1. В чому схожість та відмінність розуміннія філософії у Платона (Діалоги «Федон» та «Теєтет), Декарта («Начала философии») та Гегеля («Кто мыслит абстрактно?»)?

«Лінією Платона у філософії» дотепер називають школи філософського ідеалізму, головним чином — об’єктивного ідеалізму. Платон вважав, що ідеї, поняття й інші духовні (розумові) утворення існують самі по собі у відриві від матерії; що саме ідеї є тією істиною, що лежить в основі всього існуючого. А матеріальні предмети і явища, за Платоном, є лише похідними від ідей; матеріальне буття — буття неістинне, неіснуюче, міонічне.

Питання про те, яким чином людина осягає істину, отримує достовірні знання про світ, інший основоположник філософії Нового часу — Р. Декарт — вирішує принципово іншим чином.

Декарт знаходить нову універсальну точку відліку для пізнання: розгляд речей не самих по собі, а стосовно нашого інтелекту. Наука — це зумовлений людським розумом спосіб розгляду речей.

Декартова філософія стала провісником механістичного світогляду. У ній виділяються дві самостійні субстанції світу — матеріальна, відмінною характеристикою якої є протяжність, і мисляча, для якої характерна непротяжність і неподільність. Людина в Декарта виявилася дуалістичне розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начала. Усі живі організми Декарт розглядав як машини, механічно діючі істоти. Таке і людське тіло, але воно є такою машиною, у яку Бог уклав душу. Розум, здатність раціонального судження є істотною особливістю людини, її винятковою якістю. Причому розум — основа не тільки пізнання, але і доброчесної поведінки.

Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається з відчуття. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що само себе визначає. Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза — антитеза — синтез. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення моральності як праві суб’єктивної волі.

Суттєвим здобутком гегелівської філософії був також висновок про розвиток людської культури, який розумівся досить широко як формування власне людського життя, що суттєво відрізняється від «природного стану», в якому перебували давні люди. Розвиток культури Гегель вважав спрямованим «метою Розуму», яка полягала в тому, щоб наполегливою працею була усунена природна простота. Розвиток культури, в розумінні Гегеля, нерозривно пов’язаний з трудовою діяльністю та її прогресом.

 2. В чому полягає логіка у розвитку історії філософії? Як її розуміють Аристотель («Метафізика») та Гегель («Лекции по истории философии»)?

Філософія має справу з найбільш загальними, фундаментальними проблемами існування світу, а саме: його єдності, природи, тенденцій розвитку тощо. Знання ж загального, фундаментального є виключно важливим для пізнання істини, оскільки у загальному більше суттєвого, ніж у частковому. Не випадково, патріарх світової філософії Аристотель, якого Гегель називав “вчителем людства” стверджував, що “той, хто знає загальне, знає більше того, хто знає часткове”.

Пізнати, з’ясувати загальне – непросто, бо воно неочевидне. Загальне це таке, що не сприймається на рівні відчуттів. Загальне є продуктом логічного мислення. Воно являє собою основну підвалину наукового знання. Аристотель підкреслював, що “знанням в найбільшій мірі володіє той, хто знає загальне. Мабуть, важче всього для людини пізнати саме це, найбільш загальне, бо воно дальше всього знаходиться від чуттєвих сприйнять”.

Уявлення про предмет в цілому, його цілісне бачення є надбанням розуму людини, свідченням могутності її інтелекту, здатності з’ясовувати найбільш загальні закономірності розвитку всього сутнісного. “Філософія, — відзначав Гегель, — займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле (прослідковує загальні закономірності…)”.

3. Що обумовило виникнення філософії? Чи можна вважати епос Гесіода філософією?

Питання виникнення філософії пов’язане зі становленням світогляду, його розвитком та ступенями зрілості. Відомо, що ще в сиву давнину людина почала осмислювати свої дії щодо природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати, помирати, тому й діяли, щоб вижити. Виробляли програми таких дій, які б сприяли їх виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі з цих дій були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина  почала приписувати природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи, викликали її доброзичливе ставлення до себе. В результаті виникла міфологія.

У своєму епосі Гесіод фактично «створює» та описує всії грецьких богів.

Вступом Теогонії є гімн Музам і звернення до них за допомогою. Як він оповідає, вони одного разу з’явилися йому, коли він пас стада у підніжжя гори Гелікон, і вручили посох з лаврового дерева.

Першими істотами, що згадуються Гесіодом є Хаос, Гея, Тартар, Ерос, Ніч та їх потомство, яке складає перше покоління богів.

Дуже важливим є те, що Гесіод звертається до таких питань як початок та кінець. Він говорить про те, з чого все виникло і як розвивалось.Адже як ми вже знаємо, Гомера (автора «Ілліади і Одіссея») та Гесіода(«Теогонія»)абсолютно правомірно вважати попоредниками грецької філософії (мілетців) і саме з них починається історія грецької теоретичної думки.

Гесіод не просто систематизував вже існуючі повір’я і міфи, але й просто напросто переробив Східну космогонічну схему, наповнивши її еллінськими іменами богів, не претендуючи при цьому на оригінальність. Ця схема стала класичною і її сприйняли в Елладі та Римі. Але вона не була єдиною.

 4. Чому Платон, а не Фалес вважається зачинателем європейської метафізики? (Платон «Гіппій більший»)

Для розгляду питання про Платонівський зачин метафізичного мислення і традиція європейської метафізики нам дається опрацювати діалог Платона «Гіппій Більший». Цей розділ досить легкий для сприйняття, адже він постає у вигляді діалогу між Сократом та Гіппієм. Головне питання постає у визначенні «Що таке прекрасне?». Гіппій наводить багато прикладів серед них прекрасна дівчина, кобила, горщик, камінь; вони постійно порівнюють одну річ з іншою, щоб знайти істинне значення прекрасного. Так згадується порівняння людини з богами — «наймудріший з людей, якщо порівнювати його з Богом, видасться мавпою і розумом, і красою, та й всім іншим». Кожну річ робить прекрасною те, що саме для цієї речі підходить. Також автор говорить, що неможливо, щоб щось сталось з усіма, було для всіх прекрасним. Вони приходять до висновку, що прекрасне — є корисне, а також є причиною блага; це приємне, що стає доступним за допомогою зору і слуху. Але все одно до якого б висновку вони не приходили, Сократ знаходить спосіб його спростувати. В кінці, коли вони так і не змогли точно сформулювати, що є прекрасне, Сократ робить висновок, що «Прекрасне — це склдано.»

Філософські погляди, як і уся творчість Платона, справили величезний вплив на історію філософської думки, на європейську культуру взагалі. Кризові ситуації в соціально-політичному і культурному житті європейських народів завжди народжували попит на ідеї Платона, вихід із кризи завжди вбачався в розвитку і застосуванні  ідей Платона до вирішення злободенних проблем. Зародження і твердження християнства, революційні рухи Середньовіччя, Відродження, Протестантизм, Гуманізм, Французька буржуазна революція значною мірою надихалися платонізмом, рухалися в руслі ідей Платона.

Засновник Мілетської школи і перший давньогрецький філософ  Фалес з Мілета (624-547 роки до нашої ери)  першоосновою світу вважав воду. «Усе з води й у воду повертається», — говорив він. Для свого часу Фалес був великим математиком і астрономом.

Метафізика Платона – це перша метафізика, яка ставить наголос не на матеріальних першоосновах, які підвладні нашим органам чуття, а ми можемо пізнати їх трансцедентильно-інтуїтивним засобом пізнання, суттю якого є відкриття ідеї через мислення як чисту діяльність душі.

5. Хто, коли і як критикував метафізику? (софістична критика – три питання Горгія, Гайдеггер про «завершення та подолання метафізики», Ліотар – постмодерна критика). Як ви розумієте, що таке постметафізика?

Платонівський зачин метафізичного мислення полягав в знаходженні суті речей, наприклад у суперечці про суть прекрасного — спроби знаходження не того, що є прекрасним, або що таке прекрасне у суб’єктивному розумінні, а що таке прекрасне само по собі. Таким чином, це перегукується з платонівським світом ідей, тобто первинних об’єктивних образів, вивчення та сприйняття яких складає метафізику.

Подолання метафізики за Хайдеггером полягає у відкиданні усього, що обмежує наше сприйняття, усіх ідолів, які описує Бекон, сприйняття світу як трансцедентальної речі. Мартін Хайдеггер висловлює гарну позицію, адже дійсно, для неупередженості сприйняття людина повинна мислити не шаблонно. Але, він, так само, як і Кант описує номенологічне поняття, адже людина, як би вона не намагалась, ніколи не зможе перебороти себе, вона вчиться на досвіді інших, і робить шаблонні помилки.

Мартін Хайдегер у праці «Що таке метафізика» ставить, насамперед, питання, чи можна розглядати Ніщо як суще. Якщо наука трактує поняття «Ніщо» як те, що «не існує», то заперечити це твердження можна відразу ж, поставивши запитання «Що Є ніщо?». Тобто ми заздалегідь припускаємо, що Ніщо існує як деяке суще.

Насправді ж, згідно з Хайдегером, Ніщо є запереченням всієї сукупності сущого. Таким чином, Ніщо підводиться до повного заперечення логіки, відповідно — заперечення дії розуму, оскільки процес логічного мислення є складовим дії розуму.

У 1979 р. в книзі «Стан постмодерну» вперше у загальному та рельєфному вигляді Ліотар виявив основні риси постмодернізму, що надало йому філософського та глобального виміру. Для одних він став своєрідною інтелектуальною модою, інші вважають його перехідною епохою, а Ю. Хабермас відмічає, що ми можемо тільки говорити про виправлення помилок та внесення поправок у філософію модерну, а твердження про постмодернізм безпідставні.

 

 6. Яким чином філософія відкриває та вивчає логіку мислення? (Апорії Зенона, Аристотель «Категорії», Рассел «Закон исключенного третього»)

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об’єднані під спільною назвою «Органон» («Знаряддя»). Головною ж його філософською працею є «Метафізика». При цьому слід пам’ятати, що в часи Аристотеля слова «метафізика» ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тобто «метафізика».

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє «першу» і «другу» філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але «друга». Предметом «першої» філософії є не природа, а те, що існує за нею. «Перша філософія, за Аристотелем, – наука «найбільш Божа» у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є «божественні предмети». Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Аристотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

На особливу увагу заслуговують апорії Зенона Елейського (бл. 490–430 р. до н.е.) і суперечливий стиль його мислення, що за допомогою парадоксальних доведень піддавав істини сумніву. Він висунув 45 апорій (протиріч, парадоксів), з яких до нас дійшли 9. Його апорії спрямовані проти множинності, нескінченності й руху. Чотири з апорій, які дійшли до нас, іменуються апоріями руху, це апорії «Ахілес і черепаха», «Стріла, що летить», «Дихотомія», «Стадії». Так, у апорії «Ахілес і черепаха» стверджується, що швидконогий Ахілес ніколи не наздожене черепахи, тому що поки він пройде відстань до черепахи, черепаха за цей час пройде деяку відстань, після проходження ним цього нового шляху черепаха пройде новий відрізок шляху й т. і. За логікою суджень цей процес нескінченний, тому що черепаха увесь час буде випереджати Ахілеса й буде проходити певну відстань, перш ніж Ахілес пройде попередню відстань. Але в дійсності виходить інакше. Ахілес, маючи більшу швидкість, повинен обігнати черепаху. Парадокс полягає в логіці суджень, яка не відповідає реальній дійсності.

За Расселлом філософія не зводиться до аналізу буденної мови, як вважають послідовники філософії мовного аналізу, і ії роль не обмежується функцією загального методу розв’язання практичних проблем, на чому наполягають прибічники прагматизму. Расселл обстоював філософське поняття кореспондентної істини як відповідності фактам, які як такі значною мірою не піддатливі людському контролю. На його думку, об’єктивне поняття істини впроваджує необхідний елемент стриманості людини щодо універсуму і тим служить противагою прагматистському «отруєнню владою».

7. В чому полягає логічна довершеність знань? (Фреге Г. Мысль: Логическое исследования, Кант Трактаты. Логика)

Кант стверджує, що логіка є наука про розум не тільки по формі,а й по матерії — це апріорна наука про необхідні закони мислення,проте не по відношенні до окремих предметів, а всіх взагалом. На думку І.Канта ми досягаємо істинності шляхом мислення,а не на основі чогось. Наше знання не формується не на досвіді,а передує йому,тому поки ми не доведемо його істинності,то до того моменту не знатимемо,що воно істинне. Кожне наше знання,- вважає він, — починається з почуттів,переходить згодом до розсудку і закінчується в розумі. Розсудок це мислення,яке оперує поняттями і категоріями. Тому необхідно починати мислити не опираючись на досвід.

Фреге був впевнений, що для логіки істина дуже важлива. Логіка пов’язана з істиною, як фізика з теплом. А саме думка — це те, до чого відноситься поняття істинності. Наша думка признається істинною не сама по собі, а тільки в залежності від того, чи співпадає вона з чиєюсь іншою думкою чи ні.

Готтлоб Фреге стверджує, що естетика співставляється із прекрасним, естика- з добром, а логіка- з істиною.Відкривати істину- задача науки. Логіка призначена для пізнання законів істини. Із законів істинності виводяться правила, визначаючі мислення, судження, заключення.

8. Як філософія визначає спосіб пізнання? (Парменід про два шляхи пізнання, систематизація знань у «Лікеї» Аристотеля Платон про символ печери у «Державі», Декарт про метод пізнання у «Міркування про метод»)

В історико-філософській традиції аналіз давньогрецької логіки розпочинається з рубежу IV-V ст. до н.е, а саме: з діяльності  Парменіда (540-470) — представника елейської школи, що виникла на території „Великої Греції” (південь сучасної Італії). Він дав перше формулювання закону тотожності, розглядав його як свідчення незмінності змісту думки. Парменід ототожнював буття і мислення і вважав цей закон також і законом буття.

Одне й те саме думка (noema) і предмет думки (noeton), адже без буття, в якому втілена думка, не знайдеш думки. (                                                                                                                  Парменід). Парменід висунув тезу про відмінність  позірності від справжнього знання суті, що в подальшому було розвинуто у філософії Платона.

Парменід і його послідовники переконливо показали, що результатом людського пізнання є не одна, а дві різні картини світу — чуттєве сприйняття дає одну картину світу, а розум — іншу, причому ці картини світу можуть бути принципово протилежними.

За Парменідом, є два шляхи пізнання — «шлях істини» й «шлях думки». Шлях істини це пізнання єдиного буття за допомогою розуму, виділення його з нескінченної якісної різноманітності речей, що є небуттям. Шлях істини — це відділення буття від небуття. Шлях уявлення — це пізнання образів на рівні чуттєвого сприйняття, що не дає знання буття, а тільки рухається на рівні поверхневих властивостей речей, на рівні явища, небуття. Шлях уявлення — це шлях нефілософського, хибного пізнання.

Саме Аристотелю належить систематизація знань, заснована на двох принципах — предметному та цільове. Він ділить науки на три великі групи: теоретичні, які мають на меті саме знання і діляться на першу філософію, фізику і математику; практичні, мета яких — керівництво людським поведінкою і в число яких входять етика, економіка і політика, і творчі, що мають призначенням досягнення користі і здійснення прекрасного: поетика, риторика і мистецтво (techne — безпосередньо уживане дослідне знання). Різні частини і теми цієї сукупності античних знань розробляються після смерті Арістотеля у його школі — Лікей.

З викладу “притчі про печеру” починається сьома книга “бесід” про суть поліса (Держава VII 514 а 2-517 а 7). “Притча” розповідає одну історію. Розповідь розгортається в бесіді Сократа з Главконом. Перший викладає історію. Другий демонструє здивування, що пробуджується. Що укладаються в дужки місця прикладеного перекладу виходять за рамки грецького тексту, пояснюючи його.

Печерне приміщення – “образ” для “області місцеперебування, що (повсякденно) показує себе погляду”. Вогонь у печері, що горить десь вище тамтешніх мешканців, є “образ” для сонця. Зводи печери зображують небесний звід. Під цим зводом, надані земні і прив’язані до неї, живуть люди. Те, що їхній отут оточує і зачіпає, є їхнє “дійсне”, тобто існуюче. В цьому печерному приміщенні вони почувають себе “у світі” і “вдома” і знаходять тут на що обпертися.

«Міркування про метод» (1637) – один із найважливіших творів Р. Декарта, у якому стисло викладено принципи його філософії. Складається з 6 частин: про науки (частина 1); про науковий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (частина 5); про засоби розвитку наук (частина 6).

У першій частині Р. Декарт, визначивши розум як «…здатність правильно судити і розрізняти істинне від хибного», стверджує, що ця здатність однаковою мірою властива всім людям на відміну від тварин, які її позбавлені. Той факт, що деякі люди досягають великих успіхів у пізнанні, пояснюється їх вмінням керувати власним розумом. «Здоровий глузд є річ… найбільш поширена у світі».

Тому центральною проблемою науки і філософії, вважав Р. Декарт, є проблема методу, який потрібен для керування розумом та успішного просування у пізнанні природних закономірностей.

9. Що таке модерна наука? Яким чином ставиться під питання науковий ідеал об’єктивного пізнання у теоремах Геделя, працях Фейерабенда та Куна («Структура наукових революцій»)?

Гедель переконливо довів, що не може бути такої раціонально-теоретичної системи, яка була б одночасно і несуперечливою сама з собою за своїми складовими елементами і в той же час доказовою у всіх своїх частинах. (Теорема Геделя.)Таким чином будь-яка теоретична система (гіпотеза, концепція, теорія, теорема, вчення тощо) утримує в собі такі положення, що їх сприймається без доведення, або істинність яких може бути доведена лише в іншій, “більш високій” теоретичній системі — в мета системі.

Хоча теорема Геделя була раціонально-теоретично сформована і доведена лише в ХХ столітті, філософія ще з її перших кроків історичного існування постійно намагалася знайти раціонально-теоретичні основі самої себе в собі самій. І це теж закономірно, бо філософія, будучи найвищою формою раціонально-теоретичної система, немає нічого вищого над собою. Правда,   філософами, що займалися частковими проблемами або окремими темами світоглядних знань, ця проблема гостро не ставилася. Проте її ніяк не могли уникнути ті, хто намагався дати повну систему філософського світогляду. Більшість з них вважали, що вимог теореми Геделя можна уникнути, якщо, перш за все, почати філософію з найбільш значущого, основоположного, початкового, зазначивши яке, можна безперешкодно розвивати світоглядні проблеми до їх повної вичерпаності.

З часів Куна і Фейерабенда не викликає сумніву наявність ірраціональних моментів в науці, як і в будь-якій іншій області людської діяльності. Наші російські колеги висвітлили інший бік справи, розглянувши різні історичні типи раціональності, які не завжди є суто науковими, та раціональність позанаукового.

Про роль свободи стосовно прогресу П.Фейєрабенд писав, що свобода є єдиний принцип, що не перешкоджає науковому прогресу, на користь якого допустимо все («anything goes») [1].

Зокрема, він спочатку намагаючись поліпшити теорію «критичного раціоналізму», дійшов висновку про необхідність іншого підходу до проблеми. У своїй праці «Проти методологічного примусу» центральною темою роботи стає обґрунтування принципу методологічного анархізму як більш відповідного справжній динаміці наукового знання, що лише вельми віддалено нагадує послідовне і чітке наближення до всеосяжної істини. Насправді історія науки — це історія проб, помилок і помилок, вона набагато складніша і цікавіша, ніж її подальші абстрактні раціоналістичні реконструкції. Можливість її кумулятивної інтерпретації забезпечується відповідною науковою ідеологією, орієнтованою на послідовну десуб’єктивацію знання і піднесення його еволюції в перед заданому контексті наближення до об’єктивної істини. Зі всілякого історичного дискурсу така раціоналізація виділяє лише ті факти, які працюють на сучасний стандарт, а все конкретно-індивідуальне і психологічно-особове відкидається як випадкове та неістотне. Образ науки, що формується при цьому, наділяється характеристиками вищого арбітра в питаннях пізнання, незалежного від авторитетів. Подібна абсолютизація науки і її методології необхідно має бути заперечена, оскільки, з одного боку, безглуздо обмежувати себе окремими епістемологічними розпорядженнями, коли звертаєшся до аналізу невідомих явищ. Можливо, їх секрети краще розкриваються виходячи з яких-небудь альтернативних точок зору. В будь-якому разі, різноманіття пізнавальних стратегій завжди перспективніші, ніж їх дефіцит.

Методологічний анархізм, проголошений Фейєрабендом, виступає як спосіб подолання консервативних і антигуманних традицій дисциплінарно обмеженої наукової раціональності. Критикуючи класиків анархістської ідеології, Фейєрабенд докоряє їм в непослідовності позицій. Відкинувши соціальні і політичні обмеження, вони не ризикнули зазіхнути на науку, що зрозумілася ними як царство розуму і свободи.

 10. Як філософія впливає на досвід життя людини? В чому полягає ідея «довершеного суспільства» та ідея «піклування про себе»? (кініки, Сенека «О блаженной жизни», Паскаль Б. Из «Мыслей» )

Ставлення людей видатного розуму до сучасного їм суспільства було дуже різним у різні часи. У інші, щасливі епохи вони в цілому перебували у гармонійному згоді з навколишнім середовищем, безсумнівно, пропонуючи такі реформи, які здавалися їм необхідними, але навряд чи будучи впевненими, що їхні пропозиції будуть вітатися, і ставлячись з симпатією до того світу, в якому їм доводилося жити, навіть якщо він залишався нереформовані.

Ідея досконалого суспільства полягає в тому, що людина своїми зусиллями може змінити своє суспільне життя та соціальний порядок, орієнтуючись на певний соціальний ідеал.

Починаючи з Піфагора ідея досконалого суспільства існує протягом всієї європейської історії та складає постійний елемент європейської метафізичної традиції.

Два вирази теми піклування про себе в модерній філософії:

• в філософських працях Монтеня, Паскаля (аналіз досвіду повсякденного життя, відхід людини від глобальних проблем в досвід свого життя
• нові версії розуміння людини (екзистенціалізм К’єркегора, волюнтаризм Шопенгауера, надлюдина Ніцше тощо)

Однією з задач, котру вирішує філософія на протязі свого розвитку, є розробка соціальних сценаріїв поліпшення суспільства та практик піклування про себе, що вказує на її тісний зв’язок з практикою та інтересами життя.

11. Що таке гуманізм? Розуміння людини у Піко делла Мирандолли («Речь о достоинстве человека» та Сартра («Екзистенціалізм – гуманізм»). Що таке постгуманізм?

Гуманíзм — визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Гуманізм це ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.

Гуманістичний світогляд протиставляється світоглядам, для яких людина не стоїть на вершині піраміди цінностей: релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси певного класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси імперії тощо.

Обґрунтовує свою думку Піко де Мірандола таким чином: всі Божі істоти створені для того, щоб бути тим, чим вони є, а не чимось іншим. Лише людина, навпаки, має все те, що властиве окремим створінням. Властивості людини не зумовлені відразу, але визначені таким чином, що вона сама ліпить свій образ згідно з наперед обраною формою. Бог прийняв людину як витвір невизначеного образу і поставив її в центр всесвіту. «Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний майстер, сформував себе в образі, який ти обереш. Ти можеш переродітісь в нижчі, нерозумні створіння, але можеш переродітіся за велінням своєї душі і в вищі божественні. », — Так передає Піко делла Мірандола звертання Творця до людини. В людині, згідно з автором, присутні завдатку будь-якого життя. І якщо вона не задовольниться ні якости рослини, ні долею тварини, ні долею янгола, то в цьому випадку вона явить «незвичайний дух, створений за образом і подобою Божою, той, що був розміщений вище всіх речей, і який залишається вище всіх речей» . І основна мета людини, її вище призначення, розкривається в заклику: «Нам слід знехтувати земним, відкинути небесне і врешті-решт, заліщівші позаду все, що є в світі, поринути в розташовану над світом курію, найближчу до найвищої божественності». І існує тільки один шлях до цієї вищої божественності — це шлях до розуму, до очищення душі від бруду невігластва, до наповнення душі світлом філософії, удосконалення її пізнанням божественних речей. Тобто чистий спостерігальнік, який не відає плоті, заглиблення в надра розуму, це істота і не земна і не небесна. Це — найпіднесеніше божество в людській плоті. Мрією Піко делла Мірандолі за Л.М. Баткінім є «… на основі філософської релігії досягти якогось земного раю, якоїсь ідеальної гармонії, яка охоплює почуття і розум, мораль і політику природу і Бога».

Другою ідеєю цього твору, яка є тісно пов `язаною з першою , на мою думку є те, що для того, щоб досягнути (або спробувати це зробити) отої вищої божественної суті, не треба віддаватися тим суперечностей, які існують між різноманітними положеннями людської думки. За допомогою філософії душа має готуватися до майбутньої небесної слави. Наша душа може стати місцем перебування Бога тільки після того, як знищить у собі бруд за допомогою моралі і діалектики, прикрасить себе філософією та «увінчається гірляндами теології», це три етапи для наближення до вищого блага, щастя. І не тільки християнські та моїсеївські таїнства, а й теологія древніх, розкривають нам успіхи та достоїнства вільних мистецтв.

Ж.-П. Сартр акцентує увагу на здатності свідомості відриватися від реальності, конституювати нереальне.

Пізніше Ж.-П. Сартр прагнув урахувати вплив на людину як сімейних обставин, дитячих вражень (що вивчає екзистенціальний психоаналіз), так і суспільно-історичної практики.

Отже, Сартр розглянув увесь ряд обвинувачень: неможна розглядати екзистенціалізм як філософію квієтизму, бо він визначає людину по її ділах, та як песимістичне вчення, бо оптимістичніше, аніж покладання долі людини на її саму, нічого бути не може. Екзистенціалізм не намагається відбити людині охоту до дій, він стверджує, що вихід – лише в дії, надія і єдине, що позволяє людині жити – дія. Маємо справу з мораллю дії та рішучості.

 12. Філософія та релігія: взаємодоповнення чи взаємовиключення (Кентерберийський «Прослогион», Абеляр «Глоссы к «Категориям» Аристотеля, Antony Flew «God and the Big Bang»)

Прослогіон» А. Кентерберійського нагадує моливу, є дещо спільне з «Сповіддю» Блаженного Августина. Цікаво що в «Прослогіоні» Ансельм по-суті стверджує, що людський розум обмежений і не може зрозуміти усі догмати віри, але розум те, що доповнює віру (» …Ти, що даруєш вірі розуміння!») , бо Бог створив людину і дав їй розум не просто так, отже розум аж ніяк не відкидається. а в «Сповідді» Августина також завдяки розуму відбувається процес пізнання Бога , я знайшла таку цитату ( прошу мене пробачити, але укр. варіант «Сповіді» ще не знайшла в неті: » Дай же мне, Господи, узнать и постичь, начать ли с того, чтобы воззвать к Тебе или с того, чтобы славословить Тебя; надо ли сначала познать Тебя или воззвать к Тебе. Но кто воззовет к Тебе, не зная Тебя? Воззвать не к Тебе, а к кому-то другому может незнающий. »

Ансельм Кентерберійський виступає за те, що Бог є чимось важко зрозумілим для нашого розуму, іде проти тогочастних церковних статутів, проти церковної впевненості у тому, що духовенство може надати мирянам вичерпну інформацію про Бога та його задуми. Він вважає, що Бог є те, більше чого неможна уявити, чим ставить під сумнів авторитет церковної влади та їх особливий зв’язок з Богом.

Характерною рисою абелярівського типу філософствування було повернення до авторитету розуму як інструмента та критерію в пошуках істини. Провідний у філософсько-теологічних пошуках принцип Середньовіччя — підпорядкування розуму вірі, в дослідженнях Абеляра починає трактуватися відмінним від попередників чином — як підпорядковане зрозумілим освіченим та простим людям формам, а не тільки тезовим висловлюванням.

Абеляр наполягає на раціонально-доказовому сприйнятті істини, оскільки й необхідно людині не тільки сприймати, а й вміти захищати. У творі «Так і ні» Абеляр аналізує погляди авторитетних церковних авторів, використовуючи Біблію і показує протиріччя даних висловлювань. В результаті цього аналізу виникають сумніви в деяких догмах церкви, християнського віровчення. З іншого боку, Абеляр не має сумнівів в основних положеннях християнства, а лише закликав до осмисленого їх засвоєння. Він писав, що той, хто не розуміє Священного писання, подібний до віслюка, який прагне витягти з ліри стрункі звуки, нічого не розуміючи у музиці.

Філософський твір Абеляра започаткував руйнування віри в авторитет Біблії, богословських праць і самої церкви. Він відіграв значну роль у подальшому розвитку вільнодумства.

13. Філософія та мистецтво: взаємодоповнення чи взаємовиключення (Гадамер «Философия и поэзия»)

За словами Гадамера, близькість філософії та поезії була усвідомлена ще в часи Гердера й німецької романтики.

З одного боку, каже Гадамер, поезія та філософія – різні, вони як «близьке і далеке», як образ і поняття. Але ж, з іншого — вони схожі, адже мова – «спільний засіб для мислення й для творення», тому «будь-яке мовлення завжди спроможне звертатись і до образу, і до думки».

Однак і філософське, і поетичне слово, застерігає Гадамер, потрібно відрізняти від буденного. З цього приводу він наводить цікаву притчу Поля Валері, в якій повсякденна мова порівняна з дрібною розмінною монетою, що самі по собі не мають вартості, яку символізують, і протиставляє їм старий золотий, створений з металу, вартість якого відповідала його номінації (маючи на увазі під старим золотим поетичне слово, яке саме є тим, що воно представляє).

у поетичномого і філософського мовлення є спільна риса — вони не можуть бути помилковими, тому що немає жодних критеріїв, за якими їх би вимірювали. Але виражені у поезії і філософії слова «можуть розминутися самі з собою», як пише Гадамер. Це трапляється через те, що слово саме по собі порожнє, воно не має внутрішнього наповнення, а просто виражає щось. І «у випадку поезії це означає, що замість звучання чується відлуння чи то іншої поезії, чи засобів вираження, притаманних повсякденному мовленню. У випадку філософії це означає, що філософське мовлення застрягає в формальностях аргументації, або впадає в софістику».

Гадамер доводить це через розгляд двох крайнощів — ліричного вірша і діалектичного поняття. З лірики він виділяє т.зв. чисту поезію — poesie pure (як означив її фр.поет Стефан Малларме) — адже тут настільки важливо дотримати мелодику мови, що такий вірш практично неможливо перекласти.

В праці Гадамера «Істина і метод» автор показує, що науковий спосіб пізнання — не єдиний. Він визначає 3 види ставлення людини до світу:«естетичний», «історичний» та «мовний» — і стверджує, що саме досвід мистецтва є спосіб розкриття істини.

 14. В чому полягає філософський зміст питання про граничну достовірність? (Аристотель про чотири причини «Метафізика», Бекон «Новий органон», Декарт «Міркування про метод», Кант «Критика чистого розуму»)

Метою написання своєю Метафізики Арістотель визначає прагнення визначити причини і основи, що становлять мудрість, як найзагальніше і найсуттєвіше, хоч і найскладніше для нашого розуміння. Найдостойнішим же знанням Арістотель називає знання першопричин, оскільки на основі них ми можемо пізнати більше.

Далі Арістотель обґрунтовує класифікацію причин і проводить аналіз причин всього, які висували досократики ( Фалес, Діоген).

Бекон проголосив «Велике удосконалення наук» і тим самим породив нову формацію знання — новоєвропейську науку,яка вимагала критичної рефлексії і теоретичного оформлення.

Бекон пише про чотири види ідолів, які занапащають нашу свідомість і заважають нам чітко мислити. Ідоли роду — це чисто людські похибки у судженнях. Ідоли печери — це хибні уявлення окремої людини. Ідоли площі — наше спілкування з іншими, який викривляє не тільки дійсність, але й наше її сприйняття. Ідоли театру — ідоли філософії, релігії,різних догматичних вчень. Бекон,як мені здається, вважає найсуттєвішими і найстрашнішими останні. І ту важко не погодитись. Справді, масове захоплення філософією або релігією без досконального її пізнання часто закінчується погано.

Декарт пише, що щоб пізнати істинуми маємо один раз піддати сумніву все і зрештою дійти висновку що тут спекулятивне, а що потрібне. З потрібного — Я мислю,отже я існую. Тобто мислення — невідмінна потреба і найясніший доказ істинності. Для судження також потрібна воля, яка виражає схвалення до того, що ми сприйняли розумом. І Бог як субстанція і як причина всіх речей — теж необхідна і істина ідея, за  Декартом.

15. Чому філософію не можна вважати догматичним знанням? (Кант «Критика чистого розуму», Ж.-Ф. Ліотар. Вступ. Постмодерніська ситуація, постметафізика)

Під догматизмом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням. Юм, поставивши під сумнів цю позицію, не запропонував нічого взамін. Кант виробив свій підхід до розв´язання цієї проблеми, назвавши його конструктивним критицизмом.

Синтетичні судження поєднують різні за змістом поняття. Вони бувають апостеріорними (заснованими на досвіді типу «вода кипить при 100 °С»). Їх зміст вірогідний, і вони не можуть відігравати вирішальну роль у науці. Але в науці існують і синтетичні апріорні судження на зразок «пряма — найкоротша». Ці судження не виводяться з досвіду, але дають нове знання. Разом з тим вони як аксіоми є фундаментом науки. Тому в основній своїй праці «Критика чистого розуму» Кант ставить запитання: як можливі синтетичні апріорні судження в математиці, природознавстві та метафізиці (філософії)? Відповідаючи на них, філософ розрізняє три здатності людини: чуттєве споглядання, розсудок і розум.

У чуттєвому спогляданні, на думку Канта, матеріал від речей в собі впорядковується такими апріорними формами споглядання, як простір і час. Отже, простір є не формою самих речей, а суб´єктивним способом упорядкування чуттєвого матеріалу.

Внесок Ліотара у дискусію про “постмодернізм” у філософії, мистецтві і політиці є винятковим – як за наповненістю, так і за стилем. Новаторськими є його самобутні міркування про мову, час, бажання, виробництво і правосуддя, узагальнені у визначальній концепції “різного”, тобто розходження між двома сторонами, що не може бути зведене до нейтральних категорій консенсусу, чи універсальности симетрії. Це та “висока нездоланність речі”, котрою, за Ліотаром, характеризуються категорії “подія”, “явище” в етиці й естетиці.

Сучасне суспільство і культуру Ж.-Ф. Ліотар у праці «Ситуація постмодерну» характеризує в поняттях «постіндустріальне суспільство», «культура постмодерну». Ситуацію постмодерну філософ визначає як «недовіру до метанарративів» і розглядає «атомізацію» соціальності в бурхливій мережі мовних ігор. Останні постають шляхом до «абсолютної інформації в будь-який конкретний момент», а наслідком — мовний «невичерпний резерв можливих суджень».

 16. В чому полягає недовіра до культури у «філософіях підозри» (Маркс, Енгельс «Маніфест Комуністичної партії», Ницше «Воля к власти», Фрейд «По ту сторону удовольствия»)

«Маніфест комуністичної партії», написаний в грудні 1847 — січні 1848 рр. і вперше вийшов друком окремим виданням у Лондоні 1848 р. англійською, французькою, німецькою, італійською, фламандською і датською мовами. В цій праці викладено основи марксизму, подано аналіз сучасного авторам суспільства і його проблем та вказані напрями вирішення цих проблем.

Марксистська філософія, разом з ніцшеанством та фройдизмом,  належить до так званих «філософій підозри», які створюють свою версію людського життя, що ґрунтується на деструкції принципу тотожності раціонального мислення та буття. «Філософії підозри» заперечують роль самосвідомого суб’єкта, як основного героя людської культури та людського буття. Кожна з цих філософій висуває свого «кандитата» на роль основного героя людської культури (це може бути надлюдина за Ніцше, дитина за Фройдом або пролетар за Марксом та Енгельсом). Тобто можна сказати, що всі «філософії підозри»  висувають недовіру до  культури (власне тому мають таку назву) і основною задачею вважають  виявлення справжньої достеменної дійсності, яка ховається за  прикриттям фіктивного образу культури. Отже, який погляд на дійсність пропонує нам Маркс? Він вважав, що єдино правильним поглядом на історію є суто матеріалістичне та наукове розуміння (суть якого полягає у залежності суспільної свідомості від суспільного буття), необтяжене впливом будь-якої ідеології. І єдиним прошарком (класом) суспільства, який може споглядати історію саме так, є пролетаріат, котрий власне і є, як було сказано вище, головним героєм людської культури для марксистів.

Отже, про що саме ідеться у програмному творі марксистів, а саме у «Маніфесті комуністичної партії»? По-перше, наголошується на тому, що вся попередня історія суспільств була історією боротьби класів і навіть в сучасному авторам суспільстві існує ця боротьба.  Змінилося лише те, що суспільство розділилося на два табори – буржуазію і пролетаріат.  При чому один клас (буржуазія) відверто експлуатує інший – пролетарів, навіть не намагаючись, як раніше, чимось прикрити свою експлуатацію. Завдяки цій надмірній та безжалісній експлуатації, коли людину-пролетаря ставлять на одну ланку із машинами, завдяки яким можна заробляти гроші, буржуазія і накопичує свій капітал. Життя людей за такою схемою є чистими грошовими відносинами і всі його сфери є просто надбудовою над економікою – все вирішує економічно-фінансовий фактор. Автори характеризують пролетаря як людину, в якої немає власності і це є первопричиною та вихідним фактором того, що серед пролетарів панує вже зовсім інша моральна доктрина, змінюються, наприклад, стосунки у сім`ї, вони відмінні від буржуазних, змінюється і ставлення до поняття нації та релігії – тобто пролетар – це людина без національності і здебільшого не релігійна  і не віруюча, до поняття закону і моралі – все це бачиться як засіб, яким підтримується панування буржуазії і який забезпечує захист її економічних інтересів.

Ніцше визнав себе носієм «філософії підозри», тобто філософування такого типу, до якого наступні генерації філософів будуть відносити і Фройда. Важливо і те, що свою глобальну філософську підозрілість Ніцше проголошує не як абстрактну філософську позицію, а у щільному зв’язку із своєю власною хворобою та власним досвідом самозцілення від неї.

17. Теза Ніцше «Бог помер» як основа спростування і переоцінки цінностей (Ніцше «Воля к власти», Гайдеггер «Европейский нигилизм»)

Ніцше вважає,що християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини, тому потрібно провести переоцінку цінностей!

Водночас Ніцше намагається подолати нігілізм: безпосередньо його ознакою він вважає «збезбожнення світу», адже весь цей світоморальний порядок, який ґрунтується на релігії, втратив свою опору. Та філософ пішов далі і виявив більш глибоке, на його погляд «джерело зла» — саму християнську релігію, яка розколола світ на «істинний» та «неістинний». Після чого відкрилась «штучність» істинного, вищого світу, людині зостався тільки «неістинний», і це велике розчарування породило відповідну зневіру в попередні цінності. Ніцше ототожнив усе світобачення нового часу , оскільки воно змінило лише назви старих християнських ідеалів, але залишило одне –культ «неістинного» ідеалу.

Покінчивши з нігілізмом, можна усунути поділ світу, що приведе до нової ери –ери «надлюдини».

Ніцше був противником панування масової свідомості ,яка найвищою мірою виявилась у гітлерівській Німеччині.

Ніцше прагне провести «переоцінку всіх цінностей», тобто позбутися всіх стареотипів, усталених ідеалів, переосмислити християнську мораль, але не повністю відмовлятися від цієї моралі.

Сама теза Ніцше “Бог вмер” як основа спростування і переоцінки всіх існуючих цінностей може нам багато чого сказати. Якщо подивитися на це питання з такого боку, що «Бог вмер» в душі людини. Почала відбуватися суттєва переоцінка цінностей і не в кращий бік. Візьмемо навіть одне з пояснень нігілізму: «Реальної моральності» не існує.

 18. Як відбувається розрив з модерною традицією у лінгвістичній та феміністичній версіях «онтологічного повороту»? (Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus, Іриґаре Люс. Питання про іншого)

Найчастіше термін «лінгвістичний поворот» використовується в контексті спроби побудувати нову схему історії філософії. В цій схемі лінгвістичний поворот є одним з низки поворотів, які здійснила філософія і які призвели до кардинального оновлення парадигми філософування. Так К. Джонсон (1985) стверджує, що історія філософії конституюється трьома поворотами: рефлективним (І. Кант), лінгвістичним (неопозитивісти) і прагматичним (Ч. Пірс, Л. Вітгенштейн). Ю. Хабермас (1987) також відмічає, що сучасна філософія виникла як наслідок двох поворотів: лінгвістичного і прагматичного.

Завдяки лінгвістичному поворотові для філософії стає важливим і необхідним урахування наробок як лінгвістів, так і логіків. Але, віддаючи належне точці зору лінгвістики та логіки на природу мови та тим значним теоретичним ресурсам, які філософія отримує з логіки та лінгвістики, слід також відмітити що філософська інтерпретація феномену мови не вичерпується здобутками ані лінгвістів, ані логіків.

Філософська діяльність Людвіга Вітгенштейна також є своєрідною версією лінгвістичного повороту. Причому, якщо версією лінгвістичного повороту може вважатися саме філософія пізнього Вітгенштейна, то «ранній Вітгенштейн» є також дуже показовим. Масштабна трансформація парадигмальних основ філософії, перехід від «філософії свідомості» до «філософії мови», що охопила філософський дискурс в цілому досить чітко проявилася в інтелектуальній біографії цього мислителя.

Можна сказати, що в результаті філософської діяльності і Людвіга Вітгенштейна, і Мартіна Хайдеггера, мова набула дуже особливого онтологічного статусу і це дозволяє говорити про концепції Вітгенштейна та Хайдеггера як про історично первинні версії лінгвістичного повороту. Мова в концепціях цих мислителів набуває статусу певної негативної онтології, тобто, і Хайдеггер, і Вітгенштейн стверджують, що мова є єдиною формою даності світу людині, але при цьому людина здатна усвідомити снування і позамовної реальності. Причому, головним свідченням існування позамовної реальності виступає сама мова. Це положення про розрізнення позитивної і негативної онтологічних функцій мови дуже чітко виражене у хайдеггерівському уявленні про мову як основу і звуження і розширення горизонту Дазайн, а також у вітгенштейнівському розрізненні того, що може бути виражене у мові і того, що репрезентує себе через мову.

Багато хто з філософів сьогодні вважають, що дискурсивна парадигма дійсно є новим ресурсом філософського дослідження, але це лише новий варіант філософування «з великої літери», тобто, філософії влади, оскільки лінгвістичний поворот є новою спробою знайти трансцендентальні умови соціокультурного світу (тепер такою трансценденцією виступає мова, як апріорна форма будь-якого досвіду). Лінгвістичний поворот тут виступає новою спробою легітимізувати філософію як «вказувача місця інтерпретатора» всіх галузей життєвого світу людини. Ця думка найбільш чітко виражена Річардом Рорті.

Але лінгвістичний поворот не має і не може мати форми трансцендентального обґрунтування, оскільки результати лінгвістичного повороту визначають умови інтерпретації світу людиною, а не умови можливості існування світу. Таким чином, лінгвістичний поворот має парадигмальний вплив на філософію сьогодні, але не легітимує її як дискурс всіх дискурсів.

Певною альтернативою лінгвістичному поворотові виступає когнітивний поворот, який є основою численних програм натуралізації епістемології. Але головною проблемою представників когнітивного повороту на сьогоднішній день виступає проблема неможливості редукції інтенціонального, а також фактор контекстуальності мисленнєвого процесу.

19. Як відбувається розрив з модерною традицією у антропологічній та комунікативній версіях «онтологічного повороту»? (Шелер М. Положение человека в космосе, Габермас Ю. Нормативний зміст модерну)

Один з фундаторів філософської антропології М.Шелер проблему буття  розв’язує  з  позицій  людини. Основні його ідеї викладені в праці “Місце людини в космосі” (1928).

Проблема людини була для Шелера провідною впродовж усього творчого життя. Філософ наполягав на тому, що онтологія духу і світу передує будь-якій теорії пізнання. У своїх пошуках розв’язання проблеми буття людини і світу Шелер використовує сучасні йому знання з галузей природничих,   соціальних   та   гуманітарних   наук   (власне філософську    антропологію,    біологію,    експериментальну психологію, соціологію тощо). Він показує, що людина як результат еволюції Всесвіту посідає справді виняткове місце, оскільки, з одного боку, живе у світі емпіричної реальності, а з іншого – вона підноситься над світом, де стає співмірною з цінностями, найбільшою з яких є Бог. Тож вона щоразу прагне вийти за межі своєї тілесності до Бога через глибинне почуття любові. Такі почуття мають не індивідуально-психологічний, а космічний  вимір.  Тим-то  людина  опиняється  між двома полюсами, протилежними силами, що пронизують Універсум і визначають її спрямованість знизу догори – від “життєвого гону” до Абсолюту. До того ж вище стає таким завдяки відмові людини   (як   “аскета   життя”)   од   цінностей   біологічного існування. Отже, за Шелером, людина у своєму бутті належить до світу й водночас підноситься над ним, що робить Космос людиновимірним, а людина набуває універсально-космічних вимірів.  Тим-то  з  учення  Шелера  випливає,  що  світ  є онтологічним підґрунтям для людини, а людина стає смислом існування світу.

Основними рисами лінгвістичного повороту є відмовлення від гносеологічної і психологічної проблематики, критика поняття суб’єкта, звертання до дослідження смислу і значення, заміна поняття істинності поняттям свідомості, прагнення розглядати мову як граничну онтологічну підставу мислення і діяльності, релятивізм й історицизм.

Ю. Габермас означив як «відмову від виднокола класичної філософії свідомості на користь повсякденного спілкування — домівки інтерсуб’єктивності та життєвого світу людини». Таким чином, як засадничі постулюються не суб’єктивні, а інтерсуб’єктивні, мовно-комунікативні структури.

 20. Як відбувається розрив з модерною традицією у герменевтичній та структураліській версіях «онтологічного повороту»? (Гадамер Г.-Г. Про круговий цикл розуміння, Фуко М. Гуманитарные науки)

Лінгвістичний поворот ознаменував фундаментальну зміну методологічного інструментарію філософії, зміну основ філософського способу мислення. Лінгвістичний поворот був одним з головних факторів, що ініціювали процес повномасштабного зрушення парадигми у філософії XX сторіччя, фактор лінгвістичного повороту є конституюючим у формотворенні нової парадигми сучасного філософування, зокрема і парадигми комунікативної філософії.

Змістовно лінгвістичний поворот конституюється системою таких концептуальних компонентів: трансформація філософського бачення природи мови та нова інтерпретація співвідношення мови та свідомості, тоді як за формою лінгвістичний поворот є визначенням умов можливості пізнання світу людиною.

Гайдейгер стверджує, що мова є єдиною формою даності світу людині, але при цьому людина здатна усвідомити існування і позамовної реальності. Причому, головним свідченням існування позамовної реальності виступає сама мова. Це положення про розрізнення позитивної і негативної онтологічних функцій мови дуже чітко виражене у Гайдейгерівському уявленні про мову як основу і звуження і розширення горизонту тут-буття.

У філософській концепції М.Гайдейгера мова набуває онтологічного статусу, вона виступає як всезагальне середовище існування. Мова забезпечує єдність світу, є умовою взаєморозуміння людей. Мова є «домівкою буття» , дуття промовляє себе через мову та за допомогою мовця, а тому важливим елементом людського життя є «вслуховування» в мову.

«Вслуховування» в мову є передумовою будь-якого мовлення; якщо цього немає, мовлення стає нісенітницею. Щоб почати говорити треба почути, що нам каже мова. Таким чином в концепції Гайдейгера мова перетворюється із інструменту людського спілкування в онтологічну тотальність, що вимовляє себе за допомогою людини.

21. «Ранкові роздуми» С. Кримського: філософія, особистість, Україна

Роздумуючи про суть культури, філософ тісно пов’язує її з живим досвідом історії та його перетворенням у ціннісні категорії. «Все те, що характеризує людину, є свідченням її історії, і все те, що конституюється в культурі, виражає в ціннісному аспекті досвід цієї історії», – пише він (с.15). Коли річ стає сигналом великих людських смислів, вважає Кримський, вона отримує статус культурного об’єкта. Таким чином культура постає як смислотвірна система. Мислитель аналізує феномен культури не лише з огляду на його символічну природу, але й з точки зору часових процесів (хронотопів), які створює культура, «набуваючи підйомної сили абсолютного» (с. 19).

Шукаючи вічні основи європейської культури, Кримський пропонує «канон» десяти книжок, які, на його думку, є фундаментом європейської гуманітрної освіченості. Серед них: «Епос про Гільгамеш», старозавітня Книга Буття, платонівська «Апологія Сократа», «Божественна комедія» Данте, «Дон Кіхот» Сервантеса, шекспірівський «Гамлет», «Думки» Паскаля, «Фауст» Гете, пушкінський «Борис Годунов» і нарешті «Кобзар» Шевченка. Можна посперечатись про універсальність такої підбірки, але тут, мабуть, треба вбачати не стільки канон для європейця, скільки для українця, який хотів би бачити себе частиною європейської спільноти. Які саме мотиви змусили філософа обрати саме ці твори, читач зможе дізнатися з другого есею збірки.

У «Ранкових роздумах» філософ також приділяє багато уваги власне українському культурному і ціннісному контекстові. Він пише про Києво-Моглянську Академію як фортецю української ідентичності, про Київ та його культурні архетипи, і зрештою про універсалії української культури. В полі зору С. Кримського також питання «кінця історії», метаісторії та майбутнього людства.