1. Підстави та процесуальний порядок призначення судової експертизи в цивільному процесі

Судова експертиза є важливою процесуальною формою залучення спеціаль­них знань у цивільному судочинстві, відтак суд отримує нову інформацію, яка має доказове значення [36].

Основними ознаками судової експертизи є:

• підготовка;
• призначення;
• проведення (з дотриманням спеціального правового регламенту);
• видача висновку (що має статус джерела доказування);
• оформлення результату експертизи (письмові документи).

Підготовка судової експертизи. Судова експертиза має бути старанно під­готовлена. Процес підготовки експертизи містить такі основні елементи:

• збирання необхідних матеріалів – такими матеріалами насамперед є досліджувані об’єкти (речові докази), щодо яких суд повинен з’ясувати певні питання;
• вибір моменту призначення експертизи – за загальним правилом судова експертиза повинна бути призначена своєчасно;
• визначення предмета судової експертизи. Предмет експертизи – це ті обставини, які можуть бути з’ясовані в процесі експертного дослідження, та фактичні дані, що встановлюються на основі спеціальних знань і дослідження матеріалів справи. Предмет експертизи визначається питаннями, поставлени­ми перед експертом, слідчим або судом [37];
• формулювання запитань експерту — можуть бути поставлені лише такі питання, для вирішення яких необхідні наукові, технічні або інші спеціальні знання;
• вибір експертної установи або експерта – здійснюється з урахуванням виду експертизи, об’єктів дослідження та характеру питань, які підлягають вирішенню.

Призначення судової експертизи. Процесуальний порядок призначення су­дової експертизи передбачений чинним ЦПК, а саме стаття 143 зазначає:

1. Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.
2. Якщо сторони домовилися про залучення експертами певних осіб, суд по­винен призначити їх відповідно до цієї домовленості.
3. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому суд має мотивувати від­хилення питань осіб, які беруть участь у справі.
4. Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експерту, заявляти відвід експерту, давати пояснення експерту, знайомитися з висновком експерта, просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплексну експертизу.
5. Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експертній уста­нові, її керівник має право доручити проведення експертизи одному або кіль­ком експертам, створювати комісії з експертів керованої ним установи, якщо судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби замінювати виконав­ців експертизи, заявити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи [38].

Суддя за заявою осіб, які беруть участь у справі, призначає експертизу в стадії провадження у справі до судового розгляду, коли необхідність експерт­ного висновку випливає з обставин справи і поданих доказів.

Судова експертиза призначається виключно за заявою осіб, які беруть участь у справі. Дана стаття не дає право суду призначити експертизу з власної ініці­ативи. У тих випадках, коли за обставинами справи суд вважає, що призначен­ня експертизи є доцільним, але жодна з сторін не заявляє про це клопотання, суд вправі поставити це питання на обговорення і з’ясувати думку сторін щодо доцільності проведення експертизи. Підставою для призначення судової екс­пертизи є необхідність з’ясування обставин, які потребують спеціальних знань, тобто тих, які виходять за межі знань осіб, які беруть участь у справі, та судді, котрий розглядає справу[38].

Сторони вправі домовитися між собою про кандидатуру конкретного екс­перта з числа осіб, які включені до Державного реєстру атестованих судових експертів, або експертної установи. В такому випадку суд зобов’язаний при­значити експертів відповідно до цієї домовленості. Якщо такої домовленості не має, особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експерту, однак суд цими пропозиціями не зв’язаний [38].

Експертизи та дослідження проводяться експертними установами, як пра­вило, за зонами регіонального обслуговування. За наявності обставин, що зу­мовлюють неможливість або недоцільність проведення експертизи в установі за зоною обслуговування, особа або орган, які призначають експертизу, за­значивши відповідні мотиви, можуть доручити її виконання експертам іншої установи [39].

Експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються: підстави та строк для проведення експертизи; з яких питань потрібні висновки експертів, ім’я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об’єкти, які мають бути досліджені; перелік матеріа­лів, що передаються для дослідження, а також попередження про відповідаль­ність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Якщо експертизу призначено експертам кількох установ, в ухвалі про її призначення зазначається найменування провідної установи, на яку поклада­ється проведення експертизи. Якщо проведення експертизи доручається екс­пертній установі та особі, яка не є працівником цієї установи, провідною визна­ється експертна установа. Ухвала про призначення експертизи направляється в кожну установу – виконавцям, а також особі, яка не є працівником експерт­ної установи. Об’єкти дослідження та матеріали справи направляються провід­ній установі[38].

При визначенні об’єктів та матеріалів, що підлягають направленню на екс­пертизу, суд у необхідних випадках вирішує питання щодо відібрання відпо­відних зразків. Якщо цього вимагають особливі обставини справи, суд може заслухати експерта щодо формулювання питання, яке потребує з’ясування, про­інструктувати його про доручене завдання і за його клопотанням дати відповідні роз’яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляють­ся особи, які беруть участь у справі і які мають право брати участь у їх вчиненні.

Багато питань, пов’язаних із застосуванням у цивільному про­цесі такого засобу доказування, як експертиза, свідчить про наявність ряду складних і багатозначних питань, що потребують додаткового дослідження та вирішення. Це стосується, передусім, уточнень, підстав призначення судової експертизи, строків її проведення та оплати, порядку виклику в суд експерта з метою надання роз’яснень тощо.

Судова експертиза покликана своїми спеціальними методами, прийомами та засобами сприяти встановленню обставин, що мають значення для справи. Тому неви­падково судова експертиза є одним із правових інститутів, який зазнав істот­них змін у зв’язку з оновленням цивільного процесуального законодавства, яким врегульовано порядок призначення та проведення судової експертизи, визначено процесуальний статус експерта, висвітлено особливості дослідження висновку експерта та інше.

У загальній системі засобів доказування судова експертиза займає одне з найважливіших місць. Оскільки висновок експерта є одним із джерел доказів у цивільній справі і саме як джерело доказів може мати суттєве значення для встановлення фактичних даних та обставин справи, що потребують застосуван­ня спеціальних знань, розглянемо проблеми призначення та проведення судо­вої експертизи на стадії апеляційного провадження [41].

Стадія апеляційного провадження з’явилася у законодавстві України піс­ля прийняття пакету законів, якими проведено «малу судову реформу» – до цього часу розгляд оскарження рішень районних (міських) судів здійсню­вався у касаційному порядку обласними судами. В цьому зв’язку має сенс розглянути питання судової експертизи, яким приділялася певна увага на­уковців, зокрема у цивільному процесі. Ще у 1961 р. Р. Ланцман та М.Любарський зазначили, що питання, пов’язані з криміналістичною експертизою у цивільному процесі, недостатньо висвітлені у спеціальній літературі, та акцентували увагу на відсутності будь-яких праць монографічного характе­ру з цього приводу. У своїй статті вони торкнулися специфіки призначення експертизи на стадії підготовки цивільної справи до слухання одноособово суддею та складом суду, зробили аналіз видів, об’єктів та завдань досліджень. До найчастіше досліджуваних криміналістичною експертизою об’єктів вони віднесли заповіти, свідоцтва про народження, записи в актах громадянського стану, договори купівлі-продажу, відомості на видачу заробітної платні, акти, накладні, розписки, постанови про накладення штрафів, довідки, касові ор­дери, поштові переклади тощо. Виходячи з цього, вони окреслили й коло експертиз, що призначаються по цивільних справах (почеркознавчі, техніко-криміналістичні, судово-хімічні дослідження документів, ідентифікація осо­би за рисами зовнішності тощо).

Розглядаючи питання про ініціативу експерта при проведенні експертизи по цивільних справах, В. Б. Федосєєва підкреслювала, що у процесі розгляду цивільних справ документи часто бувають єдиним засобом встановлення тих чи інших фактів, тому при сумнівах у дійсності документа, поданого як доказ, судові необхідно мати висновок експерта [42].

Із плином часу оприлюднено ряд досліджень науковців (у тому числі й монографічного характеру) щодо застосування криміналістичної тактики у цивільному процесі та інших питань судової експертизи у цивільному судочинстві. До загальних проблем сьогодення можна віднести такі: необхідність удосконалення правової регламентації призначення та проведення судової екс­пертизи у цивільному процесі, розроблення тактичних прийомів та принци­пів процесуальної їх обумовленості, рекомендацій з підготовки матеріалів для проведення експертизи, оціночної діяльності суддів при використанні висно­вків експертів.

Аналіз цивільних справ виявив випадки, коли з причин неправильної під­готовки судами (суддями) матеріалів для проведення експертизи експертами надсилались повідомлення про неможливість дачі висновку, і, що характерно, експертизи по цих справах у подальшому більше не призначалися, а рішення судів в касаційному порядку не оскаржувалися. Були виявлені також випадки, коли суди першої інстанції приймали рішення без проведення експертизи щодо виконання підписів тією чи іншою особою. У таких випадках обласні суди при розгляді скарги (на сьогодні належать апеляційним судам) скасовували рішен­ня суду першої інстанції і передавали справу на новий розгляд з рекомендацією щодо призначення експертизи, оскільки суд першої інстанції без достатніх під­став відмовляв у задоволенні клопотань позивачів у проведенні експертизи, не наводячи мотивів.

У виняткових випадках, якщо експертиза є особливо складною або комп­лексною чи потребує залучення фахівців з інших відомств, установ, організа­цій, не може бути виконана в зазначені строки, більший строк установлюється за письмовою домовленістю з органом чи особою, яка призначила експертизу, після попереднього вивчення експертом наданих матеріалів. Попереднє ви­вчення матеріалів при нескладних та середньої складності дослідженнях не повинне перевищувати п’яти днів; при складних та найскладніших досліджен­нях – десяти днів.

Строк проведення експертизи починається з робочого дня, наступного за днем надходження матеріалів до експертної установи, і закінчується у день направлення їх особі або органу, які призначили експертизу. Якщо закінчення встановленого строку проведення експертизи припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається наступний за ним робочий день.

У строк проведення експертизи не включається строк виконання клопотань експерта, пов’язаних з витребуванням додаткових матеріалів або усуненням ін­ших недоліків, допущених особою або органом, яка призначила експертизу [39].

Експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються: підстави та строк для проведення експертизи; з яких питань потрібні висновки експертів, ім’я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об’єкти, які мають бути досліджені; перелік матеріа­лів, що передаються для дослідження, а також попередження про відповідаль­ність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Якщо експертизу призначено експертам кількох установ, в ухвалі про її призначення зазначається найменування провідної установи, на яку покла­дається проведення експертизи. Якщо проведення експертизи доручається експертній установі та особі, яка не є працівником цієї установи, провідною визнається експертна установа. Ухвала про призначення експертизи направля­ється в кожну установу – виконавцям, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об’єкти дослідження та матеріали справи направляються провідній установі. При визначенні об’єктів та матеріалів, що підлягають на­правленню на експертизу, суд у необхідних випадках вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків. Якщо цього вимагають особливі обставини справи, суд може заслухати експерта щодо формулювання питання, яке потре­бує з’ясування, проінструктувати його про доручене завдання і за його клопо­танням дати відповідні роз’яснення щодо сформульованих питань. Про вчинен­ня цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і які мають право брати участь у їх вчиненні.

Висновок експерта оголошується в судовому засіданні. Для роз’яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені питання. Першою ста­вить питання експертові особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першим ставить питання експертові позивач і його представник [43].

Розгляд проблем призначення та проведення судової експертизи на стадії апеляційного провадження можна провести у трьох аспектах:

• по-перше, це стосується випадків, коли експертиза в суді першої інстан­ції не проводилися, а при розгляді справи апеляційним судом виникла необ­хідність у встановленні обставин, що можуть бути з’ясовані лише із застосу­ванням спеціальних знань, тобто при призначенні та проведенні первинної експертизи;
• по-друге, призначення експертизи апеляційним судом може бути викли­кане неповнотою та неясністю висновків експертизи, виконаної під час про­вадження справи у суді першої інстанції, зокрема, вбачаються підстави для призначення додаткової експертизи, яка доручається тому самому або іншому експертові (експертам);
• по-третє, призначення експертизи судом апеляційної інстанції може бути мотивоване тим, що висновок експерти в суді першої інстанції визнано необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності. У такому разі апеляційним судом може бути при­значена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Наведені підходи базуються на нормах ЦПК та практиці призначення і про­ведення судових експертиз у цивільному процесі.

Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства кожна сторо­на повинна донести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У той же час чинним законодавством не передбачено випадків обов’язкового проведення експертизи для встановлення фактів та об­ставин справи [44].

У ЦПК міститься норма (ст. 145), відповідно до якої призначення експер­тизи є обов’язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами або хоча б однією із сторін, якщо у справі необхідно встанови­ти: характер і ступінь ушкодження здоров’я; психічний стан особи; вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати. Таким чином, із набранням чинності ЦПК питання призначення експертизи дістали більш чітке регулювання. Однак факт призначення експертизи ще не свідчить про те, що вона буде проведеною. І причин цього декілька. Відповідно до вимог ст. 15 Закону України «Про судову експертизу» витрати на проведення судових експертиз науково-дослідними установами Міністерства юстиції Укра­їни у цивільних справах відшкодовуються у порядку, передбаченому чинним законодавством. Оплата експертизи в цивільній справі провадиться за раху­нок сторони, яка порушила відповідне клопотання. Якщо експертиза призна­чається за клопотанням обох сторін або з ініціативи суду, кошти на її оплату вносяться обома сторонами порівну (ст. 86 ЦПК). У разі несплати стороною (сторонами) вартості експертизи суд скасовує ухвалу про її призначення і роз­глядає справу на підставі наявних доказів. Це є однією з причин не проведен­ня експертиз як на стадії провадження справи судами першої інстанції, так і на стадії апеляційного провадження. За результатами аналізу статистичної звітності саме несплата сторонами (стороною) вартості робіт з проведення екс­пертизи стала причиною відмови у виконанні досліджень приблизно у 35 % випадків їх призначення.

І все ж головною причиною неможливості виконання судових експертиз на стадії апеляційного провадження є неналежна підготовка матеріалів для їх проведення, що у першу чергу пов’язано з необхідністю удосконалення право­вої регламентації інституту судової експертизи в цивільному процесі. Зокрема, це стосується необхідності більш чіткого визначення в нормативно-правових актах процедури отримання зразків, правового статусу спеціаліста у цивільно­му процесі, мотивів та підстав для призначення додаткової та повторної екс­пертизи, прав та обов’язків керівника експертної установи тощо. 

2. Експерт як суб’єкт проведення експертизи, його правовий статус

Учасником цивільного процесу є експерт. Проблеми правового статусу експерта у цивільному процесі цікавили багатьох науковців. Усі вони одностайні в тому, що, зважаючи на мету судового процесу і важливість для нього висновків експерта, під час визначення правового статусу експерта у цивільному процесі законодавець цілком слушно спочатку зазначає обов’язки цього учасника цивільного процесу [45, с. 174; 46, с. 101], а потім його права, гарантії і відповідальність. Зазначені елементи цивільного процесуального статусу вказані у ст. 53 ЦПК України та у ст. ст. 12-14 Закону України «Про судову експертизу». Попри це, вважаємо, що, як і під час аналізу правового статусу осіб, які організаційно-технічно сприяють здійсненню цивільного судочинства, дослідження цивільно-процесуального статусу експерта як суб’єкта проведення експерти потрібно розпочати зі з’ясування вимог, які законодавець висуває до цього учасника цивільного процесу. Вони встановлені у ст. 53 ЦПК України і у ст. ст. 10-11 Закону України «Про судову експертизу». Згідно з ч. ч. 1 і 2 ст. 53 ЦПК України зазначено, що експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань.

Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про судову експертизу», і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. Водночас у Законі  України «Про судову експертизу» зазначено, що судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. А судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо- кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності.

До проведення судових експертиз, крім тих, що проводяться виключно державними спеціалізованими установами, можуть залучатися також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у порядку, передбаченому Законом України «Про судову експертизу» [47]. Тобто бачимо, що у ЦПК України більш конкретизовано завдання експерта і вимоги до нього, оскільки дослідження експерта обмежено питаннями, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери спеціальних знань експерта. Крім того, ЦПК України, на відміну від Закону України «Про судову експертизу», вказує на потребу провести дослідження, результатом якого буде складання висновку експерта з відповідями на поставлені йому під час призначення експертизи питання. Тому вважаємо визначення експерта, наведене в ЦПК України, більш влучним і чітким, ніж те, яке містить Закон України «Про судову експертизу».

Проте в юридичній літературі теж були неодноразові спроби дати визначення поняттю експерта чи судового експерта. Наприклад, Ж. В. Васильєва-Шаламова, аналізуючи правовий статус судового експерта, дійшла висновку, що експерт – це фізична особа, «яка володіє спеціальними знаннями, має незалежний і самостійний процесуальний статус, є компетентною в проведенні необхідного дослідження за дорученням суду, результати якого повинні бути сформульовані у висновку експерта» [44, 114 с.95]. А. Г. Давтян теж наполягає на слушності такої думки, стверджуючи, що експерт – це незалежна, самостійна процесуальна фігура, фізична особа наділена спеціальними знаннями, компетентна в проведенні необхідного наукового дослідження за дорученням суду або сторін, результати якого повинні бути сформульовані у висновку експерта [4, c. 125]. Причому компетенцією експерта в юридичній доктрині, на думку Т. В. Авер’янової, називають комплекс знань у галузі теорії, методики та практики експертизи певного роду, виду, а також знань процесуального законодавства щодо питань, які стосуються інституту судових експертиз в цілому, та прав і обов’язків експерта зокрема [48, с. 184].

А спеціальними знаннями, як вважає М. Й. Штефана, треба вважати такі знання, які знаходяться за межами правових знань, загальновідомих узагальнень, які випливають з досвіду людей, тобто тих, якими володіє лише вузьке коло фахівців [49, с. 270]. На нашу думку, з цим можна погодитися, оскільки така дефініція експерта є дуже вдалою, бо враховує усі суттєві ознаки судового експерта, зазначені у законі та етимології цього поняття – у перекладі з латинської мови «ехреrtus» означає «досвідчений, обізнаний» [50, с. 43].

Саме таке визначення потрібно закріпити у законі, замість того, яке запропоновано законодавцем. Водночас звертаємо увагу законотворців на зміни, які відбуваються у чинному законодавстві. Зокрема слід врахувати нові освітньо-кваліфікаційні рівні, встановлені Законом України «Про вищу освіту» [51]. А саме: скасування такого освітньо-кваліфікаційного рівня, як спеціаліст. Тому вважаємо, що ч. 2 ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» після слів «не нижче спеціаліста» потрібно доповнити словами «або прирівняного до нього», оскільки саме так, на наш погляд, вдасться гармонізувати чинне законодавство, зважаючи на те, що особи, які здобули вищу освіту до вступу у дію чинного тепер Закону України «Про вищу освіту» не повинні бути страждати від недосконалості законодавства. Те саме стосується і осіб, які стануть експертами після набрання чинності цим законом.

Крім того, до судового експерта закон встановлює обмеження, спрямовані на ефективне, неупереджене, об’єктивне виконання ними своїх обов’язків. Зокрема не може залучатися до виконання обов’язків судового експерта особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною, а також та, яка має не зняту або не погашену судимість, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення або дисциплінарне стягнення у виді позбавлення кваліфікації судового експерта. Інші обставини, що забороняють участь особи як експерта в судочинстві, передбачаються процесуальним законодавством [47]. Проте щодо цих обмежень дехто з науковців має застереження.

Наприклад, Ж. В. Васильєва-Шаламова вважає норму Закону України «Про судову експертизу» про дієздатність і несудимість експерта зайвою, оскільки особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, або які мають незняту чи непогашену судимість, не можуть стати експертами і бути внесені до Державного реєстру атестованих судових експертів – офіційної автоматизованої системи обліку усіх фахівців, які одержали в установленому порядку дозвіл на проведення конкретного виду судової експертизи за відповідною експертною спеціальністю; який дає змогу суду швидко отримати потрібну інформацію про атестованих судових експертів та зорієнтуватися у виборі потрібного спеціаліста [52, с. 96]. Однак ми вважаємо таке застереження необґрунтованим, тому що саме у законі мають бути встановлені вимоги до осіб, які можуть стати судовими експертами. Лише на підставі норм закону у підзаконному нормативно- правовому акті закріплюються вимоги до кандидатів на посаду експерта та процедура їх відбору і призначення, а не навпаки. Хоч, звичайно, призначаючи судову експертизу і залучаючи експерта до її проведення, суд не повинен перевіряти наявність в експерта судимості та дієздатності, оскільки презюмується, що судовий експерт, який у встановленому законом порядку внесений до державного Реєстру атестованих судових експертів, відповідає усім зазначеним у законі вимогам. Зрештою, контроль за  дотриманням зазначених вимог – обов’язок експертно-кваліфікаційних комісій, а не суду. Отже, експерт у цивільному процесі – це фізична особа, яка відповідає встановленим Законом України «Про судову експертизу» вимогам і може бути залучена судом для надання висновків щодо питань, які виникають під час розгляду і вирішення цивільної справи і належать до компетенції такої особи.

Експерти, як і всі учасники цивільного процесу, наділені обов’язками і правами, тобто правовим статусом. Водночас треба мати на увазі, що експерти наділені різними видами прав і обов’язків. Вони стосуються як участі експертів у цивільному процесі, так і проведення судової експертизи (зокрема організаційні права й обов’язки). У зв’язку з цим науковці пропонують класифікацію прав судових експертів. Наприклад, А. П. Рижаков поділив права експерта на: 1) права експерта, які однакові з правами всіх інших осіб, які беруть участь в цивільному процесі; 2) права експерта під час оголошення висновку в судовому засіданні; 3) специфічні права експерта [53, с. 175]. Не вдаючись до аналізу зазначеної класифікації, розглянемо права й обов’язки експерта у цивільному процесі. Розпочнемо з огляду обов’язків експерта. Зокрема згідно з ч. ч. 3-9 ст. 53 ЦПК України:

1) експерт зобов’язаний з’явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок на поставлені йому питання, а у разі необхідності – роз’яснити його;

2) під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження об’єкта експертизи. Якщо дослідження пов’язане з повним або частковим знищенням об’єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформляється ухвалою;

3) експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів;

4) у разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями;

5) у разі постановлення ухвали суду про припинення проведення експертизи, експерт зобов’язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи;

6) експерт не має права: а) за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи; б) спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також іншими учасниками цивільного процесу, за винятком дій, пов’язаних з проведенням експертизи; в) розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи; г) передоручати проведення експертизи іншій особі.

Водночас деякі науковці вважають, що, «встановлюючи обов’язок експерта забезпечити збереження об’єкта та його повернення, закон не встановлює відповідальності особи, яка ці обов’язки не виконає. Це, в свою чергу, жодним чином не стимулює осіб, які здійснюють експертне дослідження, до бережливості та охайності в поводженні з переданими на дослідження матеріалами» [52, с. 102]. Тому, на їхню думку, «на законодавчому рівні потрібно передбачити майнову відповідальність експертів за знищення об’єкта експертизи» [52, с. 102]. Проте ми не погоджуємося з цим, тому що закон все-таки містить гарантії збереження об’єкта судової експертизи.

Зокрема для повного або часткового знищення об’єкта експертизи або зміни його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду. Крім того, за умисне чи необережне знищення або пошкодження об’єкта експертизи експерт може відповідати на загальних підставах – за знищення чи пошкодження чужого майна. Такий обов’язок також встановлено у п. 2.4 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень [54]. Звісно, встановлення юридичної відповідальності у підзаконному нормативно-правовому акті не найліпше вирішення проблеми і потребує уваги законодавця, але загалом це не суперечить ні цивільному законодавству, ні Закону України «Про судову експертизу», ні суті правовідносин, тому що за заподіяну шкоду потрібно відповідати. Хоч сенс у пропозиції науковців також є.

Проте, на нашу думку, для таких випадків потрібно передбачити дисциплінарну відповідальність. Це стимулюватиме їх бути більш пильними і дбайливими до об’єктів експертизи. А встановлення майнової відповідальності може бути неефективним, оскільки її нестиме експертна установа, у якій працює експерт, а до експерта вона може бути застосована у порядку регресу. Натомість дисциплінарна відповідальність є особистою і поряд з майновою зможе ефективно вплинути на поведінку експерта. Проте це питання вимагає окремого дослідження. Крім того, погоджуємося з висловленою в юридичні літературі думкою, що основним процесуальним обов’язком експерта є проведення повного, всебічного дослідження на справді науковій основі, з використанням сучасних досягнень науки [55, с. 79]. Хоч тут потрібно зауважити, що зазначений науковцями обов’язок є насамперед основним завданням експерта, а не тільки обов’язком. Саме для виконання цього завдання законодавець наділяє експерта процесуальними правами і встановлює юридичну відповідальність за його невиконання чи неналежне виконання.

Деякі науковці також вважають, що потрібно закріпити у процесуальному законі такий обов’язок експерта, як дотримання  конституційних прав людини під час проведення експертизи стосовно людини [45, с. 177]. Але ми вважаємо, що це буде зайвим, тому що, погодимося з С. С. Бичковою, це не процесуальний обов’язок експерта, який, до речі, вже встановлений у ст. 68 Конституції України [46, с. 105]. Крім того, незважаючи на начебто «закритий» (вичерпний) перелік обов’язків експерта у цивільному процесі, у ст. 53 ЦПК України зазначено не всі його процесуальні обов’язки. Інші обов’язки зазначені у п. 3 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про судову експертизу» та у ч. 1 ст. 23 ЦПК України, а також у п. 2.2 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень. Зокрема річ іде про обов’язок експерта заявити самовідвід за наявності зазначених у ст. 22 ЦПК України підстав, а також – прийняти до виконання доручену йому експертизу. Хоча обов’язок прийняти до виконання доручену експерту експертизу, як і заборона проводити експертизу без письмової вказівки керівника (заступника керівника) експертної установи, керівника структурного підрозділу тощо, є організаційними (професійними), а не цивільними процесуальними обов’язками експерта, тому законодавець правильно вчинив, не зазначивши його у ЦПК України.

Водночас перелік обов’язків експерта, які зазначені у ЦПК України, на наш погляд, необхідно навести у ст. 53 ЦПК України, але не так хаотично, як це зроблено. Поруч з тим, з метою належного виконання експертом своїх обов’язків під час експертизи чи експертного дослідження законодавець наділив його правами.

До прав експерта відповідно до ч. 10 ст. 53 ЦПК України належать такі: 1) знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження; 2) заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків; 3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання. Зазначене право в юридичній літературі називають експертною ініціативою [45, с. 183]. Воно передбачено для тих випадків, коли суди не знають можливостей експертизи або допускають упущення [56, с. 114], оскільки у такому разі, вважають науковці, експерт визначає предмет дослідження, тобто формулює питання про встановлення нових обставин, проводить дослідження та в своїх висновках дає на нього відповідь [57, с. 79]; 4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об’єктів дослідження; 5) ставити питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам; 6) користуватися іншими правами, встановленими Законом України «Про судову експертизу». А саме проводити на договірних засадах експертні дослідження з питань, що становлять інтерес для юридичних і фізичних осіб, з урахуванням обмежень, передбачених законом [47].

Водночас Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень наділяє судових експертів правом оскаржувати в установленому законодавством порядку дії та рішення органу (особи), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта), що порушують права експерта або порядок проведення експертизи [39]. Але воно не може бути реалізовано, тому що ЦПК України не передбачає такого права і можливості користуватися ним, а Закон України «Про судову експертизу» закріпив вужче за змістом право подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта, тобто у законі не стосуються випадків порушення порядку призначення експертизи. Усунути цей недолік можна лише внісши зміни до Закону України «Про судову експертизу» і до ЦПК України. Крім того, експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з проведенням експертизи і викликом до суду, а також – відмовитися від давання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов’язків. Однак заява про відмову повинна бути вмотивованою.

Право на компенсацію витрат для проведення судової експертизи також гарантовано п. 5 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про судову експертизу», п. 4 ч. 3 ст. 79 і ч. 5 ст. 86 ЦПК України. Зокрема відповідно до змісту п. 4 ч. 3 ст. 79 ЦПК України до витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, належать витрати, пов’язані з проведенням судових експертиз. Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних із залученням проведенням судових експертиз, встановлюється Кабінетом Міністрів України. А саме постановами Кабінету Міністрів України №590 від 27 квітня 2006 року «Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» [58] і «Про затвердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів досудового розслідування, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним спеціалізованим установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів» № 710 від 1 липня 1996 р. [59].

Згідно з цими нормативно-правовими актами витрати, пов’язані з проведенням судових експертиз, не можуть перевищувати нормативну вартість проведення відповідних видів судової експертизи у науково- дослідних установах Міністерства юстиції України [58].

Заразом звертаємо увагу на те, що вартість проведення судової експертизи необхідно оплатити заздалегідь, до її призначення, оскільки у разі неоплати судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи. Зазначені правові норми втілюють пропозиції науковців, пов’язані з економічно-політичними змінами в Україні напередодні ухвалення законопроекту ЦПК України 2004 року [46, с. 106, 109, 110]. Поряд з тим, оплата проведення судової експертизи означає «оплату виконаної роботи, а не висновку експерта як остаточного результату його роботи. Це означає, що у разі припинення експертного дослідження не з вини експерта його роботу потрібно оплатити» [44, с. 100]. Крім того, процесуальним законом не встановлено обов’язку сплати авансу за проведення судової експертизи.

З огляду на це, як відзначає Ж. В. Васильєва-Шаламова, деякі експерти зловживають вимогою про оплату всієї вартості проведення судової експертизи, затягуючи так строк її проведення [44, с. 100]. Проте, на нашу думку, такі дії експертів не є порушенням закону, оскільки ч. 2 ст. 86 ЦПК України покладає на осіб, які клопочуть про проведення експертизи, обов’язок сплатити повну вартість проведення судової експертизи (крім додаткових витрат, які неможливо передбачити перед її проведенням), а суд повинен забезпечити сумлінне виконання цього обов’язку. Це також випливає з того, що ні експерт, ні експертна установа не зобов’язані за власні кошти проводити судову експертизу, крім передбачених законом випадків. Крім того, для сприяння експерту під час проведення експертизи чи експертного дослідження законодавець встановив гарантії діяльності експерта. Зокрема відповідно до ст. 146 ЦПК України у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. А у разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово- генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи.

Водночас згідно зі ст. 171 ЦПК України експерт, якого залучають до проведення судової експертизи, повинен під розписку скласти перед судом присягу – обов’язок сумлінно виконувати свої обов’язки. А якщо він працює у державній експертній установі, то роз’яснення прав і обов’язків експерта та приведення його до присяги здійснюються керівником експертної установи під час призначення особи на посаду та присвоєння кваліфікації судового експерта. Крім того, для роз’яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені питання. Причому викладені письмово і підписані експертом роз’яснення і доповнення висновку приєднуються до справи. Водночас процесуальний закон передбачив випадки, коли залучення експерта є неминучим.

Зокрема відповідно до ст. 145 ЦПК України призначення експертизи є обов’язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонам, а також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров’я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати. Ст. ст. 239 і 241 ЦПК України доповнюють 145 ЦПК України, про що було наголошено Пленумом Верховного Суду України в абзаці другому п. 7 його постанови № 3 від 28 березня 1972 року «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним». Зокрема Верховний Суд України зазначив, що у справах про поновлення дієздатності є обов’язковим проведення судово-психіатричної експертизи, яка призначається за ухвалою судді [60].

Крім того, у юридичній літературі також наголошується на тому, що потрібно визначити у ЦПК України випадки, коли експерта можна викликати для надання роз’яснень його висновку. Зокрема, якщо: а) висновок експерта викладено не досить зрозуміло, а суд та учасники процесу не можуть зрозуміти його зміст та оцінити його; б) висновок експерта суперечить іншим матеріалам справи або існують інші – підстави для сумніву щодо його правильності; в) особи, які беруть участь у справі, заявили клопотання про виклик експерта на судове засідання [44, с. 104]. Зазначені поради щодо умов обов’язкової участі експерта у судовому засіданні, на нашу думку, є 124 корисними і сприятимуть дисципліні учасників цивільного процесу та сумлінному виконанню експертами своїх обов’язків. Хоч не виключені випадки зловживання як експертами, так і особами, які беруть участь у справі. Зокрема експерт, аргументуючи своєю зайнятістю, відкладатиме участь у судовому засіданні. Тому для уникнення цього слід буде також встановити дисциплінарну відповідальність за зловживання експертом своїми правами. А це, своєю чергою, може дуже негативно вплинути на відносини учасників цивільного процесу з експертом, на якого буде покладено дуже багато обов’язків.

Тому вважаємо, що запропоновані Ж. В. Васильєвою-Шаламовою зміни до законодавства мають бути обговорені і належно зважені. Крім того, не можемо погодитися з А. В. Кравченком й І. І. Зеленковою, що висновок експерта повинен оголошувати сам експерт, який його склав. Хоча науковці правильно стверджують, що саме експертові «відомі специфічні моменти, які він з’ясував під час дослідження, тільки він може правильно їх розтлумачити і пояснити, бо не всі важливі моменти він міг викласти у своєму експертному висновку, або викласти не так коректно чи зрозуміло, як він це може пояснити усно» [50, с. 45]. Проте ми вважаємо, що передбачених ст. 189 ЦПК України гарантій достатньо для правильного розуміння експертного висновку і не потрібно зайвий раз відривати експерта від його роботи. Водночас законом встановлено, що судовим експертам заборонено використовувати свої повноваження з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки та пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб. За вчинення таких дій судовий експерт на підставах і в порядку, передбаченими законодавством, може бути притягнутий до дисциплінарної, матеріальної, адміністративної чи кримінальної відповідальності [47]. Зокрема за завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків експерт несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків — відповідальність, встановлену законом (ч. 14 ст. 53 ЦПК України). Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 1853 КУпАП злісне ухилення від явки експерта в суд тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [61].

А відмова експерта без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків у суді або під час здійснення виконавчого провадження караються штрафом від п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців (ст. 385 КК України). Крім того, за завідомо неправдивий висновок експерта під час здійснення виконавчого провадження або в суді караються виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років (ст. 384 КК України) [99]. Поряд з тим, не можемо погодитися з пропозицією Ж. В. Васильєвої- Шаламової, що «експертом не може бути особа, засуджена за злочини, передбачені ст. ст. 382, 384, 385 Кримінального кодексу України, в тому числі і тоді, коли судимість за ці злочини у неї знята або погашена» [44, с. 98], тому що після відбуття покарання і погашення чи зняття судимості особа вважається такою, що має право продовжувати діяльність, якою вона займалася до засудження, а якщо вона знову порушить закон, то підлягатиме юридичній відповідальності. Хоч, безперечно, довіра до судового експерта, який вчиняв правопорушення, пов’язані з виконанням посадових обов’язків, втрачається. Але не можна позбавляти таку особу можливості відновити довіру до себе. Водночас експерт і особи, які залучаються для участі у судовий процес для надання висновку відрізняються тим, що: 1) експерт вступає в процес за ініціативою осіб, які беруть участь у справі, або суду, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування – за власною ініціативою або їх залучає суд; 2) експерт на відміну від органів державної влади та органів місцевого самоврядування не має юридичної заінтересованості в справі; 3) прокурор та органи державної влади дають висновок не тільки щодо фактичних обстави (як експерти), а й по суті справи [62, с. 124]; 4) Висновок експерта відповідно до ст. 57 ЦПК України належить до засобів доказування, цим він відрізняється від висновку органів державної влади та органів місцевого самоврядування [44, с. 93].

Отже, узагальнюючи висловлені у цій частині нашого наукового дослідження думки і пропозиції, потрібно наголосити на тому, що в юридичній літературі теж були неодноразові спроби дати визначення поняттю експерта чи судового експерта, які слід розуміти як синоніми. А на їх основі законодовець закріпив нормативні дефініції цього поняття залежно від поставлених певним законом завдань і мети. Тому у Законі України «Про судову експертизу» і в ЦПК України вони різні. Поряд з тим, потрібно гармонізувати законодавство шляхом внесення до нього відповідних змін. Зокрема тих, що випливають із Закону України «Про вищу освіту». Однак слід підкреслити, що деякі пропозиції змін до законодавства є дуже спірними або недоречними, що ми зазначили вище. Це стосується, наприклад, пропозицій скасувати норму закону про обов’язок судді перевіряти дієздатність особи, яку суд залучає до участі в цивільному процесі як експерта, та закріплення у ЦПК України норми про те, що обов’язком експерта є проведення повного, всебічного дослідження на справді науковій основі, з використанням сучасних досягнень науки, тому що зазначений обов’язок є насамперед основним завданням, а не процесуальним обов’язком експерта. Крім того, зайвим вважаємо встановлення у законодавстві заборони експертові займатися експертною діяльністю, якщо у нього коли-небудь була судимість чи його притягали до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, пов’язаного з його діяльністю, тому що не можна позбавляти таку особу можливості відновити довіру до себе.

3. Процесуальні та організаційні засади проведення судової експертизи

Проведення експертизи – процесуальна діяльність, яку проводить експерт шляхом дослідження наданих йому судом (суддею) об’єктів і матеріалів, які вже зібрані й приєднані до справи, що вимагають такого дослідження з використанням відповідних спеціальних знань з метою з’ясування певних питань, які мають значення для правильного вирішення справи.

У цивільному процесі експертиза проводиться з широкого кола питань: для визначення стану здоров’я особи, ступеня її працездатності, для встановлення розміру заподіяної шкоди, обсягу виконаних робіт, якості наданих послуг, визначення можливості поділу будинку тощо.

При розкритті порядку проведення судових експертиз, в першу чергу, слід звернути увагу на загальні засади судово-експертної діяльності в Україні, серед яких Закон України «Про судову експертизу» [128, ст. 3] називає принципи законності, незалежності, об’єктивності та повноти дослідження.

Відповідно до п. 1.13 Інструкції про при­значення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвер­дженої наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 № 53/5, строк проведення експертизи встановлюється, у залежності від складності досліджен­ня, з урахуванням експертного навантаження фахівців, керівником експертної установи (або заступником керівника чи керівником структурного підрозділу) у межах:

• 10 днів — щодо матеріалів з невеликою кількістю об’єктів і нескладних за характером досліджень;
• 1 місяця — щодо матеріалів із середньою кількістю об’єктів або середньої складності за характером досліджень;
• 2 місяців — щодо матеріалів з великою кількістю об’єктів або складних за характером досліджень;
• більше 2 місяців — щодо матеріалів з особливо великою кількістю об’єктів або найскладніших за характером досліджень (використання кримі­налістичного обладнання (лазерного, оптичного, електронного), проведення експериментальних досліджень, застосування декількох методів), при цьому термін виконання не повинен перевищувати 3 місяців.

У виняткових випадках, якщо експертиза є особливо складною або комп­лексною чи потребує залучення фахівців з інших відомств, установ, організа­цій, не може бути виконана в зазначені строки, більший строк установлюється за письмовою домовленістю з органом чи особою, яка призначила експертизу, після попереднього вивчення експертом наданих матеріалів. Попереднє ви­вчення матеріалів при нескладних та середньої складності дослідженнях не повинне перевищувати п’яти днів; при складних та найскладніших досліджен­нях — десяти днів [40].

Призначення експертизи як правило супроводжується зупиненням про­вадження у справі. Вилучення об’єктів, що підлягають дослідженню, та ві­дібрання зразків оформлюються протоколами згідно з вимогами цивільного процесуального законодавства. У них, крім загальних реквізитів такого роду документів, зазначається, які саме зразки були вилучені або відібрані, їх кіль­кість, умови відбору або вилучення, а також інші обставини, що мають значен­ня для вирішення поставлених питань. Протокол мають підписати всі особи, які брали участь у вилучені об’єктів, відібранні зразків.

Об’єкти, що надаються на дослідження, відповідно упаковуються та засвід­чуються особою у передбаченому законодавством порядку. Для відібрання зраз­ків суд, який призначив експертизу, може залучити спеціаліста.

Якщо в одній ухвалі про призначення експертизи є питання, що стосуються предметів різних видів експертиз, керівник установи визначає питання, які підлягають вирішенню в кожному з підрозділів, кількість виконуваних при цьому експертиз та послідовність їх виконання.

Якщо отримані матеріали оформлені з порушеннями, які виключають мож­ливість організації проведення експертизи (не надійшла ухвала про призна­чення експертизи, не надійшли об’єкти досліджень тощо), керівник установи терміново у письмовій формі повідомляє про це суд, який призначив експер­тизу. Якщо суд, який призначив експертизу, не вживає належних заходів для усунення цих перешкод, керівник установи по закінченні одного місяця з дня направлення повідомлення повертає їм матеріали.

Експерт порушивши клопотання про надання йому додаткових матеріалів, якщо протягом місяця не отримав відповіді, він письмово повідомляє суд, який призначив експертизу, про неможливість дання висновку.

Під час проведення судових експертиз об’єкти дослідження можуть бути пошкоджені або витрачені лише у тій мірі, в якій це необхідно для дослі­дження. При проведенні дослідження експерт повинен уживати заходів щодо збереження наданих на експертизу об’єктів, аби не допустити їх знищення або пошкодження. Якщо за характером дослідження зберегти об’єкт неможливо, а в ухвалі відсутній дозвіл на пошкодження (знищення) цього об’єкта, то на його пошкодження чи знищення має бути отримана письмова згода суду, який призначив експертизу.

Методика проведення експертного дослідження обирається експертом само­стійно. Однак слід мати на увазі, що відповідно до ст. 8 Закону «Про судову експертизу» методики проведення судових експертиз (крім судово-медичних та судово-психіатричних) підлягають атестації та державній реєстрації в по­рядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. На даний час порядку атестації та державної реєстрації методик проведення судової експертизи не встановлено.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про судову експертизу» витрати на проведення судових експертиз науково-дослідними установами Міністерства юстиції України у цивільних і господарських справах вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. Якщо у справах окремого провадження призначення експертизи здійснюються за ініціативою суду, а також у випадках звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України [47]. Проте на практиці судово-експертні установи (СЕУ) стикаються з проблемами оплати вартості експертиз за господарськими та цивільними справами, серед яких слід зазначити такі: 1) несплата вартості виконаних експертних досліджень або навмисна затримка оплати сторонами, на яких цей обов’язок покладено судом. Також мають місце випадки вимагання проведення судових експертиз суддями з подальшим вирішенням їх оплати тільки після винесення рішення у справі; 2) законодавством України не передбачено права експерта відмовитись від проведення призначеної уповноваженим органом експертизи у зв’язку з відсутністю попередньої оплати за проведення експертизи; 3) у випадках, коли суди виносять рішення про виконання експертних досліджень з вирішенням питання щодо їх оплати у майбутньому – при постановлянні рішення у справі, експертній установі, – спричиняються збитки у вигляді різниці між вартістю експертного дослідження на час виписки рахунку та його вартістю на час поставлення судом рішення про оплату; 4) ухвалення судами рішень про відстрочку оплати вартості експертних досліджень до постановлення рішення у справі фактично порушує права СЕУ як суб’єктів господарювання та права громадян, що є їх співробітниками, оскільки СЕУ виплачує частину заробітної плати своїм співробітникам саме за рахунок коштів, які вони отримують за виконання експертних досліджень; 5) відсутність ефективного механізму контролю за здійсненням рішення про оплату вартості проведених судових експертиз.

Отже, проаналізована ситуація щодо оплати послуг експертів, що склалася на сьогодні, є досить проблемною та потребує пошуку шляхів її вирішення. Серед яких слід упровадити такі: 1) на законодавчому рівні розробити та затвердити положення про порядок оплати вартості судових експертиз, де б чітко визначався механізм оплати послуг експертів, гарантії його здійснення та відповідальність сторін за відмову або несвоєчасну оплату таких послуг за господарськими та цивільними справами; 2) упровадити з боку суду контроль за стягуванням виплат із замовників за проведені експертизи; 3) внести до Господарського процесуального кодексу України норму щодо застосування заходів у випадку несплати вартості судової експертизи. А саме: щодо права скасування судом ухвали про призначення судової експертизи або призначення іншого платника, а у випадках, коли призначення судової експертизи є обов’язковим, вжиття передбачених законом заходів для забезпечення оплати експертизи; 4) експертним установам слід установлювати вартість експертного дослідження на час постановлення судом рішення про його оплату вищою за вартість, що визначається на час виписки СЕУ відповідних рахунків, та має визначатися з урахуванням ставки дисконту. Упровадження запропонованих заходів дозволить урегулювати питання щодо оплати судових експертиз за господарськими та цивільними справами, що позитивно відзначиться на розвитку та економічному стані експертних установ. Визначаючи перспективи подальших наукових розробок за напрямом оплати вартості судових експертиз, слід зазначити необхідність розробки механізму контролю за оплатою вартості судових експертиз за господарськими та цивільними справами. 

Висновки 

Експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються: підстави та строк для проведення експертизи; з яких питань потрібні висновки експертів, ім’я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об’єкти, які мають бути досліджені; перелік матеріа­лів, що передаються для дослідження, а також попередження про відповідаль­ність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Якщо експертизу призначено експертам кількох установ, в ухвалі про її призначення зазначається найменування провідної установи, на яку покла­дається проведення експертизи. Якщо проведення експертизи доручається експертній установі та особі, яка не є працівником цієї установи, провідною визнається експертна установа. Ухвала про призначення експертизи направля­ється в кожну установу – виконавцям, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об’єкти дослідження та матеріали справи направляються провідній установі. При визначенні об’єктів та матеріалів, що підлягають на­правленню на експертизу, суд у необхідних випадках вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків. Якщо цього вимагають особливі обставини справи, суд може заслухати експерта щодо формулювання питання, яке потре­бує з’ясування, проінструктувати його про доручене завдання і за його клопо­танням дати відповідні роз’яснення щодо сформульованих питань. Про вчинен­ня цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і які мають право брати участь у їх вчиненні.

В юридичній літературі теж були неодноразові спроби дати визначення поняттю експерта чи судового експерта, які слід розуміти як синоніми. А на їх основі законодовець закріпив нормативні дефініції цього поняття залежно від поставлених певним законом завдань і мети. Тому у Законі України «Про судову експертизу» і в ЦПК України вони різні. Поряд з тим, потрібно гармонізувати законодавство шляхом внесення до нього відповідних змін. Зокрема тих, що випливають із Закону України «Про вищу освіту». Однак слід підкреслити, що деякі пропозиції змін до законодавства є дуже спірними або недоречними, що ми зазначили вище. Це стосується, наприклад, пропозицій скасувати норму закону про обов’язок судді перевіряти дієздатність особи, яку суд залучає до участі в цивільному процесі як експерта, та закріплення у ЦПК України норми про те, що обов’язком експерта є проведення повного, всебічного дослідження на справді науковій основі, з використанням сучасних досягнень науки, тому що зазначений обов’язок є насамперед основним завданням, а не процесуальним обов’язком експерта. Крім того, зайвим вважаємо встановлення у законодавстві заборони експертові займатися експертною діяльністю, якщо у нього коли-небудь була судимість чи його притягали до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, пов’язаного з його діяльністю, тому що не можна позбавляти таку особу можливості відновити довіру до себе.

Проведення експертизи – процесуальна діяльність, яку проводить експерт шляхом дослідження наданих йому судом (суддею) об’єктів і матеріалів, які вже зібрані й приєднані до справи, що вимагають такого дослідження з використанням відповідних спеціальних знань з метою з’ясування певних питань, які мають значення для правильного вирішення справи.