Вступ

Розвиток світової і національної економік сьогодні відбувається під впливом науково-технологічного прогресу, що характеризується посиленням інноваційної активності і новим підходом до визначення інновацій, який поєднує знання, техніку і технології з ринком. Як свідчить світовий досвід, технологічний розвиток промисловості є одним з вирішальних чинників при визначенні місця країни у світовій економіці. Сьогодні економічне зростання розвинених країн на 70-80% забезпечується за рахунок впровадження інновацій, серед яких важливе місце посідає розробка та впровадження нових технологій, тобто інноваційний процес стає ключовим фактором, який забезпечує не лише конкурентноздатність окремого підприємства, промисловості чи країни взагалі, але і стає фактором суспільного розвитку. У зв’язку з цим зростає роль держави у забезпеченні системної взаємодії між тими, хто забезпечує створення інновацій в державі, та тими, хто їх впроваджує, тобто між науково-дослідними організаціями та промисловими підприємствами.

У більшості розвинених кран, таких як США, Японія, країни Західної Європи, інноваційна модель розвитку вже давно стала домінуючою при формуванні економічної політики розвитку держави. Тоді як країни пострадянського табору, що майже 20 років тому стали на шлях ринкових перетворень, все ще намагаються сформувати ефективну науково-технічну та інноваційну політику, розробити ефективні інструменти стимулювання інноваційного та науково-технологічного розвитку. Важливого значення для таких країн, в тому числі і для України, набуває фактор часу, який за умови „простоювання” відкидає Україну все далі і далі з позицій соціально-економічного розвитку.

Світовий досвід показує, що подолання технологічного відставання можливе лише при наявності в країні розвинутої системи генерації знання (якою більшою мірою є наука), яка заснована на потужному секторі фундаментальних досліджень, ефективній системі освіти та системній взаємодії між ними та підприємцями. За таких умов формування інноваційної політики, вибір, розробка інструментів стимулювання інноваційного розвитку та забезпечення взаємодії між наукою та промисловістю набувають особливого значення.

На сьогодні позиції більшості українських промислових підприємств на зовнішніх та внутрішніх ринках є слабкими, що обумовлюється багатьма причинами, однією з яких є повільний перехід української економіки до інноваційної моделі розвитку через неузгодженість дій різних органів державної влади, частина яких не усвідомлює важливість науково-технологічного прогресу та наукових досліджень, їхньої ролі у формуванні конкурентоспроможного виробництва. У свою чергу науково-дослідні установи не завжди вміють  довести результати своїх наукових досліджень до промислового користування чи зацікавити підприємців своїми розробками. З іншого боку, криза 90-х років вимила з науки прошарок науковців середнього віку та суттєво вплинула на стан матеріально-технічної бази науково-дослідних установ.

Таким чином, в Україні існує проблема забезпечення новими знаннями та їх ефективного використання, що сьогодні виступає основою цивілізаційного розвитку. Це в свою чергу вимагає визначення взаємозв’язку існуючих знань та знань, що з’являються, з технологічним розвитком країни. Одним із основних виробників знання, яке слугує базою для технологічного розвитку країни, є академічна наука, взаємозв’язок з промисловістю якої в контексті технологічного розвитку буде розглядатися в даній монографії.

Монографія складається з трьох розділів та висновків.  У першому розділі розглянуто теоретичні питання технологічного розвитку, визначено систему факторів, які на нього впливають та визначено концептуальні засади проведення досліджень взаємодії між наукою та промисловістю.

У другому розділі проведено аналіз інноваційного розвитку Україну, визначено його тенденції, окрему увагу приділено винахідницькій діяльності.

Третій розділ присвячений ролі академічної науки (НАН України) у інноваційному розвитку промисловості, здійснено аналіз статистичних та інших офіційних джерел та даних, отриманих в результаті соціологічного дослідження в науково-дослідних інститутах, визначено оптимальні характеристики наукового підрозділу (колективу) з точки зору створення нових перспективних технологій.

На основі викладеного матеріалу здійснено відповідні висновки та розроблено низку рекомендацій, спрямованих політикам, підприємцям, та керівникам наукових установ.  Дотримання рекомендацій дозволить не лише забезпечити постійний моніторинг ситуації у науково-технологічній та інноваційній сфері, але і активізувати технологічний розвиток України.

Частина 1 Роль науки у технологічному розвитку країни

1.1 Технологія та фактори технологічного розвитку

Світова історія засвідчує, що рівень економічного розвитку держави та її місце на політичній карті світу визначається технологічним розвитком держави, навіть у ті часи, коли не було чіткого усвідомлення поняття «технологія» та не існувало науки як системи.

Згадане поняття є основою таких широко застосовуваних сьогодні термінів як науково-технічний прогрес, технологічний розвиток, тому розглянемо більш детально його сутність в історичному контексті.

Термін “технологія” походить від грецьких слів τέχύη – ремесло, майстерність та λόγος – вчення, наука; і дослівно означає наука про майстерність. Вперше це поняття виникло в Англії в XVII столітті, і означало лише опис (обговорення) ремесел, що застосовувалися у тодішньому виробництві.

Незважаючи на своє давнє походження, поняття технології як наукової дисципліни, на думку Д. Мендєлєєва, виникло наприкінці XVIIІ – початку ХІХ століть. До того моменту було написано лише декілька трактатів, де були описані відкриття та винаходи, покладені в основу різних виробництв, але в яких практично не було розрахунків відношення між потенційними та реальними результатами та не вказані принципові удосконалення, які можливо здійснити на фабриці чи заводі. Д. Мендєлєєв надає наступне визначення технології – це вчення про вигідні (такі, які споживають найменшу кількість ресурсів) способи переробки природних ресурсів в споживчі (потрібні) продукти (необхідні або корисні, або зручні) для використання в житті людей. Він також зазначає, що технологія не лише вдосконалює виробництво, але й розширює область наукового пізнання речей та явищ.

В колишні радянські часи розвиток науки в цілому та технологій зокрема на теренах сучасної України відбувався в умовах жорсткої централізації, що внесло певні корективи в розуміння технологічного розвитку. Так, в середині 50-х років ХХ століття поняття технологія мало подвійне значення. По-перше, під технологією розуміли виробничі процеси, сукупність усіх навичок та способів, що стосуються добування, переробки та обробки всіляких матеріалів; а по друге її розглядали як науку, що описує виробничі процеси, знаряддя виробництва, сировину, паливо, вивчає властивості матеріалів. В той же час особливо наголошувалося, що технологія є продуктом великої (крупної) промисловості, що на нашу думку, було пов’язано з так званим радянським гігантизмом. А це, в свою чергу, зумовило і ще продовжує впливати на технологічний розвиток як України, так й інших колишніх радянських республік.

Подібне вузьке розуміння технології продовжувало домінувати у високих колах  в Радянському Союзі і у 70-х роках ХХ ст., тобто тоді, коли технологічний розвиток стає визнаним чинником політичного та економічного лідерства в світі. Маємо на увазі, що фактично технологія залишилася другорядною, по відношенню до техніки, рушійною силою розвитку промисловості. В той же час, західна наука розглядає технологію не лише як виробничі процеси, але і в значно ширшому розумінні. А саме – технологія стосується усіх процесів, пов’язаних з матеріалами; вона завжди має вивчатися у вигляді прикладної науки чи майстерності. Поряд з цим технологію визначають як засоби або діяльність, які людина вишукує для того, щоб змінювати або маніпулювати середовищем [1].

В подальшому розвитку поняття «технологія» відображали в двох значеннях і в СРСР. Так, Українська Радянська Енциклопедія 1984 року дає наступне визначення технології – це сукупність прийомів та способів отримання, обробки та переробки (зміни стану, властивостей, форми) сировини в різних галузях промисловості, в будівництві тощо; наукова дисципліна, що розробляє та вдосконалює ці прийоми та способи. Технологією також називають самі процеси отримання, обробки, переробки, складання чи будівництва. Крім того під технологією розуміють опис виробничих процесів, інструкції з їх виконання тощо. Технологія значною мірою обумовлює якість і в багатьох випадках кількість продукції, що виробляється, її собівартість, продуктивність праці тощо. Вона пов’язана з науково-технічним прогресом, науковою організацією праці, досвідом новаторів виробництва. Як наукова дисципліна технологія сприяє впровадженню найбільш ефективних і економічних виробництв, що супроводжуються найменшими витратами часу та матеріальних ресурсів. Розвиток технології зумовлюється більш широким застосуванням малоопераційних, маловідходних і безвідходних технологічних процесів, вдосконалених методик, систем математичного аналізу та прогнозування, засобів електронної техніки. Як бачимо, технологія вже прямо пов’язується з науково-технічним прогресом, який є важливою складовою соціально-економічного розвитку. Слід відзначити, що широке розуміння технології, як ключового моменту розвитку суспільства, пропагував президент НАН України Б.Є. Патон ще у 70-х роках минулого століття, що знайшло відображення у технологічному спрямуванні фундаментальних досліджень академії.

Аналіз сучасних визначень та трактувань поняття “технологія” дозволив визначити технологію як практичне застосування знання в промисловості (рисунок 1.1). В той же час досить часто зустрічається визначення технології як практичне застосування знання для вирішення конкретних проблем, наприклад, для розробки засобів, матеріалів, методик та систем, призначених для задоволення потреб людей. Знання в свою чергу – це певна систематизована людством або людиною інформація щодо якогось об’єкту. Джерелом такої інформації є, з одного боку, набутий досвід, а з іншого – наукові дослідження. Причому наука (фундаментальні дослідження) є джерелом нового знання, яке через прикладні дослідження та розробки може бути втілено в нову або удосконалену технологію. Процес отримання знання, особливо сьогодні, залежить саме від науки, що підтверджується досвідом багатьох країн та підкреслюється багатьма дослідниками, зокрема економістами Всесвітнього економічного форуму.

Слід також зазначити, що трактування технології у вузькому розумінні, тобто як сукупність способів обробки або переробки сировини та матеріалів, не відповідає потребам знаннєвого суспільства (інноваційної економіки), оскільки наукова складова технології в даному випадку відіграє другорядну роль поряд з тим, що фактично відкидаються “нематеріальні” технології. Маються на увазі управлінські технології, технології надання послуг тощо.

Таким чином ми пропонуємо визначити технологію як використання результатів наукових досліджень для вирішення конкретних проблем, призначених для задоволення потреб людей, покращання їхнього добробуту та відповідно збільшення темпів економічного зростання країни за рахунок активізації інноваційних процесів в країні.

Відповідно до такого розуміння технології, під технологічним розвитком ми розуміємо процес застосування результатів наукових досліджень в нових виробничих процесах, розробках, продукції та споживчих товарах тощо, в діяльності суб’єктів. Тут варто наголосити на тому, що поняття технологічного розвитку не тотожне поняттю розвитку технологій, оскільки останнє стосується безпосередньо доведення результатів наукових досліджень до практичного використання, тобто створення нової технології, тоді як технологічний розвиток передбачає поширення технологій в країні, промисловості, галузі, підприємстві.

Очевидно, що впровадження результатів наукових досліджень чи будь-яке інше їх застосування в діяльності підприємств не може мати безперервний характер. По-перше, кожна технологія має свій життєвий цикл, а тому навіть поява нової, значно ефективнішої технології, не призводить до миттєвої відмови від старої технології. Але у будь-якому разі рішення про впровадження нових технологій, нової продукції чи будь-яких інших інновацій залежить від керівництва підприємством, яке в свою чергу знаходиться під впливом як суб’єктивних, так і об’єктивних факторів. Якщо ж розглядати технологічний розвиток на макро- чи мета рівні, то він має свої механізми, моделі та закономірності. Так, однією з перших моделей, які описували технологічний розвиток, є так звана лінійна модель (рисунок 1.2).

Відповідно до лінійної моделі, інновація, в тому числі технологічна інновація, відбувається на окремих і послідовних етапах. Дослідження розглядається як початковий крок та джерело інновацій. В моделі також не приділялася увага ролі зворотних зв’язків на окремих етапах. Проте саме лінійна модель була обґрунтуванням необхідності проводити фундаментальні дослідження в США в повоєнні роки, вона забезпечила політичне розуміння технологічного розвитку та економічного зростання.

Результатом критики лінійної моделі була поява альтернативних моделей, які отримали загальну назву нелінійних моделей, спільною рисою яких є взаємодія між її складовими. Ланцюгова модель С.Клайна (рисунок 1.3) є однією з найбільш цитованих та відомих нелійних моделей.

На відміну від лінійної моделі, в якій наукові дослідження є початковим етапом інноваційного процесу, в даній моделі початковим етапом є дослідження потенційного ринку, проте самі дослідження впливають на всі стадії інноваційного процесу. Ланцюгова модель поєднує у собі два шляхи виникнення інновацій.

Перший шлях є центральним ланцюговим механізмом, який починається з ідеї, далі йдуть розробка, виробництво та маркетинг. Другим шляхом є серія зворотніх зв’язків, які виникають на кожному етапі інноваційного процесу. Очевидно, що в певному інноваційному процесі виникають два види відносин: відносини, пов’язані з інноваційним процесом в середині фірми; відносини між фірмою та науково-технологічною системою, в якій діє фірма. Слід зазначити, що зазвичай інновація відбувається за допомогою наявних знань. При виникненні проблем інженери передусім звертаються до існуючих технологій та знання, а коли цього є недостатньо, вони звертаються до наукових досліджень.

Незважаючи на недоліки лінійної моделі, вона дозволяє нам виділити типи впливу на технологічний розвиток: з одного боку, «науковий поштовх», а з іншого – попит. Д. Мовері та Н. Розенберг зазначають, що технологічний розвиток є ітеративним процесом, в основі якого лежить взаємодія «наукового поштовху» та попиту.

„Науковий поштовх” передбачає передусім стимулювання наукових досліджень та розробок і спрямований на створення нової технології; тоді як попит наполягає на формуванні ринкового попиту на нові технології.

Австралійський дослідник А.Йетс також стверджує, що існує лише два механізми технологічного розвитку: маркетинговий ривок та технологічний поштовх, які взаємопов’язані між собою. Проте вони жодним чином не можуть впливати на темпи технологічного розвитку. Тому він виділяє наступні фактори технологічного розвитку:

• Допитливість та відкриття. В основі цього фактору лежить особистий інтерес винахідника. Однак сьогодні відкриття, як правило, забезпечуються значною мірою фінансуванням наукових колективів, оскільки ключову роль у винахідницькій діяльності тепер відіграють професійні науково-дослідні лабораторії.
• Ринкові сили. В основі цього фактору – конкуренція, яка, з одного боку, проявляється у бажанні підприємців знизити витрати шляхом впровадження нових, більш ефективних технологій, тобто ринок „втягує” технології в себе. А з іншого боку – у бажанні отримати надприбутки шляхом створення нового ринку для істотно нової технології (наприклад, Поляроїд, фотокопіювальні машини тощо), тобто технологія „вштовхується” на ринок, створюючи потребу і попит.
• Очікування суспільства. В основному цей фактор діє в сфері охорони здоров’я, безпеки, охорони навколишнього середовища. Прикладом є прогрес у технологіях обробки та переробки відходів, технологіях захисту від виробничих травм тощо.
• Політичні рішення можуть також досить серйозно впливати на розповсюдження тієї чи іншої технології. Наприклад, сьогодні активно дискутується необхідність розвитку медичних технологій на основі стволових ембріональних клітин, технологій клонування людини тощо.
• Регулювання. Цей фактор покликаний подолати дисфункції ринку в напрямку розвитку суспільно необхідних технологій (технології очищення навколишнього середовища).
• Основні проблеми, в тому числі глобальні проблеми людства. Так, тероризм та війни стимулюють розвиток нових технологій пошуку небезпечних речовин тощо.

Дещо інакше вважають американські дослідники Д. Петерсон, T. Ля-Турретт, Дж. Бартіс, які виділяють наступні групи факторів технологічного розвитку гірничодобувної галузі:

• промисловий попит на нові послуги та обладнання;
• товарні ринки;
• фінансування НДДКР та кооперація виробництва з наукою;
• регуляторні та суспільні перешкоди;
• промислова консолідація;
• глобалізація.

Англійський дослідник Ф.Суарез зазначає, що на технологічний розвиток впливає дві групи факторів: на рівні фірми та на рівні зовнішнього оточення. Слід зазначити, що Ф.Суарез розглядає фактори з точки зору їхнього впливу на процес домінування тієї чи іншої технології. Незважаючи на це, наведені нижче фактори головним чином збігаються і з факторами технологічного розвитку, оскільки вони пов’язані з домінантною технологією.

На рівні фірми він розглядає наступні фактори.

1. Технологічна перевага фірми, яка визначається рівнем технології, яка використовується або буде впроваджена на фірмі. За інших рівних умов, чим ефективніша технологія, тим більше шансів на успіх у фірми та у технології.
2. Додаткові активи та кредитоздатність. Сюди відносяться як майнові (виробничі) можливості фірми, так і нематеріальні активи (репутація та кредитоспроможність).
3. Стратегічне маневрування. Цей фактор має справу з чотирма ключовими елементами стратегії фірми: час входу на ринок, цінова політика, ліцензійна політика, маркетингова та PR політика фірми.
4. Розмір встановленої основи. Сутність цього фактору полягає у сумісності технологій чи продукції, що виробляється, з попередніми результатами діяльності або з аналогами конкурентів.

Також важливе значення відіграють фактори зовнішнього оточення, які можуть впливати на технологічний розвиток як безпосередньо, так і опосередковано:

1. Нормативи та втручання інституцій. Сутність цього фактору полягає у тому, що держава через нормативно-правові акти та інші структури (наприклад, Держспоживстандарт) може суттєво впливати на розвиток тієї чи іншої технології.
2. Характеристика технологічного поля, пов’язана зі структурою та динамікою ринку та технології. Зокрема, олігопольний попит може перешкоджати впровадженню нової технології.
3. Ефект мережі. Сутність фактору полягає у споживанні певних додаткових супутніх продуктів фірми, що призводить до формування так званої споживчої мережі. Вона дає змогу фірмі перешкоджати конкурентам впроваджувати новий продукт/технології завдяки лояльності споживачів.
4. Режим пристосування – має справу з інтелектуальним захистом нової технології/ продукту. Це значно перешкоджає конкурентам створювати аналогічну продукцію / технології. Яскравим прикладом дії цього фактору є приклад Поляроїду, який захистив патентами свою технологію миттєвої фотографії, а потім притягнув Кодак до суду за спробу винайти щось на зразок Поляроїду. З іншого боку, жорсткий режим стимулює створення істотно нової технології, яка здатна забезпечити порівняно більший технологічний „ривок”.

Об’єктивна оцінка факторів технологічного розвитку неможлива без вивчення офіційних джерел, серед яких чільне місце в сфері інноваційної діяльності посідає посібник Осло. Зокрема, в ньому приведені наступні фактори, які впливають на інноваційний процес:

• економічні фактори (надмірні ризики, дуже висока вартість інновації, доступ до джерел фінансування, термін окупності інновації);
• фактори підприємства (інноваційний потенціал, наявність кваліфікованого персоналу, інформація про технології, інформація про ринок, труднощі обліку інноваційних витрат, опір змінам, доступ до послуг, можливості кооперації);
• інші фактори (інфраструктура, технологічні можливості, потреба в інноваціях, захист прав власності, законодавство та оподаткування, сприйнятливість споживачів до нового).

Як зазначають автори посібника, згадані фактори не є взаємовиключними, тобто вони можуть перекривати один одного.

Отже, на основі вищевикладеного фактори технологічного розвитку були згруповані та систематизовані нами наступним чином (рисунок 1.4).

Серед них окремо варто виділити такого універсального „гравця” на ринку як держава. Вона може впливати як позитивно, так і негативно на розвиток будь-якого процесу на національному і нижчих рівнях через механізми впливу як виконавчої, так і законодавчої влади. Більше того, інколи ефекти від дії окремих державних інституцій є прямо протилежними. Така ситуація спостерігається в Україні, де законодавчо встановлені норми фінансування та стимулювання науково-технічної та інноваційної діяльності, а виконавча влада всіляко не дотримується цих норм . Серед специфічних інструментів регулювання технологічного розвитку, на нашу думку, варто відзначити національні пріоритети розвитку. Реалізація національних пріоритетів має на меті прискорення розвитку окремих напрямків науки і технологій, інноваційної діяльності. В Україні національні пріоритети розвитку науки і техніки реалізуються через державні наукові і науково-технічні програми, які в свою чергу складаються з проектів. Однією з головних умов ефективної реалізації державних пріоритетів є їхнє пріоритетне фінансування. Проте в Україні, як зазначає О. Попович, пріоритетність носить суто формальний характер.

Щодо економічної політики як фактору технологічного розвитку, то можна сказати, що вона забезпечує передусім сприятливі умови для, з одного боку, пришвидшення лінійного процесу створення технологічних інновацій, а з іншого боку, для інноваційної та науково-технічної діяльності взагалі.

Як видно з рисунку, окремим фактором виділено продукування знання, що обумовлено його роллю у технологічному розвитку та специфікою його впливу. Так, продукування знання може відбуватися паралельно (відокремлено) від діяльності підприємства, тоді як вплив інших факторів на діяльність підприємства є перманентним (ринкова кон’юнктура, власні кошти тощо). Специфікою продукування знання є випадковий (невизначений) у часі та значущості характер цього процесу.

Також слід зазначити, що вплив цього фактору на технологічний розвиток є комплексним і відображується передусім в чотирьох вимірах:

1. Інтенсивність прямого трансферу знань від науки до застосування залежить від виду економічної діяльності (або галузі). Наприклад, аналіз, проведений в США, показав, що існує сильний зв’язок між фундаментальною наукою та хімічними і фармацевтичними компаніями, тоді як компанії електронної галузі більше орієновані на прикладну науку. А механічні та транспортні технології, з іншого боку, мають взагалі слабкі зв’язки з наукою.
2. Природа впливу фундаментальних досліджень на технологічний розвиток також залежить від створення радикально нових технологій (наприклад, напівпровідників, синтетичних матеріалів тощо) та акумулювання вдосконалень.
3. Фундаментальна наука здійснює вплив не лише через прямий трансфер знань, але також через доступ до навичок, нових методів, інструментів.
4. Трансфер знань, головним чином, особистісно виражений і залежить від персональних контактів, мобільності, участі в національних та міжнародних мережах.

Для повноти дослідження необхідно виділити наступні основні суб’єкти технологічного розвитку, які безпосередньо беруть у ньому участь:

• організації, що продукують нове знання та технології (науково-дослідні інститути, лабораторії, відповідні підрозділи підприємств);
• інститут споживачів нових технологій (населення, підприємства тощо);
• організації стимулюючої інфраструктури (інноваційні, венчурні фонди, центри науково-технічної інформації, банки ідей, технологічні парки, навчальні установи тощо);
• держава (уряд, парламент).

Варто відзначити, що як і будь-які явища в економіці, визначені нами суб’єкти технологічного розвитку не є взаємовиключними. Наприклад, науково-дослідні лабораторії можуть існувати або як незалежні суб’єкти господарювання, або ж бути підрозділом іншого, більш крупного суб’єкту, зокрема бути частиною потужної корпорації.

Таким чином, можна стверджувати, що технологічний розвиток є складним процесом, ключовою характеристикою якого є взаємодія між його учасниками. Одним з важливих факторів, які є необхідними для технологічного розвитку, є продукування нового знання, яке сьогодні відбувається здебільшого через проведення НДДКР. Дослідження впливу окремих факторів на технологічний розвиток України дасть змогу розробити науково обґрунтовані рекомендації щодо стимулювання технологічного розвитку.

1.2 Форми взаємодії науки з промисловістю та методи їх оцінки

Як ми зазначали, технологічний розвиток визначається ефективністю взаємодії між його учасниками, і зокрема між науковими інститутами та підприємствами. Тому важливим для управління, тобто для активізації процесу взаємодії, є об’єктивна оцінка або вимірювання ступеню взаємозв’язків, їх інтенсивності тощо.

Однак вимірювання взаємовідносин між суб’єктом та об’єктом, особливо у випадку нелінійного зв’язку, завжди було і є однією з найскладніших проблем економічного аналізу. Саме з цієї причини застосування концепції національної інноваційної системи як методологічного підходу дає змогу вирішити поставлені завдання нашого дослідження. Незважаючи на описовий характер концепції НІС, вона є рамковою для багатьох кількісних досліджень. Відомим прикладом її застосування є побудова інноваційних матриць, які дозволяють виявити сектори, де розміщена інноваційна діяльність.

Очевидно, що використання концепції НІС для оцінки взаємодії науки з промисловістю дозволяє отримати, передусім, відповідні адекватні первісні дані, які в свою чергу, мають найкращим чином відображати як прями, так і непрямі зв’язки між наукою та промисловістю.

Для цього розглянемо спочатку, як здійснювався розвиток взаємодії між наукою та промисловістю і яким чином наука здійснює свій вплив на технологічний розвиток підприємства, галузі та країни на прикладі світового досвіду та досвіду України.

Аналіз наукової літератури виявив наступні етапи розвитку ролі університетів (як одного з провідних інститутів системи генерації знання, тобто науки) та їх впливу на економічний та зокрема технологічний розвиток країни (таблиця 1.1).

Слід відзначити, що європейські університети були більше орієнтовані на власні цілі (власне тому ми називаємо їх класичними), тобто їх більше цікавила освіта та академічні дослідження. Тоді як американські університети були ближче до промисловості [19], завдяки більшого спрощення навчальних програм, але суттєвому збільшенню практичності, тобто американська модель освіти акцентує увагу на практичних навичках особи, тоді як європейська освіта вирізняється більшою академічністю. Внаслідок цього Європа сьогодні має відставання від США в науково-технологічній сфері.

Таблиця 1.1. Розвиток відносин між університетами та промисловістю

Етап	Назва	Особливості
19 ст.	Розвиток академічних досліджень	Утворення консультаційних зв’язків між професорами та колишніми студентами, які працюють на хімічних фірмах
Друга половина 19 ст.	Трансфер до США моделі дослідницького університету	Перехід на більш рівноправну основу у проведенні досліджень, замість професора як уособлення науково-дослідної одиниці виступає підрозділ (колектив)

 

Кінець 19 ст.	Відокремлення університетів від інших сфер створення ідеології фундаментальних досліджень	В цей період університети стають відносно слабкими інституціями, які потребують суттєвої підтримки для проведення досліджень
Перша половина 20 ст.	Розвиток відносин між наукою та державою	Академічні вчені у військових лабораторіях, що розташовані в університетах, застосовують свої навички фундаментальних досліджень для розвитку технологій; усвідомлюють силу та перспективність міждисциплінарних досліджень, на які виділяються значні обсяги фінансування, поєднуючи практичні результати з їх теоретичним обґрунтуванням.
Ранній пост-воєнний період	Поява нових напрямків досліджень, активізація прикладних досліджень.	Відкриваються нові напрямки досліджень, разом з тим продовжується встановлення тісних зв’язків з військовою тематикою, що призводить певною мірою до розриву з ідеологією фундаментальних досліджень. На практиці активно застосовується лінійна модель інноваційного розвитку.
70-80 рр. 20ст.	Розвиток відносин між наукою та промисловістю з огляду на зростаючу міжнародну конкуренцію та невідповідність існуючих галузей промисловості потребам економічного розвитку.	Наука переходить на нові, відносно незалежні, основи відносин з промисловістю. В цей час існує потреба впровадження нових технологій в існуючих галузях промисловості та створення нових галузей на основі нових технологій. Все це призводить до появи національної політики щодо розвитку цивільних технологій, до цього часу така політика замикалася на військових потребах.
Кінець 20 століття	Розповсюдження відносин науки з промисловістю на країни Європи та Латинської Америки з урахуванням їх культурних, академічних традицій та промислового розвитку.	Посилення університетами усвідомлення своєї ролі в економічному розвитку стимулювало розвиток наукових досліджень, особливо в сферах пов’язаних з майбутнім розвитком. Це призвело до використання навчальної функції університетів як основи відносин з промисловістю, особливо в регіонах з низько- та середньотехнологічною промисловістю.
Початок 21 століття	Університети як частина інфраструктури нового знаннєвого суспільства .	Університети починають асоціюватися з навчанням, дослідженнями та інноваціями. З’являються нові мережі, які поєднують державу, промисловість та науку та витісняють пережитки лінійної моделі інноваційного розвитку.

На відміну від світових традицій, яким притаманна вирішальна роль університетів у проведенні досліджень, та відповідно створенні нового знання, в Україні провідну роль у системі генерації знання відігравали не університети, а науково-дослідні інститути державних академій наук. Тому для досягнення цілей нашого дослідження ми розглянемо етапи становлення НАН України (таблиця 1.2).

Таблиця 1.2. Етапи розвитку НАН України

Етап	Сутність
Початок 20 ст.	Об’єднання тематично пов’язаних між собою дослідницьких груп та вчених, як правило, одного наукового напрямку
30-і роки	Утворення самостійних науково-дослідних інститутів з властивою їм стабільністю організаційної структури
50-60-і роки	Поява в структурі науково-дослідних інститутів спеціалізованих підрозділів конструкторської бази, дослідно-виробничих підрозділів тощо, що сприяло прискоренню «матеріалізації» нового знання
70-і роки	Формування науково-технічних комплексів через виділення зі структури науково-дослідного інституту вищезгаданих підрозділів – вони стають юридично самостійними. Також з’являється новий вид організаційної структури – інженерний центр, який має вивчати потреби народного господарства, обґрунтовувати науково-технічні нововведення (читай – інновації). Це в свою чергу, означає не лише прискорення трансформації нового знання в новий продукт, але і певну орієнтацію науки на «ринок» тією мірою, якою він міг існувати в Радянському Союзі
друга половина 80-х років	Подальша спеціалізація та кооперація з іншими галузями призвела до появи міжгалузевих науково-технічних комплексів, головною метою яких було наукове забезпечення технологічного переозброєння виробництва на світовому рівні з обов’язковим виходом серійної продукції
кінець 80х – початок 90х років	При академічних інститутах з’являється багато малих підприємств. Очевидно, однією з причин їхнього активного розповсюдження були пільги з оподаткування прибутку, що за умов скорочення фінансування було спробою вижити та зберегти наукову базу. Питання виробництва наукомісткої конкурентоспроможної продукції в даному випадку не було головним
з 1996 року	Етап «ринково-орієнтованого» становлення академічної науки. Характерною рисою цього етапу є нові організаційні структури (технопарки), які з одного боку повинні зблизити науку та промисловість, значно прискорити впровадження наукових результатів, а з іншого – є джерелом ресурсів для покращання матеріально-технічної бази академічної науки. Посилюється економічна функція науки

Незважаючи на відмінність у принципах побудови етапів, очевидним є те, що у 70-80-х роках як в Україні, так і в США відбуваються спроби посилення взаємозв’язку між наукою та промисловістю. Проте, якщо в США та Європі ці процеси продовжували розвиватися, то в Україні внаслідок розвалу СРСР відбулися протилежні процеси (таблиця 1.3).

Таблиця 1.3. Розвиток взаємовідносин між наукою та промисловістю

Роки	США	Україна
до 1940-1950	Становлення університетів як НДІ	Становлення академічної науки
з 1950-60 до 1990	Розвиток взаємовідносин з промисловістю, активізація впровадження нових технологій в цивільну промисловість, особливо військового призначення	Активізація взаємовідносин з промисловістю, створення нових організаційних форм інтеграції науки з виробництвом
після 1990	Формування мереж між університетами, промисловістю та державою як невід’ємного елементу знаннєвого суспільства	Економічна криза та руйнація зв’язків з промисловістю, розвиток науки та промисловості відокремлений один від одного

Джерело: складено автором за [19-20]

Більшість зв’язків між науковими установами та промисловістю були зруйновані передусім через руйнацію самих промислових підприємств та їх матеріально-виробничої бази. В той же час в науковій системі України також відбувалися процеси руйнації науково-технологічного потенціалу (відтік кадрового потенціалу, старіння матеріально-технічної бази тощо). Фактично лише надпотужні науково-технічні комплекси змогли зберегти свої відносини з промисловістю. Варто додати, що сьогодні ситуація покращується: підприємства, вирішивши питання виживання, починають вирішувати питання свого подальшого розвитку і все частіше звертаються до науки. В результаті такої взаємодії вигоди отримує не лише наука (додаткове фінансування, обмін знанням, інші додаткові можливості та переваги), промисловість (нові технології, огляд наукового прогресу, вирішення технічних проблем, покращання якості персоналу), але і держава, про що вже було сказано.

У світовій практиці напрацьовано велике розмаїття каналів, через які наука взаємодіє з промисловістю. Аналіз наукової літератури [19; 23; 24; 25] дав можливість виділити дві групи взаємовідносин між наукою та промисловістю: інституційні форми та неінституційні. В даному випадку під інституційністю ми розуміємо організаційну  форму здійснення такої взаємодії. За критерієм впливу взаємовідносини можна поділити на такі групи: прямого та непрямого впливу. У таблиці 1.4 наведено основні форми взаємозв’язків науки та промисловості.

Таблиця 1.4. Основні форми взаємозв’язків науки та промисловості

	Інституційна форма		Неінституційна форма
Прямий вплив	а) створення спільних лабораторій; б) спін-офф 1-а група		а) ліцензування та інші дії з інтелектуальною власністю; б) навчання та підвищення кваліфікації працівників для фірм; в) дослідження на замовлення; г) спільні дослідження 2-а група
Непрямий вплив	а) створення технопарків, інкубаторів тощо; б) центри передачі технологій 4-а група		а) міграція кадрів з науки у промисловість; б) конференції за участю науковців та промисловців; в) спільне керівництво дисертаційними дослідженнями; г) спільні публікації; д) створення мереж, в т.ч. між науково-дослідницькими закладами та своїми колишніми аспірантами та студентами; є) зустрічі, ініційовані промисловістю; ж) неформальні контакти 3-я група
	«тверді» дані			«м’які» дані
	— Дані отримуються з офіційних та статистичних джерел  — Дані отримуються в ході спеціальних обстежень, соціологічних досліджень

Як видно з таблиці 1.4, існує багато варіантів зв’язку між системою генерації знання та промисловістю, які суттєво різняться між собою. Більше того між наукою та промисловістю у кожному конкретному випадку може існувати не один, а декілька зв’язків, що в свою чергу обумовлює необхідність всебічного комплексного аналізу усіх можливих контактів для визначення впливу науки на промисловість. Тому для кожної форми взаємовідносин розглянемо механізм дії або впливу на промисловість і зокрема в аспекті технологічного розвитку. Також, очевидно, що для оцінювання кожної форми взаємодії науки з промисловістю повинні використовуватися відповідні кількісні та якісні показники, тобто тверді та м’які дані. Під твердими даними ми розуміємо передусім дані, джерелом яких є офіційна статистика, річна звітність установ чи організацій, тоді як м’які дані отримуються експертним шляхом чи проведенням соціологічних досліджень, і тому ці дані, як правило, відображають якісні характеристики об’єкту.

В першій групі представлено дві форми взаємодії: створення спільних лабораторій та створення спін-офф фірм. У першому випадку науково-дослідна організація надає у користування підприємствам чи іншим фірмам свою дослідно-експериментальну базу та/або відповідне кадрове забезпечення для проведення досліджень, тим самим безпосередньо беручи учать у підвищенні рівня технологічного розвитку конкретного підприємства. Аналогічним за дією є створення спін-офф фірм, або іншими словами, впроваджувальних фірм, коли з НДІ виокремлюється перспективний прикладний напрямок дослідження. Як правило, є дві причини такого «відщеплення». Перша – це невдоволення вченого ставленням до його наукових результатів, що спонукає його перейти на іншу роботу і довести, що отримані ним наукові результати є значущими. Друга причина – це можливість отримати надвисокі прибутки від впровадження отриманих наукових результатів. І в першому, і в другому випадку спін-офф є одним із засобом реалізації згаданих цілей. Разом з тим НДІ продовжує займатися своїми дослідженнями, не втрачаючи академічної свободи. А підприємство бере участь у адмініструванні спін-офф фірми, наданні активів тощо, як правило, отримуючи вигоди від комерціалізації створених нововведень.

Таким чином, для 1-ої групи припустимим є використання для аналізу описового та статистичного підходу, тобто аналіз показників діяльності таких інституцій із врахуванням мети, галузі та результатів функціонування материнської організації. Щодо методів аналізу, то тут можна використовувати широкий спектр методів, зокрема порівняння та аналіз окремих показників, побудова інтегральних показників, описового підходу тощо. Аналогічно до 1-ої групи може проводитися аналіз і по 4-й групі.

Щодо 2-ої групи, у склад якої входять різні за природою форми взаємодії, то тут кожна форма має бути проаналізована окремо. Так, ліцензування та інші види використання інтелектуальної власності здійснюють прямий вплив на технологічний розвиток підприємства, оскільки НДІ надає право використовувати вже готову технологію, відповідно захищену патентним правом. Найвідомішим прикладом використання ліцензій є програмне забезпечення, яке не вимагає додаткових матеріальних витрат у підприємств для його використання, тоді як придбання ліцензії на технологію виробництва якогось продукту також вимагає і придбання відповідного обладнання. Для аналізу ліцензування та використання інтелектуальної власності достатньо використати описовий та статистичний підхід. Слід відзначити, що саме ця форма відносин науки з промисловістю досить легко піддається вимірюванню, що зробило його популярним при аналізі впливу науки на розвиток промисловості. Основними об’єктами аналізу по даній формі взаємовідносин є патентно-ліцензійна діяльність науково-дослідної установи. На базі кількості патентів, їх галузевої структури, кількості ліцензій та ліцензійних платежів тощо проводиться відповідний аналіз. Необхідно підкреслити, що ця форма взаємодії характеризує потік кодифікованого знання, тобто знання, яке зберігається на певних фізичних носіях та може бути легко передане іншим.

Що стосується навчання та підвищення кваліфікації працівників підприємств, то тут вплив проявляється через передачу нового для промисловості знання від НДІ безпосередньо працівникам підприємств, які відповідно будуть застосовувати отримані знання у діяльності свого підприємства. Зрозуміло, що вимірювання цього зв’язку вимагає детальних даних щодо кількості працівників, які брали участь у тренінгах, тематики цих тренінгів, результатів застосування знання на виробництві тощо. Зазвичай такі дані нелегко зібрати, оскільки вони не відображаються у статистичних формах. Тому найбільш адекватним методом збору даних є проведення специфічних спостережень на рівні НДІ та/або підприємств.

Наступною формою у 2-ій групі є дослідження на замовлення, вплив яких проявляється через виконання НДДКР на контрактній основі. Ця форма зв’язку науки з промисловістю, здавалося б, є найбільш бажаною як для НДІ, так і для підприємств. Адже НДІ отримує відповідне фінансування, а підприємство – повністю володіє науковими результатами. Однак опитування академічних дослідників, проведені в Європі, свідчать, що дослідження на замовлення підприємств є менш важливими, ніж спільні дослідження, оскільки при виконанні досліджень на замовлення, як правило, потік знання чи технології є однонаправленим.

В той же час, остання у 2-ій групі форма зв’язку науки і промисловості, а саме спільні дослідження, здійснює свій вплив через спільне отримання нового знання, розробку технологій тощо. Перевагою даної форми є те, що наука і промисловість „об’єднуються” в одне ціле для вирішення конкретної задачі, що також дає змогу отримувати певні синергетичні ефекти. Вимірювання рівня цієї та попередньої форм взаємозв’язку базується на аналізі звітних та статистичних даних НДО та промисловості щодо фінансування НДДКР, кількості зайнятих у дослідженнях та інших доступних даних.

До складу 3-ої групи, як і до 2-ої групи, входить багато відмінних одна від одної форм взаємодії науки та промисловості. Однак їх об’єднує відсутність передачі технології як такої (у вузькому розумінні). Міграція дослідників з наукової сфери у бізнес (промисловість) за впливом на технологічний розвиток промисловості подібна до навчання та підвищення кваліфікації промисловців в НДІ. Проте, незважаючи на певні позитиви для бізнесу, така міграція може мати негативні наслідки, які проявляються у втраті кваліфікованого персоналу системою генерації знання. Разом з тим такі вчені ризикують втратити тісний зв’язок з науковими дослідженнями свого колишнього НДІ. Оцінювання цієї форми взаємозв’язку базується на аналізі даних стосовно міграції персоналу, які відображаються у звітності НДІ та статистичних збірниках.

Участь у конференціях та зустрічах, організованих промисловістю, є одним із важливих інформаційних джерел щодо потреб промисловості у наукових напрямках та дослідженнях з одного боку, а з іншого – щодо отриманих наукових результатів, перспектив того чи іншого напрямку досліджень. Під час таких зустрічей відбувається налагодження неформальних контактів, укладаються угоди про співробітництво тощо. Це обумовлює важливість вимірювання даного типу зв’язку науки і промисловості. Необхідним є отримання даних щодо кількості таких конференцій, кількісний та якісний склад їх учасників. Як правило, такі дані подаються у звітності НДІ та інформаційних повідомленнях конференцій.

Спільне керівництво дисертаційними дослідженнями за своїм впливом подібне до підвищення кваліфікації працівників фірм. В цьому процесі також відбувається зближення науки та промисловості, спільне вирішення поставленої задачі. Дисертант має змогу отримати нові знання, користуючись як сучасною теорією, так і практикою. Специфіка цієї форми взаємозв’язку обумовлює специфіку її оцінювання, адже дані щодо спільного керівництва не доступні у звітності НДІ, а отже можливим джерелом даних є проведення спеціальних соціологічних досліджень.

Наступною формою взаємозв’язку науки з промисловістю, яка досить легко піддається оцінюванню, є спільні публікації. Тут сутність впливу на промисловість з боку науки полягає у проведенні спільного дослідження, в результаті якого готується публікація. Слід проте зазначити, що наявність спільної публікації не означає, що спільне дослідження проводиться на формальному рівні. Можливим є залучення однієї чи іншої сторони до підготовки публікації. Тут також відбувається обмін даними, як і при участі у конференціях. Оцінювання цієї форми взаємозв’язку полягає у аналізі даних щодо кількості спільних публікацій у загальній кількості публікацій за певною тематикою, аналізі співавторства, імпакт-фактору спільних публікацій. Основним джерелом даних тут виступають електронні та інші інформаційні ресурси, наукові журнали, збірники тощо.

Останньою формою взаємозв’язку науки та промисловості в 3-ій групі нашого переліку є мережі між НДІ та своїми колишніми аспірантами та студентами, а також неформальні контакти НДІ з промисловістю. Як показує світовий досвід (див. наприклад [24]), ця форма взаємозв’язку є однією з найважливіших з точки зору виконавців наукових досліджень. Такі мережі забезпечують оперативний обмін необхідною інформацією обидві сторони, налагодження та встановлення формалізованих відносин, що пізніше відображається у різноманітних дослідженнях, лобіюванні спільних інтересів в державних органах влади тощо. Зрозуміло, що вимірювання таких форм зв’язку не може бути кількісно вираженим, а вимагає проведення спеціальних досліджень з якомога більшою кількістю суб’єктів в різних сферах, галузях тощо. Це, в свою чергу, дозволить виявити усі неформальні та/або формальні контакти, виявити структуру мережі тощо.

Зв’язки науки з промисловістю у 4-ій групі передбачають створення нових інституцій, які відносяться до інноваційної інфраструктури. Серед таких інституцій чільне місце посідають технопарки, бізнес-інкубатори, центри передачі (трансферу) технологій. Всі ці інституції по суті подібні одна до одної. Основним їх призначенням є інтеграція науки та промисловості, пришвидшення технологічного трансферу, підтримка наукомістких та високотехнологічних підприємств. Нагадаємо, що за визначенням Асоціації університетських дослідницьких парків, технопарк – це юридична особа, яка:

• має чи планує мати землю і будинки, спеціально призначені для проведення приватним і державним секторами науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, розміщення наукомістких фірм і сервісних служб;
• співпрацює з університетом чи іншим вищим навчальним закладом на контрактній основі чи в робочому порядку;
• сприяє зміцненню зв’язків університету з промисловістю в сфері НДДКР, допомагає розвиватися новим фірмам, а також сприяє економічному розвитку;
• надає допомогу в передачі технологій і обміні знаннями в області бізнесу між університетами і фірмами, розташованими на території парку.

Під центрами передачі технологій (далі — ЦПТ) ми розуміємо організації або структурні підрозділи НДІ, які забезпечують ефективність процесу передачі знання. Іншими словами, ці організації відповідають за ідентифікацію та передачу технологічних можливостей з науки до промисловості. Для реалізації свої мети ЦПТ використовують набір функцій, серед яких особливе значення мають наступні:

• огляд та відбір технологій;
• зберігання патентної інформації;
• технологічний маркетинг;
• укладання та супровід ліцензійних угод;
• пошук та підтримка партнерів у промисловості;
• управління правами інтелектуальної власності;
• створення та підтримка розвитку спін-офф фірм;
• розвиток високотехнологічних венчурних фірм.

Слід також зазначити, що згадані вище інституції поєднують у собі більшість типів взаємозв’язків з вже розглянутих вище груп.

Враховуючи багатоаспектність діяльності НДІ та розмаїття форм їх взаємодії з підприємствами, доцільним є використання багатьох індикаторів для оцінювання такої взаємодії і взагалі для оцінки ефективності наукової установи. Оскільки сприяння технологічному розвитку є однією з багатьох функцій НДІ, доцільним проводити таку оцінку, базуючись на загальних оцінках діяльності наукової установи.

У світовій практиці застосовують багато підходів та моделей оцінювання ефективності діяльності НДІ. Е.Гейслер пропонує наступну їх типологізацію:

• Дослідження економічного ефекту результатів НДДКР та їх виконавців. Ці дослідження використовують підхід „вхід-вихід” та містять економічну оцінку діяльності НДІ та/або певних розробок. Іноді використовується оцінка ефективності НДДКР у фінансових показниках. Перевагами таких моделей є те, що вони намагаються оцінити ефективність науково-дослідної діяльності та дати кількісну її оцінку. Проблеми, притаманні цій групі, пов’язані з узгодженням (накладанням) економетричних моделей зі змінними, що описують науково-дослідну діяльність; з труднощами по ідентифікації економічних ефектів НДДКР та їх виокремлення від інших явищ; а також проблеми, пов’язані з часовим лагом отримання можливого ефекту від результатів НДДКР.
• Дослідження, які підкреслюють аспекти індивідуальної та колективної продуктивності в оцінці ефективності науково-дослідної діяльності, особливо на рівні проектів.
• Моделі, які базуються на використанні специфічних індикаторів у вигляді одиничних показників чи їх комбінацій. Найбільше в цій групі використовуються такі показники, як публікації, цитування та патенти. Подібний підхід використовується головним чином економістами, які застосовують патенти та патентне цитування як індикатори ефективності науково-технологічної діяльності. Взагалі, публікації та цитування застосовуються, головним чином, для оцінки фундаментальних досліджень, а патенти – для прикладних і деякою мірою промислових та неакадемічних досліджень.

Моделі цієї групи мають тенденцію до ігнорування чи недооцінки труднощів, властивих підрахунку публікацій, цитувань, патентів; тому подібні дослідження стикаються з проблемами репрезентативності результатів. В той же час, перевагами моделей цієї групи є можливість оцінки винахідницької діяльності взагалі; можливість оцінки цілих дисциплін та наукових галузей; а також проведення міждисциплінарних порівнянь.

• Ця група моделей для оцінки ефективності НДІ використовує підхід, який поєднує ресурси на вході з виміром результатів на виході з НДДКР. Такі статистичні кореляції ілюструють вклад НДДКР в економічне зростання та в різноманітні інституції. Основною методологічною проблемою у подібних дослідженнях є існування широкого розриву, як часового, так і феноменологічного, між ресурсами на вході та їх впливом на продуктивність, доходи та економічне зростання. Разом з тим, перевагами цього підходу є можливість робити статистичні висновки; достовірність та співставність (чи порівнюваність) даних; а також можливість робити між-організаційні порівняння.
• Моделі, що використовують суб’єктивні оцінки експертів, замовників, споживачів, конкурентів. Ці методики застосовуються для оцінки окремих дослідників, наукових колективів та цілих НДІ. Основною проблемою, яка притаманна особистим думкам, є суб’єктивна сутність оцінки, що, в свою чергу, може привести до формування ефектів „взаємозахоплення”, дружби, або упередження тощо. Ще одною проблемою застосування таких моделей є труднощі співставлення та порівняння суб’єктивних даних з кількісними індексами. Незважаючи на це, цим моделям притаманні наступні переваги: відносна легкість отримання даних, які забезпечують інформацію щодо якості НДДКР; можливість проводити перехресні порівняння суб’єктивних оцінок з численних джерел.

Наприклад, у Великобританії при проведенні оцінки науково-технічної діяльності активно застосовується форма peer review із застосуванням незалежних зовнішніх експертних оцінок. Для оцінки використання та розподілу державних асигнувань для університетів (наукові установи) використовують чотири групи показників, за допомогою яких легко можна оцінити якість діяльності університету: показники досягнення поставлених науково-технічних цілей, показники оцінки діяльності в сфері освіти, показники конкурентноздатності та реальності довгострокових цілей, показники розповсюдження наукових знань в суспільстві. За результатом оцінки експертами усіх показників університети відповідно до рейтингу (інтегральної оцінки) групуються у сім груп. Відповідно, кожній групі притаманний свій коефіцієнт розподілу фінансових коштів [[xxviii]].

Незалежно від вибору моделі, за якою буде проводитися оцінка діяльності НДІ, необхідно визначатися з набором конкретних показників та їхніх джерел, які будуть використовуватися для забезпечення дослідження. Як свідчить практика, в подібних дослідженнях використовується сталий перелік основних показників:

• ресурси на вході (кадрова забезпеченість НДІ; рівень фінансування; матеріально-технічне та інформаційне забезпечення досліджень тощо);
• результати досліджень (публікації, патенти, виконані науково-дослідні роботи тощо);
• поточний супровід (участь у конференціях, тренінги, робочі групи тощо);
• оцінки та опитування (експертні, власні).

Аналіз наукової літератури показав, що найпопулярнішими показниками, які застосовуються для визначення взаємозв’язку науки та промисловості, є публікаційна активність, патентування та відповідно цитування. Тому розглянемо методики їх використання більш детально.

У.Шмох у своїй роботі [26] для кількісного опису відносин між наукою та технологією розглядає відношення між публікаціями та патентами, головну увагу приділяючи патентам НДІ та публікаціям, авторами яких є працівники промислових підприємств. Причинами такого вибору є твердження, що НДІ буде патентувати свої наукові результати тоді, коли буде зацікавлена у комерційному їх використанні та співпраці з промисловістю, яка уже існує або є намір її налагодження. Таким чином високу частку патентів НДІ в їх загальній кількості можна розглядати як гарний індикатор тісного взаємозв’язку між наукою та промисловістю. Вибір же публікацій, які походять від промислових підприємств, обґрунтовується тим, що такі публікації є сигналом для академічних дослідників про певні наукові компетенції, що виникли в промисловості. Однак найбільш цікавим аспектом тут є спільні публікації НДІ та промислових підприємств, які прямо пов’язані зі співробітництвом між наукою та промисловістю.

Також У.Шмох застосовує спеціальний індикатор, сутність якого полягає у цитуванні наукових публікацій (непатентна література) у патентних заявках. Таке цитування (посилання) відбувається у випадку неможливості знайти відповідні патенти, тобто фактично це означає відсутність промислової розробки за даною проблемою. Зазвичай, цей показник застосовується на мезо- та макрорівні, хоча можливо оцінювати вплив окремих інституцій на розвиток технологій. Формально цей показник непатентного цитування розраховується за формулою:

Чим більшою є кількість посилань на наукову літературу в патентах, тим більша залежність від науки існує в даному напрямку технологічного розвитку. Однак, при застосуванні цього показника треба брати до уваги, що не завжди посилання на наукові публікації в патентах пов’язані зі співробітництвом між НДО та промисловим підприємством. Тому згаданий показник дає вагомі результати лише при достатньо великій вибірці.

Слід відзначити, що використання цього показника є досить популярним у дослідників науково-технологічної та інноваційної сфери . Зокрема, цікавим ілюстративним прикладом є дослідження, результати якого наведено у [[xxx]]. Автори дослідження проаналізували кількість не-патентного цитування за першою сторінкою патентів, виданих у США, у 1987-1988 та у 1993-1994 роках. Методологія дослідження передбачала відсіювання тих непатентних посилань, які не пов’язані з науковими роботами, до яких було віднесено статті у наукових журналах, наукові конференції та інші наукові публікації. В результаті порівняння за країнами було з’ясовано, що за цими даними зв’язок між наукою та технологічним розвитком в США та Великобританії у порівнянні з Францією, Німеччиною та Японією суттєво посилився, тоді як в останній групі країн таке зростання було повільним [31, 320].

Разом з тим описана нами методика на базі непатентного цитування має ряд недоліків, пов’язаних в першу чергу з концептуальними моментами (наприклад, рівень зв’язку між непатентною літературою та наукою як такою є неоднозначним, те саме стосується мотивів використання непатентних посилань в патентах тощо). Однак, незважаючи на це, можна стверджувати, що ця методика залишається перспективною для подальших досліджень.

Цікавою для апробації, на нашу думку, є методика, сутність якої полягає у паралельному співставленні динамічних рядів за кількістю патентів та публікацій. Як стверджує У.Шмох: „…порівняння часових рядів за тривалі періоди спостереження підтримує розуміння взаємодії між промисловими та академічними дослідженнями…” [26, 110]. Наприклад, аналіз даних з нейронних мереж засвідчив існування прямої залежності між кількістю публікацій та кількістю патентів в Європі в період з 1980 по 1991 рр. Основною проблемою застосування цієї методики є нееквівалентність визначення напрямків технологічного розвитку за патентами і за публікаціями. Зазвичай, навіть ключові слова при пошуку розуміються по-іншому у різних базах даних. З цієї причини подібні порівняння повинні здійснюватися за участю експертів, що дасть можливість чіткіше визначити відповідні публікації та патенти з одного напрямку. Необхідно також відзначити, що ця методика також дає можливість охопити динаміку взаємодії науки та технології за тривалий період і відповідно здійснити вагомий внесок у розуміння інноваційного процесу. В цьому контексті, важливим є проведення досліджень у багатьох напрямках технологічного розвитку.

Разом з тим вже згадані провідні дослідники відносин між наукою та промисловістю, зокрема У.Шмох, відзначали, що незважаючи на публікації та патенти, які є одними з найбільш вдалих показників для дослідження згаданих відносин, доцільно також враховувати такі додаткові показники, як кількість госпдоговорів, участь у практичних (прикладних) конференціях тощо. Джерелом подібних додаткових даних є спеціальні обстеження та річна звітність установ.

1.3 Національна інноваційна система  як ключ до  досліджень взаємодії науки з промисловістю

Взаємодія суб’єктів процесу технологічного розвитку є його ключовою характеристикою, завдяки якій відбувається перетворення вхідних ресурсів на нові технології, інновації тощо, а також їхнє розповсюдження в економіці країни. Якщо в результаті такої взаємодії між суб’єктами технологічного розвитку утворюються постійні функціональні зв’язки, або мережі, то можна говорити про інноваційну систему країни або регіону.

Останнім часом в наукових та політичних колах України активно обговорюється проблема інноваційного розвитку взагалі та побудови інноваційної моделі розвитку України зокрема. Відомо, що одним з найважливіших винаходів людства у ХХ столітті вважають „інновацію”, продукування та ефективне використання якої може забезпечуватися через національну інноваційну систему (далі – НІС). Існування та подальше функціонування національної інноваційної системи впливає на суспільство як у теоретичному, так і в практичному плані. В теоретичному сенсі вплив НІС обумовлюється її спроможністю слугувати науковим обґрунтуванням та системним забезпеченням появи та реалізації інновацій. У практичному – національна інноваційна система допомагає політикам та урядовцям приймати необхідні рішення та формувати дієві механізми інноваційного розвитку.

Ідея національної інноваційної системи, або системи інновацій, на противагу простим моделям інноваційного процесу отримала широкий розвиток в другій половині 80-х років минулого століття, хоча ця ідея привертала увагу окремих науковців ще у ХІХ столітті. Відома праця Ф.Ліста „The national system of Political Economy” (1841), в якій він критикує економістів-класиків за недостатню увагу до науки, технологій та навичок як факторів економічного розвитку. Так, наприклад, Ф.Ліст пише: „Сучасний стан нації є результатом накопичення всіх відкриттів, винаходів, вдосконалень, покращань та зусиль усіх поколінь, які жили до нас: вони формують інтелектуальний капітал сучасного людства, і кожна окрема нація є продуктивною лише в міру знань, як застосувати досягнення попередніх поколінь та покращити їх власними надбаннями”. Більше того він одним з перших усвідомив необхідність існування зв’язків між промисловістю, науковими та освітніми установами [33, 162]. Аналізуючи та позитивно оцінюючи основні положення праці Ф.Ліста, К.Фрімен та Л.Соете в [12, 295] відзначають, що згадана праця сьогодні мала б називатися „Національна інноваційна система”.

Слід відзначити, що концепція національної інноваційної системи розглядає інноваційний розвиток як взаємодію його учасників. Проте на відміну від інших моделей (наприклад, лінійної моделі інноваційного розвитку) в даному випадку взаємодія між учасниками, особливо між державною та приватною науковими системами, ресурсами (людськими, природними, інтелектуальними) та інфраструктурою є однією з ключових характеристик. Як відзначено у [32, 846], до питання взаємодії також додаються питання попиту та пропозиції технологій, ролі головних суб’єктів в науковій системі та їхній поділ праці.

Розробниками теорії національних інноваційних систем є всесвітньо відомі вчені в галузі інноватики: К.Фрімен, Б.Лундвал та Р.Нельсон. Великий доробок в розробок цієї теорії також був внесений С.Меткалфом, П.Пателом, К.Павітом та іншими вченими.

Так, К.Фрімен розглядає НІС як мережу інституцій державного та приватного секторів, чия діяльність та взаємодія ініціює, імпортує, модифікує та розповсюджує нові технології ; 1]. Головну увагу він надає стабільності та змінам інноваційної системи головним чином за умов сильної координуючої ролі держави та горизонтальної координації. Схоже визначення НІС присутнє у Б.Лундвала, згідно з яким НІС – це елементи та взаємовідносини, які складаються у створенні, розповсюдженні та використанні нового, економічно корисного знання, та які знаходяться на території держави, хоча Б.Лундвал і зосереджує свою увагу на відносинах між виробником та споживачем знання. Дещо інакше розглядає НІС Р.Нельсон, який більше уваги приділяє ефективності взаємодії елементів НІС. На його думку, НІС – це сукупність інституцій, чия взаємодія визначає інноваційну ефективність національних фірм . На противагу К.Фріману, Р.Нельсон наголошує на конкуренції як механізмі розмаїття, яка є стимулом до інноваційної діяльності. Згідно з П.Пателом та К.Павіттом, НІС формують національні інституції, їхня заохочувальна структура та здатність, що визначає швидкість та напрями технологічної діяльності (або обсяг та склад змін у діяльності, що генерує нові технології) в країні . Найбільш розгорнуте визначення серед згаданих вчених надає С.Меткалф, який визначає НІС як сукупність певних інституцій, які спільно або індивідуально впливають на розвиток та поширення нових технологій та які забезпечують засади формування та реалізації державної політики, яка впливає на інноваційний процес, тобто це система взаємопов’язаних інституцій, яка створює, зберігає та передає знання, навички та артефакти, які визначають нові технології. Розвиваючи цей підхід, Дж.Ніосі, П.Савіоті та Б.Беллон визначають головних суб’єктів НІС наступним чином: приватні та державні фірми (як великі, так і малі), університети, урядові організації, спрямовані на виробництво знання та технологій.

Останніми роками посилився інтерес до НІС на теренах колишнього Радянського Союзу. Наприклад, в Росії за останні 5 років видано низку праць відомих вчених, які торкаються проблем розбудови та функціонування НІС. Розуміння сутності НІС не суперечить усім вищенаведеним визначенням. І.Іванова й А.Динкін пропонують наступне визначення: „НІС – це сукупність взаємопов’язаних організацій (структур), що займаються виробництвом та комерційною реалізацією наукових знань та технологій в межах національних кордонів: малих та великих компаній, університетів, держлабораторій, технопарків та інкубаторів. Інша частина НІС – комплекс інститутів правового, фінансового та соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси та мають міцні національні корені, традиції, політичні та культурні особливості” [[xxxix]; 6].

Щодо сучасних праць вітчизняних дослідників, то тут донедавна слід відзначити порівняно низьку активність українських вчених. З іншого боку, в роботах, так чи інакше пов’язаних з НІС, вони орієнтуються в основному на доробок європейських та американських вчених. Незважаючи на це, слід відзначити монографію І.Мірошник, в першому розділі якої вона розглянула основні визначення НІС та торкнулася питання її структури [[xl]; 11-12]. Також варто відзначити нещодавно опубліковану роботу науковців Інституту економіки та прогнозування НАН України під редакцією проф.Федулової Л.І. „Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, державна політика” [[xli]], в якій один з розділів присвячено теорії НІС. Однак як і в попередній роботі, основна увага щодо сутності та складу НІС надана працям відомих російських, західноєвропейських та американських вчених, які у своїх роботах не враховували специфіку країн, що розвиваються. Разом з тим розробка теоретичних і практичних аспектів побудови національної інноваційної системи України залишаються актуальними і вимагають проведення не лише кількісних, але і якісних досліджень.

Враховуючи, що інновація є територіальним феноменом, а також те, що технологічний розвиток відбувається через підприємство, галузь, промисловість, можна говорити про різні рівні інноваційних систем: власне НІС, регіональна інноваційна система, локальна інноваційна система, інноваційна система підприємства. Якщо ж розглядати інновації в межах галузі або одного з напрямів технологічного розвитку, то відповідно можна виділити галузеву інноваційну систему та технологічну систему, хоча в такому разі інновація як явище відходить на другий план, поступаючись місцем технологічному розвитку.

Дослідження технологічних систем в світі залишається одним із важливих напрямків досліджень науково-технологічного розвитку. Тут заслуговує на увагу праця Б. Карлсона та Р. Станкевича, в якій вони досліджують технологічні системи як мережі або мережі агентів, що взаємодіють в певному технологічному полі відповідно до специфічної інфраструктури з метою генерації, розповсюдження та використання технологій. Технологічні системи визначаються радше потоками знань та компетенцій, ніж потоками звичайних товарів та послуг . Б. Карлсон та Г .Еліассон зазначають, що саме технологічна система є системною основою підтримки постачання інновацій, а отже вона потребує більш детального дослідження.

В згаданій роботі автори виділяють три виміри технологічної системи:

• когнітивний;
• організаційно-інституційний;
• економічний.

Сутність першого виміру полягає у кластерізації, тобто згрупуванні, технологій, результатом якої є поява нових технологічних можливостей. Наприклад, відкриття подвійної спіралі ДНК спричинило активний розвиток нових біотехнологій. Проте це було б неможливо за відсутності відповідних комп’ютерних технологій, технологій експериментальних досліджень, сільськогосподарських методик.

Другий вимір означає, що технологічна система складається з індивідів, які здійснюють внески в розвиток технологій, це винахідники, дослідники, інженери, менеджери, чиновники, критики тощо. Ці індивіди можуть знаходитись у різних організаціях: підприємствах, науково-дослідних інститутах, університетах, державних органах, промислових організаціях тощо. Взаємозв’язки між ними визначають напрямки проведення НДДКР, схеми комунікацій, співробітництва та конкуренції між ними.

Економічний вимір технологічних систем включає в себе суб’єктів, які перетворюють технічні можливості в ділові. Кожна група технічних можливостей може спричинити появу різних ділових можливостей, які, в свою чергу, можуть бути реалізовані на різних ринках. Так, базова технологія (наприклад, біотехнологія), яка формує основу технологічної системи, створює бізнес можливості на ринках біомедицини та сільського господарства, що пов’язано з різними економічними суб’єктами.

Згідно з С. Якобсон технологічні системи складаються з трьох основних елементів:

• Учасники. Сюди відносять різноманітні фірми та організації. Найважливішу роль тут відіграють так звані системні будівничі або фірми-рушії, які здатні суттєво впливати на процеси розробки нових товарів та технологій та їх дифузію, завдяки своєму потужному технічному, фінансовому або політичному становищу. Наприклад, системним будівничим може бути передовий споживач, який забезпечує зворотній зв’язок з постачальником щодо існуючих товарів та нових ідей. Також важливими є учасники, які „будують мости” між наукою та промисловістю, а також ті, які формують науково-освітню політику країни чи регіону.
• Мережі, які є важливими каналами трансферу знання, як явного, так і не явного. Вони сприяють ідентифікації проблеми та розробці нових технічних рішень. Також вони сприяють більш широкому розповсюдженню інформації. Існування сильно інтегрованих мереж збільшує ресурсну базу конкретної фірми та інших учасників завдяки наданню доступу до інформації та/чи знання. Мережі також впливають на сприйняття того, що є бажаним та можливим, оскільки вони формують наше бачення майбутнього.
• Інституції підтримки. Вони відіграють декілька ролей у функціонуванні технологічної системи. Частина інституцій впливає на силу зв’язків між учасниками, інша частина впливає на мотивацію до інноваційної діяльності. Інші інституції можуть формувати систему управління сектором вищої освіти. Більше того інституції важливі не лише для забезпечення шляху розвитку технології, але і для трансформації промисловості.

Отже, згідно з даним підходом поява нових технологій і відповідна трансформація промисловості є результатом динамічної взаємодії між підприємствами та організаціями такими, як університети, промислові асоціації та урядові органи, причому вагому роль у цьому процесі відіграє інституційна складова.

Таким чином можна узагальнити, що основним завданням технологічних систем є організація технічного знання та суб’єктів, які втілюють це знання, а також організацій, які сприяють створенню та розповсюдженню знання, в такий спосіб, щоб забезпечити перетворення технічних можливостей у ділові.

Виконання цього завдання відбувається через реалізацію низки функцій, причому ці функції можуть бути застосовані і для національної інноваційної системи:

• створення та розповсюдження нового знання;
• вплив на процес пошуку споживачів та постачальників технологій;
• постачання ресурсів;
• створення позитивних економічних ефектів;
• формування ринку.

Зазначені функції не є незалежними одна від одної. Зміни в одній функції можуть призводити до змін в іншій. Наприклад, створення нового ринку певної технології впливає на процеси пошуку та приводить до входу на цей ринок нових фірм, які в свою чергу, приносять нові ресурси в промисловість. Більше того, зв’язки між функціями можуть бути циклічними. Наприклад, нові учасники ринку залучають нові ресурси, які використовуються для розвитку ринку. Потужні цикли є основою для технологічного розвитку, проте встановлення таких зв’язків є дуже важкою задачею, яка іноді потребує багато часу для розв’язання. Існування такої циклічності в межах національної інноваційної системи фактично означатиме самодостатність та саморозвиток системи.

Порівнявши технологічні системи з визначеннями національних інноваційних систем, ми бачимо певні спільні риси, які дозволяють нам розглядати їх як аналог галузевої інноваційної системи з тією відмінністю, що технологічна система є більш широким поняттям, оскільки включає в себе технологічні можливості, які можуть спричинити появу декількох галузей.

З метою упорядкування визначень НІС, а також із врахуванням специфіки української економіки, ми пропонуємо визначити національну інноваційну систему наступним чином ‑ це мережа взаємопов’язаних інституцій наукової сфери, бізнес-середовища, держави, відповідної інфраструктури, в результаті взаємодії яких створюється, розповсюджується та використовуються знання та технології.

Наступним важливим моментом при розгляді сутності та функціонуванні НІС є її структура. Проте зважаючи на відсутність єдиного прийнятого визначення, також „…не випрацьовано єдиної думки щодо складових та основного принципу структурування базової моделі національної інноваційної системи” [42, 47]. Однак аналіз наукової літератури з цього питання дозволяє дійти висновку, що НІС складається з наступних основних підсистем: системи генерації знання, системи використання знання (бізнес, промисловість). На нашу думку, до складових НІС варто віднести інноваційну інфраструктуру, яка забезпечує перетворення знання на інновацію, та такий важливий суб’єкт як державу. Під державою автор розуміє законодавчі та виконавчі органи влади, інші організації та установи, які задіяні у регулюванні та реалізації інноваційного процесу, тому держава в НІС відіграє роль так званого „універсального” гравця. В свою чергу, це проявляється у наступному:

• Держава виступає одночасно споживачем інновацій та їх виробником. Тут ми маємо на увазі, що держава, з одного боку, через свої науково-дослідні інститути та організації є важливим продуцентом нового знання, зокрема фундаментального, а з іншого боку – вона безпосередньо та опосередковано може (і повинна) впливати на процеси інноваційного (читай — технологічного) розвитку.
• Безпосередній (або прямий) вплив держави реалізується через обмеження свободи економічного вибору суб’єкту господарювання; опосередкований (або непрямий) вплив здійснюється через створення умов, які заохочують суб’єкта до впровадження інновацій.
• Стабільність та якість правової бази інноваційної діяльності є одним з вирішальних факторів ефективної діяльності інноваційних структур, що підтверджуються українським досвідом функціонування інноваційних структур, зокрема наслідками відміни пільг технопаркам України у 2005 році.
• Державна політика повинна бути науково обґрунтованою, тобто мається на увазі важливість взаємозв’язків держави з науково-освітньою та виробничою системами. Наприклад, у визначенні пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, інноваційній діяльності.

Інституціональний склад державного впливу може варіюватися в залежності від пріоритетів, політичного устрою влади тощо. Проте існує два важливих суб’єкти – парламент (законодавче забезпечення) та уряд (виконання законів). З метою реалізації державної політики уряд може формувати різноманітні міністерства, комітети, робочі групи тощо. Так, в Україні існує ціла низка законодавчих та виконавчих органів державної та місцевої влади. Однак, як стверджує О.Попович, вони разом з іншими суб’єктами інноваційної системи не утворюють між собою системно-функціональних зв’язків. Підґрунтям для встановлення таких зв’язків О.Попович вважає реалізацію національних пріоритетів науково-технологічного та інноваційного розвитку, формування яких має базуватися на прогнозно-аналітичних дослідженнях [17, 55-61].

Система генерації знання являє собою сукупність організацій, які проводять НДДКР та займаються підготовкою кадрів, а саме науково-дослідні інститути, лабораторії, вищі навчальні заклади тощо. Для України доцільним є виділення в цій системі двох складових: власне генерація знання (проведення НДДКР) та освіти, що обумовлено низькою активністю українських вищих навчальних закладів у проведенні НДДКР (менше 20% вищих навчальних закладів І-ІУ рівнів акредитації здійснюють НДДКР). Більше того, лише незначна кількість університетів можуть здійснювати якісні науково-дослідні роботи, в той час як сьогодні університети у розвинених країнах функціонують як «підприємницькі» університети, тобто як активно виконують НДДКР, залучаючи фінансування для цього, та готують професійні кадри, конкуруючи з іншими вузами.

Систему використання знання утворюють різноманітні підприємства, як великі, так і малі, які впроваджують інновації та/або виробляють наукомістку продукцію. Слід зазначити, що інновації можуть створюватися як на основі знання, виробленого в країні, так і знання, виробленого за кордоном.

Інноваційна інфраструктура – сукупність підприємств, організацій, установ, їх об’єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо). Найбільш відомими в світі видами таких організацій є бізнес-інкубатори, технопарки, технополіси, інноваційно-технологічні центри, венчурні фонди, інші фінансові структури тощо. В останні роки все більше з’являється глобальних мереж інноваційної діяльності, які об’єднують в собі широкий спектр учасників. Прикладом такої мережі є мережа інноваційних центрів (Innovation Relay Centres). Проте Україна все ще знаходиться на стадії становлення технопарків та бізнес-інкубаторів і не є повноцінним учасником європейських мереж.

Вже було зазначено, що однією з важливих умов функціонування НІС є існування мереж, під якими розуміються довгострокові відносини між різними партнерами, які співробітничають на одному ієрархічному рівні в середовищі взаєморозуміння та довіри. Відповідно до цього, інноваційні мережі можна визначити наступним чином:

• “Організаційні форми на ринку, які утворюють ієрархію, що слугує для обміну інформацією, знанням та ресурсами та яка допомагає впроваджувати інновації через взаємного навчання (набуття досвіду) між суб’єктами мережі”.
• “Процес взаємодії між однорідними учасниками продукування інновацій на будь-якому рівні агрегації (національний, регіональний, наднаціональний)”.

Сучасні дослідники виділяють декілька типів взаємодії між суб’єктами національної інноваційної системи, а саме технічну, комерційну, правову, соціальну, фінансову взаємодію, які в свою чергу складаються з потоків: знання, фінансів, людей, регуляцій та комерційної інформації [51], що дає можливість їх кількісного та якісного вимірювання.

Таким чином, підсумовуючи вище сказане, ми пропонуємо наступну узагальнену схему національної інноваційної системи (дивись рисунок 1.5).

Узагальнюючи наведені вище визначення НІС та погляди на її структуру, ми виокремили наступні основні суб’єкти НІС, які також зображені на рис. 1.5: система генерації знання та система його використання (бізнес, промисловість), які є основними учасниками технологічного розвитку, держава та інноваційна інфраструктура, які на рисунку мають своє специфічне зображення, що обумовлено їх специфічними властивостями. Саме система генерації знання відповідає за появу нового знання та певною мірою за його використання в економіці країни. Система використання знання безпосередньо споживає нове знання, яке вона отримує в процесі взаємодії з системою генерації знання. Це обумовлює їхнє пріоритетне значення як у технологічному, так і в інноваційному розвитку. Важливу роль у функціонуванні НІС відіграє правове забезпечення діяльності підприємств та організацій, і зокрема їх інноваційної діяльності, що обумовило появу відповідної фігури на рис. 1.5. Слід також зауважити, що правове забезпечення формує основу функціонування НІС. Щодо держави, то вже було сказано про неї як про „універсального гравця”. Що стосується інноваційної інфраструктури, то її особливістю є те, що вона поєднує (мається на увазі, сприяння утворенню сталих взаємозв’язків та мереж) у собі усі згадані елементи НІС.

Актуальною проблемою для України залишається існування зв’язку між системою генерації знання, системою його використання та державою. Метою такого зв’язку є отримання державою інформації про стан, потреби та перспективи розвитку суспільства тощо. І саме на основі такої інформації повинні формуватися механізми та інструменти реалізації державної політики розвитку України. Зауважимо, що такі зв’язки між усіма підсистемами НІС також є дуже важливими для подальшого розвитку країни.

Очевидно, що ефективність мереж, або довгострокових взаємовідносин між суб’єктами інноваційної діяльності, залежить від якості самих суб’єктів та від стану НІС. В своїй роботі Дж. Ніосі наводить наступні можливі системні помилки, які зменшують ефективність функціонування НІС. Слід одразу відзначити, що виправлення таких помилок цілком залежить від держави і вимагає від неї застосування своїх управлінських важелів впливу:

• Неадекватні правила гри. Сюди відносять недосконале законодавство в сфері захисту прав на інтелектуальну власність тощо. Так, аналіз Бразильської НІС показав, що контроль та обмеження технологічного трансферу державою разом з недосконалим захистом прав інтелектуальної власності є перешкодою імпорту найкращих, сучасних технологій в країну. Іншим прикладом даної помилки може бути виключення корпорацій нерезидентів з потенційних отримувачів державних коштів на НДДКР.
• Недостатня або обмежена кількість інституцій. Вона проявляється у недостатній забезпеченості потреб держави в певних інституціях, наприклад, не вистачає науково-дослідних установ, урядових лабораторій, вищих навчальних закладів тощо.
• Слабка координація зусиль. До цього типу помилок включено погану координацію попиту та пропозиції кадрів вищої кваліфікації та недостатність державних стимулів для фірм до кооперації з промисловістю та/або урядовими лабораторіями. Цей недолік спостерігався в Данії та в Об’єднаному Королівстві у 70-80і роки минулого століття, коли в цих країнах були відсутні різноманітні агенції з координації зусиль науки, освіти та промисловості.
• Відсутність інформаційних потоків. Це фактично означає відсутність руху технологій та нового знання. Наприклад, така ситуація часто відбувається між військовою та цивільною промисловістю, коли прогресивні технології, технології так званого подвійного значення так і не переходять до цивільного використання. Іншим прикладом є слабка взаємодія між іноземними джерелами технологій з місцевим малим та середнім бізнесом.
• Замкнутий розвиток (lock-in). Сильні та міцні партнерські відносини між потужними олігополістичними та/або олігархічними компаніями-лідерами та урядом можуть перешкоджати інвестуванню державних коштів (фінансуванню) у розвиток нових високотехнологічних фірм. Причиною цього може бути наявність позитивного досвіду зворотного зв’язку, а також певні неринкові механізми, що особливо небезпечно в перехідних економіках .

Також існують так звані інституційні помилки (наприклад, організаційна інертність, кадрові питання, інформаційна асиметрія, відсутність відповідного досвіду у організацій та підприємств тощо), які прямо не можуть бути керовані державою, проте, на нашу думку, держава може певним чином впливати і на ці недоліки шляхом впливу на формування відповідної культури, освіти тощо.

Таким чином, узагальнюючи вищевикладене, можна зробити висновок, що концепція національної інноваційної системи, відображаючи основні взаємозв’язки між суб’єктами інноваційної діяльності та розкриваючи сутність сучасного інноваційного процесу, повинна використовуватися для системного аналізу процесів науково-технологічного та інноваційного розвитку країни. Зокрема, цей підхід передбачає аналіз як окремих складових НІС, так і їхньої взаємодії.

Частина 2. Аналіз інноваційної діяльності промислових підприємств України

2.1 Загальний стан науково-технічної та інноваційної сфери в Україні

Інтенсивність та результативність взаємозв’язку між наукою та промисловістю неможливо досліджувати без аналізу стану як окремих суб’єктів процесу взаємодії, так і обставин, в яких відбувається процес. Взаємодія між наукою та промисловістю не може бути відокремлена від загальної економічної ситуації, від державної політики щодо розвитку інноваційної та науково-технологічної діяльності промисловості та науки.

Зазначимо наступні моменти, які дозволяють охарактеризувати роль держави у науково-технічному, технологічному та інноваційному розвитку України:

• за роки незалежності України прийнято низку необхідних для науково-технічного та інноваційного розвитку нормативно-правових актів, низку Законів України щодо розвитку інноваційної інфраструктури, зокрема Закон України «Про основи державної політики в сфері науки та науково-технічної діяльності», Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність», Закон України «Про інноваційну діяльність», Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» та багато інших. Проте дія положень цих нормативно-правових актів в частині надання певних пільг інноваційно активним підприємствам з року в рік призупиняється. Також існує багато протиріч у трактуванні тих чи інших положень, що обумовлено, як неузгодженістю законів між собою, так і відсутністю єдиного розуміння «інноваційної діяльності» між різними органами влади;
• незважаючи на встановлену Законом України „Про наукову та науково-технічну діяльність” норму щодо фінансування наукових досліджень в Україні на рівні 1,7% ВВП, загальні витрати на наукові дослідження за останні десять років не перевищували 1,26% ВВП у 2003 році, а витрати з державного бюджету – 0,46% ВВП.

Як зазначає О.Попович [17, 42-43], головна проблема у ставленні держави до науки, технологій та інновацій зумовлена системною кризою апарату управління, рівнем інноваційної культури та конфліктом інтересів законодавчої та виконавчої гілок влади. В результаті чого наукова, науково-технічна та інноваційна діяльність в Україні відбувається фактично за рахунок ентузіазму вчених, внутрішніх незначних ресурсів підприємств тощо.

Отже, можна стверджувати, що держава до сьогодні ще не сформувала чіткого ставлення до наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності. Це також підтверджується даними соціологічного дослідження “Функціонування і перспективи розвитку НАН України” в 2003-2004 роках. Його результати показали, що одним із основних напрямків покращання науково-технічної та інноваційної діяльності в Україні є удосконалення законодавства та вирішення державою наступних проблемних питань:

• спростити закони та нормативно-правові акти щодо науково-технічної та інноваційної діяльності та гарантувати їх виконання;
• забезпечити соціальний захист дослідників і вчених;
• покращити законодавство щодо інтелектуальної власності та цільових державних програм;
• поліпшити систему оподаткування для підприємців, особливо інноваційних (як потенційних клієнтів та користувачів результатів наукових досліджень);
• забезпечити фінансування пріоритетних напрямків науки та техніки;
• передбачити законодавче стимулювання інноваційної діяльності підприємств;
• забезпечити виконання та дотримання законів, гармонізувати законодавство з метою створення єдиного цілеспрямованого механізму стимулювання та забезпечення інноваційного розвитку.

Щодо інноваційної інфраструктури як одного з суб’єктів НІС, то проведений аналіз показав, що тут також існує низка проблем. По-перше, фактично не сформована система фінансової підтримки інноваційної діяльності, зокрема відсутнє законодавче забезпечення механізму венчурного фінансування. По-друге, кадрова складова не забезпечує необхідного рівня та структури кадрового потенціалу науки та інновацій. По-третє, організаційна складова інноваційної інфраструктури не виконує своїх функцій через обмеження дії положень нормативно-правових актів, особливо з боку фіскальних органів влади.

Таким чином, основні учасники технологічного розвитку (виробники знань та його споживачі) функціонують у суперечливих умовах. По-перше, все ще тривають, хоча їх інтенсивність значно зменшилася у порівнянні з 90-ми роками, процеси накопичення капіталів шляхом приватизації, реприватизації, незаконних чи напівзаконних захоплень підприємств тощо, про що свідчать численні статті у бізнес-виданнях та новинах телебачення. Це не сприяє розвитку здорової конкуренції, не стимулює власників підприємств до інноваційної діяльності. По-друге, з 2005 року значно уповільнилася динаміка економічного зростання, що посилюється нестабільною політичною ситуацією (дивись рис. 2.1). По-третє, державна політика щодо інноваційної та науково-технологічної діяльності є фактично декларативною. Як уже зазначалося, не виконуються норми Закону України „Про наукову та науково-технічну діяльність” щодо фінансування науки на рівні 1,7% ВВП; останніми роками скасовані пільги для технопарків, які також були встановлені Законом України, і цей перелік можна продовжувати. По-четверте, посилюється дія факторів, які спонукають підприємства до впровадження тих чи інше інновацій. Серед них можна виділити фактори, які визначають конкурентоспроможність вітчизняних підприємств: моральне та фізичне старіння основних фондів більшості підприємств України (так, вже у 2004 році ступінь зносу основних фондів у промисловості становила 56,4%, а у деяких галузях – 80-90%), суттєве подорожчання енергоносіїв для української промисловості, вступу до Світової організації торгівлі у 2008 році.

Щодо системи використання, то ми проаналізували статистичні дані, які на нашу думку, свідчать про масштаби та темпи технологічного оновлення промислових підприємств України за видами економічної діяльності, основну увагу надаючи видам економічної діяльності промисловості, які останніми роками забезпечували економічне зростання України. Ці дані були зібрані Держкомстатом шляхом проведення спеціального обстеження підприємств. Використання подібних даних, окрім переваг, має і свої недоліки, пов’язані із структурою вибірки, якістю заповнення даних підприємствами та певними методологічними нюансами. Одним із недоліків, на якому варто наголосити, є те, що Держкомстат України протягом останніх років намагається враховувати міжнародний досвід у отриманні інформації щодо інноваційної діяльності та удосконалювати формат представлення даних, що часто-густо обмежує можливості для досліджень.

Наприклад, у зв’язку з переходом України у 2000 році на використання Класифікатору видів економічної діяльності (КВЕД) змінився формат представлення даних, що відображають структурні характеристики об’єкту (в нашому випадку, країни). Також намагаючись постійно вдосконалювати формат представлення даних, Держкомстат не дає можливості здійснювати аналіз динаміки за окремими показниками протягом останніх 15 років, що унеможливлює аналіз довгострокових тенденцій технологічного розвитку. Ще одним моментом, який впливає на показники інноваційної активності, є те, що Держкомстат в силу певних політичних обставин рекомендує вказувати наявність лише суттєвих інновацій на підприємствах, що певним чином змінює загальну картину інноваційної активності в країні.

На рис. 2.2 наведено дані щодо кількості обстежених підприємств та частку інноваційно-активних серед них. Ми бачимо, що існує обернена залежність між кількістю обстежених підприємств та часткою інноваційно-активних. В той же час очевидним є зменшення інноваційної діяльності на промислових підприємствах України протягом 2001-2006 року. Лише за останні два докризових роки рівень інноваційної активності незначно зріс до 13-14%. Подібна ситуація спостерігається і по відношенню до даних по підприємствах, що впроваджували інновації, частка яких на кілька відсотків менша, ніж інноваційно активних. Це обумовлено різницею методологічного характеру. Адже інноваційно активні – це ті підприємства, які витрачали кошти на інноваційну діяльність та реалізовували інноваційну продукції протягом трьох останніх років, тоді як статус підприємства, що впроваджує інновації, потребує такого впровадження лише протягом звітного року.

Згідно зі статистичними даними, лише 13,0% підприємств у 2008 році займалися інноваційною діяльністю. Незважаючи на зростання цього показника у  2007-2008 роках, чітко видно, що зменшення інноваційної активності підприємств вже є довгостроковою тенденцією, яка також супроводжується зменшенням кількості впроваджених нових технологічних процесів. Так, з 1994 по 1999 рік їх кількість скоротилася у 3 рази до 1203 технологічних процесів, і лише з 2000 року намітилася тенденція до повільного зростання цього показника: до 1727 у 2004 році. На нашу думку, зміна динаміки цього показника свідчить про внутрішню необхідність підприємств здійснювати оновлення виробництва.

Співставлення України з розвиненими європейськими країнами свідчить про незадовільно низький рівень інноваційної активності підприємств України. Так, згідно з даними інноваційних обстежень у Франції, Великобританії та Німеччині інноваційно активними є понад 70% підприємств, що майже у 7 разів вище ніж в Україні.

Цікавим, на нашу думку, є спостереження І. Галиці, який досліджував відмінності у інноваційній активності великих та малих підприємств України. Він зауважив, що вітчизняний малий бізнес не проявив поки високої інноваційної активності, на відміну від малого бізнесу розвинених країн, хоча інноваційна активність українських підприємств поступово підвищується, в той же час «грошові» показники зосереджені у великому бізнесі. В Україні у 2008 році частка підприємств з чисельністю працюючих до 1000 осіб, які займаються інноваційною діяльністю, у загальній кількості обстежених підприємств такого розміру складала 11,5%, а частка підприємств з чисельністю працюючих понад 1000 – 41,5% з 523 обстежених підприємств, що свідчить про необхідність стимулювання інноваційного розвитку великих підприємств. В той же час згідно з даними, наведеними у , на малий інноваційний бізнес у США припадає приблизно 50% усіх промислових нововведень, в тому числі 95% радикальних винаходів. Серед них можна відзначити такі відомі нововведення, як електронний калькулятор, ксерографія, штучний інсулін, гнучкі контактні лінзи тощо . Причини такої значної ролі малого бізнесу в інноваційній діяльності полягають в тому, що часто радикальні нововведення чи винаходи вимагають нестандартного мислення, свободи творчості, відсутності бюрократичних бар’єрів. Щодо останніх, то саме цей чинник присутній у більшості великих компаній та підприємств. Хоча треба зауважити, що останніми роками великі компанії змінюють та вже змінили свої підходи до інноваційної діяльності в бік стимулювання винахідницької діяльності, сприйнятливості нових ідей тощо. А отже, перспективним напрямом активізації інноваційної діяльності має стати оптимальне використання переваг малих та великих підприємств. Тут також необхідно зробити застереження щодо оптимальності поєднання переваг малих та великих підприємств. Справа в тому, що деякі економісти наполягають на необхідності стимулюванні інноваційної активності саме малого бізнесу, який без державної підтримки здатний витрачати великі кошти на створення радикальних революційних інновацій. Здебільшого малий бізнес здійснює покращуючі інновації, або виконує функцію доведення певних технологій до кінцевого споживача. Однак тут слід відзначити, що часто-густо малі підприємства працюють на замовлення потужних корпорацій, тим самим відбувається формування динамічних мереж, які є важливою умовою функціонування НІС.

В той же час в Україні основним джерелом коштів на інноваційну діяльність є власні кошти підприємств (70-80% у структурі витрат), причому частка витрат на дослідження та розробки за рахунок власних коштів сягає 90%. Враховуючи це, одним із напрямів стимулювання технологічного розвитку промисловості та країни повинно стати збільшення фінансування (як прямого, так і непрямого) з боку державних коштів. Звичайно, не принциповим моментом тут є, з бюджету якого рівня буде надаватися підтримка на участь у проведенні наукових досліджень підприємствами, хоча є сенс диверсифікувати та розділити ці джерела за критерієм відповідності пріоритетам розвитку країни, регіону, міста тощо, що передбачається новим Законом України про пріоритети інноваційного розвитку.

2.2 Структурна динаміка інноваційної активності в Україні

Продовжуючи аналіз системи використання знання, нами було детально проаналізовано структурні показники інноваційної активності підприємств за період з 2001 по 2008 роки, але основна увага була приділена тип підприємствам, які за даними Міністерства економіки останніми роками забезпечували промислове зростання в Україні, а саме машинобудування, металургія, харчова промисловість (галузі-лідери).

При аналізі інноваційної діяльності українських підприємств основну увагу ми звернули на такі показники: витрати на інноваційну діяльність; напрямки витрат на інноваційну діяльність; інноваційна активність промислових підприємств за видами економічної діяльності. Крім того нами було розраховано показник середніх інноваційних витрат P_aiv, який визначається як відношення обсягу інноваційних витрат за видами економічної діяльності до відповідної кількості інноваційно активних підприємств.

Цей показник дає можливість оцінити глибину технологічних перетворень промисловості: чим більше цей показник, тим більше коштів витрачається підприємством на інноваційну діяльність, а отже тим більшим є підвищення технологічного рівня підприємств певного виду економічної діяльності. Варто відзначити, що така оцінка має бути скорегована на кількість підприємств, що безпосередньо купують засоби виробництва, як вихідний показник технологічного розвитку підприємства

Слід зазначити, що обсяги витрат на інноваційну діяльність підприємств України у 2008 році становили 11 994 224,8 тис. грн. на рік (майже 2 400 млн. дол. США), що у три рази перевищує аналогічний показник 2001 року (таблиця 2.1). Причому понад 60% усіх інноваційних витрат припадало на підприємства машинобудування, металургії та обробки металу, харчову промисловість та переробку сільськогосподарської продукції.

Детальний аналіз виявив суттєві відмінності в структурі напрямків витрат на інноваційну діяльність. Так, в добувній промисловості тільки 5,9% підприємств витрачали кошти на інноваційну діяльність, в той час як ця частка в обробній промисловості становила 14,3%.

Середні інноваційні витрати одного підприємства добувної промисловості виявилися меншими, ніж по обробній промисловості, і становили у 2008 році 7,286,0 тис. грн., хоча у 2004 році вони були в 1,4 рази більше, ніж серед підприємств обробної промисловості. Це може свідчити про активізацію інноваційної діяльності на підприємствах обробної промисловості, що було викликано різким подорожчанням енергоносіїв. У порівнянні з 2001 роком цей показник збільшився вдвічі за фактичними цінами, тоді як по обробній промисловості відповідний показник збільшився у понад 8 разів.

Таблиця 2.1

Динаміка середніх інноваційних витрат (P_aiv) з 2001 по 2008 рр.

	Середні інноваційні витрати підприємства, тис. грн.
	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008
Промисловість України	987,2	1669,4	2045,4	3336,7	4821	5509,8	7351,2	8585,7
Добувна промисловість	3680,3	3967,1	10021,5	4317,4	4527	3064,8	6122,6	7286,0
Обробна промисловість	1088,0	1635,0	1781,9	3213,9	4904,5	5705,7	7614,4	8878,3
Харчова промисловість та перероблення сільськогосподар-ських продуктів	925,0	1648,9	1306,0	2072,9	3844,4	3337,0	5041,8	4447,1
Машинобудування	1061,6	1699,1	2121,8	3088,5	4109,8	5936,3	6112,8	7501,3
виробництво електричного  та  електронного устатковання	571,9	588,9	833,7	1478,1	3568,2	5112,5	6161,9	7621,6
виробництво      транспортного устатковання	1100,5	3880,9	4667,4	7069,4	6139,6	9784,9	10329,8	11810,6
хімічне виробництво	3908,0	2573,2	2137,0	3677,8	6818	8147,9	9999,6	11485,3
Виробництво коксу та продуктів нафтопере-роблення	7035,5	6632,7	4587,3	11676,1	13046	12317,3	47564,6	46793,5
Металургія та оброблення металу	2213,3	2641,3	4923,8	8099,4	18562	14682,4	25344,7	29657,5

Примітка: розраховано автором за даними Держкомстату [59-65]

Загалом динаміка зміни величини P_aiv по добувній промисловості з урахуванням інфляції має тенденцію до повільного зростання. Також необхідно відзначити пік у 2003 р., коли на інноваційну діяльність одного добувного підприємства припадало 10 млн. грн., що з одного боку, ймовірно, зумовлено зміною у структурі вибірки обстежених підприємств, а з іншого – збільшенням капіталовкладень в основні фонди деяких великих підприємств. Щодо обробної промисловості, то динаміка P_aiv має тенденцію до збільшення, причому темпи зростання є високими (з 2001 по 2008 роки цей показник збільшився майже у 8 разів з 1,1 млн. грн. до 8,9 млн. грн.). Така ситуація свідчить про нарощування інноваційної активності підприємств обробної промисловості, що є позитивним явищем. Незважаючи на високі темпи нарощення інноваційних витрат, суттєве занепокоєння викликають наслідки  світової економічної кризи, яка вже у 2008 році «сприяла» зниженню темпів зростання інноваційної діяльності промислових підприємств у порівнянні з 2007 роком.

Таким чином видно, що найвищий рівень інноваційних витрат у підприємств, що не відносяться до високотехнологічних галузей. Певним позитивом можна вважати продовження зросту інноваційних витрат у виробництві транспортного устаткування (до 11,8 млн. грн.), навіть незважаючи на переважно складальний характер  виробництва. Втім останнім часом подає надії вітчизняне літакобудівництво, яке нещодавно уклало багатомільйонні контракти на поставки нової авіатехніки та оголосило про розробку нових моделей літаків.

Розглянемо більш детально ситуацію у галузях-лідерах (машинобудування, металургія та обробка металу, харчова промисловість та переробка сільськогосподарської продукції). На рис. 2.3 наведено дані щодо інноваційної активності підприємств за ВЕД, які забезпечили економічне зростання економіки (та деяких інших ВЕД для порівняння).

Як видно з рисунку, в середньому по промисловості України частка інноваційно активних промислових підприємств знижується, хоча у 2008 році мало місце незначна активізація інноваційної діяльності, проте темпи зниження за різними видами економічної діяльності (далі – ВЕД) відрізняються, більше того за деякими ВЕД (наприклад, хімічне виробництво) інноваційна активність зростала до 2005 року. На загальному фоні низької інноваційної активності підприємств в Україні (13% у 2008 році) частка підприємств обробної промисловості, що провадили інноваційну діяльність, становить трохи більше 14,3%, однак серед ВЕД обробної промисловості вона суттєво відрізняється від середнього показника.

Зокрема, частка підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, у виробництві коксу та продуктів нафтопереробки, складає 34,0%, а легкій промисловості ‑ лише 9,7%. Серед галузей-лідерів частка інноваційно активних підприємств є вищою за середню лише у машинобудуванні, у металургії – вона відповідає середньому значенню по обробним ВЕД, а у харчовій промисловості – нижче за середнє значення (відповідно 21,2%, 14,1% та 12,0%), проте у 2001 році у машинобудуванні та металургії частки інноваційно активних підприємств були вищими за середню (відповідно – 22,2% та 22,4%, за обробними ВЕД – 18,4%), на відміну від харчової промисловості, де ця частка складала лише 17,9%, тоді як в середньому по Україні – 19,4% (Рисунок 2.3). Аналіз цього показника в динаміці з 2001 по 2008 роки показав, що у галузях-лідерах, окрім машинобудування, найбільше зменшення інноваційної активності спостерігалося у 2003 році. В той же час таке зменшення притаманне не усім ВЕД, наприклад, у хімічному виробництві інноваційна активність протягом усіх п’яти років зростала (з 25,8% у 2001 до 28,8% у 2008 році), причому інноваційні витрати у хімічному виробництві зросли лише у 2004-2005 роках майже у 2 рази. На нашу думку, все це свідчить про насичення та подальше зменшення масштабів інноваційної діяльності у харчовій промисловості та металообробці на існуючій базі (тобто вичерпуються можливості покращання виробництва при існуючому технологічному та апаратурно-машинному забезпеченні підприємств) та, з іншого боку, нарощування інноваційного потенціалу інших видів економічної діяльності.

Цікава ситуація склалася і у машинобудуванні. Так, частки підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, в сфері виробництва електронного та електричного устаткування та у виробництві транспортного устаткування є приблизно однаковими (біля 25%), але суттєво відрізняється показник P_aiv — майже у 1,5 рази (відповідно 7 621,6 тис. грн. проти 11 810,6 тис. грн.).

Аналогічна ситуація характерна і для інших ВЕД обробної промисловості. Так, нафтопереробні підприємства в середньому витрачають на інноваційну діяльність 46 793 тис грн., а підприємства харчової промисловості  4 447,1 тис. грн. Найменше на інноваційну діяльність витрачали підприємства легкої промисловості, і зокрема підприємства з виробництва шкіри, шкіряних виробів – лише 416 тис. грн.. Зрозуміло, що специфіка діяльності підприємств різна, різні і розміри та основні фонди порівнюваних підприємств. Тому для оцінки можливостей технологічного розвитку проаналізуємо напрямки інноваційної діяльності, на які підприємства витрачають власні кошти (таблиця 2.2).

З наведених даних можна зробити висновок, що пріоритетними напрямами інноваційної діяльності підприємств добувних ВЕД є придбання засобів виробництва (на це витрачали кошти 55,56% підприємств, що займалися інноваційною діяльністю), а також придбання науково-дослідних робіт у зовнішніх виконавців (27,78%). Такий стан можна пояснити закупівлею гірничодобувного обладнання для нафтогазової, вугільної промисловості для освоєння існуючих родовищ та певним чином для розробки нових. Фактично, це означає, що поступово рівень технологічного розвитку підприємств добувної промисловості покращується, проте роль НДДКР у цьому процесі, на нашу думку, залишається незначною.  Підтвердженням цього є той факт, що на придбання науково-дослідних робіт витрачається 15% обсягів інноваційних витрат, а на придбання інших зовнішніх знань (нових технологій в т.ч.) менше 6%.

Таблиця 2.2. Напрямки інноваційної діяльності підприємств України у 2008 р.

	Кількість інноваційно-активних підприємств	В тому числі витрачали кошти на*), %:
		Придбання внутрішніх НДР	Придбання зовнішніх НДР	придбання машин, обладнання, установок, інших основних фондів	інші зовнішні знання (ОІВ)	навчання та підготовку персоналу	ринкове запровадження інновацій	інші
Промисловість України	1397	19,11	10,88	58,20	7,66	15,46	9,88	16,89
Добувна промисловість	36	8,33	27,78	55,56	5,56	11,11	2,78	25,00
Обробна промисловість	1305	20,08	10,57	57,39	7,74	15,79	10,50	16,55
Харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів	309	6,15	6,15	54,37	7,44	8,41	6,47	13,27
Машинобудування	400	38,00	14,00	57,50	10,50	20,25	15,75	22,00
виробництво електричного та електронного устаткування	156	38,46	12,18	58,33	10,26	22,44	11,54	21,79
виробництво транспортного устаткування	70	47,14	20,00	60,00	8,57	24,29	14,29	25,71
хімічне виробництво	101	29,70	19,80	57,43	11,88	22,77	19,80	23,76
Виробництво коксу та продуктів нафтопереробки	16	18,75	50,00	100,00	12,50	31,25	18,75	50,00
Металургія та оброблення металу	111	18,02	18,02	55,86	3,60	21,62	9,01	13,51

Примітка: розраховано автором за даними Держкомстату [65]

*) Частка підприємств у загальній кількості підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, за видом економічної діяльності. Сума більше 100%, оскільки підприємство може витрачати кошти на декілька напрямів інноваційної діяльності.

З іншого боку технологічний розвиток добувної промисловості, яка на сьогодні не може використовувати повною мірою сучасні високі технології, не може бути суттєво збільшений завдяки проведенню чи замовленню тих чи інших наукових досліджень, оскільки впровадження наукових результатів в цій промисловості вимагає великих витрат, наприклад на нове обладнання, підготовку та перекваліфікацію кадрів тощо.

Загалом наші розрахунки (див. Рис.2.4 та Рис. 2.5.) засвідчують відсутність суттєвих структурних змін, які б могли бути пов’язані з переходом країни на інноваційну модель розвитку країни. Адже фактично позиції ВЕД залишаються на тих же місцях, окрім добувної промисловості, підприємства якої суттєво зменшили рівень свої інноваційних витрат відносно інших.

Однак відсутність структурних змін, що безумовно є найсуттєвішим недоліком реформування економіки України, певним чином компенсується поступовим зростанням частки інноваційних витрат у обсягах реалізованої продукції (таблиця 2.3)

Таблиця 2.3. Частка інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції та наукомісткість інноваційних витрат промислових підприємств України за ВЕД

	Частка іннова-ційних витрат у загальному обсязі реалізованої продукції, %		Частка вит-рат на прид-бання НДР в інноваційних витратах	Обсяг витрат придбання НДР, тис.грн.
	2008	2001	2008
Промисловість України	1,54	1,3	10,4	890,2
Добувна промисловість	0,33	1,3	15,7	1145,4
добування паливно-енергетичних корисних копалин	,,,	,,,	95,5	2282,3

продовження табл.2.3

добування корисних копалин, крім паливно-енергетичних	0,56	1,0	6,8	645,1
Переробна промисловість	1,96	1,6	10,4	919,5
Виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів	1,24	1,8	2,8	125,8
Легка промисловість	1,11	1,2	4,9	44,0
текстильне виробництво; виробництво одягу, хутра та виробів з хутра	1,66	1,5	4,9	46,9
виробництво шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів	0,17	0,2	5,5	22,8
Оброблення деревини та виробництво виробів з деревини, крім меблів	2,08	0,4	0,5	12,4
Целюлозно-паперове виробництво; видавнича діяльність	5,27	1,4	1,4	162,1
Виробництво коксу, продуктів нафтоперероблення	1,12	2,3	4,5	2092,2
Хімічна та нафтохімічна промисловість	3,06	2,8	19,4	1805,2
хімічне виробництво	3,29	3,4	19,5	2239,9
виробництво гумових та пластмасових виробів	2,30	0,6	18,9	1007,0
Виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції	2,48	0,5	30,8	2600,7
Металургійне виробництво та вироб-ництво готових металевих виробів	1,70	0,8	1,7	505,9
Машинобудування	2,83	2,6	18,1	1354,9
виробництво машин та устаткування	3,02	3,5	28,3	1599,1
виробництво електричного, електронного та оптичного устатковання	5,78	2,2	10,5	798,7
виробництво транспортних засобів та устатковання	1,55	1,6	16,8	1987,3
Інші галузі промисловості	0,65	Х	0,3	3,4
Виробн ицтво та розподілення е/енергії, газу та води	,,,	,,,	1,6	42,9

Примітка: складено за даними Держкомстату [59, 65]

Причому найбільше зростання було зафіксоване серед підприємств з обробки деревини, виробництва гумових та пластмасових виробів, та з виробництва електричного, електронного та оптичного устаткування. В той же час найбільше у відносному значенні на придбання науково-дослідних робіт витрачали у виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції та виробництві машин та устаткування (близько 30% усіх інноваційних витрат). Також відзначимо ВЕД, в яких відповідний показник знаходиться в районі 20% — хімічна та нафтохімічна промисловість і  машинобудування загалом. Це підтверджує, що саме ці галузі  мають всі шанси стати основою інноваційного розвитку країни.

Аналіз динаміки витрат на придбання НДР показав, що лідерами у фінансуванні наукових досліджень стали підприємства з виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції (2,6 млн. грн.), хімічне виробництво  (2,2 млн. грн.) та виробництва транспортного устаткування (1,9 млн. грн.). Відповідно це означає, що такі підприємства можуть бути  потенційними точками дотику вітчизняної науки з підприємницьким сектором.

Згідно з КВЕД до перших відносяться підприємства з виробництва керамічних декоративних виробів та виробів для домашнього господарства, цегли та черепиці з глини, виробів з бетону та гіпсу, оброблення каменю, а також виробництво скла та виробів зі скла.

До другої групи відповідно підприємства, що займаються  переробленням органічної та неорганічної сировини хімічним способом. Зокрема сюди входять фармацевтичні підприємства, підприємства з виробництва добрив, пластмас, фарб та лаків, парфумерії,  синтетичного каучуку тощо.

Підприємства третьої групи займаються виробництвом автомобілів, причепів та напівпричепів, автомобільних кузовів, вузлів, деталей та приладдя для автомобілів та їх двигунів, а також будуванням та ремонтом  суден і спортивно-прогулянкових суден, або ж виробництвом залізничного рухомого складу та літальних апаратів, включаючи космічні.

Логічно, що за відповідними згаданим ВЕД науковими напрямками доцільно стимулювати співпрацю між наукою та бізнесом, використовуючи та навіть апробовуючи різноманітні інструменти взаємодії науки, бізнесу та держави, адже самі ці підприємства витрачають найбільше коштів на придбання НДДКР.

В той же час, як було зазначено, на першому місці за обсягом витратам на НДДКР є підприємства, продукція яких не належать до наукоємних та високотехнологічних галузей. А це ще раз підтверджує необхідність кардинальної зміни науково-технічного та інноваційної політики держави, акценти якої повинні бути переміщені на високотехнологічні та перспективні для України науково-технічні напрямки.

Іншим напрямком державної політики має стати стимулювання інноваційного розвитку у машинобудуванні, в якій Україна все ще зберігає конкуренті позиції (літакобудування, ракетобудування) та має потенційний ринок збуту (зокрема, сільське господарство, гірничодобувна промисловість тощо). Крім того саме машинобудування є тим видом економічної діяльності, в якій частка витрат на НДДКР в інноваційних витратах підприємств складає понад 20% .

Таким чином підсумовуючи даний параграф можна зробити наступні висновки:

• Продовжується зростання ролі держави у фінансуванні наукових робіт, що нами розглядається як негативне явище, адже скорочення витрат на наукові дослідження з боку підприємницького сектору не сприяє зближенню науки та промисловості з утворенням системних зв’язків між ними.
• Витрати вітчизняних підприємств на інновації та наукові дослідження слабо корелюють з макроекономічними процесами в країні, хоча з великою ймовірністю можна стверджувати, що уповільнення темпів зростання ВВП призводить до падіння витрат підприємств та інших організацій на наукові та науково-технічні роботи.
• Разом з тим відбувається зростання інноваційних витрат підприємств, причому відбувається і зростання частки інноваційних витрат в обсягах реалізованої продукції, що безумовно є позитивним моментом.
• У структурі інноваційних витрат левова частка скеровується на закупівлю нового обладнання, тоді як частка витрат на придбання результатів науково-дослідних робіт в середньому не перевищує 10%. З поміж решти виділяються підприємства добувної промисловості, машинобудування та з виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції.
• Також при розробці заходів з підтримки та стимулювання взаємодії науки та промисловості слід звернути увагу на підприємства з виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції, хімічне виробництво та виробництва транспортного устаткування, як на такі, що витрачаються найбільші обсяги коштів на закупівлю результатів науково-дослідних робіт.

Аналіз рівня інноваційних витрат та інноваційної активності за видами економічної діяльності у 2001 та 2008 роках засвідчив відсутність суттєвих структурних змін в промисловості України, що суттєво ускладнює перехід до знаннєвої економіки України та формування відповідного науково-технічного потенціалу.

2.3 Винахідницька діяльність в Україні (за даними Держкомстату)

Наступним показником, який характеризує діяльність підприємств щодо використання знання, є використання винаходів, оскільки об’єктом винаходу є новий (або вдосконалений) продукт або процес, або їх нове застосування. На жаль, лише близько 20% винаходів були використанні у промисловості. Дані щодо використання винаходів в економіці України (Табл. 2.4) свідчать про те, що існує позитивна тенденція до збільшення використання винаходів: у 2005 році було використано 3629 винаходів, тоді як у 1996 лише 1097.

Таблиця 2.4. Використання винаходів в Україні

	1995	1997	1998	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2007	2008
Кількість використаних винаходів, од.	1366	1187	1614	1905	2459	3029	3592	4122	3629	2803	2598
в тому числі на 10 тис. штатних працівників	0,9	0,9	1,1	1,4	1,9	2,5	3,1	3,6	3,2	…	2,3
Економічний ефект від використання, млн.грн	23,1	31,1	48,5	128,6	114,0	165,4	149,8	240,7	586,0	…	…
Середній ефект на один факт ви-користання вина-ходу, тис.грн	16,9	26,2	30,0	67,5	46,4	54,6	41,7	58,4	261,5	…	…

Примітка: розраховано за даними Держкомстату [58-65]

Разом з тим зростає відносний показник кількості використаних винаходів на 10 штатних працівників: якщо у 1996 році його значення складало 0,8 винаходів, то у 2005 – 3,2. Також зростає і середній розмір економічного ефекту (прибутку) від використання одного винаходу, проте тут, на відміну від попередніх показників, спостерігається тенденція до його збільшення з циклічними коливаннями. Це означає, що в деякі роки переважно використовуються винаходи, які не забезпечують великого прибутку.

Цікава ситуація склалася стосовно розподілу прибутку від використання винаходів, корисних моделей, промислових зв’язків та раціоналізаторських пропозицій. При поступовому зростанні загального прибутку кардинально змінилася структура прибутку, отриманого організаціями різної форми власності, за 10 років. Так, при відносно стабільному у фактичних цінах обсязі прибутків, що надходить державним установам та підприємствам, їхня частка зменшилася за цей період з 61% у 1995 р. до 18% у 2004 р. (рисунок 2.4). Частково це обумовлено зменшенням частки державних підприємств в економіці України, проте це зменшення відбулося головним чином до 1998 року. Тому можна зробити висновок про посилення ролі інтелектуальної власності в економічному розвитку приватного сектору, що є позитивним явищем, оскільки саме приватний сектор, в першу чергу, повинен бути основним споживачем нових технологій та/чи інновацій.

Таким чином, в економіці України спостерігаються тенденції щодо збільшення ролі винаходів та їх використання, що позитивно впливає на технологічний розвиток України. В той же час, з метою збільшення прибутків від використання винаходів потрібно не лише збільшувати кількість винаходів, що використовуються, але і їх якість. А враховуючи те, що в структурі фінансування інноваційної діяльності частка власних коштів підприємств сягає 70-80%, частки коштів інвесторів та кредитів в сумі складають 15-20%, підприємства сильно залежать від економічної ситуації в країні, оскільки держава матеріально не заохочує підприємства до інноваційної діяльності.

За даними Держкомстату, який здійснив статистичний аналіз факторів, що перешкоджають впровадженню інновацій, найвагомішими з них є [63, 186]:

• нестача власних коштів;
• недостатня фінансова підтримка держави;
• великі витрати на нововведення;
• високий економічний ризик;
• недосконалість законодавства;
• тривалий термін окупності нововведень;
• відсутність коштів у замовників.

Також були відзначені такі бар’єри як нестача інформації про нові технології, нестача можливостей для кооперації з іншими підприємствами, науково-дослідними установами та інші фактори, що стримують інноваційну діяльність підприємств.

Ще одним важливим типом даних, які відображають тенденції створення нового знання, придатного до використання в економіці, є патенти. В даній роботі ми використали дані щодо патентно-ліцензійної активності, які надані Держкомстатом. Як і у випадку з інноваційною активністю, Держкомстат враховує лише ті дані щодо патентно-ліцензійної активності, які стосуються юридичних осіб, що з одного боку, зменшує показники, а з іншого – разом з усіма патентами фізичних осіб відкидаються патенти, які не стосуються економіки.

Оцінюючи динаміку реєстрації цих охоронних документів, слід відзначити, що запровадження патентів без експертизи по суті (деклараційних патентів) та їх скасування у 2004 році ускладнили проведення аналізу патентної активності в динаміці. Тому автором було розраховано показник П_нові (таблиця 2.5), який відображує кількість зареєстрованих патентів, які пройшли експертизу по суті та були подані на реєстрацію вперше:

П_нові=П_{зареєст –} (П_{без_експ} + П_СРСР),                                 (2.2)

де П_{зареєст}.  – кількість зареєстрованих патентів,

П_{без_експ}. – кількість патентів, зареєстрованих без експертизи по суті,

П_СРСР – кількість перереєстрованх охоронних патентів СРСР.

Таблиця 2.5

Патентна активність в Україні

№	роки	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000
1	Зареєстровано патентів	1939	4650	1350	4270	9121	4336	1294	5772
2	те саме, без експертизи по суті	0	53	204	1284	4665	3755	156	4062
3	перереєстровано охоронних документів СРСР	1261	2366	838	2194	1867	102	48	96
4	Пнові	678	2231	308	792	2589	479	1090	1614
№	роки	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008
1	Зареєстровано патентів	11670	9178	10983	9907	3719	3705	4060	3832
2	те саме, без експертизи по суті	9363	6131	7870	7069	286	7	2	—
3	перереєстровано охоронних документів СРСР	45	186	87	59	3433	3698	4058	3832
4	Пнові	2262	2861	3026	2779

Примітка: розраховано за даними Держкомстату [58-65]

В результаті аналізу отриманих даних ми можемо спостерігати тенденцію до збільшення кількості видачі патентів, однак їхня кількість зростає не лінійно, а з циклічними коливаннями, особливо на початку 90-х років. На нашу думку, така ситуація обумовлена певною мірою фактично відсутністю та/чи недосконалістю законодавства на початку 90-х років, а з іншого боку, стабільне зростання кількості патентів розпочалося з часу стабілізації економічної ситуації та її покращання. Це, в свою чергу підтверджує, що одним з факторів патентно-ліцензійної діяльності (а отже і технологічного розвитку) є макроекономічна ситуація в країні. А отже ми можемо з великою ймовірністю говорити про зменшення патентної активності вітчизняних заявників у 2009-2010 роках, яке обумовлюється наслідками світової економічної кризи в цей період.

Наведені в таблиці 2.5 дані свідчать, що фактично вичерпані інноваційні можливості охоронних документів СРСР: якщо у 1994-1995 роках перереєстровувалося в середньому 1500 патентів за рік, то у 2003-2004 відповідно лише близько 70 патентів. Крім того позитивом є те, що незважаючи на політичну нестабільність останніх років, поки що зберігається позитивна динаміка кількості отриманих нових, тобто довгострокових, патентів.

Слід також відзначити, що відповідно до Міжнародної патентної класифікації найбільше патентів в Україні було отримано в сфері здоров’я та розваг, хімії, приладобудування; а найменше – в ядерній фізиці, друкарській справі та паперу, а також в мікроструктурних та нанотехнологіях. Щодо останнього, то тут винахідницька активність вітчизняних вчених досить низька. Так, 2008 року мікроструктурних та нанотехнологіях не було отримано жодного патенту на винахід. Лише у 2008 році в Україні було отримано 2 патенти за цим напрямком: гібридні органічно-неорганічні нанокомпозити та спосіб їх одержання (Інститут фізичної хімії НАН України), спосіб одержання наноструктур на основі нанотемплати з діоксиду кремнію (Інститут монокристалів НАН України).

Найбільше заявок на об’єкти промислової власності (далі – ОПВ) було подано установами освіти та науково-дослідними організаціями (загалом їх частка у загальній кількості заявок сягає 80%), тому важливим питанням для них самих та держави зокрема є використання отриманих патентів в економіці, промисловості тощо. У зв’язку з цим доцільно звернути увагу на деякі аспекти використання об’єктів промислової власності та ліцензійної діяльності в Україні.

Отже, в промисловості України використовується близько 30% ОПВ, які зареєстровані в Україні, причому за останні 5 років їхнє використання в промисловості зменшилося на 4 відсоткові пункти. Тут слід відзначити, що це зменшення відбувається практично за всіма видами економічної діяльності, окрім машинобудування, частка якого у загальній кількості ОПВ зросла з 6,4% у 2000 р. до 10,6% у 2004 р.

Наступним важливим аспектом використання ОПВ є передача прав на них та ліцензійна діяльність. Статистичні дані свідчать про позитивну динаміку відомостей про передачу прав на ОПВ, особливо це стосується знаків на товари та послуги. Щодо ліцензійної діяльності, то тут слід відзначити, що поступово зростає кількість укладених ліцензійних договорів, територією дії біля 70% усіх ліцензійних договорів є Україна.

В структурі укладених ліцензійних договорів превалюють такі галузі економіки як видобувна промисловість, лікеро-горілчана промисловість, медицина та фармацевтика, приладобудування. В той же час у будівництві, металургії, харчовій промисловості відносна кількість ліцензійних договорів дещо зменшилася протягом останніх 5-7 років, хоча в окремі періоди ці галузі були серед лідерів за цим показником. Це може свідчити про насичення цих галузей на той час новими знаннями, технологіями, продуктами тощо.

Основним джерелом ліцензійних договорів, тобто ліцензіаром, є установи та організації, що за видом економічної діяльності відносяться до досліджень та розробок. Їхня частка у загальній кількості чинних ліцензійних договорів на використання об’єктів інтелектуальної власності у 2004 році складала 80%, а частка у загальній кількості укладених ліцензійних договорів в тому ж році – 80%. Це також підтверджує важливість розвитку української науки та необхідність проведення досліджень взаємозв’язків науки з промисловістю.

Проведений аналіз статистичних даних щодо технологічного розвитку України дозволяє дійти висновків, що:

• українська економіка зорієнтована на розвиток за рахунок низькотехнологічних виробництв, які хоча і можуть бути наукоємними, не можуть забезпечити швидких темпів економічного розвитку;
• підприємства України поступово нарощують свої технологічні можливості, проте цей процес суттєво залежить від стабільності економічної ситуації в країні;
• найактивнішими підприємствами, які приділяють увагу технологічному розвитку, є приватні підприємства машинобудування, медико-фармацевтичної та хімічної промисловості;
• основним джерелом нових технологій у випадку використання їх в процесі виробництва є різноманітні науково-дослідні організації.

Таким чином українська промисловість має потенційні можливості для активізації технологічного розвитку за умови інтенсифікації взаємозв’язків з наукою, дослідження яких дасть змогу розробити рекомендації щодо інтенсифікації технологічного розвитку.

Частина 3 Аналіз інноваційної діяльності академічної науки (на прикладі НАН України)

3.1 НАН України в дзеркалі статистики

Історичний розвиток НАН України та її структури завжди був обумовлений необхідністю практичного використання результатів фундаментальних досліджень та їх впровадження в господарську діяльність, що знайшло своє відображення у розвитку структури НАН України, про який вже відзначалося у параграфі 1.2. Незважаючи на це, слід наголосити на особливі риси розвитку НАН України. Так, з 60-х років минулого століття в Академії почала формуватися і протягом двох десятиліть була створена потужна дослідно-виробнича база, яка давала змогу доводити наукові розробки до високоякісних зразків нової техніки і технології. Саме в НАН України були організовані прогресивні на той час форми зв‘язків науки з виробництвом, як міжгалузеві науково-технічні комплекси, інженерні центри, учбові науково-виробничі об’єднання тощо. Щодо останніх, то на жаль ця форма інтеграції виявилася нестабільною, що сильно залежить від доброї волі та ініціативи ентузіастів [22, 262].

Під час економічної кризи 90-х років відбулося різке падіння сприйнятливості вітчизняного виробництва до науково-технічних інновацій, що призвело до значного послаблення взаємодії НАН України з промисловістю та певного руйнування її дослідно-виробничої бази. Але навіть у таких умовах Академія вела і продовжує вести активний пошук нових напрямів і форм практичної реалізації результатів досліджень. Серед них, зокрема, створення при наукових установах малих і спільних підприємств, виконання розробок на замовлення зарубіжних фірм, створення технопарків тощо. Уже в 1999 році установи Академії виконували близько 300 таких замовлень на загальну суму понад 3 млн. дол. США, що у 2 рази перевищувало відповідні показники 1995 року [76].

На сучасному етапі розвитку, серед основних завдань НАН України, що закріплені в Статуті, та які, на наш погляд, є найбільш визначальними з точки зору економічного та технологічного розвитку, варто відзначити наступні:

• організація, проведення та координація наукових досліджень з фундаментальних і прикладних проблем природничих, технічних, соціогуманітарних наук;
• виконання на світовому рівні фундаментальних і прикладних досліджень за пріоритетними напрямами науки та посилення впливу їх результатів на інноваційний розвиток економіки, освіти і культури України;
• сприяння розвитку інтеграції науки, освіти й виробництва в Україні;
• сприяння інтеграції вітчизняного інтелектуального потенціалу у світовий науковий простір.

Згідно з висновками Комісії з питань подальшого підвищення ефективності діяльності НАН України, реалізація статусу НАН України як вищої державної наукової організації повинна передбачати наступне:

• здійснення фундаментальних досліджень. Провідна роль НАН України в цій галузі забезпечується не лише зосередженням у академічних установах значної частини наукового потенціалу держави, збереженням відомих наукових шкіл, визнаними напрацюваннями попередніх років, але й завдяки унікальній можливості використовувати в НАН України системні та комплексні міждисциплінарні підходи для вирішення стратегічних наукових завдань;
• здійснення прикладних наукових досліджень на найважливіших напрямах науково-технічного та інноваційного розвитку, науково-аналітичного, інформаційного та консультативного забезпечення діяльності органів державної влади, потреб сфери освіти, культури, інформації на основі впровадження фундаментальних результатів високого рівня;
• всебічна реалізація науково-експертних функцій НАН України, що має полягати в істотному розширенні її повноважень щодо наукової оцінки проектів законодавчих і нормативних актів, концептуальних і програмних державних документів, важливих науково-технічних, інноваційних та інвестиційних проектів;
• посилення координуючої ролі НАН України у здійсненні в Україні фундаментальних досліджень науковими установами незалежно від їх підпорядкування та вищими навчальними закладами;
• активна участь НАН України у розвитку міжнародного наукового і науково-технічного співробітництва, представництво української науки у міжнародних наукових і культурних організаціях;
• здійснення НАН України науково- та культурно-просвітницьких функцій у суспільстві, необхідних для підвищення і розвитку його інтелектуального і культурного рівня.

Таким чином, діяльність НАН України окрім проведення наукових досліджень передбачає безпосередню взаємодію її установ з усіма учасниками національної інноваційної системи, зокрема шляхом участі наукових установ НАН України у продукуванні нового знання, формуванні інноваційної інфраструктури, інноваційних підприємств, державної політики щодо наукової, науково-технологічної та інноваційної діяльності.

Статистичні дані про діяльність НАН України з року в рік свідчать про збільшення показників результативності, рівня фінансування (у поточних цінах) тощо. Проте якщо провести більш детальний аналіз, то ситуація не така оптимістична. Зокрема, нами було обраховано показники фінансування наукових та науково-технічних робіт за кошти замовників по НАН України та в цілому по Україні у відсотках до ВВП з 1997 по 2006 роки. На думку автора, саме рівень фінансування за рахунок цього є показником, який відображає зацікавленість підприємств як України, так і інших країн у вітчизняній науці. Причому у структурі показника частка вітчизняних замовників складає біля 60%. Отримані дані спростовують твердження про стабільне зростання рівня фінансування науково-технічної діяльності коштом замовників.

Співставлення цих показників з темпом зростання реального ВВП дають можливість висунути гіпотезу про достатньо тісний зв’язок між ними (дивись рисунок 3.1). Мова йде про гіпотезу, оскільки довжина побудованого часового ряду є досить короткою. Незважаючи на це, видно зв’язок між рівнями фінансування та темпами зростання ВВП з лагом в один рік, особливо якщо порівнювати показник фінансування науково-дослідних робіт коштом замовників по НАН України. Тобто зростання фінансування наукових та науково-технічних робіт в поточному році забезпечує більш високі темпи зростання реального ВВП України. Тут слід відзначити, що таке узагальнення зроблено на основі додаткового співставлення зростання загального рівня фінансування НДДКР з темпами зростання ВВП.

Також даний рисунок свідчить про тісний зв’язок між процесами фінансування науки та станом економіки, що в принципі є очевидним, адже в стабільній економіці фінансування науки також є стабільним і навпаки. Така ситуація відповідає положенням економічної теорії, які стверджують, що в умовах кризи, бізнес намагається зменшити свої витрати.

Таким чином, рисунок 3.1 слугує додатковим доказом важливості НАН України в економічному розвитку країни та обумовлює необхідність проведення дослідження практичних аспектів взаємодії інститутів НАН України з промисловістю.

Оцінка функціонування НАН та її інститутів не буде повною без розгляду даних, наданих самою академією, адже державна статистика не надає детальну інформацію щодо окремих аспектів діяльності. Для цього ми також розглянули дані річних звітів НАН України.

Аналіз динаміки кількості госпдоговорів свідчить про те, що за останні 15 років відбулося незначне зростання їх кількості як в цілому по НАН Україні, так і в усіх секціях (таблиця 3.1).

Таблиця 3.1

Кількість госпдоговорів та контрактів, що виконувались в НАН України

Відділення НАН України	1993	1997	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008
Математики	51	23	22	20	26	31	22	41	31	19	12	24
Інформатики	209	290	85	346	272	480	643	724	763	756	718	905
Механіки	293	161	121	154	186	209	286	305	247	252	187	176
Фізики і астрономії	292	181	176	174	99	259	297	233	223	172	208	171
Наук про Землю	153	168	161	282	218	170	252	228	251	305	316	275
Фізико-технічних проблем матеріалознавства	1323	1382	1007	980	1029	1100	1285	1349	1466	1442	1311	1104
Фізико-технічних проблем енергетики	518	272	288	260	382	409	410	391	310	301	319	335
Ядерної фізики та енергетики*)	—	—	—	—	—	—	—	194	228	238	213	210
Секція ФТМН	2839	2477	1860	2216	2212	2658	3195	3465	3519	3485	3284	3200
Хімії	383	161	171	192	215	217	199	222	213	232	215	240
Молекулярної біології, біохімії, експериментальної і клінічної фізіології	155	97	108	95	126	125	178	156	185	167	189	167
Загальної біології	147	114	85	55	133	163	183	209	259	360	403	472
Секція ХБН	685	372	364	342	474	505	560	587	657	759	807	879
Економіки	213	152	133	154	126	91	116	99	107	140	174	211
Історії, філософії та права	11	9	46	5	38	26	66	284	468	855	1140	842
Літератури, мови та мистецтво-знавства	—	0	5	2	3	1	1	1	8	1	2	7
Секція СН	224	161	184	161	167	118	183	384	583	996	1316	1060
Інші установи	—	—	—	—	80	160	91	76	97	167	131	108
Разом по НАН	3748	2912	2408	2719	2933	3441	4029	4512	4856	5407	5538	5247

*) відділення створено у 2004 році з установ відділень фізико-технічних проблем енергетики та фізики і астрономії

Джерело: складено автором за річними звітами НАН України [78-90],

Однак тенденція до зростання з’явилася лише у 1999-2000 роках, а до цього часу кількість госпдоговорів лише зменшувалася. Загалом у 2008 в установах НАН України виконувалося 5247 робіт за господарчої тематикою, з них понад 20% у відділенні фізико-технічних проблем матеріалознавства. Цікава склалася ситуація у секції СН. Тут спостерігалося суттєве зростання у відділенні історії, філософії та права, що вплинуло на зростання кількості госпдоговорів у цілій секції. Слід зауважити, що збільшення кількості договорів у відділенні історії, філософії та права є досить несподіваним (з 5 у 2000 році до 1140 (!) у 2007 році). Ймовірно це пов’язано із зростанням державних потреб в дослідженні суспільно-гуманітарних проблем, що були архіактуальними для тодішньої влади. Проте на нашу думку, така ситуація є аномальною і потребує спеціального дослідження тематики досліджень з історії, філософії та права, оскільки існують підстави розглядати подібне зростання кількості госпдоговорів лише як політичне замовлення державних структур. Слід відзначити, що найбільше зростання спостерігалося у відділеннях інформатики, фізико-технічних проблем матеріалознавства, механіки. Менш значним було зростання у відділеннях загальної біології, фізико-технічних проблем енергетики, фізики і астрономії тощо.

На жаль, результати господарчої діяльності у 2008 році стали відображенням кризових явищ в економіці Україні. Так, в згаданому році зменшилася кількість господоговорів майже на 300 од., навіть незважаючи на їх зростання в секції ХБН. Фактично зменшилися обсяги надходжень за госпдоговорами з українськими замовниками. Якщо у 2007 році таких надходжень було на суму 153 176,1 тис. грн., то у 2008 році – лише 142 661,5 тис грн. в поточних цінах. Разом з тим у два рази зросли надходження за договорами з іноземними замовниками, однак левову частку такого зростання забезпечила девальвація гривні восени 2008 року.

Загалом зростання кількості госпдоговорів та контрактів є позитивним моментом, особливо якщо ці договори укладаються з представниками системи використання знання. Частина договорів укладається з державними органами влади, що є для виконавців додатковим джерелом коштів. З боку ж влади – відбувається розподіл бюджетних коштів, ефективність використання яких є дуже сумнівним питанням. На жаль, сучасна річна звітність НАН України не наводить даних щодо кількості договорів, укладених з підприємствами, хоча у 1997 році лише 15% від загальної кількості укладених госпдоговорів були укладені з комерційними структурами, малими або спільними підприємствами [81, с.97].

В той же час спостерігається певною мірою парадоксальна зворотна залежність між кількістю виконаних госпдоговорів та обсягом надходжень за рахунок цих госпдоговорів, коли при збільшенні кількості виконаних установами НАН України госпдоговорів зменшується питома вага фінансування за рахунок цього джерела (у 2008 році обсяг фінансування за госпдоговорами склав 251 млн. грн., або 12,4% від загального обсягу річних надходжень на фінансування НДДКР у НАН України). Цей факт може свідчити про подрібнення госпдоговірних робіт, що виконуються установами НАН України, що з одного боку є негативним моментом, оскільки інститут та/чи наукові колективі змушені більше часу приділяти бюрократичній роботі. З іншого боку, непрямим чином даний факт також може свідчити про збільшення кількості замовників науково-технічних робіт або про диверсифікацію тематики досліджень, що можна вважати позитивним моментом, особливо якщо в подальшому зросте частка цих договорів у загальному обсязі фінансування інститутів.

Як видно з таблиці 3.2, з 2000 по 2004 в НАН України патентно-ліцензійна діяльність демонструвала позитивну динаміку. Зокрема кількість заявок на отримання патентів на винаходи зросла у 2 рази, кількість ліцензійних угод – у 3 рази. Проте у 2005-2006 роках ця тенденція зупинилася, і з’явилися небезпечні ознаки до зменшення не лише патентної, але і ліцензійної активності. Так, з 2006 по 2008 роки в установах НАН України укладалося не більше 53 ліцензійних угод з вітчизняними замовниками (проти 184  у 2005 та 155 у 2004 р.). Якщо зниження патентної активності пов’язується з ліквідацією деклараційних патентів та суттєвим зростанням плати за розгляд заявки на отримання патентів, то зменшення кількості ліцензійних угод є тривожним сигналом для керівництва Академії.

Проте дані щодо патентно-ліцензійної діяльності по іншим країнам не дають змогу оцінити будь-яку тенденцію. Взагалі активність установ НАН України на міжнародних ринках є низькою, що з точки зору використання наукових результатів в економіці України є позитивом. Однак з точки зору міжнародного визнання та якості наукових досліджень є негативом, оскільки вітчизняні наукові розробки не представлені у світі.

Таблиця 3.2. Показники патентно-ліцензійної діяльності НАН України протягом 2000-2008 рр.

роки	Подано заяв на отримання патентів на винаходи			Отримано рішень про видачу патентів тощо			Підписано ліцензійних угод			кількість діючих патентів, свідоцтв на торг.моарки
	Держпатент України (вин./к.м.)	Держпатент Росії , Білрусі	Патентні відомства інших країн	Держпатент України (вин./к.м.)	Держпатент Росії, Білорусі	Патентні відомства інших країн	Україна	Росія	інші країни
2000	323	13	3	393	18	5	50	5	20	940
2001	441	30	2	443	14	5	66	3	12	1349
2002	546	15	1	513	17	2	63	9	19	1228
2003	660	25	6	633	7	3	81	3	15	1767
2004	620	15	6	701	17	6	155	1	1	1892
2005	329/202	8	7	246/255	19	3	184	4	9	2023
2006	380/228	14	4	295/197	9	1	53	5	6	2368
2007	343/379	15	10	277/365	9	2	49	2	6	2910
2008	316/405	15	5	319/379	12	4	44	2	6	3093

вин. – винаходи, к.м. – корисна модель

Примітка: складено за річними звітами НАН України з 2000 по 2004 роки [82-90]

Цікавим аспектом впровадження результатів НАН України в економіку України та інших країн є сутнісний аналіз ліцензійних договорів. У Звітах про діяльність НАН України наведено головні ліцензійні угоди та контракти, укладені установами НАН України. Зокрема, у 2008 році такими було визнано 24 угоди, серед яких 18 були укладені з підприємствами України. Слід відзначити, що розподіл за об’єктами ліцензій показав, що перспективними з точки зору комерціалізації в академії є хіміко-біологічний напрям, матеріалознавство, а також створення інформаційних технологій та автоматизованих систем. Серед розробок, які впроваджувалися в економіці Україні варто також відзначити технологію очищення чавуну, технологія збільшення продуктивності свердловин, нові сорти рослин тощо.

Таким чином аналіз динаміки госпдоговорів та контрактів, що виконувались в установах НАН України, свідчить про посилення ролі установ НАН в соціально-економічному та технологічному розвитку України, яке відбувалося до 2004 року, та про появу негативних тенденцій у 2005-2006 роках, які свідчать про можливість розриву зв’язків між НАН України та промисловістю.

3.2 Використання наукових результатів та проблеми їх комерціалізації (за даними соціологічного дослідження)

На основі даних, отриманих в ході виконання науково-дослідних проектів «Функціонування і перспективи розвитку НАН України» в 2003-2004 роках в ЦДПІН ім. Г.М.Доброва НАН України, в якому автор особисто брав участь, нами було оцінено взаємодію наукових установ НАН України з промисловими підприємствами України.

Методика проведення цього науково-дослідного проекту передбачала збір даних від безпосередніх виконавців НДДКР шляхом анкетування. Було розроблено 3 типи анкет: анкета інституту, анкета завідувача наукового відділу та анкета дослідника. Анкета інституту містила переважно статистичні дані про діяльність інституту за період з 1998 по 2002 роки, тоді як останні дві анкети базувалися в основному на суб’єктивних оцінках респондентів (завідувачів наукових відділів та вчених). Враховуючи високий кваліфікаційний рівень безпосередніх виконавців наукових досліджень в НАН України та їх обізнаність у питаннях організації та виконання наукових досліджень, ми вважаємо, що дані соціологічних опитувань вчених є одним із найважливіших джерел інформації, а думки та оцінки самих вчених такими, що ними не можна нехтувати.

Структури анкет були подібні і містили наступні основні блоки питань:

• Тематика (характер) досліджень
• Наукові кадри та їх кваліфікація
• Фінансова забезпеченість
• Інформаційна забезпеченість
• Матеріально-технічна забезпеченість
• Співробітництво з іншими науковцями
• Використання наукових результатів
• Оцінка середовища
• Особисті дані.

В рамках цього проекту було проведено опитування 530 респондентів, серед яких 108 завідувачів відділів та 422 дослідники в 25 інститутах всіх трьох секцій НАН України в 5 містах України, зокрема у Києві, Одесі, Харкові, Львові, Донецьку. Серед респондентів були представлені учені різних рівнів кваліфікації, стажу роботи, віку і статі. Детальніше характеристика вибірки дослідників та завідуючих відділами представлена в таблиці 3.3.

Таблиця 3.3. Структура вибірки по науково-дослідному проекту „Функціонування та перспективи розвитку НАН України”

Типи респондентів	Завідувачі	Дослідники
Секція
Фізико-технічних та математичних наук (ФТМН)	55	224
Хімічних та біологічних наук (ХБН)	35	128
Суспільних наук (СН)	18	70
Кваліфікаційний рівень
Доктор наук (Д)	87	38
Кандидат наук (К)	21	283
Вчений без ступеню (БС)	—	101
Географічне розташування
Центр (Ц)	78	301
Периферія (П)	30	121

Примітка: результати соціологічного опитування, 2003-2004 рр.

Як видно з таблиці, структура вибірки в цілому відповідає структурі НАН України, а кількість респондентів дає можливість застосувати принцип „об’єктивізації суб’єктивного”. Слід зазначити, що суспільні науки в силу своєї специфіки порівняно з іншими науками менше беруть безпосередню участь у технологічному розвитку, тому респонденти з секції суспільних наук враховувалися в аналізі вибірково за доцільністю. Методика аналізу даних передбачала співставлення та групування даних, проведення порівнянь середніх значень між різними групами. Дані, отримані в ході опитування, дозволили виявити основні тенденції, що склалися в останні роки стосовно отримання наукових результатів, їх конкурентоспроможності у світі, та використання в економіці та суспільстві.

Оскільки дослідження мало комплексний характер і було зібрано великий масив даних, ми звернули увагу лише на ті, які характеризували взаємодію науковців з підприємствами. Ці дані стосувалися передусім питань використання наукових результатів з точки зору дослідників, які працюють в інститутах НАН України.

Виходячи з гіпотези, що наукові результати повинні використовуватися в економіці країни, ми запропонували респондентам відповісти на питання, в яких сферах використовуються їхні наукові  результати (рисунок 3.2).

Певною мірою відповідь на це питання показала, наскільки часто знаходять результати наукових досліджень застосування у промисловості. В результаті майже всі респонденти (93,4%) вказали, що їх результати використовуються у науковій сфері зважаючи на орієнтацію більшості науковців в академії на проведення фундаментальних досліджень. Серед інших користувачів наукових результатів були вказані виробництво (38,0%), освіта (31,6%), управління (15,2%), охорона здоров’я (12,0%), невиробнича сфера (9,3%) та інші сфери (4,2%). Це підтверджує статус НАН України як найвищої наукової установи. В той же час більш детальний аналіз за секціями НАН України показав, що існують великі розбіжності в інтеграції науки і виробництва за науковими напрямами. Так, виробництво як “користувача” наукових результатів було відзначено переважно в секції ФТМН (46,2%). В секції ХБН – майже 100% “отримала” наука, 33,6% освіта і 32,2% виробництво. Очікуваним було, те що в секції СН основними сферами використання наукових результатів є наука (84,7%), управління (67,8%) та освіта (64,4%); виробництво було «оцінено» на рівні 20,3%, що можна вважати позитивом.

Характер наукового співробітництва вчених академії дозволяє зробити висновки щодо впливу академічної науки на інші сфери діяльності. Вчені НАН України в більшості випадків мають співвиконавців наукових праць в інших організаціях: позитивно на це питання відповіли 91% завідувачів відділами і 63% дослідників. Учені НАН України мають спільні наукові роботи насамперед з колегами в інших інститутах Академії. Майже чверть респондентів співробітничають з колегами у вузах, особливо учені секції хімічних і біологічних наук. Значно нижче рівень співробітництва з галузевими науковими інститутами і, тим більше, з підприємствами. Очевидно, це пояснюється переважно фундаментальним характером досліджень. Ці дані непрямо підтверджують, що три основні сектори науки, академічний, вузівський і галузевий, як і раніше зберігають деяку ізольованість друг від друга. Переважна більшість (86% завідувачів відділами, 76% дослідників) вважає, що співробітництво з колегами з інших організацій позитивно впливає на їхню наукову діяльність.

Відповідь на питання, чи знають респонденти споживачів свої результатів, показала, що наша наука зберігає зв’язки зі споживачами наукового знання. Зокрема, було з’ясовано, що 88% завідувачів відділів знають споживачів своїх наукових результатів, причому, як не дивно, в секції ФТМН цей показник виявився найнижчим серед інших секцій НАН України. І лише 55% серед цих завідувачів повідомили про отримання фінансової підтримки з боку споживачів. Отже, залишається відкритим питання, чому знаючи своїх споживачів інститути не використовують ці контакти на 100%? Основними напрямками вирішення проблеми покращання інтеграційних процесів між наукою, виробництвом та освітою, на думку авторів, яка співпадає з думкою колег з Росії, мають бути вдосконалення механізмів фінансування науки разом з проведенням активних дій з просування власних наукових результатів, а також налагодження тісніших зв’язків зі споживачами наукової продукції як в середині країні, так і за кордоном.

Важливим питанням при оцінці взаємодії науки з промисловістю є зворотній зв’язок науковців зі споживачами наукових результатів, оскільки це дає змогу дізнатися про реальні потреби споживачів/ринку наукової продукції і, відповідно, проводити наукові дослідження, які максимально відповідали б цим потребам. В свою чергу, це суттєво б покращило можливості щодо залучення фінансування з боку бізнес-сектору. В цілому по виборці про існування зворотного зв’язку повідомило 72,2% завідувачів і 67,0% дослідників. Найкраще підтримують цей зв’язок в секції ФТМН, а найгірше в секції ХБН, що є досить несподіваним, адже саме в цій секції найбільший рівень знання своїх споживачів.

Спроба оцінити ефективність комерціалізації наукових результатів в НАН України була покладена на питання анкети, чи докладають вчені зусиль щодо просування наукових результатів на ринок наукової продукції (Рисунок 3.3).

Отримані відповіді показали, що третина завідувачів успішно займається просуванням наукових результатів. Однак намагання ще 39,6% завідувачів є безуспішними. Разом з тим 25,5% завідувачів вважають, що їх результати не підлягають комерціалізації. По-своєму вони мають рацію в частині фундаментальних досліджень, однак навіть під фундаментальні дослідження можна знайти свого покупця в приватному або державному секторі. Не знають, як просувати наукові результати, лише 3,8% завідувачів, що можна вважати суттєвим позитивом. Більш детальний аналіз показав, що успішнішими є завідувачі секції ХБН, а найменш успішними – секції СН, причому в секції СН найбільше завідувачів відділів, які вважають, що їх результати не підлягають комерціалізації (44,4%).

Такої ж думки в секціях ФТМН та ХБН притримуються трохи більше 21% завідувачів. Таку різницю можна пояснити специфікою наукових результатів в різних секціях. Також в секції СН найбільше завідувачів, які не знають, як просувати результати на ринок.

Незважаючи на низьку публікаційну активність українських науковців за кордоном, тобто фактичну відсутність (або недостатність) інформаційної бази для порівняння своїх результатів із закордонними колегами, респонденти вважають, що їх результати конкурентоспроможні у світі (80% респондентів). Для порівняння за результатами іншого дослідження в 1994 році 61% респондентів вважали свої наукові результати конкурентоспроможними. Примітно також, що в московських інститутах Російської академії наук менш ніж дві третини вчених вважають свої результати не нижче світового рівня. Більш детальний аналіз даних 2003-2004 рр. відкриває певні відмінності за типом респондентів та дисциплінами. Завідувачі відділів і дослідники з секції СН є найкритичнішими, лише 66,7% завідувачів і 76,0% дослідників вважають наукові результати конкурентоспроможними в світі. По секції фізико-технічних та математичних наук відсоток таких відповідей складає 83,3% завідувачів та 88,4% дослідників. По секції хімічних та біологічних наук відповідно 85,3% та 79,2%.

В умовах обмежених фінансових ресурсів науки в Україні важливим джерелом покращання становища може бути залучення закордонних інвесторів. Проте вчені стикаються з певними перешкодами, які заважають шукати споживачів за кордоном. За думкою респондентів, це брак фінансів (44%) та відсутність маркетингу (39%). Примітно, що якість власних наукових результатів вважають перешкодою лише 5% респондентів. Аналогічно оцінок конкурентоспроможності наукових результатів, самооцінки рівня наукових досліджень, що їх зробили науковці, здаються не достатньо обґрунтованими. По-перше, чи можуть вчені об’єктивно оцінити якість своїх робіт, особливо враховуючи їх низьку публікаційну активність за кордоном та недостатню ознайомленість із закордонними джерелами інформації, які було виявлено у цьому дослідженні? По-друге, чи можливо отримувати високоякісні результати на обладнанні, середній вік якого сягає 20 років? Отже, належне фінансування міжнародного співробітництва та проведення певних маркетингових кампаній можуть значно посилити роль української академічної науки в світі та більш активно сприяти інтеграції вітчизняного наукового потенціалу у світовий науковий простір.

Таким чином дані соціологічного дослідження «Функціонування і перспективи розвитку НАН України» свідчать, що вчені наукових інститутів підтримують зв’язки з промисловими підприємствами та іншими споживачами своїх наукових результатів, проте рівень фінансової підтримки науки від «бізнесу»  залишається на низькому рівні. З іншого боку, в установах академії доцільним є підвищення менеджерських здібностей управлінського персоналу (директорів, завідувачів відділів тощо), що дасть можливість більш активно шукати споживачів своїх наукових результатів та взаємодіяти з ними.

3.3 Яким має бути ефективний науковий підрозділ (спроба аналізу)

Посилення та активізація діяльності з комерціалізації наукових розробок в НАН України природнім чином викликає питання, хто та які наукові підрозділи є найуспішнішими в такій діяльності, які зміни потрібні для покращання процесів комерціалізації наукових результатів. Тому ми проаналізували дані, що характеризують науково-дослідну діяльність наукових підрозділів у 2005 році, які були обстежені в ході виконання проекту «Розробка та впровадження методів оцінки діяльності науково-дослідних лабораторій НАН України на базі анкетування» на замовлення Українського науково-технологічного центру. Цей центр є міжурядовою організацією, метою діяльності якої є сприяння нерозповсюдженню зброї масового знищення. Центр підтримує вчених, які раніше займалися оборонною тематикою, шляхом фінансування наукових проектів за їх участю, що апріорі свідчить про якість та потенціал наукових колективів, які отримують фінансування.

Під час виконання цього проекту було також використано метод анкетування, для чого було розроблено два типи анкет: анкета інституту та анкета наукового підрозділу. Анкети інституту містили переважно кількісні дані стосовно діяльності інститутів згідно з їх річними звітами. Анкети наукового підрозділу містили переважно якісні дані, що характеризували різні аспекти їх діяльності та співпраці з УНТЦ. Питання в обох типах анкет були згруповані у тематичні блоки, які відображали наступну інформацію про науково-дослідний підрозділ чи інститут:

• загальна інформація (рік заснування, структура джерел фінансування, структура робіт тощо);
• наукові кадри;
• наукові результати та їх впровадження;
• аспекти ефективності співпраці з УНТЦ.

Слід також зазначити, що науково-дослідні проекти підрозділів, які отримують підтримку від УНТЦ, проходять жорсткий конкурсний відбір, одним з критерієм якого є високий науково-технологічний потенціал підрозділу. Зокрема, це підтверджується даними щодо кількості отриманих патентів, отриманих відділами та лабораторіями інститутів НАН України у 2005 році: в середньому по вибірці кількість патентів становили 2,6, тоді як загалом по відповідним підрозділам НАН України цей показник становив трохи більше 1 патенту. Таким чином наукові підрозділи, які потрапили у вибірку, володіють високим науковим потенціалом та перспективними розробками, що позитивно впливає на якість отриманих результатів.

Вибірка була представлена науковими підрозділами, як великих і всесвітньо відомих наукових закладів як, наприклад, Інститут електрозварювання ім.Є.О.Патона НАН України, Харківський фізико-технічний інститут НАН України та Інститут надтвердих матеріалів ім.В.М.Бакуля НАН України, так і нещодавно створених науково-технологічних центрів або державних підприємств — філій великих наукових інститутів, наприклад, центр „Реактивелектронцентр”. Інститути, які взяли участь в опитуванні, відрізняються не лише за віком або розміром (та відповідно доступом до ресурсів), але і за тематикою та типом досліджень. Деякі з них більш зосереджуються на фундаментальних дослідженнях, тоді як інші зосереджені на прикладних дослідженнях та розробках та/або виконують функцію з надання науково-технічних послуг.

Таблиця 3.4. Структура опитаних наукових підрозділів, %

		Секція НАН України		Всього
		Фізико-математичних та технічних наук	Хіміко-біологічних наук
Тип наукового підрозділу	відділ інституту	110	33	143
	лабораторія інституту	13	3	16
	дослідницька група	7	2	9
	наукові центри	11	0	11
	не було відповіді	7	0	7
Всього		148	38	186

Примітка: тут і далі результати НДР «Розробка та впровадження методів оцінки діяльності науково-дослідних лабораторій НАН України на базі анкетування»

Загалом було опитано 186 наукових підрозділів (таблиця 3.4), до складу яких входили наукові відділи та лабораторії інститутів, дослідницькі групи та наукові центри, які є самостійними установами. Враховуючи таку неоднорідність наукових підрозділів, ми використали лише ті відповіді, які були отримані у наукових відділах та лабораторіях науково-дослідних інститутів НАН України. Отже, скорегована вибірка складалася зі 159 анкет з відповідями представників відділів та лабораторій, які представляють 64 інститути НАН України секцій фізико-технічних і математичних наук та хіміко-біологічних наук.

Методологічною засадою при аналізі цих даних є припущення, що підрозділи, керівники яких вказали наявність технологій, які доцільно просувати на ринок, мають тісні зв’язки з промисловістю та/або в майбутньому повинні мати такі зв’язки. Це припущення базується на ідеї, що розроблена технологія з великою ймовірністю буде застосовуватися у промисловості.

Виходячи з мети дослідження та його основного припущення, ми здійснили порівняльний аналіз підрозділів за наявністю в них технологій придатних для просування на ринок. З цією метою респондентам було запропоновано надати перелік технологій, які доцільно просувати на ринок, а також вказати по кожній з наведених технологій наявність патентів, бізнес плану, маркетингових досліджень, промислового освоєння, а також вказати, чи звертались вони за допомогою в комерціалізації розробок до УНТЦ. В ході обробки даних були введені додаткові змінні по кількості технологій, які доцільно просувати на ринок, оскільки нас цікавила не скільки зміст цих технологій, а їх кількість. На жаль, ми не змогли об’єктивно оцінити технології за ступенем розробленості, адже на відповідні питання не було отримано достатньої кількості відповідей, а ті, що були, не були гомогенними, тобто кожен респондент, незважаючи на підказки щодо заповнення, відповідь давав у своєму форматі.

Слід також зазначити, що анкета передбачала отримання кількісних даних по всім іншим показникам, які ми аналізуємо в даній роботі. Однак існування певних суб’єктивних причин та несумлінного заповнення анкети, на жаль, дозволили лише здійснити аналіз, застосовуючи вимір тісноти зв’язку на основі двоїстої шкали. В результаті аналізу було виділено наступні типи підрозділів:

• підрозділи І-ого типу – їх керівники вказали про наявність перспективних технологій (тобто такі підрозділи повинні мати тісний зв’язок з промисловістю);
• підрозділи ІІ-ого типу – перспективних технологій не було зазначено (тобто зв’язок з промисловістю відсутній або слабкий).

Методика даного дослідження, обумовлена його метою, передбачає акцентування на даних, які стосуються та/або пов’язані з технологічним розвитком промисловості, тобто для аналізу було використані показники, які характеризують наступні аспекти функціонування наукових підрозділів:

• фінансування з недержавних джерел;
• структура робіт за функціональною ознакою (фундаментальні, прикладні тощо);
• структура підрозділу за кваліфікаційної ознакою;
• вікова структура підрозділу;
• патентна та впроваджувальна діяльність підрозділу;
• вік підрозділу;
• вікова структура наукового обладнання.

Порівнюючи дані цього проекту з даними попереднього проекту „Функціонування та перспективи розвитку НАН України” в цілому [[xci]], виявилося, що наукові підрозділи, які отримували фінансування від УНТЦ є більш активними у залученні різноманітних джерел фінансування при приблизно однаковій структурі науково-дослідних робіт (Рисунок 3.4). Так, частка відомчого фінансування в цілому по виборці складала близько 42% проти близько 70% в цілому по НАН України.

Слід також відзначити, що в середньому по вибірці науковий підрозділ виконував протягом 2005 року 7 науково-дослідних робіт, серед яких 1,5 за госпдоговірною тематикою та 2,7 за конкурсною тематикою, що забезпечувало понад 36% всього фінансування підрозділу, в т.ч. 30,1% з недержавних джерел.

В структурі робіт домінували фундаментальні дослідження (61,7%), частка прикладних досліджень сягала 27,2%, решта 11,1% припадало на розробки та науково-технічні послуги (рис 3.5).

Всі ці роботи виконувалися на застарілому обладнанні (див. Рис.3.5), хоча забезпеченість обстежених наукових підрозділів обладнанням віком до 5 років та від 5 до 10 років порівняно вища, ніж в цілому по академічній науці.

Взагалі матеріально-технічне забезпечення наукових досліджень та оновлення наукового обладнання залишається однією із найгостріших проблем української науки. За результатами опитування у 2003-2004 роках в НАН України, істотного поліпшення вікових характеристик обладнання за останні роки не спостерігалося. Однак до 2002 року в деяких інститутах збільшилася частка обладнання строком експлуатації до 5 років, що було відзначено 20% респондентів. Основними джерелами забезпечення науковим обладнанням залишається державне фінансування через базове фінансування інститутів, гранти національних програм і фондів, замовлення міністерств і державних підприємств. Для секції хімічних і біологічних наук характерно використовувати експериментальну базу інших інститутів. Об’єднання зусиль різних інститутів при відповідній підтримці керівництва відділень та інститутів може принести гарні результати і підвищити забезпеченість наукових досліджень приладами та обладнанням [95].

Стосовно кадрового забезпечення наукових досліджень, то ситуація по обстеженим підрозділам не відрізняється від загальноакадемічної: середній вік наукових працівників – близько 50 років, а докторів наук – понад 60. Разом з тим, за результатами попереднього соціологічного дослідження майже третина опитаних завідувачів відділами була незадоволена кадровою структурою своїх відділів і відзначала три основні проблеми: нестачу молодих кадрів, нестачу допоміжного персоналу та експериментаторів, а також нестачу фахівців потрібної кваліфікації середнього віку [96]. Проте, слід зазначити, що останніми роками відновився приплив молоді в науку і дані нашого дослідження є ще одним свідченням цього факту. В середньому в опитаних наукових підрозділах 29,4% складають вчені у віці до 35 років (Рисунок 3.6), а сам науковий підрозділ складався з 20 працівників, серед яких 11,5% доктори наук та 35,7% кандидати наук.

Стосовно публікаційної активності слід зазначити, що в цілому вона співпадає з даними по НАН України: найбільше публікацій спостерігалося в Україні, у світі, потім в СНД. У зв’язку з цим у таблиці 3.5 наведено кількісні дані лише щодо публікаційної активності по Україні.

В середньому співробітники наукового підрозділу публікують в Україні 8,7 статей на рік, 0,2 монографії та взяли участь у 6,2 конференціях, що проводяться в Україні, причому публікація статей була присутня у 89% підрозділів, участь у конференціях у 81%, тоді як лише 15% наукових підрозділів опублікували монографії у 2005 році.

Таблиця 3.5. Публікаційна активність наукового підрозділу у 2005 році

	Макси- мум	Середнє по вибірці	Наяв-ність*)	Середнє по наявним
Монографії, видані в Україні	7	0,2	15%	1,6
Статті, опубліковані в Україні	60	8,7	89%	9,8
Доповіді на конференціях в Україні	42	6,2	81%	7,6

*) частка респондентів, які повідомили про наявність публікацій

Примітка: результати соціологічного дослідження, 2005-2006 рр.

Порівнюючи з результатами попереднього соціологічного дослідження, наукові підрозділи, що виконували проекти УНТЦ, є більш активними в публікаційній діяльності. Цікавим тут також є показники максимальної кількості публікацій певного виду, оскільки вони відображають максимальну продуктивність. Так, згідно з отриманими даними співробітники одного наукового підрозділу здатні опублікувати протягом року 7 монографій, або 60 статей, або взяти участь у 42 конференціях. Однак дані щодо монографій ставлять під сумнів якість цих публікацій, оскільки сумнівним є наявність відповідного матеріалу для семи монографій та фінансового забезпечення їх публікації. Щодо статей та конференцій, то ці числа є реальними за умови активної участі у них кожного співробітника підрозділу.

Показник середньої кількості публікацій за підрозділами, у яких такі публікації були, відображає середні можливості підрозділів. Отже, для наукового підрозділу нормальним є публікація трьох монографій за 2 роки, 10 статей на рік та участь у 8 конференціях протягом одного року. Слід зазначити, що ці дані не можуть бути еталоном та обов’язковими для усіх підрозділів, а скоріше є орієнтиром.

Таким чином обстежені наукові підрозділи загалом відповідають середньостатистичним показникам за відповідними науковими підрозділами НАН України, перевищуючі середні показники за залученням недержавного фінансування, забезпеченістю сучасним науковим обладнанням та частково за публікаційною активністю. А отже, обстежені наукові підрозділи фактично є кращими представниками наукових підрозділів, що в свою чергу підвищує якість отриманих результатів.

Перейдемо до порівняння характеристик наукових підрозділів різних груп, які були визначені нами за критерієм наявності перспективних технологій.

Як і очікувалося, нам вдалося виявити існування відмінностей між підрозділами різного типу, причому вони стосувалися практично кожної характеристики діяльності та функціонування наукового підрозділу, які ми аналізували. Так, зокрема, чітко простежуються відмінності за структурою фінансування підрозділів, структурою НДДКР, віковою структурою обладнання тощо, що свідчить про наявність залежності між згаданими показними та технологічними результатами наукової діяльності підрозділу. Розглянемо їх більш детально.

Частка недержавного фінансування (рисунок 3.7), як і очікувалося, у підрозділах, які мають перспективні технології, виявилася значно вищою, ніж у тих, де таких технології немає. На нашу думку, це пояснюється тим, що перші підрозділи, проводять більше досліджень, орієнтованих на промисловість. Також це підтверджується даними щодо часток прикладних робіт, розробок та науково-технічних послуг. А з іншого боку, володіючи перспективними розробками, такі підрозділи проявляють більшу активність у пошуках фінансування з інших джерел.

В групі показників, яка описує структуру НДДКР за типами робіт (див. рис.3.7), також є суттєві відмінності в бік збільшення частки прикладних досліджень, розробок та науково-технічних послуг в підрозділах І-типу; відповідно – зменшується частка фундаментальних досліджень (з 72,4% у підрозділах ІІ-го типу до 56,5%у підрозділах І-го типу). Причому найбільша різниця між типами підрозділів спостерігається щодо розробок в структурі робіт (10,7% у підрозділах І-го типу проти 4,1% у підрозділах ІІ-го типу). Така орієнтація на прикладні дослідження дозволяє підрозділам І-го типу доводити перспективні результати фундаментальних досліджень до більш-менш придатної для промисловості форми представлення наукових результатів. Звичайно, що ступінь зацікавленості промисловості цими результатами та ступінь готовності цих результатів до впровадження можуть суттєво відрізнятися, проте позитивом є сам факт існування залежності між наявністю перспективної технології та структурою НДДКР, оскільки це обґрунтовує доцільність та напрямки реформи наукової системи. Наприклад, одним із заходів при реформуванні, на думку деяких можновладців, може бути запровадження в деяких підрозділах низки наукових інститутів НАН України вимоги щодо мінімальної частки фінансування НДДКР за рахунок госпдоговорів. До речі подібні «вимоги» неформально вже існують у низці інститутів академії, наприклад в Інституті електрозварювання ім. Є.О. Патона. Зазначимо, що впровадження подібних норм необхідно робити дуже обережно і використовувати його в якості орієнтиру, а не способу обмеження бюджетного фінансування. Крім того кожний інститут, і навіть науковий підрозділ, не є однорідними за своїми структурами, можливостями, функціями тощо, а отже запроваджувати універсальні норми недоречно.

Що стосується структури наукових кадрів (рисунок 3.8), то аналіз проводився за кваліфікаційною та віковою ознаками. Отримані результати не підтвердили гіпотезу про те, що чим більшою є кількість кадрів вищої кваліфікації, тим більше перспективних технологій розроблено підрозділом. Навпаки, у тих підрозділах, які не вказали наявність таких технологій, частки докторів та кандидатів були дещо вищими, аніж в інших підрозділах. Частково це можна пояснити більшою схильністю докторів наук до проведення саме фундаментальних досліджень, а також тим, що для виконання досліджень або розробок для промисловості необхідно більше допоміжного персоналу.

Цікавим фактом стала виявлена залежність між віком наукових кадрів та наявністю перспективних технологій. Технології для просування на ринок були саме у тих підрозділах, у яких частках молоді була вищою (31,7% у підрозділах І-го типу проти 25,0% у ІІ-го типу), а частка пенсіонерів нижчою (відповідно 23,1% проти 27,3%). Це можна пояснити більшою активністю та бажанням отримання додаткового доходу саме у молоді, що корелює з даними отриманими в ході виконання науково-дослідного проекту «Функціонування і перспективи розвитку НАН України».

Аналогічна „тенденція” притаманна і віковій структурі наукового обладнання (Рисунок 3.9). Тобто у підрозділах, де були вказані перспективні технології, частка відносно молодого обладнання є вищою, аніж в інших підрозділах, тобто частка обладнання до 10 років у підрозділах І-го типу складає 28,8%, тоді як у підрозділах ІІ-го типу – 20,2%. Очевидно, це свідчить про необхідність оновлення матеріально-технічної бази наукових відділів та лабораторій та інститутів НАН України в цілому. У іншому випадку слід очікувати суттєвого послаблення взаємозв’язків науки та промисловості, оскільки академічна наука не буде спроможна здійснювати нові актуальні фундаментальні та прикладні дослідження на необхідно високому рівні.

Важливими, з точки зору впровадження наукових результатів у виробництво, є дані щодо патентно-ліцензійної діяльності. В анкеті було передбачено отримання даних як по кількості отриманих у 2005 році патентів, так і по кількості укладених ліцензійних угод. Однак стосовно ліцензійної діяльності практично не було отримано відповідей респондентів. Стосовно патентів ситуація була кращою: майже 40% респондентів вказали про отримання патентів протягом року. Аналіз цих даних показав, що практично не існує різниці між різними типами підрозділів по загальній кількості патентів, тоді як по патентам, отриманим в Україні, така різниця існує (Рисунок 3.10). Враховуючи також дані [93], можна зробити наступні висновки:

• по-перше, отримання патентів дуже часто є формальною вимогою замовника чи інвестора проекту (гранту), тобто подальшого управління створеною інтелектуальною власністю не відбувається;
• по-друге, позитивом є більша кількість патентів, отриманих в Україні, у підрозділах І-го типу, оскільки це означає, що існують перспективи впровадження винаходів у промисловість України, а не в промисловості інших країн чи взагалі їх невикористання. Тому головний акцент з боку керівних органів як НАН України, так і держави повинен бути зроблений на організаційному механізмі реалізації прав на інтелектуальну власність та стимулюванні їх реалізації (комерціалізації).

Певним підтвердженням цього є результати аналізу кількості підприємств, що впроваджують інновації підрозділу, а саме відсутність кореляції між кількістю патентів, отриманих у 2005 році, та кількістю підприємств, що впроваджують інновації підрозділу. Незважаючи на це, існує суттєва різниця за типом підрозділу.

Взагалі один науковий підрозділ впроваджував свої інновації в середньому на 1,3 підприємствах в Україні, 0,6 підприємствах СНД та 0,3 підприємствах в інших країнах, причому третина підрозділів впроваджувала інновації на підприємствах України, десята частина – у країнах СНД та шоста частина – в інших країнах світу, переважно в країнах ЄС та США. Щодо відмінностей за типом підрозділу, то в середньому інновації підрозділу І-го типу у 2005 році впроваджувало 1,6 підприємств України проти 0,15 у підрозділу ІІ-го типу. Така різниця виникла передусім завдяки декільком підрозділам, у яких згаданий показник становить понад 10 підприємств. Проте навіть якщо виключити такі випадки з аналізу, різниця залишається суттєвою. При подальшому розгрупуванні підрозділів за кількістю технологій нами також була виявлена пряма залежність між кількістю підприємств, що впроваджують інновації, та кількістю перспективних технологій. Така залежність може бути обумовлена тим, що підрозділ, маючи перспективні для промисловості результати, за інших рівних умов буде шукати шляхи їх впровадження у виробництво через різні госпдоговори, проекти тощо.

Опитування виконавців проектів УНТЦ щодо їх публікаційної активності ще раз підтвердило результати попереднього соціологічного дослідження про те, що українські вчені більше публікуються в Україні; ніж в західних країнах або СНД. Причому, рівень публікаційної активності є дещо вищим у розвинутих країнах у порівнянні із країнами СНД. Це явище викликано перш за все кризою в науковій сфері у всіх пострадянських країнах. Після дезінтеграції Радянського Союзу вчені почали активно шукати наукові контакти перш за все в розвинутих країнах з метою надолужити втрачене та знайти нові джерела фінансування. Наукові зв’язки між пострадянськими країнами були втрачені, що згодом обернулося негативними наслідками для науки.

Стосовно публікаційної активності дослідника, то цей показник розраховувався на основі даних анкет як відношення суми статей, опублікованих науковими працівниками підрозділу у всіх країнах, до кількості наукових співробітників.

Аналіз даних за типом підрозділу не виявив суттєвих відмінностей, що ставить під сумнів використання цього показника в якості оцінки технологічної складової діяльності наукового підрозділу. Так, в середньому по підрозділам І-го типу К_{публ.акт} становив 1,5 статті, а по підрозділам ІІ-го типу – 1,3 статті. А отже, можна зробити висновок, що публікаційна активність практично не впливає на технологічні результати наукового підрозділу.

З точки зору необхідності активізації міжнародного співробітництва для збільшення кількості розроблених технологій нами було досліджено відмінності у проведенні міжнародної діяльності за типами підрозділів (таблиця 3.6).

Таблиця 3.6. Міжнародне співробітництво наукових підрозділів у 2005 році

Види співробітництва	І-й тип	ІІ-й тип	Всього
Міжнародні конференції в Україні	4,05*	3,46	3,86
	91%**	84%	89%
Конференції за кордоном	3,74	3,48	3,65
	88%	92%	90%
Спільні публікації	5,56	5,06	5,39
	69%	72%	70%
Спільні науково-дослідні проекти	1,78	1,92	1,83
	53%	48%	51%
Контракти з виїздами за кордон	1,65	1,92	1,77
	18%	32%	23%
Контракти з виконанням в Україні	1,26	2,36	1,62
	22%	27%	24%
Відрядження за кордон	1,77	1,57	1,7
	31%	32%	31%

*) середня кількість певного виду співробітництва серед тих, хто дав позитивну відповідь

**) відсоток респондентів, які дали позитивну відповідь про наявність даного виду міжнародного співробітництва. Закрите питання передбачало два варіанти: так чи ні.

Примітка: результати соціологічного дослідження 2005-2006 рр.

Нами було виявлено, що підрозділи які мають перспективні технології, а отже які займаються їх розробкою, більш активні у міжнародній діяльності, ніж інші наукові підрозділи. Хоча загалом відмінності не дуже великі. Найбільша різниця спостерігалася щодо участі у міжнародних конференціях: в середньому співробітники наукового підрозділу І-го типу взяли участь у 4,05 міжнародних конференціях в Україні проти 3,46 у підрозділах ІІ-го типу та відповідно 3,74 конференціях за кордоном проти 3,46. В той же час підрозділи ІІ-го типу були лідерами за кількістю контрактів на замовлення іноземних партнерів, причому це стосується як контрактів з виїздами за кордон, так і контрактів з виконанням досліджень в Україні. Так, по І-му типу підрозділів середнє значення 1,65 при наявності таких контрактів у 18% підрозділів та 1,26 при 22%; тоді як по ІІ-му типу підрозділів відповідно 1,92 при 32% та 2,36 при 27%. На думку автора, це можна розцінювати негативно, оскільки існує небезпека, що наукові результати українських дослідників можуть бути використані для розробки нової технології за кордоном, тобто можливий прибуток від її використання залишиться за межами України або, іншими словами, існує небезпека прихованого відтоку мозків. А з іншого боку, підрозділи І-го типу, тобто ті, які займаються розробкою технологій, більше орієнтовані на внутрішні потреби.

Ще одним моментом, на який слід звернути увагу при реформуванні академічної науки та управлінні науково-технологічним розвитком, є наявність оберненої залежності між віком підрозділу та часткою недержавного фінансування підрозділу (див. Рисунок 3.11). Така тенденція також спостерігається і відносно типів підрозділу, хоча детальний аналіз показав, що старші за віком підрозділи в середньому заявили більше перспективних технологій (!), аніж молодші. Така обернена залежність, на нашу думку, обумовлена дією декількох факторів:

• старші підрозділи більш схильні до проведення фундаментальних досліджень, які фінансуються з державного бюджету та відповідно не мають зв’язку з конкретними промисловими потребами. В таких підрозділах частка докторів є вищою, аніж в більш молодих підрозділах, а тому вони мають гарний науковий зачин, що дає їм можливість заявляти максимальну кількість технологій серед можливих варіантів, які були передбачено в анкеті. Проте, як видно з рисунку, вони не можуть вдало комерціалізувати свої наукові розробки. А отже, постає додаткове питання, яким чином і що треба зробити, щоб розроблені технології знайшли своє застосування в економіці України.
• логічно, що «довгожителями» є ті підрозділи, які займаються дослідженням найбільш фундаментальних проблем, а молоді підрозділи створювалися часто-густо для досліджень актуальних проблем (як фундаментальних, так і прикладних), і тому останні мають більший попит з боку промисловості, і а отже і більший рівень недержавного фінансування.

В той же час, слід звернути увагу на діяльність «молодих» підрозділів, оскільки їхня поведінка щодо отримання недержавного фінансування не є чітко визначеною: багато з них отримують левову частину свого фінансування з недержавних джерел (конкурси, замовлення тощо), однак багато і таких, у яких це фінансування незначне.

Завершуючи аналіз отриманих даних, слід звернути увагу на питання, яке стосувалося взаємодії наукових підрозділів з діловими партнерами та оцінки її впливу на сталий розвиток підрозділу за п’ятибальною шкалою: «1» – не важливо … «5» – найбільш важливо. Результати опитування виявили, що всі підрозділи серед тих, які надали відповідь на це питання, підтримують контакти із представниками бізнесу. Вони схильні обмінюватися науково-технічною інформацією (78,2%), проводити спільні дослідження (74,8%), підтримують неформальні контакти (74,8%) та мають спільні публікації (74,1%). Менш поширені такі види взаємодії як спільні конференції (44%), дослідження на замовлення бізнес партнерів (40%), тренінги для підприємств (27%) та спільні комісії (15%).

В оцінках середнього ступеню важливості різних типів взаємодії, які дали респонденти, великої розбіжності не спостерігається: по всіх видах взаємодії середня оцінка приблизно дорівнює 4. Проте, як видно з таблиці 3.7, найбільш важливим для українських дослідників є виконання спільних досліджень, а дослідження на замовлення ділових партнерів знаходиться у середині рейтингу.

Таблиця 3.7. Оцінка типів взаємодії наукових підрозділів з діловими партнерами

Тип взаємодії	Оцінки*
	«1»	«2»	«3»	«4»	«5»
Спільні дослідження	—	1,8	14,5	35,5	48,2
Спільні публікації	3,7	4,7	18,7	31,8	41,1
Неформальні контакти	—	2,7	15,6	41,3	40,4
Спільні конференції	—	3,1	15,9	41,3	39,7
Дослідження на замовлення ділових партнерів	3,4	12,3	21,1	28,1	35,1
Спільні комісії (робочі групи)	—	4,8	19,0	42,9	33,3
Обмін науково-технічною інформацією	1,8	3,6	24,1	38,4	32,1
Тренінги (консультації) персоналу підприємств	5,1	10,3	20,5	43,6	20,5

*) «1» — не важливо; «2» -трохи важливо; «3» — важливо; «4» — більш важливо; «5» — дуже важливо

Примітка: результати соціологічного опитування, 2005-2006 р.

Цей факт був дещо несподіваним, оскільки за теперішніх економічних реалій рівня фінансування науки, ми очікували на більш високий рейтинг даного напрямку співпраці. Разом з тим подібні результати були отримані в ході дослідження, проведеного в США (для порівняння див. [32]), що загалом є позитивним явищем. Ф. Мейер та У. Шмох також поділяють наше здивування щодо рейтингу спільних досліджень та контрактних досліджень. Поясненням цього є те, що перші передбачають рух знання у двох напрямках, тоді як останні лише в одному (від наукового інституту до підприємства). З цієї причини поглиблення співпраці української науки із вітчизняною промисловістю повинно відбуватися завдяки розвитку та інтенсифікації взаємодії, яка передбачає взаємний обмін знаннями.

Таким чином проведений аналіз даних, отриманих в ході соціологічного дослідження, виявив низку внутрішніх особливостей у технологічній складовій діяльності наукових підрозділів НАН України різних типів. В свою чергу, це дозволяє розробити обґрунтовані рекомендації щодо удосконалення та покращання діяльності НАН України в частині виконання своїх статутних завдань, одним із яких є інтеграція науки та виробництва.

Висновки

Ключовим моментом технологічного розвитку країни, під яким ми розуміємо процес застосування результатів наукових досліджень в нових виробничих процесах, розробках, продукції та споживчих товарах тощо, є взаємодія між його суб’єктами, тобто між науковими установами та підприємствами. Така постановка питання акцентує увагу держави та політиків на створення рамкових умов для забезпечення вказаної взаємодії, а з іншого боку, викликає необхідність розвивати та довести до необхідного рівня систему генерації знання та систему його використання.

Щодо системи генерації знання, то відповідно до отриманих нами результатів науковим установам варто дотримуватись наступних рекомендацій:

• активізувати пошук споживачів своїх наукових результатів та партнерів в середовищі бізнесу та промисловості, такий пошук повинен здійснюватися на систематичній основі, забезпечуватися належним фінансуванням та кваліфікацією осіб, які ним займаються. Необхідно, стимулювати наукових співробітників до встановлення контактів з представниками промисловості та інших науково-дослідних організацій та вузів;
• сприяти збільшенню питомої вагу фінансування за рахунок залучених джерел до 30% від річного обсягів фінансування наукової установи (підрозділу) з метою диверсифікації джерел фінансування (виключення можуть становити наукові установи гуманітарного профілю), що повинно стимулювати керівників інститутів та підрозділів шукати шляхи реалізації своїх наукових розробок. Такими джерелами є в першу чергу кошти підприємств та організацій, які отримуються науковою установою на госпдоговірних засадах. В свою чергу, необхідно орієнтуватися на проведення спільних наукових досліджень з промисловістю, що значно покращить якість цих досліджень та можливості отримання фінансування;
• кошти отримані за рахунок комерціалізації розробок, частково повинні направлятися на розвиток матеріально-технічної бази (закупівлю обладнання, витратних матеріалів) в обсязі не менше 30% від обсягу залучених коштів. З цією метою може бути створений спеціальний накопичувальний фонд, який акумулюватиме ці кошти, що дозволить придбати дороге та унікальне обладнання. Також важливим є запровадити спеціальний режим оподаткування для такого обладнання, що збереже частину фондів наукових організацій для подальшого оновлення матеріально-технічної бази;
• керівникам наукових підрозділів та інститутів слід більше уваги приділяти кадровій структури персоналу, зокрема доцільним є збільшити частку молоді до 35 років до 25-35%. Зрозуміло, що таке збільшення повинно забезпечуватися відповідною державною політикою щодо залучення молоді в науку, особливо в сучасні наукові дисципліни, але на рівні окремих установ також повинні існувати певні стимули для молодих дослідників (іменні стипендії, перспектива кар’єрного росту, можливості набуття досвіду в найкращих наукових центрах не лише України, але і світу);
• з метою отримання адекватної інформації щодо інтеграції науки та виробництва у звітності установ НАН України та академії в цілому доцільно деталізувати структуру укладених госпдоговорів та впроваджених розробок за суб’єктами та за країнами, наприклад (промислові підприємства, органи державного управління, підприємства сфери послуг, що в цілому не відповідає загальноприйнятим класифікаціям замовників НДДКР, проте дасть можливість оцінити внесок академічної науки в розвиток економіки нашої країни.

Щодо системи використання знання, а саме для промислових підприємств, то для них доцільним є наступні заходи підвищення взаємовпливу науки та промисловості:

• налагодження взаємозв’язку з наукою, зокрема шляхом встановлення контактів з науковцями, в тому числі неформальних, що дозволить промисловості отримати науково-технічну інформацію щодо тенденцій у наукових дослідженнях та перспективних напрямках технологічного розвитку підприємств; а також залучати науковців до вирішення технологічних проблем промисловості, що, в свою чергу, дозволить науці отримувати інформацію про нагальні та майбутні потреби підприємств, та відповідно до цього корегувати напрямки своїх досліджень. Серед таких контактів, найбільш важливими з точку зору взаємодії є проведення спільних досліджень, підготовка спільних публікацій, неформальні контакти, наприклад, під час науково-практичних форумах тощо;
• підвищувати наукомісткість створюваної продукції за рахунок використання прогресивних сучасних розробок та досліджень, а також конкурентоспроможних патентів та ліцензій, в першу чергу вітчизняної науки, що дозволить підняти конкурентоспроможність продукції на вітчизняному та можливо на світовому ринках.

Дотримання рекомендацій з боку науки та промисловості сприятиме створенню необхідних умов для ефективної взаємодії між ними, проте за умов економічної та технологічної кризи також необхідним є створення відповідних рамкових умов, які б максимально сприяли не лише встановленню зв’язків між науковими установами та підприємствами, але і заохочували участь підприємств у проведенні та фінансуванні наукових досліджень. Створення таких рамкових умов неможливе без участі держави, яка за допомогою податкових, митних, фінансово-кредитних та інших важелів впливу, може стимулювати бізнес-середовище до здійснення технологічних змін, проте сьогодні пріоритетними для влади є питання двомовності, оцінок історичних подій вступу до НАТО, та інші другорядні питання, які практично не пов’язані з прискоренням економічного зростання. Серед найбільш важливих напрямків стимулювання технологічного розвитку промисловості можна виділити наступні:

• обов’язково підвищити дисципліну виконання законодавства, що сприятиме встановленню довірливих відносин між вченими, урядовцями, промисловцями;
• узгодити нормативно-правові акти, які регулюють науково-технічну та інноваційну діяльність, зокрема усунути протиріччя та привести усі визначення до однієї термінологічної основи;
• створити дієвий механізм стимулювання промисловості до використання наукових розробок, який повинен передбачати систему пільг для підприємств, які впроваджують у виробництво наукові розробки, особливо українського походження (наприклад, податкові канікули релевантні терміну впровадження наукових розробок у виробництво, гнучкі схеми оподаткування, які відображають рівень наукоємності виробництва);
• забезпечити функціонування зв’язків з наукою та з промисловістю з метою отримання інформації щодо тенденцій їх розвитку, що дозволить органам прийняття рішень обґрунтувати та розробити адекватні програми досягнення поставлених цілей (наприклад, необхідно запровадити постійно діючу систему прогнозування науково-технічного та інноваційного розвитку, створену в ході виконання Державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку, з посиленням участі експертів з промисловості), а також доцільним є запровадження спеціальних показників, які будуть характеризувати зв’язок між наукою та промисловістю, внесок науки в економічний розвиток тощо;
• на державному рівні створити реальні стимули для залучення в науку талановитої молоді, зокрема її повернення з-за кордону (гідна заробітна плата, допомога у вирішенні житлової проблеми тощо), збільшення обсягів фінансування науково-дослідних проектів, які виконуються під керівництвом молодих учених.

В той же час з метою отримання об’єктивної інформації щодо науково-технологічного розвитку органам статистики доцільно систематизувати дані та надавати співставну інформацію за період понад 10 років, що дозволить здійснювати аналіз довгострокових тенденцій технологічного розвитку та розробляти на цій основі дієві механізми по його інтенсифікації. Зрозуміло, що часті зміни у форматі даних, які відбуваються у вітчизняній статистиці, суттєво ускладнюють подібні дослідження, що підсилюється високою вартістю отримання статистичних даних. З іншого боку, якщо статистичні органи не здатні публікувати детальні дані, то доцільним кроком було б забезпечення відкритого доступу до отриманих ними даних, принаймні для вчених.

Доцільним є також запровадження регулярних спеціальних інноваційних обстежень, особливо обстежень в системі використання знання, які повинні відповідати європейським стандартам, з метою порівняння отриманих даних з даними по іншим країнам. Такі обстеження дозволять виявити тенденції та проблеми, з якими стикаються підприємства у своїй діяльності, що в свою чергу сприятиме їх швидкому та ефективному подоланню.

Комплексна реалізація запропонованих рекомендацій відносно всіх учасників технологічного розвитку сприятиме активізації існуючих та створенню нових взаємозв’язків науки з промисловістю, що в свою чергу позитивно впливатиме на інтенсифікацію технологічного розвитку України в умовах розбудови знаннєвого суспільства.