Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Значення гіпотези і установлення наукової проблеми

Вступ

Актуальність теми. З розвитком наукових досліджень відносин філософія активно генерує нові наукові проблеми, під якими слід розуміти сукупність діалектично складних теоретичних або практичних питань, що суперечать існуючим знанням або прикладним методам у науці. Вирішення відповідних проблем досягається завдяки науковим дослідженням, застосування яких нерозривно пов’язане з гіпотезами. Тим не менше, сучасна ситуація у сфері дослідження проблем побудови та апробації гіпотез характеризується невідповідністю між досягнутим рівнем знань й постійно зростаючими в силу прискорення науково-технічного прогресу соціальними потребами. Спостерігається своєрідна обмеженість процесу гіпотезування, яка виявляється у відсутності чіткого розуміння процедур формування гіпотези та її використання як засобу отримання наукового результату.

Проблема виявлення правил, методів формулювання нових знань (насамперед у вигляді гіпотез) була предметом зацікавлення протягом усього розвитку людства. Міркування щодо того, звідки беруться нові знання, можна знайти вже в міфах. Систематичне дослідження цієї проблеми розпочали філософи Стародавньої Греції.

Найбільш відомими дослідниками проблем пізнання у сучасній науковій літературі були Т. Кун, І Лакатос, К. Поппер, Е.Я. Режабек, П. Фейєрабенд. Серед вітчизняних вчених над методологією науки працювали Л.Б. Баженов, С.Б. Кримський, Е.С. Ледніков, І.В. Попович та ін. Проте, незважаючи на численність наукових праць за відповідною тематикою, феномен наукових гіпотез та еволюція гносеологічних і методологічних поглядів на їх роль в економічних дослідженнях до цього часу залишаються недостатньо вивченими.

Водночас ступінь розроблення теми не можна назвати задовільним. Це виявляється, зокрема, в тому, що науковці пізнають, використовуючи переважно стихійно сформовані способи міркувань. Систематичного викладу тих схем міркувань, які реально застосовують під час наукового пошуку, не знаходимо також у навчальній літературі з основ наукових досліджень.

Метою дослідження є узагальнення концептуальних положень, що стосуються формування та апробації гіпотез у філософських дослідженнях.

Об’єкт дослідження — процес висування і верифікації гіпотези в філософському дослідженні.

Предмет дослідження — теоретико-методологічні, методичні і прикладні аспекти гіпотезування.

Для досягнення поставленої в роботі мети використано загальнонаукові та спеціальні методи дослідження процесів і явищ, зокрема, абстрактно-логічні методи, в т.ч. історико-економічний метод — для вивчення генезису категорії  «гіпотеза», а також закономірностей еволюції наукових досліджень, наукове абстрагування — для теоретичного узагальнення розвитку сучасних філософських теорій, прийоми аналізу і синтезу — для деталізації об’єкта дослідження та вивчення його функціональних і структурних складових тощо.

1. Поняття та тлумачення терміна «гіпотеза»

1.1. Тлумачення терміну «гіпотеза дослідження»

Будь-яке нове знання має на перших порах гіпотетичний характер. Наукові теорії з’являються на світ у вигляді гіпотез. І, мабуть, немає жодної наукової теорії, яка свого часу не пройшла б стадії здогаду, гіпотези. Іншими словами, гіпотеза є неминучим етапом складного процесу виникнення, становлення і розвитку наукового знання. До того ж, існуючі наукові теорії розширюються, поглиблюються і конкретизуються завдяки включенню до них нових положень, які добуваються з допомогою гіпотез. Розуміння того, що наукове пізнання неминуче проходить етап здогаду, дає можливість нейтралізувати негативний вплив думок, у яких деякі вчені висловлюють скептичне ставлення до гіпотез як таких форм мислення, що мають усього лише ймовірний характер. Значення тієї чи іншої гіпотези з’ясовується її придатністю до розв’язання актуальних проблем, які стоять перед наукою і суспільною практикою.

Зародження методу гіпотез історично пов’язано з ранніми етапами розвитку античної математики. Давньогрецькі вчені широко застосовували в математичних доказах дедуктивний експеримент, що базувався на висуванні припущень та формулюванні на їх основі певних висновків з метою перевірки правильності початкових ідей. Принципово інший підхід до гіпотези був запропонований Платоном, який розглядав її як своєрідний доказ, здатний забезпечити абсолютно істинний характер висновку [5]. Таке розуміння ролі гіпотези було відкинуто Аристотелем, концепція якого виходила з неможливості використання гіпотез як силогістичних доказів (оскільки в якості останніх розуміли лише загальні, необхідні та абсолютні істини), що обумовило у подальшому негативне ставлення до гіпотези як форми недостовірного або ймовірного знання [3]. У науці Нового часу метод гіпотез застосовувався переважно у прихованій формі в рамках інших методів (генетично конструктивному, індуктивному тощо). Лише в XVII — ХІХ ст., у процесі еволюції наукових досліджень, поступово почала визнаватися евристична роль методу гіпотез. Так, питання методології наукового пізнання висвітлювалися в роботах Є.М. Вечтомова, І.Г. Герасимова, В.Б. Губіна, Є.В. Ільєнкова, Б.М. Кедрова, Т.С. Куна, І. Лакатоса, В.А. Штоффа. Зокрема, творення нових знань як розбудова теорії стало предметом досліджень Дж. Агассі, М. С.Бургіна, К.Г. Гемпеля, Н.Р. Кемпбелла, С.Б. Кримського, Е. Нагеля, Є.П. Нікітіна, К. Поппера, Ч.С. Пірса, Б.Рассела, В.А.Рижка, Г.І. Рузавіна, М.Г. Салмона, В.С. Стьопіна, С. Тулміна, Н. Хенсона, В.В. Целіщева, І. Шеффера [2-4]. Проте, ні реалістичному, ні емпіричному напрямах у класичній методології й філософії не вдалося подолати тенденцію протиставлення гіпотез та закономірностей. У 80-х рр. ХІХ ст., на підставі принципово нового розуміння гносеологічного статусу теорій як відносно істинних тверджень обмеженої цілісності, нарешті було обґрунтовано роль наукових гіпотез не лише у процесі накопичення і систематизації емпіричного матеріалу, але й на етапах уточнення, модифікації та конкретизації експериментальних законів.

Слово «гіпотеза» походить з грецької мови (від hypothesis) і перекладається буквально як «передбачення розв’язку» [1]. У розумінні значень відповідного терміну в наукових колах немає одностайності. Зокрема, гіпотезу визначають як ймовірне припущення, наукове припущення; ймовірнісне знання, знання про можливе, пробне знання, яке підлягає перевірці; особливого роду умовивід, у формі якого висувається певне припущення; інтелектуальний експеримент [3-5]. Гіпотезу як форму знань та спосіб міркувань досліджували В.А. Бронштен, Р. Джеффрі, В.М. Карпович, П.В. Копнін, В. Лєнцен, К.П. Руденко, У. Стефенс, A.П.Хількевич.

У наукових працях Л.Б. Баженова, Г.А. Геворкяна, А.Д. Іоселіані, І.В. Кузнєцова, І.П. Меркулова, Е.Я. Режабек розглядались питання функціонування гіпотези в процесі пізнання. Л.де Бройлем, В. Гейзенбергом, B. Паулі, К. Саганом, С. Хокінгом досліджувалися питання використання гіпотез при формулюванні проблеми, висування гіпотез, їх верифікації шляхом експериментування. Значний інтерес викликають також окремі методи формування гіпотез, зокрема, теорію індукції досліджували П. Ахінштайн, С. Баркер, С.П. Будбаєва, Ґ.Х. Врігт, Р. Гаррод, Н.Г. Ґудмен, Дж. П. Дей, Г.Е. Кайберг, Р. Карнап, В.М. Костюк, К. Лєрер, Б.Н. Пятніцин, Г. Рейхенбах, В.А. Свєтлов, Р. Туомела, Я. Хінтікка, В. Штеґмюллер [4]. Останнім часом все більше дослідників погоджуються з тлумаченням гіпотези як складного засобу, що включає в себе і саме припущення, яке пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, що синтезує висування припущення, його розвиток і доведення. Сучасний економічний тлумачний словник визначає гіпотезу так: «1. Наукове припущення можливого здійснення певних дій, подій і передбачення їх наслідків. 2. Науково передбачуване обґрунтування щодо пояснення, оцінки ймовірного розвитку певних суспільно-економічних (політичних) явищ теорії, практики. 3. В економіці — обраний і формалізований засіб наукового пізнання, один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Одна з форм розвитку наукового пізнання, засіб переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання. Застосовується як методична засада вирішення певної конкретної ринкової (підприємницької) проблеми. 4. У комерційній практиці — ідея для розробки моделей прогнозування розвитку економічних явищ. 5. У правових відносинах — складова правової норми, що визначає умови, за яких суб’єкти права здійснюють свої права та обов’язки. 6. Переносно — будь-яке припущення, здогад, передбачення» [2].

Така багатозначність і суперечливість характеристик зайвий раз доводить унікальність природи гіпотези. Гіпотеза є свого роду соціальним пізнавальним феноменом. Мислення людини не знає інших способів логічного опрацювання емпіричного матеріалу і проникнення у сутність речей, окрім гіпотези. Гіпотеза завжди висувається в контексті розвитку науки для вирішення конкретної проблеми з метою обґрунтування нових експериментальних даних або ліквідації протиріч теорії зі суперечливими результатами експериментів.

Гіпотеза як метод розвитку  теоретичного знання у своєму застосуванні проходить кілька етапів:

  1. Робиться спроба пояснити явище, що досліджується, на основі відомих фактів. Якщо це неможливо, то робиться наступний крок.
  2. Висувається припущення про причини і закономірності даного явища, його властивостей, відношень,  етапів розвитку тощо. На цьому етапі висунуте припущення є вірогідним знанням. Часто висуваються кілька припущень для пояснення одного і того явища.
  3. Висунуті припущення оцінюються з точки зору їх ефективності та можливостей доведення і відбирають найбільш обгрунтовані.
  4. Розгортання висунутого припущення в цілісну систему знання і дедуктивне виведення із нього наслідків з метою подальшої емпіричної перевірки.
  5. Дослідна, експериментальна перевірка висунутих із гіпотези наслідків. У результаті чого гіпотеза або переходить у ранг теорії, або відкидається [1, c. 48-49].

Основними рисами, які дозволяють відрізнити наукові гіпотези від усіх інших припущень і здогадів, є: принципова перевірюваність припущення, яке оголошується гіпотезою; максимальна її загальність; наявність передбачувальної сили; принципова (логічна) простота; наступність, зв’язок висловлюваного припущення з попереднім знанням.

2. Причини виникнення наукових проблем. Проблема як форма розвитку знання

2.1. Причини виникнення наукових проблем у філософських дослідження

Проблема − це форма  наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об’єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у будь-яких результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема − це суб’єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань.

У перекладі з грецької термін «проблема» позначає перешкоду, ускладнення, завдання. Разом із тим проблема є формою розвитку наукового знання. Відсутність визнання і формулювання проблем у рамках тієї або іншої теорії означає, що дана теорія і методологія її побудови перебувають у кризовому стані або цілком вичерпали себе як інструмент пізнання.

Термін «проблема» вживається в декількох розуміннях:

— як необхідність нового напрямку в певній сфері теоретичного знання;

— як форма вираження необхідності розвитку наукового пізнання;

— як вимога аналізу основних понять і принципів наукової теорії;

— як конкретне завдання теоретичного і методологічного дослідження.

До найважливіших функцій проблеми належить спонукання до перегляду концептуальних припущень, ідеалізацій і абстракцій, які лежать в основі певної теорії. Тому поняття проблеми є категорією і логіки, і методології, і філософії науки. Дослідження поняття «проблема» є надзвичайно важливим із методологічної точки зору, оскільки проблема — це джерело і вихідна форма пізнавальної діяльності і отримання нового знання, що розгортається за схемою «проблема — гіпотеза — теорія».

Проблема є формою фіксації суперечності між знанням і незнанням, вона є «знанням про незнання», тобто особливим видом знання, об’єктом якого є не просто якийсь предмет, а саме знання про цей предмет. Той стан концепції або теорії, що потребує переходу від старого знання до нового, називають проблемною ситуацією [6, c. 104].

Проблемна ситуація — це такий стан справ, коли немає необхідного розв’язання проблеми, коли треба відмовитися від використання звичних, стандартних методів і звернутися до пошуку нових пізнавальних засобів і прийомів. Проблемна ситуація є точкою переходу від усталених поглядів до нових, стимулює висування нових дослідницьких програм. Проблемна ситуація може виникати і на стику декількох сфер, наприклад, на стику права і політики, права і моралі, права і економіки тощо.

Проблема має бути ясно і точно сформульована. Це дає можливість визначити напрямок пошуку, передбачити коло можливих рішень. Часто проблеми не лежать на поверхні. Тому першим етапом у розвитку проблеми є її усвідомлення, тобто усвідомлення суперечностей між відомими і невідомими способами вирішення певних завдань. Наступний етап полягає в її конкретизації, у проясненні тих логічних кроків, які необхідно здійснити для вирішення проблеми. Для цього необхідно зрозуміти мету, що переслідується при розв’язанні проблеми, необхідні для цього теоретичні припущення та ідеалізації, логічну аргументацію.

На постановку проблем впливають різноманітні чинники: 1) особливості мислення, притаманні тій епосі, тому суспільству, де формується і формулюється проблема; 2) рівень досягнутих знань про об’єкти, яких стосується проблема; 3) у добре перевіреній, стабільній науковій теорії проблемні ситуації усвідомлюються інакше, ніж у теорії, яка ще тільки формується.

Постановка проблеми − це вихід з сфери вже вивченого у сферу того, що ще належить вивчити. Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість суб’єкта, його пізнавальних та практичних можливостей на певному етапі розвитку. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і хибні. Проблема − це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і у якому істинне переплітається з неістинним, об’єктивний зміст не відділений від суб’єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. У такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для розв’язання практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості.

Проблема — це теоретичне або практичне запитання, яке потребує свого вирішення, вивчення і дослідження. У перекладі з грецької мови цей термін означає: перешкоди, складність, завдання.

Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці; вони не вкладаються в існуючу систему знань і тому потребують для свого пояснення нових ідей.

Формування проблеми — це важливий момент розвитку наукового знання, тому що правильно поставити проблему, значить, частково вирішити її. Невірна постановка проблеми є однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких проблем, постановка яких може суперечити фактам і законам. І такі проблеми практично не вирішувані.

Своєрідною формою вирішення проблеми може бути доведення її нерозв’язуваності, що стимулює перегляд засад, у межах яких проблема була поставлена (наприклад, доведення нерозв’язуваності проблеми побудови вічного двигуна було тісно пов’язане з формулюванням закону збереження енергії).

Таким чином, постановка проблеми означає:

  • визначення того, що є невідомим і потребує доведення;
  • формулювання питання, що відображає основний зміст проблеми та обґрунтування його правильності й важливості для науки;
  • виокремлення окремих завдань, послідовність їх вирішення та методи, що при цьому застосовуються [1, c. 46].

Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їх розв’язання, а потім до постановки нових проблем та подальшого їх розв’язання.

Слід відрізняти наукові проблеми від ненаукових, псевдопроблем (наприклад, проблема створення вічного двигуна). Поряд із науковими проблемами існують і практичні проблеми.

Вирішення якої-небудь конкретної проблеми є суттєвим моментом розвитку знання, в ході якого виникають нові проблеми, а також висуваються ті чи інші концептуальні ідеї, в тому числі і гіпотези.

2.2. Проблема як форма розвитку знання

Філософське  осмислення світу є  передумовою наукового пізнання.  Воно здійснюється перш за все  через систему філософських категорій, за допомогою яких відбувається загальне осмислення  процесів і явищ .

Філософські проблеми науки в найбільш загальному вигляді можна розділити на три великі групи, що охоплюють не якісь окремі наукові дисципліни, а науку в цілому як особливий феномен, що склався історично.

До першої групи належать проблеми, що йдуть, так би мовити, від філософії до науки Це передбачає не тільки їх відокремлення, але певною мірою — їх протиставлення. Філософське знання за своїм змістом, метою і соціальним статусом істотно відрізняється від математики, природознавства, гуманітарних і технічних наук, що часто іменуються спеціальними. Якраз у цьому розумінні тут відбувається відмежування філософії від науки. Філософія перш за все прагне до універсального усвідомлення світу, до осягнення його загальних ознак у зв’язку з діяльністю та природою людини.

Друга група проблем виникає всередині самої науки, породжується механізмами і потребами, пов’язаними з їх повсякденною діяльністю. До неї входить аналіз особливих пізнавальних структур, процедур і дій, що зустрічаються в конкретних дослідженнях з точки зору достовірності одержуваних знань та ін. Проблеми цієї групи належать до теорії пізнання і виникають у ситуаціях, що вимагають застосування чи розробки нових прийомів пізнавальної діяльності, нестандартних дослідницьких процедур і т.ін.

До третьої групи проблем належать питання, присвячені взаємодії наукового та філософського знання. Філософські принципи, загальні світоглядні установки та спеціальні методологічні концепції чинять на розвиток науки значно більший вплив, ніж це здавалось раніше. Особливо помітний він в епохи великих наукових революцій, пов’язаних з виникненням античної математики і астрономії, геліоцентричної системи Коперніка, фізики Галілея -Ньютона, з переворотом у природознавстві в кінці XIX — початку XX ст. і ін.

Систематизація філософських проблем науки — це необхідний етап і передумова їх поглибленого дослідження. Ця систематизація вирішує принаймні два завдання.

  1. Перше передбачає виділення філософії науки як особливої галузі дослідження в межах філософії і відмежування її від інших філософських дисциплін.
  2. Друге зорієнтоване на те, щоб виявити специфіку філософських проблем науки на відміну від власне філософських проблем з одного боку і власне наукових проблем — з іншого.

Філософські проблеми сучасної науки систематизуються і класифікуються по різних групах згідно з аспектами її дослідження. Це — логіко-гносеологічні, онтологічні та аксіологічні проблеми науки.

Постановка (вибір) філософських проблем є важкою, відповідальною задачею, включає ряд етапів.

Перший етап — формулювання проблем. На основі аналізу суперечностей досліджуваного напряму формулюють основне питання — проблему — і визначають у загальних рисах очікуваний результат.

Другий етап включає розробку структури проблеми. Виділяють теми, підтеми, питання. Композиція цих компонентів повинна складати древо проблеми (або комплексної проблеми). По кожній темі виявляють орієнтовну область дослідження.

На третьому етапі встановлюють актуальність проблеми, тобто цінність її на даному етапі для науки і техніки. Для цього по кожній темі виставляють декілька заперечень і на основі аналізу, методом дослідницького наближення, виключають заперечення на користь реальності даної теми. Після такого «чищення» остаточно складають структуру проблеми і позначають умовним кодом теми. підтеми. питання.

При виборі важливо уміти відрізняти псевдо проблеми від наукових проблем. Псевдо проблеми (помилкові уявні), яку б не мати зовнішню форму, в основі своїй мають антинауковий характер.

За сукупністю переважаючих рис можна виділити декілька видів проблем.

Перш за все, проблеми поділяються на практичні і наукові (теоретичні). Практичні проблеми мають економічний, соціальний, фізичний, моральний тощо зміст: «Як зробити міцний бетон?», «Де взяти кошти на реалізацію даного проекту?», «Як розкрити даний злочин?», «Як побудувати лінію судового захисту?» та ін. Наукові проблеми поділяються на прикладні і фундаментальні, хоча чітких меж і тут немає. Розв’язання тієї ж самої проблеми може мати і практичний, і суто пізнавальний інтерес.

У свою чергу, наукові проблеми поділяються на предметні і процедурні. Наприклад, проблема, виражена питальним реченням «Скільки об’єктів складають множину планет?», є предметною, а проблема «Якими засобами визначити кількість планет?» — процедурною.

Предметних проблем також два види: емпіричні і концептуальні. До емпіричних проблем належать пошук даних, конструювання приладів. Концептуальні проблеми пов’язані із інтерпретацією даних, із формуванням гіпотез і виведенням наслідків.

Множина процедурних проблем складається з методологічних і оцінних. Перші з них стосуються організації дослідження, а другі — із оцінкою емпіричних даних і отриманих наслідків.

Поняття проблеми тісно пов’язано також із поняттям завдання, але не будь-якого завдання, а нестандартного, тобто такого, для якого відсутні методологія і методика, необхідні для його розв’язання.

Таким чином, для сучасної науки характерний методологічний плюралізм, усвідомлення обмеженості та односторонності будь якої одної методології, формується  багаторівнева концепція методологічної теорії та нові стратегії наукового пошуку.

Усі форми  наукового пізнання − ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія діалектично взаємопов’язані  та  обумовлюють одна одну.      Філософські підстави    виражають ідеї та  принципи, які  є в науці  та які дають найбільш загальні орієнтири для пізнавальної діяльності, виконують евристичну і методологічну функції.

3. Практичні аспекти проблем формування і верифікації  наукових гіпотез в дослідженнях

Процес формування гіпотези та її застосування в філософських дослідженнях проходить ряд стадій [6]: 1) початковий здогад (робоча гіпотеза); 2) уточнення й ускладнення початкового здогаду і формулювання наукової гіпотези; 3) виведення можливих наслідків з гіпотези; 4) верифікація гіпотези — перевірка того, наскільки названі наслідки відповідають об’єктивній дійсності, виявленим фактам.

Зародження початкового здогаду є складним і суперечливим процесом освоєння інформації про відповідний фрагмент реальності, який часто має напівінтуїтивний характер. Логічні засоби, які використовують у цьому процесі, не завжди усвідомлюють, тому створюється видимість несподіваності виникнення здогаду. Історія економічної науки свідчить, що більшість гіпотез постала у процесі міркування за формою аналогії та неповної індукції, хоча цю роль можуть виконувати й інші форми умовиводів, які з певних причин не спроможні забезпечити достовірні висновки. Початковий здогад відрізняється від наукової гіпотези меншою обґрунтованістю, проте за умов дефіциту інформації про певний об’єкт іноді доводиться вдаватися до нього як єдино можливого засобу пояснити досліджувані явища, надати аналізу відповідних явищ упорядкованого цілеспрямованого характеру, систематизувати наявну інформацію. Тому здогад у його первісному вигляді часто використовують як робочу гіпотезу, яка, не претендуючи на статус готової відповіді на питання про природу явищ, дає можливість розпочати організований і цілеспрямований процес їх дослідження.

Перетворення робочої гіпотези на наукову пов’язане з пошуками найзагальнішого припущення, здатного найповніше і найглибше пояснити досліджувані явища, передбачити і виявити нові факти. При цьому, робоча гіпотеза часто зазнає значних змін — виправляється, уточнюється, доповнюється, а іноді й відкидається, і тоді на зміну їй приходить інша гіпотеза з розряду конкуруючих. Трапляється, що з трансформацією робочої гіпотези в наукову остання розгортається у складну, розгалужену систему знань. Сформулювавши гіпотезу, намагаються вивести з неї якомога більше наслідків. При цьому, ступінь імовірності гіпотези буде тим вищий, чим різноманітнішими і численнішими виявляться наслідки, виведені з цієї гіпотези, і чим більше вони будуть перевірені відповідними фактами.

У доведенні гіпотез використовують два способи встановлення істини: безпосередній — який полягає в тому, що у процесі практичних дій (спостереження, експерименту, демонстрації, вимірювання, розрахунків, обліку тощо) відбувається зіставлення деякого припущення з фактичним станом об’єкта дослідження; та опосередкований — за допомогою якого доведення істинності гіпотези реалізується на підставі умовиводів, що базуються на наявних знаннях у вигляді різних законів і положень. Спростування гіпотези здійснюють, фальсифікуючи наслідки, які з неї випливають. При цьому слід пам’ятати, що відшукання фактів, які відповідають виведеним з гіпотези наслідкам, не завжди є достатньою підставою для оголошення гіпотези істинною, так само невиявлення очікуваних фактів не завжди свідчить про те, що гіпотезу спростовано. Спростованою її можна вважати лише тоді, коли буде точно встановлено, що фактів не просто немає, а їх взагалі не може бути, оскільки це суперечить об’єктивним законам. Розвиток ідей фальсифікаціонізму в гіпотезуванні призвів до появи гіпотез ad hoc (у перекладі з латинської мови «спеціально, застосовано для конкретної мети») — особливих гіпотез, які спираються на деякі припущення про існування певного до цього часу невиявленого явища [7]. Відповідні припущення є своєрідним механізмом, за допомогою якого усуваються протиріччя між теорією та експериментом. Гіпотези ad hoc, являючись частиною теорії, тимчасово виводять з-під критики будь-які суперечливі факти, стверджуючи, що причиною невідповідностей є досі невідомі фактори, які можуть бути виявлені в майбутньому. Тобто завдяки гіпотезам ad hoc, фактично, жодна теорія не може бути спростованою раз і назавжди у повній мірі.

Методи формування гіпотез відрізняються між собою відповідно до того, що є предметом гіпотези. Зважаючи на це, важливо насамперед розрізнити типи знань. У підсумку отримаємо типи гіпотез, які відповідають різним типам знань.

Один з типів гіпотез – гіпотези про існування матеріальних об’єктів з певними ознаками (комплексом ознак). Такі знання людина отримує емпіричним шляхом, однак може формувати їх також інтелектуальними діями. Гіпотези про існування матеріальних об’єктів можна розділити на два типи: 1) гіпотези про існування певного виду об’єктів (прикладами гіпотез цього типу є гіпотези про архе, про існування того чи іншого хімічного елемента, існування теплецю, флогістону, душі, грифонів тощо) і 2) гіпотези про існування певного конкретного елемента попередньо визначеної множини об’єктів, тобто елемента обсягу попередньо введеного виду об’єктів (гіпотези про Ельдорадо, Австралію тощо).

Гіпотези про існування об’єктів формують такими шляхами.

  1. Формування припущень про існування певного типу об’єктів шляхом необґрунтованого комбінування ознак (як це відбувається у сні).
  2. У разі виявлення ознак чи змін ознак за умови, що носій цих ознак невідомий або не є однозначно визначений, можна припускати існування окремого матеріального об’єкта, носія цих ознак. Наприклад, коли людина не може диференціювати, який орган тіла болить, то вона може припустити, що в неї є певний орган тіла, невідомий їй, і саме ця частина болить (припущення про існування душі).
  3. Якщо на підставі ознак частини елементів певної множини виявлено закономірність зміни ознак у процесі переходу від одного елемента множини до наступного, тобто визначене відношення порядку, то можна сформувати гіпотези про існування тих елементів (відповідних виявленій закономірності), які не спостережені. Наприклад, відкриття періодичного закону хімічних елементів дало змогу сформувати гіпотези про існування низки хімічних елементів, не спостережених на той час.

Другий тип гіпотез – гіпотези про ознаки. Гіпотези про ознаки можуть бути кількох видів. Це, зокрема: 1) гіпотези про актуальність певних ознак для досліджуваного явища; 2) гіпотези про наявність чи відсутність певних ознак у пізнаваного об’єкта; 3) гіпотези про конкретний вияв у об’єкта пізнання ознак певного типу; 4) гіпотези про зміну ознак (гіпотези про явища); 5) гіпотези про наявність зв’язку між ознаками.

  1. Гіпотези про актуальність певних ознак для досліджуваного явища – це припущення про зміст ознак. Для прикладу, протягом дослідження причин зміни просторового розташування предметів (чи їхніх частин), тобто протягом розвитку механіки, зміст таких понять, як “швидкість”, “кількість руху”, “сила”, змінювався. Це означає, що дослідники подумки конструювали ознаки різного змісту в пошуках такого тлумачення цих ознак, за якого вони стають ефективними для опису досліджуваного явища.
  2. Гіпотези про наявність ознак можуть бути сформовані різними методами: 1) шляхом вгадування (тобто приписування об’єкту пізнання довільної з множини відомих ознак); 2) шляхом узгодження знань (на підставі знання зв’язків між ознаками).

Наслідком узгодження знань можуть бути три варіанти: 1) наявні знання  суперечливі і з них нічого не можна вивести; 2) з наявних знань можна вивести один висновок; 3) наявним знанням відповідає більше одного варіанта висновку, кожен з яких має статус гіпотези. Щодо проблеми формування гіпотез актуальні ті формально логічні процедури, які дають змогу виявити більше одного варіанта можливих висновків із наявних засновків.

У разі формування нових знань шляхом узгодження певних початкових знань, шляхом дедукції, припущення отримують також у тих випадках, коли формують однозначний висновок за умови, що імовірність певної кількості засновків перебуває між нулем і одиницею, тобто в разі, якщо засновками є припущення. Це поширений у пізнавальній діяльності спосіб міркувань. Скажімо, гіпотезою про існування атомів люди користувалися більше двох тисяч років, доки в ХХ ст. їх існування не було підтверджене шляхом спостереження. Тож усі висновки, отримувані із засновків, у яких ішлося про атоми, також були гіпотетичними.

  1. Третій вид гіпотез про ознаки – гіпотези про конкретний вияв певних ознак в об’єкта пізнання (не спостережених на цьому етапі пізнання). Предметом цих гіпотез може бути як кількісний вияв ознак, тобто ступінь вияву ознак, так і якісний їх вияв (наприклад, гіпотези про субстанцію Сонця). Гіпотези цього виду можуть бути сформовані такими методами:
  2. Довільне (без жодного обґрунтування) приписування конкретного вияву ознаки об’єкта пізнання (шляхом вгадування).
  3. Ототожнення вияву ознак в об’єкта пізнання з виявом цих ознак в інших, уже пізнаних об’єктах (метод аналогії як послідовне застосування індуктивного припущення про наявність зв’язку зумовлення між ознаками та дедуктивного висновку про конкретний вияв ознаки). Наприклад, гіпотеза про те, що субстанцією Сонця є вогонь, оскільки Сонце, як і вогонь, також світить і гріє.

Щодо методів формування гіпотез про конкретний вияв певної ознаки в об’єкта пізнання, то немає суттєвого значення, йдеться про ознаки окремого об’єкта чи про масові явища, тобто про ознаки об’єктів, які являють собою масиви елементів, – в одному випадку формують припущення про швидкість окремої молекули, а в іншому (у разі статистичних гіпотез) – про середню швидкість масиву молекул.

Знання про конкретний вияв ознаки в об’єкта пізнання може бути отримане також на підставі попередньо визначеної залежності між ступенями вияву ознак. Як приклад можна навести формування знань на підставі переважної більшості законів фізики.

  1. Формування гіпотез для пояснення явищ виконують шляхом припущення про існування таких компонентів об’єкта пізнання, взаємодія між якими повинна призводити до спостережуваного явища.

Таким чином, будь-яка гіпотеза зароджується, виникає, проходить етап становлення і розвитку (уточнюється, виправляється, доповнюється) і, зрештою, або обґрунтовується і стає науковим достовірним знанням, або спростовується і поступається місцем іншій гіпотезі. Висуванню гіпотези передують такі обставини, як виявлення явищ, причину виникнення яких неможливо з’ясувати з допомогою відомих науці знань; визначення проблеми; добір і нагромадження фактів; попередній аналіз фактів (явищ, причини яких з’ясовуються, та обставин, що передували досліджуваним явищам і їх супроводжують). Специфіка економічних досліджень обумовлена існуванням реальної можливості вимірювати й зіставляти показники економічних процесів на основі статистичних і бухгалтерських звітів та інших даних, зібраних за допомогою емпіричних методичних прийомів дослідження, що дозволяє переважно використовувати безпосередній спосіб встановлення істини у доведенні гіпотез. Вихідним пунктом економічного дослідження є рух думки від фактів до узагальнень, наукових категорій та абстракцій, що відображають сутнісні характеристики досліджуваних об’єктів. Абстрагування від вторинного та концентрація на головному, суттєвому дозволяє будувати моделі, які ілюструють картини економічного життя суспільства.

Проблематика сучасних наукових досліджень в галузі методології пов’язана переважно з аналізом економічних парадоксів, обумовлених складностями порівняння існуючих гіпотез за тими чи іншими ознаками (імовірність, ступінь підтвердження чи прийняття, простота). Вивчення фактів, а не апріорних догм, перетворюється на основний принцип економічної науки, для чого вона застосовує адекватні методи аналізу і класифікації достовірних й репрезентативних свідчень тенденцій розвитку явищ і процесів.

Висновки

Отже, гіпотеза − це форма теоретичного знання та  метод розвитку    наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів розв’язання проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є  методом розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розв’язання  будь-якої конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або  для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється на наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Заміна однієї гіпотези іншою в процесі розвитку наукового пізнання не означає, що попередня була безкорисною на певному етапі пізнання: висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза  стає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.

Як форма теоретичного знання  гіпотеза повинна відповідати таким вимогам:

  1. Повинна бути простою, відповідати установленим в науці законам.
  2. Повинна бути узгоджена з фактичним матеріалом, тобто вона має пояснювати всі наявні достовірні факти.
  3. Не повинна мати в собі суперечності, які забороняються законами формальної логіки. У той же час суперечності, що відображають суперечності об’єктивної дійсності, необхідні.
  4. Має бути такою, щоб її можна було застосувати для більш широкого кола споріднених об’єктів, а не тільки для тих, для пояснення яких вона була висунута.
  5. Повинна допускати можливість доведення чи заперечення.

Гіпотеза представлена як форма розвитку знань та фундаментальна одиниця, що займає ключове становище в науковому пізнанні і уособлює сутність наукової творчості, оскільки через неї виникає будь-яке нове теоретичне знання. Ми обґрунтували наявність зв’язку між гіпотезою та іншими категоріями пізнання, зокрема, доведено, що формування фактів є неможливим поза процесом гіпотезування.

У роботі було виявлено та аргументовано характерні риси наукової гіпотези: фундаментальність, цілісність, логічність, евристичне бачення нового, опосередкований зв’язок з досвідом. Запропоновано системну класифікацію гіпотез в економічних дослідженнях.

Крім того встановлено, що гіпотеза формується і розвивається за трудоємким багатоетапним сценарієм. Проаналізовано динаміку процесу гіпотезування (проблематизація — пошук — результат).

Список використаної літератури

  1. Сергієнко В.В.  Філософські  проблеми наукового  пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, 2011. − 103 с.
  2. Дуцяк І.З. Методи формування гіпотез: монографія / І.З. Дуцяк. — К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київ. ун-т”, 2006. — 173 с.
  3. Дуцяк І.З. Систематизація методів формування припущень у процесі практичних міркувань / І.З. Дуцяк // Наук. зап. Терноп. ун-ту. Сер. філософія. — Тернопіль, 2007. — № 15. — С. 91-98.
  4. Дуцяк І.З. Стан методології пізнавальної діяльності в галузі історії філософії / І.З. Дуцяк // Історія філософії: теорія та методологія (до 110-річчя від дня народження В. Ф. Асмуса): зб. наук. праць. — К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київ. ун-т”, 2006. — С. 66-68.
  5. Дуцяк І. З. Аналіз відношення між філософією і наукою засобами логіки // Вісн. Львів. ун-ту. Сер.: філос. науки. – 2000. – Вип. 2. – С. 6 — 15.
  6. Тітов С. Логіка : Підручник для студентів вищих навчальних закладів/В.Д. Тітов, С.Д. Цалін, О.П. Невельська-Гордєєва та ін.; За заг. ред. проф. В.Д. Тітова. — Х.: Право, 2005. — 208 с.
  7. Будко В.В. Философия науки: учебное пособие / В. В. Будко .− Харьков : Консул, 2005. – 268 с.
  8. Горохов В. Г. Основы философии техники и технических наук / В. Г. Горохов. – М. : Гардарики, 2007. – 336 с.
  9. Добронравова І. С. Філософія і методологія науки: підручник / І.С. Добронравова, Л. І. Сидоренко. – К. : Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2008. – 223 с.
  10. Кохановский В. П. Философия и методология науки / В.П. Кохановский. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1999. ─ 576с.
  11. Венцковский Л.3. Философские проблемы развития науки. — М., 1982.
  12. Кун Т. Структура научных революций. — М., 1977.
  13. Лакатос Й. Доказательства и опровержения. Как доказываются теоремы. — М, 1967.
  14. Поппер К. Логика и рост научного знания. — М., 1983.
  15. Солонин Ю.А. Наука как предмет философского анализа. — Л., 1988.
  16. Социальные и методологические проблемы современной науки. — М., 1987.
  17. Тулмин Ст. Человеческое понимание. — М., 1986.
  18. Фейерабенд П. Избранные труди по методологии науки. — М., 1986.
  19. Франк Ф. Философия науки. — М., 1960.
  20. Штанько В. І.Філософія і методологія науки: Навчальний посібник для аспірантів і магістрантів природничо-наукових і технічних вузів. Харків: ХНУРЕ, 2002. – 292 с.