Висновок експерта як результат судової експертизи

1. Поняття та правова природа висновку експерта, види висновків

Одним із напрямів досягнення мети цивільного судочинства стало закріплення на законодавчому рівні принципу змагальності сторін. Водночас відсутність ґрунтовних теоретико-правових досліджень, розроблених з урахуванням практичного досвіду, значно ускладнюють, а інколи й взагалі роблять неможливим використання передбачених законодавством процесуальних прав осіб, що беруть участь у судовому процесі. Особливого загострення така ситуація набуває саме через процес доказування. На нашу думку, в сучасних умовах забезпечення реалізації конституційної гарантії громадян на судовий захист, можливе лише на основі теоретико-правового, техніко та технологічного обґрунтування, а також застосування окремих засобів доказування, зокрема висновку експерта, у цивільному процесі. Розвиток науково-технічного прогресу ставить на порядок денний питання щодо використання в цивільному процесі доказів, отриманих із використанням технічних засобів та процесів. Саме тому актуальним сьогодні є здійснення комплексного теоретико-правового дослідження використання та застосування засобів доказування у цивільному процесі, зокрема, висновку експерта.

Нормативне закріплення поняття «судова експертиза» міститься у ст. 1 Закону України «Про судову експертизу», а саме: «судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства» [47]. Це визначення розкриває загальний зміст судової експертизи та є спільним для будь-якого виду та провадження в рамках судового розгляду справи, втім, викликає певні непорозуміння у частині визначення співвідношення об’єкта та предмета експертизи.

Слід визнати, що правильне та однакове вирішення питання про предмет і об’єкт судової експертизи має важливе як теоретичне, так і практичне значення, оскільки ця дискусія несе навантаження в контексті розмежування предмета та об’єкта судового доказування.

Перш ніж дослідити це питання, вважаємо за доцільне звернутися до першоджерела, а саме з’ясувати природу терміна «об’єкт». Так, термін об’єкт (від лат. objectus – предмет) у філософії позначає будь-яке явище, що існує поза свідомістю людини і незалежно від неї. В широкому розумінні – предмет, явище, які особа намагається пізнати (напр. об’єкт дослідження) та на які спрямована її діяльність (будівельний об’єкт) [63, с. 228]. З огляду на понятійний зміст цього визначення, ми можемо стверджувати, що в загальному розумінні обидва терміни є вельми схожими, а тому стає зрозумілим, чому з приводу розмежування цих термінів у науковому світі виникла дискусія.

Частина науковців наполягає, що об’єкт дослідження можуть складати виключно об’єкти матеріального світу, тоді як процеси та явища слід виключити з об’єкта дослідження, оскільки під предметом як таким, розуміють те, на що спрямовані конкретні дії (перш за все це результат експертизи, підтвердження або спростування припущень, встановлення наявності або відсутності певних підстав), тоді як об’єкт є ні чим іншим як матеріальною річчю, яка дозволяє провести таке дослідження.

Так, Т.В. Авер’янова предмет дослідження визначає як «встановлення фактів (фактичних даних), уявлень про факт, що мають значення для кримінальної, цивільної, арбітражної справи або справ про адміністративні правопорушення, шляхом дослідження об’єктів експертизи, що є матеріальними носіями інформації про подію» [64, с. 305-336]. Тобто вчений заперечує можливість визнання процесів та явищ об’єктами експертизи, оскільки ті уявлення щодо предмета, які отримані експертом внаслідок сприйняття, оцінки (процес дослідження), складають предмет експертизи, але реалізується останні в носіях матеріального світу (об’єкт експертизи). Таку позицію підтримують інші науковці, які через розкриття предмета експертизи визначають приналежність пізнавальних процесів та інших явищ саме до предмета дослідження, виключаючи їх з об’єкта. H.A. Селіванов зауважує, що «предметом судової експертизи є факт, що стався (міг статися) у минулому, існує (може існувати) на цей час, а також закономірності, зв’язки та стосунки, що обумовлюють цей факт» [65].

В.Д. Арсеньєв предмет судової експертизи бачить «як сторони, властивості та відносини об’єкта (основного та допоміжного), які досліджуються та пізнаються засобами (методами і методиками) цієї галузі експертизи з метою вирішення питань, що мають значення для справи та входять до відповідних галузей знань» [66]. Ю.Г. Корухов відзначає прямий зв’язок та обумовленість предмета дослідження «об’єктами досліджень, завданнями, що вимагають рішення, вжитими методами та умовами, в яких здійснюються ці дослідження» [67, с. 3]. Цю позицію підтримує С.С.Бичкова, яка вважає за доцільне виключити зі ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» посилання на явища і процеси як на можливий об’єкт дослідження та визначити поняття судової експертизи таким чином: «Судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду» [68, с. 5].

У свою чергу, Р.С. Бєлкін визначає, що «об’єктами судової експертизи можуть бути матеріальні утворення (матеріальні об’єкти) та процеси. До перших відносяться предмети (речові докази, зразки та їх комплекси), документи, люди, тварини, трупи, транспортні засоби. До других – різного роду процеси (явища, події, дії)» [69, с. 459]. Складається враження, що вчений розуміє предмет і об’єкт як одне ціле, розмежоване на дві групи, що, на наш погляд, є недоречним, оскільки може внести певні ускладнення в процес оцінки доказового значення висновку експерта, як засобу доказування.

З урахуванням наведених позицій, пропонуємо предмет судової експертизи визначити як фактичні дані, обставини, процеси, встановлення яких має значення для правильного вирішення справи, отримані за допомогою застосування спеціальних знань експертом. Тоді як об’єкт експертизи слід розуміти як матеріальні носії інформації, що існують незалежно від волі суб’єкта, здатні за своїми властивостями забезпечити отримання експертом необхідної інформації, що зумовлена предметом дослідження.

Цікавим з точки зору правової науки є підхід до визначення цього поняття окремими авторами, що займаються дослідженням та розробкою певних теоретико-практичних моделей визначення термінології в залежності від предмета та галузі експертних знань та навичок. Так, О.Ф. Дорошенко зазначив, що судова експертиза об’єктів інтелектуальної власності може бути визначена як дослідження наданих компетентними органами документів та матеріалів, що стосуються об’єктів інтелектуальної власності, яке проводиться судовим експертом з використанням спеціальних знань з метою встановлення фактичних даних, що мають значення для справи, яка знаходиться у провадженні, та результати якого відображаються у висновку експерта, який є самостійним видом доказів [70, c. 5]. На нашу думку, це визначення позбавлене конкретики щодо суб’єкта призначення експертизи, оскільки ч. 1 ст. 144 ЦПК України визначено, що експертиза призначається ухвалою суду. Більш того, постановою Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12.06.2009 № 5, призначається ухвалою визначення експертизи галузі експертних знань та навичок. Так, визначено, що висновок експертизи може бути доказом у справі лише в тому разі, коли експертиза була проведена на підставі ухвали суду відповідними судово-експертними установами. У разі коли висновок експертизи наданий стороною як додаток до позовної заяви, тобто проведений відповідною експертною установою за її клопотанням чи клопотанням її представника, то такий висновок може розцінюватися лише як письмовий доказ, який підлягає дослідженню в судовому засіданні та відповідній оцінці [71]. Також зазначений автор звузив джерела інформації, що надаються для дослідження експерту, на нашу думку, не слід обмежуватись лише документами та матеріалами, оскільки рамки експертного дослідження знаходяться значно далі. Отже, судову експертизу можна визначити як дослідження, що проводяться експертом, матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи з метою надання висновку.

Слід зазначити, що традиційно у юридичній літературі виділяють такі ознаки висновку експерта як засобу доказування:

Підставою надання експертом висновку є призначення судом проведення експертизи; висновок експерта має відповідати правилам належності доказів;
Фактичні дані у висновку експерта мають бути у формі констатації факту; висновок експерта завжди пов’язаний з іншими доказами. [72, с. 11-12].

Хоч ці ознаки висновку експерта сформульовані достатньо давно, на наш погляд, вони є цілком сучасними та такими, що відповідають прогресу цивільного процесу України. У цьому контексті вважаємо за доцільне зупинитись на питанні ініціювання призначення експертизи.

Так, згідно з положеннями ст. 143 ЦПК України, ініціатором призначення експертизи може виступати особа, яка бере участь у справі, шляхом подання до суду відповідного клопотання. У зв’язку з цим, постає питання відносно можливості суду призначити експертизу з власної ініціативи. Як випливає з положень ЦПК України, єдиним випадком, коли суд сам призначає судово-психіатричну експертизу, є справа окремого провадження щодо визнання особи недієздатною, обмеження у дієздатності та поновлення у цивільній дієздатності, у решті випадків суд займає пасивну позицію та не може ініціювати проведення експертизи. З боку дотримання принципу змагальності як одного з найвпливовіших на сьогодні принципів цивільного процесу, така редакція норми є абсолютно зрозумілою, втім, ми не можемо не визнати той факт, що в деяких випадках такий стан речей може унеможливити встановлення реальних обставин справи. Наприклад, у справах за позовом про визнання заповіту недійсним, доволі часто виникає ситуація, коли жодна зі сторін не наважується заявити клопотання про призначення експертизи, предметом якої є встановлення психофізичного стану особи під час складання заповіту, остерігаючись отримати негативний для себе результат. У цьому випадку суд має вирішити справу, спираючись на існуючі докази у справі, що подані сторонами, втім, як правило, такі докази не дозволяють визначити дійсний стан особи (необхідний обсяг цивільної дієздатності) саме на момент вчинення правочину, як того вимагає ч. 2 ст. 203 ЦК України та наголошується у п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9.

Таким чином, з урахуванням положень законодавства у частині призначення судом експертизи у справах окремого провадження відносно визнання особи недієздатною, обмеження у дієздатності та поновлення у цивільній дієздатності у порядку ст. 239 ЦПК України, що безумовно має схожу природу з наведеним прикладом, пропонуємо у ст. 145 ЦПК України, що визначає обов’язкове проведення експертизи, визначити можливість самостійного призначення експертизи, якщо матеріали справи не дають достовірних даних щодо предмета доказування.

Слід вказати, що предметом експертизи є фактичні обставини, що мають значення для справи, які експерт повинен встановити у результаті експертних досліджень, шляхом застосування спеціальних знань. Така позиція випливає з положень ЦПК України, оскільки доказами є не будь-які фактичні дані, а фактичні дані, отримані шляхом, передбаченим у законі. Таким чином, фактичні обставини, які повинен встановити експерт, мають бути відображені останніми у висновку експерта з метою непорушення принципу допустимості доказів.

Цілком логічним є й те, що висновок експерта має відповідати правилам належності доказів, тобто мати стосунок до предмета спору. На наш погляд, саме ця ознака цілком залежить від кола питань, що формулюються судом для проведення експертизи. Оскільки основним завданням експертизи слід вважати отримання науково обґрунтованого, кваліфікованого дослідження, за допомогою якого суд може отримати об’єктивні, правильні та достовірні відповіді на питання щодо обставин справи. Крім того, слід нагадати, що висновок експерта не може будуватись на теоремах, припущеннях тощо, а отже, йдеться про використання спеціальних знань з метою констатації факту.

Але особливу увагу необхідно звернути на порядок надання висновку експерта суду, коли всі провідні вчені беруть до уваги лише письмовий висновок експерта. На думку автора, потрібно сприймати висновок експерта у двох формах, як письмовій так і в усній, коли остання форма доповнюватиме першу згідно з ч. 2 ст. 189 ЦПК, але, відповідно до ч. 2 ст. 147 ЦПК, надані усні роз’яснення і доповнення експерта не відносяться до його висновку, а регламентуються як допит експерта (ч. 3 ст. 189 ЦПК). Фіксуються вони за допомогою аудіозапису, тому не можуть стати підставою для його відповідальності. Водночас надана експертом інформація вважається важливою, тому необхідно забезпечувати її відповідність дійсності шляхом встановлення відповідальності за дачу експертом неправдивих додаткових висновків і роз’яснень.

Отже, «судова експертиза» – це дослідження, що проводяться експертом, матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи з метою надання висновку експерта. З урахуванням положень ст. 53 ЦПК України і ч. І ст. 10 Закону України «Про судову експертизу», вважаємо за потрібне узгодити ці положення таким чином, зокрема, внести зміни до ч. І ст. 10 Закону України «Про судову експертизу», замінивши «необхідні знання» на «спеціальні знання» експерта. Отже, судовими експертами можуть бути особи, які мають спеціальні знання для надання висновку з досліджуваних питань. У свою чергу, висновок експерта, як засіб доказування, – це обґрунтовані відповіді та висновки з питань, що виникають під час розгляду і вирішення справи і які вимагають спеціальних знань.

У свою чергу, сприймати висновок експерта слід у двох формах – письмовій та усній, коли остання форма доповнюватиме першу згідно з ч. 2 ст. 189 ЦПК, але, відповідно до ч. 2 ст. 147 ЦПК, надані усні роз’яснення і доповнення експерта не відносяться до його висновку, а регламентуються як допит експерта (ч. 3 ст. 189 ЦПК), фіксуються вони за допомогою аудіозапису, тому не можуть стати підставою для його відповідальності. Водночас, надана експертом інформація вважається важливою, тому необхідно забезпечувати її відповідність дійсності шляхом встановлення відповідальності за дачу експертом неправдивих додаткових висновків і роз’яснень. При призначенні експертизи та оцінці висновку експерта як доказу у справі пропонується суду з’ясовувати і брати до увагу науковий ступінь експерта, строк дослідження і кількість наукових праць, присвячених певній проблематиці, його спеціалізацію на дослідженні певних процесів та явищ, використання комп’ютерних програм та їх складність, що дозволить оцінити достовірність отриманих результатів.

Висновок експерта — це особлива форма закріплення інформації. Об’єктивність інформації, що міститься у висновку експерта, передбачає обов’язкову відповідність процесу її отримання певному процесуальному порядку.

Видові ознаки висновку експерта можна знайти у специфіці внутрішнього відображення інформації і порядку її формування. Зазначені аспекти мають переважно спеціальний характер і похідні від загального визначення судової експертизи як дослідження певних фактичних обставин справи, що проводиться на підставі ухвали суду особою, яка володіє спеціальними знаннями у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо і має особливий процесуальний статус, – експертом, результатом роботи якого є новий засіб доказування – висновок експерта [73, с. 240].

Отже, у висновку експерта варто виокремлювати зміст (висновок, обґрунтований проведеним дослідженням, встановленням і професійною оцінкою експертом фактів) і форму (висновок як акт). Обидва компоненти однаково важливі під час встановлення доказової сили висновку експерта. Якщо інформацію, закріплену у висновку експерта, суд визнає недостовірною, то її не можна розглядати як судовий доказ. Крім цього, якщо не дотримано форми висновку експерта, незважаючи на його обґрунтований і об’єктивний зміст, також не можна визнати його засобом доказування (наприклад, якщо експерт провів дослідження, але не виклав повністю його перебіг і результати у письмовому вигляді і не підписав висновок, не буде дотримано форми самого документа).

Крім зазначеного, аналіз поняття висновку експерта передбачає, що йдеться про доказ, здобутий у результаті проведення судової експертизи (тобто експертизи, призначеної ухвалою суду і проведеної у певному процесуальному порядку). Недотримання цих вимог також не дозволяє говорити про висновок експерта як засіб доказування.

Слід звернути увагу, що до цього часу в процесуальній науці немає єдності думок з приводу того, що визначає доказову силу висновку експерта: тільки висновки (відповіді на поставлені судом запитання) чи висновки та факти, що встановлені під час дослідження (так звані проміжні факти), професійна оцінка яких і є результатом експертизи. Поширеною є позиція, що значення судового доказу мають як висновки експерта, так і проміжні факти. Так, на думку С.С. Бичкової, висновок експерта як самостійний засіб доказування має певні особливості, які полягають у тому, що експерт у письмовій формі повідомляє суду фактичні дані, встановлені ним на підставі спеціальних знань у процесі проведення експертного дослідження відповідно до завдання, сформульованого в ухвалі про призначення експертизи. Жоден інший із передбачених законом засобів доказування не містить у собі як складовий елемент судження про факти. Наприклад, змістом показань свідка є відомості про факти, які він спостерігав, і його думка про них не має доказового значення. До висновку експерта обов’язково входять висновки про фактичні дані, і саме вони мають доказове значення [73, с. 251].

Отже, проміжні факти становлять фактичну основу висновку експерта, проте у відриві від загальних висновків не можуть бути використані судом як доказ, оскільки їх інтерпретація вимагає застосування спеціальних знань і призведе до змішування процесуальних функцій суду та експерта.

З огляду на те, що проміжні факти, встановлені експертом під час проведення спеціального дослідження (їх відображають в описовій частині висновку експерта), становлять фактичну підставу для його висновків, правильність встановлення цих фактів зумовлює правильність кінцевої оцінки їх експертом і таким чином впливає на доказове значення висновку в цілому. Однак такі факти самі по собі, у відриві від висновків про них експерта, не можуть бути визнані доказом. Тільки професійна оцінка експертом виявлених ним фактів становить зміст його висновку. При цьому висновок експерта може бути досліджений та оцінений як доказ тільки судом.

Тож не вся інформація, яку експерт отримав під час дослідження, може претендувати на отримання статусу судового доказу. Для вирішення цього питання слід користуватися логіко-юридичним критерієм, що закладений у дефініції частини першої ст. 57 ЦПК України, тобто здатністю інформації відображати властивості конкретних обставин, що мають певне юридичне значення (а саме значення доказового факту). Проміжні факти такою здатністю не наділені, вони відображають природу експертизи як дослідження.

З огляду на зазначене можна дійти висновку про те, що питання стосовно доказового значення проміжних фактів у процесуальному аспекті ставити некоректно, може йтися лише про аналіз логічної конструкції висновку експерта. У цьому зв’язку оцінка судом проміжних фактів входить до всього обсягу оцінки обґрунтованості експертного висновку.

Встановлення правової природи висновку експерта, на нашу думку, передбачає також вирішення питання про його місце в системі засобів доказування.

Насамперед слід зазначити, що висновок експерта відрізняється специфікою формування та змістом, але це не дає підстав виокремлювати його як особливий (порівняно з іншими) засіб доказування, що має особливу юридичну силу. Висновок експерта є рівним серед рівних і не має переваг перед іншими засобами доказування. Інформація, закріплена у висновку експерта, також підлягає дослідженню і перевірці та оцінюється судом за загальними правилами оцінки доказів. Як слушно зазначає М.Й. Штефан, судовій оцінці можуть підлягати тільки докази, безпосередньо досліджені у судовому засіданні з урахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування. При цьому принципи оцінки доказів встановлює процесуальний закон. Отже, оцінка доказів – це розумова діяльність суб’єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб’єкти доказування аналізують докази — кожний окремо, у сукупності, взаємозв’язку, єдності та суперечності [74, с. 282-283].

Мотивований висновок експерта завжди надається у письмовій формі (частина друга ст. 147 ЦПК України), проте його, безумовно, слід відрізняти від письмових доказів (хоча питання про природу останніх також не отримало однозначного тлумачення у процесуальній доктрині) [3, с. 34]. Як правило, характерною ознакою письмових доказів визнається закріплення відомостей про факти (доказової інформації) на матеріальному носії (папері, дереві тощо) у вигляді певних знаків. Природа висновку експерта зовсім інша: експерт не закріплює у письмовому вигляді певну існуючу інформацію, він отримує під час дослідження нові фактичні дані, яким надає професійну оцінку, після чого вони стають доказами. Висновок експерта відображає перебіг та отримання нової інформації за допомогою спеціальних знань. Крім цього, за характером взаємозв’язку інформації, яка становить зміст доказу, та обставини, яку доказуватимуть, докази можуть бути класифіковані як прямі, що відрізняються однозначністю зв’язку, і непрямі, що відображають багатозначність зв’язків.

Якщо інтерпретувати зазначене положення до інформації, що міститься у висновку експерта, то видається, що вона може бути як прямим, так і непрямим доказом. Зокрема, прямим доказом буде інформація, закріплена у висновку експерта-психолога, яка підтверджує факт психічного насилля батьків стосовно дитини, під час розгляду судом справи про позбавлення батьківських прав. Непрямим доказом буде інформація, наявна у висновку експерта-психолога, яка свідчить про здатність особи до правильного сприйняття суттєвих елементів договору, під час розгляду справи щодо визнання правочину таким, що вчинений під впливом помилки, а отже, недійсним (ст. 229 ЦК України).

У підсумку можна зазначити, що правова природа висновку експерта як засобу доказування у цивільному процесі зумовлена двома чинниками:

спеціальним – специфікою формування інформації (докази формуються під час проведення спеціального дослідження, тобто експерт виявляє нові факти та надає їм професійну оцінку);
юридичним – відповідністю порядку отримання інформації вимогам цивільної процесуальної форми.

2. Процесуальне оформлення висновку експерта

Слід відмітити, що у процесі розвитку будь-якої галузі права, в т.ч. і цивільного процесуального права, можливі втрати. Тобто, намагаючись вдосконалити правову регламентацію тих чи інших суспільних відносин, законодавець приймає новий нормативний правовий акт, іноді безпідставно відмовляючись від тих цінностей, дефініцій, які містяться у попередньому акті. Це ж ми, на жаль, спостерігаємо і в новому ЦПК України.

Так, Цивільний процесуальний кодекс України 1963 року, об’єднував в одній главі, правові норми, що визначають поняття, форму та зміст висновків експерта (гл. 4 «Докази»). Тоді як новий кодекс, на нашу думку, безпідставно роз’єднав ці положення не тільки в різні статті, але й у різні глави: поняття висновку експерта міститься в загальних положеннях (гл. 5 «Докази»), а вимоги до його форми і змісту — у ст. 147 розділу III «Позовне провадження», у главі, присвяченій провадженню у справі до судового розгляду. Незрозуміло, якими міркуваннями керувався законодавець, проте хибність їх очевидна. Адже закріплення вимог до висновку в спеціальній частині кодексу свідчить про те, що вони стосуються лише висновків по експертизах, які будуть призначатись та проводитись у справах тільки позовного провадження і тільки на етапі провадження у справі до судового розгляду. А які ж тоді повинні бути вимоги до висновків експертів у справах окремого провадження (наприклад, у випадку призначення та проведення експертизи у справі визнання фізичної особи недієздатною) чи у справах апеляційного провадження (ст. 301 ЦПК)?

Отже, очевидно, що норми, які закріплюють вимоги до форми і змісту висновку експерта, повинні міститися в загальній частині кодексу і бажано в одній статті, як це було в ЦПК 1963 року.

Аналізуючи висновок експерта, не можна залишити поза увагою таке суттєве питання, як його зміст, адже даний засіб доказування перш за все цінний саме тим дослідженням, яке міститься в ньому. Перш ніж перейти до детального аналізу даного питання, хотілося б звернути увагу на ряд особливостей висновку експерта.

Так, на відміну від інших доказів, про зміст яких нам відомо ще до їх подання до суду, наприклад, письмових, інформація, яка міститься у висновку експерта носить двоякий характер: з однієї сторони, у висновку експерт дає відповіді на чітко визначені судом питання, а з іншої — неможливо стовідсотково спрогнозувати результат експертизи.

Крім того, висновок експерта може бути сформовано тільки в результаті глибокого наукового дослідження, яке проводиться спеціальним суб’єктом – особою, наділеною спеціальними знаннями.

Така специфіка висновку обумовлює і особливості його структури.

Цивільно-процесуальний закон регламентує зміст висновку експерта лише в загальних рисах. Відповідно до ст. 147 нового ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким, на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав, докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання, а також вказівка про те, що експерта попереджено про відповідальність завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Враховуючи важливість належного рівня складання висновку експерта, а також його доказове значення для правильного вирішення деяких категорій справ, вважаємо, що до цивільного процесуального кодексу слід доповнити норму, яка б містила більш детальні дані про структуру та зміст даного документа.

Аналіз наукових праць свідчить, що в юридичній науці з урахуванням досягнень практики вироблені більш детальні реквізити висновку експерта та визначена його структура.

Так, в логічній структурі висновку експерта Ю.К. Орлов, Т.В. Сахнова та інші науковці визначають три частини: вступну, дослідницьку та самі висновки[45]. По суті дана позиція збігається з позицією А.Г. Давтяна, який також визнає структуру висновку експерта з трьох елементів і відносить до неї вступну, дослідницьку, заключну частину[4]. Подібна структура визначається й Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз (п. 32)[39].

Якщо стосовно структури висновку в науці немає суттєвих дискусій, то щодо його змісту науковці неоднозначні у своїх думках.

Щодо вступної частини, то в ній повинна міститись інформація, що дозволяє індивідуалізувати проведене дослідження.

Так, деякі автори включають до неї тільки найменування експертизи, відомості про те, хто її проводить, її підставу, дату проведення, найменування суду і цивільної справи, питання, поставлені судом.

Т.В. Сахнова, дотримуючись подібної позиції, пропонує також зазначати в даній частині найменування та опис матеріалів, які надійшли на дослідження; відомості про осіб, присутніх при проведенні експертизи. Крім того, нею запропоновано окремо зазначати фактичну підставу експертизи (яка зазначена в ухвалі про призначення експертизи) та процесуальну підставу проведення експертизи (сама ухвала суду із зазначенням її реквізитів та часу постановлення)[45].

Найбільш змістовним є перелік даних, які пропонує зазначити у вступній частині Ю.К. Орлов: найменування експертизи; її номер, якщо експертиза є додатковою, повторною, комісійною або комплексною (про це відмічається окремо); відомості про експерта (експертів); відомості про орган, який призначив експертизу, відомості про підстави її проведення; дата отримання матеріалів на експертизу та дата підписання висновку, найменування отриманих експертом матеріалів та об’єктів для дослідження; спосіб їх доставки та вид упаковки; клопотання про надання експерту додаткових даних, якщо такі були заявлені; результати їх розгляду; надані експерту вихідні дані (при авто-технічній та деяких видах експертиз) або обставини справи, що мають значення для надання висновку; відомості про осіб, які були присутні при проведенні експертизи (прізвище, ініціали, процесуальний статус); питання, поставлені на вирішення експерта; якщо експертиза є додатковою чи повторною, у вступній частині викладаються відомості про попередні експертизи (де і ким проведені, дата та номер висновку, отримані висновки), а також підстави призначення такої експертизи, зазначені в ухвалі про її призначення[10] .

Інструкція про призначення та проведення судових експертиз (далі — Інструкція) пропонує, крім вище перелічених, зазначати відомості про попередження експерта про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку; довідково-нормативні документи та методичну літературу, які використовувались експертом при вирішенні порушених питань (із зазначенням бібліографічних даних).

На нашу думку, усі вищезазначені пропозиції містять у собі раціональне зерно, проте в умовах реформування цивільного процесуального законодавства потребують свого переосмислення та вдосконалення.

Так, враховуючи, що висновок експерта в першу чергу є офіційним документом, він має містити відповідні реквізити:

Номер, дату та місце його складання (слід відмітити, що ні новий ЦПК, ні Інструкція цього положення не містять). Питання полягає в том, що експертиза може здійснюватися поетапно, а її кінцеві результати оформляються в кінці єдиним актом (висновком);
Після наведених вище даних повинно бути зазначено і найменування експертизи. Причому, як справедливо відмічає А.Г. Давтян [4], вид експертизи повинен зазначатися як залежно від характеру застосовуваних спеціальних знань (судово-медична, судово-психіатрична, почеркознавча тощо), так і від послідовності її проведення (первинна, додаткова, повторна). Така необхідність обумовлена тим, що різноманітні види експертиз мають свою специфіку, яка відображається на структурі дослідницької частини висновку.
Далі повинно бути зазначено номер та найменування цивільної справи — дана інформація має особливо суттєве значення при проведенні обов’язкових експертиз. Мова йде про обов’язковість проведення експертизи по справах, які виносяться на експертне дослідження, та коло питань визначається законом (наприклад, відповідно до ст. 239 ЦПК у справах про визнання особи недієздатною обов’язковим є проведення судово-психіатричної експертизи, основною метою якої є встановлення психічного стану певної особи).
Наступними зазначаються відомості про експерта (експертів), який проводив експертизу (прізвище, ім’я, по батькові, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта). Слід відзначити, що ЦПК щодо відомостей про експерта вказав тільки «ім’я», на нашу думку, має місце технічна помилка.
У відомості про підстави проведення експертизи (повинно бути зазначено як фактичну підставу експертизи, яка міститься в ухвалі про призначення експертизи, так і процесуальну підставу проведення експертизи — процесуальний документ (ухвала) суду із зазначенням дати його постановлення та реквізитів).
При проведенні експертизи, крім експерта, можуть бути присутні й інші особи. Але це положення носить факультативний характер. Тому, якщо вона мала місце у висновку експерта, то повинні бути зазначені відомості і про даних осіб (прізвище, ініціали, процесуальний статус) та їх питання, якщо останні ставились експертові.
Питання, поставлені судом на вирішення експерта повинні бути викладені таким чином, як вони зазначені в ухвалі про призначення експертизи. Не можна погодитись з твердженням Ю.К. Орлова, що, якщо питання сформульоване невідповідно до прийнятих рекомендацій, але зміст його є зрозумілим, то експерт має право переоформлювати таке питання, зазначивши, як він розуміє останнє відповідно до своїх спеціальних знань (з обов’язковим наведенням первинного формулювання). У зв’язку з реформуванням принципу змагальності суд призначає експертизу, як правило, за клопотанням сторони (сторін), і саме ініціатори такої експертизи, відповідно до ст. 86 ЦПК, несуть тягар витрат, пов’язаних з призначенням та проведенням експертизи. Якщо експерт неправильно зрозуміє сутність поставленого питання і проведе експертизу, хто буде оплачувати таку експертизу? Тому, на нашу думку, в такому випадку експерт повинен не переоформлювати питання, а звернутись до суду з клопотанням про уточнення останнього.

Перелік питань, поставлених на вирішення експерта, повинен, на нашу думку, завершувати вступну частину висновку.

Всі інші відомості (про матеріали, дослідження тощо) фактично не стільки індивідуалізують, скільки розкривають суть проведеного дослідження.

Як відмічалось вище, висновок експерта є результатом дослідницької діяльності. Викладу процесу експертного дослідження присвячена так звана дослідницька частина висновку експерта.

На нашу думку, до цієї частини відносяться:

надані експерту вихідні дані або обставини справи, що мають значення для дачі висновку;
відомості про матеріали, які експерт використав при проведенні експертного дослідження (найменування отриманих на експертизу експертом матеріалів та об’єктів для дослідження, дата їх отримання; спосіб їх доставки та вид упаковки);
клопотання про надання експерту додаткових даних, якщо такі були заявлені та результати їх розгляду.

В різний час у юридичній літературі висловлювались думки про те, що в дослідницькій частині висновку повинні також зазначатись умови застосування спеціальних знань, етапи дослідження; відображатися науково обґрунтована методика, що застосовувалась експертом, довідково-нормативна документація та її джерела, способи фіксації та документування дослідження і експериментів . Частково вони знайшли своє закріплення в ч. 3 ст. 147 ЦПК, в якій передбачено, що у висновку експерта, крім інших, повинно бути зазначено докладний опис проведених досліджень та зроблені в результаті їх висновки.

З одного боку таке положення є можливо виправданим, адже дозволяє отримати уявлення про весь хід експертного дослідження та шляхи отримання тих чи інших результатів (висновків). Проте очевидно, що експертиза призначається в тих випадках, коли потрібно застосування спеціальних знань, якими не володіє суд (інакше не було б потреби у її проведенні). А якщо суд не володіє спеціальними знаннями з тієї галузі знань, з питань якої проводиться експертиза, то, відповідно, він не зможе об’єктивно оцінити ефективність обраної методики та якість проведеного дослідження (навіть якщо інформація про останнє буде викладена в простій доступній формі).

Суттєвого інформаційного значення не має вищевказана інформація і при проведенні повторної експертизи, адже новий експерт не дає оцінки попередньо проведеній експертизі і буде проводити нове дослідження за власною методикою.

Крім того, детальний опис проведеного дослідження потребує тривалого часу, що також збільшує час, необхідний для отримання результатів експертизи судом.

У такому випадку постає питання: чи варто взагалі у висновку експерта зазначати вищевказані відомості?

Якщо розглядати висновок експерта як засіб доказування, потрібно виходити з того, що цінність останнього у процесі доказування визначається фактичними даними, що складають його зміст. Тобто, із усього змісту висновку експерта процесуальне доказове значення мають тільки викладені експертом висновки (відповіді на поставлені судом питання), а не проведене експертне дослідження та його методика. Тому, на нашу думку, немає об’єктивної необхідності в дослідницькій частині висновку здійснювати докладний опис проведених досліджень, достатнім було б викладення.

Але це не означає, що учасники процесу повинні бути позбавлені можливості ознайомитись з відповідною інформацією, якщо виявлять таке бажання. З метою забезпечення такої можливості це право потрібно закріпити в новому ЦПК. Відповідне положення можна було б викласти в такий редакції: «Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитись з ходом експериментів, з матеріалами експертизи та документами, пов’язаними з проведенням дослідження, в тому числі з кресленнями, схемами, таблицями, графіками тощо».

В кінці висновку експерт формулює висновки, які складають заключну частину. Дані висновки по суті є обґрунтованими відповідями на поставлені судом перед експертом питання. Слід підкреслити, що висновки повинні бути викладені чітко та однозначно, щоб виключити ситуацію їх двоякого тлумачення.

Таким чином, на підставі вищевикладеного можна зробити такі висновки:

Тільки правильне оформлення висновку експерта дозволить забезпечити правильну оцінку результатів експертизи судом. Тому структура та зміст висновку експерта повинні бути чітко визначені ЦПК України.
Норми права, якими визначено поняття та вимоги до форми, структури і змісту висновку експерта як засобу доказування, потрібно об’єднати в одній статті в загальній частині ЦПК України.
Положення відповідної статті про структуру і зміст висновку експерта можна було б викласти в такий редакції:

«Висновок експерта повинен складатися з вступної, дослідницької та заключної частини. У вступній частині зазначаються:

номер, дата та місце його складання висновку; найменування експертизи;
номер та найменування цивільної справи;
відомості про експерта (експертів), який проводив експертизу (прізвище, ім’я, по батькові, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта);
відомості про підстави проведення експертизи;
відомості про осіб, присутніх при проведенні експертизи (прізвище, ініціали, процесуальний статус) та їх питання експертові (якщо останні ставились).

У дослідницькій частині висновку зазначаються:

надані експерту вихідні дані або обставини справи, що мають значення для дачі висновку;
відомості про матеріали, які експерт використав при проведенні експертного дослідження (найменування отриманих на експертизу експертом матеріалів та об’єктів для дослідження, дата їх отримання; спосіб їх доставки та вид упаковки);
клопотання про надання експерту додаткових даних, якщо такі були заявлені, та результати їх розгляду;
зроблені в результаті експертного дослідження висновки.

Заключна частина містить відповіді на поставлені судом перед експертом питання, які повинні бути викладені чітко та однозначно, щоб виключити ситуацію їх двоякого тлумачення».

Доцільно також на законодавчому рівні закріпити право осіб, які беруть участь у справі, знайомитись з матеріалами експертизи.

3. Дослідження висновку експерта судом

Науковий авторитет експерта не є підставою для надання його висновку беззаперечної переваги. Верховний Суд України наголосив на тому, що у випадку, коли в справі щодо одного й того ж предмета проведено декілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну чи повторну, суд повинен дати оцінку кожному висновку з точки зору всебічності, повноти й об’єктивності експертного дослідження [75, с.448]. Тому останній етап проведення експертизи — дослідження, перевірка й оцінка висновку експерта – є беззаперечно важливим не менш, ніж підготовка, призначення експертизи і безпосереднє проведення дослідження експертом.

Дослідження експертного висновку судом полягає в його оголошенні, сприйнятті та аналізі тексту з метою усвідомлення суті, змісту цього процесуального документу. Закон не регламентує порядок оголошення висновку експерта. Уявляється, що тут треба користуватись таким правилом: якщо суд розглядає справу без участі експерта, то його висновок оголошує суд; якщо експерт присутній у залі судового засідання, то саме він має оголосити, обґрунтувати, пояснити, проілюструвати свій висновок.

Експерт може оголосити повний текст висновку, але думається, що в цьому нема потреби, слід лише викласти поставлені перед ним питання і відповіді на них, а потім навести доводи на обґрунтування відповідних висновків. Якщо коло питань є доволі широким, запропоновану послідовність можна застосувати щодо кожного запитання окремо.

Відомо, що сьогодні судова експертиза має на озброєнні великий спектр складних методів експертного дослідження, використовує здобутки багатьох галузей науки і техніки. Тому сприйняття висновку такої експертизи на вербальному рівні є майже неможливим, у зв’язку з чим головуючий у справі повинен надати учасникам судового розгляду можливість детального вивчення матеріалів експертизи, а у разі необхідності оголосити для цього перерву.

Висновок експерта є одним із передбачених процесуальним законом джерел доказів і не маючи наперед встановленої сили, підлягає обов’язковій оцінці з метою встановлення можливості використання даного процесуального документа у якості джерела фактів, на яких ґрунтується вирішення справи по суті і водночас самих цих фактів як доказів [76, с.376].

Оцінка та перевірка висновку експерта є надзвичайно складною розумовою діяльністю, спрямованою на вирішення двох основних блоків питань. По-перше, необхідно перевірити додержання вимог процесуального закону щодо порядку призначення та проведення експертизи, по-друге — проаналізувати повноту, достовірність, наукову обґрунтованість висновку експерта.

Принципи та цілі процесу перевірки й оцінки експертного висновку докладно проаналізовані М.Г. Щербаковським, який виділяє два рівні. Перший з них – «логіко-процесуальний» – ґрунтується на професійних знаннях, якими має володіти особа, котра призначила експертизу; другий – «спеціальний» – вимагає спеціальних знань про предмет, об’єкти та методи експертних досліджень [77, с.209-228].

До першого рівня оцінки висновку експерта автор включає необхідність вирішення наступних питань: 1) визначення допустимості висновку експерта у якості засобу доказування; 2) визначення відповідності об’єктів, направлених на експертизу і досліджених експертом; 3) встановлення повноти і об’єму експертного дослідження, ясності висновків; 4) визначення логічної обґрунтованості висновків експерта; 5) перевірка належності до справи виявлених експертом фактичних даних; 6) встановлення відповідності висновків експерта іншим доказам у справі.

На другому рівні вирішуються такі питання: 1) визначення достатності наданих на експертизу об’єктів для вирішення поставлених питань; 2) оцінка доброякісності наданих об’єктів, правильність вихідних даних; 3) оцінка доцільності, правомірності та науковості застосованої експертом методики (метода) дослідження; 4) оцінка повноти проведеного дослідження; 5) оцінка правильності описання та інтерпретації встановлених ознак об’єктів; 6) оцінка наукової обґрунтованості проміжних і кінцевих висновків; 7) визначення компетентності експерта.

Суперечливою виглядає позиція автора, який хоча і вказує на взаємний зв’язок дослідження, оцінки та перевірки висновку експерта, але чітко відокремлює ці три стадії, хоча і вказує, що це перемежовані операції, спрямовані на забезпечення вірогідності висновку експерта як доказу. Але наведені пропозиції пов’язані в основному з досудовим слідством, а перевірка використовується в значенні підтвердження отриманого висновку проведенням інших слідчих дій. Така процедура навряд чи можлива під час судового слідства. Отже в сенсі визначення суті понять і ступеню їхньої інтеграції ми більш схильні погодитися з А. Я. Паліашвілі, котрий, розглядаючи оцінку й перевірку експертного висновку, як взаємопов’язані поняття, зазначає, що перевірка висновку містить елементи оцінки, а оцінка передбачає перевірку, і відбувається цей процес під час дослідження висновку експерта [78, с.103]. Проте більшою мірою перевірка стосується аналізу окремих сторін експертизи. Так, наприклад, оцінюючи висновок експерта з точки зору його допустимості, суд перевіряє додержання вимог процесуального закону щодо порядку призначення і проведення експертизи. Остаточна ж оцінка висновку експерта в сукупності з іншими матеріалами справи і визначення його доказового значення здійснюється судом в нарадчій кімнаті при складанні вироку.

Не можна до кінця погодитися з тим, що суд цілковито нездатен оцінити наукову обґрунтованість експертного висновку, правильність обраних методик, їх відповідність сучасним науковим досягненням, але слід визнати, що ця діяльність пов’язана зі значними труднощами. Тому, на наш погляд, має практичне значення рекомендація М.Г. Щербаковського щодо непроцесуальних форм оцінки експертного висновку, до яких автор відносить усні та письмові консультації обізнаних осіб стосовно проведеного дослідження [77, с.220, 226].

Верховний Суд України вказує, що при перевірці й оцінці експертного висновку слід з’ясовувати: 1) чи було додержано вимог законодавства при призначенні та проведенні експертизи; 2) чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі; 3) компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень; 4) достатність поданих експертові об’єктів дослідження; 5) повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; 6) узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експерта; 7) обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи [75, с.451]. Вказана діяльність має ряд особливостей, обумовлених конкретною судово-експертною ситуацією, яка визначається залежно від того: 1) проводилась експертиза на досудовому слідстві, 2) призначалась експертиза судом і доручалась державній експертній установі, 3) призначалась експертиза судом приватному експерту.

Якщо експертиза була проведена на досудовому слідстві, дослідженню підлягає весь комплекс питань, щодо допустимості, повноти, належності, доказового значення експертного висновку. При цьому з метою вирішення низки тактичних завдань перевірка більшості з сказаних питань бажана вже на стадії попереднього розгляду справи суддею. У випадку призначення експертизи судом і доручення її провадження державній експертній установі, усі зазначені питання з’ясовуються після одержання висновку експерта. В ситуації, коли провадження експертизи доручається приватному експерту, суд особисто має упевнитись у тому, що він має знання, необхідні для дачі висновку з досліджуваних питань, та свідоцтво про можливість проведення певного виду експертних досліджень. Таким чином суд перевіряє компетенцію експерта. Сприятливішими для вирішення цього питання є призначення конкретної особи експертом у залі судового засідання, коли суд безпосередньо встановлює особу запрошеного фахівця, рівень його освіти та кваліфікації, стаж роботи за спеціальністю, визначає наявність чи відсутністю процесуальних умов, що виключають можливість участі обраного експерта у даній справі, роз’яснює йому права і обв’язки, виконує інші передбачені законом для першого етапу проведення експертизи дії і звільняє себе від подальшої необхідності перевірки цих та інших, пов’язаних з особою експерта і порядком призначення експертизи, питань в процесі дослідження експертного висновку.

Результатом оцінки висновку експерта судом, як вказує Н.І. Клименко, може стати один із наступних умовиводів [79, с.174]:

висновок експерта повний та обґрунтований і такий, що має значення для справи;
висновок неповний або недостатньо ясний і потребує допиту експерта чи проведення додаткової експертизи;

— висновок експерта необґрунтований або сумнівний з точки зору його правильності і вимагає повторної експертизи чи інших процесуальних дій з метою його перевірки.

Після оголошення висновку експертові, якщо він присутній у залі судового засідання, можуть задаватися питання для роз’яснення і доповнення його висновків.

У разі, коли дослідження висновку відбувалося за відсутності експерта, для допиту викликається саме той експерт, якій виніс висновок. Можливість запрошення з цією метою інших фахівців законом не передбачена. Але як має діяти суд у випадку, коли явка експерта в судове засідання неможлива з об’єктивних підстав? Думається що підхід суду до вирішення цього питання залежить від причин неявки експерта і за наявності можливості його повторного виклику протягом розумного строку відкласти розгляд справи. Якщо ж явка експерта до суду неможлива протягом значного проміжку часу або й зовсім виключена, то, вважаємо, що для роз’яснення спеціальних термінів, з’ясування змісту застосованих методик, можливості й доцільності подальшого дослідження об’єктів експертизи з урахуванням даних, одержаних в процесі судового слідства, суд може звернутися за допомогою до іншого фахівця відповідного профілю. Однак у разі, коли необхідні роз’яснення щодо обґрунтованості обраних методик, окремих положень висновку, отриманих результатів, наявності у висновку протиріч або доповнення його додатковими аргументами, інформацією про встановлені в суді факти допит будь-якого іншого фахівця окрім експерта, якій проводив дослідження, недопустимий. Тому суд має обговорити питання про призначення у справі додаткової чи повторної експертизи.

Експертиза, що проводиться в суді – це самостійна процесуальна дія. Даний в суді висновок експерта розглядається як новий, навіть якщо для виконання цієї експертизи запрошений експерт, якій давав висновок на досудовому слідстві. Принцип безпосередності судового дослідження передбачає критичне дослідження, оцінку і використання висновку експерта, даного їм в суді.

З метою з’ясування проведеного дослідження експерт може бути допитаний в суді з приводу висновку, даного (або оголошеного) їм суду. На нашу думку, допит експерта судом може не проводитися, якщо: а) висновок експерта ясний, повно аргументований і не викликає у суду ніяких сумнівів; б) факти, для з’ясування яких призначалася експертиза, судячи по матеріалах справи, встановлені безперечно; в) учасникам судового розгляду зрозумілі висновки експерта, вони згодні з його висновком і не заперечують проти перевірки висновку в суді без виклику експерта. Додаткова експертиза призначається, коли з’ясовується, що усунути неповноту або неясність висновку шляхом допиту експерта неможливо.

Верховний Суд України роз’яснив, що висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об’єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання. Неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер. В ухвалі про призначення додаткової експертизи суду необхідно зазначати, які висновки експерта суд вважає неповними чи неясними або які обставини зумовили необхідність розширення експертного дослідження. У випадку, коли виникає необхідність проведення дослідження нових об’єктів або інших обставин справи, суд призначає нову експертизу, яка не є додатковою. Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов’язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок проведення експертизи [75, с.448].

Призначаючи повторну експертизу, суд має належним чином мотивувати прийняте рішення, зазначивши в ухвалі, які положення первинної експертизи являються необґрунтованими, наявність яких обставин ставить під сумнів достовірність висновків, у чому полягає суперечливість висновків, наскільки недосконалі застосовані при дослідженні наукові методи. При цьому експерту мають надаватися первинна експертиза, а також, за необхідності, нові матеріали. Необхідно зважати на те, що протиріччя у висновках декількох експертів не у всіх випадках потребують повторної експертизи. Суд може шляхом допиту експертів одержати необхідні роз’яснення, додаткове обґрунтування висновків [80, с.123].

Підсумовуючи результати нашого дослідження, можна дійти, зокрема, наступних висновків. Результати судової експертизи як докази займають важливе місце серед інших доказів по справі і разом з ними спрямовані на встановлення істини в справі. Таке положення вряд чи можливе без належної перевірки та оцінки висновку експерта в ході його дослідження.

спеціальним – специфікою формування інформації (докази формуються під час проведення спеціального дослідження, тобто експерт виявляє нові факти та надає їм професійну оцінку);
юридичним – відповідністю порядку отримання інформації вимогам цивільної процесуальної форми.

Таким чином, на підставі вищевикладеного можна зробити такі висновки:

Тільки правильне оформлення висновку експерта дозволить забезпечити правильну оцінку результатів експертизи судом. Тому структура та зміст висновку експерта повинні бути чітко визначені ЦПК України.
Норми права, якими визначено поняття та вимоги до форми, структури і змісту висновку експерта як засобу доказування, потрібно об’єднати в одній статті в загальній частині ЦПК України.
Положення відповідної статті про структуру і зміст висновку експерта можна було б викласти в такий редакції:

номер, дата та місце його складання висновку; найменування експертизи;
номер та найменування цивільної справи;
відомості про експерта (експертів), який проводив експертизу (прізвище, ім’я, по батькові, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта);
відомості про підстави проведення експертизи;
відомості про осіб, присутніх при проведенні експертизи (прізвище, ініціали, процесуальний статус) та їх питання експертові (якщо останні ставились).

У дослідницькій частині висновку зазначаються:

надані експерту вихідні дані або обставини справи, що мають значення для дачі висновку;
відомості про матеріали, які експерт використав при проведенні експертного дослідження (найменування отриманих на експертизу експертом матеріалів та об’єктів для дослідження, дата їх отримання; спосіб їх доставки та вид упаковки);
клопотання про надання експерту додаткових даних, якщо такі були заявлені, та результати їх розгляду;
зроблені в результаті експертного дослідження висновки.

Доцільно також на законодавчому рівні закріпити право осіб, які беруть участь у справі, знайомитись з матеріалами експертизи.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи вище викладене, зазначимо, що аналіз форм використання спеціальних знань приводить до висновку, що: спеціальні знання – це така сукупність професійних знань, навичок та вмінь, отриманих в результаті спеціальної освіти та/або досвіду роботи, відповідає сучасному розвитку певної галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, є достатньою для компетентного (кваліфікованого) вирішення питань, які цікавлять суд в конкретній справі.

Правовий інститут судової експертизи є комплексним міжгалузевим інститутом. Єдність інтегрованої природи всіх видів судових експертиз зумовлює необхідність вироблення однакового підходу до проблем використання спеціальних знань й, зокрема, судової експертизи, при удосконаленні процесуального законодавства в різноманітних видах судочинства. Експертні завдання, об’єкти експертизи, методи та методики експертного дослідження не залежать від процесуальної процедури, а визначаються родом та видом судових експертиз. Закон України «Про судову експертизу» заклав загальні основи державної експертної діяльності – незалежно від виду судочинства, в ході якого застосовують експертні знання.

Слід зазначити, що існує кілька підходів до класифікації судових експертиз, зокрема за такими підставами: послідовністю проведення експертиз (первинна та повторна); обсягом досліджень (одноособова та комісійна); характером знань, які використовуються (однорідна та комплексна).

За своїм характером й предметом види експертиз у цивільному процесі різноманітні й багаточисельні, як і галузі спеціальних знань, що свідчить про неможливість визначення точного й повного переліку експертиз. До числа різноманітних видів судових експертиз залежно від характеру застосування спеціальних знань відносяться такі: криміналістичні (почеркознавчі, техніко-криміналістичні експертизи документів), товарознавчі, будівельно-технічні, судово-медичні, судово-психіатричні, психологічні та інші види експертиз.

Експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються: підстави та строк для проведення експертизи; з яких питань потрібні висновки експертів, ім’я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об’єкти, які мають бути досліджені; перелік матеріалів, що передаються для дослідження, а також попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Якщо експертизу призначено експертам кількох установ, в ухвалі про її призначення зазначається найменування провідної установи, на яку покладається проведення експертизи. Якщо проведення експертизи доручається експертній установі та особі, яка не є працівником цієї установи, провідною визнається експертна установа. Ухвала про призначення експертизи направляється в кожну установу — виконавцям, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об’єкти дослідження та матеріали справи направляються провідній установі. При визначенні об’єктів та матеріалів, що підлягають направленню на експертизу, суд у необхідних випадках вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків. Якщо цього вимагають особливі обставини справи, суд може заслухати експерта щодо формулювання питання, яке потребує з’ясування, проінструктувати його про доручене завдання і за його клопотанням дати відповідні роз’яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і які мають право брати участь у їх вчиненні.

В юридичній літературі були неодноразові спроби дати визначення поняттю експерта чи судового експерта, які слід розуміти як синоніми. А на їх основі законодовець закріпив нормативні дефініції цього поняття залежно від поставлених певним законом завдань і мети. Тому у Законі України «Про судову експертизу» і в ЦПК України вони різні. Поряд з тим, потрібно гармонізувати законодавство шляхом внесення до нього відповідних змін. Зокрема тих, що випливають із Закону України «Про вищу освіту». Однак слід підкреслити, що деякі пропозиції змін до законодавства є дуже спірними або недоречними, що ми зазначили вище. Це стосується, наприклад, пропозицій скасувати норму закону про обов’язок судді перевіряти дієздатність особи, яку суд залучає до участі в цивільному процесі як експерта, та закріплення у ЦПК України норми про те, що обов’язком експерта є проведення повного, всебічного дослідження на справді науковій основі, з використанням сучасних досягнень науки, тому що зазначений обов’язок є насамперед основним завданням, а не процесуальним обов’язком експерта. Крім того, зайвим вважаємо встановлення у законодавстві заборони експертові займатися експертною діяльністю, якщо у нього коли-небудь була судимість чи його притягали до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, пов’язаного з його діяльністю, тому що не можна позбавляти таку особу можливості відновити довіру до себе.

Проведення експертизи – процесуальна діяльність, яку проводить експерт шляхом дослідження наданих йому судом (суддею) об’єктів і матеріалів, які вже зібрані й приєднані до справи, що вимагають такого дослідження з використанням відповідних спеціальних знань з метою з’ясування певних питань, які мають значення для правильного вирішення справи.

спеціальним — специфікою формування інформації (докази формуються під час проведення спеціального дослідження, тобто експерт виявляє нові факти та надає їм професійну оцінку);
юридичним — відповідністю порядку отримання інформації вимогам цивільної процесуальної форми.

Таким чином, на підставі вищевикладеного можна зробити такі висновки:

Тільки правильне оформлення висновку експерта дозволить забезпечити правильну оцінку результатів експертизи судом. Тому структура та зміст висновку експерта повинні бути чітко визначені ЦПК України.
Норми права, якими визначено поняття та вимоги до форми, структури і змісту висновку експерта як засобу доказування, потрібно об’єднати в одній статті в загальній частині ЦПК України.
Положення відповідної статті про структуру і зміст висновку експерта можна було б викласти в такий редакції:

номер, дата та місце його складання висновку; найменування експертизи;
номер та найменування цивільної справи;
відомості про експерта (експертів), який проводив експертизу (прізвище, ім’я, по батькові, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта);
відомості про підстави проведення експертизи;
відомості про осіб, присутніх при проведенні експертизи (прізвище, ініціали, процесуальний статус) та їх питання експертові (якщо останні ставились).

У дослідницькій частині висновку зазначаються:

надані експерту вихідні дані або обставини справи, що мають значення для дачі висновку;
відомості про матеріали, які експерт використав при проведенні експертного дослідження (найменування отриманих на експертизу експертом матеріалів та об’єктів для дослідження, дата їх отримання; спосіб їх доставки та вид упаковки);
клопотання про надання експерту додаткових даних, якщо такі були заявлені, та результати їх розгляду;
зроблені в результаті експертного дослідження висновки.

Доцільно також на законодавчому рівні закріпити право осіб, які беруть участь у справі, знайомитись з матеріалами експертизи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Петрухин И. Л. Экспертиза как средство доказывания в советском уголовном процессе. — М.: Юрид.лит., 1964. — 265 с.
Лилуашвили Л. И. Экспертиза в гражданском процессе. — Тбилиси: Мецниереба, 1967. — 218 с.
Соколовский З. М. Понятие специальных знаний (к вопросу о назначении экспертизы) // Криминалистика и судебная экспертиза. — К., 1969. — Вып. 6. — С. 199-205.
Давтян А. Г.Эскпертиза в гражданском процессе. — М.: Спарк, 1995. — 83 с.
Сахнова Т. В. Судебная экспертиза. — М.: Городец, 2000. — 368 с.
Джавадов Фасуд Мусса Огли. Концептуальні основи розвитку судової експертизи в сучасних умовах? Автореф. дис. … к. ю. н.: 12.00.09 — К.; 2000/
Іщенко А. В., Марчук Р. П. Використання спеціальних знань у правоохоронній практиці: старі та нові проблеми // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — К., 2001. — Вип. 3. — С. 204-211.
Нагаев В. В. Основы судебно-психиатрической экспертизы: Учеб. пособ. для вузов. — зд. 2-е доп. и перераб. — М.: Юнитидана; Закон и право, 2003. — 431 с.
Власов А. А. Гражданское процессуальное право: Учеб. — М.: ТК Вебли, 2003. — 432 с.
Орлов Ю. К. Производство экспертизы в уголовном процессе. — М.: 1982. — 78с.
Треушников М. К. Судебные доказательства. — М.: Городец, 1997 — 318 с.
Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. — К.: Ін Юре, 2005. — 624 с.
Судова експертиза: нормативно-правове регулювання та наукові коментарі: Навч.-довідк. посіб. — Х.: Одіссей, 2004. — 448 с.
Сімакова-Єфремян Е. Проблеми судово-експертної діяльності в нормах чинного законодавства України // Право України. — 2004. — № 6. — С. 99-102.
Коваленко В. В. Актуальні проблеми застосування науково-технічних засобів спеціалістами при провадженні слідчих дій: Дис. … к. ю. н.: 12.00.09. — Луганськ, 2004.
Зинин А. М, Майлис Н. П. Судебная экспертиза: Учеб. — М.: Право и закон; Юрайт-Издат, 2002. — 320 с.
Івченко А. О. Тлумачний словник української мови. — Х.: Фоліо, 2003. — 540 с.
Судебная экспертиза: Учеб. пособ. / Д. А. Сорокотягина, И. Н. Сорокотягин. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — 336 с.
Коршунов Н. М., Мареев Ю. Л. Гражданский процесс: Учеб. для вузов. — М.: Норма, 2006. — 848 с.
Осокина Г. Л. Гражданский процесс. Общая часть. — М.: Юристъ, 2006. — 669 с.
Архів Солом’янського районного суду м. Києва // Цивільна справа 2003 р.
Архів Голосіївського районного суду м. Києва // Цивільна справа № 2-398/2003 р.
Архів Шевченківського районного суду м. Києва // Цивільна справа № 2-36/07р.; Архів Дарницького районного суду м. Києва // Цивільна справа № 2-05/2006 р.; Архів Дніпровського районного суду м. Києва // Цивільна справа №2-50/2006 р.; Архів Солом’янського районного суду м. Києва // Цивільна справа № 2-2666/2007 р.
Мохов А.А. Использование специальных знаний в гражданском судопроизводстве России : Теория и практика : автореф. дисс. … докт. юрид. наук / А.А. Мохов. — СПб, 2006. — 36 с.
Криміналістика. Академічний курс : підручник. / Т.В. Варфоломеєва, В.Г. Гончаренко, В.І. Бояров, С.В. Гончаренко, В.О. Попелюшко. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 504 с.
Сахнова Т.В. Экспертиза в гражданском процессе (Теоретическое исследование) : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.03 / Т.В. Сахнова. — Красноярск, 1998. — 402 с.
Кудрявцева А.В. Судебная экспертиза как институт уголовно-процессуального права : автореф. дисс. . д-ра юрид. наук : спец. 12.00.09 / А.В. Кудрявцева. — СПб, 2001. — 32 с.
Ходанович В.О. Судові експертизи в цивільному судочинстві України / В.О. Ходанович // Сучасні проблеми криміналістики : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 100-річчю з дня народження доктора юридичних наук, професора В.П. Колмакова. — Одеса : Юридична література, 2013. — С. 326-329.
Гора І.В. Використання спеціальних знань адвокатом : науково-практичний посібник / І.В. Гора ; Академія адвокатури України. — К. : ПРЕЦЕДЕНТ, 2013. — 62 с.
Пропастин С.В. Оценка следователем результатов компьютерной экспертизы / С.В. Пропастин // Уголовный процесс. — 2013. — № 4. — С. 32-37.
Абдуллин А.Р. Судебная экспертиза в гражданском судопроизводстве России : состояние, проблемы, перспективы : автореф. дисс. . канд. юрид. наук : спец. 12.00.15 / А.Р. Абдуллин. — СПб, 2005. — 20 с.
Зайцева Е.А. Концепция развития института судебной экспертизы в условиях состязательного уголовного судопроизводства : автореф. дисс. . д-ра юрид. наук : спец. 12.00.09 / Е.А. Зайцева. — М., 2008. — 34 с.
Кравченко О.С. Цивільно-правове регулювання експертизи у сфері інтелектуальної власності : автореф. дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.03. / О.С. Кравченко. — X., 2003. — 20 с.
Кудрявцев И.А. Судебная психолого-психиатрическая экспертиза / И.А. Кудрявцев. — М. : Юридическая литература,1988. — 224 с.
Гончаренко В.И. Экспертизы в судебной практике / В.И. Гончаренко. — К. : Вища школа, — 200 с.
Майліс Н. П. Введення у судову експертизу. — М.: «ЮНИТИ-ДАНА». 2004. — 112 с.
Авер’янова Т. В. Судова експертиза. Курс загальної теорії. — М.: Норма, 2007. — 480 с.
Цивільний процесуальний кодекс України. — X.: «Одіссей», 2012. — Ст. 415.
Інструкція про призначення та проведення судових експертиз: затв. наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5. — С. 29.
Судова експертиза: нормативно-правове регулювання та наукові коментарі: навч.-довід. по-сіб. — X.: «Одіссей», 2004. — С. 96.
Експертизи у судовій практиці / За заг. ред. В. Г. Гончаренка. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 388 с.
Ємельянова І. Проблеми призначення та проведення судової експертизи на стадії апеляційного провадження // Право України. — 2005. — № 8. — С. 3-7.
Кравчук В. М., Угриновська О. І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. — К.: Істина, 2006. — С. 465.
Судова експертиза в цивільному процесі: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ж. В. Васильєва-Шаламова; Київський національний університет ім. Т. Шевченка. — К., 2009. — 19 с.
Сахнова Т. В. Судебная экспертиза / Т. В. Сахнова. – М.: Городец, 2000. – 368 с.
Бичкова С. С. Експертиза в цивільному процесі України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / С. С. Бичкова. – К., 2003. – 176 с.
Закон України «Про судову експертизу» (зі змінами та доповненнями) № 4038-XII від 25.02.1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 28. – ст. 232.
Аверьянова Т. В. Судебная экспертиза: курс общ. теории / Т. В. Аверьянова. – М.: Норма, 2006. – 480 с.
Штефан М. Й. Цивільний процес: підручн. / М. Й. Штефан. – К., Ін Юре. – 1997 – 595 с.
Кравченко А. В., Зеленкова І. І. Проблемні питання участі експерта в цивільному судочинстві / А. В. Кравченко // Адвокат. – 12 (135). – 2011. – С. 43-45.
Закон України «Про вищу освіту» (зі змінами та доповненнями) № 1556-VII від 01.07.2014 року // Відомості Верховної Ради України. – – № 37-38. – ст. 2004.
Васильєва-Шаламова Ж. В. Судова експертиза у цивільному процесі: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ж. В. Васильєва-Шаламова – К., 2009. – 212 с.
Рыжаков А. П. Комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу Российской Федерации / А. П. Рыжаков. – М.: Норма, 2003. – 768 с.
Наказ Міністерства юстиції України № 53/5 від 8 жовтня 1998 року «Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень» / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0705-98
Шляхов А. Р. Судебная экспертиза: организация и проведение / А. Р. Шляхов. – М.: Юрид. лит, 1979. – 168 с.
Гражданский процессуальный кодекс РСФСР: Комментарий / Под ред. М. К. Треушникова. – М., 1996. – 540 с.
Гражданский процессуальный кодекс Украинской ССР: Научно-практический комментарий / Отв. ред. И. П. Кононенко, А. М. Фельдман. –К.: Политиздат Украины, 1979. – 608 с.
Постанова Кабінету Міністрів України №590 від 27 квітня 2006 року «Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/590-2006-%D0%BF
Постанова Кабінету Міністрів України № 710 від 1 липня 1996 р. «Про затвердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів досудового розслідування, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним спеціалізованим установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів» / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/710-96-%D0%BF
Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 березня 1972 року «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0003700-72
Кодекс України про адміністративні правопорушення (зі змінами та доповненнями) № 8073-X від 07.12.1984 // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – додаток до № 51. – ст. 1122.
Цивільний процесуальний кодекс України: наук.-практ. комент. / за ред. В. І. Тертишнікова. – Вид. 8-ме, стер. – Х. : Консум, 2003. – 408 с.
Абаренков В.П. Краткий политический словарь / В.П. Абаренков, А.Г. Аверкин, Ю.А. Агешин и др. — М. : Политиздат, 1983. — 367 с.
Аверьянова Т.В. Назначение экспертизы и ее производства / Т.В. Аверьянова // Эксперт. Руководство для экспертов органов внутренних дел. — 2003. — С. 305-336.
Селиванов H.A. Спорные вопросы судебной экспертизы / Н.А.Селиванов // Социалистическая законность. — 1978. — № 5. — С. 63.
Арсенъев В.Д. Соотношение понятий предмета и объекта в теории судебной экспертизы / В.Д. Арсеньев // Проблемы теории судебной экспертизы. — 1965. — № 44. — С. 9-10.
Корухов Ю.Г. Экспертные и неэкспертные трасологические исследования в уголовном процессе / Ю.Г. Корухов // Проблемы трасологических исследований. — 1978. — № 35. — С. 3.
Бичкова С.С. Експертиза в цивільному процесі України : автореф. дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / С.С. Бичкова. — К., 2001. — 20 с.
Белкин P.C. Курс криминалистики / Р.С. Белкин. — М. : ЮНИТИ ДАНА : Закон и право, 2001. — 837 с.
Дорошенко О.Ф. Судова експертиза як засіб доказування при розгляді цивільних справ щодо порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності : автореф. дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / О.Ф. Дорошенко. — К., 2007. — 19 с.
Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 № 5 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=1861-17.
Жуков ЮМ. Судебная експертиза в советском гражданском процессе : автореф. дисс. … канд. юрид. наук / Ю.М. Жуков. — М., 1965. — 17 с.
Цивільне процесуальне право України : підруч. / [Бичкова С.С., Бірюков І.А., Бобрик В.І. та ін.] ; за заг. ред. С.С. Бичкової. — К. : Атіка, 2009. — 760 с.
Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс : підруч. / М.Й. Штефан. — К. : Ін Юре, 2007. — 624 с.
Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» : від 30.05.1997 р., № 8 (із змінами, внесеними постановою № 15 від 25.05.1998 р.) // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах: 1973-2005 рр. — Х. : Одісей, 2006. — С. 444.
Експертизи у судовій практиці / за заг. ред. В. Г. Гончаренка. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 338 с.
Щербаковский М. Г. Судебные экспертизы: назначение, производство, использование : учебно-практическое пособие / М. Г. Щербаковский. — Харьков : Эспада, 2005. — 544 с.
Палиашвили А. Я. Экспертиза в суде по уголовным делам / А. Я. Палиашвили. — М. : Юридическая литература, 1973. — 144 с.
Клименко Н. І. Судова експертологія: курс лекцій : навч. посіб [для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.] / Н. І. Клименко. — К. : Ін Юре, 2007. — 528 с.
Экспертизы в судебной практике : учеб. пособие [для студентов юрид. ин-тов и фак.] / В. И. Гончаренко (рук.), В. Е. Бергер, Т. В. Варфоломеева и др. — К. : Вища шк. Изд-во при Киев. ун-те, 1987. — 200 с.

Освіта та самоосвіта

Висновок експерта як результат судової експертизи

1. Поняття та правова природа висновку експерта, види висновків

2. Процесуальне оформлення висновку експерта

3. Дослідження висновку експерта судом

Розділи

Теги