Вступ

Рух реалізує себе в просторі й часі, він виступає як сутність часу й простору. Останнє як єдність протилежностей виражають два основних поняття, складові й діалектичне протиріччя: нескінченна безперервність і дискретність, де безперервність виступає як заперечлива себе переривчастість. Ці поняття, мислимі в єдності й взаємопроникненні через заперечення, як різні сторони однієї й тої ж сутності й виражають рух як протиріччя, як єдність протилежностей, що доводять через роздвоєння й взаємовиключення до тотожності протилежностей.

Час — є форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об’єкту, який змінює свої властивості.

Простір і час нерозривно зв’язані між собою, їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні», пам’ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.

1. Поняття розвитку як принципу

Однієї із причин нерозуміння суті розвитку як принципу є невміння бачити розвиток у русі пізнання, довести його до розвитку в русі думки. При цьому мається на увазі не просто завдання виявлення наявності ознак і елементів розвитку в самому процесі мислення, пізнання, що стало предметом дослідження, об’єктом пізнання, і потім опис того, як тут, у цій сфері, протікає розвиток, а «побудова» і функціонування самої логіки руху процесу пізнання (як продовження розвитку дійсності) за законами розвитку. А нерозуміння цього — від нерозуміння практики розвитку й розвитку практики й перетворення її в теорію.

Цілком зрозуміло, що такий розгляд розвитку процесу пізнання наблизило б нас до розуміння розвитку взагалі, тому що  розвиток у думці, будучи й продовженням розвитку дійсності, відбиттям (власного розвитку воно не має), і деяким результатом, підсумком, що включає й знімає в себе весь шлях до себе, цим самим виявляє загальний «механізм» розвитку, що виступає об’єктивним змістом діалектики як теорії розвитку. Щодо цього  діалектика, що може претендувати на роль загального методу, — це не просто зліпок безпосередньо із зовнішнього руху, розвитку речей, природи, а підсумок, висновок, резюме руху історії людської практичної діяльності (історії розвитку думки про дійсність, історію філософії, науки, виробництва, суспільних відносин). У цьому змісті діалектика є логіка, що як метод виступає завдяки тому, що є одночасно й теорією пізнання й формою усвідомлення свого резюмованого змісту й своєї історії на шляху до себе. Будучи теж рухом (історією), вона виступає як сам себе  шлях, що конструює, пізнавання,  руху.

От цей рух у вигляді змісту руху пізнання, рух, що є продовженням руху дійсності, що відокремлює себе від самого себе й формі, що відокремлюючи себе у формі  ідеального (продовженням у вигляді змісту руху у формі істини),  збігаючись із рухом природи, виступає як загальний принцип  руху, принцип розвитку, виражений у гранично загальній формі  як рух взагалі. У такій загальній формі він виступає як метод. І коли Гегель пише, що «на цьому шляху, що конструює саму себе філософія… здатна бути об’єктивною, доказовою наукою», В. І. Ленін зауважує: «Шлях, що сам себе  конструює,» —  шлях дійсного пізнання, пізнавання,  руху від незнання до знання» [12, с. 80].

Таким чином, шлях розвитку філософії як шлях розвитку історії мислення, її самоконструювання, оформлення (у системі категорій як форм діяльності й у такий спосіб щаблів виділення людини із природи й ідеального вичленовування суспільних відносин), її рух, її «життя» є в остаточному підсумку аналог і вираження саморозвитку, саморуху матерії взагалі. Рух, розвиток філософії як історія пізнавання руху, виступаючи продовженням руху в тій формі, у якій формується принцип розвитку й у якій відбувається збіг руху пізнання й пізнання руху, може бути загальним методом пізнання будь-якої форми руху в різних областях.

Принцип розвитку з його особливістю ставати «над» світом, з якого він виведений, «над» дійсним розвитком й виступати загальним методом стосовно  дійсності, є іноформа розвитку в дійсності в тім вигляді, у якому вона охоплює собою всякий розвиток у природі, у пізнанні й у мисленні, узяте як одне. Але це «одне» (у вигляді загального саморозвитку) могло виникнути з особливого роду дійсного руху — практичного суспільного перетворення, зміни природного. Знайшовши своє продовження в мисленні й одержавши вираження в ідеальній загальній формі, воно починає протиставляти себе самому собі. (А в цьому прогресивному явищі таїться й регресивний, консервативний момент, що дозволяє ідеальному, духу — однієї з рисок ескалатора процесу пізнавання раптом претендувати на значення самостійної сутності й у такий спосіб виступати гносеологічним коренем ідеалізму, ідеології).

Розвиток повинне було пройти нескінченно великий шлях у своєму необхідному розвитку рука об руку із практикою й слідом за нею (розвитку розвитку) від найпростіших до складніших форм (від механічної форми руху до свідомості), щоб, досягши рівня суспільної форми руху, стала відокремлювати себе від саме себе, прийти до самопізнання й потім продовженню вже у формі розвитку, що самопізнає себе, сформуватися в принцип, що  виражає в концентрованому виді й гранично загальної формі весь цей шлях. У ході такого саморозвитку необхідності відбувається нагромадження й включення в розвиток уже нових його рис, що виникають у ході його власного розвитку, у тому числі й розвитку у формі пізнання, історії пізнавання, історії діяльності, історії техніки й «технології суспільних відносин», через які й у формі яких розвиток продовжує свій шлях. Нарешті, розвиток досягає такого рівня, коли воно розкриває і як би самопізнає свою сутність.

Відбувається формування принципу розвитку, теорії розвитку — діалектики — у відповідних теоретичних положеннях, категоріях і їхньому співвідношенні. Система категорій, складова зміст теорії розвитку, являє собою, своєю побудовою й співвідношенням категорій аналог розвитку, як би в «застиглому» виді хід, «механізм» його.

Фактично саме «розвиток» і «принцип», «система» виступають (тільки й можуть виступати) як суперечні один одному. Ніяка побудована людиною кінцева система не могла б схопити нескінченності абсолютного саморозвитку дійсності. Але ближче всього до дійсного положення речей виявилася б та теорія, що не претендувала б на роль такої системи, на роль якогось точного відбитка дійсності (нескінченної по суті). Більше того, діалектична теорія розвитку у свою основу кладе принцип заперечення який би те не було системи завершеності, закінченості.

Для неї все минущо, всі відносно, все існуюче гідно загибелі. «…Діалектична філософія руйнує всі подання про остаточну абсолютну істину… Для діалектичної філософії немає нічого раз назавжди встановленого, безумовного, святого» [1, с. 27].

2. Співвідношення понять «рух» і «розвиток»

Рух є невід’ємною, всезагальною, необхідною, вічною властивістю матерії. Матерія не може існувати поза рухом. Вона невідривна від руху. Рух – це вічний атрибут матерії. Всюди і ніколи немає і не буде жодного матеріального об’єкта, жодного явища, які б були позбавлені руху. Навіть в умовах, близьких до абсолютного нуля температури, матеріальні об’єкти не перестають змінюватися: у деяких металів з’являється властивість надпровідників, олово стає напівпровідником, гелій – надтекучим і т. д.

З філософської позиції можна стверджувати, що рух – це будь-які взаємодії, а також зміни стану об’єктів, що відбуваються в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням.

Прогрес науки дав змогу сформулювати основні принципи класифікації форм руху, які цілком ґрунтуються на результатах сучасного наукового пізнання. Перший принцип: врахування насамперед специфіки матеріального носія тих чи інших форм руху.

Другий принцип: наявність загальних закономірностей певної форми руху.

Третій принцип: історична послідовність, генетичний зв’язок, який існує між багатоманітними процесами матеріального світу.

Форм руху матерії існує стільки, скільки ми здатні розрізнити рівнів організації невичерпної матерії, що розвивається.

Діалектику необхідно виразити як теорію розвитку, як логікові розвитку, як діалектику розвитку взагалі, як ідеальне вираження, але матеріальних суспільних відносин, не зведеного до механістичного розуміння окремих співіснуючих форм розвитку і їхніх формально-логічних інтерпретацій, тобто виразити як загальний принцип (і все це треба в наші дні зробити не як щось нове, а як відновлення й виправлення в тих випадках, коли воно втрачено, піддано забуттю й підмінено емпіризмом), однак діалектика залишається недійової, порожній, ідеалістичної, якщо вона не доведена до матеріалізму.

Діалектичне, повне поняття розвитку містить у собі всі згадані моменти розвитку в цілому, охоплювані внутрішньої висхідної, генетичним зв’язком (від абстрактного до конкретного) по закону заперечення заперечення. І ми бачимо, як поняття «революція» виступає запереченням поняття «еволюції» (що є в свою чергу, запереченням поняття «рух»), і, таким чином, виходить не тільки вихід у вище, але й охоплення цим вищим усього циклу в цілому з поверненням до вихідного, але не просто у вигляді революції, а саме до вищого й цілісному (по дійсному змісті), але у формі, повторюючій вихідну.  Чи називати все це, узяте в  цілому й у загальному світовому зв’язку, рухом матерії, або розвитком  матерії — буде те саме . Ці поняття тут є абсолютними й загальними, виниклими в результаті саморозрізнення абстрактного поняття руху, але в підсумку  діалектичної тотожності, що досягло (тотожності розходжень) і із цим конкретності.

При цьому варто підкреслити, що одержує історія пізнання таке нове, багате поняття розвитку, попередньо здійснивши заперечення першого заперечення «руху» (яким було поняття «еволюції»); і із цим запереченням заперечення формується протилежне «еволюції» поняття — революції — і поняття, ідея розвитку в цілому.

Розуміння розвитку як постійного виникнення чогось принципово нового, незворотного має свою історію. Адже подібне поняття розвитку складалося протягом багатьох віків. Був час, коли уявлення про розвиток як такий взагалі не існувало. Це пояснювалось низьким рівнем наукових знань і, зокрема, специфікою культури, світогляду того чи іншого народу. Так, в античності вищою цінністю вважалась насолода прекрасним, яскраве повноцінне життя. Тому не хотілося уявляти розвиток, зокрема життя, як невідворотний рух до смерті. Звідси – концепція великого колообігу. В світі, на думку греків, все підкорено циклічним, повторним змінам. Зокрема Геракліт стверджував, що світ «є і буде вічно спалахуючим і згасаючим».

Зміст поняття розвитку береться звідти ж, звідки й зміст поняття руху, — з реального руху, але такої безпосередньо форми його, такої розвиненості, який є суспільна, перетворювальна практика з її потребою в поняттях взагалі й у поняттях «рух» і потім «розвиток». Ми знаємо (в Енгельса в «Діалектиці природи» це чітко показано), як генетично й на якій практичній основі формувалося, віддиференційовувалось  у сходженні від абстрактного до конкретного поняття руху від одиничного до гранично загального. А потім відбувається його роздвоєння й розкриття (саморозкриття) також і з боку його внутрішніх механізмів, законів, сутності, а не тільки з боку зовнішності, форми. І ми з’ясували, як з’являється практична можливість, потреба (із практики й для практики) саморозчленовування, роздвоєння реального руху на виділення форм руху (більше зовнішнього, однобічного, особливого) з одного боку, і законів руху, джерела руху, внутрішнього зв’язку й т.д.  (сутнісного, необхідного, внутрішнього) — з іншої. Поряд з конкретним (позитивним) знанням (т. зв. конкретними, позитивними науками) — про форми руху, з’являється потреба в новій науці, точніше, навчанні — про загальні закони всякого руху: діалектична теорія розвитку, що, строго говорячи, уже й не просто наука у звичайному, звичному змісті слова — як чергова наука про чергову форму руху, — а щось вище, споруджуване на діалектичному запереченні всіх форм (у тому числі й самої суспільної, властиво соціальної, на якій ґрунтуються конкретні науки про суспільство) руху в їхньому розходженні й особливості, тобто  на такій реальній, особливій формі руху — суспільної, способом існування якої і є такого роду заперечення всіх форм у їхній роздільності, особливості й твердження всезв’язку, зчеплень, переливах, єдності протилежного — загального, універсального, тотального, закону всякого руху (руху матерії й пізнання його). І це є вчення про гранично загальні внутрішні закони руху як саморуху й у такий спосіб — про розвиток загальному. Відокремлюється воно від конкретнознання (від науки — про форми руху, про рух, що схоплюється з боку форми), але, як і всяке заперечення, не претендує на самостійну сутність і живе не власним, незалежним життям, а як своє інше першого, його момент і для нього. Іншими словами, точно так само, як і загальне (загальне), нескінченне, необхідне й т.п.  живе запереченням окремого, конкретного, кінцевого й т.д. , так і вчення про загальному, нескінченному, необхідному, про загальні закони живе тим же життям і, не стаючи над науками й не претендуючи на роль науки наук, «метанауки» і т.п., постійно тяжіє до своєї протилежності  і дозволу протиріччя в цілому. Цілком зрозуміло, чому жодна  з конкретних наук ні про одній з конкретних форм руху не в змозі осягти сутність своєї форми руху (необхідність, загальність, розвиток — як своє інше конкретності, окремості цієї форми) без загальної теорії розвитку (логіки й теорії пізнання, що, у свою чергу, є своє інше конкретного — наук про форми руху).

Зрозуміло й те, чому діалектика — вчення про загальний розвиток — не може як теорія розвитку залишатися без того, щоб бути застосовуваної в конкретнознанні, по розкриттю дійсного розвитку, тобто  не може не бути теорією пізнання, збагнення сутності всякого руху — розвитку.

Поняття руху й поняття розвитку необхідно розглядати генетично, у тенденції, не менш генетично, чим те, що вони виражають (і являють собою) у дійсності, що одержали й включили в онтогенез свого існування від реального історичного руху, сходження, практики. Стало бути, варто розглядати рух і розвиток як єдине — але процес, як одне – але роздвоєне й висхідне (а не різні сутності,  але — де здвоєні, об’єднані, з’єднані й т.д. ).

Точно так само, до речі, варто розглядати генетично, як єдине (але процес) і вчення про рух з боку форми (про форми руху) — конкретнознанні — із вченням про загальні закони розвитку всякого руху — загальною теорією розвитку, діалектикою: не йти по шляху зовнішнього (еклектичного) з’єднання, «сполучення» конкретно-наукових і загальнодіалектичних методів.

Відомо, що коли справа доходить до гранично широких понять, і неможливо дати визначення по типу підведення менш широкого поняття під більш широке, ці поняття ставляться в положення відкритого діалектичного  протиріччя й у такий спосіб зберігається вираження внутрішньої сутності, процесійності, генетичності, розвиваючої тенденції. Але тут протилежності не просто противопоставлені й противостоять (на смерть) у формі абсолютного взаємовиключення, антиномічності, або застигають у формі зовнішності, дуалізму (сторони протиріччя, по Марксові, не рівноправні, і дійсного дуалізму не існує в природі), а так, що є, по суті, одна сторона, а друга лише її інше, її момент, обидві переливаються друг у друга, тяжіють друг до друга, взаємоперетворюються й взаємовиражаються як одне в іншому, через інше й для іншого, і обидві тяжіють до дозволу.

«Рух» і «розвиток» і є такого типу гранично широкі поняття. І ні про яке зовнішнє протиставлення або рядоположности, співіснуванні їх не може бути й мови. Неправомірний і саме питання про те, можливо або неможливо «ставити знак рівності між ними» (як і взагалі співставляти). «Між» — це вже симптом зовнішньої суперечливості (протилежності). Точно так само й питання про те, яке поняття ширше, а яке вже, стояти не може, і відповіді в такому дусі не потрібно. На нього можливий тільки одна відповідь гегелівськими словами: на невірно поставлені питання філософія не дає відповіді.

Є форми руху (і їхнього перетворення, заперечення), крім яких у світі нічого іншого немає й пізнавати більше нема чого. І є загальний закон зміни форми (перетворення, самозаперечення, розгортання протиріччя) руху, що «набагато конкретніше, ніж кожний окремий «конкретний» приклад цього» [2, с. 537]. Неможливо ці моменти, щаблі єдиного роз’єднати, протиставити, змусити один без одного існувати, співіснувати, установлювати між ними подібність і розходження, говорити про синоніми й т.п.  Спробуйте, наприклад, форму руху залишити без сутності або навпаки й т.п. , не вбивши діалектику. Здійснивши подібне, для вбитої прийде придумати інша назва. Ми можемо не докопатися до сутності, не осягнути джерело руху, саморух, залишити в змісті свого знання (у відносній істині) форму руху в її зовнішності без збагненої сутності (не дотягти, не доставити туди в зміст знання об’єктивний розвиток), але це наші проблеми поглиблення знання. Сам же об’єктивний процес тут ні при чому. У дійсності є одне. І це одне є рух (завжди певної форми), що у сутності є розвиток.

Отже, не мислення формує із себе зміст діалектичних понять і категорій, не від узагальнення загальних понять іде формування загального, загальних понять. І взагалі формування природи спільності, самого «тіла» поняття, понятійності (будь-яке поняття завжди — загальне), тобто  загальне поняття (кожного), у тому числі й спеціальному понятті «загальне», «загальне» (поняття про властиво загальний), бере свій реальний зміст спільності не від того загального, що має місце в багатьох поняттях, як і не від подібного в речах і поміченого пізнанням, відверненого мисленням від почуттєвих речей і їхніх особливостей, а від того загального, що формується, виробляються в самій логіці справи, тобто, якщо так можна сказати, видифіриційовуються, синтезується, викристалізовується, інтегрується, утвориться й виокремлюються в реальному русі сходження практичної справи, у самому ході його по виробництву нових, небачених у природі раніше речей*, коли й сам механізм узагальнення, у свою чергу, узагальнюється (розвиток розвивається).

Так і народжується загальне для поняття безпосередньо в суспільно-практичному русі, а не у відбитій формі понятійності.

Виходить, що зміст життя як би перебуває до й поза самими поняттями (принаймні , поза уявними формами), які, в остаточному підсумку, власного буття й розвитку не мають.

Але «поза їх» — це не просто в природних речах, а в живому житті людства, у його суспільному, сутнісному, практичному діяльному житті й реальних відносинах, у рамках яких людьми здійснюється спільна зміна природи й виділення (також спільного) з неї. Там же — у суспільному — і народжується реальне загальне поняття разом з народженням поняття, і продовжує жити — у суспільних відносинах  людства, що усуспільнилося.

У цілеспрямованій, суспільній, людській діяльності по суспільних потребах відбуваються не просто перетворення й відтворення природних форм буття в їхній одиничності, але й перетворення їх у суспільну форму руху й через суспільне — у загальне поняття як зміст загального поняття.

У цьому змісті можна говорити, що загальне, в остаточному підсумку, значить — суспільне, а поняття, категорії (якщо їх розглядати, як того вимагає діалектика, живими, у рухливості, у пульсації, розвитку, генетичності,  развоненутості, сходженні, ескалації) є насамперед  форми людської діяльності, логіки справи, і вже разом із цим, і слідом за цим, і таким чином, відповідно до  рівня розвиненості способу виробництва, способу діяльності, — це сходи виділення людини із природи (перетворення природного в людське, у суспільне), форма перетворення людини в  людину й формування по людському типу — як сукупності всіх суспільних відносин, а потім вони ж (поняття й категорії) уже — форми пізнання, мислення, розумові форми (форми форми).

Висновки

Рух існує в різних формах. Спроби класифікувати форми руху матерії наштовхуються на певні труднощі. Поширеною є класифікація відповідно структурних рівнів матерії. Це такі основні форми руху, як механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна. Але цим класифікацію не можна обмежувати. Досягнення науки свідчать про надзвичайну розмаїтість і складність форм руху, їх взаємодії, переходів тощо.

Розвиток – це поява нових якісних станів, нових типів організації, систем, що народжуються з попередніх систем. Це зміни, які є розгортанням можливостей, що знаходяться в попередніх якісних станах. Наприклад, у жолуді прихована можливість стати дубом, і коли жолудь попадає в сприятливі для цього умови, можливість реалізується – відбувається процес розвитку жолудя в дуб.

Світ, як вже зазначалося, не може існувати без руху. Рух абсолютний. Але в загальному потоці матеріальних змін можуть бути моменти спокою, моменти рівноваги. Адже існують такі різновиди руху, які не змінюють якісних характеристик предметів. Наприклад, відомо, що всередині предметів відбувається «скажений танок» електронів та інших елементарних часток, але при цьому загальний вигляд, місцезнаходження предметів залишається незмінним. Ми сприймаємо їх як такі, що перебувають у спокої. Спокій – це стан руху, який не порушує якісну специфіку предмета, його стабільність.

Список використаної літератури

1. Босенко В.А. Всеобщая теория развития . Издательство: Киев, — 2001, 468 с.
2. Энгельс Ф. Диалектика природы. — Маркс К., Энгельс Ф. Соч.2- е изд., т. 20, с. 343- 626
3. Солопов Э. Ф. Движение и развитие. Л.: Изд-во Ленингр. ун-т, 1974.