрощеною процедурою і, відповідно, використовувати всі можливості перебування на них.

Угода з Польщею встановлює чіткі умови перетину спільного кордону держав у рамках місцевого прикордонного руху. Зокрема, жителі прикордонної зони мають: 1) надати чинний дозвіл; 2) не належати до осіб, імена яких внесено до Шенгенської інформаційної системи з метою недопущення їхнього в’їзду на територію ЄС; 3) не становити загрозу громадському порядку, внутрішній безпеці, здоров’ю населення або міжнародним відносинам договірних сторін, а також жодній з держав – членів конвенції про застосування Шенгенської угоди від 19 червня 1990 року. Інакше, в’їзд на територію цих країн для них має бути заборонений (ст. 3).

Згідно з українсько-польським документом термін перебування в прикордонній зоні Польщі для громадян України становить 60 днів, а максимальний період – не більш як 90 днів (ст. 4), тоді як термін перебування у прикордонних зонах Угорщини та Словаччини для українців обмежується 30 днями.

Угодою з Польщею передбачено формування організаційно правового механізму реалізації цього міжнародного документа. Зокрема, згідно з п. 2 ст. 16 Угоди створюється спільна комісія експертів, до компетенції якої належать питання, пов’язані з моніторингом виконання документа та вирішенням спорів, що постають під час тлумачення або застосування його положень. За необхідності засідання спільної комісії можуть проводитися за запитом однієї зі сторін, хоча, зазвичай, її члени збираються раз на рік.

На відміну від двосторонніх документів, підписаних із Польщею та Угорщиною, угода України зі Словаччиною містить низку положень особливого змісту. Так, ст. 7 «Санкції» передбачено можливість анулювання чи відкликання дозволу на місцевий прикордонний рух, а також запровадження обмежувальних заходів, передбачених національним законодавством прикордонної держави. Відповідно до положень ст. 8 «Порівняння у ставленні» сторони забезпечують громадянам іншої договірної держави та особам, які користуються правом Євросоюзу на вільне пересування, а також громадянам третіх держав та особам без громадянства, які законно проживають у прикордонній зоні держави, таке саме ставлення, що надається жителям прикордонної зони їхньої держави. Таким чином угодою запроваджено національний режим щодо громадян, котрі проживають у прикордонній зоні іншої договірної держави.

17 липня 2014 року Кабінет Міністрів України прийняв Розпорядження № 655­р «Про схвалення проекту Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Румунії про місцевий прикордонний рух» [8]. А 2 жовтня 2014 року цю угоду підписано. Вона передбачає спрощений порядок перетину кордону мешканцями прикордонних областей України та Румунії, які проживають у межах 30­кілометрової зони по обидва боки від спільного державного кордону (на зразок положень угод нашої держави з Угорщиною, Польщею та Словаччиною). Таке право матимуть змогу реалізувати майже пiвмiльйона громадян України. Однак, на відміну від осіб, котрі мешкають на інших прикордонних територіях, жителі цієї зони зможуть отримувати безкоштовні дозволи на спрощений перетин кордону з правом перебувати в прикордонній зоні іншої держави до 90 днів (відлік часу кожного разу вестиметься від нової дати перетину кордону особою) [11].

Загалом угоди про місцевий прикордонний рух установлюють спеціальний режим систематичного перетину кордону і перебування на територіях інших держав для громадян України, які є жителями визначених регіонів, що розташовані на кордоні з Польщею, Румунією, Словаччиною та Угорщиною, на підставі спеціального документа (дозволу) з метою підтримки родинних, соціально­культурних, туристично­оздоровчих та економічних відносин. Причому сфера дії цих документів обмежується певним колом суб’єктів, оскільки поширюється лише на громадян України, які мешкають на прикордонних із сусідніми державами – членами ЄС територіях. Водночас укладення Україною таких міжнародних документів сприяє спрощенню процедури та порядку перетину кордону жителями прикордонної зони, тому є одним із важливих кроків на шляху до майбутнього запровадження безвізових поїздок до держав – членів Європейського Союзу для громадян нашої держави.

У межах процесу лібералізації візового режиму між Україною та ЄС значно ширшою є сфера застосування та дії міжнародних нормативно­правових інструментів, які стосуються процедури видавання віз та порядку спрощення режиму пересування територією держав – членів Євросоюзу для всіх громадян України, зокрема, Угоди про спрощення оформлення віз 2007 року та Угоди про внесення змін до Угоди про спрощення оформлення віз 2012 року.

Порівнюючи зміст цих угод з положеннями двосторонніх міжнародних угод про місцевий прикордонний рух, варто підкреслити, що вони істотно розширюють перелік категорій громадян України, які мають право на оформлення безкоштовних і багаторазових віз, що сприятиме спрощенню процедур перетину кордонів держав – членів Євросоюзу. Однак і двосторонні міжнародні угоди про місцевий прикордонний рух, і угоди про спрощення оформлення віз 2007 та 2012 років є документами, ухваленими в межах процесу лібералізації візового режиму між Україною та ЄС, і відтак, лише способом імплементації нашою державою плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України від 22 листопада 2010 року.

З другого боку, укладаючи міжнародні договори з ЄС та його державами­членами, а також розробляючи внутрішні нормативно-правові акти, на основі яких має відбуватися імплементація їхніх положень, Україна долучається до процесу виконання шенгенських acquis Євросоюзу, що, в свою чергу, створює передумови для забезпечення свободи руху її громадян територіями держав – членів організації.

Наступним кроком у цьому напрямі має стати укладення договорів між урядом України та державами – членами ЄС стосовно мобільності працівників та взаємного визнання кваліфікацій, що передбачено Угодою про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Висновки

Таким чином, такі інституції ЄС, як Комісія, Європейська Рада, Рада та Європарламент завдяки ухваленню низки документів та вжиття ряду заходів поклали початок узгодженню нормативно-правової бази у сфері міграції та становлення спільної імміграційної політики ЄС. Саме діяльність інститутів і органів ЄС дозволила виокремити основні напрями спільної імміграційної політики Європейського союзу, а саме:

1)       правова співпраця держав-членів ЄС, яка полягає в ухваленні законодавчих актів та правових норм, які регулюють питання імміграції та надання притулку;

2)       співпраця держав-членів ЄС у сфері прикордонного співробітництва передбачає встановлення чітких стандартів та процедур, якими регламентовано правила перетину кордонів ЄС як громадянами ЄС, так і громадянами з третіх країн та створення спільних інституцій держав-членів ЄС у сфері управління зовнішніми кордонами;

3)       співпраця правоохоронних органів держав-членів ЄС у сфері внутрішньої безпеки в межах Шенгенської інформаційної та Візової інформаційної систем;

4)       співпраця держав-членів ЄС у реалізації ними спільної візової політики у відносинах із третіми країнами та встановленні єдиних правил, умов та процедур для держав-членів Шенгенського простору.

Для втілення та реалізації на практиці даних напрямів спільної імміграційної політики інститути ЄС (Комісія, Рада, Європейська Рада та Європарламент) уніфікують нормативно-правові документи, стосовно контролю на зовнішніх кордонах держав-членів ЄС, візових питань, встановлення інтегрованої системи обміну інформацією, надання притулку, боротьби з нелегальною міграцією тощо. Такі документи виступають правовими інструментами реалізації спільної імміграційної політики Євросоюзу та складають так зване Шенгенське acquis ЄС.

Специфічним аспектом у контексті лібералізації візового режиму виступає особлива позиція окремих держав ЄС щодо міграційної політики ЄС. Варто згадати Сполучене Королівство Великої Британії й Данію, крім того, така країна, як Греція всупереч законодавству і двостороннім домовленостям ЄС вимагає від громадян третіх країн додаткові паперові документи для в’їзду на її територію.

Отже, перспективи лібералізації візового режиму залежать від великої кількості факторів, і насамперед, від того, наскільки Україна буде готова виконати вимоги ЄС. довести про їх належне виконання і відстояти свої позиції.

Список використаної літератури

1. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Польща про правила місцевого прикордонного руху від 28 березня 2008 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/616_138
2. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Угорської Республіки про правила місцевого прикордонного руху від 18 вересня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/348_072
3. Угода між Україною та Європейським Союзом про внесення змін до Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз від 23 липня 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_b15
4. Угода між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб від 18 червня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_851
5. Угода між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз від 18 червня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_850
6. Угода між Україною та Словацькою Республікою про місцевий прикордонний рух від 30 травня 2008 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/703_076
7. Про встановлення безвізового режиму для громадян держав­членів Європейського Союзу, Швейцарської Конфедерації та Князівства Ліхтенштейн: Указ Президента України № 1131/2005 від 26 липня 2005 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1131/2005
8. Про схвалення проекту Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Румунії про місцевий прикордонний рух: Розпорядження Кабінету Міністрів України № 655­р від 17 липня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/655­2014­%D1%80
9. План дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України від 22 листопада 2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/kmu/control/uk/publish/article?showHidden=1&art_id=244813273&cat_id=223280190&ctime=1324569897648
10. Regulation 1931/2006 of the European Parliament and of the Council of 20 December 2006 laying down rules on local border traffic at the external land borders of the Member States and amending the provisions of the Schengen Convention // Official Journal of the European Union. – 30/12/2006. – № L 405/1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur­lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:2006:405:0001:0022:EN:PDF
11. Відносини ЄС-Україна-Росія: проблеми і перспективи [Текст] (Введено зміст) // Національна безпека і оборона. — 2012. — № 4-5. — С. 2-54
12. Ворона Д. Шенгенська і візова інформаційні системи як форма боротьби з нелегальною імміграцією / Д. Ворона // Право України. — 2013. — № 1-2.- С.284-289
13. Гайдуцький, Андрій. Скасування візового режиму з ЄС: можливості й ризики для України [Текст] / Андрій Гайдуцький // Дзеркало тижня. — 2014. — № 42-43 (15-21 листопада). — С. 5
14. Європейське право: право Європейського союзу : підручник : у трьох кн. / за заг. ред. Є24 В. І. Муравйова. — К.: Ін Юре, 2015 — Кн. третя: Право зовнішніх зносин Європейського союзу / В. І. Муравйов, М. М. Микієвич, І. Г. Білас та ін. — К.: Ін Юре, 2015. — 408 с.
15. Макаруха З. Правові основи візового діалогу між Україною та Європейським Союзом [Текст] / З. Макаруха // Право України. — 2010. — № 2.- С.180-183
16. Мітряєва, С. Лібералізація візового режиму між Україною та Європейським Союзом [Текст] / Світлана Іванівна Мітряєва // Стратегічні пріоритети. — 2014. — № 2. — С. 146-153
17. Непоп, Л. Зв’язок візового діалогу з іншими сферами взаємодії України з ЄС у рамках реалізації курсу на європейську інтеграцію / Л. Непоп // Зовнішні справи. — 2014. — № 4. — С. 54-57
18. Олійник О. Візова політика:паритети і пріоритети [Текст] / О.Олійник // Урядовий кур’єр. — 2000. — 19 квітня. — С. 3
19. Савранчук Л. Природа та особливості візових документів, які видаються іноземним громадянам та особам без громадянства для в’їзду в Україну [Текст] / Л. Савранчук // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 32-35
20. Смирнова К. Правові питання вільного пересування осіб у Європейському Союзі та візова політика ЄС [Текст] / К. Смирнова // Право України. — 2011. — № 6. — С. 101-104
21. Сушко, Олександр. Україна на «візовій карті» Європейського Союзу [Текст] / Олександр Сушко // Дзеркало тижня. — 2010. — № 34. — С. 5
22. Угода про спрощення візової процедури вже засвідчила свою ефективність // Євробюлетень. — 2009. — № 5. — С. 7
23. Україна та ЄС домовилися про спрощення візового режиму (про поїздку Міністра закордонних справ України К. Грищенка до Бельгії) [Текст] // Зовнішні справи. — 2012. — № 7. — С. 5
24. Чулаєвська М. Перспективи лібералізації візового режиму між Україною та ЄС [Текст] / М. Чулаєвська // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2011. — № 2. — С. 124-130