Вступ

Актуальність теми дослідження. Взаємини батьків і дітей є однією з найбільш актуальних проблем, яка досліджується сучасною психолого-педагогічною наукою. Саме у взаємодії з дорослим дитина входить в оточуючий світ, оволодіває цінностями, нормами і правилами, прийнятими в суспільстві. Нині в нашій країні спостерігається значне збільшення проблемних сімей, що призводить до соціально-психологічної та педагогічної дезадаптації дітей. Ця тенденція вимагає розширення кола послуг як батькам, так і дітям з боку вихователів, психологів та соціальних педагогів з метою забезпечення розвитку й охорони психічного та соматичного здоров’я. Така соціальна ситуація вимагає спеціальних програм освіти батьків і педагогів, що пов’язано із суттєвими ускладненнями в особистісному розвитку дітей.

У психолого-педагогічній науці накопичений значний теоретичний матеріал з проблеми батьківсько-дитячих взаємин. Їх вплив на формування дитячої особистості розглядався в працях Ю.Аркіна, О.Вишневського, О.Духновича, Н.Лубенець, А.Макаренка, Я.Мамонтова, С.Русової, К.Ушинського, Я.Чепіги.

Теоретичні засади соціогенезу розвитку суб’єкта частково охарактеризовано в працях педагогів і психологів Б.Ананьєва, І.Беха, Л.Виготського, О.Запорожця, Д.Ельконіна, Г.Костюка, О.Леонтьєва, С.Рубінштейна, В.Сухомлинського. Дослідження проблем сім’ї та сімейного виховання здійснювали Ю.Азаров, Т.Алєксєєнко, Л.Артемова, О.Кононко, В.Котирло, Т.Маркова, Ю.Приходько, А.Співаковська, М.Стельмахович, О.Сухомлинська. Сутність і закономірності взаємодії батьків і дітей у сучасних умовах стали предметом наукових пошуків О.Докукіної, К.Журби, О.Кононко, Т.Кравченко, В.Кузя, С.Ладивір, В.Оржеховської, З.Плохій, Л.Повалій, В.Постового, О.Хромової. Ранній досвід взаємодії батьків з дітьми досліджували А.Адлер, Е.Берн, Дж.Боулбі, Д.Віннікот, М.Кляйн, М.Лісіна, А.Фрейд, З.Фрейд, Е.Фромм, К.Хорні та ін.

Демократизація й гуманізація сучасного суспільства та виховного процесу зумовлюють актуальність вирішення проблеми формування гармонійних взаємин батьків і дітей старшого дошкільного віку. Водночас у сучасному суспільстві спостерігається деформація взаємин дорослих і дітей. Диференціація та ускладнення суспільних відносин порушили глибинні зв’язки дорослих і дітей. У багатьох батьків спостерігається зниження відповідальності, у них „атрофується” гуманне ставлення до дітей, спостерігається серйозний дефіцит уваги і поваги до дитини.

Аналіз наукової літератури з теми дослідження засвідчив, що, не дивлячись на ряд теоретичних та прикладних досліджень у галузі батьківсько-дитячих взаємин в педагогіці і психології, проблема формування гармонійних взаємин батьків з дітьми старшого дошкільного віку залишається невирішеною. Зокрема, актуальним є вивчення особливостей формування гармонійних взаємин батьків і дітей як фактору їх особистісного розвитку, виявлення педагогічних умов розвитку гармонійних батьківсько-дитячих взаємин.

Гуманізм батьківсько-дитячих взаємин – це спрямована на дитину, ціннісна система орієнтирів батьків, яка може втілюватися в її свідомості та супроводжуватися різними емоційними переживаннями. Отже, якщо взяти за основу усвідомлений гуманізм батьків, то відкривається можливість побудови гармонійних взаємин у сім’ї. Таким чином, враховуючи соціально-педагогічну актуальність та суспільне значення проблеми і враховуючи її недостатню вивченість та потреби практики виховання дітей дошкільного віку в сім’ї, нами визначена тема дослідження „Виховання у дітей старшого дошкільного віку поваги до батьків”.

Об’єкт дослідження – процес виховання у дітей старшого дошкільного віку поваги до батьків.

Предмет дослідження – педагогічні умови виховання у дітей старшого дошкільного віку поваги до батьків.

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні сутності виховання у дітей старшого дошкільного віку поваги до батьків, розробці та експериментальній апробації педагогічних умов формування.

Гіпотезою дослідження є припущення, що ефективними педагогічними умовами виховання гармонійних взаємин та поваги батьків і дітей старшого дошкільного віку є: гуманістично орієнтований процес взаємодії; педагогічна допомога батькам в емоційній рефлексії стосовно дітей; формування у батьків педагогічної позиції щодо своєї дитини; культивування тактики співробітництва при взаємодії „дорослий – дитина”; організація вихователями дошкільних навчальних закладів групових форм обміну досвідом між батьками щодо їх взаємодії з дітьми; організація психолого-педагогічної освіти батьків.

Завдання дослідження:

— з’ясувати стан досліджуваної проблеми у психолого-педагогічній науці та практиці;

— показати види батьківського авторитету;

— визначити сутність методів і прийомів виховання у дітей старшого дошкільного віку поваги до батьків;

— розробити та впровадити в практику роботи дошкільних закладів педагогічні технології організації спільної діяльності батьків і дітей, що сприяють гармонізації взаємин між ними;

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань застосовувалися загальнонаукові методи теоретичного та емпіричного дослідження, які взаємодоповнювали один одного та забезпечували можливість комплексного пізнання предмета дослідження. Теоретичні методи (аналіз філософської, соціологічної, психологічної і педагогічної літератури, вивчення педагогічного досвіду, зіставлення та узагальнення фактів); емпіричні (педагогічне спостереження, бесіди, анкетування, інтерв’ювання).

 

1. Психолого-педагогічні дослідження проблеми виховання поваги до батьків

Культурологічний підхід до вивчення історико-педагогічних явищ потребує, насамперед, їх аналізу як частин загальнолюдської культури. На всіх етапах історичного розвитку культура безпосередньо пов’язана з розвитком філософії, досягненнями у галузі природничих та гуманітарних наук, з суспільним прогресом.

Перші правила моральної поведінки знаходимо у виховних системах Стародавньої Індії, Китаю. Зокрема, Конфуцій вважав, що головним у вихованні бездоганної поведінки дитячої особистості є дотримання звичаїв свого народу. Разом з цим, дитина має виховуватись в дусі поміркованості, покірності, поваги до старших згідно, з віком і соціальним становищем. Основне поняття етики Конфуція – «жень» (гуманність), це головний принцип, який визначає вчинки, поведінку людини [8, с. 175].

Давньогрецький мислитель Піфагор вважав, що діти з раннього віку мають вправлятися у пристойній поведінці. Щоб запобігти розвитку людських вад, дитина не повинна зустрічатися з грубощами, сварками та ін. На думку Сократа, виховання моральної поведінки дитини має ґрунтуватися на таких педагогічних принципах: відмова від примусу і насилля, визнання переконання найбільш дієвим виховним засобом. Вдосконалення людиною своєї моральності, за його переконанням, є головною метою виховання. У працях Аристотеля головна увага приділяється загальній культурі людини, її моралі. Для вироблення доброчинності він, подібно до Демокрита, радив використовувати систему вправ для формування гарних звичок.

У Київській Русі найпростіші правила поведінки склалися в умовах розвиненої родової общини у формі звичаїв. Ідеологічною основою виховання того періоду, як відомо, була язичницька релігія, в основі якої – обожнювання природи. Земля, вода, ліс, звірі, люди – все це вважалося часткою бога. Звідси можна стверджувати, що всі богоугодні вчинки, діяльність людини були природовідповідними. З ранніх років діти привчалися до думки, що зламати без потреби гілку, плюнути у річку, вдарити палицею по матері-землі, – все це гріх. У вихованні дітей у першу чергу звертали увагу на розвиток таких якостей, як хоробрість, спритність, сила, витривалість.

Запровадження християнства на Русі призвело до поширення серед народу християнського гуманізму, до зростання міри людяності у відносинах між індивідами. Тому культура поведінки тісно пов`язується моральністю, а її виховання розглядається у тісному взаємозв’язку з розвитком духовного світу вихованця. З перших років життя дитину вчили любові до Бога і ближнього, співчуття до знедолених, поваги до старших, милосердю. Вже в ті часи утверджується «золоте правило» моралі: «Стався до інших так, як би ти хотів, щоб ставились до тебе» [8, с. 176]. Ці та інші положення знайшли своє відображення у збірці законів князя Володимира та в «Русской правде» Ярослава Мудрого. Оскільки тогочасні устої поєднували варварство з добродушністю, у зв’язку з неосвіченостю, закони, що стверджували моральні норми поведінки (повага до батьків, недоторканість життя іншої людини, її майна), були значним просуванням у соціокультурному розвитку.

Зазначимо, що у народній педагогіці норми поведінки набувають характеру традицій. Саме останні є основою розвитку народного ідеалу особистості. Прислів’я, приказки, казки, пісні – все це надбання виховного досвіду народу, в якому влучно, змістовно й лаконічно втілено моральні категорії добра, обов’язку, доброчинності, совісті. Народна мораль засуджує такі риси особистості, як лінь, підступність, злість, лицемірство, і, навпаки, схвалює працьовитість, порядність, щирість, доброту, повагу до людей. Виховання звичок, як відомо, починається з раннього дитинства. «Бережи честь змолоду»,» Добрий початок – половина задуманого,» – вчить народна мудрість.

Подальший розвиток ці ідеї знаходять у «Повчанні» Мономаха. Основою доброчинності, на його думку, є страх Божий та любов до людей. Тому князь наголошує на необхідності втілення релігійних приписів у повсякденну практику. «Не забувайте бідних», «будьте батьками сиріт», «не вбивайте ні правого, ні винного», «не залишайте хворих», «не майте гордощів ні в серці, ні в розумі», – такі настанови до виховання поведінки дітей ставить В. Мономах [8, с. 177].

Ідеї гуманної поведінки епохи Відродження, Нового часу знайшли своє відображення у доробку Я.Коменського, який доводив, що моральність, бездоганна поведінка досягаються виключно шляхом цілеспрямованого виховного впливу. Зміцнення поведінкових звичок він радив починати з дитинства. Лише за цієї умови виховання забезпечує позитивні зрушення у поведінці. У «Великій дидактиці» вчений резюмує: «Природа всіх народжуваних істот така, що вони є гнучкими і найлегше приймають форму, поки вони у ніжному віці; зміцнившись, вони не підлягають формуванню» [8, с. 177]. Загалом педагог-гуманіст вказував на необхідність утвердження культури поведінки як звички дітей, починаючи з 5-6 років. Виховання моральної поведінки, за Коменським, має ґрунтуватися на принципах природовідповідності, наступності, поступовості, безперервності. Деякі з цих положень знаходимо ще у Демокрита, Сократа, у гуманістів епохи Відродження. Проте у Коменського ці принципи виокремилися й отримали теоретичне обґрунтування (на основі аналогії з явищами природи).

Серед методів виховання культури поведінки вчений пропонує приклад учителів, повчання, що призводить до створення переконань; вправи; заохочення і покарання, зокрема й фізичне. У «Материнській школі» можна виокремити перелік «добрих якостей», необхідних для зміцнення поведінки дітей (поміркованість, охайність, пошанування старших, терплячість, делікатність).

Педагогічну своєрідність також мають етичні погляди англійського філософа Д.Локка. Відповіді на питання, що пов’язані з вихованням моральної поведінки у дітей, чітко віддзеркалюються у його працях «Про людський розум» і «Думки про виховання». Регулятором вчинків, поведінки людей є закони: божественний, цивільний та суспільної думки. Божественний закон утверджує ідеї вчинків, що є або гріховними, або виконанням обов’язків. Цивільний закон об’єктивує ідеї вчинків, що є або злочинними, або законними. А розгляд ідей з позицій закону суспільної думки спричиняється до ідеї вчинків, що є доброчесними або порочними. Отже, головним у вихованні культури поведінки, за Локком, є розвиток у дитини дисципліни духу, вміння підпорядковувати бажання контролю розуму. Про це неодноразово наголошується у його праці «Думки про виховання»: «Потрібно навчити її (дитину) протистояти своїм потягам, відмовляти у задоволенні своєму смаку до багатства, ласощів і т.д.», «з ранніх років привчати придушувати свої бажання» [8, с. 179]. Прямуючи за Коменським, формування культурних звичок Локк радить розпочинати з раннього віку, «коли молода душа найбільш ніжна і найлегше піддається впливу» [8, с. 179]. Сам процес виховання має спиратися на дитячий інтерес і допитливість. У зв’язку з цим, Локк пропонує наступні методи: вправ, як метод формування моральних звичок, нагород і покарань, приклад товаришів та вихователя, розмірковування.

Дещо пізніше французький філософ-педагог Ж.Ж.Руссо у вихованні пропонує дотримуватись принципів гуманізму, природо відповідності, свободи, індивідуального підходу до дитини. На його думку у 5-6-річному віці дитина звільняється від впливу штучної культури і має виховуватись лише у відповідності зі своєю природою. Розумовий розвиток та цілеспрямоване засвоєння правил моральної поведінки у цьому віці, за Ж.Ж.Руссо, приносять лише шкоду. Вихованець ще не може зрозуміти словесні пояснення вчителя щодо правил поведінки. «Не давайте вашому учневі ніяких словесних уроків, він повинен отримувати їх лише з досвіду», – наголошує він [8, с. 180]. Отже, виховання поведінкових звичок дитини відбувається не шляхом декламації, роз’яснення, а шляхом переживання нею наслідків негативних вчинків і накопичення морального досвіду. Руссо вважає за необхідне створювати умови, щоб дитина на власному досвіді переконалася у шкідливості для себе тих вчинків, від яких застерігав її вихователь. Таким є його принцип природних наслідків.

В ті часи Й.Г.Песталоцці вважав, що у вихованні культури поведінки дітей визначальним є принцип родинності, який тісно поєднується з індивідуальним підходом до дітей. Реалізація цих принципів вимагає максимального задоволення всіх потреб вихованця, відчуття ним власної захищеності та психологічного комфорту. Розвиваючи принцип природо відповідності, він, на відміну від Руссо, рішуче відкидав ідею саморозвитку духовних здібностей дитини, її культури поведінки. Природо відповідність полягає у тому, що виховання має враховувати психологічні особливості розвитку дитини і допомагає розвитку у неї доброчеснотних звичок. Велике значення у формуванні поведінки, на думку Песталоцці, має позитивний приклад учителя, дотримання чітко встановлених правил дисципліни. Першим кроком у становленні моральної культури дитини є розвиток у неї внутрішнього споглядання, яке базується на утвердженні почуття любові, довіри, вдячності. А найвищий рівень моральності міститься у «досконалому пізнанні добра, у досконалому вмінні та бажанні творити добро» [8, с. 181].

Пізніше у теорії «виховуючого навчання» Й.Ф.Гербарт підкреслював, що навчання і керування є основними засобами формування моральної поведінки. Разом з тим, він пропонував застосовувати спеціальні методи та прийоми (заохочення, покарання, встановлення правил поведінки і т. д.). Моральне виховання має утверджувати у дитини ідеї справедливості і добра. Тільки за цієї умови моральність виступатиме принципом діяльності особистості.

У другій половині ХІХ ст. основним у концепції «вільного виховання» Л.Толстого було переконання, що народжена дитина не має негативних якостей і рис (такі зумовлюються зовнішнім середовищем або є наслідком неправильного виховання). Головною у вихованні соціально схвалюваної поведінки була ідея ненасилля, повна відмова від будь-якої примусовості. Основним регулятором поведінки Л.Толстой вважав совість дитини. Саме пробудження совісті вихованців і бажання дотримуватись заповідей Біблії є важливими чинниками гуманної і відповідальної поведінки.

Ідея народності пронизує всю виховну систему видатного педагога К.Ушинського. Головними чинниками виховання культури поведінки дитини він вважає рідну мову, фольклорні твори, мистецтво.

Виняткового значення надавав К.Ушинський вихованню рідною мовою, оскільки будь-яке розуміння починається зі слова, крізь нього проходить і до нього повертається. Культура людини і мова є об’єднаними у площині духовних вартостей. Розвинене мовлення є ознакою висококультурної особистості і, навпаки, у низькій культурі мовлення виявляються виразні ознаки бездуховності.

Ідеї Ушинського підтримала С. Русова. Основним шляхом, що забезпечує духовний розвиток дитини, розвиток у неї основ високоморальної поведінки, вона вбачала у створенні національної школи. Мова, рідномовне оточення, етнічне середовище є могутніми засобами морального виховання.

Виховання культури поведінки має спиратися на ті дитячі порухи, що зміцнюються з ранніх років (співчуття, доброта, прагнення до ласки). Перший крок для забезпечення ефективності «виховання морального – це ознайомлення з питомими інстинктами дитини, на них треба спиратися» у виховному процесі [8, с. 182. Для виховання характеру Русова визнає за потрібне розвинути розум дитини, її волю і пам’ять, бо «в розумі закладено закон, що координує, нормує почуття, емоції, нахили», а «пам’ять і воля стримують бажання дитини, не дають розвинутися її примхам» [8, с. 182]. Негативні вчинки дітей, на думку С.Русової, є наслідком об’єктивних причин, пов’язаних з нездоров’ям вихованця, впливами середовища, з невмінням або небажанням дорослих врахувати дитячу індивідуальність у вихованні.

І. Огієнко, відомий як митрополит Іларіон, розглядав виховання моральної поведінки дитини як єдиний комплекс цілеспрямованих дій родини, церкви, школи, позашкільних установ. Провідна роль у вихованні поведінкових звичок, на його думку, належить родині. Сприймаючи приклад батьків, дитина втілює його у своїх вчинках. У такий спосіб у неї формується шанобливе ставлення до родичів, до сімейних традицій, а, головне, у неї невимушено виникає повага до моральних законів та звичаїв свого народу, що робить можливим їх подальше використання у вихованні. У зв’язку з цим, Огієнко каже так: «Кожний громадянин мусить виховуватись тільки на всенаціональних культурних традиціях, бо вони дадуть йому найбільше культурних цінностей» [8, с. 183].

Індивідуальна поведінка дитини залежить від рівня сформованості у неї національної свідомості та такої форми самосвідомості, як совість, яку Огієнко вважав «сторожем вчинків дитини». Засобами виховання доброчеснотної поведінки у родині, на його думку, є: рідна мова, бо «в самій мові нашій одбився дух нашого народу» [8, с. 183], материнський та батьківський вплив, рідномовне оточення.

У справі виховання культури поведінки І.Огієнко надавав великого значення вмінню поєднання впливу на особистість дитини школи і родини. На його думку, батьки і вчителі повинні виступати як партнери, постійно підтримувати і доповнювати один одного, оскільки у школі удосконалюються ті риси і якості, які формуються батьками.

Великого значення у вихованні особистості дитини І.Огієнко надавав церкві. За його переконанням, вона впливає на «вироблення в собі правдивої думки», «любові до первобатьківщини», «чесного життя в світі». Результатом такого формування, за Огієнком, є утвердження у дітей доброчеснотності, поміркованості, ввічливості як основ дитячого культурного досвіду.

В сучасній психолого-педагогічній науці накопичений значний теоретичний матеріал з проблеми батьківсько-дитячих взаємин. Їх вплив на формування дитячої особистості розглядався в працях Т.Алєксєєнко, О.Гуляр, О.Докукіною, К.Журбою, Е.Заредіновою, Д.Івановим, Т.Кравченко, Л.Повалій, В.Постовим, І.Сіданіч, О.Хромовою [6, с. 12].

У роботах психологів (О.Бодальов, О.Киричук, Г.Костюк, О.Леонтьєв, М.Лісіна, В.М’ясищев, В.Петровський, С.Рубінштейн) проаналізовано змістовно-динамічні та специфічні характеристики міжособистісних взаємин; з’ясовано своєрідність міжособистісних взаємин людей (Б.Ананьєв, Г.Балл, О.Єршов, М.Обозов); досліджено роль вікових та індивідуальних проявів особистості у взаєминах (Д.Ельконін, О.Кононко). Зарубіжні психологи Д.Боулбі, Д.Добсон, Р.Кемпбелл, П.Куттер, К.Левін, А.Маслоу, А.Міллер, К.Роджерс, Б.Спок, К.Фопель, З.Фрейд, Е.Фромм, К.Хорні присвятили праці проблемам формування внутрішнього світу людини та досягнення взаєморозуміння з довкіллям, особливостям спілкування та взаємодії [6, с. 13].

У психолого-педагогічній науці міжособистісні взаємини розглядаються як специфічний спосіб людського буття, що визначає духовну й практичну активність людей, їх відносини з навколишнім світом та між собою (Г.Балл, І.Бех, В.Білоусова, О.Бодальов, О.Злобіна) [6, с. 13]. Аналіз наукових джерел засвідчує, що на формування і розвиток особистості дитини впливають, зокрема, такі психолого-педагогічні чинники: загальний мікроклімат сімейного життя, його тональність, загальна спрямованість, добрі сімейні взаємини. За гармонійних взаємин усі проблеми розв’язуються без приниження людської гідності дорослих і дітей. Взаєморозуміння та повага підтримують авторитет рідних і визначають статус дитини. Тон сімейного життя – це наслідок дії багатьох чинників: морального рівня батьків, характеру взаємин між членами сім’ї, побутової культури, організованості сімейного колективу, його традицій тощо.

Під гармонійними взаєминами батьків і дітей ми розуміємо відносини, засновані на узгодженні основних компонентів взаємин (довірче рівноправне ставлення, особистісно зорієнтований стиль спілкування, врахування індивідуальних потреб батьків і дітей).

Відповідно до результатів аналізу психолого-педагогічних праць із зазначеної проблеми було виокремлено істотні характеристики гармонійних батьківсько-дитячих взаємин: задоволення базових потреб дитини, зокрема таких як потреба у безпеці й прийнятті та потреб, що виникають у процесі батьківсько-дитячої взаємодії (прийняття та визнання індивідуальності дитини і збереження свого „Я» як автономної реальності); достатній рівень рефлексії батьків щодо індивідуальних особливостей дитини, розуміння їх психолого-педагогічної природи; свідома організація конструктивного стилю взаємодії з дитиною, адекватного її індивідуальним особливостям.

Гармонійні взаємини батьків і дітей формуються в процесі міжособистісних взаємин, які ми розглядаємо як активну взаємодію суб’єкта і соціального довкілля. Переважна більшість дослідників зазначає, що сензитивним для формування і становлення гармонійних батьківсько-дитячих взаємин є дошкільний вік (Л.Божович, О.Кононко, Т.Маркова та ін.) [1, с. 23].

До порушень взаємин батьків і дітей віднесені:

1) низька згуртованість між членами сім’ї з питань виховання та пов’язана з цим емоційна напруга й непослідовність у виховному підході батьків до дітей;

2) неадекватно виражена ступінь опіки та обмеженості щодо певних сфер життєдіяльності дітей;

3) стимуляція можливостей дітей за допомогою погроз та моральних засуджень [5, с. 34].

У більшості психолого-педагогічних досліджень батьківсько-дитячі взаємини вивчаються в підсистемі „мати – дитина», а порушення в ній трактуються як основні причини порушень особистісного розвитку дитини (А.Адлер, Дж.Боулбі, Д.Віннікот, К.Хорні). Тому для успішного подолання можливих відхилень у розвитку дитини необхідні емоційно близькі стосунки з матір’ю вже на етапі новонародженої дитини. Починаючи з немовлячого віку, між дитиною та дорослим відбувається спілкування, в якому вони виступають як суб’єкти.

Аналіз психолого-педагогічної літератури засвідчує, що важливими факторами виникнення порушень у розвитку дітей є: міжособистісні конфлікти в сім’ї; невіра батьків у можливості та сили дитини; неадекватні віку або суперечливі вимоги з боку батьків; відсутність інформації про те, коли і чому батьки задоволені чи незадоволені поведінкою дитини.

У дослідженнях Т.Архірєєвої, В.Безлюдної, О.Маріч, М.Сапоровської, А.Співаковської, О.Шапатіної показано, що особливе значення для виникнення та розвитку порушень в особистісному розвитку дитини має не стільки реальна сімейна ситуація, скільки суб’єктивне сприйняття та переживання дитиною того, що відбувається в сім’ї. Можна зробити висновок, що причини порушень розвитку особистості дитини мають значення лише тоді, коли вони переживаються нею [5, с. 35].

Виявлено, що значна кількість конфліктів батьків з дошкільниками в сім’ї обумовлена комплексом умов (особливості віку та особистості дитини, внутрішньосімейні взаємини та соціокультурне середовище), що складає в цілому соціальну ситуацію розвитку дитини. Причини батьківсько-дитячих конфліктів у сім’ї можуть бути як об’єктивними (вікова динаміка, яка відбиває становлення ведучих потреб у дітей), так і суб’єктивними (індивідуально-психологічні особливості батьків, особливості сімейного виховання тощо).

Здійснений аналіз моделей корекції батьківсько-дитячих взаємин у контексті проблеми виховання батьків (індивідуальна модель А.Адлера, модель ефективних типів взаємодії Р.Дрейкурса, модель групового психологічного консультування Х.Джайнотта, гуманістична модель роботи з батьками Т.Гордона, навчально-теоретична модель Я.Хямяляйнен, модель, заснована на транзакційному аналізі Е.Берна, модель християнського виховання батьків Р.Кемпбелла, модель батьківського виховання Ю.Азарова) свідчить, що вони орієнтовані на різну практику виховання в сім’ї та створюють різні установки у батьків [15, с. 28]. Кожна з них спрямована на своєрідну передачу батькам знань і практичного досвіду їх взаємин з дитиною, необхідних для здійснення виховної функції. За нашим висновком їх доцільно застосовувати для формування у батьків усвідомленого ставлення до формування гармонійних взаємин з дітьми.

2. Види батьківського авторитету

Народна педагогіка вчить нас шанувати старших, але найперше своїх батьків. Адже в гарній дружній сім’ї діти ростуть в атмосфері любові та чуйного і добродушного ставлення одне до одного. Сердечність, теплота сімейних відчуттів пробуджують у дитини бажання робити для оточуючих тільки гарне й приємне. Недовір’я до людей, грубе, безсердечне, байдуже ставлення до старших ми спостерігаємо найчастіше серед молоді, в тих сім’ях, де не все благополучно або в стосунках між дорослими, або в стосунках між дорослими і дітьми. Особливо байдужою і черствою стає дитина, коли відчуває неприязнь, є свідком безкінечних сварок між батьком і матір’ю. Хоч які б не були причини цих сварок, дітям важко бачити, як близькі їм люди конфліктують, звинувачують одне одного. В ці страшні хвилини у них зароджується недовір’я до людей, озлобленість, жорстокість, насторо­женість не тільки до батьків, але до всіх дорослих. Чим частіше дитина відчуватиме подібні переживання, тим важче їй буде потім повірити в добрі почуття та благородність людей.

Виховання у сім´ї ґрунтується передусім на авторитеті батьків, оскільки для дитини перших років життя зміст їх авторитету, за словами А. Макаренка, полягає в тому, що він не вимагає ніяких доказів, приймається нею як безсумнівна гідність старшого, як його сила і цінність. Авторитет (лат. autoritas — влада) реалізує себе у впливі особи, життєвому досвіді, заснованому на знаннях, моральних чеснотах [15, с. 41].

Переваги авторитетних для дитини батьків ґрунтуються на їхніх знаннях, уміннях, досвіді, зрілості, а не на зверхності або поблажливості. Справжній батьківський авторитет виростає на любові до дітей. Будучи оточеною цією любов´ю, дитина відчуває довіру, повагу авторитетного дорослого, потребу в спілкуванні з ним; живе з упевненістю, що він завжди за необхідності опікатиме і захищатиме її. Батьківська любов супроводжує людину все життя, вона є джерелом і гарантом її емоційної рівноваги і духовного здоров´я.

Кожна сім´я унікальна щодо організації свого життєвого простору, розподілу обов´язків, культури спілкування, виховання дітей. У цьому багатоманітті психологи (Лариса Абрамян, Росія) виокремлюють такі типи взаємодії батьків і дітей:

1. Любов-пристрасть. Такі стосунки характеризують ставлення батьків до своєї дитини як до найдосконалішої істоти, прагнення бути поруч із нею, некритичне оцінювання її поведінки. У зв´язку з цим часто виникають труднощі щодо узгодження бажань дитини і вимог до неї.
2. Любов-гармонія. Якісними ознаками таких стосунків є віра батьків у можливості, перспективи своєї дитини, підтримка її захоплень, сприяння розвитку її здібностей, тактовна участь у її справах. Водночас батьки ставляться до дитини цілком тверезо, бачать її недоліки, допомагають долати їх, зосереджуватися на проблемах саморозвитку і самореалізації. Усе це створює дитині атмосферу психологічного комфорту, відкриває можливості для виявлення її ініціативи, сприяє їй в об´єктивній самооцінці.
3. Любов-марнославство. Вражені марнославством батьки проявляють непомірні амбіції щодо можливостей, перспектив своєї дитини, часто ставлять перед нею непосильні завдання, незважаючи на вікові та індивідуальні особливості і можливості, форсують її працездатність, розвиток здібностей. За непідтвердженості своїх сподівань розчаровуються в дитині, створюючи відповідний психологічний тип стосунків, який нерідко травмує дитину на все життя.
4. Любов-конфлікт. Таким взаєминам батьків і дітей властиві спалахи й охолодження любові, істеричність. Ініціюють їх переважно одинокі матері. Як правило, вони травмують, руйнують психіку дитини, зумовлюють різкі перепади її емоційного стану, нестриманість, вразливість до несприятливих зовнішніх впливів [15, с. 43].

Авторитет, у тому числі й батьківський, формується й існує для дитини поза її суб´єктивною волею. Він є незалежною від інтелектуальних процесів, часто неусвідомленою оцінкою своїх батьків. Психологічний механізм цієї оцінки є дуже складним, підвладним багатьом чинникам. Спрощено його можна уявити як процес усвідомлення дитиною значущості батьків у її житті, їхньої високої людської, іноді ділової репутації, життєвої надійності, доброти, готовності завжди й у всьому бути поруч. Щоб не думали і не стверджували на цю тему батьки, про їх авторитетність в очах дитини можна судити на підставі її ставлення до батьківських слів, поведінки, вчинків. Справжнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерідко педагогічно неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав´язують форми взаємодії, які свідчать про імітацію, підміну авторитету. Найпоширенішими, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підміни батьківського авторитету:

— авторитет придушення. Основою його є боязнь дитини своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевненість, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдоавторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим;

— авторитет відстані. Сутністю його є намагання батьків бути якомога далі від дітей, менше спілкуватися з ними, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на “Ви”, тон розмови тощо);

— авторитет чванства. Намагаючись компенсувати відсутність справжнього авторитету, батьки постійно хизуються перед дітьми своїми “заслугами”, розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, вони не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бути піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: “Я краще знаю, що тобі потрібно!”;

— авторитет педантизму. Основою його є тотальний контроль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне виконання всіх вимог і обов´язків, суворе дотримання режиму;

— авторитет резонерства (франц. raisonneur — людина, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внутрішній спротив;

— авторитет любові. Не маючи справжнього авторитету, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях (“Якщо любиш маму, то …”). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності (“Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то …”);

— авторитет підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо цинічною, аморальною;

— авторитет доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доброму ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що породжує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого;

— авторитет дружби. Рівноправне спілкування, своєрідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших дорослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставленням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей [15, с. 45-46].

Батьки, які по-справжньому люблять дітей, усвідомлюють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавленим, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаючи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.

3. Методи і прийоми виховання у дітей старшого дошкільного віку поваги до батьків

Методи сімейного виховання – способи, шляхи, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований педагогічний вплив на свідомість і поведінку дітей членами сім’ї — батьки, прабатьки, брати та сестри, інші родичі [2, с. 17].

Вибір методів виховання в сім’ї залежить від педагогічної культури батьків: розуміння цілі виховання, батьківської ролі, уявлення про цінності, стилю відносин, культури мовлення і т.д. Тому методи сімейного виховання несуть в собі яскраве відображення особистості батьків і невіддільні від них. Скільки батьків – стільки різновидів методів. Наприклад, переконання в одних батьків – м’яке навіювання, в інших – погроза, крик. Коли в сім’ї відносини з батьками близькі, теплі, дружні, головний метод – заохочення. При холодних, відчужених, звичайно, переважає строгість і покарання. Методи дуже залежать від встановлених батьками виховних пріоритетів: одні хочуть виховати в дітей рису слухняність, тому методи їх спрямовані на те, щоб дитина безвідмовно виконувала вимоги дорослих. Інші вважають більш важливим бачити як дитина самостійно мислить, вчать виявляти ініціативу і, звичайно, знаходять для цього відповідні методи [2. с. 17].

Всіма батьками використовуються методи (прийоми):

—         переконання — пояснення, настанова, порада, розповідь, навіювання та інші;

—         вправи і привчання, організація різних доручень і обов’язків дітей, режиму їх навчання, праці та відпочинку;

—         заохочення — похвала, подарунки, цікава для дітей перспектива;

—         покарання — позбавлення задоволень, відмова від дружби тощо, крім фізичного і морального насилля [2, с. 18].

Сімейна педагогіка обережно підходить до покарання дітей і не схвалює методів, що є проявом жорстокості, які шкодять фізичному і психічному здоров’ю дитини і принижують людську гідність.

Вибір і застосування методів сімейного виховання спирається на ряд загальних умов: Знання батьками своїх дітей; особистий досвід батьків; спільна діяльність; педагогічна культура батьків; вміння спілкуватися\ частота, обсяг, мова, тема спілкування , інтереси.

“Педагогічні знання батьків особливо важливі в той період, коли батько і мати є єдиними вихователями соєї дитини… У віці до 6-ти: років розумовий розвиток, духовне життя дітей в вирішальній мірі залежить від … елементарної педагогічної культури матері і батька, яка виражається в мудрому розумінні надзвичайно складних душевних рухів людини, яка розвивається”, — писав В.О.Сухомлинський (”Батьківська педагогіка”) [19, с. 83].

Різноманітними є засоби вирішення виховних завдань в сім’ї. Серед поширених засобів є: слово, фольклор, праця, домашній побут, духовний і моральний клімат сім’ї, символи, атрибути, реліквії, традиції — родинні, народні, релігійні, державні, тощо.

Ефективне та результативне сімейне виховання можливе, якщо воно буде здійснюватися за наступних умов (Галузяк В.М., Сметанський М.І., ШаховВ.І; Фіцула М.М.) батьківське тепло, взаємна повага в сім’ї, довіра до дитини; частота й інтенсивність спілкування з батьками; сімейна дисципліна, методи виховання, які використовуються батьками; приклад батьків [11, с. 3].

Сучасна сім’я переживає перехідний період від патріархальної до бархатної сім’ї, де існує влада обох, де здійснено рівність чоловіка і дружини як в правах, так і в обов’язках. (Кравець В.П., Постовий В.Г.) [11, с. 3].

Сім’я буде повноцінною і повною ланкою суспільства тільки за умови виконання своїх основних функцій, а саме: економічна, репродуктивна, виховна, рекреативна, комунікативна, регулятивна, прагнення до особистого щастя.

Разом з тим стабільність, міцність і єдність сім’ї забезпечується і взаємною любов’ю, моральною, економічною, правовою та іншими видами взаємної відповідальності всіх її членів, взаємопідтримкою, — розумінням та емоційною прив’язаністю. В сім’ї людина відновлює свої духовні та фізичні сили, заряджається енергією для трудових, творчих звершень, активної участі в суспільному житті (К.Д.Ушинський, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський) [11, с. 3].

Протягом усього ХХ ст. сім’я в Україні переживала глибокі зміни, які торкалися усіх ланок її існування. З одного боку, сім’я подолала кризу патріархальних родинних стосунків, а з іншого, вона стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні для людства функції й опинилася в кризовому стані.

Кризові явища, що спостерігаються в сучасній сім’ї, стосуються її економічних, морально — духовних та демографічних основ.

Вивчаючи ситуацію, що склалася в сфері сімейного виховання І.П.Підласий виділив такі недоліки у сімейному вихованні:

—         невисокий економічний рівень більшості сімей;

—         низька культура суспільного життя, подвійна мораль;

—         перевантаженість жінки в сім”ї та на роботі;

—         високий процент розлучень;

—         загострення конфліктів між поколіннями;

—         збільшення розриву між сім’єю і школою [15, с. 50].

Сукупність цих та інших змін привели до фундаментальних зрушень у системі взаємодії особистість – сім’я – суспільство. Прийняті в державі Закони, Програми щодо сім’ї в більшості залишаються декларованими — низькі розміри соціальної допомоги тощо.

Проте успіх сімейного виховання залежить від того, наскільки батьки готові до усвідомленого батьківства і материнства, щирі і чесні у своїй любові до дітей.

Значення батьків у розвитку особистості дитини переоцінити неможливо. Батьки складають перше оточення дитини, в якому вона здобуває важливий життєвий досвід, знання про себе і про світ. З батьківської подачі засвоюються поняття про Добро і про Зло. Основна структура особистості — система уявлень і ставлень до Я (себе), до людей, до світу, яка багато в чому визначає характер і поведінку людини, формується під впливом батьків [15, с. 51].

Якщо спілкування з батьками має позитивний емоційний фон, дитину люблять безумовно, приймають з усіма „плюсами” і „мінусами”, вона знає і відчуває це навіть тоді, коли батьки виражають невдоволення її поведінкою, карають. У неї з’являється почуття цінності власного „Я”, упевненість у собі. Доброзичливий до неї світ сприймається як безпечне і стабільне місце, а люди — як надійні і дбайливі, з’являється почуття довіри до оточуючого світу. Упевненість і довіра допомагають малюку виявляти себе, ставати самим собою. Подорослішавши, така дитина буде любити себе і навколишніх, жити „у злагоді” з собою і зі світом [15, с. 51].

Однак батьки можуть бути емоційно холодними, відчуженими, незрілими, не здатними до любові або таким, що не надають їй значення. Відчуження і байдужість батьків породжує в дитини відчуття нікчемності, непотрібності, малоцінності. На основі цих переживань розвивається тривога — почуття безпорадності і самотності в світі, яка уявляється ворожим. Дане почуття порушує правильне уявлення дитини про саму себе, закладає основу комплексу неповноцінності. У майбутньому вона, найімовірніше, виявлятиме або агресію, ворожість, авторитарність по відношенню до навколишніх, або пасивність, залежність, нерішучість, або відчуженість, закритість від людей. Є сім’ї, в яких батьки буквально „загодовують” дитину любов’ю, оточують надмірною опікою, шануванням, захопленням, виконують найменші примхи. Приймаючи безмежну любов і відчуваючи свою надцінність незалежно від своїх реальних якостей, дитина стає себелюбною, егоїстичною, вимогливою до інших, але не до себе. Виростаючи, вона виявляє „власницький” характер: інші повинні належати тільки їй, задовольняти тільки її потреби, так само, як раніше це робили батьки [15, с. 53].

Важливо зазначити, що особливу роль у формуванні особистості дитини грає те, наскільки задовольняються її основні потреби фізіологічна потреби-любові, безпеки і визнання. Якщо ці потреби задовольняються повною мірою — дитина росте без особливих труднощів. Депривація, недостатнє задоволення будь-якої з цих потреб перешкоджає формуванню основних структур особистості (почуття власного достоїнства, упевненості в собі тощо), які допомагають людині жити в гармонії з собою і навколишнім середовищем.

Розглянемо ці потреби послідовно.

1. Фізіологічні потреби (у їжі, у сенсорній стимуляції) .

Коли мати годує дитину грудьми, вона не тільки забезпечує нормальне зростання її організму, але і „насичує” його вітальністю, життєвою силою, необхідною для подолання життєвих труднощів. Відсутність грудного молока, штучне живлення може призвести до дефіциту життєстійкості особистості. Ніжні дотики, пестощі мами допомагають малюку відчути себе, відчути межі свого тіла, яке протягом життя залишається опорою для самоусвідомлення.

2. Потреба у безумовній любові.

Потреба в батьківській любові — справді життєво необхідна потреба маленької людської істоти. Якщо в перші роки життя любов батьків забезпечує життя і безпеку дитини, то в процесі дорослішання, виконує функцію підтримки рівноваги внутрішнього, емоційного і психологічного світу дитини. Вона полягає в тому, щоб бути для когось значущим, займати певне місце в житті і серці цієї людини. Це потреба в доброму і м’якому ставленні. Це також потреба дитини в тому, щоб у ній бачили її саму, а не когось іншого, щоб не порівнювали з тією або іншою дитиною. Простіше кажучи, це потреба бути в очах інших людей неповторним і єдиним. Любов і прийняття людиною самої себе залежить від того, наскільки її любили і приймали в дитинстві батьки.

3. Потреба у безпеці.

Діти — тендітні істоти. Вони входять в незнайомий світ складний і небезпечний. Пройдуть роки, перш ніж вони стануть дорослими, знайдуть і посядуть своє місце в суспільстві. Всі ці роки вони відчувають потребу в захисті, порятунку від страху і прикрощів. Вони потребують присутності батьків, які не бояться життя, які досить стійкі для того, щоб спокійно прийняти їхні страхи, допомогти їм висловити ці страхи, навчитися дивитися в обличчя труднощам. Це потреба відчувати опору в своїх рідних.

4. Потреба у повазі.

Для того, щоб відчувати себе упевнено, усвідомлювати свою корисність і значущість, дитині необхідно, щоб хтось схвалював її дії, визнавав досягнення, вірив у її можливості.

Важливо зазначити, що незадоволена в дитинстві потреба стає основною мотивуючою силою дорослої особистості. Наприклад, людина, позбавлена в дитинстві контакту з матір’ю, її турботи і захисту постійно шукає захищеності в навколишньому світі: в стабільній роботі, в сім’ї, в придбанні страховки і таке інше. Невизначені ситуації переживаються нею надто болісно, оскільки нагадують дитячу травму. Вона постійно прагне заповнити дефіцит почуття упевненості [12, с. 151-153].

Отже, як було зазначено вище, уявлення дитини про себе формуються внаслідок взаємодії з дорослими, передусім значущими і небайдужими. Близьке оточення є для дитини дзеркалом, у якому вона бачить себе, завдяки якому починає себе розуміти. Оскільки батьки авторитетні для дитини, їхня думка особливо не піддається критиці, багато з того, що вони кажуть на її адресу, автоматично стає частиною її особистості, її уявленнями про себе. Самооцінка, оцінка своїх можливостей і перспектив спочатку складається на основі оцінок і ставлення батьків. Надалі дитина, сама того не усвідомлюючи, діє відповідно до батьківських прогнозів. Наприклад, висловлення батька „З тебе нічого путящого не вийде” може запрограмувати дитину на невдачу в житті. Висока самооцінка сприяє особистісному зростанню, самоствердженню дитини. Занижена або завищена заважає розкриттю індивідуальності, сприяє формуванню комплексів (неповноцінності, переваги) [12, с. 154].

У сім’ях, у яких позитивно оцінюють особистість дитини, виявляють віру в її можливості, звертають увагу на досягнення, не перебільшуючи їх при цьому, поважають її думку, надають підтримку, у неї формується висока самооцінка. Рівень домагань такої дитини, те, на що вона претендує в житті, те, чого прагне досягнути, відповідає її можливостям. У майбутньому вона зможе ставити перед собою реальні цілі і досягати їх.

Дитина із заниженою самооцінкою росте в сім’ї, в якій батьки байдужі до неї, включаються в її життя тоді, коли виникають проблеми, зокрема, з успішністю, а звичайно мало цікавляться заняттями і переживаннями своєї дитини. Негативно відгукуючись про дитину, акцентуючи увагу на її помилках і невдачах, порівнюючи з іншими, більш успішними дітьми, батьки формують негативне самосприйняття [3, с. 95].

Дитина з низькою самооцінкою не претендує на багато що в житті — ні в теперішньому часі, ні в майбутньому, не ставить перед собою високих цілей, оскільки не впевнена, що зможе їх досягнути, постійно сумнівається у своїх можливостях, які в реальності вищі, ніж вона передбачає. Вірджінія Сатир, відомий сімейний психолог, стверджувала, що всі болі людини, її проблеми і навіть злочини — все це результат низької самооцінки, яку люди не могли ні усвідомити, ні змінити.

Завищена самооцінка формується тоді, коли дитину виховують за принципом кумира сім’ї, її постійно хвалять, вважають винятковою, чекають від неї високих результатів, орієнтують на першість у всьому. Виростаючи, така дитина багато чекає від життя: популярності, матеріального благополуччя. Однак не вміє співвідносити свої можливості з вимогами ситуації. Розраховуючи тільки на успіх, невдачі переживає як трагедію.

Вплив батьків на становлення особистості дитини відбувається не тільки прямим, але і опосередкованим способом. Багато хто з психологів вважає, що особистість формується шляхом навчання та ідентифікації (ототожнення) зі значущими людьми. У нормі дівчатка ідентифікують себе з мамою, хлопчики — з татом.

Наслідком ідентифікації є інтроекція, «вбирання» в себе цінностей, установок, рис характеру когось із батьків [3, с. 96]. Ототожнюючись з одним із батьків, дитина засвоює його способи поведінки, тобто починає поводитися подібним чином. Спостерігаючи за поведінкою близьких дорослих, дитина вчиться бути чуйною, альтруїстичною, агресивною тощо. Ставлення батьків до сусідів, до друзів, до роботи, до грошей фіксується в сфері психіки дитини, що не усвідомлюється, і поступово стає її ставленням. Наприклад, якщо мама в присутності дитини підвищує голос на свою матір, то згодом вона буде також неуважно ставитися до неї самої. А слова мами „Ну як можна жити на таку зарплату, краще задушитися” [3, с. 97] можуть стати для дитини схемою того, як треба чинити у важкий період життя. Система цінностей і норм поведінки формується через спостереження і моделювання поведінки батьків.

Однак не потрібно вважати, що дитина — це „чиста дошка”, на якій під впливом соціуму „пишуться” характеристики особистості. Дитина народжується з генетичне заданими властивостями, що складають основу її індивідуальності. Базові властивості особистості, які називають темпераментом, обумовлюють індивідуальний спосіб реагування (поведінки) дитини, особливості її емоційної сфери.

Наприклад, у чутливого, вразливого меланхоліка переважає емоція страху, у збудливого, нестійкого холерика — гніву. У процесі виховання батьки можуть або пом’якшити якісь вроджені якості дитини, або посилити їх. Наприклад, стимулюючи розвиток розсудливості у холерика, батьки можуть допомогти йому стати більш спокійним, навчитися керувати собою. І, навпаки, грубі покарання дитини за її „вибуховий характер”, що викликають лише реакцію протесту у відповідь, загострюють ці вроджені якості [3, с. 97].

Подібно до дерева, особистість дитини залежить від середовища свого зростання. Звичайно, діти можуть „рости” і в несприятливих умовах, бо сила життя незламна, але при цьому є ймовірність, що зростання їх піде „не в тому напрямі”, і особистість буде дисгармонійною [3, с. 97].

Дослідження виховання почуття поваги до батьків в процесі батьківсько-дитячих взаємин здійснювалося за трьома напрямами:

I етап — підготовчий: запрошення батьків до участі у тренінгу, ознайомлення з орієнтовною програмою занять; визначення груп батьків з огляду на наявний у них рівень культури міжособистісних взаємин та вік дитини; виявлення батьків і матерів, які потребують особливої уваги, індивідуальних форм навчання. На цьому етапі здійснювалося насичення змісту програми відповідним матеріалом, розроблялися стратегія і тактика роботи з різними категоріями батьків.

II етап — основний: опанування батьками знань щодо виховання культури міжособистісних взаємин, формування у них позитивного емоційно-оцінного ставлення до інформації та відповідних умінь і навичок застосування набутого досвіду у власній сім’ї через виконання вправ і завдань, програвання різних ролей.

ІІІ етап — підсумковий: розробка рекомендацій, порад, інструкцій та пам’яток батькам у формі домашнього завдання для закріплення педагогічних настановлень.

Розпочинаючи роботу над експериментальною програмою тренінгу, визначили завдання: поглибити пізнання батьками самих себе, своїх індивідуальних особливостей, усвідомлення власних думок і дій, формувати гуманістичні моральні якості, сприяти набуттю навичок культури поведінки в певних соціальних і сімейних ситуаціях; ознайомити з методиками вивчення індивідуальних особливостей дітей старшого дошкільного віку, способами пізнання своєї дитини; сформувати вміння застосовувати гуманні методи виховання і розвитку дитини у контексті виховання культури міжособистісних взаємин [17, с. 15].

Особистісно орієнтований підхід до батьків передбачав якнайповніше використання їхнього творчого потенціалу з огляду на відмінності в сімейно-моральному мікрокліматі. Це дало змогу створити умови для морального та етичного збагачення сім’ї, варіювати час на опанування батьками того чи іншого матеріалу, враховувати рівень готовності батьків до виховання в себе та своїх дітях культури міжособистісних взаємин, проводити заняття за індивідуальними планами, обираючи оптимальні для кожного з батьків методи, форми й режими навчання.

Заняття педагогічного тренінгу проводилися у формі лекції-діалогу, розповіді-діалогу, лекції-дискусії тощо. Застосовували й різноманітні активні та інтерактивні методи організації роботи: “круглі столи», ділові та рольові ігри, творчі завдання, розв’язування проблемних і конфліктних ситуацій, інсценізації тощо. Особливу увагу ми приділяли індивідуальним формам роботи з батьками з метою надання їм можливості коригувати власний досвід міжособистісних взаємин.

Визначені структурні компоненти культури міжособистісних взаємин (когнітивний, емоційно-мотиваційний, регулятивний, діяльнісно-практичний, саморегулятивний) стали вихідними при розробці змісту програми педагогічного тренінгу “Культура взаємин батьків і дітей” [17, с. 16].

Реалізація когнітивного компонента передбачала набуття батьками теоретичних знань з питань, які стосувалися сутності культури міжособистісних взаємин у сім’ї, особливостей прояву цієї якості у повсякденному житті, засобів виховання її основ у дітей. Розпочинаючи роботу педагогічного тренінгу, враховували, що уявлення батьків і дітей про культуру взаємин у сім’ї складаються не стільки з розповіді про неї, скільки з тих реальних виборів, які вони роблять у повсякденному житті.

У реалізації емоційно-мотиваційного компонента одним із важливих завдань було створити в батьків систему позицій (моральна, етична, психологічна, гуманістична тощо) для формування щирих, гуманних взаємин із дітьми, виховання у дітей культури спілкування та культури мовлення, шанобливого ставлення до сімейних традицій, ритуалів їх збереження та примноження.

Діяльнісно-практичний компонент передбачав формування у батьків умінь і навичок виявляти гуманне ставлення до дітей, виховувати у них відповідні моральні поведінкові дії (елементи культури спілкування і культури поведінки).

Регулятивний компонент мав на меті розвинути у батьків уміння оцінювати рівень культури поведінки і культури спілкування дітей з рідними, знайомими, ступінь її упровадження у міжособистісні взаємини, контролювати дотримання основних моральних норм і правил, корегувати хибні прояви і можливі порушення міжособистісних взаємин.

Саморегулятивний компонент спрямовував батьків на особистісну готовність до самовиховання у сфері культури спілкування і поведінки з дітьми та друзями, прагнення до самопізнання, самовдосконалення, формування адекватної самооцінки.

Експериментальний курс педагогічного тренінгу “Культура взаємин батьків і дітей» містив актуальні і складні педагогічні ситуації виховання поваги дітей дошкільного віку до батьків. Під час їх розв’язання враховувались конкретний тип міжособистісних взаємин та рівень культури кожного з членів сім’ї. Далі представимо хід упровадження в практику програми і змісту цього курсу.

Зміст першої теми “Дитина — дзеркало життя своїх батьків» складали питання про роль спілкування в житті родини, типи такого спілкування та вплив кожного з них на взаємини дорослих і дітей. Після викладу теоретичного матеріалу організовували творчу роботу, одним із завдань якої було колективне формулювання правил культури спілкування в сім’ї. Батькам пропонували зразок “Правил», на основі якого вони створювали власний варіант.

Проблеми, які постали перед батьками під час складання “Правил», засвідчили недостатність у них відповідних знань. Водночас постановка запитань була підставою для продовження запланованої роботи для надання батькам теоретичної і практичної допомоги. Так, батькам було запропоновано скласти для їхньої дитини “Пам’ятку гарних рис характеру» і спробувати визначити, чи сприяють ці риси взаєморозумінню під час спілкування з дитиною [17, с. 17].

Аналогічне завдання батьки виконували й щодо виявлення своїх моральних якостей. Відтак з ними проводили бесіди, під час яких розкривали зміст понять “культура взаємин» батьків і дітей, “культура спілкування», ознайомлювали з характерними виявами означених особистісних якостей, наслідками їх недотримання та методами коригування.

Зміст другої теми був безпосередньо пов’язаний із змістом першої. Батькам пропонували тести, виконання яких давало їм змогу виявити наявність (відсутність) певних моральних рис у себе та в своїх дітей. Цікаво проходили заняття з аналізу дитячих малюнків на тему “Моя сім’я». Щоб запобігти виникнення у батьків негативних емоцій з аналогічними наслідками під час споглядання малюнків, демонстрація та аналіз дитячих робіт на першому етапі роботи мали анонімний характер. Додаткова інформація, спеціально дібрані у кожному випадку аргументи, роз’яснення з боку вчителя допомагали батькам краще зрозуміти свою дитину, осмислити характер сприймання нею культури міжособистісних взаємин.

Завдання з написання творів “Моя дитина», “Я — вихователь” на початковому етапі роботи виконали лише 58 батьків. Але згодом батьки не тільки відгукувалися на пропозиції описати певні аспекти своїх взаємин з дитиною, а й були ініціаторами щодо впровадження такої форми роботи.

Ознайомлюючись із малюнками дітей на теми “Я і мій тато», “Я і моя мама», “Я і мої рідні», батьки мали змогу глибше зрозуміти риси характеру своєї дитини, поглянути на міжособистісні взаємини в сім’ї з її позиції. Часто реакція батьків виявлялася у висловлюваннях типу: “Я й не знав, що моя донька так мене сприймає», “У мене із сином завжди були добрі стосунки, а виявляється він… ” тощо. Відтак батьки намагалися з допомогою педагога налагодити взаємини з дітьми [17, с. 18].

Під час розгляду теми “Сімейний кодекс культури взаємин батьків і дітей» обговорювали працю В.О. Сухомлинського “Батьківська педагогіка» [19]. На жаль, переважній більшості батьків був невідомий цей твір визначного українського вченого-педагога. Ми не пропонували прочитати книжку, а натомість цитували окремі її сторінки. Спершу реакція батьків зводилася до прослуховування, але поступово їхня зацікавленість зросла. Це виявилося у запитаннях “до письменника», у бажанні дістати відповіді не лише від учителя, а й з “педагогічної книжки”. Таке зацікавлення педагогічною літературою ми розцінили як вияв бажання до самоосвіти. З огляду на це батькам було запропоновано перелік книжок з різних питань сімейного виховання.

Ще однією формою зацікавлення батьків підвищенням рівня культури міжособистісних взаємин у сім’ї стало написання “Листа-послання дитині”, в якому вони висловлювали найважливіші свої думки. Під час його складання деякі батьки зверталися за допомогою до вчителя через “невміння письмово висловити думку», “побоювання, що дитина не зрозуміє” тощо. У цьому разі роз’яснювали, що зміст послання має бути відвертою розмовою з дитиною, а не перетворюватися на формальний виклад побажань і рекомендацій. Робота іноді ускладнювалась через небажання батьків щиро висловлювати власні міркування, судження, погляди. З такими батьками проводили індивідуальні бесіди, консультування.

Заняттю за темою “Стилі та типи батьківського авторитету, їх вплив на спілкування з дітьми” передувала практична робота — батькам було запропоновано скласти “карти” основних причин розладу їхніх взаємин з дитиною. Групи батьків з чотирьох — п’яти осіб обговорювали завдання і складали свою “карту”. Після цього групи обмінювалися “картами», аналізували причини, зазначені іншими, за потреби доповнювали їх. Коли до кожної групи поверталася розроблена нею “карта”, робота закінчувалася. Отримані результати слугували матеріалом для обговорення на заняттях “круглого столу» [17, с. 19].

Завданням групових та індивідуальних форм практичної корекційно-пропедевтичної роботи було виховати в батьків педагогічну допитливість та вдосконалити їхню виховну майстерність у дотриманні культури взаємин з дітьми, сприяти накопиченню досвіду гармонійних міжособистісних взаємин, сформувати вміння і навички виховування в дітей старшого дошкільного віку відповідного позитивного досвіду культури міжособистісних взаємин та виховання поваги до батьків.

4. Система роботи з виховання у дітей старшого дошкільного віку поваги до батьків

Нами був розроблений спеціальний комплекс взаємодії педагогічного колективу дошкільного закладу і сім’ї. Він є злагодженою системою форм і методів роботи, яка керується загальною метою – забезпечення дієвості педагогічних умов формування гармонійних взаємин батьків і дітей старшого дошкільного віку. Розробка програми формувального експерименту включала три складові: корекційна робота з дітьми; створення у батьків педагогічно рефлексивної позиції щодо своїх дітей; тренінг оволодіння батьками уміннями використовувати адекватні методи співробітництва з дитиною.

Для дослідження ми обрали дітей старшого дошкільного віку (5-6 років). Це вихованці ДНЗ № 92 «Казка» (м. Київ). Для участі в нашому дослідженні ми запросили 12 дітей та їх батьків – 18 дорослих.

Мета нашого дослідження — експериментальна апробація педагогічних умов формування у дітей старшого дошкільного віку поваги до батьків.

Результати проведеної дослідницької роботи.

Виконуючи завдання дослідно-експериментальної програми тренінгу, ми впроваджували різні форми практичної підготовки батьків з метою виховування у них поваги до дитини, набуття ними досвіду для самокорекції власної поведінки та створення умов для розвитку і вправляння у таких самих вчинках їхніх дітей. З цією метою батькам було запропоновано для групового опрацювання систему психолого-педагогічних ситуацій, що потребували морально-етичного вибору і були актуальними для виховання культури міжособистісних взаємин. Нижче наводимо приклади психолого-педагогічних ситуацій.

1. “Початок дня дитини”.

“Ви розпочали день із зарядки, водних процедур разом з дитиною. Ранковий час диктує темп Вашої поведінки: приготувати сніданок, нагодувати родину, вчасно прийти до дитсадка і на роботу. Ви майже не усвідомлюєте своїх дій, усе давно стало звичкою».

2. “Підсумок дня дитини».

“Робочий день закінчується. Режим дня сім’ї сприяє організації здорового способу життя: щире спілкування з дитиною перед сном, гігієнічні процедури на ніч, спокійне засинання дитини. Ви майже не помічаєте цього розпорядку дня, все давно ввійшло у звичку. Якого характеру ці звички? Чи брала Ваша дитина участь у приготуванні сніданку, вечері? Чи прибрала вона зі столу? З яким настроєм вона пішла до дитсадка? З якими емоціями Ви розлучаєтесь, зустрічаєтесь із дитиною? З якими почуттями Ви думаєте про дитину?

Під час такої роботи всі сім’ї за способом реагування та виконання конкретних дій було умовно поділено на три групи: перша група — надто реальна, де ранок і вечір приносять щастя, радість і надію; друга група — нейтральна, де ранок і вечір загалом не засмучує, кожен опікується собою, виконуючи свій обов’язок; третя група — скандально-дратівлива, де перші зустрічі заповнені відкритою неприязню, а вечір нагадує безлад і метушню, незадоволення тими, хто поруч, і т. ін.

Батькам пропонували побудувати і перевірити ефективність моделей взаємин з дітьми, щоб з’ясувати, що є доброго, а що поганого у власній технології повсякденних міжособистісних взаємин, переконатися у правильності чи неправильності вибору (за зразком таблиці 4.1).

У цих ситуаціях окреслилися найбільш характерні для сімейних взаємин проблеми, наслідки і причини. Ми домагалися, щоб усі батьки залучалися до аналізу розроблених нами варіантів, пропонували свої, яскравіші й типовіші ситуації. Наводимо приклади психолого-педагогічних ситуацій, запропонованих батькам додатково.

Таблиця 4.1.  Моделі взаємин батьків і дітей у сучасній сім’ї

Позитивна модель	Нейтральна модель	Негативна модель
Першою просинається дитина. Спілкування батьків з дитиною оптимістичне, колективне приготування сніданку, дружнє снідання, чуйні побажання успішного дня. Увечері батьки і діти разом. Щире обговорення справ дня, що минув. Колективний перегляд телепередач, читання дитячої улюбленої книжки. Вкладання у ліжко дитини доброзичливе	Батьки просинаються першими. Сніданок — індивідуальний. Його приготування — обов’язок матері.   Режиму дня дотримано. Думками і враженнями дня не обмінюються. Дитина засипає сама.	Процес просинання тривалий і неприємний. Дитина не встигає зібратися до дитсадка, поснідати, батьки роздратовані. Увечері дитина допізна не засипає, усі незадоволені дитиною, сімейним життям. Дитина самостійно лягає спати за неодноразового нагадування. Батьки між собою постійно сваряться

1. “Ви разом з дитиною були свідком негарного вчинку знайомої (близької) дорослої людини. Запропонуйте можливі реакції на цю ситуацію, Ваші дії і пояснення”.
2. Запитайте у дитини: “Як минув твій день?», використовуючи різні інтонації, міміку.
3. “Дитина дуже поспішала змайструвати до дня народження мами гарну річ на подарунок. Мама гаряче дякувала дитині за неординарний подарунок. Батько покрутив-повертів його в руках і сказав: “Що ж тут особливого? Дурничка». Які Ваші враження і пропозиції? Наведіть приклади відповідної батьківської критики».
4. “Мама одягла дитину в новий дорогий спортивний костюм. Через деякий час син (донька) повертається додому з діркою на коліні. Які будуть Ваші перші дії та слова? ”
5. “Дитина погано поводиться вдома: не хоче допомагати бабусі, обманює, не реагує на зауваження батьків. Уявіть себе на місці дитини і спробуйте з’ясувати, що є причиною такої її поведінки. Що потрібно робити, аби порозумітися з дитиною, поправити ситуацію, яка склалася?» [11, с. 16].

Аналіз і самоаналіз проблемних ситуацій показав, що переважній більшості батьків бракує елементарних педагогічних знань для правильної оцінки ситуацій. Колективне обговорення ситуацій дало батькам змогу поставити себе на місце дійових осіб, перейнятися відповідальністю за взаємини з дітьми, об’єктивно оцінити власні вчинки, висловити свої погляди на різні сімейні ситуації.

У програмі формуючого етапу експерименту підготовка до роботи над психолого-педагогічними ситуаціями мала певні особливості. У присутності батьків вони обіцяли не розголошувати інформацію. Заняттям передували листування з батьками, індивідуальні консультації.

Зважуючи на те, що батьки мали різні рівні сформованості культури міжособистісних взаємин, широко застосовувалося виконання індивідуальних завдань. Наприклад:

1. “Як Ви сплануєте свої виховні дії, якщо дитина: а) не бажає дотримуватися режиму дня, відвідувати дитячий садок; б) неуважна до бабусі, неслухняна, уникає спілкування з дідусем; в) вороже ставиться до брата чи сестри, відмовляється доглядати молодших членів сім’ї?»
2. “Як Ви допоможете своїй дружині (чоловікові) у взаємодії: а) якщо дитина відмовляється допомагати, виконувати доручення, сімейні обов’язки; б) якщо дитина не хоче провідати хвору бабусю чи дідуся; в) якщо дитина весь вільний час проводить біля комп’ютера чи телевізора?»
3. Прочитайте твір В.О. Сухомлинського “Серце віддаю дітям». Уявіть себе на місці педагога під час розв’язання (взятої з тексту) конкретної ситуації. З’ясуйте суть конфлікту, мотиви поведінки дітей. Оберіть засоби впливу, які допоможуть отримати позитивний результат. Спробуйте “зіграти” це перед дзеркалом”. Важливим елементом у контексті дослідження був пошук максимальних точок перетинання, зближення всіх позитивних чинників взаємовпливу. Отримана інформація вводилася у зміст занять тренінгу [11, с. 17].

Так, на початку заняття на тему “Вчимося культури міжособистісних взаємин» батьків поділяли на групи з п’яти-шести осіб. Вихователь ознайомлював їх з темою, правилами, яких потрібно дотримуватися. Кожній групі пропонувалося написати “Абетку сімейних моральних цінностей у батьківсько-дитячих взаєминах”, тобто перелічити ціннісні якості батьків і дітей, які, на їхню думку, є неодмінними для творення культури батьківсько-дитячих взаємин. У результаті колективної роботи були визначені сімейні моральні цінності у взаєминах батьків і дітей (табл.4.2).

Таблиця 4.2. Абетка сімейних моральних цінностей у батьківсько-дитячих взаєминах

Активність Великодушність Взаємодопомога Взаєморозуміння Відвертість Вірність Гідність Гостинність Гуманність Демократичність Доброта Довірливість Допомога

Дружелюбність Життєрадісність Згуртованість Злагода Ініціативність Інтелігентність Культура Любов Милосердя Мудрість Надійність Ніжність Оптимізм

Піклування Поблажливість Повага Поміркованість Пошана Правдивість Прихильність Пунктуальність Радість Самовідданість Самокритичність Сердечність Співчуття

Спільність Старанність Тактовність Терпимість Толерантність Турботливість Уважність Увічливість Урівноваженість Чесність Щирість Шляхетність

З метою активізації отриманих батьками знань, налагодження зв’язку між тренінговими заняттями і реальним сімейним життям практикували різноманітні домашні завдання, наприклад:

1. Заповнити “Абетку сімейних моральних цінностей» за шкалою самооцінки:

Cімейні моральні цінності	Рівень досягнення
	А	Б	В	Г

А. Сімейна моральна цінність достатньо розвинена.

Б. Сімейна моральна цінність частково розвинена.

В. Спроби розвивати сімейні моральні цінності не дають успіху.

Г. Сімейна моральна цінність не розвинена, бракує прагнення до її розвитку [11, с. 18].

Технологію визначення рівня досягнення (розвитку) сімейної моральної цінності відпрацьовували на занятті за темою “Сім’я без конфліктів” (за концепцією Е. Берна). Батькам пропонували оцінити рівень досягнення моральної цінності за п’ятибальною системою (А — 5 балів, Б — 4 бали, В — 2 бали, Г — 2 бали). Для з’ясування рівня досягнення цінності батьки додавали бали: найвищий сумарний бал означав високий рівень, найменший — низький рівень відповідно до однакової кількості визначених сімейних моральних цінностей учасниками експерименту. Після підведення підсумків (на останньому занятті) батьки знову заповнювали анкети, щоб порівняти рівні досягнення сімейної моральної цінності за час, що минув [11, с. 18].

Заповнити “Аркуш мети”.

Батьки малювали одноповерховий будинок (стіни, дах, стежка до дверей). На даху будинку пропонувалося написати мету, яку вони ставлять перед собою у процесі виховання культури взаємин із дітьми; на стіні — завдання, вирішивши які, можна досягти поставленої мети; на стежці — методи, способи вирішення завдань; праворуч і ліворуч від стежки — бар’єри, перешкоди, що заважають досягненню мети.

Аналогічна робота проводилася з виявлення типу подружніх взаємин і його впливу на формування особистості старшого дошкільника. Послуговуючись визначенням типів подружніх міжособистісних взаємин — співробітництво, змагання, паритет, конкуренція та антагонізм, коротко схарактеризували особливості подружніх взаємин та їх прояв у рисах характеру дитини. Так, співробітництво породжувало взаємну повагу, взаєморозуміння, любов, довіру в сім’ї; змагання — суперництво, боротьбу за домінування, деспотизм, диктаторську позицію; паритетні подружні взаємини — рівноправність, субординацію, стриманість, підприємливість; міжособистісна конкуренція батька і матері — бажання дитини домінувати, егоїзм, вимогу безумовного підкорення, боротьбу за лідерство, утвердження особистої переваги; антагоністичні подружні взаємини — постійну незгоду, суперечність думок і дій, конфліктність [11, с. 19].

Під час бесіди аналізували сутність кожного з понять, прогнозували наслідки формування особистості дитини, зумовлені тим чи іншим типом подружніх взаємин. Скажімо, сповідування дорослими членами сім’ї взаємин співробітництва сприяє гармонійному природному розвиткові дитини, у неї виховується повага до батьків, поцінування їхньої думки та визнання батьківського авторитету, вона з довірою і чуйністю ставиться до рідних та інших людей. У випадку паритетних (рівноправних) подружніх взаємин діти часто отримують від батьків вказівки, їхня поведінка постійно контролюється, а це призводить до появи в них стану безпорадності тощо.

За умов змагального типу міжособистісних взаємин дитина зазвичай росте боязкою, легко піддається різним впливом, у неї розвиваються лицемірство, підлабузництво, нещирість. Диктаторська позиція батьків, подружні сварки негативно позначаються на психічному стані дитини. Конкуренція між батьками згубно впливає на всю життєдіяльність сім’ї. Подружні взаємини конкуренції поступово перетворюються на антагоністичні. Діти живуть в умовах постійної незгоди між батьками, мусять виконувати неузгоджені вимоги з боку матері й батька, що призводить до формування негативних рис її характеру [11, с. 19].

5. Аналіз результатів експериментальної роботи

Подальша дослідно-експериментальна робота спонукала батьків до самостійного, на основі наявних у них знань і життєвого досвіду, визначення рис характеру дитини, що виховується в умовах міжособистісних взаємин паритету, конкуренції чи антагонізму. Виконуючи це завдання, загал батьків відчував певні утруднення.

Колективне обговорення, аналіз випадків із реального сімейного життя допомогли з’ясувати, що паритетні подружні взаємини не сприяють розвиткові в дитини самостійності, впевненості в собі, можуть викликати відчуття особистісної неповноцінності.

Особливу увагу приділяли аналізові наслідків конкуренції між батьком і матір’ю. Відзначали, що такі подружні взаємини призводять до формування у дитини звички підкорятися волі сильнішого. Батькам роз’яснювали, що ті чи інші моральні якості син і донька виявлятимуть не лише стосовно своїх рідних, а й інших людей. Останній аргумент був вагомим під час розгляду будь-яких негативних рис характеру дитини. Адже дехто з батьків хибно вважав, що покірність дитини обмежуватиметься лише взаєминами в сім’ї. Щодо антагоністичних подружніх взаємин, то наслідком їх впливу стають черствість, байдужість, лицемірство дитини, зневажання інших людей.

У результаті колективної роботи була складена таблиця-пам’ятка для батьків, що містила відомості про можливі риси характеру дитини, що формуються на основі відповідного типу подружніх міжособистісних взаємин (табл. 5.1).

 

Таблиця 5.1. Вплив типу подружніх взаємин на формування рис характеру старшого дошкільника

Тип подружніх взаємин	Риси характеру дитини
Співробітництво	Розвивається гармонійно і природно, живе своїм цікавим життям, поважає батьків і рідних, великодушна і довірлива, щира і чуйна
Змагання	Стає боязкою, піддається будь-якому впливові, у неї виховуються лицемірство, підлабузництво, нещирість, хитрість
Паритетні взаємини	Нерозвинене почуття самостійності, впевненості в собі, відчуття особистої неповноцінності, хоча дисциплінована, слухняна, покірлива, гарний виконавець
Конкуренція	Привчається підкорятися волі сильнішого, догоджати, обманювати, підлабузничати
Антагоністичні взаємини	Змушена виконувати різні вимоги батьків, стає черствою, відчуженою, байдужою

Наприкінці заняття батьки з допомогою педагогів дійшли узагальнювального висновку: сімейне життя вимагає налагоджування взаєморозуміння, дотримання загальноприйнятих норм моральних взаємин і спілкування, прояву альтруїстичних почуттів і емоцій душевної теплоти, чуйності, взаємоповаги. Все це складає фундамент культури міжособистісних взаємин батьків і дітей.

Для виконання дослідно-експериментальної програми на підсумковому етапі широко використовували різноманітні інтерактивні методи, які не тільки збагачували батьків знаннями, вміннями і навичками з формування культури взаємин з дітьми, а й сприяли виробленню відповідних пам’яток, інструкцій, порад і рекомендацій на закріплення педагогічних настановлень. Як приклад наведемо хід гри “Згоден — не згоден» [11, с. 20].

Біля протилежних стін кімнати виставляли таблички “Згоден» і “Не згоден”. Ведучий зачитував перелік тверджень. Учасники, які погоджувалися з цим твердженням, переходили до таблички “Згоден”, незгодні — до таблички “Не згоден”. Далі групи обстоювали свої позиції. Батьки, які змінили в ході дискусії свої погляди, могли змінювати й своє місцеперебування. Наводимо приклад основних тверджень:

1. ”Я вважаю, що повинен знати все, про що думає моя дитина”.
2. ”Сувора дисципліна в дитинстві розвиває сильний характер».
3. ”Не можна бути другом власної дитини».
4. ”Треба постійно аналізувати взаємини батьків і дітей, шукати істину при виникненні незгоди».
5. ”За суворе виховання діти потім дякують» [11, с. 20].

Для полегшення виконання завдання батькам, які не погоджувалися із запропонованими твердженнями, пропонували розробити альтернативні твердження, настановлення, які потім разом обговорити. Такими твердженнями стали: ”Я вважаю, що повинен довіряти дитині і давати їй час для власних роздумів», “У сім’ї треба поважати таємницю, між її членами має бути певна дистанція», “Сперечатися, але не сваритися — обов’язкова умова культури сімейного виховання дитини”, ”Сімейні взаємини — не академія наук, згода вища за істину», “Культура подружніх взаємин формує доброзичливу особистість». Після закінчення обговорення узагальнювали висловлені думки, підсумовували [11, с. 21].

Висновки і педагогічні рекомендації

Дошкільне дитинство — це період початкового становлення особистості. Виникнення емоційного передбачення наслідків своєї поведінки, самооцінки; ускладнення й усвідомлення емоційних переживань; збагачення свідомості новими гамами відчуттів і мотивами; формування вольової активності; нарешті, поява перших суттєвих зв’язків зі світом — це головні особливості особистісного розвитку дошкільника [3, с. 31].

Як зазначають дослідники, у дошкільному дитинстві з’являється складність життєвого світу, що визначається супідрядністю мотивів. Відбувається диференціація ліній онтогенезу, що призводять до того чи іншого типу життєвого світу; формуються стійкі (над ситуативні) мотиви й починає формуватися спрямованість особистості.

Відносини батьків та дітей, а також соціальне оточення у якому росте дитина істотно впливає на формування поведінкових реакцій дитини, та на формування її особистості. Батьківсько-дитячі взаємини характеризуються як процес та результат індивідуального, суб’єктивно-вибіркового відображення сімейних зв’язків, які опосередковують внутрішню та зовнішню активність батьків і дітей в їх спільній життєдіяльності. Специфіку батьківсько-дитячих взаємин визначають перш за все взаємини в системі «дорослий – дитина», на формування яких здійснює вплив особистість дорослого, індивідуальні особливості дитини, а також особливості сімейних взаємин.

Гармонійні взаємини батьків і дітей це такі взаємини, які засновані на узгодженні основних компонентів взаємин (довірче рівноправне ставлення, особистісно зорієнтований стиль спілкування, врахування індивідуальних потреб батьків і дітей). До найбільш істотних характеристик гармонійних батьківсько-дитячих взаємин відносяться: задоволення базових потреб дитини, зокрема, потреби у безпеці, прийнятті, визнанні індивідуальності дитини і потреби збереження свого «Я» як автономної реальності; достатній рівень рефлексії батьків, розуміння психолого-педагогічної природи індивідуальних особливостей дитини; свідома організація конструктивного стилю взаємодії з дитиною [4, с. 42].

Для того, щоб поведінка у дитини дошкільного віку була адекватною та не мала негативних проявів дуже важливо налагодити гармонійні стосунки у родині та зменшити вплив несприятливого соціального оточення дитини. Причинами конфліктних ситуацій у батьківсько-дитячих взаєминах часто бувають: неузгодженість вимог, очікувань та реальних оцінок дитячої поведінки, що виявляється в обмеженні свободи дій, протилежності інтересів; ефект неадекватності в структурі потребово-мотиваційної сфери особистості, що простежується в незадоволеності актуальних потреб і, перш за все, потреб у самоствердженні та самореалізації; особистісні проблеми дорослого, що спостерігається в невмінні організувати позитивну взаємодію зі своєю дитиною.

Завершуючи розгляд цього питання, можна стверджувати, що справжнім успіхом та цінністю батьківського виховання є любов. Саме вона забезпечує переживання дитиною почуття безпеки, підтримує сприятливий стан емоційного благополуччя, вчить любові до себе та до інших, моральній поведінці тощо. Її витоки сягають потреби “віддавати” і здатності відчувати серцем найменші коливання дитячої душі. Для оволодіння мистецтвом виховання в любові батьки повинні, насамперед, навчитися збалансовувати ступінь свого контролю і душевної теплоти. Останні, як відомо, безпосередньо впливають на прояв дітьми агресії і просоціальної поведінки, становлення образу “Я”, емоційно-ціннісного ставлення до себе, інтерналізацію моральних цінностей і розвитку соціальних навичок тощо.

Ми здійснили експериментальну перевірку педагогічних умов формування гармонійних взаємин батьків з дітьми старшого дошкільного віку, виховання почуття поваги до батьків, охарактеризували динаміку змін у взаєминах батьків і дітей, оцінку ефективності розробленого корекційно-педагогічного комплексу.

На основі результатів експериментального дослідження виявлено, що батьківсько-дитячі взаємини характеризуються як процес та результат індивідуального, суб’єктивно-вибіркового відображення сімейних зв’язків, які опосередковують внутрішню та зовнішню активність батьків і дітей в їх спільній життєдіяльності. Специфіку батьківсько-дитячих взаємин визначають перш за все взаємини в системі „дорослий – дитина”, на формування яких здійснює вплив особистість дорослого, індивідуальні особливості дитини, а також особливості сімейних взаємин.

Під гармонійними взаєминами батьків і дітей ми розуміємо відносини, засновані на узгодженні основних компонентів взаємин (довірче рівноправне ставлення, особистісно зорієнтований стиль спілкування, врахування індивідуальних потреб батьків і дітей). Аналіз наукових досліджень із зазначеної проблеми дає змогу виділити наступні найбільш істотні характеристики гармонійних батьківсько-дитячих взаємин: задоволення базових потреб дитини, зокрема, потреби у безпеці, прийнятті, визнанні індивідуальності дитини і потреби збереження свого „Я” як автономної реальності; достатній рівень рефлексії батьків, розуміння психолого-педагогічної природи індивідуальних особливостей дитини; свідома організація конструктивного стилю взаємодії з дитиною.

У дослідженні встановлено причини конфліктних ситуацій у батьківсько-дитячих взаєминах: неузгодженість вимог, очікувань та реальних оцінок дитячої поведінки, що виявляється в обмеженні свободи дій, протилежності інтересів; ефект неадекватності в структурі потребово-мотиваційної сфери особистості, що простежується в незадоволеності актуальних потреб і, перш за все, потреб у самоствердженні та самореалізації; особистісні проблеми дорослого, що спостерігається в невмінні організувати позитивну взаємодію зі своєю дитиною. Способи поведінки батьків щодо дітей у конфліктних ситуаціях носять переважно неконструктивний характер; лише 19,7% дошкільників поводять себе в конфліктній ситуації самостійно; решта дітей наслідують поведінку своїх батьків, причому дівчатка частіше наслідують матір, а хлопчики – батька. Водночас, є відмінності у позиціях обох батьків щодо дітей: для більшості чоловіків характерні такі позиції у взаєминах з дітьми, як вимогливість, контроль та емоційна дистанційованість з дитиною; у матерів частіше проявляється тривожність за дитину, непослідовність та нестабільність у взаєминах.

Проведена експериментальна робота підтвердила нашу гіпотезу щодо ефективності педагогічних умов формування гармонійних взаємин батьків і дітей старшого дошкільного віку. Такими є організований процес взаємодії, що орієнтується на індивідуальність, своєрідність дитини; сприяння педагогів батькам в усвідомленні своїх почуттів стосовно дітей; організація вихователями групових форм обміну досвідом між батьками щодо їх взаємодії з дітьми, метою яких є відбір та закріплення прийнятних форм, що використовуються для створення ефективних батьківсько-дитячих взаємин, організація психолого-педагогічної освіти батьків з проблем виховання дітей.

Охарактеризовано динаміку змін у взаєминах батьків і дітей, що виявляється у підвищенні рівня рефлексії, здатності до самоспостереження, усвідомлення своєї поведінки, в емоційній саморегуляції батьків; у кращому розумінні один одного, меншій конфліктності, більшій відкритості між батьками та дітьми; сформованості позитивних рис характеру та емоційно-регулятивної сфери дітей; покращенні взаємин між усіма членами сім’ї.

Означені зміни засвідчують гармонізацію взаємин батьків і дітей старшого дошкільного віку.

Виконане дослідження не вичерпує проблеми формування гармонійних взаємин батьків і дітей старшого дошкільного віку. Перспективи подальшого дослідження вбачаємо у створенні програм пропедевтичної роботи з батьками, діти яких не відвідують дитячі садки, а також розробці програм, що забезпечуватимуть наступність між дошкільним навчальним закладом та школою з формування гармонійних батьківсько-дитячих взаємин.

Список використаних джерел

1. Бондарчук О. І. Психологія сім’ї: Курс лекцій; МАУП. — К. : МАУП, 2001. — 95 с.
2. Бурак З. Взаєморозуміння між батьками й дітьми // Початкова освіта. — 2009. — № 12. — С. 17-19
3. Вікова та педагогічна психологія: курс лекцій. — К.: Каравела, 2005. — 399 с.
4. Вікторенко І. Спілкування в сім’ї молодшого школяра // Рідна школа. — 2001. — № 9. — С. 39-43
5. Ковалев С. В. Психология семейных отношений. — М.: Педагогика, 1987. -159 с.
6. Косарєва Оксана Іванівна. Педагогічні умови формування гармонійних взаємин батьків з дітьми старшого дошкільного віку: дис. канд. пед. наук: 13.00.08 / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне, 2006. – 251 арк.
7. Косарєва О.І. Корекція взаємин дітей старшого дошкільного віку з батьками // Теорія і практика допомоги особистості в психологічному консультуванні: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конф. – К.: КМПУ ім. Ю.Д.Грінченка, 2005. – С. 66-68
8. Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: Навч. посіб. — К. : ЕксОб, 2000 , 1999. — 302, с.
9. Луценко І. Які самі, такі й сини. Виховні традиції українського родинного спілкування //Дошкільне виховання. — 2004. — № 8. — С. 10-12

• Общение детей в детском саду и семье. — М. : Педагогика, 1990. — 150, с.
• Повалій Л. Виховання у дітей поваги до старших. Методичні рекомендації для класних керівників, вихователів, керівників творчих об‘єднань підлітків // Класний керівник. — 2009. — № 22. — С. 2-23
• Повалій Л. В. Виховання в підлітків поваги до батьків //Педагогіка і психологія. — 1999. — № 3. — С. 149-157
• Поніманська Т.І. Дошкільна педагогіка. Навчальний посібник. — К.: Академвидав, 2006. — 456 c.
• Сакун Р. Проблема спілкування батьків і дітей. //Розкажіть онуку. — 2006. — № 3-4. — С. 134-135
• Семиченко В. А.Психологія та педагогіка сімейного спілкування. — К.: Веселка, 1998. — 210, с.
• Спицын Н. П. Хроника семейного общения. — М. : Знание, 1987. — 94, с.
• Спілкування у родині // Позакласний час. — 2005. — № 21-22. — С. 15-19
• Стельмахович М. Г. Українська родинна педагогіка. — К. : ІСДО, 1996. — 286 с.
• Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. – К.: Наукова думка, 2002. – 284 с.
• Терлецька Л. Психологія дитинства: практикум: Навчальний посібник. — К.: Главник, 2006. — 143 с.
• Черевко Л. Культура спілкування // Позакласний час. — 2006. — № 15-16. — С. 68-73

Додатки

Додаток А.

Програма педагогічного тренінгу для батьків “Культура взаємин батьків і дітей»

Загальна кількість занять — 14

Кількість тем — 7

Пояснювальна записка

Педагогічний тренінг для батьків “Культура взаємин батьків і дітей» — комплексно-інтегративний курс, заняття якого спрямовані на підвищення культури взаємин батьків і дітей старшого дошкільного віку, вдосконалення умінь та навичок культури спілкування з дітьми. Зміст програми тренінгу складають завдання на формування в дорослих членів сімей потреби створювати та будувати авторську модель “щасливих батьківсько-дитячих взаємин”, за яких панують злагода, взаємоповага, щирість, поступливість, утверджується гуманна моральна сімейна атмосфера.

Головна мета тренінгу — забезпечити поетапне набуття батьками знань про основні правила та принципи культури міжособистісних взаємин у сім’ї, розвинути практичні вміння реалізації культури взаємин з дитиною старшого дошкільного віку.

Основні завдання тренінгу: поглиблення знань батьків про особливості розвитку дитини старшого дошкільного віку, формування гуманних моральних якостей особистості дитини (бажання чинити добро, прояв чуйності, уважності, співчуття іншим людям, чесності та щирості у взаєминах з рідними); набуття практичних умінь і навичок застосовувати гуманні методи сімейного виховання.

За особистісно орієнтованого підходу до роботи з батьками дітей варіюється час на опанування батьками тренінговим матеріалом, враховується рівень готовності батьків до виховання культури взаємин з дитиною, створюються оптимальні умови підвищення культури міжособистісних взаємин.

Заняття з підготовки батьків до виховання культури взаємин з дітьми спрямовані на вивчення сімейного кодексу культури взаємин батьків і дітей; визначення ефективних способів виховання культури взаємин батьків і дітей старшого дошкільного віку; вдосконалення системи виховання у дітей доброзичливості, чуйності, щирості як основи реалізації культури взаємин між дорослими і дітьми.

Застосування різних форм і методів організації тренінгу (лекція-діалог, розповідь-діалог, лекція-дискусія, “круглі столи», ділові та рольові ігри, інсценізації тощо) забезпечує системність і безперервність активізації процесу виховання культури взаємин батьків і дітей в сім’ї і дошкільному закладі.

Зміст програми

Тема 1. Дитина — дзеркало життя своїх батьків.

Лекція-діалог “Сім’я в житті дошкільника». Ознайомлення з поняттями “культура взаємин», “культура спілкування», “культура поведінки”. Укладання словника батьківської педагогіки. Опрацювання правил культури міжособистісних взаємин у сім’ї і дошкільному закладі. Написання творів “Моя дитина», “Я — вихователь”, “Моя сім’я”.

Тема 2. Батьківська позиція — розуміння, визнання і прийняття дитини.

Бесіда ”Особисті якості батьків у вихованні культури взаємин з дитиною».

Дискусія “Визнання дитини. Право дитини бути індивідуальністю”. Вправи на виявлення безкорисливих спонукань до взаєморозуміння і взаємодопомоги в сім’ї. Круглий стіл “Типи батьківської турботи про дитину, форми прояву».

Тема 3. Батьки очима своїх дітей.

Лекція-діалог “Сім’я як гарант безпеки дитини. Чинники впливу батьків на дитину”. Добір характерних умінь і навичок дитини для реалізації культури взаємин з батьками. Ознайомлення батьків із малюнками дітей на тему “Я і мій тато” “Я і моя мама», “Я і мої рідні». Інсценування найтиповіших ситуацій спілкування батьків і дітей у сім’ї.

Тема 4. Сімейний кодекс культури взаємин батьків і дітей.

Розповідь-діалог “Виховний ідеал української сім’ї — людина високої культури». Складання характеристики ідеалу сучасної сім’ї (цінності, правила і норми культури поведінки, спілкування, культури взаємин батьків і дітей).

Педагогічні заповіді сімейного кодексу. Розробка пам’ятки заповідей. Конкурс сімейних девізів, педагогічних кредо у вихованні культури взаємин батьків і дітей у сім’ї. Обговорення книжки В.О. Сухомлинського “Батьківська педагогіка». Написання листа дитині (за зразком твору В.О. Сухомлинського “Листи до сина”).

Тема 5. Культура взаємин батьків і дітей старшого дошкільного віку.

Бесіда “Етнопедагогіка про культуру батьківсько-дитячих взаємин”. Дискусія “Національні традиції культури спілкування батьків з дітьми».

Складання історичної карти-характеристики культури міжособистісних взаємин за географічним, урбаністичним, культурно-релігійним, юридичним принципами: місто, село, регіон, область, місцевість, освітянсько-культурні надбання, традиції, обряди. Виставка педагогічної і методичної літератури, літературної творчості батьків і дітей на тему “Батьки і діти — культура взаємин у сім’ї». Обмін досвідом виховання культури батьківсько-дитячих взаємин. Складання порад батькам і дітям: “Робіть! ” “Не робіть!»

Тема 6. Сім’я на планеті Земля.

Лекція-дискусія “Українська сім’я у європейському і світовому просторі». Обговорення пріоритетів розвитку інституту сім’ї різних країн і народів. Концепція “Сім’я і родинне виховання» — перехід до нового типу гуманістичної взаємодії школи і сім’ї (огляд нормативно-правових документів, програм, сучасних концепцій сімейного виховання). Складання пам’ятки “Суспільство про законний статус дитини».

Тема 7. Батьки і діти: дефекти спілкування в сім’ї.

Круглий стіл “Культура сімейного життя дитини». Обмін досвідом про особливості взаємодії материнських і батьківських оцінок у ставленні до сина чи доньки; культуру розв’язання проблемних ситуацій в сім’ї.

Складання карти головних причин і порушень культури взаємин батьків і дітей старшого дошкільного віку. Обговорення відеосюжетів реального сімейного життя: “Мама і дитина вдома», “Тато і дитина вдома», “Батьки і діти в гостях», “Дитина і батьки на дачі».