1. Відносини, що регулюються цивільним законодавством

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Глава 1 ЦК України присвячена загальним питанням цивільного законодавства як панівного джерела (форма) вітчизняного права в цивільно-правовій сфері, що складається із системи законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, які містять цивільно-правові норми.

Цивільне законодавство регулює майнові та особисті немайнові відносини між юридично рівними особами (фізичними і юридичними), а також за участю публічно-правових утворень (державою, територіальними громади).

2. Метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин

Визначальний характер методів правового регулювання, які становлять прийоми юридичного впливу, їх сполучення, що характеризують використання у відповідній сфері суспільних відносин того чи іншого комплексу юридичних засобів (С. Алєксєєв), відображається у їхній ролі в механізмі правового регулювання.

Головними проявами правового методу звичайно вважається вирішення за його допомогою таких питань:

1) яким є юридичне становите осіб, визначене правовою нормою;

2) з якими обставинами (юридичними фактами) норма права пов’язує виникнення, зміну, припинення та інші трансформації правовідносин;

3) яким чином визначаються права і обов’язки учасників відповідних правовідносин;

4) порядок захисту прав та інтересів учасників правовідносин.

Загалом у правознавців практично не викликає сумнівів доцільність розрізняння імперативного та диспозитивного методів правового регулювання як найпростіших і разом з тим головних прийомів юридичного впливу, котрі визначають головні характерні ознаки правового статусу суб’єктів, у їх висхідних юридичних позиціях.

Імперативний метод (метод субординації) характеризується тим, що регулювання зверху вниз здійснюється на владно-імперативних засадах.

Диспозитивний метод (метод координації) характерний для регулювання на засадах ініціативності та вільного розсуду учасників відповідних відносин; на процес такого регулювання впливає активність учасників суспільних відносин, що регулюються за його допомогою.

3. Функції цивільного права

Функції цивільного права — це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою їх впорядкування.

Функції цивільного права визначаються специфікою предмету і методу цивільного права, а також завдань (цілей), які стоять перед ним. (В цивілістичній літературі пропонуються й інші визначення функцій цивільного права. Однак у кожному разі йдеться про «напрями впливу» на цивільні відносини).

До числа основних функцій цивільного права традиційно відносять регулятивну, охоронну і виховну функції. Іноді цей перелік виглядає дещо інакше: регулятивна, охоронна, превентивна функції або регулятивна, охоронна, попереджувально-виховна і попереджу вально-стимулююча функції.

4. Загальні засади цивільного законодавства (принципи)

Загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

ЦК України закріплює визначений перелік загальних засад або принципів цивільного законодавства, на які поширюється доктринальне розуміння поняття принципів цивільного права як основних засад цивільно-правового регулювання суспільних відносин, притаманні змісту цивільного права права загалом або окремій групі цивільних правовідносин, які регулюються відповідною підгалуззю чи інститутом.

5. Дія цивільного законодавства у часі, просторі та за колом осіб

Закони України, Укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств і відомств поширюють свою дію на всю територію України. Разом з тим орган, що видав цивільно-правовий нормативний акт, може обмежити територію дії цього акта.

Дія цивільного законодавства України поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території. Якщо дія цивільно-правового нормативного акта поширюється на певну територію України, то зазначений нормативний акт діє тільки щодо тих осіб, які перебувають на даній території. Залежно від кола осіб цивільне законодавство може поширюватися на всіх осіб або може застосовуватися лише до певної групи суб’єктів. Наприклад, дія Закону України «Про захист прав споживачів» щодо прав споживачів поширюється лише на фізичні особи, які визнаються споживачами за умовами цього Закону.

Одним із способів дії в часі нормативно-правових актів є зворотна дія (ретроактивна форма), під якою слід розуміти поширення дії актів цивільного законодавства на відносини, які виникли до набрання їх чинності.

6. Види юридичних осіб в залежності від порядку створення їх

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Формулювання правил ч. 1 ст. 81 ЦК дозволяє припустити можливість створення юридичних осіб тільки через об’єднання осіб, без відокремленого майна, що, звичайно, є нетиповим і використовується для оформлення різного роду колективних інтересів у науковій, просвітницькій, мистецькій, релігійній та інших сферах. ЦК встановлює можливість існування товариства засновником (учасником) якого є одна особа. Існують обмеження такої можливості — товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа.

7. Поняття цивільних правовідносин

Характерними ознаками правовідносин є такі:

1) вони виникають, змінюються, припиняються, поновлюються тощо на підставі правових норм, котрі їх породжують і реалізуються через них. Між цими феноменами існує причинний зв’язок;

2) саме у правовідносинах досягається мета правових норм, проявляється їхня реальна сила та ефективність. Інші суспільні відносини опосередковуються іншими (неюридичними) нормами як правило тому, що не потребують правового втручання;

3) суб’єкти правовідносин взаємно пов’язані між собою юридичними (суб’єктивними) правами та обов’язками. Цей зв’язок по суті і є правовим відношенням, в межах якого праву однієї сторони кореспондує обов’язок другої і навпаки;

4) правове відношення — це завжди двосторонній зв’язок, оскільки, власне, норма права має характер надання права та покладення зобов’язання, вона завжди когось уповноважує, а когось зобов’язує;

5) правовідносини мають вольовий характер. По-перше, тому що через норми права у них відображується державна воля або воля інших суб’єктів нормотворчості. По-друге, в силу того, що навіть за наявності правової норми правове відношення не з’являється автоматично і функціонувати без волевиявлення його учасників або хоча б одного з них не може. Необхідним є вольовий акт, котрий породжує таке правове явище. Правовідносини, перш ніж з’явитися проходять через свідомість та волю людей. Лише в окремих випадках суб’єкт може не знати, що став учасником правового відношення;

6) правовідносини охороняються державою. Інші суспільні відносини такого захисту не мають. Звичайно, далеко не в усіх правовідносинах держава є зацікавленою (наприклад, у правовідносинах, що виникають з правопорушень), але інтерес держави полягає у розв’язанні належним чином цих соціальних ексцесів, притягненні винних осіб до відповідальності тощо. Тому захист правопорядку та законності означає і охорону правовідносин.

8. Види цивільних правовідносин

Цивільно-правові відносини досить різноманітні за суб’єктним складом, змістом та підставами виникнення. Наукою і практикою розроблено певні критерії, за якими всі цивільно-правові відносини поділяються на види.

Регулятивні та охоронні відносини. В основу розмежування зазначених видів правовідносин покладено такий критерій, як підстави виникнення.

Регулятивні відносини — це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-грошових) та особистих немайнових відносин. Тобто за допомогою регулятивних відносин відбувається правомірна діяльність громадян та організацій. Саме тому вони виникають із договорів, односторонніх угод.

Охоронні відносини є цивільно-правовою формою усунення наслідків правопорушень, поновлення нормального правового й економічного або особистого становища. Отже, охоронні відносини виникають із правопорушень, тобто порушень правових норм, суб’єктивних прав і заподіяння шкоди потерпілим.

Абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини. В основу їх розмежування покладено такий критерій, як коло зобов’язаних осіб і ступінь їх конкретизації. Громадяни та організації, що мають суб’єктивні права, в ряді випадків реалізують їх за рахунок власної діяльності (господарської, побутової, творчої тощо) і при цьому безпосередньо не пов’язані з діяльністю інших суб’єктів. Але це зовсім не означає, що діяльність, наприклад, власника з володіння і користування своїм майном не залежить від поведінки оточуючих осіб. Останні не повинні перешкоджати в її здійсненні. Тому подібна діяльність реалізується не відокремлено, а спільно з іншими громадянами та організаціями, тобто у суспільних відносинах, які регулюються нормами цивільного права.

9. Цивільна правоздатність фізичної особи

Цивільна правоздатність — це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов’язки (ст. 25 ЦК). Правоздатність визнається рівною мірою за всіма фізичними особами з моменту народження і припиняється із смертю. Хоча за загальним правилом правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини; а здатність мати окремі цивільні права та обов’язки може пов’язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Так, згідно з ч. 1 ст. 1222 ЦК спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця та народжені живими після відкриття спадщини. Виникнення цивільної правоздатності у момент народження не означає, що фізична особа одночасно набуває можливості бути суб’єктом будь — яких цивільних правовідносин. Протягом життя обсяг правоздатності може змінюватися. Так, юридична можливість бути власником вогнепальної гладкоствольної мисливської зброї виникає у фізичної особи при досягненні 21 — річного віку.

ЦК визначає обсяг цивільної правоздатності фізичної особи невичерпним чином — шляхом вказівки на те, що фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК. Вона також здатна мати майнові права, не встановлені ЦК, іншим законом. Саме невичерпність обсягу вказаних прав полягає у правилі, закріпленому в ч. 4 ст. 2 — 6 ЦК: фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією, ЦК, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

10. Ім’я та місце проживання фізичної особи. Акти цивільного стану

Фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям. Ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім’я) або діяти без зазначення імені.

Для здійснення та захисту прав суб’єкта, забезпечення стабільності цивільних відносин необхідна чітка індивідуалізація кожного учасника цивільного права. Серед засобів такої індивідуалізації ЦК виділяє ім’я та місце проживання фізичної особи. Право на ім’я є особистим немайновим правом, яке в структурі книги другої ЦК віднесене до прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи і яке виконує функцію індивідуалізації фізичної особи. Під власним ім’ям фізична особа вступає у цивільні правовідносини, набуває та реалізує цивільні права та обов’язки. Ім’я особи фіксується у паспорті та інших відповідних документах. Сутність права на ім’я та порядок здійснення цього права визначаються ст. ст. 294 — 296 ЦК. Ім’я фізичній особі надається відповідно до закону.

11. Цивільна дієздатність фізичної особи

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

Цивільна дієздатність поряд з цивільною правоздатністю є необхідною ознакою суб’єкта цивільних відносин і разом з правоздатністю складає поняття цивільної правосуб’єктності. Проте якщо цивільна правоздатність означає можливість фізичної особи мати цивільні права та обов’язки, то цивільна дієздатність передбачає наділення особи можливістю набувати та реалізовувати цивільні права та обов’язки. Іншими словами, цивільна дієздатність виступає необхідною ланкою між цивільною правоздатністю і суб’єктивним цивільним правом.

12. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Цивільна дієздатність передбачає здатність фізичної особи розуміти значення своїх дій та керувати ними не лише в силу свого віку, але й за станом своєї психіки. Тому часткова або повна нездатність фізичної особи розуміти значення своїх дій або керувати ними може бути підставою для обмеження фізичної особи у цивільній дієздатності або визнання її недієздатною.

13. Умови, порядок і правові наслідки визнання особи недієздатною

Підстави визнання особи недієздатною закріплені в ст.39 Цивільного Кодексу України, а саме: хронічний, стійкий психічний розлад, який призводить до нездатності особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Заява про визнання фізичної особи недієздатною подається за місцезнаходженням особи, яку визнають недієздатною, а якщо така особа перебуває на лікуванні у психіатричному закладі – за місцезнаходженням цього закладу.

Заявниками про визнання фізичної особи недієздатною можуть бути:

• члени її сім’ї,
• близькі родичі, незалежно від їх спільного проживання,
• органи опіки та піклування,
• психіатричний заклад.

Суд, ухвалюючи рішення визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею опіку і за поданням органу опіки та піклування призначає їй опікуна.

Суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної опікуном, у місячний строк звільняє її від повноважень опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу.

Цивільний кодексу України передбачає наступні правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною :

• недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину;
• правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун;
• відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун.

Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. За заявою опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, здійснюється на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування.

14. Умови, порядок і правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім

Довготривала відсутність громадянина в місці проживання, якщо невідомо місце його перебування, небайдужа для організації і громадян, з якими він перебував у правових відносинах. Наприклад, якщо громадянин був боржником, то кредитори позбавлені можливості вимагати сплату боргу. Недієздатні особи, які перебували на утриманні громадянина, перестають отримувати від нього утримання, але не можуть звернутися за призначенням пенсії, оскільки вважається, що вони мають годувальника. У разі довготривалої відсутності громадянина може бути завдано шкоди його майну, яке залишилося у місці проживання без нагляду.

Щоб усунути юридичну невизначеність, яка спричинена довготривалою відсутністю громадянина, і зазначені небажані наслідки для його майна, закон передбачає утворення особливого юридичного статусу для такого громадянина, а саме — визнання його безвісно відсутнім. Безвісна відсутність — засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановити місце його перебування.

Для визнання громадянина безвісно відсутнім потрібна наявність таких умов:

1) громадянин відсутній у місці його постійного проживання протягом року;

2) згідно зі ст. 18 ЦК України громадянина в судовому порядку може бути визнано безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці, де він постійно або переважно проживає, немає відомостей про місце його перебування. День одержання останніх відомостей може бути підтверджено пред’явленням останнього листа відсутнього громадянина або іншим способом (наприклад, показання свідків). Якщо неможливо встановити день одержання останніх відомостей, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, наступного за тим, у якому були одержані останні відомості, а якщо неможливо встановити цей місяць — 1 січня наступного року (ч. 2 ст. 18 ЦК України);

3) визнання громадянина безвісно відсутнім допустимо за умови, що встановити місце його перебування неможливо. Тому до розгляду справи у відповідні організації за останнім відомим місцем перебування громадянина, місцем роботи, місцем народження і т. п. надсилаються запити про існуючі відомості про нього.

Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне за собою ряд правових наслідків, але не відображається на його правоздатності та дієздатності. Громадянин, що перебуває живим, не перестає бути суб’єктом права.

15. Умови, порядок і правові наслідки оголошення громадянина померлим

Визнання громадянина безвісно відсутнім не ліквідує юридичну невизначеність, яка виникла, оскільки він залишається учасником ряду правовідносин. Між тим, під час довготривалої відсутності громадянина, якщо неможливо встановити місце його перебування, є підстави припустити, що він помер. Але з таким припущенням не можна пов’язувати юридичні наслідки, допоки факти, які його породжують, не будуть встановлені в офіційному порядку, оскільки помилка у вирішенні питання може викликати серйозні порушення прав та інтересів особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України громадянина може бути оголошено померлим у судовому порядку. При цьому не вимагається, щоб попередньо його було визнано безвісно відсутнім. Підставами оголошення померлим є:

1) відсутність громадянина в місці постійного проживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про нього, а в деяких випадках, зазначених у законі, — протягом шести місяців;

2) неотримання протягом вказаних строків відомостей про місце перебування громадянина;

3) неможливість встановити, чи живий він, незважаючи на всі вжиті заходи.

Скорочений шестимісячний строк для оголошення громадянина померлим використовується, якщо громадянин пропав безвісти за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку. Наприклад, якщо відомо, що громадянин був пасажиром або членом екіпажу морського судна, що затонуло, то для оголошення його померлим потрібно шість місяців, оскільки припущення його загибелі за таких умов не є безпідставним. Але суд у даному випадку визнає не факт смерті громадянина, а оголошує його померлим на підставі презумпції смерті під час нещасного випадку.

Окремо закон визначає умови оголошення померлим громадянина, який зник під час воєнних дій: його може бути в судовому порядку оголошено померлим не раніш, ніж через два роки з дня закінчення воєнних дій (ч. 2 ст. 21 ЦК України).

16. Поняття, ознаки і види юридичних осіб, її правоздатність і дієздатність

ЦК не дає визначення поняття юридичної особи. Натомість ст. 80 ЦК, котра називається «Поняття юридичної особи», містить вказівку на деякі характерні риси цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це — «організація», тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона мас бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб’єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права і обов’язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Як суб’єкти цивільно-правових відносин, юридичні особи наділяються цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Правоздатність і дієздатність юридичної особи тотожні. Причому якщо цивільна правоздатність громадян є загальною для всіх, то цивільна правоздатність юридичної особи є спеціальною і залежить від цілей її діяльності.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами,-з моменту реєстрації її статуту.

17. Припинення юридичних осіб

Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або внаслідок ліквідації.

Юридична особа визнається такою, що припинила свою діяльність, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Обставинами, що зумовлюють припинення діяльності юридичної особи, можуть бути: досягнення поставлених цілей (наприклад, після завершення об’єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження), або закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин).

18. Філії та представництва юридичних осіб

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та який здійснює всі або частину її функцій (окремий цех, інше виробництво) — ч. 1 ст. 95 ЦК.

Представництво є відокремленим підрозділом юридичної особи, розташованим поза її місцезнаходженням та який здійснює представництво і захист інтересів останньої (ч. 2 ст. 95 ЦК).

Філії та представництва не є юридичними особами, хоча мають і назву, і місцезнаходження, і, навіть, свої органи. Між тим ці ознаки їх лише індивідуалізують, тобто дають можливість виділити серед інших структурних підрозділів тієї чи іншої юридичної особи. Філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створила.

19. Поняття об’єктів цивільних прав та їх види

Під об’єктом цивільних прав розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини1. Об’єкти цивільних прав та об’єкти цивільних правовідносин — поняття тотожні. Цивільні правовідносини складаються між особами щодо матеріального чи нематеріального блага для задоволення своїх потреб. Тому об’єктом цивільних прав (правовідносин) може бути те, заради чого суб’єкти вступають у правовідносини і на що спрямовані їхні суб’єктивні права та обов’язки з метою здійснення своїх законних права та інтересів.

За критерієм їх оборотоздатності об’єкти цивільних прав можна поділити на три види:

1) об’єкти, які обертаються вільно;

2) об’єкти, які обмежені в обігу;

3) об’єкти, вилучені з обігу.

20. Речі як об’єкт цивільних прав. Класифікація речей. її правове значення

Найпоширенішими об’єктами цивільних прав є речі. Під річчю розуміють все те, за допомогою чого можна задовольнити ту чи іншу потребу і з приводу чого виникають цивільні правовідносини, це предмети матеріального світу в своєму природному стані або предмети, створені в результаті людської діяльності.

Класифікація речей у цивільному праві проводиться за різними підставами і має важливе теоретичне та практичне значення. Юридична класифікація речей досить часто основана на їх природних властивостях чи суспільному значенні і визначає поведінку суб’єктів права щодо речей конкретного виду.

Речі залежно від їх особливостей поділяють на такі види:

рухомі та нерухомі речі; вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті або не вилучені з цивільного обороту; індивідуально-визначені та родові; споживні та неспоживні; подільні та неподільні; головні та приналежності; продукція, плоди та доходи; гроші; валютні цінності та цінні папери.

До недавнього часу основним поділом речей у цивільному праві був їх поділ на засоби виробництва і предмети споживання, що на даний час втратило своє юридичне значення. Політична економія поділяє речі на основні і оборотні засоби залежно від того, споживаються дані засоби повністю при виробництві продукції (оборотні засоби), чи поступово переносять свою вартість на готовий продукт (основні засоби). Даний поділ речей мав своє вирішальне значення для визначення обсягу прав державних підприємств на закріплене за ними майно. Нині цей поділ має значення в основному для ведення бухгалтерського обліку.

21. Поняття та види правочинів

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочин — це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:

— це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;

— це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;

— спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

22. Форма правочину. Способи волевиявлення

Формою правочину називається спосіб вираження волі його сторін. ‘

Форма правочину залежить від:

— суб’єктного складу правочину;

— предмета правочину;

— ціни правочину;

— строку, на який правочин укладається;

— конкретного виду правочину;

— прямих вказівок закону на форму конкретного правочину. Чинне законодавство допускає укладення правочинів в усній, простій письмовій та письмовій нотаріальній формі. Особливим способом вираження волі є укладення договору шляхом вчинення конклюдентних дій (тобто дій, які свідчать про бажання однієї сторони укласти договір на умовах, запропонованих іншою.

23. Поняття недійсності правочину і правові наслідки недійсності правочину

За загальним правилом порушення встановленої законом форми правочину спричиняє не недійсність правочину, а неможливість посилання на свідчення свідків у суді (ст. 218 ЦК).

Тобто порушення письмової форми, наприклад, договору позики (згідно зі от. 1047 ЦК, договір позики між фізичними особами на суму понад десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян повинен укладатися у письмовій формі), не спричиняє його недійсність, оскільки порядні люди, незалежно від того, укладено такий договір у належній письмовій формі чи гроші «під чесне слово» позичили сусіди, товариші по роботі, знайома дівчина, свої зобов’язання виконують. Проте, якщо між кредитором і боржником виникне спір (наприклад, позичальник «забув, що брав гроші», вважає що «вже повернув» або помер, а його спадкоємці про борг нічого не знають, то у судовому засіданні кредитор може обґрунтовувати свої вимоги лише письмовими доказами, засобами аудіо -, відеозапису, іншими доказами, але не свідченнями свідків.

Порушення встановленої законом простої письмової форми правочину спричиняє його недійсність лише у тому випадку, якщо це прямо передбачено законом.

24. Правові наслідки визнання правочинів недійсними

Правові наслідки визнання правочину недійсним пов’язані насамперед із правовою долею отриманого за правочином.

Загальне правило, яке визначає правову долю набутого сторонами за правочином (майна, грошей тощо), міститься у ст. 216 ЦК, де зазначено, що у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Це правило у науці цивільного права називається двосторонньою реституцією, тобто кожна зі сторін повертає все набуте за правочином.

Двостороння реституція, як правовий наслідок визнання правочину недійсним, передбачена при укладенні правочину:

— з малолітнім (ст. 221 ЦК);

— з неповнолітнім (ст. 222 ЦК);

— з недієздатним (ст. 226 ЦК);

— з порушенням простої письмової форми (ст. 218 ЦК);

— з порушенням нотаріальної форми (ст. 220 ЦК);

— юридичною особою, на який вона не мала права (ст. 227 ЦК);

— під впливом помилки (ст. 229 ЦК);

— внаслідок збігу тяжких обставин (ст. 233 ЦК).

Окрім цього, коли недійсним правочином завдано збитків чи заподіяна моральна шкода другій стороні або третій особі, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Для наслідків деяких видів недійсних правочинів можуть застосовуватися інші правила:

— відшкодування збитків у подвійному розмірі та відшкодування моральної шкоди Цей обов’язок покладається на сторону, яка примусила контрагента укласти правочин, застосувавши фізичне чи психічне насильство або обман (статті 230, 231 ЦК).

25. Правові наслідки недодержання простої письмової і нотаріальної форми правочину

Порушення встановленої законом простої письмової форми правочину спричиняє його недійсність лише у тому випадку, якщо це прямо передбачено законом.

Наприклад, ст. 547 ЦК України передбачає, що правочини щодо забезпечення виконання зобов’язання (йдеться про такі виді забезпечення зобов’язання, як порука, застава, гарантія, завдаток, неустойка) вчиняються у письмовій формі. А в частині другій цієї статті прямо передбачено, що такі правочини, вчинені з недодержанням письмової форми, є нікчемними. Тобто, якщо при укладенні договору позики третя особа усно поручилася за боржника, такий договір поруки є нікчемним, оскільки порушена його обов’язкова письмова форма.

Недодержання вимоги закону про нотаріальну форму правочину (договору) спричиняє його нікчемність. Але із цього загального правила існує виняток. Правочин з порушенням обов’язкової нотаріальної форми може бути визнаний судом дійсним за умов: по-перше, якщо він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила; по-друге, нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК України).

Договір з порушенням нотаріально посвідченої форми може бути визнаний судом дійсним у випадку, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору і відбулося повне або часткове його виконання хоча б однією стороною, а сторона, на яку був покладений обов’язок нотаріально посвідчити договір, ухилилася від цього обов’язку. У такому разі наступне нотаріальне оформлення правочину не вимагається (ч. 2 ст. 220 ЦК України).

26. Поняття і види представництва

Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов’язки.

Завдяки представництву стає можливим реалізація цивільних прав недієздатними та малолітніми особами. Необхідність представництва зумовлена також тим, що інколи громадянин внаслідок тривалої відсутності, хвороби, браку часу чи кваліфікації не має можливості особисто отримати заробітну плату, пенсію, поштовий переказ, керувати транспортним засобом, продати чи купити квартиру, кваліфіковано виступити у суді, У цих випадках допомогу йому надає представник.

Юридичні особи завдяки представництву мають можливість оперативно і кваліфіковано укладати договори, захищати свої інтереси у суді за допомогою кваліфікованих юристів чи інших фахівців.

Представництво характеризується такими ознаками:

• цивільні права та обов’язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;
• представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюються);
• представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;
• представник діє виключно у межах наданих йому повноважень; :н
• правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладений представником правочин спричинив для контрагента збитки, то зобов’язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цього правочину.

27. Поняття і види строків позовної давності. Значення позовної давності

Позовна давність — це строк протягом якого особа може звернутися до суду за захистом своїх прав.

Значення позовної давності полягає у тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Наявність чітко визначеного строку, протягом якого зацікавлена сторона може звернутися за захистом до суду, змушує оперативно реагувати на порушення свого права, значно полегшує розгляд спору. З плином часу докази втрачаються (свідки забувають чи плутають факти, змінюють місце проживання, помирають, документи втрачаються, знищуються) і встановити істину у справі стає дедалі важче і важче.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятком випадків, прямо передбачених у законодавстві, а саме:

• на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, установлених законом;
• на вимоги вкладника про видачу вкладу;
• на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю:
• на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми та деякі інші.

У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності:

а) загальні; б) спеціальні.

28. Початок перебігу строків позовної давності

Для обчислення строків позовної давності потрібно визначити їх початковий момент, оскільки від цього залежить не тільки правильне обчислення строку, а й можливість захисту порушеного матеріального права.

За загальним правилом перебіг строку позовної давності починається з того моменту, коли в особи виникає право на позов. Право на позов виникає тоді, коли особа дізналась чи повинна була дізнатися про порушення свого права.

У зобов’язаннях, строк виконання яких не визначений або визначений моментом витребування, давність починають обчислювати з того часу, коли у кредитора виникає право вимагати виконання зобов’язання, а якщо при цьому боржникові надається пільговий 7-денний строк на виконання, то давність починають обчислювати після його закінчення.

У разі порушення прав неповнолітньої особи перебіг позовної давності починається від дня її повноліття.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі.

29. Зупинення перебігу строків позовної давності

Сторона, право якої порушене, може звернутися в юрисдикційний орган протягом визначеного законом (чи договором) часу за захистом порушеного права. Але обставини можуть скластися так, що позивач у зв’язку з умовами, які від нього не залежали, не зміг вчасно звернутися до суду. Законодавець враховує такі об’єктивні обставини і допускає у законі зупинення перебігу строків позовної давності.

Перелік обставин, які є підставою для зупинення строку позовної давності, наводиться у ст. 263 ЦК України:

1) надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила).

Законодавець наводить основні ознаки, які дають змогу вважати ту чи іншу обставину переборною.

Під надзвичайністю розуміють відсутність закономірностей у розвитку події. Невідворотність означає, що саме за цих умов настання події неможливо було відвернути (тобто за звичайних умов її можна було б відвернути).

Непереборною силою виступає саме подія, тобто такий юридичний факт, настання якого не залежить від волі людей.

Прикладами непереборної сили можуть бути руйнівні природні явища — повінь, шторм, буревій, землетрус та інші явища, які об’єктивно зробили неможливим подання позову;

2) зупинення дії закону чи нормативного акта, який регулює відповідні відносини;

3) встановлена законодавством відстрочка виконання зобов’язання (мораторій );

4) перебування позивача чи відповідача у складі Збройних Сил України або інших військових формуваннях, що переведені на військовий стан.

30. Перерив строку позовної давності

У ст. 393 КТМ України передбачено, що позовна давність зупиняється на час складання диспаші (розрахунку і розподілу збитків при загальній аварії).

На час існування наведених обставин, які перешкоджають звернення з позовом, перебіг позовної давності зупиняється.

Перерва позовної давності означає, що час, який пройшов з дня виникнення обставин, які є підставою для перерви позовної давності, до уваги не береться.

Після перерви позовної давності її перебіг починається спочатку. Перебіг позовної давності переривають дві обставини:

1) вчинення боржником дій, що свідчать про визнання боргу (наприклад, часткове виконання зобов’язання, письмове прохання про відстрочку сплати, передача речі в заставу);

2) звернення кредитора з позовом до боржника.

Під поновленням строку позовної давності необхідно розуміти дії суду, який, встановивши, що право позивача порушене, але строк позовної давності ним пропущений з поважним причин, поновлює цей строк.

31. Віндикація майна від добросовісного набувача

Визначення поняття «добросовісний набувач» в Українському законодавстві відсутнє. Проте дане словосполучення зустрічається в Цивільному кодексі України (далі «ЦК»), а саме в розділах «Право власності» та «Захист права власності».

Виходячи зі змісту статей 330, 388 ЦК, можна зробити висновок, що добросовісний набувач — це особа, у якої виникає право власності на майно, придбане нею на підставі відплатного договору у особи, яка не мала право відчужувати дане майно, при цьому особа-набувач не знала та не могла знати про неправомірність відчуження цього майна.

Законодавець чітко виділяє випадки, в яких майно може бути витребуване у добросовісного набувача. Згідно ст. 388 ЦК власник має право витребувати спірне майно у добросовісного набувача лише у разі, якщо воно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Також, майно може бути витребуване у добросовісного набувача у всіх випадках, якщо воно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати.

32. Поняття особистих немайнових прав. Види цих прав

Характерними ознаками особистих немайнових прав є те, що вони:

• мають нематеріальний характер;
• за своїм характером е абсолютними правами;
• належать кожній без винятку фізичній особі та спрямовані на її розвиток;
• їх виникнення та припинення пов’язане, як правило, із народженням та смертю фізичної особи і більшості з них вона не може бути позбавлена.

Необхідність класифікації особистих немайнових благ зумовлена необхідністю з’ясувати їх спільні риси та особливості для того, щоб можна було не лише належним чином реалізовувати ці права, а й гарантувати та захищати.

У ЦК України особисті немайнові права законодавець поділив на два види:

• особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи;
• особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

33. Поняття і ознаки юридичної особи. її правоздатність і дієздатність

ЦК не дає визначення поняття юридичної особи. Натомість ст. 80 ЦК, котра називається «Поняття юридичної особи», містить вказівку на деякі характерні риси цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це — «організація», тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона мас бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб’єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права і обов’язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Як суб’єкти цивільно-правових відносин, юридичні особи наділяються цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Правоздатність і дієздатність юридичної особи тотожні. Причому якщо цивільна правоздатність громадян є загальною для всіх, то цивільна правоздатність юридичної особи є спеціальною і залежить від цілей її діяльності.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами,-з моменту реєстрації її статуту.

34. Зміст і суб’єкти права власності

Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності.

Право власності в суб’єктивному значенні – це можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (річчю, майном) на свій власний розсуд і в своїх інтересах або інтересах інших осіб. Цьому праву відповідає обов’язок інших осіб утримуватися від дій (бездіяльності), які б перешкоджали цьому праву, тобто володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю.

Суб’єктами права власності є:

• Український народ;
• фізичні особи;
• юридичні особи;
• держава Україна;
• Автономна Республіка Крим;
• територіальні громади;
• іноземні держави;
• інші суб’єкти публічного права.

Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.

35. Форми та види права власності в Україні

Право власності, як І будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомірностей — володіння, користування і розпорядження. Цими правомірностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не власнику, а іншій особі, правомірностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди).

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).

Розрізняють право власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Право власності в об’єктивному розумінні — це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб’єктивному розумінні складають його правомірності — право володіння, користування і розпорядження.

Розрізняють такі форми власності:

1) власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу;

2) приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, гроші, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення);

3) колективна власність — майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об’єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо); 4) державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв’язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

36. Підстави набуття права власності

Право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, визначених ЦК України. Відповідно до ст. 328 цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, яке вона одержала (створила) у результаті своєї господарської діяльності.

Усі підстави виникнення права власності можна поділити на первісні і похідні способи.

До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі.

До похідних способів належать такі, при яких набуття права власності у суб’єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До похідних способів належать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.

37. Поняття договору пожертви і його відмінність від договору дарування

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати у майбутньому іншій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Як зазначалося, договір дарування є безоплатним, тому дарувальник не має права вимагати від обдаровуваної особи зустрічних дій майнового або немайнового характеру. Договір дарування, укладений з порушенням вимог закону про безоплатність передання іншій стороні майна у власність, є нікчемним.

Предметом договору дарування може бути будь-яке майно (як індивідуально визначені речі, так і речі, визначені родовими ознаками), не вилучене з товарообороту і яке може бути у власності особи, якій воно дарується. Згідно статті 718 ЦК України ( 435-15 ) дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути також майнові права, якими уже володіє дарувальник, або які можуть виникнути в майбутньому.

Щодо нерухомого майна існують певні вимоги: підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Предметом договору дарування можуть бути майнові права. Останні можуть мати зобов’язальну і речову природу. Речові правовідносини відрізняються від зобов’язальних своїм об’єктом, на який спрямована діяльність суб’єктів.

38. Захист права власності. Поняття і способи

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно.

Ці та інші положення Основного Закону щодо охорони права власності дістали свій розвиток і втілення у різних галузях українського законодавства у кримінальному, адміністративному, земельному, фінансовому, цивільному праві. Серед галузей права, які захищають право власності, особливу роль відіграють норми цивільного права, саме вони забезпечують правове регулювання й охорону відносин власності у тих випадках, коли правомочності власника не порушуються.

Захист права власності — це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), по-друге — застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Якщо мета кримінального чи адміністративного захисту права власності полягає насамперед у покаранні порушника за вчинене протиправне діяння, то головна мета цивільно-правового захисту — відновлення порушеного права, відновлення попереднього майнового стану особи, права якої були порушені.

Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власникові, вирізняють речові та зобов’язально-правові засоби захисту.

39. Речово-правові способи захисту права власності

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав, що покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб.

До речових позовів належать:

— вимоги неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов);

— вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов’язані з володінням (негаторний позов);

— вимоги власника про визнання права власності. Зобов’язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але можуть ґрунтуватися і на недоговірних зобов’язаннях.

40. Віндикаційний позов. Умови, необхідні для віндикації майна

Віндикаційним є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України).

Об’єкт віндикаційного позову. Об’єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. Витребуване майно може належати і до категорії речей, що визначаються родовими ознаками (числом, мірою, вагою), але в такому разі воно має бути певним чином індивідуалізоване (наприклад, мука, цукор, цемент у мішках за певними цифровими або іншими характерними позначками). У разі загибелі індивідуально визначеного майна віндикаційний позов не може бути пред’явлений за відсутністю об’єкта позову. Питання про можливість повернення індивідуально-визначеного майна, що зазнало змін, переробки, має вирішуватися судом залежно від характеру таких змін, їх істотності (наприклад, неможливо пред’явити віндикаційний позов про повернення будівлі, перебудованої капітально, що фактично стала новим об’єктом нерухомості).

У разі, коли майно змінило своє початкове господарське призначення, підстав для задоволення віндикаційного позову вже немає і настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто власник має право лише на відшкодування збитків.

41. Негаторний позов

Негаторним є позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння (ст. 391 ЦК України).

Негаторний позов пред’являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні, однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права користування та розпорядження ним. Для подання такого позову не вимагається, щоб перешкоди до здійснення права користування та розпорядження майном були результатом винних дій відповідача чи спричиняли позивачу збитки. Достатньо, щоб такі дії хоча б і не позбавляли власника володіння майном, але об’єктивно порушували його права і були протиправними. Як і віндикаційний, негаторний позов є речово-правовим і може застосовуватися лише у випадку відсутності між позивачем і відповідачем зобов’язальних відносин та бути поданим щодо індивідуально-визначеного майна.

Об’єктом негаторного позову є усунення триваючого правопорушення, що збереглося до моменту подання позову до суду.

42. Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману, насильства

Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (істотне значення мають обставини щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням; мотиви правочину не мають істотного значення, крім випадків, встановлених законом), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину.

Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов’язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину.

Правові наслідки фіктивного правочину. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

43. Поняття зобов’язання, його елементи

Зобов’язання передусім є цивільними правовідносинами. Відповідно до ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання, як і будь-яке правовідношення, становлять такі елементи: суб’єкти, об’єкт і зміст. Суб’єктами зобов’язання є його сторони: управомочена сторона — кредитор і зобов’язана сторона -боржник. У деяких зобов’язаннях один із суб’єктів виступає виключно як кредитор, інший — виключно як боржник. Наприклад, у договорі позики позикодавець є виключно кредитором, а позичальник — виключно боржником. Однак у переважній більшості випадків кожний із суб’єктів зобов’язання є водночас і кредитором, і боржником. Так, відповідно до ч. З ст. 510 ЦК якщо кожна із сторін зобов’язання має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Наприклад, у договорі купівлі-продажу обидва продавець і покупець виступають і кредиторами, і боржниками одночасно.

Для поділу зобов’язань використовують різні класифікаційні критерії.

Залежно від підстави виникнення зобов’язання поділяють на договірні та недоговірні. Договірне зобов’язання виникає на підставі договору, який представляє спільну волю його сторін на досягнення правового результату майнового або немайнового характеру (наприклад, зобов’язання з договору купівлі-продажу, ренти, страхування тощо). Недоговірне зобов’язання виникає на підставі правомірних односторонніх дій (правочинів чи юридичних вчинків) або неправомірних дій особи, за якими наслідки настають незалежно або всупереч її волі (наприклад, зобов’язання із заподіяння шкоди, з публічної обіцянки винагороди тощо). На відміну від договірних зобов’язань, зміст яких визначається сторонами на власний розсуд (ст. 6 ЦК), зміст недоговірних зобов’язань визначений імперативними приписами закону і не може бути змінений сторонами зобов’язання.

44. Підстави виникнення зобов’язань

Зобов’язальні правовідносини, як і будь-які інші цивільні правовідносини, виникають з обставин, яким законом надається значення юридичних фактів. Приблизний перелік юридичних фактів, що служать підставами для виникнення цивільних прав та обов’язків, встановлено в ст. 11 ЦК. Зобов’язання виникають із таких самих, загальних для всіх цивільних правовідносин підстав (ч. 2 ст. 509 ЦК). Найпоширенішою підставою виникнення зобов’язань є договір. Зобов’язання можуть виникати з договорів, які передбачено актами цивільного законодавства (купівля-продаж, дарування, найм, підряд, перевезення тощо), а також з договорів, які не передбачено цими актами, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 6 ЦК).

До інших правочинів, що можуть виступати підставами виникнення зобов’язальних правовідносин, належать односторонні правочини. Наприклад, одностороннім правочином, з якого виникає зобов’язання, є публічна обіцянка винагороди, оскільки особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), у разі виконання завдання і передання його результату зобов’язана її виплатити (гл. 78 ЦК).

Зобов’язальні правовідносини можуть виникати безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Оскільки за своєю юридичною природою вони є адміністративними актами, зобов’язання виникають з них тільки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Зазначені акти владних органів можуть бути підставою для укладення договорів, при цьому зміст останніх має відповідати цим актам (ст. 648 ЦК). У сучасних умовах можливість виникнення зобов’язань безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування значно звузилася. Переважно вони створюють підставу виникнення зобов’язань у сукупності з іншими юридичними фактами.

45. Поняття та види договору

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов’язань закон називає договір (ч. 2 ст. 151 ЦК). Поняття договору розкривається через поняття угоди (правочину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ст. 41 ЦК України угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов’язків. Договори — це дво- або багатосторонні угоди.

Договором визнається угода двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки: 1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному; 2) договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних рис.

Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв’язках і визначення змісту договірних зобов’язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковуються відносини по тимчасовому володінню і користуванню майном. Зростає значення і договорів підрядного типу, і про надання різного роду послуг громадянам та організаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).

46. Укладення договору. Стадії. Форма договору

Договір вважається укладеним, якщо сторони у належній формі погодили між собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається у процесі переговорів, які передують укладанню договору.

Загальний порядок укладання договорів регулюється статтями 638-650 ЦК. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що дістає вираження у запропонованому проекті договору, називається офертою, а особа, яка з нею звертається — оферентом. Ініціатором оферти є, як правило, сторона, яка надає послуги, речі (продавець, поставщик, підрядчик). Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам:

— у ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього договору, щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона не є офертою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зобов’язує;

— оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різного роду об’яви, реклами, прайслисти не можуть визнаватися офертою, це лише пропозиції невизначеному колу осіб зробити оферту.

Для укладання договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, дала згоду прийняти пропозицію. Відповідь про прийняття пропозиції має назву акцепт. Акцептантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта. Якщо згоду на укладення договору дає інша особа, це є нова оферта, з якою ця особа звертається до колишнього оферента, який при позитивній відповіді стане акцептантом.

47. Поняття і принципи виконання зобов’язань

Виконання зобов’язання — це вчинення боржником саме тих дій, які він повинен виконати в силу договору чи закону, тобто передати річ, виконати роботу, надати послугу, відшкодувати шкоду тощо.

Боржник зобов’язаний вчинити певні дії або утриматися від них, а кредитор повинен прийняти виконане. Вчинення боржником дій, прийнятих кредитором, і буде виконанням зобов’язання.

Зобов’язання вважається виконаним належним чином, якщо дотримано всіх вимог, що ставляться стосовно суб’єкта, предмета, місця і способу виконання зобов’язання. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до звичаїв ділового обігу або інших умов, що звичайно ставляться. Виконання зобов’язання має спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Одностороння відмова від виконання зобов’язання або зміна його умов не допускається — крім випадків, передбачених угодою сторін або законом.

Виконання зобов’язання покладається на боржника. Якщо виконання безпосередньо пов’язане з особистістю боржника, то саме він і повинен виконати зобов’язання, оскільки кредитор може відмовитися від виконаного. Так, якщо вірш за зобов’язанням повинен написати П., то замінити П. у цьому зобов’язанні не може ніхто інший — — ні його сестра, ні його син. Виконання зобов’язань може бути покладено боржником і на третю особу, якщо із закону, з умов суті договору не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто.

Під предметом зобов’язання розуміють блага, яких кредитор набуває внаслідок виконання цього зобов’язання. Це може бути майно, яке боржник передає за договором поставки, купівлі-продажу, контрактації, або річ у новій якості, якщо на боржника покладався обов’язок її відремонтувати, чи надана послуга.

У грошових зобов’язаннях предметом виконання є грошова сума, яка повинна бути виражена і сплачена в національній валюті, крім випадків, передбачених законом. Сума, що виплачується за грошовим зобов’язанням безпосередньо на утримання фізичної особи, — на відшкодування збитків, заподіяних життю або здоров’ю, за договором довічного утримання та в інших випадках — зі збільшенням встановленого законом неоподатковуваного мінімуму заробітної плати пропорційно збільшується.

Але якщо суми, що підлягають виплаті за іншими грошовими зобов’язаннями, спричинюють для сторони, зобов’язаної проводити ці виплати, таку шкоду, в результаті якої вона значною мірою позбавиться того, на що мала право розраховувати при укладенні договору, то на вимогу цієї сторони договір може бути розірвано за рішенням суду.

За користування чужими коштами боржник зобов’язаний сплатити проценти. Розмір процентів встановлюється угодою сторін.

 

48. Зобов’язально-правові способи захисту права власності

Безумовно, поділ засобів захисту права власності на речові й зобов’язальні є простим і зрозумілим. Але сьогодні він не може охопити все розмаїття заходів, передбачених у сучасному законодавстві, які прямо чи опосередковано спрямовані на усунення порушень права власності.

До зобов’язально-правові засобів належать: засоби захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); засоби захисту права власності в деліктних зобов’язаннях; позови про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

49. Місце і строк виконання зобов’язання

Строки виконання зобов’язання можуть бути визначені законом, договором або моментом витребування. Якщо строк виконання зобов’язання визначено моментом витребування, то, як правило, боржнику надається пільговий семиденний строк для його виконання, щоб він не опинився у скрутному становищі внаслідок вимоги про негайне виконання. Пільговий строк не надається, якщо негайне виконання передбачене законом, договором чи випливає зі змісту зобов’язання.

Для належного виконання зобов’язання суттєву вагу має місце виконання, яке звичайно визначається з договорів, випливає зі змісту зобов’язання або передбачене в законі. Зрозуміло, що місцем виконання за договором ремонту квартири є її місцезнаходження. Коли немає можливості встановити місце виконання, то застосовують загальні правила, встановлені в Цивільному кодексі України. Відповідно до цих правил виконання повинне бути проведене:

а) за зобов’язаннями про передачу нерухомого майна -за його місцезнаходженням;

б) за зобов’язаннями про передання товару або іншого майна, що передбачає перевезення цього товару або іншого майна, — за місцем здавання товару або іншого майна першому перевізникові для передання його кредиторові;

в) за іншими зобов’язаннями боржника про передання товару або іншого майна — за місцем виготовлення або зберігання майна, якщо це місце було відоме кредитору на момент виникнення зобов’язання;

г) за грошовими зобов’язаннями — за місцем проживання кредитора на момент виникнення зобов’язання; якщо кредитор на момент виконання зобов’язання змінив місце проживання або місцезнаходження і сповістив про це боржника, — — за новим місцем проживання або місцезнаходженням кредитора з віднесенням на рахунок кредитора усіх витрат, пов’язаних зі зміною місця виконання;

д) в інших випадках — за місцем проживання боржника, а якщо боржник юридична особа — за її місцезнаходженням.

50. Способи забезпечення виконання зобов’язання

Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання. Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі. Правочин, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Види забезпечення виконання зобов’язання:

Неустойка. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках до суми невиконаного або неналежне виконаного зобов’язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

51. Неустойка. Види неустойок

Одним із найбільш поширених видів забезпечення зобов’язань є неустойка. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума чи інша встановлена у договорі майнова цінність, яку боржник зобов’язаний сплатити або передати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов’язання. Предметом неустойки крім грошової суми може бути рухоме і нерухоме майно. Право на неустойку виникає незалежно від того, чи зазнав кредитор збитків унаслідок невиконання або неналежного виконання зобов’язання. Слід пам’ятати, що проценти на неустойку не нараховуються. Неустойкою може бути забезпечена тільки дійсна вимога, тому що недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню.

Коли предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений угодою сторін. Зменшення неустойки за домовленістю сторін можливе лише у випадках, визначених законом. Неустойка, яка підлягає сплаті, може бути зменшена також за рішенням суду за наявності обставин, які заслуговують на увагу, зокрема у випадках, коли розмір неустойки значно перевищує розмір заподіяної шкоди.

Залежно від особливостей визначення розміру неустойки і характеру порушення є такі різновиди неустойки: штраф і пеня.

52. Поняття, види і функції цивільно-правової відповідальності

Визначення поняття цивільно — правової відповідальності необхідно здійснювати через її характерні ознаки. Виходячи з того, що цивільно — правова відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, їй притаманні загальні ознаки останньої, а саме: державний примус, суспільний осуд, негативні наслідки для правопорушника.

Оскільки цивільне право є правом приватним, державний вплив на цивільні відносини повинен бути зведений до необхідного мінімуму. Однією із таких виключних сфер державного регулювання є відповідальність учасників цивільних правовідносин. Реалізація ними права на захист своїх суб’єктивних прав, як правило, пов’язана з державно — примусовим впливом на правопорушника. Відповідно, застосування мір цивільно — правової відповідальності завжди забезпечене державним примусом, який полягає у реальному впливі на особу — правопорушника, і якій здійснюється уповноваженими на це державними органами, насамперед судом. Державний примус полягає також у можливості (забезпеченні) примусового застосування заходів впливу. Добровільне відшкодування збитків, сплата неустойки або компенсація моральної шкоди, завданої діями правопорушника, також розглядаються як цивільно — правова відповідальність, оскільки вона виникає не із судового рішення, а незалежно від нього за наявності певних умов. До того ж, добровільне усунення наслідків правопорушення не виключає застосування державного примусу.

Цивільна відповідальність спрямована не на покарання правопорушника, а на відновлення (компенсацію) суб’єктивного цивільного права потерпілої особи. Осудження особи пов’язується, як правило, з її психічним ставленням до правопорушення. У цивільному праві моральні якості відповідальної особи не мають юридичного значення. Отже, суспільний осуд протиправної поведінки учасника цивільних правовідносин виражається у констатації факту вчинення правопорушення.

Результатом застосування цивільно — правової відповідальності завжди є покладання на правопорушника негативних наслідків. Саме їх несприятливість, невигідність стимулюють учасників до належної поведінки.

53. Поняття вини в цивільному праві. Форми вини

Вина — це психічне ставлення заподіювача шкоди до своєї протиправної поведінки та її негативних наслідків у формі умислу та необережності.

Умисел як форма вини включає елемент усвідомлення та наміру. Діяння особи вважаються такими, що вчинені з умислом, якщо вона усвідомлювала протиправність своєї поведінки та бажала або свідомо допускала настання шкоди (збитків). Цивільне право не знає поділу умислу на прямий та непрямий, оскільки відсутня практична необхідність такого поділу. Форма умислу не впливає ані на факт притягнення особи до відповідальності, ані на розмір відшкодування.

Вина у формі необережності має місце за відсутності у особи наміру вчинити протиправне діяння та завдати шкоди або сприяти завданню шкоди. У деліктному праві зустрічається поділ необережності на просту та грубу (див., наприклад, ст. 1193 ЦК), а отже, є і практична необхідність визначення цих форм вини. Так, необережність є грубою, якщо особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність вважається простою, якщо особа не передбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча могла та повинна була їх передбачити.

54. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених Цивільним Кодексом та іншим.

55. Набувальна давність

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном- протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно- через п’ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

56. Поняття договору купівлі-продажу і його відмінність від договору поставки

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Це сплатний, двосторонній і консенсуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність покупця, і, отже, є юридичною підставою виникнення такого зобов’язального правовідношення, яке обумовлює в покупця абсолютне речове право, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, яке є в наявності і підготовлене для відчуження. Продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. Оплата придбаного майна повинна з.

Договір купівлі-продажу дійснюватися у національній валюті України — гривні, за винятком випадків, передбачених законом.

Предметом цього договору може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно (як матеріальний об’єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Предметом цього договору може бути і право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовують положення про відступлення права вимоги.

Загальні положення про купівлю-продаж застосовують до договорів купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів. Особливості купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватись і законом.

Необхідно підкреслити, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

57. Поняття та ознаки договору найму (оренди)

Договір найму (оренди) належить до класичних договірних інститутів, відомих цивілістиці з часів римського права. Римське право знало загальний договір найму (locatio-conductio), до складу якого входили три основні договори: locatio-conductio rеrum, або найм речей; locatio-conductio, або найм послуг; та locatio-conductio operas, або найм робіт чи підряд. Загальним між цими трьома договорами було те, що одна сторона зобов’язувалася надати іншій стороні право користування певним об’єктом, а інша сторона зобов’язувалася сплатити першій стороні за користування певну грошову винагороду.

Зміст ст. 759 ЦКУ дозволяє зробити висновок, що договір найму може бути як консенсуальним, так і реальним правочином. Момент укладення договору визначається самими сторонами або випливає із суті відносин (так, договори найму в побутовій сфері, як правило, є реальними). В разі невизначення сторонами моменту укладення договору найму в самому договорі, практика ділового обороту виходить із консенсуальності цього договору. Тобто договір найму буде вважатися укладеним із моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами.

Оскільки права та обов’язки за договором найму виникають як у наймача, так і у наймодавця, договір найму належить до двосторонніх договорів.

58. Договір ренти

Поняття договору ренти закріплено ч. 1 ст. 731 ЦК України, згідно з якою за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платникові ренти) якесь майно у власність, а платник ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.

Договір ренти має притаманні йому певні ознаки.

Зазначений договір є оплатною, ризиковою (алеаторною), двосторонньою, імперативно реальною або консенсуальною (у визначених законом випадках), довготривалою угодою, що передбачає перехід права власності до набувача (платника) під виплату безстрокових (довічних) або на певний строк періодичних рентних платежів.

За характером надання рента фактично має оплатний характер, оскільки майно передається отримувачем ренти (відчужувачем) у власність платника ренти в обмін на сплату останнім рентних платежів на користь отримувача ренти. Однак ЦК України режим формально оплатного договору визнає лише за рентою, одержувач якої передає майно у власність платника ренти за плату (ч. 2 ст. 734 ЦК). Безоплатною визнається рента, майно за якою передається у власність платника ренти безоплатно, і за таких відносин мають застосовуватися положення про договір дарування.

59. Договір лізингу

Договір лізингу-це цивільно-правовий договір, відповідно до якого одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг) на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) — ст. 806 ЦК.

Аналіз легального визначення договору лізингу дозволяє дійти висновку, що він сконструйований у ЦК як двосторонній та оплатний правочин. При цьому законодавець вказує на можливість існування договору як консенсуального тоді, коли лізингодавець зобов’язується передати лізингоодержувачеві у користування майно, або реального, коли для укладення договору недостатньо досягнення згоди сторін за всіма його істотними умовами, а необхідна ще передача речі — предмета лізингу (ч. 2 ст. 640 ЦК). Очевидно, що така конструкція може існувати тільки тоді, коли річ (предмет лізингу) на момент укладення договору вже є власністю лізингодавця і може бути передана користувачеві («прямий лізинг»). Що ж стосується непрямого лізингу, то його сутність полягає в тому, що лізингодавець передає лізингоодержувачу спеціально придбане за специфікаціями або на умовах, висунутих останнім, майно на виконання вже укладеного договору лізингу. У цьому випадку передача речі на момент укладення договору неможлива, оскільки вона ще не придбана лізингодавцем. Саме тому непрямий лізинг є завжди консенсуальним договором.

60. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю

Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізичній особі, зобов’язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв’язку з втратою здоров’я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів. Договором або законом може бути збільшений обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.

61. Поняття і види недоговірних зобов’язань, які виникають із правомірних дій

У більшості випадків цивільно-правові зобов’язання виникають із договорів. Назва «недоговірні зобов’язання» підкреслює те, що вони виникли не з договорів чи іншого будь-якого правочину, а саме з односторонньої дії якої- яебудь особи. Підставою для їх виникнення може бути односторонній право- чин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Одностороння дія, з якої виникло подібне зобов’язання, за характером повинна бути правомірною. Ь недозволеної дії виникає інший вид недоговірних зобов’язань — заподіяння шкоди (деліктні зобов’язання). Таким чином, недоговірні зобов’язання — це зобов’язання, які виникають за відсутності укладеного між сторонами договору, в силу певних юридичних фактів.

Недоговірні зобов’язання поділяються на види за характером підстави їх виникнення на:

1. недоговірні зобов’язання, що виникають з правомірних дій:

—  зобов’язання, що виникають із публічної обіцянки винагороди (без оголошення конкурсу та за результатами конкурсу);

—  зобов’язання, що виникають із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

—   зобов’язання, що виникають із рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.

2. недоговірні зобов’язання, що виникають з неправомірних дій:

— зобов’язання, що виникають із заподіяння шкоди (деліктні зобов’язання);

— зобов’язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави;

—   зобов’язання, що виникають із створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи).

62. Поняття договору перевезення і його юридична характеристика

У силу цього договору перевізник зобов’язується доставити довірений йому відправником вантаж у пункт призначення і видати його управомоченій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Проте з урахуванням специфіки перевезень кожним із видів транспорту в нормативних актах, що закріплюють їх діяльність, дається своє визначення договору перевезення (ст. 22 СЗУ, ст. 133 КТМ, ст. 61 ПК, ст. 52 Закону України «Про автомобільний транспорт» та ін.).

Перевізником може виступати тільки суб’єкт підприємницької діяльності, основним напрямом діяльності якого є перевезення вантажів (залізниця, морське пароплавство, автогосподарство, річкове пароплавство, а також фізичні особи, котрі мають право на експлуатацію перевізних транспортних засобів, тощо). Перевезення вантажів у пункт призначення за домовленістю з іншими особами, на праві власності або іншому титульному володінні яких перебувають транспортні засоби, транспортними статутами та кодексами не регулюється. Такі правовідносини необхідно класифікувати як відносини, котрі регулюються договором підряду. Як відправник може виступати будь-яка особа (фізична або юридична).

Одержувачем може бути або сам відправник, або інша особа, зазначена останнім у перевізних документах. З огляду на те, що одержувач за договором перевезення набуває певного обсягу прав та обов’язків, якщо відправник не є одночасно й одержувачем вантажу, такий договір розглядається як договір на користь третьої особи.

Під вантажем (товаром) необхідно розуміти майно, що транспортується чи підлягає транспортуванню повітряним, наземним, морським (річковим) транспортом або щодо якого відбуваються операції, передбачені відповідними Правилами перевезень вантажів відповідними видами транспорту.

Договір перевезення вантажів належить до двосторонніх, оплатиш і реальних.

63. Договір перевезення вантажів. Перевізні документи

На кожне відправлення вантажу відправник повинен подати станції навантаження накладну (комплект перевізних документів). Форми бланків перевізних документів, затверджені наказом Мінтрансу від 19.11.98 N 460 «Про затвердження бланків перевізних документів».

Накладна є складовою частиною комплекту перевізних документів, до якого, крім неї, входять: дорожня відомість, корінець дорожньої відомості та квитанція про приймання вантажу. Бланки цих документів видаються вантажовідправникам за плату згідно з тарифом.

Накладна є обов’язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої сторони — одержувача. Накладна одночасно є договором застави вантажу для забезпечення гарантії внесення належної провізної плати та інших платежів за перевезення. Накладна разом з дорожньою відомістю супроводжує вантаж на всьому шляху перевезення до станції призначення, де видається одержувачу. Квитанція про приймання вантажу до перевезення видається відправнику. Усі ці документи (надалі — перевізний документ) заповнюються на друкарській машинці або іншим друкованим способом.

Перевізний документ поєднує звичайну інформацію з кодованою інформацією; місця для кодування у ньому обведені жирними рамками.

Усі відомості, передбачені формою бланка перевізного документа, повинні бути внесені відправником до відповідних граф. Виправлення не допускаються; у разі зміни відомостей, унесених до перевізного документа, відправник зобов’язаний заповнити новий перевізний документ. Зміни й доповнення, які вносяться у перевізні документи залізницею, засвідчуються підписом відповідального працівника і штемпелем станції.

64. Поняття договору страхування. Сторони. Предмет. Види

Самостійним видом договору є договір страхування як правовий спосіб зменшення шкідливих наслідків настання випадкових обставин, передбачених договором страхування (знищення майна, зменшення працездатності чи смерті застрахованої особи, настання інших страхових ризиків).

Договір страхування є договірно-правовою формою відносин страхування, поняття якого нормативно визначене і досліджене юридичною доктриною.

Відповідно до ч. 1 ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати платежі та виконувати інші умови договору.

За юридичними ознаками договір страхування є оплатним, взаємним, ризиковим (алеаторним), диспозитивно реальним правочином.

65. Поняття договору позики

Поняття договору позики в українському цивільному праві грунтується на римському реальному контракті mutuum (порівняй з відповідним сучасним італійським терміном motuo). Його назва українською мовою є запозиченням із старополь-ської (порівняй з польським терміном роzycka). По-польськи pozycka означає і договір позики, і договір позички. В нашій мові цей термін усталюється з 15 ст. Для позначення даного договору в російській мові вживається термін «заем», який має старослов’янську основу і відомий ще з часів Київської Русі.

Договір позики є реальним, одностороннім, як правило, строковим та безоплатним, предметом якого можуть бути тільки родові чи взаємозамінимі споживні речі. Це підтверджує легальне визначення поняття договору позики та глава 32 «Позика» ЦК України.

Реальність договору позики .виявляється у тому, що він вважається укладеним у момент передачі предмета договору (ч. 2 ст. 374 ЦК), тобто позикодавець не зобов’язується передати, а передає предмет договору. Таким чином, укладення договору і здійснення позикодавцем зазначеного права збігаються за місцем та у часі. Позикодавець, здійснивши своє право в момент укладення договору, стає тим самим кредитором і таким чином отримує право вимоги повернення предмета договору від боржника.

Цей договір односторонній, бо одна сторона — позикодавець — має тільки права, а інша — позичальник — тільки обов’язки.

Договір позики може укладатися як на встановлений, так і визначений моментом витребування строк, тобто бути, як правило, строковим, так і безстроковим.

Оскільки деякі договори позики можуть містити умову, коли це дозволено законом, щодо сплати певних відсотків за переданий позикодавцем предмет договору, то договір у такому разі вважатиметься сплатним. Частіше договір позики не містить умов щодо оплати і за загальним правилом є безоплатним.

Сторонами чи суб’єктами договору позики є позикодавець — той, хто надає у позику предмет договору, і позичальник — той, хто його отримує. Ними можуть бути фізичні і юридичні особи. Договір позики здебільшого укладається між фізичними особами, тоді як юридичні особи між собою та у відносинах з фізичними особами укладають кредитні договори або договори, які називаються інакше, будучи за суттю договорами позики.

Предметом договору позики є взаємозамінні речі, тобто такі, які можна взяти чи надати в позику, позичити, взята чи надати в борг і повернути чи отримати назад взамін інші речі, визначені родовими ознаками. В цілому взаємність тут двоякого роду — як щодо суб’єктів, що було показано вище, так і щодо об’єкта договору позики.

66. Договір комерційної концесії

Згідно зі ст. 1115 ЦК за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Сторонами договору комерційної концесії є правоволоділець і користувач. Ними відповідно до ст. 1117 ЦК можуть виступати фізична та юридична особи, які є суб’єктами підприємницької діяльності. Відповідно, органи державної влади та інші суб’єкти, які не зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності, права брати участь (бути сторонами) у договорі комерційної концесії не мають.

Згідно зі ст. 1116 ЦК предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.

67. Поняття договору факторингу. Сторони. Предмет

Договір факторингу належить до цивільно-правових договорів, нових у ЦК. Оскільки в цьому договорі фінансування здійснюється із залученням механізму передачі права вимоги кредитора, до цих відносин можуть субсидіарно застосовуватися норми гл. 47 ЦК, що містять загальні положення про заміну кредитора.

Поняття договору факторингу закріплено у ст. 1077 ЦК. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Варто зазначити, що договір факторингу є одним із цивільно-правових договорів, за яким можуть передаватися права вимоги кредитора (здійснюватися заміна кредитора в зобов’язанні).

Матеріальний предмет договору факторингу становлять грошові вимоги клієнта до третьої особи, що випливають з надання товарів, виконання ним робіт чи надання послуг третій особі. При цьому законодавець особливо підкреслює, що грошові вимоги можуть бути як такими, за якими вже настав термін платежу, так і майбутніми, термін платежу за якими настане пізніше.

У світовій практиці клієнтом у факторингових операціях є, як правило, комерційні юридичні особи, а також фізичні особи-підприємці, оскільки факторинг, як уже відзначалося, є найзручнішим способом усунення дефіциту оборотних коштів для таких учасників підприємницького обороту. Фізичні особи (за винятком підприємців) зазвичай передають свої вимоги в межах договору купівлі-продажу прав вимоги (загального відступлення вимог).

68. Поняття і види зобов’язання про надання послуг. Відмінність цих зобов’язань від зобов’язань про виконання робіт

Договори про надання послуг можуть належати до так званих публічних договорів (ст. 633 ЦК). Серед договорів про надання послуг до цієї групи належать договори про перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо. З урахуванням значення певних послуг для задоволення інтересів широкого кола споживачів деякі види договорів можуть визначатися тільки як публічні договори. У зв’язку з цим, якщо підприємець хоче здійснювати певну діяльність, він має взяти на себе обов’язок надавати послуги кожному, хто до нього звернеться. У деяких нормах ЦК, які регулюють відносини щодо надання послуг, містяться спеціальні правила, які свідчать, що даний договір за своєю природою є публічним. Наприклад, у ч. 1 ст. 940 ЦК прямо вказано, що професійний зберігач, який зберігає речі на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості (ч. 1 ст. 940 ЦК). Відповідно до ч. 2 ст. 957 ЦК договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором.

Важливою рисою публічних договорів, і зокрема договорів про надання послуг, є те, що їх умови встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги (ч. 2 ст. 633 ЦК). Наприклад, перевезення пасажирів може здійснюватися як за загальними правилами, так і з певними винятками. Відповідно до п. З ч. 1 ст. 911 ЦК пасажири мають право провозити із собою безоплатно одну дитину віком до шести років і купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною.

Договори про надання послуг також можуть бути охарактеризовані як договори приєднання (ст. 634 ЦК). Останнім часом спостерігається розширення кола цього типу договорів. Це пов’язано із необхідністю спрощення та прискорення процедури укладення договору, коли замовнику пропонується готовий «пакет» послуг або декілька «пакетів» за його вибором. Якщо замовник згоден на укладення договору, йому залишається лише приєднатися до його умов. Прикладом договорів такого типу може бути договір про надання доступу до мережі Інтернет, який укладається між провайдером та абонентом. Провайдери пропонують потенційним замовникам умови договору, вмішують у ньому вичерпну інформацію щодо послуги, яка пропонується, та умов її надання. Як правило, провайдери пропонують окремі пакети послуг. Потенційному абоненту достатньо вибрати найбільш сприйнятті для себе умови та підписати договір. Внесення будь-яких інших умов, ніж ті, що пропонуються провайдером, договором не передбачається. Практично всі проекти договорів, що пропонуються провайдерами, містять вказівку на те, що акцептування (підписання) договору означає: абонент згоден з усіма його положеннями.

69. Сторони, предмет та форми договору доручення

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 1000 ЦК).

Правове регулювання договору здійснюється главою 68 ЦК.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний. Однак договором або законом може бути передбачено виконання дій повіреним безоплатно.

Сторонами договору є повірений — особа, яка зобов’язується виконати юридичні дії, та довіритель — особа, яка доручає повіреному виконати ці дії. Це можуть бути як дієздатні фізичні особи, так і юридичні особи (наприклад, посередницькі організації, юридичні консультації, банки, товарні біржі тощо).

Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом договору доручення є юридичні дії повіреного (укладення правочинів, вчинення процесуальних дій, складання актів тощо). Причому такі дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненими. Однак повірена особа виконує і фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо, які підпорядковані меті виконання юридичних дій і тому не мають самостійного значення. Вимога особистого виконання доручення стосується лише юридичних дій повіреного.

У договорі може бути визначено строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя, а також територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного. У такому разі строк доручення та територія є істотними умовами.

У договорі може бути визначено розмір плати повіреному або порядок її виплати. Якщо її не визначено, то виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги.

Характерним для договору доручення є те, що повірений виконує юридичні дії від імені й за рахунок довірителя. Повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами. Проте представництво ширше за договірне представництво, оскільки підставами представництва взагалі можуть бути закон, адміністративний акт, трудовий договір. Отже, договір доручення — це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представництва. Повірений діє на підставі доручення.

70. Діяльність в інтересах іншої особи без доручення

Згідно зі ст. 1158 ЦК якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення.

Така особа зобов’язана при першій нагоді повідомити особу, чий майновий інтерес вона захищає своїми діями, про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір. Якщо особа, яка розпочала дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов’язана вжити усіх залежних від неї заходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов’язана взяти на себе всі обов’язки, пов’язані зі вчиненням цих дій, зокрема, обов’язки щодо вчинених правочинів.

Особа, яка вчинила дії в інтересах іншої особи без її доручення, зобов’язана негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої були вчинені дії, звіт про ці дії і передати їй усе, що при цьому було одержано.

Особа, яка без доручення вчиняє дії, діє на свій ризик і на свій розсуд. Вона самостійно оцінює можливі витрати, яких вона зазнає, вчинивши дії в майнових інтересах іншої особи, та співвідносить їх 13 обсягом шкоди цим інтересам, якої вдасться уникнути, вчинивши такі дії. Витрати повинні бути виправдані обставинами, за яких були вчинені дії (ст. 1160 ЦК); саме у такому разі фактичні витрати можуть заявлятися до відшкодування. В іншому випадку, а також якщо особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, при першій нагоді не повідомила цю особу про свої дії, зроблені витрати не підлягають відшкодуванню.

71. Поняття договору комісії і його відмінність від договору доручення

Договір комісії – це двосторонній договір, тобто кожна сторона (комісіонер i комітент) має певні права та обов’язки. Сторонами за договором комісії виступають комітент, з одного боку, і комісіонер – з іншого. Згідно зі ст. 1011 нового ЦК, за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням іншої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Договір комісії є консесуальним, адже він вважається укладеним з того часу, коли відповідно до закону сторони виявили взаємну згоду щодо всіх істотних умов договору. Права та обов’язки сторін за договором комісії виникають ще до передачі майна комітентом комісіонерові. Новий ЦК, на відміну від ЦК УРСР, чітко зазначає істотні умови договору комісії на купівлю-продаж майна. Так, згідно зі ст. 1012, це досягнення згоди щодо майна й ціни, за якою комісіонер має продати або купити товар.

72. Поняття зобов’язання про зберігання майна і їх види

Договір зберігання належить до категорії договорів про надання послуг (статті 901-907 ЦК), оскільки зберігальною послугою в процесі її надання користуються і вона безпосередньо не приводить до створення нового матеріалізованого об’єкта.

У ЦК України виділено 10 різновидів договорів зберігання (зберігання на товарному складі, речей у ломбарді, цінностей у банку, речей у камерах схову, речей у гардеробі організацій, речей пасажира під час його перевезення, речей у готелі, речей, що є предметом спору, автотранспортних засобів, договір охорони). У ЦК УРСР таких різновидів схову було значно менше (схов у гардеробах, майна в готелях, гуртожитках, санаторіях).

Необхідно враховувати, що зберігання, яке виникає на підставі закону, може супроводжуватися укладенням договору зберігання між уповноваженою законом особою та відповідним зберігачем. Наприклад, згідно зі ст. 58 ЗУ «Про виконавче провадження» арештоване майно може передаватися на зберігання боржникові або іншим особам, призначеним державним виконавцем під розписку в акті чи за окремою угодою.

73. Договір позички як різновид договору найму

За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку (частина 1 статті 827 Цивільного кодексу України).

Договір позички є безоплатним. Безоплатність може випливати з суті взаємовідносин сторін. Зокрема, це виражається в певних діях, особливо якщо і раніше вони мали безоплатний характер.

Закон ставить вимогу щодо письмової форми договору позички, укладеного з участю юридичних осіб. При цьому не має значення правовий статус іншого контрагента. Ним може бути як фізична, так і юридична особа.

Договір позички будівлі або іншої капітальної споруди строком на один рік і більше укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір позички транспортного засобу за участі фізичної особи також укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Предметом договору майнового найму є індивідуально визначена неспоживча річ, тобто річ, яка зберігає первісний вигляд при неодноразовому використанні.

74. Договір про спільну діяльність. Просте товариство

За договором про  спільну  діяльність  сторони  (учасники) зобов’язуються  спільно  діяти  без  створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Спільна діяльність може здійснюватися на основі об’єднання вкладів  учасників  (просте товариство) або без об’єднання вкладів учасників.

Договір про спільну  діяльність  укладається  у  письмовій формі.

Умови  договору  про  спільну  діяльність,  у  тому  числі координація спільних дій  учасників  або  ведення  їхніх  спільних справ,  правовий  статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків  учасників,  їх  участь  у  результатах спільних  дій  та  інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо  інше  не  встановлено  законом  про  окремі  види   спільної діяльності.

За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов’язання об’єднати  свої  вклади  та  спільно  діяти  з  метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

75. Відшкодування шкоди в галузі адміністративного управління та сфері нормотворчої діяльності

Чинний ЦК ознаменував новий етап на шляху вдосконалення регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої владною діяльністю. Зберігаючи ідею поділу зобов’язань з відшкодування шкоди залежно від того, чи була вона завдана у сфері вяадно-розпорядчих відносин, чи у сфері судово-прокурорської і досудово-слідчої діяльності, новий ЦК інакше, ніж його попередники (Цивільні кодекси УРСР від 16 грудня 1922 р. і від 18 липня 1963 p.), вирішує питання щодо регулювання відносин, що виникають внаслідок завдання шкоди діяльністю, пов’язаною із здійсненням владних функцій. Насамперед значно ширшим стало коло суб’єктів зобов’язання. До фізичних осіб, які мають право отримувати відшкодування шкоди, завданої актами влади, приєдналися також особи юридичні.

Загальною особливістю зобов’язань з відшкодування шкоди є те, що для здійснення цього відшкодування доказу потребує найперше не сам факт завдання шкоди, а незаконність дій чи бездіяльності органів влади чи їх посадових або службових осіб і тягар цього доказу покладається на заінтересовану у відшкодуванні шкоди фізичну або юридичну особу, тобто потерпілого. Незаконними визнаються дії чи бездіяльність органів влади та їх посадових або службових осіб не тільки ті, що суперечать тому чи іншому законові в буквальному його розумінні, а й ті, що суперечать іншим правовим актам.

76. Поняття і види недоговірних зобов’язань, що виникають із правомірних дій і деліктів

Недоговірні зобов’язання, що виникають з правомірних дій:

—         зобов’язання, що виникають із публічної обіцянки винагороди (без оголошення конкурсу та за результатами конкурсу);

—         зобов’язання, що виникають із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

—         зобов’язання, що виникають із рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.

77. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

78. Поняття та види права спільної власності

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Інститут права спільної власності характеризується множинністю суб’єктів та єдністю об’єкта. Він оформлює відносини з приводу приналежності майна (речі) одночасно кільком особам — суб’єктам відносин власності (співвласникам). Причому відносини спільної власності можуть виникати між будь-якими суб’єктами права власності — фізичними, юридичними особами, державою, територіальними громадами тощо. Суб’єкти права спільної власності, як і будь-який власник, на свій розсуд володіють, користуються і розпоряджаються належним їм майном. Але правомочності володіння, користування і розпорядження даним майном вони здійснюють сумісно.

Таким чином, спільна власність не є яким-небудь новим, особливим різновидом (формою) власності, вона засновується на існуючих формах власності. Вона не є особливим економічним відношенням власності, а лише становить різновид якого-небудь самостійного відношення власності, що полягає у одночасному присвоєнню конкретних матеріальних благ кількома особами. У даному випадку не виникає ніякої «змішаної форми власності», адже кожний учасник залишається самостійним власником свого майна, а стосовно спільного об’єкту правомочності власника здійснюються спільно як належні одночасно кільком особам.

79. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки

Зобов’язаною стороною у відносинах щодо відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, є організації та громадяни, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточення (ст. 450 ЦК України). Зазначені організації та громадяни на практиці і в літературі називаються власниками джерел підвищеної небезпеки. У Постанові Верховного Суду України від 27 березня 1992 року передбачається приблизний перелік власників джерел підвищеної небезпеки. До них, зокрема, належать:

1) власники джерел підвищеної небезпеки (кооперативи, акціонерні товариства, громадяни тощо);

2) організації, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на праві повного господарського видання або на праві оперативного управління (державні підприємства та установи);

3) організації та громадяни, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на підставі відповідних договорів (договору оренди, підряду тощо);

4) громадяни, які мають доручення на управління транспортним засобом;

5) організації, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на підставі адміністративного акта про передачу їх у тимчасове користування (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р.).

Власник джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачене не з його вини, а в результаті протиправних дій постраждалих осіб, наприклад, унаслідок угону транспортного засобу. У подібних випадках до відповідальності за статтею 450 ЦК України притягаються особи, які фактично володіли джерелом підвищеної небезпеки в момент заподіяння шкоди. Коли володіння джерелами підвищеної небезпеки було втрачене не тільки в результаті протиправних дій інших осіб, а й із вини самого власника, тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладена як на особу, що протиправно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, так і на його власника відповідно до ступеня вини кожного з них. Відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки може настати, якщо з його вини не була забезпечена належна охорона джерела підвищеної небезпеки.

80. Зобов’язання, що виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатньої правової підстави

За зобов’язанням із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно (ч. 1 ст. 1212 ЦК).

Правове регулювання здійснюється главою 83 ЦК.

Підставами виникнення зобов’язання може бути:

• набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;
• підстава, на якій було набуто майно, згодом зникла.

Змістом зобов’язання є право потерпілого вимагати повернення безпідставного збагачення від боржника та обов’язок останнього повернути безпідставно набуте або збережене потерпілому. Набувач зобов’язаний:

1) повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі, а у разі неможливості — відшкодувати його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (ст. 1213 ЦК);

2) відшкодувати всі доходи, які він одержав або міг одержати від цього майна з часу, коли дізнався або міг дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави, і з цього часу він відповідає також за допущене нею погіршення майна (ч. 1 ст. 1214 ЦК);

3) сплатити проценти у разі безпідставного одержання чи збереження грошей за користування ними (ч. 2 ст. 1214 ЦК).

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов’язана повернути доходи.

81. Поняття і значення спадкового права

Смерть фізичної особи припиняє її правоздатність і відкриває спадщину. Людина перестає існувати фізично, але значна кількість цивільних відносин, в яких вона була носієм прав та обов’язків, переходять до інших осіб. Такий перехід майна (спадщини) померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) називається спадкуванням.

Умови та порядок спадкування регламентуються низкою цивільно-правових норм, що в своїй сукупності складають окремий цивільно-правовий інститут — спадкове право.

Таким чином, спадкове право — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок переходу майна, а також майнових прав та обов’язків померлого до інших осіб.

Значення спадкування полягає в тому, що кожному члену суспільства має бути гарантована можливість жити та працювати із свідомістю того, що після його смерті все надбане ним за життя (втілене у матеріальних благах і обтяжене боргами) перейде згідно з його волею, а якщо він її не виявить, то згідно з волею закону — до близьких йому людей. І тільки у випадках, прямо передбачених у законі, те, що належало спадкодавцеві за життя, у певній частині перейде до осіб, до яких сам спадкодавець не виявляв прихильності (так звані необхідні спадкоємці). Неухильне проведення цих положень забезпечує інтереси як самого спадкодавця та його спадкоємців, так і усіх третіх осіб (боржників та кредиторів спадкодавця, фіскальних органів тощо), для яких смерть спадкодавця може потягнути ті чи інші правові наслідки.

82. Спадкування за законом

Заповіт — особливий вид правочину, за яким правові наслідки пов’язуються як із смертю заповідача, так і з волею осіб, які названі у ньому спадкоємцями. Заповіт- це комплекс розпоряджень спадкодавця на випадок своєї смерті. Поряд з основним розпорядженням — до кого перейде майно, у ньому можуть бути й інші розпорядження немайнового характеру.

За своєю юридичною природою заповіт — односторонній правочин із волевиявленням однієї особи (за винятком заповіту подружжя), внаслідок чого після її смерті у осіб, зазначених у заповіті, виникає чи зникає право на одержання спадщини. Той факт, що спадкоємець за заповітом під час складання заповіту не висловив згоди на прийняття спадщини або не знав про складений заповіт на його користь, не впливає на дійсність заповіту. Заповіт повинен складатися особисто заповідачем. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Складання заповіту, незалежно від його змісту, ніякого спадкового правовідношення не породжує. У той же час заповіт виступає як первісний юридичний факт юридичного складу — смерті заповідача, відкриття спадщини, її прийняття, який тягне виникнення спадкового правовідношення за заповітом.

У заповіті втілюється воля спадкодавця, який може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

83. Спадкування за заповітом

Згідно із принципом свободи заповідання спадкування за законом має місце у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом всієї спадщини (ч. 2 ст. 1223 ЦК).

При спадкуванні за законом спадщина переходить до осіб, зазначених у законі. Законом також передбачений і порядок переходу майна померлої особи до цих осіб (ст. 1258 ЦК).

Таким чином, існують два загальних положення, які стосуються спадкування за законом: по-перше, коло спадкоємців за законом визначене законом вичерпним чином, і, по-друге, визначена черговість закликання спадкоємців за законом до спадкування.

У ЦК застосований підхід найширшого охоплення числа осіб, до яких могла б перейти спадщина у разі відсутності заповіту. Передбачається п’ять черг спадкоємців за законом.

До першої черги спадкоємців віднесені такі особи:

— діти, походження яких засвідчується у встановленому законом порядку (ст. 121 СК). Умови та порядок встановлення походження дітей визначені у гл. 12 СК. За загальним правилом після смерті матері діти у всіх випадках визнаються спадкоємцями за законом. Після смерті батька діти закликаються до спадкування тільки за наявності правового зв’язку між батьком і дитиною, зокрема:

а) коли дитина зачата і (або) народжена від батьків, що перебувають у зареєстрованому шлюбі (ст. 122 СК);

б) якщо походження дітей від даних батьків, які не перебували у зареєстрованому шлюбі, встановлено на підставі спільної заяви батька та матері дитини в державний орган реєстрації актів цивільного стану (ст. 126 СК);

в) коли походження дитини встановлюється за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини (ст. 127 СК);

г) коли походження дитини від даного батька встановлено в судовому порядку (ст. 128 СК).

До складу спадкоємців другої черги входять такі особи:

рідні брати та сестри спадкодавця закликаються до спадкування після його смерті незалежно від того, чи були вони повнорідними або неповнорідними. Достатньо, щоб вони були єдинокровними (такі, що мають спільного батька і різних матерів) або єдиноутробними (такі, що мають спільну матір і різних батьків). Брати та сестри більш віддалених ступенів спорідненості (починаючи із двоюрідних) до спадкування за законом не закликаються. Зведені брати та сестри померлого також не вважаються спадкоємцями.

84. Поняття та система деліктів за ЦК України

З позицій чинного законодавства критеріями, які дозволяють сформувати систему деліктних зобовязань, є підстави їх виникнення або іншими словами склади деліктів.

Система деліктних зобов’язань побудована на поєднанні загального (генерального) делікту із спеціальним. Склад загального делікту законодавець наводить в ст. 1166 ЦК, де передбачено, як загальне правило, що заподіяна шкода відшкодовується особою, яка її заподіяла.

Спеціальні делікти характеризуються такими особливостями:

— способом заподіяння шкоди;

— особою заподіювача шкоди;

— особою потерпілого;

— особою, яка відповідає за шкоду;

— об’єктом, якому заподіюється шкода;

— обставинами заподіяння шкоди;

— особливими умовами відповідальності тощо.

Види спеціальних деліктів:

1) шкода, заподіяна джерелом підвищеної небезпеки (ДПН):

а) шкода, заподіяна наземним ДПН;

б) шкода, заподіяна морським судном;

в) шкода, заподіяна повітряним судном;

г) ядерна шкода;

2) шкода, заподіяна представниками і працівниками юридичної особи:

а) шкода, заподіяна працівником при виконанні ним трудових обов’язків;

б) шкода, заподіяна посадовою особою органів державної влади або органом місцевого самоврядування;

в) шкода, заподіяна незаконними діями представників правоохоронних органів;

3) шкода, заподіяна особами з пороками волі:

а) малолітніми;

б) неповнолітніми;

в) недієздатними;

д) особами, які не розуміли значення своїх дій;

4) шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого:

а) під час виконання особою договірних зобов’язань;

б) під час виконання трудових обов’язків;

г) фізичній особі-підприємцю;

д) малолітній особі;

є) неповнолітній особі;

ж) особі, яка не працювала;

з) особі, яка потерпіла від злочину;

5) шкода, заподіяна правомірними діями:

а) необхідною обороною;

6) в стані крайньої необхідності;

б) шкода, заподіяна навколишньому середовищу:

а) атмосфері, воді, землі;

б) флорі, фауні;

7) моральна шкода:

а) шкода, заподіяння якої пов’язано із діяльністю державних органів та посадових осіб;

б) шкода, заподіяна засобами масової інформації;

в) шкода, заподіяна приватними особами;

8) шкода, заподіяна недоліками робіт, послуг речей;

9) шкода, що відшкодовується особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність;

10) шкода, яка відшкодовується у зв’язку з припиненням права власності;

11) шкода, що відшкодовується фізичній особі, яка потерпіла від злочину, якщо заподіювач шкоди не встановлений або отримати належне з нього неможливо;

12) створення загрози життю, здоров’ю чи майну особи;

13) інші спеціальні випадки відшкодування шкоди.

85. Право зворотної вимоги до винної особи

Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності відповідно органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, мають право зворотної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування (крім відшкодування виплат, пов’язаних із трудовими відносинами та відшкодуванням моральної шкоди).

Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов’язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою або неповнолітньою особою чи фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.

86. Різновиди договорів, за якими майно передасться у власність

Серед договорів виділяється такий їх вид, до якого належать договори, які опосередковують передання майна у власність від однієї особи до іншої. Відповідно, у відчужувача майна право власності припиняється, а у набувача — виникає. До них належать: договори купівлі-продажу (у тому числі поставки, міни тощо), дарування, ренти, довічного утримання (догляду).

Від договорів цього виду, незважаючи на наявність спільної ознаки (перехід права власності), слід відмежовувати договір позики, що по суті відноситься до договорів фінансової сфери, але майно, яке позичається (гроші чи речі, визначені родовими ознаками), передається у власність позичальника з його обов’язком повернути таке ж майно; договір про передання предмета фінансового лізингу у власність лізингоодержувача; договір про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передання йому права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання; спадковий договір, який, будучи договірним зобов’язанням, регулюється спадковим правом та договори між подружжям, що регулюються нормами сімейного права. Свою специфіку мають договори управління майном, унаслідок яких виникає право довірчої власності,

87. Поняття спадкування. Суб’єкти спадкових правовідносин

Смерть фізичної особи припиняє її правоздатність і відкриває спадщину. Людина перестає існувати фізично, але значна кількість цивільних відносин, в яких вона була носієм прав та обов’язків, переходять до інших осіб. Такий перехід майна (спадщини) померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) називається спадкуванням.

Умови та порядок спадкування регламентуються низкою цивільно-правових норм, що в своїй сукупності складають окремий цивільно-правовий інститут — спадкове право.

Спадкове право надає можливість кожному громадянину розпорядитися своїм майном на випадок смерті, визначивши в заповіті Його долю. Положення спадкового права спрямовані на захист особистих інтересів громадян. Водночас спадкове право всіляко захищає інтереси членів сім’ї померлого (зокрема, неповнолітніх та непрацездатних осіб), чим сприяє зміцненню сім’ї.

88. Правові форми участі держави. Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах

Держава є учасником всіх видів цивільних відносин — абсолютних та відносних, речових та зобов’язальних тощо. Держава бере участь насамперед у правовідносинах власності та інших речових правовідносинах. Держава як власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається майном, яке їй належить. Держава також може бути суб’єктом права спільної власності за участю всіх суб’єктів цивільного права (ст.356 ЦК). Цивільно-правові відносини власності за участю держави виникають у разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури (ст.343), викупу державою пам’яток історії та культури, реквізиції та конфіскації (ст.ст.352— 354) тощо.

Держава може бути похідним суб’єктом права інтелектуальної власності в порядку спадкування чи на підставі відповідних цивільних правочинів (дарування тощо).

Держава бере участь у зобов’язальних відносинах. Наприклад, вона укладає договори держзамовлення (ст.648 ЦК), зовнішньоекономічні контракти тощо. ЦК розширює участь держави у зобов’язаннях, що виникають внаслідок завдання шкоди. Держава відшкодовує шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади (ст. 1173), його посадовою або службовою особою (ст.1174), прийняттям незаконного нормативно-правового акта (ст.1175), незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду (ст. 1176). Крім того, за певних умов держава зобов’язана відшкодувати майнову шкоду фізичній особі, яка потерпіла від злочину (ст. 1177), а також шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину (ст.1207 ЦК).

Нарешті держава може бути суб’єктом цивільного права у спадкових відносинах (ст.1222 ЦК).

Розглядаючи участь держави у цивільних відносинах, слід зазначити, що така участь зумовлена необхідністю належного виконання державою тих функцій, які покладені на неї Конституцією та законом. В умовах ринкової економіки функція держави щодо безпосереднього господарювання значно обмежується.

АРК є учасником багатьох видів цивільних відносин. Так,наприклад, вона є суб’єктом речових прав, цивільних зобов’язань та інших цивільних відносин.

Територіальні громади, виконуючи функції місцевого самоврядування, беруть активну участь у цивільних правовідносинах. Вони є суб’єктами відносин власності та інших речових відносин, зобов’язальних, спадкових та інших цивільних відносин. Так, наприклад, у встановленому законом порядку територіальна громада може набувати права власності на безхазяйну річ, на знахідку, на бездоглядну тварину, скарб (ст.ст.335, 338—341, 343 ЦК). Територіальна громада визнається стороною в зобов’язаннях місцевої позики, може отримувати дар та успадковувати майно. ЦК розширює участь територіальних громад у зобов’язаннях, що виникають внаслідок завдання шкоди. Територіальна громада відшкодовує шкоду,завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування (ст.1173), його посадовою або службовою особою (ст.1174), прийняттям незаконного нормативно-правового акта (ст.1175) тощо.

89. Право на обов’язкову частку у спадщині

Закон закріплює право фізичної особи призначити спадкоємців шляхом складання заповіту і розподілити спадкове майно, майнові права та обов’язки на свій розсуд.

Разом з тим, у статті 1241 Цивільного кодексу України визначено право певних осіб на отримання частки спадкового майна, незалежно від змісту заповіту закон гарантує визначену частку спадщини, яка називається обов’язковою часткою.

Таким чином, свобода спадкового розпорядження обмежується правом осіб, які закликаються до спадкування незалежно від волі спадкодавця в силу прямої вказівки закону.

Перелік таких осіб, визначений вищевказаною статтею Цивільного кодексу України, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. До цього переліку входять лише особи, які належать до першої черги спадкоємців за законом і є малолітніми, неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця (в тому числі усиновленими), непрацездатною вдовою (вдівцем), непрацездатними батьками (усиновителями) та дітьми, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після відкриття спадщини.

Обов’язкова частка у спадщині визначається в розмірі половини від тієї частки, яка належала б кожному зі спадкоємців, що мають право на неї, при спадкуванні за законом, незалежно від змісту заповіту.

Право на обов’язкову частку в спадщині не залежить від згоди інших спадкоємців на її отримання, а також місця проживання спадкоємця. Але, якщо інші спадкоємці заперечують проти видачі свідоцтва про право на спадщину на обов’язкову частку, то вони вправі звернутися з відповідним позовом до суду.

90. Поняття права інтелектуальної власності і основні його інститути

Право інтелектуальної власності як право особи на результат творчої інтелектуальної діяльності або інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений законом, пов’язується, перш за все, із розумінням творчості і творчої інтелектуальної діяльності. Творчість людини можна визначити як глибоко усвідомлену нею потребу самовираження, самоствердження, привнесення в оточуючий світ глибинних душевних переживань задля пошуку гармонії і самовдосконалення. Здатність до творчої та інтелектуальної діяльності вирізняє людину серед інших живих істот і не залежить від віку, стану здоров’я, наявності здібностей чи таланту.

Інститути права інтелектуальної власності — авторське право і суміжні права; право промислової власності сформувалися з урахуванням особливостей зазначених видів творчої діяльності.

Держава також визнає за кожним громадянином право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, встановлюючи водночас пряму заборону використання або поширення вказаних результатів без згоди автора, за винятками, встановленими законом.