Вступ

1. Політична участь
2. Види внутрішньополітичних конфліктів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність. Одним з рушійних факторів, що іманентно властивий людині, і який спонукає її до нових постійних пошуків та звершень, підштовхує до дії, не дозволяє їй сприймати існуючого стану речей як данності, є внутрішній бунт людини проти несправедливості, проти своєї долі, проти слабкості. Він допомагає людині вистояти в часи найважчих випробувань, є постійним поштовхом до діяльності. Змінювалися умови, мислення людини, розширювалися світоглядні межі, однак внутрішній бунт не зникав. Саме він – первинне джерело незгоди, протистояння і отже, опозиції. Бунт може бути не лише основою опозиційних настроїв людини, але й силою, яка консолідує людей в разі виникнення спільної загрози, при нівелюванні їхніх спільних інтересів. Об’єднуючись в групи на основі спільних інтересів, люди також шукають шляхи (канали) реалізації своїх устремлінь, в тому числі через опозиційні організації та діяльність.

В сучасних суспільствах, коли політична влада здійснюється за основі демократичних принципів, об’єктивний плюралізм людських потреб та інтересів, постійний дефіцит ресурсів зумовлює ущемлення чиїхось інтересів, прав та амбіцій в процесі функціонування влади, прийнятті та реалізації рішень.В цьому випадку бунт, який властивий людині і підштовхує її до зміни існуючого становища, до захисту її вимог, “виливається” в легальну опозиційну діяльність, оскільки демократичний устрій гарантує всім рівні права та можливості, а отже і право на втілення в життя прагнень кожного, якщо вони не суперечать суспільним вартостям [7, с. 211]. В цьому випадку формується інститут політичної опозиції, котра представлена різноманітними політичними партіями та рухами, що акумулюють та висловлюють альтернативні пропозиції певних груп суспільства щодо зміни чи удосконалення політичного управління, і є каналами прояву опозиційної активності, яка таким чином може бути спрямована в конструктивне русло і слугувати прогресу суспільства.

Тема: «Види політичного протесту: бунт, заколот, путч, повстання».

1. Політична участь

Політична участь — дії, що вживаються соціальною спільністю, окремими громадянами і які мають за мету вплинути на державну політику, управління державними справами або на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичної влади, місцевому чи загальнонаціональному. Політична участь може бути організованою або неорганізованою, епізодичною або постійною, що використовує законні або незаконні засоби влади. Американський соціолог Лео Мільбрайт виділяє чотири основних види законної («конвенціальної») політичної участі: голосування, участь у діяльності політичних партій та інших політичних організацій і в кампаніях, що проводяться; участь у політичному житті громади, зборах, грошових пожертвуваннях тощо, контакти з офіційними особами на  різних рівнях. Виділяються види незаконної політичної участі: різноманітні форми протесту з порушенням закону, протест проти безпутних дій властей тощо [5, с. 174].

У політичній участі соціологом Максом Вайнером виділяються три аспекти: політична участь визначається як вербальна (тобто словесна) дія, а не особисті переживання або політичні переваги; участь, добровільні дії громадян; громадяни мають вибір при обранні державних посадових осіб. Але багато соціологів та політологів піддають критиці підхід Макса Вайнера до політичної участі за його обмеженість лише добровільними та усвідомленими діями. В реальному житті залучення людей в політичний процес не обов’язково зв’язано із їх високою інформованістю і використанням демократичної процедури альтернативних політичних виборів тощо [5, с. 175].

До політичного процесу далеко не однаково залучені індивіди та соціальні спільності, верстви населення, які знаходяться всередині певної політичної системи. Одні індивіди та соціальні спільності байдужі до політики, другі — рідко беруть участь у політиці, інші заохочені та захоплені політичною боротьбою тощо. Одні азартно прагнуть до влади, а інші — відіграючи активну роль у політичних подіях, все ж спокійно дивляться на владу тощо. В міру участі в політичному процесі можна виділити ряд груп: а) не в політиці, б) ті, хто голосує на виборах, в) ті, що беруть участь у діяльності політичних партій та інших політичних об’єднаннях, г) ті, що беруть участь у пошуках політичних кар’єр та політичні лідери. Такі погляди на політичну активність — конвенціальні, тобто легальні, регламентовані законом види політичної участі. Але існують і неконвенціальні види політичної участі: різноманітні форми протесту (участь у публічних вуличних демонстраціях, мітингах, що не дозволені властями), протести проти «безпутних» дій політичного режиму, відмова підкорятись несправедливим законам та політичним рішенням [5, с. 176].

Політичні партії досягають влади різними методами і шляхами: парламентською, пепарламентською формою. Якщо парламентська форма завоювання влади політичною партією — ознака високого розвитку демократії, але непарламентский шлях — шлях революційного або реакційного насильства. І парламентський шлях завоювання влади, і непарламентський шлях завоювання влади приводять до того, що політична партія стає урядовою (тобто політичною партією, члени якої обираються народом на певні урядові пости). Тому диктатура політичної партії — це антидемократичне, антинародне явище.

Стратегія і тактика спільностями і масами, що передбачає збір політиці опис емпіричної інформації, на базі якої визначаються розстановка та співвідношення соціально-політичних сил, а також складається прогноз розвитку, що передбачає ситуації і пропонується перегрупування сил, і становить стратегію та тактику політичної діяльності в політичному процесі. Політична діяльність охоплює всі форми політики і має власну внутрішню структуру: політичне керівництво державою і суспільством; політичне функціонування; участь громадян у політичному житті суспільства; політичний маркетинг, тобто систему рекламності тощо. Діяльність, спрямована на визначення системи мети і завдань, формування політичної стратегії, політичної тактики на основі аналізу реальних політичних подій та явищ, прогнозування політичного розвитку і становить суть політичного керівництва. Здійснюється політичне керівництво в основному через основні форми: державна і політична партійна діяльність, представницькі органи і структури та ін. Політичне керівництво формує і політичну платформу. Політична платформа — сукупність теоретичних та ідейних положень, практична програма вимоги, лозунги, що висуваються політичними партіями і державними структурами і якими керуються у своїй діяльності держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об’єднання. Визначається і політична стратегія і політична тактика, політичний курс.

Політична стратегія — визначення довготривалої мети, широкої програми дій, повсякденних завдань, загальної довготривалої лінії політичної поведінки, основних напрямків діяльності, науково обґрунтованого розвитку реальних політичних подій і явищ тощо. Стратегія визначає і забезпечує основний напрямок політичної діяльності суб’єктів влади та політики. її об’єктом є вироблення головної мети, програм на певному етапі політичної Діяльності суб’єктів політики, шляхів та мір їхнього досягнення. В умовах демократизації громадського життя визначаються основна ланка, головний напрямок у політичному процесі, черговість політичних проблем, що вирішуються [4, с. 255].

Тактика — це частина стратегії, це політична лінія суб’єктів політики на порівняно нетривалий період, це сукупність шляхів, форм, прийомів, методів та засобів реалізації політичних ідей та програм, досягнення головної мети й завдань стратегії. Політична тактика випливає з політичної стратегії і підпорядковується їй. Політична стратегія і політична тактика — складові політичного керівництва, тісно взаємозв’язані між собою. Свобода вибору народом соціально-політичного ладу, деідеологізація міжнародних відносин, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими; відмова від війни як засобу і методу вирішення політичних проблем, людський вимір політики та ін. — все це характерне для сучасної політичної стратегії та політичної тактики. Конструктивна політична стратегія передбачає і прогресивний політичний розвиток, передбачає конструктивний вибір засобів і методів її здійснення (мистецтво компромісів, договірні стосунки, попередження екстремальних ситуацій, зростання ролі права, здійснення превентивної (упереджувальної) дипломатичної діяльності, уникнення воєнних дій, звернення та урахування громадської думки тощо).

Важливою ланкою у виробленні стратегії і тактики у політиці стає процес прийняття рішень, постановка мети й завдань. їх підготовка зв’язана із з’ясовуванням позицій та поглядів основних політичних сил країни, що пропонуються у вигляді альтернатив, їх рівень — свідчення про потенціал політичних суб’єктів і з правової точки зору покладає на них відповідальність за підготовку та реалізацію політичного рішення. Відомо, що ефективність так званої мітингової демократії не висока. Створюючи політичний настрій, мітингова демократія не вносить його в межі народних інтересів, що реалізуються, не створює необхідного політичного механізму для реалізації політичного настрою. Важливо у політичній діяльності чітко визначити ефективність та реалістичність рішень, уникаючи так званих закличних рішень, що не є конкретно організованими, хоча можуть бути гасла, розраховані на формування необхідних політичних орієнтирів у громадській свідомості.

Для організації політичної діяльності з реалізації певної мети та рішень особливе значення має вибір засобів. Відомий вираз: політика є мистецтво допустимого, мистецтво компромісів має умовне ставлення до засобів реалізації стратегічних та тактичних рішень, тому що в політичному рішенні вибір засобів відіграє вирішальну роль, від цього залежить успіх.

Потрібно уміти політично маневрувати, визначити час, поле наступу і відступу, змінюючи тактику при переході від атак до оборони тощо. Політичний маневр, розрахований на пізнання можливості утримати позиції, набутий в процесі реалізації тієї чи іншої політичної акції, необхідного потенціалу для реалізації і та досягнення мети. В раціонально організованій політичній діяльності маневр — постійне врахування ситуацій, що виникають, та вміння перерозподіляти політичні сили, тобто маневрувати, що характерно для дипломатичної діяльності, для тих політичних сил, що намагаються не шляхом військових засобів, а шляхом урахування загальної обстановки, розстановки політичних сил, перегруповувати сили і добитися політичним шляхом усунення антинародних режимів тощо. У політичній діяльності необхідно уміти наступати й відступати.

Поняття «ситуація контролюється», поширене у політичній практиці, означає локалізацію сил, що має право контролю політичної поведінки об’єкту, стабільність стану, що находиться в центрі уваги. Заставою ефективності політичної діяльності є організація каналів зворотного зв’язку з об’єктом політичної діяльності та ін. Змістом і метою стратегії і тактики є вплив на прийняття та здійснення політичних рішень в течії політичного процесу [4, с. 261].

Існує, на думку американського політолога Чарльза Ліпдблюма, два основних методи прийняття нормативних, управлінських актів та політичних рішень: раціонально-універсальний та метод послідовних обмежень (метод гілок). Раціонально-універсальний метод допускає відокремлення проблем та вибір ефективних способів та шляхів їх розв’язання. Щоправда, практично політики виходять не стільки з оптимального, скільки з можливого способу дій. Адже на думку західних соціологів, спроможність людини оперувати інформацією значно менша, аніж вимагається, і зовсім можливо, що кожний учасник управлінського процесу раціональний у своїй діяльності, проте при зустрічі безлічі учасників процесу раціональність їх колективної діяльності прийняття рішень стає примарною. Практично уряд не діє за схемою: проблема та її вирішення, а якщо врахувати обставину, що проблеми зненацька виникають і зникають, то еліти, які управляють нерідко вимушені діяти ще до того, як визначати свою мету і переваги. Ось чому в таких умовах застосуємо метод послідовних обмежень, що допускає внесення до звичайної управлінської діяльності додаткових зусиль для реалізації часткової мети, і завдяки добиватися збільшення загального успіху. В таких умовах уряд, прагнучи утримати стабільність режиму управління, уникає великих складнощів та помилок, а це не веде до можливості добитися серйозних проривів у політичному реформуванні суспільства.

Ряд учених, і зокрема американський соціолог Амітай Ентіціоні, враховуючи позитивні та негативні сторони раціонально-універсального методу та методу послідовних обмежень, наполягають па ефективності так званого змішаноскануючого методу, що забезпечує масштабний процес прийнятих рішень, єднаючи переваги обох методів прийняття рішень. Послідовне застосування загальнотеоретичних, раціональних знань для врегулювання конкретних питань і сприяє досягненню ефективного політичного управління. Звичайно ж, в конкретних державах зміст політичного процесу залежить не від обраної форми, методу прийняття політичних рішень, а від їх реального використання в управлінні суспільством. Зміст політичного процесу напряму залежить від гнучкості та еластичності стратегії, вироблених рішень елітами, що управляють, від спроможності раціоналізації політичних конфліктів у суспільстві тощо [4, с. 263].

Важливо у політичному процесі і ланка, стадія реалізації нормативних актів, управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу відбивається уміння властей добитися відповідної реалізації прийнятих рішень та сформульованої конкретної мети, підпорядкувати їм масову поведінку громадян, населення. Нейтралізувавши вплив усіх інших контртенденцій у сфері влади. управлінських структур, забезпечується вертикальна інтеграція] політичного життя суспільства. В житті нерідко здійсненню поставленої мети намагаються перешкодити не лише опозиційні структури, але її інститути державної влади. Так, в Україні міністерства або місцеві органи управління дають свою інтерпретацію урядовим рішенням та директивам, що часто веде до дезінтеграції влади, а, отже, й наростання суперечливості політичного процесу. Застосування управлінською елітою заходів, що обмежують протидію конкурентів і блокування прийнятих ними рішень в усіх ланках політичної системи, є однією з універсальних вимог реалізації владних рішень.

У реалізації управлінських рішень виділяється декілька основних поглядів: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм і радикалізм. Кожний різновид здійснення політичного курсу відрізняється певними методами владного регулювання, тим чи іншим характером взаємовідносин властей з населенням, відповідним типом інформаційного режиму, здійсненням влади й управління.

Одним з різновидів політичного управління виступає популізм. Популізм використовується як основний засіб досягнення владної мети, апелювання до громадської думки, опору на настрій мас. Популізм неминуче зорієнтований на спрощення політичної ситуації, а в ряді випадків і вульгаризацію передбачуваної громадської мети. Ось чому, на думку управлінських еліт, подолання суперечностей, недоліків і забезпечить швидке просування до успіху, вироблення таких лозунгів, закликів до населення, що відбивали б їх інтереси та потреби. У таких ситуаціях нерідко використовуються лестощі (демократи — на чолі громадського прогресу), залякування зовнішньою чи внутрішньою загрозою, необгрунтовані обіцянки тощо. Популізм може виступати і складовою частиною політичного курсу демократично обраного керівництва суспільства, і засобом забезпечення підтримки масами законної мети. Але популізм часто використовується для маніпуляції громадською думкою, маскування справжніх намірів управлінських еліт, формою змагання з опозиційними силами тощо, сприяє виробленню та використанню консенсусу. Зрозуміло, популізм — різновидність політичної діяльності держави або інших політичних структур та інститутів, що допускає як основний засіб виправдання (досягнення) владної мети пряму апеляцію до громадської думки, опору на масовий настрій. Політичні вимоги популістського характеру загальнодоступні для розуміння широкими соціальними колами і розраховані на таку соціальну привабливість мети, яка здатна забезпечити їх масову підтримку. В Україні часто до популізму при формулюванні мети вдаються представники Руху, націонал-патріотичних партій та рухів [4, с. 267].

На відвернення якої-небудь значної участі громадян не лише у розробці, але й і в корегуванні політичного курсу зорієнтований елітизм. Політична еліта — сукупність груп, що виділяються в суспільстві впливом, привілейованим становищем та престижем, що безпосередньо й систематично беруть участь у реалізації рішень, зв’язаних з використанням державної влади або впливом на неї. В умовах елітарного режиму заохочується діяльність різноманітних посередницьких форм взаємодії з виборцями, зосереджується увага на розвитку в політичному процесі представницьких органів та структур.

Стійке прагнення влади за будь-яких суспільних перетворень, насамперед, зберегти ті або інші владні інститути, структури тощо. Це можливо здійснити в умовах консерватизму. Консерватизм — одна з форм здійснення політики правлячим режимом. Принципи конструювання політики майбутнього, засоби діалогу з опозицією, конкретний характер взаємовідносин еліт з населенням визначаються консерватизмом. Однак у будь-яких випадках пріоритет віддається використанню традиційних форм та засобів політичної поведінки населення, функціонуванню державних інститутів та ін. Консервативна політика притаманна стабільним політичним режимам, які не піддаються різким ваганням політичної кон’юнктури. Культивування внутрішньої прихильності; населення до шанованих у суспільстві цінностей, які охороняються — позитивне в консерватизмі [4, с. 269].

Радикалізм — одна з форм політичного правління, допускає активізацію участі населення в політичному процесі. В умовах радикалізму не є самометою влади добитися якісної перебудови політичної системи та суспільства. Але революціонізація політичної системи і суспільства часто приводить до нестабільності суспільства. В революційних режимах, помічає французький політолог Генрі Ерме, насилля не стільки супроводжує, скільки неминуче йде за народним повстанням чи іншими формами радикальних перетворень, і тому «влада, що називається народною, дуже часто виявляється смертоносною» [4, с. 270].

2. Види внутрішньополітичних конфліктів

Особливе місце серед видів внутрішньополітичних конфліктів належить, класовій боротьбі — міжкласовим конфліктам. Класова боротьба — це боротьба між класами, інтереси яких не збігаються або суперечать одні одним. Нині по-різному оцінюють місце і роль класової боротьби в розвитку суспільства. Але історія, весь хід розвитку людського суспільства беззаперечно доводять наявність такої боротьби, таких конфліктів, які відігравали і відіграють відповідну роль у прогресивному розвитку суспільства. Історія знає різні форми класової боротьби. Особливе місце в міжкласових внутрішньополітичних конфліктах належить таким їх видам: повстання, путч, заколот, переворот, змова, громадянська непокора, політичний страйк [2, с. 98].

Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного й релігійного гноблення. Найгостріша форма його — збройне повстання. Повстання характеризується тим, що панівні класи не віддають владу без опору, вдаються до насильства. Збройним повстанням часто починається революція (взяття Бастилії, жовтневий переворот у Петрограді). Збройне повстання може бути правомірним лише тоді, коли немає ніякої можливості завоювати владу мирним шляхом [2, с. 99].

Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, на частину збройних сил, що виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд, на підтримку вимог його повної відставки і передання влади військовим. За механізмами захоплення влади путчі близькі до палацових переворотів. Для них характерні тенденції до утвердження тоталітарних форм правління, створення горизонтальних і вертикальних воєнізованих структур управління для контролю за ситуацією в країні і для боротьби з інакодумцями. Оскільки путчисти не мають широкої підтримки в масах, вони використовують репресивні заходи. Характерним для них є намагання поставити армію у привілейоване становище в суспільстві й забезпечити тим самим її лояльність до нової влади [2, с. 102].

На відміну від заколоту, путч не може перерости в масове збройне повстання проти старої влади. Путчем може бути і спроба перевороту.

Заколот — збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на захоплення влади, зміну форми правління або відокремлення частини території. Заколот має ширшу соціальну базу, ніж путч, проте за рівнем розмаху і залучення мас він не досягає значення збройного повстання, хоч в умовах всебічної кризи суспільства може перерости в нього. Заколот може мати як прогресивну, так і консервативну спрямованість [2, с. 104].

До насильницької форми зміни державної влади відносять і переворот, внаслідок якого політичне управління країною переходить до рук представників армії. Характер перевороту, його політична спрямованість залежать від того, які сили — прогресивні чи реакційні — і з якою метою здійснюють його, інтереси якого класу вони відстоюють.

До внутрішньополітичних конфліктів належить і змова, під якою розуміють таємну угоду вузького кола осіб про збройний виступ з метою посилити або повалити владу, підірвати існуючий лад. Змова військових переважно чиниться реакційними соціальними прошарками, які не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство, як правило, виключає змову як форму боротьби за владу.

Для демократичного суспільства прийнятною є така форма конфлікту, як громадянська непокора, яка може проявлятись у різноманітних формах: ненасильницький виступ якоїсь соціальної групи чи партії проти суспільно-політичного порядку, проти існуючих соціальних норм (правових, морально-етичних правил людського співжиття). Громадянська непокора проявляється мітингами, демонстраціями, політичними страйками, а також протистоянням урядові.

Політичний страйк — найвища форма страйкового руху. Він проявляється в колективній відмові страйкарів продовжувати роботу аж до задоволення їхніх політичних вимог. Політичний страйк може супроводитися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, з поліцією чи міліцією. Політичні страйки бувають локальними і загальними (охоплюють одну або більше галузей економіки), національними (у масштабах усієї країни) і міжнародними [2, с. 107.

Другу велику групу конфліктів становлять зовнішньополітичні (міжнародні) конфлікти. Залежно від сутності, змісту і форми конфлікту, мети його учасників, застосовуваних засобів, втягування інших або вихід діючих учасників, індивідуального перебігу і спільних міжнародних умов розвитку конфлікт може проходити різні фази. Фази конфлікту здатні спресовуватись у часі, зливатись або розпадатися на дрібніші.

Першою фазою міжнародного конфлікту є економічне, ідеологічне, міжнародно-правове або тільки дипломатичне ставлення сторін до певної суперечності чи групи суперечностей, які виражені в конфліктній формі.

Другою фазою конфлікту є визначення своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби за вирішення об’єктивних чи суб’єктивних суперечностей з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних чи немирних засобів, використання союзників, оцінка загальної внутрішньої і міжнародної ситуації.

Третя фаза пов’язана із втягуванням у конфлікт у тій чи тій формі інших держав.

Четверта фаза — наростання боротьби до найвищого політичного рівня — міжнародної політичної кризи, яка охоплює не тільки держави, що конфліктують, а й цілі регіони. На цій фазі вже можливий перехід до практичного застосування військової сили.

П’ята фаза — міжнародний збройний конфлікт, завершенням якого є перемога однієї із сторін або переговори [2, с. 108].

Висновки

У реалізації управлінських рішень виділяється декілька основних поглядів: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм і радикалізм. Кожний різновид здійснення політичного курсу відрізняється певними методами владного регулювання, тим чи іншим характером взаємовідносин властей з населенням, відповідним типом інформаційного режиму, здійсненням влади й управління.

Класова боротьба — це боротьба між класами, інтереси яких не збігаються або суперечать одні одним. Нині по-різному оцінюють місце і роль класової боротьби в розвитку суспільства. Але історія, весь хід розвитку людського суспільства беззаперечно доводять наявність такої боротьби, таких конфліктів, які відігравали і відіграють відповідну роль у прогресивному розвитку суспільства. Історія знає різні форми класової боротьби. Особливе місце в міжкласових внутрішньополітичних конфліктах належить таким їх видам: повстання, путч, заколот, переворот, змова, громадянська непокора, політичний страйк.

Таким чином, політичні конфлікти відіграють велику роль у політичному житті суспільства, є важливим чинником його стабілізації і розвитку. Разом з тим, конфлікти можуть відігравати і деструктивну роль, якщо вони вчасно не усуваються.

Список використаних джерел

1. Логвина В. Л. Політологія. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 303 с.
2. Пірен М. І. Основи політичної психології: Навч. Посібник.   — К. : Міленіум, 2003. — 413,  с.
3. Піча В. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 174, с.
4. Політологія: Академічний курс: Підручник. — К. : ВД «Ін Юре», 2006. — 519 с.
5. Політологія: Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. — К. : Здоров’я, 2004. — 775 с.
6. Политическая психология: Хрестоматия /Сост. Е.Б. Шестопал, Пер.: В. Зорин, Т.Н. Пищева, А.Г. Чигинцева. — М. : Инфра-М, 2002. — 303, с.
7. Політична психологія: Навч. посібник / За ред. С. О. Матвєєва. — К. : ЦУЛ, 2003. — 215 с.